Кольорові цифри, смачна музика - життя синестетів

Зображення може звучати, музика - бути зображенням. Чорні літери можуть бути кольорові, а цифри - вишикуватись в певні фігури. Кожен день тижня і кожного місяця може бути пофарбований в свій колір, кожен дотик - викликати певну емоцію. Це не просто фантазії або поетичні метафори, а приклади синестезії, одного з найбільш незвичайних неврологічних феноменів.

Що таке синестезія?

У буквальному перекладі з грецького «синестезія» - злиття почуттів, це стан, при якому ваші органи чуття сприймають подразники не окремо, а по декілька одночасно.

Точної причини виникнення цього явища немає. Нідерландські вчені з інституту психолінгвістики Макса Планка під керівництвом Саймона Фішера провели повний аналіз екзому представників трьох сімей, які хворіють хроместезією - акустико-кольоровою синестезією. Вчені знайшли шість генів-кандидатів, мутація яких пояснює появу синестезії: COL4A1, ITGA2, MYO10, ROBO3, SLC9A6 і SLIT2. Закодовані ними білки пов'язані з процесом аксоногенезу (розвитку аксонів - відростків нервових клітин, які проводять імпульси) головного мозку, а їх експресія спостерігається в зоровій та слуховій корі, а також тім'яній ділянці головного мозку на етапах його раннього розвитку.

Види синестезії

Існує багато видів синестезії, проте їх усі можна поділити на дві основні групи: асоціативну та проективну.

Асоціатори відчувають мимовільний сильний зв'язок між стимулом і почуттям, в той час як проектор фактично чує, бачить або відчуває запах в момент стимуляції. Наприклад, асоціатор може почути звук скрипки і тісно пов'язати його з червоним кольором, а проектор почувши цей же звук, може побачити червоний колір, що проектується в просторі, ніби це реальний об'єкт.

Лікар, що відчуває біль пацієнтів

Джоел Салінас бачить музику кольоровою, цифри для нього схожі на людей, а біль інших він відчуває майже як свій. Він думав, що всі так сприймають світ - поки не пішов навчатися на лікаря.

Третьокурсник-медик Джоел Салінас біжить у лікарняний туалет і довго блює. Потім вмивається. А далі - вдивляється у зображення свого блідого обличчя у дзеркалі й примушує себе жити.

Салінас поки що цього не знає, але в нього патологія - так звана синестезія дзеркального дотику.

"Арифметику я теж не дуже розумів. Всі двійки здавалися червоними жіночками, схожими на матусь, а четвірка була синім доброзичливим дядечком. То хіба два плюс два могло дорівнювати чотири?"

Підлітком Салінас збагнув, що коли допомагає покращувати самопочуття іншим людям, сам почувається краще - завдяки сенсорному співпереживанню.

Він мав бажання "зцілювати людей", тож вирішив пов'язати своє життя з медициною.

До того часу він ні з ким не говорив про свої відчуття, бо вважав, що всі сприймають світ так само, як він. Однак 2005 року під час студентської подорожі в Індію Салінас виявив, що це не так. Коли інший студент-медик описав групу людей, які сприймають кольори через літери, Салінас зауважив, що це звичайне явище, у всіх так.

"Але він глянув на мене і сказав: "Зовсім ні".

Чим далі, тим більше хлопець відчував біль інших людей. Побачивши на операційному столі хлопчика-підлітка, він відчув, як скальпель проникає в його власний живіт. А слідом за цим прийшло "болісне відчуття якогось жару" - коли він побачив внутрішні органи хлопця.

Усі ці переживання сягнули апогею того дня, коли помер пацієнт, і Салінас опинився на підлозі в лікарняному туалеті з нападом блювоти. Він усвідомив, що мусить знайти спосіб давати цьому раду, якщо хоче стати лікарем.

Як виявив Салінас, відчуття дзеркального дотику були виразнішими, коли заставали його зненацька чи людина, за якою він спостерігав, була зовні подібна до нього. Тож він почав морально готуватися до таких ситуацій.

Хоча саме така особливість молодого лікаря дозволяє йому краще розуміти пацієнтів, коли вони хочуть пити, коли їм сумно чи холодно.