Теорія на 11.06 ГОСЫ

by @storyboy
Теорія на 11.06 ГОСЫ

«Історія економічних вчень»

1.                          Предмет і методологія дисципліни «Історія економічних вчень».

Предмет курсу

Економічна думка зародилась у глибокій давнині і пройшла складний шлях від емпіричного розуміння економічних явищ до формування наукових теорій. Очевидно, уже в первісному суспільстві люди замислювались над економгчними явищами. Перші спроби систематизацн економічних поглядів можна віднести до стародавньої доби і середньовіччя. Проте й вони ще не склались у наукові системи.

Економічні знания стали самостійною галуззю досліджень у XVI—XVII ст. — в епоху меркантилізму, хоч і тоді дослідники займалися аналізом тільки окремих економічних проблем.

У 70-х роках XIX ст. економічна думка була репрезентована, з одного боку, історичною, а з іншого — суб'ективно-психологічною школою, яка ознаменувала розвиток політичної економії на нових, маржинальних (граничних) засадах. На цих засадах наприкінці XIX ст. формується неокласичний напрям економічної думки, з появою якого зв'язане становления мікроекономіки.

Новим етапом розвитку політичної економії стала поява у 30-х роках так званого кейнсіанства.

Своєрідним напрямом економічної думки е інституціоналізм, який виник наприкінці XIX — на початку XX ст. Цей напрям, який за предмет свого дослідження взяв переважно позаекономічні фактори, розширив поле аналізу економічних наук, інтегрував економічну теорію з іншими суспільними науками.

Значний внесок у розвиток економічної думки зробили соціал-реформістські концепції. Знання цих концепцій є практично цінним для формування ринкової економжи в пострадянських країнах.

Процес розвитку економічних поглядів та ідей і е предметом історії економічної думки. Цей курс охоплюе також економічні по­гляди, які не склалися в систему.

Складовою частиною його е історія економічних учень, тобто економічних поглядів, які об'еднувались у певну систему. Таким чином, історія економічних учень е поняттям вужчим, ніж історія економічної думки. А історія політичної економії, у свою чергу, е основою історії економічних учень.

Щодо методико-методологічних засад аналізу історії економічної думки, то вони можуть бути різними залежно від того, якої мети бажає досягти дослідник. У літературі виділяють, в основному, два принципи, два методи: історичний, або хронолопчний, і логічний. історичний підхід передбачае розгляд ідей, теорій у порядку їхнього випикнення та формування. Він дае змогу проаналізувати сукупність поглядів, ідей на певному етапі суспільного розвитку и дальшу еволюцію цих ідей. Такий підхід може поеднуватися з аналізом с-ціально-економічних умов, що в них формувалися ці погляди та ідеї.

Логічний метод грунтуеться на дослідженні еволюції концепцій чи теорій, без достатнього урахування їхнього зв'язку з іншими теоріями та з історичними умовами. У такому разі досліджуються самі тільки теорії, концепції, логіка їхнього розвитку. Досить часто оби­два методи поеднують.

Варто згадати і так званий мотиваційний, або класовий, метод, коли аналіз економічної думки підпорядковуеться економічній мотивації. Визначаються класи, які ведуть боротьбу за відповідну частку кінцевого продукту, а відтак — класова позиція теоретиків, ідеолопв того чи того класу.

Може застосовуватись  територіальний метод, що передбачае дослідження історії економічної думки в певних країнах. Кожний метод мае свої переваги і недоліки. Застосовуеться той чи той метод, як уже зазначалось, залежно від того, які завдання ставить перед собою дослідник. Може використовуватись поеднання різних методів, особли­во у разі навчальних, а не безпосередньо наукових завдань.

3 проблемою методико-методолопчних засад дослідження и викладу матеріалу безпосередньо зв'язане питания періодизації історії економічної думки та визначення пріоритетів, що підлягають аналізу. Економічні теорії та школи можна досліджувати відповідно до історичної послідовності їхнього виникнення и розвитку, тобто користуватись історичним методом дослідження.


2.                          Економічна думка стародавнього світу.

Економічна думка стародавнього світу відображала стан соціально-економічного та політичного розвитку тогочасних су­спільств. Деякі з них були суспільствами азіатського способу виробни­цтва (держави стародавнього Сходу), інші — суспільствами античного способу виробництва (Стародавня Греція та Стародавній Рим). Відмін­ності між ними й визначали особливості їхньої економічної думки.

 Економічна думка стародавнього Сходу

Писемні джерела, на підставі яких можна досліджувати економі­чну думку стародавнього Сходу, — це, як правило, зведення законів, юридичні акти, документи господарської звітності та твори про управління державою й державним господарством. Тому багато з них мають нормативний характер і відображують позицію насампе­ред правлячих верств — фараонів, царів, вельможних придворних та чиновників. Економічному знанню притаманні догматизм, апріор­ність і значною мірою символізм. Незважаючи на це, давньогрецькі мислителі згодом намагалися осягнути та використати ці знання. Найважливіші економічні ідеї народів стародавніх цивілізацій неод­норазово коментували й розвивали наступні покоління, саме їх було покладено в основу економічних поглядів учених середньовічного Сходу. Тоді ж (починаючи з IV тисячоліття до н.е.) були започатко­вані конкретні економічні науки (статистика, облік та аналіз госпо­дарської діяльності, управління і т. ін.), які набули дальшого розвит­ку в античному періоді (І тисячоліття до н.е. — IV століття н.е.).

Одні з перших відомих нам пам'яток економічної думки нале­жать до епохи Стародавнього Єгипту. У них знайшли відображен­ня численні питання організації та управління державним господар­ством, а також уявлення стародавніх єгиптян про власність, рабство, товарно-грошові відносини. Про економічну думку Стародавнього Єгипту можна довідатися насамперед з творів державних чиновни­ків (писарів). До нашої доби дійшли «Повчання гераклеопольського царя своєму синові Мерікара», «Проречення Іпусера», «Пророцтво Неферті», «Повчання Ахтоя, сина Дуауфа, своєму синові Піопі», різ­ні адміністративно-господарські та юридичні документи.

У Стародавньому Єгипті здійснювався ретельний облік трудових та матеріальних ресурсів. Тому періодично проводилися переписи населення з урахуванням вікових і професійних особливостей, скла­далися земельні кадастри, обліковувалась худоба та інші матеріальні ресурси. Адміністративно-господарські документи характеризують організацію та управління державним (царсько-храмовим) госпо­дарством, організацію праці царських ремісників (майстрів) та зем­леробів — безпосередніх виробників матеріальних благ у староєги-псгському суспільстві.

Важливе місце у давньоєгипетській літературі належить повчан­ням -- творам дидактичного характеру, в яких розглядаються пи­тання управління державним господарством на найрізноманітніших його рівнях.

Лихо для держави — порушення суворої регламентації господарства, брак контролю за діяльністю виробників та бездіяльність чиновників. У цих творах всіляко обстоюється ідея централізму, єдності давньо­єгипетської держави — надійної запоруки порядку в країні та стабі­льних доходів чиновників державного апарату.

Одним із найдавніших центрів людської цивілізації була Месо­потамія (Дворіччя). На відміну від Стародавнього Єгипту, у дер­жавах цього регіону порівняно швидко розвивалися приватна влас­ність та товарно-грошові відносини, посилювалося соціальне розшарування суспільства. Держава намагалася за допомогою зако­нодавства регулювати економічну діяльність населення та регла­ментувати приватноправові відносини.

Відомою пам'яткою економічної думки XVIII ст. до н.е. є закони вавилонського царя Хаммурапі. Основна мета законів — усебічне зміцнення економічної влади держави. Найбільш цікаві (з економічного погля­ду) статті, присвячені питанням охорони власності вавилонських громадян, питанням оренди, найму, лихварства. Розвит��к товарно-грошових відносин допускається у тій мірі, яка не спричинятиме ма­сового ма­сового зубожіння вільних громадян. Закони Хаммурапі захищають приватну власність, особливо власність царя, храму, державних слу­жбовців та воїнів. Зазіхання на неї карається смертю або, у ліпшому випадку, продажем винуватця у довічне рабство. У цілому закони ца­ря Хаммурапі є системою правових норм, спрямованих на регулювання соціально-економічних відносин у Вавилоні XVIII ст. до н.е.

