🎂Іван Котляревський

1769, 9 вересня – у Полтаві народився Іван Котляревський, письменник, поет, драматург, громадський діяч, основоположник сучасної української літератури. Першого класика нової української літератури. Котляревський не побоявся писати живою мовою, якою говорили полтавці.

Походив із зубожілого козацького старшинського роду, батько працював канцеляристом міського магістрату. Згодом Котляревські отримали дворянське звання.

Дев’ять років навчався в духовній семінарії у Полтаві, яку так і не закінчив – духовна кар’єра його не приваблювала. Тоді ж почав писати вірші, публікувався в сатиричному альманаху «Полтавська муха».

Працював канцеляристом, вчителював у поміщицьких родинах. Водночас активно цікавився українським фольклором: вивчав життя простого люду, його звичаї та обряди, записував народні пісні.

З 1796-го перебував на військовій службі у Сіверському карабінерському полку. Вірогідно, такий поворот долі став наслідком нещасливого кохання: Іван Петрович закохався у 20-річну Марію Семенівну, бідну родичку господаря, в якого працював домашнім учителем, але дівчина вже була обіцяна іншому і мала стати дружиною багатого вдівця.

Ще в 1794-1796 роках підготував перші три частини поеми «Енеїда», написаної на сюжет однойменного твору римського поета Публія Вергілія.
Рукописний примірник поеми опинився в конотопського поміщика Максима Парпури. Останній завідував друкарнею медичної колегії в Петербурзі. І вже під час військової служби Іван Петрович дізнався про видання в 1798-му в Петербурзі «Енеїди» коштом Парпури.
У відповідь Котляревський у виданні «Енеїди» 1809-го (коли додалася четверта частина) помістив Парпуру до пекла:

Якусь особу мацапуру
Там шкварили на шашлику,
Гарячу мідь лили за шкуру
Іі розпинали на бику.
Натуру мав він дуже бридку,
Кривив душею для прибитку,
Чужеє оддавав в печать;
Без сорома, без Бога бувши
І восьму заповідь забувши,
Чужим пустився помишлять.

Між тим «Енеїда» стала першим твором в українській літературі, написаним народною мовою. На той час українська мова внаслідок цілої низки указів російської влади поступово витіснилася з ужитку, навіть церковні служби змушували правити церковнослов’янською мовою. Відтак твори Івана Котляревського започаткували новий етап формування української літературної мови.

«Першорядної ваги було те, що Котляревський порвав з панівною тоді наукою про мовні стилі, високий і подлий, і став дивитися на мову народну, як на достойну поважних творів…, – зазначає Іван Огієнко. – А в «Наталці-Полтавці» та в «Москаль-Чарівнику» він дуже висміяв ту панівну за його часу мову, якою говорило в Україні середнє й вище панство, поволі обмосковлюючись».

І далі: «Котляревський міцно поєднав українську мову з українському літературою – після нього справді нашою літературною мовою остаточно, уже без хитання, стала жива народна мова. І від Котляревського вона стала творчо розвиватися вже зовсім свідомо. За прикладом Котляревського пішло багато його наслідувачів, на яких він сильно впливав аж до часу Шевченка».

Відомо, що «Енеїду» з автографом автора дбайливо зберігав імператор Олександр І, примірник твору мав навіть Наполеон І Бонапарт.

Під час військової служби Іван Котляревський брав участь у задунайських походах російсько-турецької війни 1806-1807 років, відзначався хоробрістю та безстрашністю в боях (при взятті фортець Бендери та Ізмаїл) і при виконанні дипломатичних доручень. Тоді ж познайомився з козаками Задунайської Січі, яких мав залучити на бік Російської імперії. В 1808-му вийшов у відставку в чині капітана.

Влаштуватися на службу вийшло не одразу. Лише в 1810-му став наглядачем Будинку виховання дітей бідних дворян у Полтаві. Який згодом перетворив на зразковий навчально-виховний заклад. Під час походу Наполеона в Росію сформував козацький кінний полк.

Організатор та керівник Полтавського театру (1818-1821). Як і всюди, ставили російські й західноєвропейські п’єси та водевілі. Однак Котляревський швидко зрозумів необхідність розвивати українську драматургію. Саме для театру в 1819-му написав драматичні твори «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», що й досі не сходять зі сцени. Активно співпрацював з талановитим актором Михайлом Щепкіним, якого допоміг викупити з кріпацтва.

Входив до масонської ложі «Любов до істини», де активно обговорювалися реформи царя Олександра І. Також був членом і співавтором програмових документів таємного «Товариства малоросійського». Ця інформація сплила під час слідства про повстання декабристів, однак для Котляревського все минулося без наслідків. За однією з версій, за нього заступилася дружина генерал-губернатора Миколи Рєпніна Варвара – внучка останнього гетьмана Кирила Розумовського, яскрава і сильна особистість. Рєпніни багато років тісно спілкувалися з Іваном Петровичем.

