23 відповіді на питання про шелтер для ВПО у Дніпрі та історія впо з сином з Бахмуту, а точніше з Горлівки
Як і чому відкрили шелтер у Дніпрі. Що зараз треба знати при відкритті шелтору. Скільки коштує утримувати шелтер для ВПО, та як допомагає або заважає влада, про виплати впо та їх скасування, все це зібрали в одному матеріалі
Від редакції: Тимчасовий притулок назвали тоді ще майже невідомим словом Shelter (шелтер). Шелтер де ми побували майже два роки надає притулок та житло у Дніпрі громадянам України, які були змушені виїхати з окупованої території.
Кому і чому спало на думку створити шелтер?
Танзіля: Коли все почалося в перші дні повномасштабного вторгнення у лютому 2022 року, у нас було дуже багато ВПО і, відповідно, ми намагалися їх розселити куда тільки могли. Ми - це агентство нерухомості у Дніпрі.Домовлялися з власниками квартир, яких вели, і практично зі всіма агентствами нерухомості, які знали. Також домовлялися про те, що фінансовий еквівалент у вигляді оплати за оренду брати не будемо, тому що це наших же людей потрібно рятувати, а вони могли платити тільки за комуналку в кращому випадку.
Але скоро в Дніпро почала приїжджати така кількість людей, що в мене навіть удома був, як то кажуть «прохідний двір». Я як згадаю, так здригнуся…навіть не встигала відстежувати, хто в нас залишається, хто в нас ночує.
Взагалі це був дуже важкий період. І тоді я наполягла на тому, щоб ми відкрили цей шелтер. Швидко знайшли приміщення та спробували організувати його. Обов'язковою умовою для нас була наявність бомбосховища. Спочатку ми не надавали значення, що потрібно якусь документальну частину оформляти. Але потім ми уклали договір просто як агентство нерухомості безпосередньо на Каріну, як директорку агентства. За все ми розраховувалися власними коштами. Я пам'ятаю, як ми спочатку збирали ці кошти. 30 тисяч гривень власне оренда приміщення, і ми щомісяця платили по 30 тис.за комуналку.
На початку було дуже складно, але ми привели все до ладу, полагодили світло,
тому що там були якісь недоробки, обладнали туалети, кухню, облаштували кімнати.
Нам дуже мафсуспільство допомогло (федерація інтелектуальної гри мафія), Для відкриття шелтера вони допомагали і робочими руками, і фінансуванням в достатній кількості. Ми кинули клич також серед наших клієнтів, і хто міг допомогти, допомагали обладнати приміщення.
Тож створення шелтера - це наша ініціатива, наше бажання допомогти людям, тому що треба було допомагати всім нашим… Їм було набагато складніше, бо їх бомбили вже, а нас тоді поки що ні.
Танзіля: Нам треба було сплачувати великі рахунки за комуналку, і юристи наші запитали: «А ви благодійний фонд організували, ви якось зареєстрували цей шелтер?». Я відповідаю: «Ми про це не думали, нам треба було кудись заселяти людей, рятувати, а не думати про те, що щось реєструвати, та ще й благодійний фонд». А вонисказали: «Це загрожує наслідками». Відповідно постало питання про організацію благодійного фонду і про реєстрацію шелтера на благодійний фонд.
Сергій: Відкрилися 10 квітня 2022 року, відразу після ремонту. Нас виїхало зі Сватова 21 людина, через спільних знайомих вийшли ми на Каріну Вікторівну (засновниця шелтера). Приїхали сюди, тут були ще сирі стіни та піддони замість ліжок. І почали обживатися. Ліжка, матраци та подушки, це вже було потім. І ось вже майже два роки живемо.
Скільки людей зараз мешкає у шелтері
Сергій: 127 людей - це найбільша кількість, які жили тут одночасно. Зараз 62 людини, враховуючи дітей. Дев’ять дітей віком до 16 років, пенсіонерів відсотків 60 від тих, що залишилися, точніше або пенсіонери, або люди старші за 50 років. Сам же шелтер розрахований на 160 ліжкомісць. Чотири великих кімнати з різною кількістю місць, їдальня, ігрова та навчальний клас. Звісно ще душові та туалети.
Найбільший заїзд за ці два роки був, коли поїхали з Бахмуту та Соледару. Спершу люди жили десь у середньому по п’ять діб. Це був як перевалочний пункт: прийняти, заспокоїти, нагодувати, дати змогу трохи прийти до тями. А далі куди хоче людина, туди і їхала, хоче далі їде, хоче десь в іншому місці зупиняється, хоче залишається.