Економічна думка Стародавньої Індії, як правило, була оповита релігійною оболонкою. Економічні проблеми окремо не досліджу­валися, а розглядалися в давньоіндійській літературі лише у зв'язку зі спробами вирішення соціальних та політичних завдань. В основі староіндійських уявлень про суспільство лежала концепція станової (варнової) ієрархії та кастової визначеності професійних занять. Пи­семними джерелами середини І тисячоліття до н.е. є переважно ре­лігійні трактати буддійські та брахманістські (індуїстські). Вони да­ють уявлення про соціальну структуру суспільства і містять цікавий матеріал, що характеризує специфіку сприйняття окремих економіч­них категорій, зокрема власності, майна.

Буддійське вчення проповідує відмову від власності як необхідну умову досягнення кінцевого спасіння — нірвани. І хоча воно не за­перечує господарської діяльності мирян, подаянням яких мають жи­ти буддійські монахи, але спеціальної уваги їй не приділяє. Рабство розглядається як перешкода до досягнення нірвани, а боргова кабала визнається за страшне лихо. Тому сповідується необхідність всіляко уникати заборгованості та своєчасно сплачувати борги.

Велика кількість брахманістських творів грунтується на концепції трьох цілей життя людини — релігійного обов'язку, матеріальної ви­годи та чуттєвої любові. Кожній із цих цілей присвячено відповідну літературу.

Основними джерелами доходів староіндійської держави були прибутки від державних (царевих) підприємств, а також різноманіт­ні податки, мито та штрафи, що стягувалися з населення.

Отже, у давньоіндійській літературі вже наявні відомості про економічний лад держави, а також відображено практичні знання в галузі ведення господарства, подано рекомендації щодо управління ним, зокрема щодо організації оподаткування та з інших питань економічної політики.

Економічна думка Стародавнього Китаю виникла та розвивалася у рамках тогочасних філософських та політичних учень. Основними напрямами старокитайської суспільної думки були конфуціанство, легізм, даосизм та моїзм, які сформувалися у IV — III ст. до н. е. Про­тягом століть між цими напрямами велася гостра полеміка щодо еко­номічного ладу суспільства, общини, її історичної долі, міри втручан­ня держави в економічне життя країни та методів управління ним. Провідним напрямом було конфуціанство, яке, перетворившися на державну ідеологію, справляло великий вплив на соціально-економіч­ний та політичний розвиток Китаю протягом майже двох тисячоліть. Назва цього напряму походить від імені його засновника — Конфу-ція (Кун-цзи) (бл. 551 - 479 до н.е.). Основні постулати вчення Конфуція викладено у збірці «Луньюй» («Бесіди й міркування»), за­писаній його учнями. Його вчення захищало архаїчні стосунки, віч­ний та незмінний порядок, установлений іще легендарними правите­лями глибокої давнини, сувору соціальну ієрархію, управління на засаді неухильного дотримання ритуалів, обрядів, певних норм етики та моралі; розглядало регламентацію патріархально-родинних відно­син як запоруку стабільності державного ладу.

Конфуцієм було запропоновано своєрідну соціально-економічну програму для правителів. На його думку, правитель мав дотримува­тися економії у витратах та дбати про людей. Пропонувалося багат­ство розподілити «справедливіше», щоб не було надто великої бід­ності, зменшити податки й залучати народ до громадських робіт, не порушуючи сезонності сільськогосподарського виробництва. Тоді, як уважав Конфуцій, буде забезпечено гармонію у державі, мир у відносинах між верхами та низами, що усуне небезпеку повалення правителя.

Видатним представником конфуціанства у Стародавньому Китаї був Мен-цзи (372 — 289 до н.е.). Він висунув концепцію поділу ки­тайського суспільства на керуючих та керованих, уважаючи, що та­кий поділ є «загальним законом у Піднебесній». Тим самим визнава­лися природними відносини панування й підпорядкування. Керовані мали утримувати тих, хто ними керує.

Виразником економічних ідей стародавнього конфуціанства був також Сюнь-цзи (313 — 238 до н.е.). У своєму вченні він, на відмі­ну від Конфуція і Мен-цзи, виходив з «лихої природи» людини. На його думку, тільки практична діяльність породжує доброчесність. Не засуджуючи прагнення людей до збагачення, Сюнь-цзи вважав ознакою чесноти, якщо бідний збагатів, діючи у рамках закону. Він висловив ідею про необхідність поділу праці. Сюнь-цзи зазначив, що речі, котрими користується одна людина, є результатом праці багатьох людей, оскільки кожна людина не може одночасно володі­ти мистецтвом усіх ремесел. Тому, уважав Сюнь-цзи, мудреці і розподілили обов'язки між людьми, щоб вони не робили тільки те, що їм вигідно. Головним керуючим розподілення обов'язків у дер­жаві має бути її правитель. Після того, як усі посади та справи нале­жно розподілено між людьми, шлях до багатства буде відкрито.

Як бачимо, учення Конфуція, розвинене його численними послідовниками, еволюціонувало та модернізувалося, усе більше пристосовуючись до умов централізованої держави, до завдань забезпечен­ня її стабільності, надійності функціонування чиновницько-бюро­кратичного апарату. На перший план висувалися ідеї соціального порядку, заснованого на беззаперечному підкоренні владі, що асо­ціювалася зі старшинством та мудрістю. Конфуціанство прагнуло міцного, незмінного соціального порядку. Щоб уникнути соціальних конфліктів, конфуціанці закликали правителів не відривати селян від сільськогосподарських робіт під час жнив, дбати про поліпшен­ня народного добробуту, зменшувати податки та ін.

Конфуціанство зазнало також впливу такої течії старокитайської суспільної думки, як легізм. На відміну від конфуціанців, котрі роз­глядали здебільшого морально-етичні питання, легісти велику увагу приділяли питанням організації державного управління, яке, на їхню думку, мало грунтуватися не на традиціях і ритуалах, а на доскона­лому законодавстві.

Економічну думку Стародавнього Китаю яскраво відображено також у трактаті невідомих авторів «Гуань-цзи» (IV ст. до н.е.). Тра­ктат визнае закономірнють змін у природі и суспільстві. Зміни в громадському житті пояснюються чергуванням урожайних і неврожайних років. Через це в трактаті досить глибоко, як на той час, розроблено систе­му державного регулювання економікдержавного регулювання економжи. Автори «Гуань-цзи» виходять з того, що могутнють держави зростае завдяки наполегливш праці.

Економічна думка античного світу

Основні ідеї мислителів Стародавньої Греції з економічних глибин, не тільки дивують своєю надзвичайною глибиною та оригінальністю. Вони лягли в основу всієї економічної науки. Економічна думка періоду раннього рабовласництва, що знайшла відображення в грецькому епосі, законах міст-держав (так звані закони Лікурга), економічній політиці (реформи Солона, Пісістрата), свідчить про перехідний характер суспільних відносин від родового ладу до рабовласницького. Якщо перші прояви економічної думки стародавніх греків зв'язані з ідеалізацією общинного ладу, натурального господарства, звеличуванням землеробства, то згодом усе більша увага приділяється питанням землеволодіння, приватної власності, рабства, становища селянства, розвитку ремесла, торгівлі, грошового обігу.

Уявлення про економічну думку Стародавньої Греції класичного рабовласницького періоду (V ст. до н.е.) дає економічна програма Перікла (бл. 490 — 429 до н.е.), який був першим стратегом і керів­ником афінської держави в 444 — 429 рр. до н.е. Перікл практично ліквідував майновий ценз, увів плату за державну й військову служ­бу, запровадив громадські роботи, що давали заробіток бідним, створював клерухії (військово-землеробські поселення) і колонії, за­охочував торгівлю та ремесло. Ідеї економічного характеру були ви­словлені філософами Демокрітом (бл. 460 -- бл. 370 до н.е.) та Сократом (бл. 470 — 399 до н.е.). Так, Демокріт говорив про при­марність багатства, оскільки і той є багатим, хто задовольняється малим. Він захищав приватну власність, виправдовував рабство, але був проти надмірного зростання землеволодіння й необмеженого нагромадження грошей. Сократ усю економічну діяльність зв'язував із моральними чеснотами, оскільки для того, щоб збагатіти, потрібні енергія, наполегливість, благочестя, а для того, щоб зберегти багатст­во, — стриманість.

