Другий Зимовий похід Армії УНР – героїчна спроба визволення України від більшовиків (до 100-річчя Другого Зимового походу Армії УНР)
На жовтень і листопад 2021 року припадає 100-та річниця Другого Зимового походу Армії Української Народної Республіки – останньої, героїчної спроби вибороти незалежність УНР та визволити Україну від більшовицького режиму.
У листопаді 1920 року відступом Дієвої Армії УНР за Збруч та її інтернуванням у польських таборах завершилася регулярна збройна боротьба за незалежність і соборність України. Попри всі зусилля, численні жертви та боротьбу на дипломатичному фронті, Українській Народній Республіці не вдалося втримати територію. Вона впала під ударами більшовиків, втративши підтримку з боку Польщі, гарантовану Варшавськими угодами квітня 1920 року. Натомість, польське політичне керівництво, також не маючи достатніх сил для продовження війни з більшовиками, уклало з ними перемир’я та почало підготовку мирного договору (підписаного в Ризі 18 березня 1921 року). Тим самим Польща відмовилася від виконання своїх зобов’язань перед УНР за Варшавськими договорами.
Проте політичне й військове керівництво УНР, яке вимушено перебувало на території Польщі, не втрачало надії на продовження боротьби. У таборах для інтернованих українська армія повністю зберігала свою структуру й жила сподіваннями на швидке повернення на Батьківщину. Ці надії підживлювалися регулярними повідомленнями про розгортання селянського повстанського руху в Україні. Селяни, невдоволені політикою “воєнного комунізму” (безконтрольні вилучення зерна, заборона торгівлі, колективна відповідальність за невиконання планів, масовий терор), зі зброєю в руках повставали проти більшовицького режиму. Проте їм бракувало єдності, наявності єдиного координаційного центру, достатньої кількості зброї та вміння протистояти регулярним військовим частинам, у результаті чого Червона армія та чекісти придушували селянські повстання з надзвичайною жорстокістю.
У січні 1921 року при Головній команді військ УНР було створено Патризансько-повстанський штаб (ППШ) для підготовки загального антибільшовицького повстання в Україні. На той час Головним отаманом (тобто головнокомандувачем усіх збройних формувань УНР) залишався керівник держави Симон Петлюра, командувачем Армії УНР – генерал Михайло Омелянович-Павленко, який уславився під час Першого Зимового походу 1919–1920 років. Патризансько-повстанський штаб очолив інший учасник того походу, генерал-хорунжий (відповідник сучасного звання генерал-майора) Юрій Тютюнник. Його начальником штабу став полковник Юрій Отмарштейн. ППШ спочатку діяв у Тарнові, а потім переїхав ближче до польсько-радянського кордону – до міста Львів.
Після укладення Ризького миру становище уряду УНР у Польщі ускладнилося ще більше. За умовами договору, Польща визнала незалежність маріонеткової більшовицької Української Соціалістичної Радянської Республіки (вже наступного 1922 року УСРР увійшла до складу новоствореного Радянського Союзу). А також відмовилася підтримувати і навіть була зобов’язана прибрати зі своєї території будь-які організації, які “присвоюють собі роль уряду другої сторони або частини її території”. Це безпосередньо стосувалося уряду та Армії Української Народної Республіки. Польща насправді не поставила українцям вимоги залишити країну, але вже не могла жодним чином офіційно допомагати їм.
Для Другого Зимового походу Ю. Тютюннику вдалося набрати близько 1500 добровольців. Звичайно, з такими обмеженими силами годі було сподіватися на перемогу над Червоною армією в повномасштабному бою. Тому ставку зробили на партизанські методи боротьби, знищення залізниць, захоплення вузлових станцій, ліквідацію осередків більшовицької влади на місцях, проведення агітаційно-пропагандистських заходів у надії на поповнення армії місцевим населенням та початок всенародного повстання в Україні.
Проте умови для початку походу виявилися дуже невигідними. В Україні внаслідок більшовицьких реквізицій продовольства та неврожаю починався масовий голод, що набував ознак Голодомору. Суспільство, що потерпало від надвисокої смертності, не було готове до організованої збройної боротьби. До всього, додавалася втома від війни, що практично безперервно тривала уже 7 років – від вибуху Першої світової влітку 1914-го.