Скільки людей за цей час пройшло через шелтер
Сергій: За два роки пройшло, тільки те, що ми зареєстрували, це більше 2600 людей.
Танзіля виправляє: «Загалом пройшло через нас понад 5000 людей. На перекладних приїхали, переночували. А знаєте, скільки у нас військових було, яких ми спускали до сховища і які у нас потихеньку сиділи, бо грошей або мало, або немає, а треба було переночувати, бо приїхали на якусь підготовку, або проходили тут медкомісію. Звичайно, вони у нас жили й у підвалі, і ми їх годували та допомагали їм.
Ми їх ховали, бо не можна було щоб хтось знав, що вони у нас, там по 20 військових і по 30 було, яким немає де жити у Дніпрі. Тому через нас дуже багато пройшло і це все безкоштовно, бо є особливе ставлення до цих людей, це, напевно, любов до української нації.
Що запам’яталося більше всього за цей час
Була дівчинка з Куп’янська, ну як дівчинка, мамі 35 років і восьмеро дітей погодки. Коли зустрічаєшся із сотнями ВПО, то бачиш різне. Але тут… тільки прокинувся, вийшов і бачу о 8 ранку вони вже всі на сніданку, вона їх нагодувала і вони всі в ігрову, перша година дня та ж ситуація – сидять, обідають всі.
Там у мами 50 кілограмів ваги мабуть, але як же воно все чітко було в неї. Від двох до дев’яти років, якщо не помиляюся. Запам’яталося дуже те, що все чітко і цивільно. А є зовсім інші випадки… але то таке.
Сергій: Зараз відчиняємося о шостій ранку і зачинаємося о 12 ночі. Коли була комендантська година, зачинялися раніше. Душ влітку для економії з 6 до 12 та з 18 до 24.
Були і є жорсткі правила по алкоголю. Звісно коли через нас пройшли тисячі людей, траплялися інколи невеликі випадки, але все вирішували.
Люди приїжджали, хто з собаками, хто з котами.
Кімнати великі, по 30-35 людей, усі сплять і тут собака починає гавкати і звісно всі прокидаються.
Тому робили будки, переноски із своїх ящиків, щоб вони ночували у бомбосховищі.
Каріна: А ще були кролики, хом’ячки, цуценята. Всіх приймали, бо вони ж одна родина. І навіть 22 цуценя нам якось евакуювали.
Чи є пам’ятка для тих, хто тільки приїздить?
Сергій: Звісно, є правила проживання у шелтері. Людина заїхала, розписується, що ознайомлена, ми записуємо тільки необхідні дані її, бо раніше хтось наприклад хоче надати допомогу людині, а вона вже виїхала, або розшукують родичі чи хтось із знайомих, і ми тоді допомагаємо знайтися.
Хто раніше допомагав і як зараз з допомогою
Танзіля: Дуже була велика підтримка мафспільноти (гравці гри в мафію), настільки її було багато, що я взагалі не знаю, як би ми існували, якби не мафспільнота та ії допомога по фінансуванню.
У нас дуже багато друзів і знайомих, це благодійні фонди, які додатково нам допомагали з їжею, із забезпеченням засобами хімії, одягу і знову таки навіть елементарних виплат. Годували нас ресторани, але це завдяки тому, що у нас досить хороші зв'язки.
З благодійних фондів нам допомагали і ми їм дуже вдячні за допомогу, це: БФ «Пролісок», потім фонд «Благая Весть», Норвезька рада у справах біженців, Unicef, Червоний хрест, Лікарі без кордонів, Карітас, благодійні фонди «Маріас» та «Допомога», можливо когось і пропустила. Також мафсуспільство клуба по мафії «Велика гра» з Дніпра, бо якби не Лера Мороз, то я навіть не знала би, що робити по фінансах, вона ж всіх гравців у мафію підтягувала, для допомоги та зборів і по багатьох питаннях також допомагала Ольга Сінежатська. Коли щось було потрібно терміново, я знала, що можу до них двох звернутися і вони все вирішать. Завдяки допомозі зробили душові.
Чи була допомога від влади, депутатів, інших держустанов?
Танзіля: З мерії та виконкому Дніпра нам ніхто не допомагав і зараз не допомагає.