У добу загострення суперечностей і початку кризи рабовласни­цького суспільства (IV ст. до н.е.) економічна думка Стародавньої Греції сягає розквіту. Основні ідеї давньогрецьких мислителів Ксе-нофонта, Платона та Арістотеля увійшли до скарбниці економічної спадщини людства.

Свої економічні погляди Ксенофонт (бл. 430 — 355/354 до н.е.) виклав у багатьох творах, головним з яких є «Домострой». У них дано характеристику рабовласницького господарства. Основною проблемою для Ксенофонта був пошук шляхів подолання прита­манних такому господарству недоліків. Визнаючи рабство природ­ним і правомірним, Ксенофонт виступав за колективні форми рабо­володіння як такі, що нейтралізують деякі суперечності рабовлас­ницького ладу. Він давав поради щодо поліпшення організації гос­подарства й підвищення продуктивності рабської праці.

Заслугою Ксенофонта є постановка питання про подвійне вико­ристання блага — як споживної цінності та як мінової. Поняття «цінність» він уживає у двох значеннях. Як споживна вартість «цін­ність є чимось добрим», залежить від корисності речей, уміння ними користуватися. Водночас цінність розглядається як здатність речі вимінюватися на іншу річ, тобто як мінова цінність. Отже, по суті, ідеться про дві властивості товару. Не заперечуючи значен­ня грошей, Ксенофонт визнавав функціонування їх лише як скарбу і часобу обігу, засуджуючи лихварство.

Платон (428/427 — 348/347 до н.е.) написав багато творів філо­софського, соціально-політичного та іншого змісту. Основні твори, в яких викладено його економічні погляди («Держава» та «Закони»), присвячено проблемам держави. У праці «Держава» Платон виклав свою концепцію ідеальної держави. Вихідною в його теоретичній по­будові була думка про те, що держава, яка складається з багатих і бідних, — це, по суті, дві держави: держава багатих і держава бідних. Нерівність, на думку Платона, випливає із самої природи людей, че­рез що є нездоланною. Проте кожна людина має одержувати свою ча­стку відповідно до своїх здібностей, що і є справедливим. Здібності окремої людини є обмеженими, а її потреби — різноманітними і навіть безмежними. Відтак постає суперечність між потребами людей і можливостями їх задоволення. Розв'язання цієї суперечності Платон бачить в утворенш міста, тобто об'еднання людей, в якому існуе поділ праці. Саме поділ праці у Платона є основним принципом побудови держави та і природною основою.

Отже, у своїх творах Платон виклав багато історично правильних спостережень за соціально-економічною дійсністю античного світу і висловив важливі наукові ідеї стосовно поділу праці, обміну, грошей та інхшх функцій, економічної ролі держави. При цьому він залишався захисником натурального аграрного господарства, що використовує переважно працю рабів, зневажливо ставився до представників торговельно-лихварського капіталу.

Економічна думка Стародавньої Греції досягла своєї вершини у творах Аристотеля (384 — 322 до н.е.) — найвидатнішого мислителя давнини.

Основою виробництва, на думку Аристотеля, мае бути рабська сила. Таке твердження випливало з переконання філософа, що є природним явищем. За Арістотелем, панування  — це універсальний закон природи, необхідний для «взаємного самозбереження» Стосовно суспільства це означало, що одні люди від природи є вільними, а іншим судилася доля рабів, і таким бути ра­бами не тільки справедливо, а й корисно.

Арістотель розрізняв два види багатства: багатство як сукупшсть споживних вартостей (природне, ютинне багатство) і багатство як накопичення грошей. Багатство першого виду мае межу, якою є споживання. Багатство, виражене у грошовш формі, не знае меж. Відповідно до цього Арістотель розрізняв економіку і хрематистику. Під економікою він розумів мистецтво надбання благ, необхідних для життя чи корисних для дому, а також для держави, тобто природну господарську діяльність, зв'язану з виробництвом продуктів (споживних вартостей). Вона включала и обмін (дрібну торгівлю) у межах, необхідних для задоволення потреб. Хрематистикою Арістотель називав мистецтво наживати багатство, робити гроші.

Наукові досягнення давньогрецьких авторів зв'язані зі спробами теоретичного осмислення таких економічних процесів і явищ, як поділ праці, обмін, товар, гроші та ін., прагненням зрозумі­ти закони господарського життя.

Стародавній Рим виник у VIII ст. до н.е. як місто, а з кінця III ст. до н.е. до кінця V ст. н.е. був середземноморською державою. У результаті завойовницьких воєн Рим, поширивши своє панування на весь Апеннінський півострів і підкоривши майже всі тодішні держави Західної та Південно-Східної Європи, Північної Африки, Малої Азії та Переднього Сходу, перетворився на велетенську імпе­рію. Могутність Стародавнього Риму зв'язано зі зміцненням і роз­квітом античного способу виробництва, за якого основними відно­синами були відносини рабів і рабовласників. Ясна річ, що цент­ральне місце серед соціально-економічних проблем Стародавнього Риму займали проблеми рабства й аграрні проблеми, особливо пи­тання раціональної організації рабовласницьких господарств. Саме вони насамперед знайшли відображення в законах, аграрних проек­тах, спеціальних творах, які є важливими джерелами з історії еко­номічної думки.

Трактат «Землеробство», написаний Марком Порідієм Катоном Старшим (234 — 149 до н.е.), узагальнює досвід і містить практич­ні рекомендації щодо ведення натурального рабовласницького гос­подарства з певною ринковою орієнтацією. Зразкове господарство - це переважно самозабезпечуване натуральне господарство, власник якого купує лише те, чого не можна виробити у власному маєтку, а продає тіль­ки надлишки. При цьому господар має якнайменше купувати і як­найбільше продавати. Для підвищення дохідності маєтків Катон дає поради щодо облаштування господарства, організації в ньому вироб­ництва і праці рабів.

Позбавлення селян землі і концентрація її в руках великих землевласників  зумовили  необхідність  проведення  аграрних  реформ. Заснування проектів таких реформ та їх втілення в життя зв'язані з іменами народних трибунів братів Гракхів — Тіберія (162—133 до н.е.) і Гая (153—121 до н.е.). Пропоновані ними реформи поляга­ли, по-перше, у відновленні та зміцненні дрібного землеволодіння; по-друге, у поверненні пролетарів (зубожілих дрібних виробників) до господарської діяльності; по-третє, у обмеженні розмірів земель­них ділянок, що можуть бути у розпорядженні одного господаря (однієї родини). 133 року до н.е. Тіберій Гракх виступив із законо­проектом про земельну реформу, який передбачав обмеження корис­тування державною ріллею одною тисячею югерів (близько 300 га) па родину, розподіл решти землі по ЗО югерів (близько 9 га) серед пспемельних та малоземельних громадян Риму. Запропонований проект було прийнято й частково здійснено.

Пізніше аграрні проблеми досліджували такі представники еко­номічної думки Стародавнього Риму, як Марк Теренцій Варрон (116 — 27 до н.е.) і Луцій Юній Модерат Колумелла (І ст. н. е.). Варрон на перше мюце ставить користь, тобто отримування доходу. 3 погляду дохідності він і розглядае питания організації рабовласницького господарства. Землеробство він пропонував поеднувати зі скотарством, прибутковіслъ якого була тоді високою. На погляди Варрона щодо використання в господарстві праці рабів безперечно вплинуло повстання Спартака.

Яскравим виразником економічних поглядів раннього християнства був вщомий християнський теолог Августин Блажений (354 — 430). Він проповщував необхідність праці для всіх, говорив, що, створивши світ, Бог звелів людині працювати. Але понад усе Августин поважав роботу на землі. Про­ти рабства він не виступав. Завдання церкви, на його думку, поляга­ло не в тім, щоб звільнити рабів, а щоб зробити їх добрими. Узагалі раннє християнство як релігія знедолених, безправних і гноблених втілювало мрії про рівність і справедливість, про чесне, трудове життя.

Таким чином, економічну думку античного світу слід розглядати, з одного боку, як продукт особливої історичної доби, а з іншого — як низку ідей, що набули розвитку в наступні періоди та увійшли до золотого фонду економічної науки. Важливим досягненням антич­ної економічної думки є з'ясування принципів натурального й окре­мих елементів товарного господарства. У центрі римської економіч­ної думки завжди стояли питання організації рабовласницького гос­подарства та управління ним. Серед проблем, відображених у творах античних авторів, основною була проблема рабства. У тлу­маченні рабства економічна думка античності еволюціонувала від розуміння його як природного явища до критики й визнання загаль­ної рівності людей (в ідеях раннього християнства).