Мешкав у батьківському будинку, збудованому ще в 1705-му.
Помер 10 листопада 1838-го в Полтаві. Перед тим відпустив на волю 6 своїх кріпаків та роздав все майно родичам і знайомим. В останню путь його проводжала вся Полтава, а Тарас Шевченко відгукнувся віршем «На вічну пам’ять Котляревському»:

...Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди;
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!...

Оскільки Іван Петрович ніколи не був одружений і не мав прямих нащадків, його спадкоємницею та господаркою садиби стала економка Мотрона Веклевичева, унтер-офіцерська вдова.

Повний текст «Енеїди» (в шести частинах) побачив світ уже після смерті автора, в 1842-му.

В рідній Полтаві на честь Івана Котляревського відкрито пам’ятник (1903), літературно-меморіальний музей (1952) та музей-садибу (1969).

ФАКТ №1. СТАРОСВІТСЬКИЙ КРАУДФАНДИНГ: УЧАСТЬ У ВИКУПІ З КРІПАЦТВА АКТОРА МИХАЙЛА ЩЕПКІНА

Це один з найвидатніших акторів першої половини ХІХ століття в Російській імперії. У нас не вкладається в голові, як талановитий і прославлений артист міг залишатися кріпаком, готовим будь-якої миті кинути театр і повернутися до поміщиці, бо їй украй потрібні його знання з землемірної науки? Проте в ті часи це було звичним явищем: існували навіть цілі театри з кріпаків. Тож директори Полтавського та Харківського театрів Котляревський і Квітка-Основ’яненко вирішують викупити Щепкіна з неволі.

На той час актор працював у Полтаві. Поміщиця заломила за актора з родиною фантастичну суму – 8 тис. рублів у надії, що ніхто не захоче заплатити кошти, за які тоді можна було купити 16 сімей кріпаків. Ні у Квітки, ні в Котляревського таких грошей не було, тому Котляревський заручився підтримкою князя Миколи Рєпніна – свого приятеля і тодішнього малоросійського генерал-губернатора (керував Полтавською та Чернігівською губерніями).

Крім того, Котляревський створив для Щепкіна дві ролі, де міг би повністю розкритися його комедійний талант: виборного в «Наталці Полтавці», який просватав Наталку за возного, і Михайла Чупруна, чоловіка головної героїні в «Москалеві-чарівнику».

У 1818 році був оголошений бенефіс Щепкіна – серія благодійних вистав, на яких зібрано більшу частину суми – 5 тис. 500 карбованців. Решту суми вніс Микола Рєпнін, і Михайло Щепкін разом з родиною опинився… на волі? Ні, у власності Рєпніна: князь його перекупив.

Стати вільним актор зміг тільки через три роки, виплативши Рєпніну три тисячі рублів, які за нього вніс князь.

Котляревський на посаді директора театру всіляко опікувався акторами: забезпечив їх казенним житлом, оплачував проїзд під час гастролей, добився гідних зарплат. Так, Щепкін заробляв 1 тис. 500 карбованців на рік, що для актора в провінції було дуже непогано. Особливо якщо порівняти зі статками самого Котляревського, який, за спогадами, мав близько 800 рублів річно (зарплата й довічна військова пенсія).

Але супроти загальної бідності міста навіть Котляревський був безсилий: незважаючи на всенародну любов, Полтавський театр збирав недостатньо коштів для утримання трупи, тож у 1821 році, після 5 років успішних вистав, театр перестав існувати.

ФАКТ №2. «ОТ ТО ТІЛЬКО НЕЧЕПУРНЕ, ЩО МОСКАЛЬ ВЗЯВСЯ ПО-НАШОМУ І ПРО НАС ПИСАТИ»: ЛІТЕРАТУРНА СУПЕРЕЧКА В «НАТАЛЦІ ПОЛТАВЦІ»

Якою була українська література часів Котляревського? Простіше сказати, що в ній було, аніж перелічити, чого вона не мала. Дуже бракувало професійних українських критиків, не було й літературних журналів, тож письменники висловлювали про той чи інший твір …безпосередньо у своїх віршах чи драмах. Саме це ми бачимо і в «Наталці Полтавці»: Петро ділиться враженнями від побаченої в Харкові вистави – п’єси Шаховського «Казак-стихотворец». Вона користувалася великою популярністю і навіть ставилася в царських покоях. Однак популярність не означає якість, тож у власному творі Котляревський критикує автора, який узявся описувати українців, «не бачивши зроду ні краю і не знавши обичаїв і повір’я нашого». Це, між іншим, слова комічного Макогоненка. А возний, що добре знається на історії, вказує на фактичні неточності. Ось так вустами своїх персонажів Котляревський дуже елегантно розгромив модну п’єсу.