Щоб ви розуміли, мене водили по кабінетах мерії у 2022 році, водили скрізь за ручку, бо я всюди заходила через знайомих небайдужих людей, тоді ж через введений воєнний стан туди майже неможливо було потрапити. Чесно, вже не згадаю у кого була, і всі знизували плечима, говорили, нічого вдіяти та допомогти не можемо. Можу тільки констатувати, що у мерії Дніпра відповіли, майже дослівно: «Ви захотіли допомогти людям, захотіли погратися, будь ласка, без питань, уперед і з піснею, але це комерційна будівля. Якби ви, припустимо, у школі цей шелтер організували, це зробили, то, можливо, ми вам якусь знижку і якісь пільги вам організували, але на превеликий жаль, вам це не бачити. Бажаєте платити -платіть, бажаєте закрити шелтер – закривайте його». І ось вже 2 роки шелтер існує і 2 роки ми платимо за все самі.
Сергій. Приходили до нас від уповноваженого по правам людини, за програмою відновлення житла, але ми з ними дуже посварилися. Прийшли влітку 2023 року: немає ні Бахмута, ні Соледара, а в нас 70 відсотків було звідти. І вони починають щось розповідати, що збираються робити. А люди вже рік живуть. Може за рік щось уже можна було зробити? А сварилися тому, що почали розповідати, як подати документи та фотопідтвердження. Вони що ТВ не дивляться, чи новини не читають. Там майже всі будівлі зруйновані, а їх представник каже: «А ви у сусідів візьміть». - Які сусіди? Там же степ голий.
Вони приїхали галочку поставити, що щось зробили, а люди тільки зляться. І коли він їхали, сказали: «Ми такого прийому не чекали».
Ось недавно нам надіслали папірець - нові правила щодо шелтера. Нічого не допомагають, а щось вимагають.
У нас на третьому поверсі влітку спекотно, навіть не так спекотно, як душно. Погано з вентиляцією, тому просили кондиціонери, та хоч вентилятори.
Попросили допомоги у органів влади. Сказали: «Ви зробили собі іграшку - грайтеся»
У нас частина людей живе більше року. Просили хоч шафи зробити, бо речі всі на ліжках зараз зверху, де вільні місця.
Просили у якогось міністерства шафи. Чиновники прийшли, щось пообіцяли, і на цьому все закінчилося.
Сергій: ЦНАН на Уральській 5 нам сильно допомагає. Якщо приїжджає 10-15 людей, вони кажуть коли прийти для реєстрації на наступний день. Плюс вони раз на місяць приїжджають і питають, що треба. Але це практично єдиний орган, який до нас нормально поставився. За два роки були лише дві офіційні особи, від міської влади нікого не було.
Що треба враховувати при відкритті шелтера для ВПО
Каріна: Порада тим, хто хоче це створити, потрібно усвідомити, що це не просто, треба розуміти, хто створюватиме, а хто його фінансуватиме на постійній основі, тому що створити багато розуму не треба. Питання в тому, хто буде підтримувати в ньому порядок. Знайти того, хто відповідатиме, і контролювати процеси в ньому на постійній основі.
Тобто, знайти зовнішнього адміністратора чи директора, коменданта, який відповідатиме в середовищілюдей, та адміністратора за зовнішні процеси, а є ще ж проблема, що людей, які приїхали, треба соціалізувати.Тому що, грубо кажучи, було все. У великих шелтерах, як у нас, і вени різали, й інші випадки були, тому що люди приїжджають зі зруйнованою психікою. Особливо це було на початку вторгнення у 2022 році, коли ми лише їх вивозили.
Дуже важливо постійно проводити дезінфекцію, щоб вони, не дай Бог, не хворіли, не заносили купу хвороб, починаючи від звичайних там вошей тощо. Плюс не зловживали спиртним. Важливо, щоб вони працювали.
Танзіля: Справа в тому, що ми тоді відкрили шелтер на емоційному патріотизмі. Ми чудово розуміли, що можемо розраховувати лише на себе. На тепер хто захоче цим займатися? Чесно кажучи, не розумію.
Які були ситуації та проблеми при відкритті та роботі шелтера для ВПО?
Каріна: По-перше, дуже довго не могли відкрити розрахунковий рахунок, коли створювали фонд, тому що тоді у 22 році їх відкривав кожен другий. І всі дуже ретельно все перевіряли. А по-друге, усюди писали та кричали по телебаченню, що країна допоможе, покриє комуналку, ще щось. Був хлопець з Бахмута, з яким моя колега бігала по інстанціях, не пам'ятаю, як його звуть, котрий казав зараз нам усе покриють, зараз усі вирішать по сплатікомуналки, а в результаті нам ніхто нічим не допомагав. Аж поки через 2 місяці, коли вже сама дійшла своїми каналами, кажуть: так ми фізично допомогти не можемо, тому що ми не державне підприємство.
