День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в України

Щорічно 22 червня у день початку німецько-радянської війни 1941–1945 рр.відзначається День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні. Цей день встановлено Указом Президента України від 17 листопада 2000 року №1245/2000 “Про день скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні”.

80 років тому, 22 червня 1941 року розпочався найбільш кривавий період Другої світової війни – німецько-радянська війна, коли щодня гинули десятки тисяч людей, а загалом втратили життя мільйони українців. Цього дня вшановується жертовність нашого народу у боротьбі проти нацизму. Українці, позбавлені власної державності, змушені були у роки війни воювати за чужі імперські інтереси. Проти німецьких загарбників та їх союзників боролися українці та вихідці з України в лавах Червоної армії, партизанських загонів, підпільних груп і організацій, Української Повстанської Армії, армій Антигітлерівської коаліції, руху опору у європейських країнах.

Смерч війни двічі пронісся українською землею – під час наступу та вигнання німецьких загарбників та їх союзників з території України.

На початок війни припадає найбільший відсоток безповоротних людських втрат. Так, лише у Київській оборонній операції, що тривала понад 70 діб, кількість убитих радянських військовослужбовців перевищила 616 тис. осіб (вермахт втратив понад 100 тис. солдатів і офіцерів).

Трагічною сторінкою в історії Другої світової війни є терор проти українців з боку радянської влади у перші місяці радянсько-німецької війни. Вже 22-23 червня 1941 року розпочалися масові розстріли політичних в’язнів спочатку в західноукраїнських тюрмах НКВС, а згодом в інших регіонах України. Лише протягом перших днів війни було знищено декілька десятків тисяч людей. У багатьох містах Західної України місцеві очільники НКВС самостійно почали знищувати в’язнів. Всього у в’язницях Львівської області 22-28 червня (Львів, Буськ, Городок, Комарно-Рудки, Щирець, Бібрка, Жовква, Кам’янка-Бузька, Судова Вишня, Яворів, Лопатин) було розстріляно 4 тис. 591 людину. У трьох в’язницях Дрогобицької (Дрогобич, Самбір, Стрий) – 3 тис. 301, у тюрмах Станіслава (нині – Івано-Франківськ) – 2 тис. 500, Тернополя – 1 тис., Перемишля та Добромиля – 2 тис. в’язнів, Рівного – 150, Дубно – 1 тис. 500. У Волинській області в тюрмах Луцька радянська влада знищила понад 2 тис. в’язнів (за різними даними, кількість загиблих називають 2754 і 3500 осіб), Ковеля – 250 (за іншими даними 195), Володимира-Волинського – близько 2 тисяч.

Відступ Червоної армії у 1941-1942 роках з території України супроводжувався застосовуванням тактики “випаленої землі”, що була “узаконена” керівництвом СРСР. Партійним осередкам та органам влади ставилося завдання знищувати все, що не вдалося евакуювати у східні райони СРСР: устаткування заводів, фабрик, колгоспну техніку, реманент, збіжжя, сільськогосподарську рослинність.

На людські втрати при цьому не зважали: коли 18 серпня 1941 року відступаючі радянські війська висадили в повітря греблю ДніпроГЕСу, унаслідок стрімкого потопу загинула велика кількість мирного населення. Розуміючи, що Червона армія не зможе оборонити Київ, у будинках на Хрещатику завчасно розмістили радіокеровані міни. Їх задіяли 24 вересня – і центральна та навколишні вулиці міста за кілька днів пожежі перетворилися на згарище. Утрати німців були порівняно невеликими – приблизно 300 загиблих, а втрати мирного населення досі не відомі. Через такі дії німецькі окупанти та їх поплічники одержали привід для репресивних заходів проти населення і вже через тиждень почалися масові розстріли у Бабиному яру.

Мільйони українців, що перебували у лавах Червоної Армії у перші місяці боїв на радянсько-німецькому фронті потрапили у оточення та полон.

За оцінками німецької сторони, лише одна група армій “Південь” під час реалізації бліцкригу проти СРСР, і тільки в найбільших операціях з оточення на території України, захопила майже 900 тис. полонених. Усі вони припадають на період літньо-осінньої кампанії 1941 р.: перше оточення під Уманню (станом на 8 серпня захоплено до 103 тис. чол.); друге оточення під Києвом (на 26 вересня захоплено від 600 тис. до 665 тис. чол.); третє оточення в районі Мелітополя та Бердянська (на 10 жовтня захоплено від 65 до 100 тис. чол.). Ще близько 100 тис. чол. опинилися в полоні під час боїв за оволодіння Кримським півостровом до 16 листопада 1941 р.