Що ми можемо додати через двісті років? Тільки те, що такий російський погляд нікуди не зник і час від часу виринає – в діапазоні від «Да разве существует малороссийский язык?» (Пігасов, персонаж Івана Тургенєва) до «Ой да Левада-степь, краля, баштан, вареник!» (Йосип Бродський). І якщо ми не чуємо цього шуму, то це виключна заслуга наших письменників, першим з яких був Котляревський.

ФАКТ №3. «СМІХОВИНА НА МОСКОВСЬКИЙ ШТАЛТ»: ЧОМУ ШЕВЧЕНКО НЕ ЛЮБИВ «ЕНЕЇДУ»?

У традиційному уявленні про нашу літературу, де Котляревський – зачинатель, а Шевченко – основоположник, не вкладається, як молодший письменник може критикувати старшого. Між тим Шевченко збирався висловитися публічно, бо цитата в підзаголовку узята з його передмови до збірки власних віршів, яку не судилося видати через арешт у справі Кирило-Мефодіївського товариства.

І Котляревський, і Шевченко були краще за нас обізнані з російською поезією, тому один часто використовував її прийоми (особливо в трьох останніх піснях «Енеїди»), а інший безпомилково їх упізнавав. Тут незайвим буде нагадати, що «Енеїда» писалася майже тридцять років. Думки, вкладені Котляревським у свій opus magnum, росли і мінялися разом з ним самим. Тому не дивно, що в пізніших частинах – там, де Еней з гультіпаки перетворюється на полководця і державця, – Котляревський використовує піднесені слова і звороти російської поезії. Українська поетична мова тоді ще просто не встигла їх створити!

Із самого початку Шевченко став на іншу позицію – не перемішування українських слів із російськими, а виключно чиста українська мова. Він визнавав заслуги попередника, але жодною мірою не наслідував його у власній творчості.

До речі, Шевченко на все життя зберіг дуже приязне ставлення до Котляревського як людини. Їм не вдалося познайомитися особисто чи хоча б листуватися (Шевченко почав писати за рік до смерті Котляревського), але пізніше, відвідуючи Полтаву, Шевченко розшукав людей, які пам’ятали поета, і намалював його хату. За цією аквареллю вже в ХХ столітті відновили будинок Котляревського, що стоїть зараз на Соборному Майдані.

Результатом Шевченкових пошуків у Полтаві став дуже симпатичний образ Котляревського в його повісті «Близнецы». Котляревський постає тут скромною і чуйною людиною. Шевченко віддав належне знаменитому сволоку хати (він зберігся й донині) і фірмовому борщу з сушеними карасями!

ФАКТ №4. КОТЛЯРЕВЩИНА: КОЛИ МАСКА ПРИРОСТАЄ ДО ОБЛИЧЧЯ

Після появи перших трьох частин «Енеїди» українських письменників спіткала літературна хвороба: вони кинулися наслідувати Котляревського. Здавалося б, нічого складного: називаєш Прозерпіну Горпиною, перевдягаєш героїв у свитки й жупани, додаєш трохи перченого гумору – і профіт! А проте нікому з цих авторів не судилося стати більш-менш відомим письменником. Хоча самі лише назви чого були варті: «Харько, запорозький кошовий», «Горпинида, або Вхопленая Прозерпіна», «Вовкулака», нарешті, «Жабомишодраківка»!

Невідомо, як ставився до наслідувань сам Котляревський. А для більшості критиків котляревщина – це синонім несмаку і гра на руку імперській ідеології, якій вигідно було бачити українців трохи дурнуватими, проте впертими й хитрими хохлами, які люблять всмак попоїсти і гарно співають. Іван Франко порівняв цю ситуацію з маскою, що приростає до обличчя: у певний момент важко віриться, що насправді ми – інші.

Але не варто недооцінювати котляревщину. Не було б її – не мали б від чого відштовхуватися Шевченко і Куліш. Адже новаторство приходить у літературу саме через суперечку.

Як же все це стосується Івана Петровича? Котляревщина – непідробне свідчення фантастичної творчої сили «Енеїди» і її важливого місця в українській літературі. Окрім Котляревського, така армія сподвижників була тільки в Шевченка. Підробитися під бурлескний стиль «Енеїди» було нескладно, а от вивести ще одного такого живого й до шпіку кісток українського героя, як Еней – неможливо.