Коли все почалося, ми забирали людей з вокзалу, я просто їздила вечорами та ночами, збирала їх в комендантську годину.
З теробороною приїжджали, в нас був навіть період, коли тероборона нас охороняла, бо приїжджали люди, перелякані.
Дуже важливо, які приклади люди іншим людям показують у шелтері. У нас була ситуація, коли я приїхала в шелтер, а там працює «голубой огонек» російський, там, де «любе» співає. Тобто розпочалися скандали. Ну тому що такого не повинно бути. Подобається росія, відправляємося назад, у нас таким не місце: не показуємо дітям цей приклад, тобто ось це те, що у нас, на жаль, було активно, але це була біда і в інших шелтерах.
Потрібно постійно контролювати, соціалізувати, спілкуватися з ними далі, рухати їх, смикати. У нас, по-чесному, якби не та ж Танзіля, ой, скільки б було питань, це реально матуся шелтера.
Танзіля: Ви ж розумієте, я там просто ночувала. Я ж, вибачте, занедбала свою родину настільки, що мало не втратила доньку в той момент, поки займалася допомогою для ВПО, тому це таке питання, якщо не буде жодної зарплати, хто фінансуватиме шелтер, хто відповідатиме за нього, хто платитиме зарплати людям, які нестимуть відповідальність за це все, за людей. Ви ж розумієте, наскільки це важливо і наскільки потрібна людина такої суворості, щоб це тримали під контролем.
Танзіля: Щоб ви розуміли, коли приходжу до шелтера, люди кажуть, ну все, мамка прийшла. Зараз пігулки роздаватиме, вони мене просто чули. Ось якщо я приходжу, у мене чіткий порядок, чітко обмежувала всіх і змушувала просто жити сім'єю і поважати один одного.
Порушила питання про соціалізацію, про те, щоб вони збиралися з силами і починали працевлаштовуватися, бо війна йде, потрібно також підтримати країну, економіку і треба якось розвиватись, і я їх мотивувала як могла, щоб вони шли і шукали роботу.
Так, було дуже багато допомоги з мого боку, якісь плюшечки, і їх було досить багато, щоб ви розуміли, вони від мене виїжджали з повними машинами допомоги. Але й вони мали віддавати щось країні. Хоча б влаштуватися на роботу, щоб хоч хтось із членів сім'ї працював та соціалізувався. Розумієте, щоби не деградували і не жили на всьому готовому. Щоб не тільки ми працювали, але щоб і вони теж соціалізувалися.
Сергій: Ми всі тут живемо великою родиною. Але довго привчали до цього. Привчали до того, що ти не просто живеш у шелтері. Ось зламався кран або зливний бачок в унітазі заклинив. Чоловік розвернувся і пішов. А ввечері там багато води. Пофігізм викорінювали довго.
Як конфліктні ситуації вирішуються
Сергій: Великих конфліктних ситуацій немає. Є побутові ситуації, комусь голосно телевізор на кухні, комусь тихо. Був просто один момент, чоловік, який ходив у жіночий душ купати із дружиною дитину. Але все вирішили.
Інколи сусідам, які поруч з шелтером, не подобається, що діти граються на дворі, кажуть нехай до парку йдуть гуляти. Ну куди я їх відправлю гуляти, у Соледар?
Різні люди бувають, але місцеві нам і допомагають та консервацію приносять
Влітку спекотно, навіть не так спекотно, як душно. Погано з вентиляцією, тому просилиу влади кондиціонеризакупити, а поки самі купили вентилятори.
Що ви можете рекомендувати із власного досвіду для комендантів адміністраторів інших шелтерів?
Сергій: Перше правило шелтера – це залізна дисципліна!
Тільки дав слабину, і починається. Просто я педагог за освітою, мені легше. Працював у Сватові вчителем фізкультури у школі 2 та сватівській гімназії ім.Сосюри
З якими проблема стискаються зараз і як їх вирішують
Каріна: Проблема в тому, що шелтери, які відкривалися у державних установах, згодом закривалися. І примусово просто викидали людей на вулицю. А хто знаходив мій номер телефону, просилися до нас. Ми їх забирали, тому що ось така склалася ситуація. але така була у нас ще веселість. Зараз у нас були нові «веселощі». Проблема в тому, що нам підняли вартість оренди по шелтеру.
Але що робити, ми платитимемо. Перепідписуємо зараз договір до квітня 2025 року.
