Як Журналістика перетворилась на Дурналістику

Будь-яке суспільство влаштоване на зразок людського організму, в якому органи та системи передають сигнали до центру – мозку. Тільки в суспільстві мозок – це уряд, а журналістика – це нерви, які передають ці сигнали. На жаль, в українському суспільстві «нерви» цю функцію не виконують. Точніше, «центр» навчився ці сигнали блокувати: якщо журналісти говорять, наприклад, про проблеми з ЖКГ або дорогами, то «їм здається або вони щось не так зрозуміли».

От і доводиться журналістам шукати інші способи донесення сигналів. Сміх – один із них. Мова сміху зрозуміла всім.

Наприклад, якщо брати в політика інтерв'ю в костюмі зайця, як це зробив свого часу Роман Вінтонів (Майкл Щур), можна привернути увагу до його безглуздих слів, тому що про таке інтерв'ю говоритимуть всі – від їхніх секретарок та колег по фракції до пересічних громадян. Таке вже не вдасться ігнорувати.

Таким чином, головні інструменти «дурналістики» - це прості питання та відсутність пафосу. Тоді як журналістика серйозна – це складно сформульовані питання. «Чому ви цілу годину читаєте з листочка?», «Ви розумієте, що ви взагалі говорите?», «Чому у вас лише одне інтерв'ю?» - ось питання «дурналістів», які віддзеркалюють суть того, що відбувається насправді.

Той самий Майкл Щур провів простий експеримент у Верховній Раді. У відповідь на його питання депутати не змогли розшифрувати абревіатуру НАТО, хоча намагалися імпровізувати. З тим самим ентузіазмом вони відповідали на абсолютно беззмістовне питання, вигадане журналістом.

"Як ви ставитеся до того, що в зв'язку з останніми віяннями, то чи можна вважати результативним голосування, враховуючи результати по фракціях, якщо останнім часом підсилився і податковий, і адміністративний, і політичний тиск. А прості громадяни?"

Висновок був таким: депутатам та чиновникам все одно, які ми, журналісти, їм ставимо питання – вони заздалегідь мають відповіді на всі питання за шаблонами, які вкладені в їхні голови спеціально навченими людьми. Ці відповіді вони навіть не знають, шукати не хочуть, а за пустими словами ховають власні інтереси.

Отже країні потрібні не «серйозні журналісти», а «журналісти-хулігани». Як виявляється, журналістам є чого у них повчитися. Назва цьому - дурналістика.