Мінські угоди. Плюс чи мінус?
5 вересня 2014 року в Мінську представники України, Росії та ОБСЄ — Леонід Кучма, Михайло Зубаров та Хайді Тальявіні — в присутності представників самопроголошених республік підписали тристоронню угоду про припинення вогню на території Донецької та Луганської областей.
Аналізуючи основні етапи розвитку подій на Сході України, давайте з’ясуємо, чому укладання угоди не стало ефективним вирішенням ситуації.
Основні пункти першої групи положень передбачали двостороннє припинення застосування зброї, забезпечення моніторингу перемир’я за допомогою ОБСЄ та обмін полоненими й заручниками.
Були сформовані положення про децентралізацію влади в Україні, зокрема через ухвалення закону про особливий статус деяких районів Донбасу, проведення місцевих виборів у цих районах за новим законом.
Був розроблений механізм забезпечення контролю над кордоном з боку ОБСЄ, виведення незаконних збройних формувань, бойовиків та найманців, гарантії безпеки для учасників конфлікту.
Усупереч положенням меморандуму російські війська та підпорядковані їм незаконні збройні формування захопили 8 ділянок території загальною площею 1696 км кв. в районах, які повинні контролюватися українським урядом, та 408 км українсько-російського кордону. В. Путін відмовився анексовувати чи визнавати «незалежність» так званих «ДНР» і «ЛНР». Натомість зробив ці регіони чинником впливу на політику Києва.
Але підписаний протокол містив декілька проблемних позицій.
Перша — нечіткі формулювання. Не було вказано, що саме передбачається під спеціальним статусом Донбасу, не було описано, як саме буде відбуватися припинення бойових дій, і, головне, у якому порядку мають реалізовуватися положення. У подальшому каменем спотикання стало саме це: коли мають відбуватися вибори на Донбасі — до відновлення контролю за кордоном і відведення техніки чи після.
Другою проблемою було те, що протокол підписували в умовах, коли Україна стояла перед загрозою повномасштабного воєнного вторгнення.
Третьою проблемою Мінських угод була їхня загальна слабка легітимність. Їх підписували не лідери держав, навіть не голови міжнародних відомств. Із боку України це був 2-ий президент [хоча МЗС України і підтвердило його права як офіційного посланця], з боку Росії — один із послів, а підписи лідерів невизнаних квазіреспублік, яких на той час ніхто на їхні посади не обирав, узагалі небагато важили.
Отже, перший варіант Мінських угод був спробою прийти до компромісного рішення, яке припиняло бойові дії, нормалізуючи політичний процес із гарантіями «особливих» позицій для проросійських сил. Однак через неефективність не виправдав себе.