3.                          Економічна думка середньовіччя в Західній Європі.

Після падіння Римської імперії (V ст.) починається так звана до­ба середньовіччя, що триває аж до XVII ст. Економіка цього періоду була переважно аграрною, панувало натуральне господарство. Мис­лення середньовічної людини мало теологічний характер. Економі­чна думка ще не відокремилась у самостійну галузь знань. Цей про­цес почався лише в період пізнього середньовіччя (XVI — XVII ст.). Те, що можна розглядати як прояви економічної думки, просякнуто духом практицизму. Середньовічні трактати містять численні конк-. ретні господарські поради, різноманітні практичні рекомендації, але надто мало теоретичних узагальнень і спроб осмислення економіч­них процесів та явищ. У добу не лише раннього (V -- X ст.), а й на­віть класичного середньовіччя (XI — XV ст.) так і не з'явилося жод­них теоретичних творів з економічних питань. Основними джерелами економічної думки середньовічного суспільства є юри­дичні кодекси й церковні пам'ятки. Економічні уявлення народних мас відбилися в різних «єресях» та економічних вимогах селянських повстань.

.......... У літературі країн Західної Європи в добу раннього середньовіч­чя під впливом християнства висловлюються ідеї про рівність людини перед Богом, про працю як єдине джерело існування, про необхість ділитися майном з бідними; прагнення багатства визнається мороком, що не личить справжньому християнину. Проблеми общи­ни шайшли відображення в «Салічній правді» (Салічному законі) -І.тис давнього звичаєвого права племені салічних франків. Запис зроблено з розпорядження короля Хлодвіга (481 — 511), а згодом доповнено й перероблено його наступниками. У ньому було підбито економічний лад франків у період розкладу родових відносин і виникнення майнової нерівності. Майнове розшарування дещо стримувалося переважанням спільної власності громади над правом володіння і користування окремих домогосподарств. «Салічна правда свідчить про поступове виникнення індивідуально-родинної власності, перетворення володіння на власність. Рухоме майно можна було віддавати у заставу і передавати у спадок найближчому із родичів. Крадіжки його каралися штрафами. Раби вважалися май­ном пана, і тому за вбивство раба сторонньою людиною треба було шііітити господарю відповідну компенсацію.

Розвиток економічної думки класичного середньовіччя, як і в попередній період, відбувався під величезним впливом християн­ської церкви. Найбільшим тогочасним авторитетом, який висловив багато важливих економічних ідей, був Фома Аквінський (Аквінат) (1225/26 — 1274), якого вже 1323 р. було канонізовано, а його вчення 1879 р. було проголошено єдино істинною філософією ка­толицизму. Основними творами Фоми Аквінського є «Сума проти язичників» та «Сума теології». У своїх поглядах на політичний і соціальний устрій суспільства він виступав за централізацію влади і визнавав соціальну ієрархію, оскільки поділ на стани «походить від Бога». Природну підставу станової ієрархії Аквінат бачив у по­ділі праці. За його словами, «одні повинні обробляти ріллю, ін­ші — зводити будинки, а частина людей, будучи вільною від люд­ських клопотів, має присвятити себе духовній праці заради спасіння решти». Хоч відповідно до християнської доктрини Фома Аквінський уважав працю невід'ємним обов'язком віруючого, суто фізична, тяжка праця, на його думку, була «рабським заняттям». Приватну власність він розглядав як необхідний інститут людсько­го життя.

Будучи прихильником натурального господарства, яке могло забезпечити всіх необхідними продуктами, Аквінат, проте, визна­вав, що в багатьох випадках просто неможливо обійтися без обмі­ну. Тому він висловив свої міркування з проблем обміну, ці­ни, торгівлі, торгового прибутку, грошей та ін. Між продавцем та покупцем має бути «встановлено домовленість що­до рівності речей». Ціна товару є справедливою тоді, коли вра­ховується кількість праці, затраченої на його виробництво. «Про­давати дорожче чи купувати річ дешевше, ніж вона коштує, само по собі недозволено і несправедливо». Але, з іншого боку, за­вищення ціни виправдане, якщо така ціна не є звичайним обма­ном і якщо покупець теж матиме користь. Тобто справедлива ці­на, як уважав Аквінат, має узгоджуватися не лише з річчю, що продається, а й зі збитком, якого міг би зазнати продавець від продажу. У такому разі «дозволено по праву продавати річ дорожче, ніж вона варта сама по собі, хоча вона не повинна продаватися до­рожче, ніж коштує її власникові». Поряд з цим поняття «справед­ливої ціни» у Фоми Аквінського мало й соціальне забарвлення, оскільки кожний повинен отримувати за свій продукт стільки, скільки необхідно, щоб він міг жити відповідно до місця, яке посі­дає у становій ієрархії.

Фома Аквінський засуджував лихварство. На його думку, стягу-нати проценти, надаючи гроші в позичку, означало б продавати те, чого насправді не існує. Тут немає рівності, а тому нема і справедливості. Оскільки гроші винайдено для обміну, «перший і головний Ікчультат користування грошима полягає в їх уживанні або витра­ті». Через це несправедливо, крім повернення самих грошей, отри­мувати ще й плату за користування ними. Водночас Аквінат пого­ї/кувався з тим, що процент можна розглядати як винагороду за рпіик утратити позичені гроші та як своєрідне відшкодування втра­чених доходів, котрі позичкодавець міг би мати, використавши по-нічсні комусь гроші у власних інтересах. Тим самим Фома Аквінський займав компромісну позицію не тільки з питання торгового прибутку, а й процента.

Проблемі грошей було присвячено «Трактат про походження, роду, юридичну підставу та зміну грошей», написаний французьким ученим Школою Оремом (Оресмом) (бл. 1323 - 1382). У ньому висловлено думку, що гроші є штучним інструментом, який винайшли задля полегшення товарообміну. Золото та срібло є грошима завдяки своїм природним властивостям.

На економічну думку середньовічної Західної Європи помітно вплинули також різноманітні релігійні єресі. Єресі, як правило, були засобом прояву опозиційних настроїв певних соціальних верств. Не­зважаючи на велику різноманітність єресей (вальденсів, апостоліків, катарів, альбігойців, лоллардів та ін.) та значні відмінності між ними всі вони так чи так завжди мали антифеодальну спрямованість, про­повідували ідеї рівності всіх людей, повернення до принципів «єва­нгельської бідності» ранньохристиянського ладу, засуджували ба­гатство та необмежену власність церкви тощо. Деякі єресі стали ідеологією повстань селян і міських низів, якими сповнено всю іс­торію середньовіччя. Основними економічними вимогами повста­лих завжди були повернення до общини, знищення соціальної та майнової нерівності, приватної власності, повернення захоплених общинних земель, скасування панщини, оброків, десятини тощо.


4.                          Економічна думка України доби Середньовіччя.

Історія економічної думки України часів раннього та класичного середньовіччя зв'язана з добою Київської Русі — першої держави на українській етнічній території. Літературними джерелами, що з них можна дізнатися про економічні погляди тієї доби, є літописи, уго­ди, грамоти князів, кодекси й записи норм світського й церковного права тощо. Визначною пам'яткою соціально-економічної та полі­тичної літератури доби Київської Русі є «Руська правда» — зведен­ня законів давньоруського права XI—XII ст. Відомі 106 списків «Руської правди», які складено в ХНІ—XVIII ст. Статті «Руської правди» відбивають соціальну структуру й відносини власності дав­ньоруського суспільства. Вони регулюють майнові відносини, за­хищають право власності князів та феодальної знаті на землю і крі­паків; право стягувати податки, отримувати ренту; визначають обмеження майнових та особистих прав різних категорій феодальне залежного населення та ін. У них знайшла відображення організація князівської та боярської вотчини в XI ст., що грунтувалася на кріпа­цькій і рабській праці. До речі, остання поступово поступалася про­дуктивнішій праці людей залежних і кріпаків. За умов замкненості натурального господарства та нерозвиненості товарообміну товар­но-грошові відносини в Київській Русі були дуже обмеженими, хоч у текстах «Руської правди» трапляються такі поняття, як «істоє», «рез», «отариця» і «купа», що означають позичені під процент гро­ші; сам процент; ділянку землі та позичку, які закуп (смерд, що збі­днів і потрапив у боргову кабалу до пана) отримує, від хазяїна-землевласника. Трапляються також слова «товар», «торг» (ринок), «гостьба» (зовнішня торгівля) та інші економічні терміни. У цілому в «Руській правді» певною мірою відображено всі основні процеси економічного та суспільного житгя Староруської держави.