Все нормально, все гаразд, ми поки тягнемо і платимо.
Танзіля: Проблема це відміна виплат для ВПО. Ось я нещодавно допомагала для своїх ВПО робити заявку на бенефіти для виплат, тому що кажуть, що зараз всіх ВПО позбавляють виплат. Не розумію, як вони будуть жити взагалі, а в мене ж там і бабусі живуть, але бабусям начебто сказали залишать ці виплати і пенсія хоч є. Але ж їм то нікуди йти. І ну щось же треба думати про допомогу іншим, тому бенефітів там по три з лишком тисячі на кожну людину, дай боже, щоб вони тепер усі отримали. А так проблем як таких немає, лише проблема в оплаті комуналки.
Танзіля: Зараз нас ніхто не годує. Останні два місяці 2023 року була допомога від благодійного фонду «К-12» (Сулейманова Ганна нам з цього фонду допомагала). Цей фонд казав, що це допомога по харчуванню від донецької єпархії ПЦУ та Elios Ukraine.
Окрема подяка ресторанам, які нас годували та готували їжу у перші декілька місяців.
Спочатку тим що в них було, а потім ми їм потім возили продукти і вони нам готували та годували. На пр. Дм. Яворницького 5, та ще на пр.О. Поля у Дніпрі.
Скільки коштів потребується на шелтер щомісячно?
Танзіля: У нас рахунки приходять ось по 60 тис. за світло і нам ще підняли орендну плату не 30 тис., а 45 тис. грн. Тепер ми платимо з 1 березня за приміщення плюс за воду та інше. Тому нам шелтер обходиться десь приблизно 100-110 тис. гр.
Наші ВПО більше року нічого не платили, але потім вони платили спочатку 500 гривень за постійне проживання, потім 850 гривень почали платити.
Але цього зовсім не вистачає, тому що хтось може заплатити, хтось не може заплатити. Ми ж не стоятимемо біля них, щоб вони заплатили. Ось хто відповідальний, той платить. Навіть року ще немає, як ми збираємо оплату, бо це було неможливо витягнути всю фінансову частину, і комуналки, і оренди приміщення.
Як діти живуть та навчаються у шелтері
Сергій: До Нового року часто були дитячі аніматори та психологи і дорослі психологи
Плюс Каріна Вікторівна раз на місяць збирає дітлахів і возить до торгово-розважального центру. О 12 їдуть, о 18 повернулися. Є ігрова кімната у шелтері, приставку привезли ігрову.
Взагалі дітям є чим зайнятися. Щоправда, майданчика на вулиці немає, але діти ходять до парку поруч.
У садок ніхто не ходить, бо дитячі садочки поруч не працюють.
А школярі навчаються онлайн, відсотків 80%. Окремо була кімната для мам із дітками до трьох років, зараз в ній зробили навчальний клас для дітей. Частина з них у домашню школу ходять тих міст, звідки вони приїхали. У нас на 2 та 3 поверхах є інтернет, вони навчаються. Є ноутбуки, які видали у школі, та є, що привезли волонтери у подарунок.
Діти сидять в різних кімнатах по можливості або в навушниках.
Восени купили та постелили підлогове покриття, щоб дітям було тепло. Вони ж на підлозі сидять, коли граються.
Наймолодший і найстарший мешканець шелтера
Танзіля: Дуже з маленькою дитинкою приїхали на початку вторгнення. Приїхали з семиденною дитиною, тільки народилася, їх виписали і майже відразу вони виїхали після бомбардування свого міста. Найстаршою була бабуся 96 або 98 років.
Ми не можемо брати з великими фізичними вадами, бо в нас третій поверх, а треба ходити до бомбосховища. Коли приїжджали дуже старенькі або з вадами, домогали їм влаштовуватися в інші установи, або проходити обстеження. Все звісно ми оплачували власними коштами
Сергій: Зараз самому маленькому сім років, а бабусі найстаршій 92 роки.
Про медичну допомогу в шелтері
Сергій: З ліками остання була допомога восени 2023 року.«Лікарі без кордонів» і ще хтось привозили ліки.Приїжджали ще медики, брали на цукор аналізи, був терапевт, тиск міряли. Є аптечки, термометри, тонометри, нурофен або ібупрофен. Усе Танзіля організовувала.
Танзіля: Дуже багато до нас їздили «Лікарі без кордонів», спочатку раз на тиждень майже рік, потім два рази на тиждень, потім раз на місяць і зараз на жаль сказали, що цієї програми немає.
