Тупити - це нормально.
Вчимося приймати виважені рішення.
Нам властиво обманювати себе: вважаємо себе поміркованими й розумними, а натомість виявляємося імпульсивними та ірраціональними. Та це ще півбіди: ми навіть не можемо зробити правильний вибір, бо керуємося не вигодою, а зрозумілістю. Дивує, правда ж?
Модель, яку розробив професор Деніел Канеман з Принстонського університету, пояснює природу наших ірраціональних вчинків. У 2002 році вчений отримав Нобелівську премію за застосування своєї психологічної методики в економіці, зокрема в дослідженні формування суджень і прийняття рішень в умовах невизначеності.
Швидше не означає краще.
Дослідження професора Канемана та його колеги Амоса Тверскі показали, що людське мислення немовби роздвоєне на системи. Перша, інтуїтивна й спонтанна, визначається як «швидке мислення», друга, свідома та раціональна, – як «повільне мислення».
Швидке мислення – це наш автопілот, який спрацьовує миттєво й відповідає за враження та почуття. Натомість повільне потребує концентрації, адже забезпечує аналіз і складні свідомі рішення.
Системи взаємодіють, при цьому швидка працює автоматично, а повільна перебуває в «режимі економії енергії». Аналітична система черпає матеріал для роботи від поверхневої: враження, передчуття, наміри – і якщо вони її задовольняють, то перетворюються на переконання та умисні дії.
Конфлікт у твоїй голові.
Іноді наші свідомі наміри й миттєва реакція конфліктують: це теж справа двох систем мислення. Будь-кому доводилося стримуватися, щоб не бовкнути зайвого, чи примушувати себе додивитися нудний навчальний фільм. Цей самоконтроль – заслуга повільного мислення. Конфлікту не вдасться уникнути, навіть якщо захочеш: швидке мислення працює автоматично й не вимикається за першої забаганки, тож помилитися легко. При цьому повільне мислення може просто не знати про помилку, якої припускається швидке, для такого відстеження потрібне спеціальне зусилля.
І цьому теж є пояснення: думати енергетично невигідно, і мозок робить усе, щоб уникнути цього затратного процесу. Саме тому ми схильні вважати найбільш правдоподібну відповідь правильною, навіть якщо вона такою не є. Не буде ж мозок зайвий раз перевіряти це і витрачати енергію, чи не так? А коли віриш у якесь абсурдне твердження, то й аргументам (навіть дуже дивним) повіриш теж.
Чому ми глючимо і як з цим жити.
Насправді все не так погано, як могло здатися: часто поспішні висновки виявляються правильними, а ціна випадкової помилки не катастрофічна. Швидке мислення економить час і сили. Звісно, у незнайомій ситуації це може бути ризиковано: ставки високі, часу мало, помилятися не бажано – тож у процес втручається система повільного мислення й логіка.
Та іноді повільне мислення чимось зайняте, і йому ніколи з’ясовувати, правдива інформація чи ні. У такі миті ми готові повірити чому завгодно. А до цього може ще й додатися «ефект ореолу» – сильне перше враження, що заважає сприймати іншу інформацію. Для уникнення цього ефекту використовуй незалежні судження та критичне мислення.
На совісті швидкого мислення – багато того, що ми робимо неправильно, але й правильних вчинків вистачає. За коректність наших дій у нормальних умовах відповідає асоціативна пам’ять: вона миттєво відрізняє несподівані події, пропонує ідею та автоматично відшукує пояснення тому, що відбувається.
Швидке мислення ефективно обробляє інформацію, але не подає ніяких сигналів, якщо вона неправильна. Саме тому раціональній системі складно відрізнити обґрунтовані відповіді від необґрунтованих, і єдина можливість зробити це – пригальмувати й спробувати поглянути на ситуацію по-іншому. Пам’ятай: одна думка не повинна ставати основою вибору. Тож будь розважливим і не забувай підключати повільне мислення, і не тільки на іспитах.