Одним із головних писемних джерел для дослідження економіч­ної думки доби Київської Русі є літописне зведення «Повість вре- мгнних літ» - монументальний історіографічний і літературний документ початку XII ст., що належить перу ченця Печерського мо-Ішстиря Нестора. Хоча центральними у творі є питання політичної п Іорії Русі, економічним і соціальним процесам та явищам надається важливого значення для пояснення історичних подій. У «Повісті прсменних літ» розглядаються джерела доходів Київської держави: надходження з господарства, данина і збори з населення, штрафи і мито), торговельне мито і воєнна здобич. Данина збиралася продуктами, хутром або грошима. Виплата данини грошима сприяла виникненню (ниткові товарного виробництва й товарно-грошових відносин. У літопису йдеться також про активні зовнішньоторговельні зв'язки Русі з іншими державами, наявність суспільного поділу праці: повне відокремлення ремісництва від землеробства й розвиток різних ремесел. Літописець виявляє шанобливе ставлення не пише до розумової, а й до фізичної праці, оскільки обидва ці види праці вважаються однаково важливими для суспільства, для забез­печення його багатства й добробуту.

З пам'яток давньоруської літератури, що з них можна дізнатися про економічну складову суспільного життя, можна назвати мкож «Повчання дітям» Володимира Мономаха (початок XII ст.). Цей твір містить чимало важливих господарських спостережень та узагальнень, показує відносини між землевласниками й залеж­ними селянами, дає поради щодо подолання соціальних супереч­ностей, яскраво свідчить про розуміння вже в ті часи значення землеробства, скотарства, промислів, торгівлі для зміцнення могутності держави.

Галицько-Волинський XIII ст. розповідає про економі­чну політику галицьких та волинських князів, котрі заохочували розвиток ремесел, торгівлі, міст, запрошуючи для цього вмілих ремісників, торгових людей.

Починаючи з XIII ст. Київська, Чернігово-Сіверська, Переяславська, Волинська, Галицька, Подільська землі, а також Буковина й Закарпаття стали тією територіальною основою, на якій склалася й рчшивалася українська народність. За Середньою Наддніпрянщиною, Київською землею раніше, ніж за іншими землями Південної, закріпилася назва «Україна», якою пізніше, з XVII ст., почали примічати етнічну територію українського народу. На межі XIII -ХІV ст. із давньоруської мовної основи виділяється українська мова, найрізноманітніших документах XIV -- XV ст. відображені форми вотчинної форми власності, тогочасна система повинностей, і аспекти торгівлі, грошового обігу, розвитку сільського господарства та ремесел, надання позичок під заставу майна, у тім числі й інших володінь. З XIV ст. на українських землях починає діяти Магдебурзьке право — міське право, що виникло у XIII ст. в місті Магдебурзі (зві­дси й назва). За ним міста звільнялися від управління та суду вели­ких князів чи королів, тобто одержували права самоврядування. Магдебурзьке право встановлювало порядок і функції органів міського самоврядування, суду, купецьких об'єднань, цехів, регулювало пи­тання торгівлі, опіки та успадкування, визначало покарання за різні види злочинів тощо. 1339 р. таке право одержало місто Сянок Гали-цько-Волинського князівства, 1356 р. -- Львів, 1432 р. -- Луцьк, 1494 р. — Київ. Протягом XV — XVI ст. Магдебурзьке право поши­рилося на більшість міст на українських землях. Міста, що перебу­вали під безпосередньою юрисдикцією польського короля або вели­кого князя литовського, не платили за міські землі, а міщан було звільнено від повинностей на користь феодалів. Міщани сплачували лише державний податок на торгівлю й заняття ремеслом. Вони ма­ли право використовувати на потреби міста грошові збори, встанов­лені міським правлінням (магістратом), податок від броварень, со­лодовень, воскобоєнь, млинів, земельних угідь, мали значні привілеї в галузі організації та регламентації стаціонарної торгівлі, ярмарків і ремесел. Однак зі збільшенням впливу польських феодалів і католи­цької церкви на українських землях посилюється національно-релігійна дискримінація українського міщанства. Це породжувало його боротьбу за ліквідацію обмежень та за збільшення участі у мі­ському самоврядуванні.

У 80-ті роки XVI ст. у ході боротьби проти унії та католициз­му виникає так звана полемічна література, яка в багатьох аспек­тах стосується й економічних проблем. З цього погляду важли­вими є твори Івана Вишеиського (1545/50 — 20-ті роки XVII ст.), який наголошував на проблемах соціальної рівності. Він гово­рив, що будь-яке багатство, яким володіють пани й духовенство і яке вони «пожирають», створене «працею й потом» кріпаків. І. Вишенський показав основні форми, за допомогою яких здійс­нювалося привласнення результатів праці селян і ремісників: пан­щину, оброк, податі, торговельний та лихварський прибуток то­що. На його думку, одночасно зі зростанням багатства й розко­шів панів, шляхти, торговців посилюються злигодні кріпаків, бід­няків. Він розумів, що майново-соціальна нерівність людей похо­дить не від природи і не від Бога, а від земних несправедливостей. У цілому полемічні твори справили величезний вплив на форму­вання та розвиток самосвідомості українського народу, на розгор­тання національно-визвольної боротьби на чолі з Богданом Хмель­ницьким.

У найбільш закінченому вигляді економічну думку пізнього се­редньовіччя репрезентує меркантилізм.


5.                          Меркантилізм, економічна політика меркантилізму і сучасність.

Першим проявом економічних ідей буржуазного суспільства став меркантилізм. У Західній Європі він зародився вже у XV ст., але великого поширення набув у XVII ст. Головною передумовою генези­су меркантилізму був розклад феодалізму та зародження капіталіз­му

Велику роль у виникненні капіталістичного способу виробництва мав торговий капітал, який у добу розкладу феодалізму був перепочою формою капіталу. Світова торгівля привела до зосереджен­ім величезних багатств у окремих осіб, передовсім у купців і монополістичних торговельних компаній.

Меркантилізм як перша теоретична спроба пояснити суть капіталістичного способу виробництва виник на підставі узагальнення первісного нагромадження капіталу й вирішував практичні питання прискорення цього процесу. Намагаючись подолати гострі економічні суперечності, що їх породжував розклад феодальної сис­теми, дворянський абсолютизм у Франції, Росії та інших країнах За­хідної Європи спробував форсувати торгівлю і промисловість мер-кантилістськими методами, щоб усунути економічну обмеженість феодалізму з допомогою розвитку мануфактурної промисловості.

Меркантилізм відображав інтереси торгової буржуазії, і саме тому Голландію, яка у XVII ст. досягла надзвичайного розквіту та збагачення, розвиваючи судноплавство, зовнішню торгівлю та коло­ніальну експансію, було проголошено ідеалом меркантилізму. Мер­кантилісти закликали вчитися у Голландії, і поступово на цей шлях ставали Англія, Франція, Португалія, Іспанія.

Отже, меркантилізм не був випадковим явищем в історії еконо­мічної думки Європи. Він мав реальну базу й вирішував практичні проблеми того часу.

Отже, предметом дослідження меркантилістів є сфера обігу. Метод дослідження мер­кантилістів — збирання й описування реальних фактів та часткова їх класифікація, тобто вони прямують від конкретного до абстракт­ного, що є неминучим у період зародження будь-якої науки. Відтак меркантилісти не створили й не могли створити розгорнутої теорії капіталізму, не визначили його законів і категорій, а присвятили свою діяльність суто практичним питанням економічної політики.

