Історичний ДА́ЙДЖЕСТ

Шкарупа Юрій Тимофійович (09.05.1923 – 18.02.1984) Народився у місті Щепйорно, Польща (в родині старшини Армії УНР, де був табір інтернованих).

У червні 1943 р. зголосився до дивізії "Галичина". До цього служив в Баудінсту. Влітку 1944 р. проходив старшинський вишкіл у Трескав біля Познані, який закінчив за 1-м розрядом і отримав рангу хорунжого. По війні емігрував до міста Клівленд, Канада.

Варто згадати і за його батька.
Тиміш Шкарупа – кавалер повного Георгіївського банта (чотири Георгіївські хрести по старшинству) та ордена Святого Георгія IVступеня (нагороджений у березні 1917-го). У царській армії він пройшов усі щаблі – від рядового до командира роти, і був учасником боїв у Прикарпатті.

Потім – служба в армії УНР. У вступі до дивізії «Галичина» йому на початку відмовили з огляду на його вік, що було для колишнього штабс-капітана особистою трагедією. Й щоби лишитися біля сина, Тимофій Шкарупа працював у допоміжних установах дивізії.

На фото Юрій Шкарупа під час своєї служби в Баудінсту 1942 р.

Баудінст: Українська служба Батьківщині (з нім. Ukrainischer Heimatdienst) – добровільна, а пізніше і примусова праця для фізично здорового українського населення чоловічої статі, що організовувалась за політичною програмою Імперської служби праці (Reichsarbeitsdienst) Німеччини. Займалася виконання будівельних робіт, у тому числі зведення інженерно-технічних споруд та переправ через водні об’єкти переважно для армії.

21 листопада 1920 р. - Армія УНР відступила на західний берег Збруча, де була інтернована поляками.

Це був трагічний фінал трирічної напруженої і драматичної боротьби регулярної української армії за державність, суверенність, незалежність і територіальну цілісність України.
Одним з українських вояків, що відійшов за Збурч, був старшина штабу Дієвої армії поручик Євген Маланюк, майбутній відомий поет. Приголомшений воєнною катастрофою і відступом армії він написав тоді вірш «Ісход», сповнений болю від поразки, суму від прощання з рідною землею, але водночас наповнений незламною волею і непохитною вірою у правоту своєї справи:

Не забути тих днів ніколи:
Залишали останній шмат.
Гуркотіли й лякались кола
Під утомлений грім гармат.

Налітали зловісні птахи,
Доганяли сумний похід,
А потяг ридав: На Захід… На Захід… На Захід…
І услід – реготався Схід.

Роззявляв закривавлену пащу.
П’яний подих нудив, як смерть.
Де ж знайти нам за Тебе кращу
Серцем, повним Тобою вщерть?

Відрізані голови українських повстанців

17 листопада 1945 в с.Немилів Радехівського р-ну Львівської обл. в облаві внутрішніх військ НКВД і оперативників з місцевого райвідділу загинули троє повстанців: районний провідник Петро Макарчук-“Бакунін”, кущовий провідник Петро Лясковський-“Мирон” і кущовий військовик Василь Прихода-“Бережний”.

Видані зрадником, підпільники полягли при відступі зі села до недалекого лісу. Важко пораненого П.Лясковського таки на полі енкаведисти тортурували косою. Нею ж потім відрізали всім трьом голови, які забрали в райцентр на впізнання. Косу встромили в поперек замордованого П.Лясковського.

Обезголовлені тіла енкаведисти залишили і місцеві мешканці поховали їх на цвинтарі в Немилові. Голови були на палицях виставлені біля будинку райвідділу НКВД – для впізнання і на пострах. Арештований односелець Степан Мельничук розповідав, що їх привозили до нього впізнавати аж у тюрму в Дубно (Рівненська обл.)…

Випадки відрізання голів були непоодинокі.

Заарештований в той же час на Радехівщині Микола Сарчук-“Буря” розповідав, як в коридорі райвідділу НКВД його водили повз відрізану голову полеглого 21 листопада 1945 Юліана Ващука-“Каменяра” (надрайонний військовий референт, в минулому командир сотні УПА, хорунжий УПА).