Якщо б мали змогу зустрітися наприклад з керівниками країни, щоб ви їм сказали?
Сергій: З таким ставленням до людей, вимушених переселенців, в Україні ми ніколи не повернемо тих, хто виїхав. Ось донька поїхала до Німеччини, їй платять більше 450 євро. Україна платить 40 євро, і ті забирають. А ще є військові адміністрації з Луганської, Донецької областей, і вони розташовані на території різних міст, хто в Броварах, хто в Дніпрі, хто ще десь. І на оздоровлення дітей хтось щось отримує у Броварах, а у Дніпрі, хоча ти зі Сватова, вже ні.
І ще Бахмут своїм надсилає раз на два тижні продовольчі набори, Сєвєродонецьк піклується про своїх. Але люди самі їх знайшли. І громади погано шукають своїх. Ось ми за Кремінну, Сватівську та Біловодську громади знайшли 900 осіб, які не отримували допомоги від громад.
А ще скасування ВПО сильно вдарить по людях. Ось дивіться, сім'я - двоє дорослих та двоє дітей. По три тисячі на дітей та по дві тисячі на дорослих. Наприклад раніше переселенці могли орендувати житло за державну допомогу у 2 тис. грн, якщо мама і тато та двоє діточок і піти працювати, а зараз, якщо відмінять виплати для ВПО, як люди житимуть, незрозуміло. Бо за оренду в місті окремої квартири вже не вистачить коштів, щоб сплачувати.
Якби нам зробили тариф на світло у шелтерах як для людей 2,64 грн замість майже 7 грн. Або зробили б менше вдвічі, ми б шафи купили замість оплати за електрику.
Історія ВПО у Дніпрі про те, як виїжджали та живуть у шелтері
Мене звати Валентина. Я переселенка 2014 року, як кажуть, повторно переселенець, я в 2014 виїхала до Бахмута із сусідньої Горлівки, вісім років із сином там прожила.
У Бахмуті все почалося ще з весни 22 року. Обстріли та все інше. Але я там до кінця жовтня жила. Газ відключили першого квітня. Потім почалося відключення світла, і ми заходилися багаття палити, почали там люди дерева рубати... У нас навіть за дерева люди билися. Був випадок, коли одні спиляли дерево, а вранці інші почали його розрубувати. Ті прийшли і мало не повбивали один одного за ці дерева. Мені, дякую, завжди чоловіки дозволяли кору збирати, кора вона найкраща. Пічку ми збудували там якусь, за схемою 28 цеглин під нашим під'їздом, але в нас не було козирка, і погано, коли йшов дощ. Він падав на грубку, гасив вогонь.. І води не було. Їїбрали у місцевій водоймі. Ну кип'ятили, купалися і голову мили.
І ось 24 жовтня минулого року приїхала з Бахмута, евакуювали мене сюди у шелтер.
Їхала не знала куди їду, я ще ввечері не збиралася, але вночі ухвалила рішення, бо дуже давно не було ні світла, ні води, а це кінець вересня. І почалися дуже сильні бомбардування.
Я зрозуміла, що ми не виживимо взимку там, у холоді, в голоді, без води і тим більше під такими сильними обстрілами. Вранці зібралися із сином і сіли до евакуаційного автобуса, а їхати нам нікуди. Їдемо і я не знаю, куди їду з сином. Просто запитала у водія: «Ви мене на вокзалі висадите або може мені ще там допоможете знайти якесь місце?», а він каже: «Сам живу в шелтері, нас сім'я дев’ять людей, хочете зараз зателефоную, дізнаюся і вас до себе заберу?».
Запитую, що таке шелтер, а він каже: приїдете і побачите.
Ось дякую цій людині, я така рада, що саме він був, мені допоміг і нас сюди привіз. Ми зайшли – тут світло! Це таке щастя побачити світло. Ми світло (електрику) не бачили майже шість місяців. Вода з крана, ліжко та тиша – це був шок. Чесно кажучи, просто елементарні речі такі важливі, це особливо відчуваєш, коли їх немає.
Живу тут майже півтора роки. В інші шелтери не хочу йти, бо мені тут комфортно. У нас дуже хороше керівництво, вони дбають про нас. Завжди запитують, чого ми потребуємо.
Я думаю, що я кращого місця, ніж тут, не знайду. Переїжджати - це великий стрес, і скрізь немає стабільності, то відкриваються шелтери, то закриваються. Для мене тут найоптимальніший варіант, бо я тут одна, чоловік залишився там, я його майже 10 років не бачу. І навіть якщо працювати, винаймати квартиру не вистачить заробітної плати, у Дніпрі дуже дорогі квартири.