Економічні погляди меркантилістів не можна розглядати як єди­ну, цілісну, наукову теорію, яку вчитель міг викласти учневі. Те, що пізніше отримало загальну назву меркантилізму, було, по суті спра­ви, сукупністю особистих поглядів і думок багатьох різних людей, які досить часто навіть і не чули один про одного, а також сукупніс­тю практичних господарських заходів європейських держав у XVI -XVIII ст.

Конкретна меркантилістська політика і теорія меркантилізму пройшли два етапи у своєму розвитку. Це ранній меркантилізм, який Маркс назвав монетарною системою, і розвинутий меркантилізм, що його Маркс характеризував як власне меркантилізм, або мануфактурну систему.

Ранній меркантилізм виник іще до епохи великих географічних відкриттів. Найбільш відомими представниками цього напряму були Стаффорд в Англії та Гаспар Скаруффі в Італії. Ранній (монетарний) меркантилізм грунтувався на теорії грошового балансу. Ця теорія мала два завдання: по-перше, залучити в країну якомога більше грошей з-за кордону; по-друге — зберегти гроші в самій цій країні.

Монетарний меркантилізм був досить примітивною формою піз­нішого меркантилізму. Властиві монетарному меркантилізму XVI ст. заходи — заборона вивезення грошей, обмеження імпорту, збіль­шення видобутку золота та срібла там, де це було можливим, вста­новлення високого імпортного мита, зниження позичкового процен­та — неодноразово впроваджувалися, наприклад в Іспанії, але не дали очікуваних результатів. Монетаризм виявився економічно без­плідним, на ньому надто сильно позначалися вплив іще напівнату­рального господарства, міська регламентація торгівлі та грошового обігу, орієнтована на самодостатність економіки кожного міста.

Зі зростанням капіталістичних форм господарства і розширенням зовнішньої торгівлі ставала очевидною недоцільність політики, що брала за мету втримування грошей у країні.

У другій половині XVI ст. система монетарного меркантиліз­му змінюється системою меркантилізму мануфактурного, що до­сягла свого розквіту у XVII ст. Основними представниками його були Томас Мен у Англії, Антуан Монкретьєн у Франції, Антоніо Сєрра в Італії. Виникла власне система меркантилізму, для якої характерною є теорія торгового балансу. Пізні меркантилісти центр ваги перенесли зі сфери грошового обігу у сферу товарного обігу. Вони ставили своїм завданням скасування заборони вивезення грошей, обмежень імпорту іноземних товарів; форсування експорту національної продукції передовсім промислової; завоювання ринків, у тім числі колоніальних, і забезпечення активного торгового саль­до, тобто перевищення вартості вивезених з країни товарів над вартістю товарів, увезених у країну. З цією метою заохочувався розвиток промисловості, що виробляла товари на експорт, розши­рювалося мореплавство. На перший план висувалася політика про­текціонізму, що розглядалася як найліпший засіб для забезпечення інтенсивнішого розвитку експорту. Держава запроваджувала систе­му митних заходів: увезення іноземних товарів, що конкурують з ві­тчизняними, а також вивезення сировини, яку можна було б переро­бити в середині країни, оподатковуються високим митом. І навпаки, встановлюються заохочувальні премії за експорт деяких вітчизня­них товарів.

Отже, в центрі уваги всіх меркантилістів була проблема збага­чення країни. У головному й ранні, і пізні меркантилісти єдині — основою основ всієї системи їхніх поглядів було уявлення, що єди­ним справжнім багатством країни є гроші. Відповідно до цього всі меркантилісти виступають на захист максимального нагромадження грошей. Основна відмінність полягала у різних поглядах на суть ак­тивного балансу.

Ранні меркантилісти дивляться на гроші очима збирача скарбів, який знає, що будь-яка купівля зменшує їхню кількість, а будь-який продаж - збільшує. Пізні ж меркантилісти підходять до грошей уже як капіталісти, розуміючи, що гроші «породжують» гроші і для цього вони мають бути в постійному русі.

Звідси походить і різне трактування спільної для всіх меркантилістів формули: менше купувати й більше продавати. Ранні меркан­тилісти наголошують на першій частині формули, розуміючи її ціл­ком однозначно: треба будь-що утримуватися від покупок. Пізні розуміють цю саму формулу досить широко: можна купувати бага­то, але сума продажу має завжди перевищувати суму купівлі.

Меркантилізм виник в Англії, потім поширився у Франції, Італії й інших країнах Західної Європи. У кожній країні політика меркан-ІІІпічму мала свої особливості.

Найвидатнішим представником меркантилізму в Англії в його найбільш розвинутому вигляді є Томас Мен (1571—1641), якого вважають автором теорії торгового балансу.

Мен висловлюється проти заборони вивезення грошей, тому що, на його думку, гроші приносять багатство тільки перебуваючи в обороті. Він стверджує, що гроші в обігу можна порівняти із пше­ничним зерном. Тільки посіяне зерно дає новий урожай, збільшуючи свою кількість. Спроби утримати у країні якомога більше золота та срібла за допомогою державних заходів обмежують право купця розпоряджатися своїми грошима і завдають тільки шкоди. З погляду Мена, єдиним розумним засобом збільшення кількості грошей у країні є сприятливий торговий баланс.

Торговий баланс з окремими країнами, доводив Мен, неминуче складається по-різному. Деякі країни більше купують в Англії, ніж продають їй, інші, навпаки, більше ввозять в Англію, ніж вивозять з неї. Тільки за умови, що торгівля буде вільною, вона набере най­більшого розвитку, а тим самим буде досягнуто основної мети — збільшення запасів золота та срібла. Отже, Мен вирішував проблему залучення максимальної кількості грошей зовсім інакше, ніж прихи­льники політики грошового балансу. Увезення та вивезення грошей, за Меном, прямо залежить від стану зовнішньої торгівлі. Якщо ви­везення перевищує ввезення, тобто, якщо країна має активний тор­говий баланс, гроші надходять у країну

Мен — ворог будь-яких заходів, що гальмують експортну торгівлю, він вимагає навіть зменшення мита на товари, що вивозяться. На відміну від ранніх меркантилістів, які обстоювали високі ціни, Мен — прихильник низьких цін, котрі полегшуватимуть конкурен­цію на зовнішньому ринку. Мен чітко розрізняв поняття грошей, багатства й дорогоцінних металів.

  Меркантилістські погляди розвивав і Самуїл Фортрей . З метою стимулювання розвитку промисловості він пропонує оновлення на іноземні товари високого мита, унаслідок чого ціни товари, що завозяться в Англію, зростатимуть, а це, у свою чергу, сприятиме збуту товарів вітчизняного виробництва.

Коли меркантилізм як політика вичерпав себе, на його захист виступив видатний економіст Джеймс Стюарт (1712 - 1781). Він пробував оновити й розвинути далі меркантилістську концепцію у XVIII ст., коли вже поширилася теорія трудової вартості. Він розрізняє «позитивний прибуток», що залежить від продуктивності праці, і «відносний прибуток», що є результатом обміну в процесі міжнародної торгівлі. На його думку, тільки пози­тивний прибуток породжує зростання суспільного багатства.

Французький меркантилізм. У Франції меркантилізм також ві­дігравав важливу роль у економічній політиці, особливо у XVII ст., хоча буржуазія тут була слабшою, ніж в Англії, а французький аб­солютизм — суто дворянською диктатурою.

Політику меркантилізму взяв на озброєння вже Генріх IV, всіля­ко стимулюючи торгівлю. Він уклав 1606 — 1607 рр. низку угод з іноземними державами, відмовився від прав корони на майно інозе­мних купців, сприяв колонізації Канади, заборонив увезення тексти­льних товарів і вивезення цінної сировини — шовку, вовни. У країні за допомогою привілеїв та субсидій насаджувалося мануфактурне виробництво.

Ще більшого розвитку політика меркантилізму набула за Людовіка XIV, завдяки заходам видатного державного діяча, міністра фі­нансів Жаиа Батіста Кольбера (1619 — 1683). На його честь полі­тику меркантилізму інколи називають іще кольберизмом. Кольбер уважав, що могутність держави визначається кількістю грошей, що є в її розпорядженні, а їх може дати тільки торгівля.

Найбільш відомим представником теоретичної школи мерканти­лізму у Франції є Антуан Монкретьєн де Ваттевіль.

