Міазми

— Як справи Ваші, пане? — плинно пролунав солодкий чоловічий голос, і ще не встиг він осісти в повітрі, як за спиною тихо зійшлися скляні стулки живої оранжереї.

— Чудово, а Ви як? Якою стезею Ви завітали до мене на сей раз?

Його постать вирушила назустріч — рівно, бадьоро, і в такт крокам м’яко лягали слова:

— Теж... — мовив, неспішно протягуючи звук. — Якою? Звісно ж, за квітами — наш шановний послав. Хоче цікавих міазмів.

— О-о, я якраз маю чим похизуватись, ось, дивіться. — Ледь посміхнувшись, садівник ковзнув пальцем у бік горщика з екзотичною рослиною й додав: — Новий цвіт. Селекційований мною. Спогляньте.

Чоловік приступив ближче й окинув незвичну квітечку пильним поглядом. Очі його блукали від тендітного, тонесенького світло-жовтого стебла до строкатих пелюсток. Кожна з них була дивовижною: колір її біля центру був насичено бузковий, мов слива, а далі колір гнав до країв, переливаючись у глибокий, темний синій. Сама форма вражала не менш — краї вирізані, зазубрені, з різкими вигинами, що нагадували лезо.

— Вражає, пане. Я б навіть рек, що це геніально. Ну, на око, а на нюх...

Він нахилився ближче до осереддя, вдихаючи тонку нитку подиху. Аромат був не схожий на звичний тутешній панський цвіт. Він був зовсім іншим, і тим зачаровував — важким і густим амбровим корінням, водночас пронизаний чимось ніжним і теплим, але з таким же терпким, колючим підшарком, що легенько дряпало ніздрі.

— Господи! Мені аж не віриться, що такий талант може працювати з нами пліч-о-пліч. Це більш ніж геніально, сей аромат не передати жодною людською мовою...

— Щиро дякую Вам, далеко не перший рік відбирав кращих із кращих.

— Та що ви, садівнику. Це дійсно шедевр, була б моя воля — я таких собі не одну вазу назбирав. — Він зробив паузу, важко зітхнувши. — Але, попри моє захоплення, мушу сказати: шановному нашому не до вподоби такі пахощі, ви ж знаєте.

— Знаю, та я не засмучуюсь. Я ж для себе виводив.

— От і добре, — перевів тему співрозмовник вже більш веселим голосом. — Знаєте... У Вас такі пахучі різноманітні троянди. Одні віддають ранковою росою з легкими нотками цигарок, інші чимось більш солодким, на дуже ламкій межі з пахіллям гнилі.

— Так, се ж усіма улюблена класика.

— То, може, дасте оті рожеві, що шановний наш полюбляє? Казковий аромат, правда, але коли пелюстки опадають... Ну і смердло.