"Сироватка правди" міф чи реальність?

Отримання правди, так само як і виявлення брехні, можна вважати блакитною мрією людства. Що говорити, ви згадайте, в скількох фільмах і літературних творах використовуються різні загадкові способи отримання правди. Найбільш популярний з них - застосування "сироватки правди". Зілля Верітасерум в “Гаррі Поттері”, сироватка в фільмі “Інсургент”, “Той, що біжить лабіринтом” та багато інших. Так що ж, сироватка правди це лише вигадка сценаристів та письменників чи все ж таки реальність?

Історія сироватки правди

Вперше речовину із властивостями «сироватки правди» описав акушер з Техасу Robert Ernest House у середині 1910-х років, помітивши, що породіллі під дією поширеного на той час анестетику скополаміну (також відомого під назвою «сутінковий сон») починають говорити навіть про такі речі, які зазвичай кожен волів би приховати. Доктора зацікавив такий ефект препарату, а тому він розпочав детальне дослідження. House почав працювати з людьми з ментальними порушеннями та дійшов висновку, що пацієнти після вживання скополаміну гідрохлориду впадають в певний стан, в якому кажуть тільки речі, які, на їх думку, є правдою.

У період Другої світової війни цей препарат використовувався для відновлення пам'яті поранених солдатів. Наркотик стимулює спогади і полегшує процес відновлення. А ряд військових лікарів в подальшому стали консультантами в поліції, і на практиці використовували «сироватку правди» під час допитів.

Конкуренція для скопаламіну

Приблизно у той самий час поряд із скопаламіном крокували барбітурати - клас препаратів, які пригнічують центральну нервову систему та сповільнюють мозкову активність. Найвідомішим з них був тіопентал натрію

Тіопентал натрію є депресантом центральної нервової системи, який діє шляхом зв’язування та активації ГАМКА-рецепторів, які відповідають за гальмування передачі нервового збудження. Це означає, що його ефект - уповільнення різних функцій мозку. Наслідком цього є те, що людина «знижує свій захист» від навколишнього середовища. Все це призводить до великої дезінформації, але також впливає на розумові процеси. Так у 1955 році роботи судово-медичного психіатра John M. MacDonald показали, що під дією барбітуратів людина не каже виключно правду, а просто починає дуже багато говорити, часто погоджуючись з усіма твердженнями співрозмовника, а умілий допит і взагалі може змусити зізнатись будь-яку людину у будь-яких гріхах.

Хома невіруючий

Журналіст Майкл Мослі випробував цей препарат на собі.

Я скептично ставився до тверджень, буцімто цей препарат, розроблений для анестезії, змушує людей говорити правду навіть усупереч їхній волі. І все ж я був заінтригований, а тому вирішив випробувати його на собі .

Він вирішив вжити невелику дозу тіопенталу натрію, забезпечивши належний медичний нагляд – за його найважливішими життєвими показниками постійно стежив анестезіолог Остін Ліч.

Я вирішив, що спробую послідовно дотримуватись такої вигадки: я, Майкл Мослі – зовсім не науковий журналіст, а відомий кардіохірург. Спочатку я вжив дуже маленьку дозу – і вмить відчув легке запаморочення й сп’яніння.

І ось журналіст почав кепкувати, ніби він кардіохірург, який нещодавно провів коронарне шунтування, тобто тіопентал натрію поки на нього не діяв як сироватка правди.

Та що станеться, якщо дозу підвищити?

Тут я відчув занепокоєння. Був ризик, що я ляпну щось таке, про що зовсім не хочу сповіщати світові. Проте, впевнений у своїй здатності брехати далі, я попросив у доктора Ліча подальшу дозу.

Йому дали ще трохи тіопенталу натрію, і цього разу Майкл відчув більше тверезості, більше контролю над ситуацією. Тим дивовижніше було те, що сталося далі. Доктор Ліч знову спитав, як його звати і ким той працює. Цього разу в Мослі не було жодних сумнівів.

"Я телевізійний продюсер. Взагалі-то, виконавчий продюсер, ну і ведучий, коротше, все це разом узяте".

"І ви ніколи не робили операцій на серці?" – обережно уточнив лікар.

"Ніколи в житті! Ніколи!" – запевнив Майкл Мослі.

То чи діють "ліки істини"?

Що ж, після експерименту журналіста й обговорення його з експертами дійшли такого висновку: однозначно, барбітурати схиляють до розмови. Разом з тим, під їх дією людина стає надзвичайно відкритою до навіювання. Певно, це тому, що препарат перешкоджає роботі вищих центрів, таких як кора головного мозку, які відповідають за ухвалення рішень. Тому є значний ризик, що замість істини ви скажете те, що хоче почути ведучий допиту.