Майстер хриплого блюзу та різдвяного тепла: пішов з життя...Кріс Рі

Кріс Рі - пішов з життя...Майстер хриплого блюзу та різдвяного тепла

22 грудня 2025 року, за три дні до Різдва, пішов із життя Кріс Рі. Його голос, що вже десятиліттями супроводжує людей у дорозі додому під час свят. Йому було 74 роки.

Сім'я повідомила, що він помер після хвороби (у 1990-ті роки музикантові діагностували онкологічне захворювання, 2001 року йому видалили підшлункову залозу, 2016-го Рі переніс інсульт). Весь цей час він продовжував займатися музикою. Автор самого малоймовірного різдвяного хіта «Driving Home for Christmas» (1986) була ненароком вигадана ним в автомобільній пробці, а сам артист не збирався її випускати і майже тридцять років після цього не грав її на концертах не дожив трохи до сімдесят четвертого Різдва свого життя. Втім, за кілька місяців до цього Рі встиг випустити святкову збірку, зібравши під однією обкладинкою тематичні композиції зі свого репертуару не лише «Driving Home», а й, скажімо, «Winter Song». Платівка оформлена як поштовий конверт: у правому верхньому кутку три марки - із зображенням самого артиста, ялинки та електричної гітари, головної зброї музиканта.

Важко уявити Різдво без його «Driving Home for Christmas» пісні, що народилася з простої історії: Кріс з дружиною їхали додому в заметіль, і він подумав, як же щасливо просто їхати до дому. Ця пісня стала не просто хітом, а частиною святкової традиції, ніби стара листівка, що щоразу викликає посмішку й легкий сум.

Кріс Рі ніколи не гнався за гучною славою. Народився 1951 року в Мідлсбро, в родині італійця, що тримав кафе з морозивом, і ірландки. Гітару взяв пізно, у 21 рік, натхненний Джо Волшем і старим блюзом. Спочатку мріяв стати журналістом, але музика яка увійшла в його життя непомітно перемогла. Рі наче довго не міг повірити, що саме вона стане його професією. Навіть у 1980-ті, після виходу кількох не надто успішних записів, він усе ще готовий був будь-якої хвилини кинути це заняття((( подумував замість виснажливої студійної та концертної роботи відкрити італійський ресторан. Розчарований слабкими результатами попередніх платівок, лейбл Рі відмовився платити за повноцінний студійний запис альбому «Water Sign» (1983), погодившись лише дешево та сердито надрукувати зіграні їм самотужки демоверсії пісень. Проте реліз раптово злетів і в артиста почалася біла смуга. У наступні сім років Рі випустив і Driving Home for Christmas, і виданий навіть у СРСР на Мелодії популярний альбом On the Beach (1986), і, нарешті, дві платівки, що піднесли його на вершину британського хіт-параду: Road to Hell (1989) і Auberge.

Його голос - хриплуватий, ніби прокурений вітром доріг. Альбоми «The Road to Hell», «Auberge», хіти «On the Beach», «Josephine» (для старшої доньки), «Julia» (для молодшої) - все це про прості речі: сім'ю, дорогу, море, любов без пафосу. Він не любив «рок-зірковий» блиск, відмовлявся від турів Америкою, на першому місці для нього була родина.

За свою кар'єру Кріс Рі записав 25 студійних альбомів, два з яких: «The Road To Hell»(1989) і Auberge (1991), очолили свого часу британський хіт-парад.

Ретроспективно це виглядає як незвичайна кар'єрна траєкторія. Рі класик рокового покоління: у своїй першій групі він змінив біля мікрофона Девіда Ковердейла, який пішов у Deep Purple. Багато зірок приблизно одного з ним віку саме в другій половині 1980-х переживали важку творчу кризу: давалася взнаки і «втома матеріалу», і несумісність їх творчого стилю, що сягає рок-музики 1960-х (а звідти ще далі в минуле: до блюзу і юритм трендами: електронними тембрами та квантизацією біта(.

Проте Рі, ніби навпаки, тільки на це й чекав у спрямованих 80-х аранжуваннях його композиції, як правило, звучать навіть органічніше, ніж у старомодніших версіях.

Прикладом може бути пісня «Josephine», присвячена старшій дочці музиканта. У першому виданні альбому Shamrock Diaries (1985) вона була виконана в жанрі рокової балади, але в перевидання за згодою самого артиста включали інший варіант, з рівним диско-бітом. Третя ж версія, з пролонгованим інструментальним вступом та елементами того, що пізніше назвуть «French touch», призначалася для континентального ринку, але потім повернулася до британської дійсності, здобувши популярність на евечірках. У Кріса Рі часто виходило саме так - що з «Driving Home for Christmas», що з «Josephine»: його роботи вистрілювали ніби поза авторською волею.

Ймовірно, історія з акустико версією «Josephine», єдиний чи майже єдиний випадок перетворення пісні Рі в умовно кажучи, модну музику. Взагалі він ніколи не був модним артистом, про нього не писала хіпстерська преса, на його пісні рідко робили кавер-версії інші артисти, їх майже не семплювали популярні продюсери

Кріс Рі був щасливий у музиці, у родині, у простих радощах. Його пісні - ніби теплий плед у холодний вечір: не кричать, але зігрівають. Вони залишаться з нами надовго, особливо коли знову сяде сніг і захочеться додому.

Дорога до пекла, яка стала шедевром

«The Road to Hell» не просто альбом Кріса Рі, а його «найуспішніший і найглибший» запис, що вийшов у жовтні 1989 року. Він став вершиною кар'єри: три тижні на першому місці британського чарту, 6 разів платиновий статус у Великобританії. Критики називали його «сучасним шедевром» не дарма: тут Кріс вперше створив концептуальний альбом з єдиною темою, де кожна пісня доповнює попередню. Обкладинка (ілюстрація Адріана Честермана) це апокаліптичний пейзаж: зелено-блакитне небо з хмарами, що нагадують Страшний суд Мікеланджело, і фігура в центрі, ніби загублена душа на шляху. Титульний трек двосторонній: Part 1- атмосферний вступ з поезією, де Кріс бачить привид матері, яка попереджає: «Сину, це дорога до пекла».

Це спогда смерті його мами в 1983-му і відчуттям, що він «продає душу» за успіх. Part 2 - потужний рок з незабутнім гітаристським рифом, що переходить з Part 1. Ідея народилася в пробці на M25 (лондонська кільцева) - Кріс годинами стояв у заторі і накалякав текст на клаптику паперу (той папірець пізніше продали на аукціоні за благодійність).

Це не просто про затор ,це метафора сучасного життя: ми всі на швидкісній дорозі, де хороші наміри ведуть до пекла.

Альбом записали швидко... за чотири тижні. Наживо пісня звучала ще потужніше, з довгими соло на гітарі, хриплуватим голосом Кріса, що додавав драматизму.

Навіть через 35+ років «The Road to Hell» звучить актуально про ілюзії успіху. Класика, що поєднує блюз, рок і глибоку соціальну лірику. Кріс пішов, але ця дорога залишається з нами-як нагадування дивитися, куди їдемо.

*по матеріалам преси Великої Брітанії, бо вони єдині напісали про смерть Кріса Рі

Спочивай з миром, Крісе. Дякую тобі за тепло, що ти залишив у моему серці...