Шелтер, тут у нас і світло, і все найнеобхідніше є. Мені тут все подобається.
Зараз діток мало, був час, коли їх було дуже багато, у нас тут завжди було галасливо і весело, приходять волонтери з дітками займаються. Я навіть не можу сказати, щоб я тут могла ще краще зробити. Мене тут все влаштовує.
Ось єдине, що годували раніше, зараз не годують, але це не від шелтера залежить.
Приходять до нас представники ЦНАПу. Ось Яночка до нас приходить. Вони нас завжди інформують, які там зміни в законах, маємо з ними постійний контакт.
Сергій наш і начальниця Танзіля завжди з усіма на цій хвилі, стараються, щоб нам була допомога. Оформляємо заявки або анкети на допомогу, дякуючи їм! Якби людина жила окремо, десь на квартирі, вона б багато чого не знала. Ми ж в курсі всього, що відбувається.
Треба ставитись до шелтера, як до свого будинку, що це не просто місце, в якому ти можеш брати, ламати, трощити, бо ти це не купував і тобі це не потрібно. Треба ставитись до цього, що це наш будинок, ми вважаємо його будинком, і у нас іншого будинку зараз немає. Ми намагаємося берегти те, що нам дали - і пічка, і техніка, ніби все є. Є такі люди, які вважають, що їм усі все винні, розумієте, і що воно не моє.
Я б закликала людей бути більш людяними один до одного, допомагати один одному і дбайливо ставитися до того місця, де вони живуть. Тому що втратити легко, а знайти гарне місце дуже складно.
Справа в тому, що я в 14 році мала вийти з декрету. Я в ресторані вокзалу у Горлівці працювала буфетницею, звідти пішла у декретну відпустку, але з неї я вже не вийшла, бо через бомбардування вокзалу все було знищено. Чоловік мене вивіз, залишив і поїхав батьків своїх доглядати. А у мене маленька дитина, яка часто хворіє, не могла працювати там, ні бабусі, ні дідуся нікого немає.
Тут я приїхала, побула, працювала в дитячій лікарні на Космічній, але нещодавно звільнилася. Зараз планую роботу шукати, тож буду в будь-якому разі працювати.
Про допомогу від влади Бахмута до 2022 року
Треба розуміти, що ніхто від цього не застрахований, а тепер ці ж люди, які нам це говорили, самі тепер так само, десь шукають також житло, розумієте, вони не знали, що це їх може чекати. Треба ну добріше чи толерантніше бути до переселенців.
З окупованої території я приїхала до Бахмута 10 серпня 14 року, а 20 лютого 15 року пряме потрапляння в мій будинок, дуже сильне. Зараз будинок зруйнований,
непридатний для житла, і коли я в Бахмуті прийшла з фотографією з актом, ну з того боку про руйнування, то вони (в Бахмуті) не вважали його законним.
Але факт є факт, просила, дайте мені в якомусь гуртожитку місце, кімнату то мені відповіли, вибачте, це не наша територія, коли ми її відвоюємо, тоді ми вам допоможемо. Вибачте, кажу: може, я до цього моменту дожити не зможу, це ж невідомо, коли буде. Тобто нам не давали жодного житла у Бахмуті. Особисто вісім років орендувала квартиру за рахунок своєї родини. ВПО вісім років я отримувала тільки на дитину мені виплат не було, тому що треба було працювати офіційно, щоб отримувати 50%, а так як я офіційно не працювала, то лише виплати на дитину отримувати. Це вже коли почалися військові дії загальні, я прийшла до нашого Бахмутського соцзахисту і кажу, чому всім платять, а ви мені й досі не платите?
Нам допомагає організація «З Бахмутом у серці», вони нам щомісяця телефонують, продуктові набори пропонують.
Ну звичайно, допомоги нам би хотілося в якому плані: ось зараз нас позбавляють виплат ВОП. Це єдині гроші, які людям давали можливість якось утриматися на плаву. Дуже хотіли б, щоб якусь петицію подали. Люди просять не скасовувати допомогу, тому що не у всіх є годувальники в сім'ї... Це маленькі гроші, але ми на них розраховували, це наша була підмога, люди втратили просто все - житло, майно, і повертатися багатьом нікуди. І на окуповану територію я не можу повернутись. Це дуже довго, це небезпечно та дорого, і це треба кинути все, а я не можу. Ось це питання для мене особисто важливе, щоб допомогли нам зберегти виплати.