Тривалий час загони Ю. Тютюнника не мали жодного озброєння, і це серйозно затримувало початок походу. Тільки 3 листопада зброю було отримано від поляків, причому в оригінальний спосіб: поляки буцімто “загубили” вагон із озброєнням на станції Кльосове, а українці його “пограбували”. Для того, аби не дати більшовикам приводу заявити про порушення умов Ризького миру, поляки навіть організували “переслідування” крадіїв підрозділами уланів. Завдяки цій акції у розпорядження повстанських загонів Тютюнника надійшло 430 гвинтівок і 17 кулеметів з набоями, гранати, шаблі, списи, вибухівка.
За лічені тижні до початку походу більшовики змусили поляків видалити зі своєї території “Російський евакуаційний комітет” Бориса Савінкова, який також готував подібний повстанський рейд, але теренами Білорусі. Таким чином, українці втратили потенційну підтримку з північного напрямку.
Зрештою, одним із вирішальних чинників виявилися погодні умови. Листопад у 1921 році видався надзвичайно холодним і сніжним. Більшість учасників Другого Зимового походу не мали теплого одягу й були одягнені лише в сорочки й штани, навіть не маючи шинелей.
Армія Юрія Тютюнника була розділена на три групи: Волинську або Північну (до 900 бійців), Подільську (342 бійці) та Бессарабську (до 300 бійців). Вони виступили у похід у різний час, що також явно не сприяло загальному успіхові: Подільська група – 26 жовтня, Волинська – 4 листопада, Бессарабська – тільки 18 листопада. Проте остання навіть не змогла закріпитися на лівому березі Дністра і була змушена відступити.
Подільська група виконувала рейд із 26 жовтня до 6 грудня 1921 року. Враховуючи обмеженість власних сил, уникала зустрічі зі значними силами “червоних” і взяла курс на Радомишль, де планувалося об’єднатися з Волинською групою. Однак після поразки останньої, Подільській групі також довелося повертати назад.
Найбільш відомою частиною походу стали дії Волинської групи, якою безпосередньо командував Юрій Тютюнник. Їй вдалося прорватися через польсько-радянський кордон і з успіхом просуватися теренами Східної Волині та Полісся. 7 листопада відбувся великий бій за місто і вузлову залізничну станцію Коростень. Українцям вдалося на деякий час захопити коростенський вокзал, однак втриматися не змогли через чисельну перевагу ворога. У бою за Коростень повстанці витратили від 50 до 80% наявних набоїв.
Ситуація ускладнювалася через погодні умови. Учасник походу Віктор Яновський згадував: “Морози все дужчали й дужчали. Сніг у лісі сягав до півметра... Перевтома людей переходила всякі межі. За колоною тягнуться обози, переповнені раненими. Через брак теплого одягу їх прикрито соломою, яку, щоб не спадала, поприв’язувано мотузками. Ці нещасні мученики, очима повними жаху й тривоги, дивилися на тих, хто ще міг ходити”.
Кульмінація Другого Зимового походу настала 17 листопада. Цього дня поблизу села Малі Міньки на Житомирщині (нині – зона відчуження Чорнобильської АЕС) відбувся бій проти 9-ї кавалерійської дивізії Григорія Котовського, в якому українські війська були розбиті. Загальні втрати Армії УНР становили понад 700 бійців. 361 полоненого було засуджено до розстрілу і страчено в селі Базар 21–23 листопада. Близько 200 бійцям разом із командуванням і штабом вдалося відступити й перейти польський кордон 20 листопада.
Поразкою Другого Зимового походу завершилася Українська революція 1917–1921 років. Українській Народній Республіці не вдалося вибороти собі місце на політичній мапі міжвоєнної Європи. Переважна частина території України була окупована більшовиками й згодом увійшла до складу новоствореного СРСР. Західні й південно-західні землі України були поділені між Польщею, Чехо-Словаччиною та Румунією.
Попри все, уряд УНР діяв на еміграції до 1992 року, коли передав свої повноваження урядові відновленої Української держави. А Другий Зимовий похід став символом незламності українського духу та героїчної боротьби за свободу, незалежність й соборність українських земель. Нині на Житомирщині зведено Меморіал пам’яті Героїв Базару, де щороку в листопаді відбуваються заходи на вшанування пам’яті українських героїв, які віддали свої життя заради незалежності нашої Батьківщини.
У книзі зібрані спогади учасників Другого зимового походу, або як його ще називають Листопадового рейду. Цей похід в Україну відбувся у жовтні-листопаді 1921 року. До складу Української Повстанчої Армії входили три групи: Басарабська, Волинська і Подільська. Рейд зазнав невдачі і завершився трагедією під містечком Базар розстрілом 359 взятих у полон повстанців. Читає: Галина Довгозвяга