Чому кохання не таке, яким ми його уявляли.

Дуже часто, наш партнер холодно ставиться до нас. Ми відчуваємо сум, який накопичується в наших відносинах. Наш партнер не звертає на нас тої уваги, на яку ми сподівалися. Трапляється, що вони часто не розуміють нас, часто зайняті та можуть бути грубими. Вони не надто й зацікавлені в тому, як пройшов наш день. Вони телефонують своїм друзям замість того, щоб поговорити з нами. Ми відчуваємо себе розчарованими, кохання повинно було бути казковим.

Не дивлячись на те, що не трапилося нічого поганого, відчувається протилежне. Цей смуток має парадоксальне джерело. Ми засмучені тому, що в минулому ми були щасливіші. Ми сумуємо тому, що в минулому нам щастило.

Щоб пояснити цей, здавалось би парадокс, потрібно зазирнути на походження нашої любові. Любов походить з дивного, більш потужного джерела. Ідея щасливих відносин витікає з фундаментального відчуття комфорту, безмовного спілкування, відчуття розуміння наших потреб, які родом з раннього дитинства.

В найкращі миті дитинства, якщо все йде добре, турботливі батьки викликають в нас відчуття великого задоволення. Вони знали, коли ми хотіли їсти або коли ми стомилися, навіть, якщо ми самі не могли цього пояснити. Нам не потрібно було щось робити, щоб відчувати себе в безпеці. Нам було спокійно, нас розважали та балували. І навіть, коли ми не пам’ятаємо подробиць, відчуття себе коханими сильно вплинуло на нашу свідомість. Таке відчуття глибоко укорінилося в нашій голові, як ідеальний шаблон того, яким повинно бути кохання.

Уже подорослішавши та навіть не помічаючи, що ми продовжуємо бути зачарованими цією ідеєю бути коханими, переносимо найкращий досвід з дитинства на наші сьогоднішні відносини, і у висновку, помічаємо їх не такими казковими. Це порівняння з самого початку є не правильним. Любов, яку ми отримали від батьків, ніколи не зможе стати дієвою моделлю для нашого подальшого дорослого досвіду кохання.

Причина лежить на поверхні. Тоді ми були дітьми. Зараз ми дорослі.
По-перше, тоді наші потреби були простішими, ми хотіли, щоб нас помили, розсмішили та поклали спати. Нам не потрібен був хтось, хто зазирнув би в кутки нашого розуму. Нам не потрібен був хтось, хто розумів, чому ми дивимося цю передачу, а не іншу, чому важливо провідувати тітку у неділю або чому нам важливо, щоб штори були одного тону з диваном.

Батьки були потрібні, щоб задовольнити наші основні фізичні та емоційні потреби. Наш партнер, з іншого боку, перечіпається в темноті наших потреб, які майже не помітні, далекі від очевидних і дуже важкі для виконання.

По-друге, нам не потрібно було відповідати взаємністю. Батьки були сфокусовані на догляді за нами, але вони знали та повністю приймали той факт, що ми не будемо обтяжувати себе їх потребами. Вони не уявляли, що можуть попросити нас розв'язати їхні проблеми або, що ми будемо їх виховувати. Їм не потрібно було, щоб ми цікавилися, як пройшов їх день. Наші обов’язки були простими. Все що нам потрібно було робити, це радувати їх своєю присутністю. Прості речі, як то повернутися на живіт, взяти печиво нашою маленькою ручкою – з легкістю їх заворожували. Нас любили, ми не зобов’язані були любити.

Це різниця між різними видами кохання, де розмивається привілей, бути споживачем кохання чи терплячим постачальником кохання.
До того ж, наші батьки були достатньо добрими, щоб приховати від нас свій час турботи. Вони демонстрували гарний «фасад», доки не опинялися у своїй спальні, де справжня ціна їх зусиль могла бути заміченою. Але тоді ми вже спали.

Заради нас вони приховали, чого варта турбота, що було досить мило, але приховувало відкладену шкоду. Такий догляд міг ненароком створити очікування того, що для когось буде значущим просто любити нас, що з самого початку не було правдою.

Зрештою ми можемо опинитися з партнером, який є дратівливим, який занадто стомлений, щоб розмовляти вечорами, який не захоплюється нашими дрібними витівками, якого не хвилює, що ми говоримо. І ми зі смутком помічаємо, що батьки були іншими.

Іронія в тому, що правду кажучи, саме такими й були наші батьки. Тільки не з нами, а у своїй спальні одне з одним. Тим самим, джерело нашого щоденного смутку не недоліки наших партнерів, це не вони не нездари чи занадто егоїстичні, скоріше ми оцінюємо наш дорослий досвід у світлі дитячого кохання, яке працювало за іншими правилами. Ми сумуємо не тому, що виявилися неправильною людиною, а тому, що нас змусили подорослішати.

Пиши в коментарях, чи була для тебе корисную ця стаття.