Економічні погляди Монкретьєна перебували на межі раннього та пізнього меркантилізму, що цілком відповідало економічному й політичному стану Франції того періоду. Релігійні війни проти аль­бігойців спустошили південнофранцузькі міста, а гугенотська міжусобиця розладнала всю французьку економіку. На той час Анг­лія вже значно випереджала Францію в економічному розвитку.

Монкретьєн спробував розробити економічні заходи, запрова­дження яких дало б змогу пожвавити народне господарство Франції. Виходячи з англійського досвіду, Монкретьєн досить детально роз­глядає проблеми розвитку мануфактур, питання торгівлі, мореплав­ства, професійного навчання тощо.

Монкретьєн є палким захисником третього стану, найбільш важ­ливою частиною якого він уважає торговців. Для могутності держави необхідне золото, а найнадійнішим способом його придбання є зовнішня торгівля.

Монкретьєн відрізняється від багатьох інших меркантилістів ще й тим, що не випускає з виду потребу поліпшити становище народу, особливо селянства, про яке він говорить із великим співчуттям і вважає, що держава має турбуватися про нього.

Меркантилізм в Італії. Для практичного запровадження полі­тики меркантилізму в Італії не було належних політичних і економі­чних умов. Величезна політична роздробленість Італії призводила до її неминучого економічного занепаду. Колись нагромаджені тор­гівлею у XVI ст. капітали посилено перетворювалися на позичкові, розвивалася діяльність банків. Саме цей факт визначив інтереси перших італійських меркантилістів, які особливу увагу приділяли питанням грошового обігу і кредиту.

Уже згадуваний професійний банкір Гаспар Скаруффі (1519 -1584). Скаруффі запропонував грандіозний як на той час проект скли­кання загальноєвропейської конференції під керівництвом папи або імператора з метою налагодити грошовий обіг у міжнародному ма сштабі. У різних країнах, а іноді й у різних регіонах у межах однієї країни, існували різні грошові системи, що дуже ускладнювало роз­рахунки й переказування грошей з одного місця в інше. Скаруффі запропонував встановити єдину загальноєвропейську грошову сис­тему, визнати золото та срібло валютними металами, прирівнюючи одну вагову частину золота до 12 вагових частин срібла. На відміну від інших монетаристів він рекомендував ліквідувати національні бар'єри, що обмежують обіг; золото і срібло трактувалися як зви­чайні товари.

З теоретиків більш зрілого меркантилізму можна назвати Антоніо Серра (XVI — XVII ст.). Серра заперечує концепцію монетаризму й дотримується теорії «торгового балансу». Він засуджує заборону вивезення грошей і регламентацію їхнього обігу, втручан­ня держави в економічне життя, як приклад наводячи Венецію, котра має достатньо грошей завдяки тому, що розвиває свою проми­словість, веде широку торгівлю. Наявність грошей у державі, що не має копалень, за Серрою, залежить від розвитку ремесла, працелюб­ності та винахідливості населення, розвитку торгівлі, відповідної політики уряду.

Ідеї меркантилізму у тій чи тій формі позначалися на формуванні й розвитку економічної політики Іспанії, Німеччини, Австрії та ін­ших країн як Західної, так і Східної Європи.

Ідеї меркантилізму в Росії та Україні. Ідеї меркантилізму на­були розвитку в Росії XVII — XVIII ст. До XVII ст. для них не існувало умов, оскільки тоді в російській державі панувало натуральне господарство, а торгівля залишалася локальною й обмеженою.

З XVII ст. починається новий період російської історії: остаточно ліквідується феодальна роздробленість і завершується процес ство­рення централізованої держави. Поштовхом до цього стало зростан­ня суспільного поділу праці та торговельних зв'язків, на основі яких утворився всеросійський ринок. Розвиток торгівлі супроводжувався зростанням торгового капіталу й розширенням сфери його дії, купці ставали лихварями, власниками промислових підприємств — ману­фактур. Саме в XVII ст. в Росії з'являються перші мануфактури, ви­никають буржуазні виробничі відносини.

На відміну від країн Західної Європи, де важливу роль у переході до капіталізму відігравала зовнішня торгівля, у Росії остання майже виключно була в руках іноземних купців, тому й мала для розвитку економіки значно менше значення. Росія не мала свого торгового флоту, була відрізана від берегів Балтійського й Чорного морів.

Своєрідність меркантилізму в Росії полягала в тім, що там не бу­ло чистого монетаризму, його елементи перемішувалися з більш зрілими принципами «торгового балансу». З одного боку, як і на За­ході, меркантилізм в Росії відображував переважно інтереси купецт­ва, а з іншого — російський меркантилізм був принципово відмін­ним від західноєвропейського. Якщо представники останнього джерелом багатства вважали зовнішню торгівлю, то в центрі уваги російських меркантилістів був розвиток продуктивних сил країни.

За своїм змістом російський меркантилізм відрізнявся від захід­ноєвропейського й тим, що зачіпав ще й аграрне питання. Проблеми колоніалізму в ньому не зайняли того місця, яке вони займали в за­хідноєвропейському меркантилізмі.

Проте економічну роль держави російські вчені-економісти трак­тували значно ширше, хоч водночас в Росії досить сильно проявила­ся дворянська обмеженість практичного меркантилізму.

Ідеологами нової просвітницької течії в Росії були А. Ордін-Нащокін, І. Посошков, А. Кантемір, В. Татіщев.

Найбільш цікавим і своєрідним виразником меркантильних ідей у Росії був Іван Тихонович Посошков (1652 -- 1726).

Основною лінією цієї програми є всебічний розвиток продуктив­них сил, вітчизняної промисловості, торгівлі, сільського господарст­ва, зміцнення економічної могутності Росії, досягнення її економіч­ної незалежності.

Посошков — великий поборник розвитку в Росії різних ремесел, але він, як і годиться прихильнику меркантилістської теорії, з усіх видів діяльності найбільшого значення надає торгівлі, а з суспільних класів — купецтву. Проте далі Посошков стає більш оригінальним і вимагає, щоб торгівлею займалися не всі, а лише професіонали-торговці, обстоюючи надання останнім монопольного права на тор­гівлю. Він є прихильником виокремлення торговців як певного соці­ального прошарку з тим, щоб їх було оточено особливим державним піклуванням. Представники інших верств суспільства можуть за­йматися торгівлею лише тоді, коли вони ввійдуть до купецького прошарку.

Принципи, викладені у творах цих мислителів, знайшли практи­чне відображення у відомих економічних реформах Петра І. Нама­гаючись домогтися економічної незалежності Росії, він рішуче розв'язував це завдання меркантилістськими методами: залучення в країну золота та срібла, форсування експорту, заохочування росій­ського купецтва, розвиток промисловості, у тім числі експортної, будівництво каналів і портів.

Ця політика безсумнівно була прогресивною і відповідала потре­бам Росії початку XVIII ст. Вона мала багато спільного з кольбе-ризмом, але Петро І не обмежувався заохочуванням торгівлі і про­мисловості, а вживав дійових заходів для розвитку сільського гос­ подарства.

Певні риси меркантилізму були властиві й українській соціаль­но-економічній думці кінця XVII — початку XVIII ст. Уже еконо­мічна політика Б. Хмельницького (XVII ст.) свідчить про наявність у ній елементів меркантилізму. Вона базувалась на застосуванні принципу активного втручання державної влади в господарське життя, заохочення вивезення товарів і обмеження вивезення кош­товностей, установлення захисного мита, пільг місцевим підприє­мцям і купцям. Велике значення мали економічні зв'язки з іншими країнами, довгострокові торговельні угоди. Така політика об'єк­тивно сприяла пожвавленню економічного життя країни, розвитку товарно-грошових відносин, процесу первісного нагромадження капіталу.

Одним із найбільш послідовних прихильників реформ Петра І в галузі економіки, освіти, державного управління став Фсофан Прокопович (1681 — 1736) — історик, філософ, письменник, політич­ний діяч, професор Київської академії, а згодом її ректор.

Ф. Прокопович, як і сучасні йому російські меркантилісти, був прихильником активного господарського й торгового балансу. Він уважав, що досягти такого балансу можна лише безперервним роз­витком промисловості, сільського господарства, торгівлі, шляхів сполучення тощо, а також удосконаленням системи державних ор­ганів управління. Він палко підтримував реформи Петра І і вважав їх необхідними для поліпшення господарювання.

