Слух_сторіборд
Він працював у часи культурного терору СРСР
потерпав від шквальної критики «партійних» композиторів
Разом із цим він же задав тренд на модернізм в українській музиці
та зростив покоління музичних шістдесятників — «Київський авангард».
Отже, радянська пропаганда добре його приховала.
Мова йде про Бориса Лятошинського — композитора, педагога, який попри всі заборони творити заклав фундамент для створення української класики.
Коли розмова заходить про академічну музику, часто звучить думка, що українська класика існує з XIX століття (+ відео??)
вже існували опери «Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського + https://www.youtube.com/watch?v=uAKu9TorgxE (?)
та «Наталка Полтавка» Миколи Лисенка
+ https://www.youtube.com/watch?v=6ZIcvvUCbdE (?)
То чи можемо відлік українських композиторських шкіл починати з тих часів? (що тут виділити?)
Частково — так, проте для існування музичної тяглості потрібна єдність традицій, що передавалися б митцями із покоління у покоління.
(що тут виділити?)
Українські композитори-романтики XIX століття, на жаль, не змогли створити єдиний стандарт української академічної музики та передати його нащадкам — це було майже неможливо за умов, у яких колись перебувала колоніальна Україна.
(що тут виділити? які картинки\відео?)
Свого часу такі думки висловлював композитор Леонід Грабовський. Він зокрема доводив, що вже на початку XX століття знайшовся той, хто зумів запустити процес еволюції академічної музики в Україні.
Цією людиною був його наставник Борис Лятошинський — композитор, який зібрав у своїй творчості романтичні впливи попередників та надолужив багаторічну відсутність симфонізму в українській музиці.
Лятошинський був учнем Рейнгольда Глієра, київського композитора німецько-польського походження
Вчитель найбільше вплинув на музичний світогляд молодого амбіційного Бориса, який написав дебютну симфонію в часи перших національно-визвольних змагань, приблизно у 23 роки. Довго молодий композитор не міг добитися її виконання, аж поки Глієр не організував це в 1926 році, сам виступивши диригентом.
(що тут виділити? які картинки\відео?)
На першу симфонію Лятошинського (які картинки\відео?)
надихнув російський композитор Олександр Скрябін і був першою професійною симфонічною роботою в Україні після «аматорських» спроб попередників.
Після написання Першої симфонії Лятошинський поступово заглиблювався у західний культурний контекст. Українізація 20-х років XX століття у СРСР спричинила культурний бум — стали доступними європейська література та музика, тож композитор налаштовував радіоприймач (є картинка) на західні хвилі, ловив Мюнхен і Варшаву й намагався слухати концерти тогочасної модерністської музики, водночас виробляючи власний стиль. (сюди треба більше картинок і деталей)
Борис Лятошинський — один із найвагоміших для української музики композиторів. Наздогнавши романтизм та написавши перші в українській класиці п’ять професійних монументальних симфоній, він, водночас, зумів задати тренд на модернізм у нашій музиці. У радянські часи він осучаснив її небаченими раніше інноваціями: одним із перших на наших теренах почав розширювати горизонти гармонії та використовувати атональність у творах. (сюди може фото нот чи щось таке?)
(які картинки\відео?)
До Лятошинського у нас не було композиторів-симфоністів масштабу Ріхарда Вагнера й Дмитра Шостаковича з одного боку, і модерністів в дусі Бели Бартока, Ігоря Стравінського й Кароля Шимановського, з іншого
Поєднавши у творчості два актуальних на той час напрямки, Борис Лятошинський став ковтком свіжого повітря у часи тоталітарної радянської задухи XX століття. Він також знайшов можливість передати свої знання наступному поколінню, виховавши учнів із групи «Київського авангарду» (треба ще 1 фотографію їх) , які пізніше запустили процес деколонізації української академічної музики.
(сюди треба більше картинок і деталей)
За аналогією до цих митців, композитор теж був лауреатом різноманітних комуністичних премій, писав твори на замовлення влади, а у 1939–1941-му роках взагалі очолював Спілку композиторів України.
(сюди треба більше картинок і деталей)
Проте, як і у випадку зі згаданими діячами (з якими він дружив і працював), композитор намагався закладати підвалини для функціонування власне української культури і точно не належав до когорти слухняних «партійних» композиторів, які ніколи не перечили курсу Центрального комітету.
Майже всю кар’єру Лятошинський зіштовхувався з критикою партійців, був змушений творити в часи політичного й культурного терору. Свого часу твори композитора «нагородили» званням «формалістських», далеких від смаків простого народу, з акцентом на інтелектуальності, а не доступності.
Такою була культурна політика Радянського Союзу — знищити всі прояви креативності й вільнодумства у будь-якій творчості. «Боротьба з формалізмом» стосувалася чи не всіх культурних діячів СРСР, які намагалися хоч трохи осучаснювати свої творіння західними впливами.
У 1948 році, наприклад, Компартія видала постанову про оперу «Велика дружба» Вано Мураделі, що також стосувалася Дмитра Шостаковича, Сергія Прокоф’єва, Арама Хачатуряна та Бориса Лятошинського. У постанові комуністи засудили модерністських композиторів. Пізніше їх нищівно розкритикували колеги-композитори і музичні критики, що підтримували партію.