Навіщо буква «Ґ» в нашій мові?

Історія виникнення, вживання та заборон літери «ґ», без перебільшень, заслуговує на детектив. 
Уперше літера «ґ» з’являється у працях Мелетія Смотрицького. Цю букву вчений уживав на позначення зімкненого звуку (звук літери «г» є щілинним). Раніше, у старослов’янській мові, існував лише звук [ґ], який практично зник з української мови та перетворився на [г], який на письмі зображувався «г», у той час, як інші слов’янські мови використовують звук [ґ], позначаючи його літерами «г», «g».

Очевидно, що українська мова не могла обійтись без літерного позначення звуку [ґ], тому у великій кількості середньовічних текстів спостерігаємо звукосполучення «кг» (це і «Лексикон» Памви Беринди, і пізніші документи). Згодом почали використовувати літеру «g» на позначення [ґ] («Граматика» Пантелеймона Куліша, журнал «Основа»).

Східна Україна втратила літеру «ґ» після низки заборон української мови, у той час, як Західна Україна продовжила традицію: у 1834 році цю букву запровадив Й.Левицький, і саме з його граматики літера переходить до «желехівського» правопису, який матиме чинність на Галичині та Закарпатті до 1939-1944 років.
Протягом того часу, східна частина України переживе тимчасове повернення літери «ґ» до абетки, проте у 1933 році радянська влада знову заборонить використання цієї літери. Хоча видатні мовознавці в теорії довели логічність, доцільність, історичну обґрунтованість літери «ґ», а журналісти, письменники використовують на практиці (так, Грінченко у своєму «Словнику української мови» вживає цю літеру; всього 527 слів).

До української мови ця літера повертається лише у правописі 1990 року.
Тож поневіряння української літери «ґ» нагадують поневіряння всієї нашої української мови, яка, не зважаючи ні на що, вистояла.