ФАКТ №5. «ЕНЕЇДА» ЯК НЕЗАВЕРШЕНИЙ ПРОЄКТ: ПРОЧИТАННЯ В ЮРІЯ АНДРУХОВИЧА

Коли в 1987 році Юрій Андрухович, Віктор Неборак та Олександр Ірванець заснували об’єднання «Бу-Ба-Бу», вони опинилися в ситуації, в чомусь подібній до ситуації Котляревського. Українською літературою править куленепробивний соціалістичний реалізм, в якому «можна» значно менше, ніж «ніззя». Чим не сучасний варіант літературного класицизму з його системою правил? Щоб створити літературу, гідну молодої країни, що народиться вже за кілька років, цього монстра треба захитати. І тут на допомогу знову, як і Котляревському, приходить бурлеск (перше «Бу» в назві). Те, що вчора страшно було поминати всує, сьогодні стає смішним, а отже, нестрашним.

Хіба дивно, що учасники цього угруповання зверталися до постаті Котляревського? Наприклад, Віктор Неборак написав монографію про «Енеїду» – між іншим, перше порівняння твору Котляревського та латинського першовзірця – «Енеїди» Вергілія.

Ще цікавіше працює з образом Котляревського Юрій Андрухович. У нього є вірш «Bad Company», де «постраждала» вся шкільна (й університетська) програма з літератури. «Та він же паплюжить святині!» – обуриться хтось особливо перейнятий українським письменством. Справді, ми звикли, що наші письменники – винятково позитивні персонажі. З таким підходом ми перестаємо помічати те, що оживлює образ людини – її недосконалість. У цьому вірші Андрухович свідомо «викручує на максимум» недосконалості, вади або й просто прикметні риси письменників.

Характеристика Котляревського – «Іван – бонвіван, франкмасон, фармазон» – далеко не найобразливіша у вірші. Вона містить частину правди, адже поет і справді входив до Полтавської масонської ложі, де мав наймення «Вітія», що, власне, й означає «поет». Теми засідань цієї ложі невідомі: на те вона й таємна. Імовірно, її членам подобалося відчуття причетності до закритого клубу.

Що ж до бонвіванства, то тут кожен може обирати сам: комусь цікаво буде знати, що Котляревський любив добре вино й часом грав у карти, а хтось позаздрить і борщеві з сушеними карасями.

Якщо вірш «Bad Company» – це наш літературний канон, тільки описаний мовою бурлеску, то в подальшій творчості Андрухович говорить про Котляревського в зовсім іншому тоні. Приклад Андруховича показує: перечитування «Енеїди» може бути творчим. Взірець такого перечитування – його мультимедійна вистава «Безкінечна подорож, або Енеїда», де поетичні й прозові тексти Андруховича накладаються на електронний біт, а ілюстрації до поеми чергуються із затишними фото Полтави.

У 2018 році письменник привіз виставу до Полтави в рамках Meridian Poltava, й «Енеїда» Котляревського впереміж з уривками віршів та есеїв Андруховича звучала дуже природно. Бо що може бути органічнішим за перечитування «Енеїди» на майдані за яких п’ятсот метрів від місця, де народився й жив її автор?

У цій виставі письменник дарує глядачам досвід любові, яку, за його словами, не знищив навіть шкільний курс літератури. Таємниця любові – в особистому знайомстві з «Енеїдою»:

«Протистояння зі школою можна було виграти, лише маючи за плечима дім, а точніше, той домашній театр під проводом, наприклад, батька».

І як після цього звинувачувати Андруховича в нападках на класиків?

Досвід любові – простий і складний водночас. Складно тому, що, як і з кожним класиком, нас оточують стереотипи. Просто тому, що вибухова енергія «Енеїди» нікуди не поділася. Вона чекає, поки ми сядемо за книжку.

• «Енеїда» Котляревського була в бібліотеці Наполеона. А цар Микола І мав її аж 2 примірники.
• Народився у Полтаві, в сім’ї канцеляриста. Закінчив Полтавську духовну семінарію та працював канцеляристом і домашнім учителем у сільських поміщицьких родинах.
• Іван Котляревський не був одружений. Дослідники твердять: через нещасливу любов у юності, коли дівчина Марія, в яку він закохався у 25 років, йому відмовила. Після того він пішов до армії.
• Служив у Сіверському карабінерському полку, брав участь у російсько-турецькій війні, був учасником облоги Ізмаїлу.
• Під час походу Наполеона І Бонапарта сформував на Полтавщині 5 український козацький полк.
• Був директором Полтавського вільного театру.
• Входив до складу Полтавської масонської ложі «Любов до істини».
• Сприяв викупові з кріпацтва українського і російського актора Михайла Щепкіна.
• Віддав 25 років службі на посаді директора дому виховання дітей бідних дворян у Полтаві.
• Прямих нащадків Котляревський не залишив. Перед смертю відпустив на волю кріпаків, а дім на горі в Полтаві заповів своїй економці, Мотрі Векливечивій, унтер-офіцерській вдові.