Я офіційно ж не мати-одиначка, офіційно одружена, тому я до пільгової категорії не належу. Мені всі кажуть, у вас є чоловік, нехай він вас годує, але його немає зі мною 10 років ... Я давно в процесі розлучення, і цей процес триває вже місяців дев’ять. Моя справа просто лежала тут у суді, а потім по підсудності її передали в суд Слов'янська. Це дуже, дуже довго, бо чоловік на тій території, там вони його шукатимуть, потім не знайдуть, вимагатимуть з нього якихось виплат, які він не зможе звідти переслати. Це так дуже довго. Допомагає мені з цим дівчина, адвокат із організації «Слов'янське серце». Вони мені оплатили судові витрати. Дякую їм щиро, ця організація і зараз у цій справі представляє мої інтереси.
Ось це все триває вже 9 місяців.
Я не старша по своїй кімнаті, просто люди змінюються, а я тут давно. Живу як заїхала та чим можу, тим допомагаю. У нас просто люди зараз на роботі, а в кімнаті дуже багато людей похилого віку, бабуся одна живе,їй 92 роки. Але живемо ми як одна сім'я. Усі один за одного переживають. Свята відзначаємо.
Знаєте, я як мама, коли підеш кудись надовго, переживаєш за дитину. Коли працювала в першій зміні, то щодня рано встаю, йду, увечері приходжу, але я знаю, що мою дитину бабусі доглянуть, нагодують. Хоч я і одна, але дитина моя не одна тут, а начебто в сім'ї, і я їм дуже вдячна.
Ми намагаємося жити згідно з тими умовами, які нам життя піднесло, але ми сподіваємося на краще і з вдячністю до цього місця ставимося.
Ось і син у кімнаті зараз навчається. Школа поруч у нас, там немає бомбосховища, зараз діти онлайн навчаються. Але син у нашій бахмутівській школі навчається онлайн, ми там залишилися. Тут у мене свій ноутбук.
Ось приїхала 24 жовтня 22 року, переночувала в шелтері, а у мене подруга у Францію поїхала і дзвонить мені: «Чого ти сидиш, їдь до мене, я тебе зустріну на кордоні в Польщі». Виїхала, у мене дві кішки, тут одна вже залишилася, другу я у хорошу родину прилаштувала. Ось їду я з дитиною всю ніч із сумками і думаю, чи правильно я вчинила… і відчуття, що щось не те роблю, не треба мені туди їхати.
По ходу дороги всі думки стали на місце, і я зрозуміла, що не хочу їхати. Хочу бути на своїй землі, я не знаю, що мене там чекає і везти дитину туди, куди я не знаю, це велика відповідальність. Чи можу я потім виїхати? Як моє життя складеться? І я вийшла там на станції і купила зворотний квиток. Дзвоню в шелтер, говорю, можна я повернуся? Вони кажуть, там ще ліжко твоє не прибрали – повертайся. Я їхала з таким щастям у душі, з таким полегшенням, що ось у мене камінь впав з душі. Знаєте, пішов ось тягар цих дум, що робити? Якось визначилася, що я повинна бути тут, і я приїхала. Мені так приємно було сюди повернутися і відчути тут якусь надійність та спокій. Туди їхала, мені не було цього спокою на душі і все, і на цьому думки з переїздами зупинилися. Я зрозуміла, що хочу тут бути.
Ну як би нам соціалізуватися більше, якісь курси навчання.
Я коли сюди приїхала, дуже просилася на курси перукаря, моя мрія - навчитися стригти. Наше начальство дізналося, що раніше, до війни, були такі курси. Оце було б дуже добре. Я собі купила машинку та ножиці, все підготувала, мені тільки треба, щоб мене навчили. Я зможу собі якусь копійку заробити завжди, для себе, для дитини. Це буде хоч якийсь невеликий дохід.
Соціалізуватися було б дуже добре, ми не дармоїди, ми не сподіваємося, що нас повинні годувати. Я тут у шелтері не відчуваю себе самотньою, тут я не маю страху прокинутися, що завтра я на вулиці опинюся. Розумію, що на вулицю мене не виставлять. Що б не сталося, мені тут допоможуть.
Ця стаття стала можливою в межах програми «Єднання заради дії», що втілюється IREX за підтримки Державного департаменту США.
Зміст є виключно відповідальністю ГО «Люстраційна Антикорупційна рада Придніпров’я» та необов’язково відображає погляди IREX та Державного департаменту США.