По мірі запровадження в життя “нового порядку” окупаційним німецьким режимом наростав опір українського народу. Важливим чинником героїчного протистояння були партизанський рух і боротьба підпілля в окупованих ворогом районах.

Особливістю руху Опору в Україні в роки Другої світової війни була наявність боротьби як проти нацистських окупантів, так і за створення самостійної Української держави. Основною і найбільш масовою силою Руху Опору українського народу проти німецького і радянського тоталітарних режимів, була Українська Повстанська Армія (УПА). Практично сам український народ створив власну армію для захисту своїх національних і політичних інтересів. Гасло боротьби на два фронти – проти більшовизму і проти гітлерівської Німеччини знаходило широкий людський відголос. Через лави УПА пройшло понад 100 тисяч осіб. За участь у повстанському русі чи його підтримку, каральними органами Німеччини, а згодом і СРСР було репресовано понад півмільйона людей.

Війна принесла українському народу незлічені жертви і страждання. загальні безповоротні втрати військовослужбовців українського походження становлять понад 4 млн. (вбитих, загиблих у полоні, зниклих безвісти, померлих у шпиталях), з них майже 1,6 мільйони було страчено у таборах військовополонених. Кожен другий з тих, хто лишився живим, залишився на все життя інвалідом.

У зоні окупації загинули 3,9 млн. мирних жителів. 250 населених пунктів (97 – на Волині, 32 – у Житомирській області, 21 – у Чернігівській області, 17 – у Київській області та ін.) німецькі окупанти та їх союзники спалили, знищивши усіх мешканців.

На території України було створено понад 255 концентраційних таборів і таборів примусової праці. Тільки у Києві діяло 5 таборів для військовополонених та Сирецький концентраційний табір. Ось лише кілька офіційних цифр про винищення людей у таборах на території України: у Рівному – 102 тис. осіб; у Львові – понад 200 тис. у Янівському таборі і 14 тис. у таборі для військовополонених; у Києві – понад 100 тис. у Бабиному Яру і 340 тис. у Дарниці; 150 тис. у Гросс-Лазарет Славута (район Кам’янець-Подільського). Жінок і дітей знищували нарівні з чоловіками (лише за два місяці у Янівському таборі було вбито 8 тис. дітей).

Кількість українців, які боролися проти окупантів і загинули в радянських партизанських загонах та підпільних організаціях досі залишається невідомою. Не встановлена точна кількість українців, які загинули у боях на боці інших держав.

Друга світова війна повністю змінила етнічне обличчя українського суспільства. З України “зникли” такі впливові раніше національні меншини як німці (їх переселили у східні регіони СРСР у 1941, 1944 і 1945 рр.), греки та кримські татари, що впродовж віків становили важливий фактор історії причорноморського регіону були у 1944 році депортовані з Криму, із майже 3 млн. українських євреїв війну пережили 800 тис. осіб, із 2,5 млн. поляків до 1950 року залишилося менше 400 тис. Натомість, кількість росіян із довоєнних 4 млн. зросла за перше повоєнне десятиліття до 7 млн. осіб. Фактично, із країни з багатьма великими етнічним меншинами Україна перетворилася на державу з єдиною численною та постійно зростаючою російською меншиною.

У новостворюваному радянською пропагандою міфі про війну українцям відводилася роль молодшого брата, який зумів “визволитися з допомогою великого російського народу”. Українцям одразу ж вказували на їхнє місце, щоб ні в кого не виникло бажання згадати правду про війну.

Титанічна боротьба українського народу за своє національне виживання засвідчила велику силу характеру і невмирущу волю його до життя. Відзначаючи вагомий внесок України і українців у перемогу в Другій світовій війні, слід завжди пам’ятати про всіх загиблих у тому жахливому Апокаліпсисі. Світла пам’ять про тих, хто поліг на фронтах, загинув від нацистських та радянських тортур, повинна стати духовною підмогою для українського народу на шляху утвердження держави, суспільної консолідації, примирення живих і мертвих незалежно від національності, політичних і релігійних поглядів та переконань.

Сьогодні сини та доньки українського народу знову зі зброєю в руках боронять рідну землю від російського агресора, захищають територіальну цілісність і незалежність України, нашу свободу і наше майбутнє.

Честь і слава героям!  Вічна пам’ять загиблим!