Кіборги 95 окремої десантно-штурмової бригади продовжують нищити ворога

20 січня країна вшановує захисників Донецького аеропорту, які у 2014-15 роках 242 дні утримували оборону стратегічного об’єкта від російських терористів. Окупантам конче була необхідна донецька злітна смуга, щоб організувати посадку своєї десантної авіації. Скільки б територій тоді вдалося ворогу захопити та чи вистояла б на той момент Україна, якби українські кіборги не зламали плани окупанта – питання риторичне.

Саме ворог їх назвав кіборгами за незламність та стійкість, так вони й увійшли в історію сучасної України. І вони й досі в строю, досі воюють за майбутнє України.

Василь зараз воює в складі протитанкового підрозділу 95-ї бригади. Служба в підрозділі почалася саме з тої першої хвилі мобілізації у 2014-му і продовжується й досі. Як каже десантник, він хоче зустріти Перемогу.

"Моя історія почалася ще з листопада 2013-го року на Майдану. Тоді не міг стояти осторонь від тих подій, так само не лишився вдома, коли росіяни анексували Крим та почали захоплювати адмінбудівлі на Донбасі, - згадує Василь. – На початку березня пішов у військкомат та потрапив в 95-у бригаду. Ще до війни я служив протитанкістом, то мене одразу направили в такий самий підрозділ".

95-а бригада була залучена на найгарячіших напрямках, тому Василь супроводжував провізію до інших підрозділів на стратегічно важливу висоту Карачун та брав безпосередню участь у легендарному рейді тилами ворога, коли житомирські десантники пройшли майже 500 кілометрів, вступаючи у бої з ворогом та знищуючи його бази.

Восени Василь був першим зі свого підрозділу, який зайшов в ДАП.

"Сама дорога до аеропорту була дуже небезпечною. Пам’ятаю, що БТР, на якому ми заїжджали, тягнув звичайний тракторний причіп, набитий мішками з піском. З цих мішків ми зробили такий собі пересувний бліндаж, й так в ньому дісталися ДАПу. На місці нам вдалося тільки добігти до термінала, а через щільний обстріл ворога всі речі лишилися в причіпі. Я собі місця не знаходив, бо там же моя зброя лишилася – тоді у нас були протитанкові ракетні комплекси "Фагот". А щастя, через день вдалося забрати речі та свою установку".

Василь згадує, що вся ротація була 10 днів. Більше там не можна було залишатися через постійні обстріли. А згодом ротації ще скоротили через напруження, які переживали кіборги, перебуваючи там.

"Ми майже не пересувалися – зайвий крок чи рух, і тут же спрацьовує снайпер. Вони за нами постійно полювали. Я знав свою точку, звідки мав вести спостереження і в разі чого знищити ціль. І також розумів, що ворог знає де знаходжусь я і тільки й чекає, щоб поцілити в мене, - розповідає десантник. – Так само ми намагалися не видавати своєї присутності звуками, тому говорили пошепки та й тільки тоді, коли є крайня потреба".

Восени світало пізно, але в середині термінала сонце майже не діставало. Тому більшу частину дня було темно. "Ми намагалися прибирати все, що лежить на підлозі, навіть маленькі шматки паперу чи обгортки, щоб у темряві не наступити та не видати себе звуками, - пояснює Василь. – Ми всі були у постійній бойовій готовності, обережність та концентрація на максимумі. Але їсти майже не хотілось - на день мені вистачало пів банки консерви, більше не міг їсти".

Окрім того, появи ворога можна було чекати з будь-якого напрямку. За словами Василя, на верхні поверхи не підіймалися, виходи з підвалів були завалені мотлохом, щоб ускладнити ворогу дорогу, якщо спробує пролізти: "Ми були готові зустріти ворога буквально звідусіль".

"Якось через обстріли загорівся термінал. Чи через пластик, чи ще щось, але дим був дуже їдким, він не підіймався вгору, а осідав у приміщені. Я з побратимом вискочив у кімнату, яка вела до підвалу. Там було віконце, щоб можна було дихати. Через якийсь час ми спробували вийти з того приміщення, але з’ясувалося, що двері відчиняються тільки ззовні. Ми почали смикати двері, як раптом вони відкрилися і ми побачили націлену на нас зброю. Наші хлопці вже думали, що то ворог проліз через підвал. Напевно, ще секунда і в нас вистрілили б, якби не впізнали в нас своїх", - пригадує Василь.

Коли його час мобілізації добіг кінця, десантник підписав контракт. І тепер вже дев’ять років як Василь стоїть на захисті України.

"Повномасштабну війну також на Донбасі зустрів. 24 лютого о 4 ранку нас підняли за тривогою, так почав… - говорить десантник. - Весняні бої були найзапеклішими. Нас по кілька разів атакували на день. Окупанти лізли, як таргани, ми ледь їх встигали вбивати – щодня наш підрозділ знищував по 7-8 різної російської техніки".

20 березня загинув близький друг Василя Максим П’ясецький, з якими вони разом служили з 14-го року, пройшли рейд та випробування донецьким аеропортом.

"Максим демобілізувався у 2015-му, але через кілька років повернувся в 95-у бригаду і ми знову працювали в одному розрахунку. Він загину в Кам’янці, що на Харківщині. В той день ми відпрацювали і мали мінятися з іншим розрахунком, коли почалася танкова дуель. Російський танк влучив у наш, від якого відскочив уламок та поранив Максима. Він загинув майже миттєво. У нас лишалася лише одна ракета, я намагався помститися за друга та знищити той танк, але був поранений сам", - зітхає Василь.

З того часу підрозділ Василя знищив не один десяток російської техніки, але як каже сам десантник, цього завжди буде мало. Тому його підрозділ несамовито продовжує нищити росіян, аж до самої Перемоги.

За матеріалами служби зв'язків з громадськістю 95 окремої десантно-штурмової бригади ДШВ ЗС України