На фото сидить в центрі - Макарчук Петро (“Бакунін”; 13.07.1913, с.Завидче Радехівського р-ну Львівської обл. – 17.11.1945, с.Немилів Радехівського р-ну Львівської обл.). Навчався у Бродівській гімназії, здобув фах кравця і в 1930-х проводив кравецькі курси в рідному і сусідніх селах. Довголітній член ОУН. Одружений, мав сина і доньку. Господарський референт ОУН Радехівського повіту (1943–1944), районний провідник ОУН (1945)

20 листопада 1914 в с. Корні Рава-Руського повіту, народився один із організаторів УПА на Львівщині Михайло Грицина-“Чайчук” – член штабу воєнної округи “Буг”, довголітній провідний член ОУН.

У 1943–1945 він виконував обов’язки військового (організаційно-мобілізаційного) референта окружного проводу ОУН Равської округи, займався формуванням відділів УПА, їх забезпеченням кадрами, зброєю, військовим спорядженням.

Станом на початок червня 1944 в окрузі, зокрема і завдяки старанням М.Грицини, діяло вісім сотень УПА чисельністю близько тисячі вояків. У серпні того ж року таких сотень вже було одинадцять, вони нараховували майже дві тисячі вояків.

Був поранений 29 серпня 1944 в багатогодинному бою в лісах під Каровом (Сокальський р-н Львівської обл.), який звів курінь “Галайда” з військами НКВД.

У квітні 1945 призначений старшиною (офіцером) для доручень військового штабу Воєнної округи “Буг”, а у вересні – командиром Золочівського тактичного відтинка УПА “Пліснисько”.

Загинув 19 грудня 1945 на присілку Бесіди села Любеля (тепер Жовківський р-н Львівської обл.) у великій облаві погранвійськ НКВД. Повстанці відбивалися близько двох годин. “Чайчукові” вдалося прорватися з оточення в недалекий лісок, але він повернувся і відкрив вогонь по ворогові, щоб полегшити відступ друзям. Впав від ворожої кулі в 100-200 метрах від хати. В перестрілці загинули також крайовий провідник ОУН Дмитро Слюзар-“Золотар”, надрайонний провідник Петро Вітюк-“Володимирко” і господар Дмитро Сулик, в хаті якого перебували повстанці.

Тіла полеглих забрали до тодішнього райцентру Великі Мости (тепер Сокальський р-н Львівської обл.) На місці бою зараз встановлено хрест.

Посмертно наказом ГВШ ч. 1/46 від 15.02.1946 “Чайчук” підвищений до ступеня сотника УПА (в сучасній українській армії це звання, аналогічне капітанові). Також наказом Крайового військового штабу УПА-Захід ч.16 від 1 січня 1946 він відзначений Бронзовим Хрестом бойової заслуги.

20 листопада 1917 р., Центральна Рада проголосила в Києві Українську Народну Республіку.

Проголошення УНР відбулося лише через внутрішні події у Петрограді. Там 7 листопада більшовики, скинули Тимчасовий Уряд, та захопили владу. УЦР, яка визнавала владу Тимчасового Уряду, опинилася без керівного центру. Владу "совнаркому" вона визнавати не збиралася. Лише через це їй довелося брати на себе всю повноту відповідальності за майбутню долю України. УЦР виявилася до цього неготовою. Вона все ще розраховувала на рішення Всеросійських Установчих Зборів, вибори до яких мали відбутися 25 листопада. Тож в акті про проголошення УНР, ІІІ Універсалі, між іншим прийнятому лише під тиском ІІІ Всеукраїнського військового з'їзду, що проходив тоді в Києві.

То ж УЦР, яка все ж таки сподівалася на скинення "совнаркому" й повернення Тимчасового Уряду, наголосила, що "не відділяючись від республіки Російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів". Це просто була величезна утопічна дурість соціалістів Ради.

На фото делегати ІІІ Всеукраїнського військового з'їзду з керівництвом УНР під час проголошення УНР.