Г. Грабянка та С. Величко — ідеологи козацької старшини та шляхетства першої половини XVIII ст. — також надавали великого значення розвитку ремесел, промисловості й торгівлі, поширенню освіти.

Економічна думка України (як і Росії) тієї доби здебільшого від­різнялася від західноєвропейських меркантилістських концепцій широтою й оригінальністю підходу до розв'язання багатьох питань, зокрема суті багатства та його джерел, ролі промисловості в еконо­міці країни тощо.

У цілому меркантилізм (особливо на другому етапі свого роз­витку) мав історично прогресивний характер. Значення теорії «тор­гового балансу» полягало в тім, що вона пропонувала більш зріле та ефективне вирішення економічних проблем періоду первісного нагромадження капіталу та мануфактурного капіталізму. Активне сальдо «торгового балансу» справді було важливим джерелом збагачення буржуазії, до того ж постійним і надійним, не зв'яза­ним із випадковостями політичного житгя та адміністративної діяльності. Це значить, що пізні меркантилісти, відкривши одне з важливих джерел нагромадження капіталу, правильно розуміли економічні завдання своєї епохи, оскільки час промислових перево­ротів іще не наспів.


6.                          Умови виникнення і загальна характеристика класичної політекономії.

Розвиток капіталістичних відносин спричинив занепад меркан­тилізму передовсім в Англії - - найбільш економічно розвинутій країні. Інтереси буржуазії переміщуються зі сфери обігу у сферу ви­робництва. На перший план виходить промисловий капітал.

За цих умов рекомендації меркантилістів не могли вирішити еко­номічних проблем буржуазії. Промислова буржуазія потребувала об­грунтування головних засад капіталістичного виробництва, розробки нових економічних категорій, таких як заробітна плата, прибуток, рента тощо. Крім того, буржуазія намагалася звільнитись від жорст­кого урядового регулювання економічного життя. Вона жадала сво­боди. Буржуазна революція середини XVII ст. в Англії розпочала до­бу політичних і промислових революцій на європейському континен­ті. Буржуазія поступово приходить до влади. Бурхливо розвивається промисловість, великих успіхів було досягнуто в розвитку механіки, математики, фізики, філософії та інших наук. Активізація теоретич­них досліджень у різних галузях знань сприяла й розвиткові економі­чної думки, було покладено початок формуванню політичної економії як науки. За цих умов і виникла класична політична економія.

Класична політична економія зародилася в Англії в кінці XVII ст. та у Франції на початку XVIII ст., прийшовши на зміну меркантилізму.

Уперше термін «класична політична економія» ужив Маркс сто­совно школи, яка розпочала дослідження внутрішніх закономірностей буржуазного суспільства.

Класики проголосили ідею природного порядку, дію об'єктив­них економічних законів. А це змінило напрям досліджень від сис­теми регламентуючих правил до економічної свободи, яка одна тільки й забезпечує ефективний розвиток економіки.

Класична школа, на відміну від меркантилістів — прихильників державного втручання в економічне життя, проголосила принцип економічної свободи, економічного лібералізму. Класики були про­тивниками протекціонізму. Проблему цінності, яка на той час була однією з центральних в економічному аналізі, вони вирішували переважно з позицій трудової теорії, застосовуючи абстрактно-дедуктивний метод дослідження економічних явищ.

У західній літературі існує інший підхід до оцінки класичної по­літичної економії, до визначення її хронологічних меж. Західні еко­номісти віддають належне класичній школі, проте не ідеалізують її теоретичні розробки, а оцінюють їх у контексті історичного розвит­ку економічних ідей. До класичної політичної економії вони відно­сять також усю післярікардіанську політичну економію XIX ст. В останній чверті XIX ст. австрійські, анг­лійські та американські економісти доповнили теорію так званим маржинальним аналізом, і це зрештою привело до заміни терміна «класична економічна теорія» терміном «неокласична економічна теорія».

Фізіократи –представники класичної політичної економії.

Фізіократи — французькі економісти другої половини XVIII ст., представники класичної політичної економії. Поява школи фізіократів зумовлена соціально-економічними умовами тогочасної Франції. У країні розвивався капіталізм на його мануфактурній стадії. У другій половині XVIII ст. країна наближа­лась до революції. А в економічній політиці Франції неподільно па­нував меркантилізм.

На цей час чітко визначилися дві проблеми, що гальмували еко­номічний розвиток: панування меркантилізму і збереження фео­дального режиму на селі. Фізіократи, виступаючи проти мерканти­лізму, висували на перший план аграрну проблему. Саме тому критика меркантилізму набрала у фізіократів аграрного характеру. На відміну від меркантилістів фізіократи були прихильниками еко­номічного лібералізму.

Ідеї, які проголошували фізіократи, у загальних рисах були сформульовані ще їхніми попередниками, зокрема Буагільбером. Проте не можна говорити про їхню цілковиту тотожність. Фізіокра­ти розробили основи, хоча й суперечливої, проте прогресивної ре­форми, суть якої полягала в капіталістичній реорганізації сільського господарства.

Утворилась школа фізіократів наприкінці 50-х років XVIII ст. її представниками були: Франсуа Кене, Дюпон де Немур, маркіз Мі-рабо, Мерсьє де Ла Рів'єр, Жак Тюргр та ін. Визнаним главою школи фізіократів був Ф.Кене. Центром, де регулярно збирались фізіо­крати, став салон маркіза Мірабо. Школа мала великий успіх, її представники опублікували багато праць, видавали журнал. Проте проіснувала школа недовго. Наприкінці 70-х років вона припинила своє існування. Однією з причин цього була неможливість здійс­нення програм фізіократів за умов абсолютизму.

Франсуа Кене

Економічними проблемами Кене почав займатись, коли йому бу­ло 60 років. Цьому сприяла його дружба з філософами Дідро і д'Аламбером, які з 1751 р. почали видавати свою знамениту «Енци­клопедію». У ній друкувалось багато статей на економічні теми. Са­ме тут Кене опублікував свої перші праці «Фермери», «Зерно» та ін.

У дослідженні економічних процесів Кене використав метод природничих наук, що його вперше застосував Петті. Він проголо­сив ідею «природного порядку», котрий панує як у природі, так і в суспільстві. Закони природного порядку створено Богом, і вони ви­гідні людствуОсновою природного порядку в Кене є право власності. Отже, Кене фактично визнає, що розвиток суспільства відбувається за об'єктив­ними законами. У цьому — велика заслуга фізіократів. Проте вони ототожнювали закони природи й закони суспільства, а під «природ­ним порядком» фактично розуміли капіталістичне виробництво, розглядаючи його як вічне, незмінне.

Економічна програма фізіократів формувалась у боротьбі проти меркантилістів. Якщо останні всю увагу концентрували на аналізі явищ у сфері обігу, то фізіократи перенесли свої дослідження у сфе­ру виробництва. Кене висунув ідею щодо еквівалентності обміну за умов природного порядку. Він вважав, що товари вступають в обмін з наперед заданою ціною. Проте, що саме лежить в її основі, він не розумів. Кене розглядав лише «ринкову ціну», яка, на його думку, залежить від наявності на ринку товарів, попиту і пропозиції за умов вільної конкуренції.

Якщо обмін є еквівалентним, то він, робив висновок Кене, нічого не виробляє, отже, не породжує багатства. А прибуток, який одер­жує торговець, не є прибутком держави. Такий висновок спонукав фізіократів шукати інших джерел збагачення держави. На думку Кене, збагачення країни зв'язане з матеріальним виробництвом і пе­редовсім із сільським господарством. Саме тому фізіократи перено­сять свої дослідження у сферу безпосереднього виробництва, а са­ме — в сільське господарство.

Чистий продукт. Основу економічної системи Кене становить його вчення про «чистий продукт». «Чистий продукт» у нього — це надлишок продукції, одержаний у сільському господарстві, над ви­тратами виробництва. Створюється він, на думку Кене, лише в сільсь­кому господарстві, оскільки тут діє природа, здатна збільшувати спо­живні вартості. У промисловості відбувається не збільшення спожив­них вартостей, а лише їх складання, комбінування або зміна форм.

Отже, «чистий продукт» у Кене має натуральну форму, він є да­ром природи. Це означало, що Кене, як і всі фізіократи, не розумів суті вартості і зводив її до споживної вартості. Помилка фізіократів полягала в тім, що вони плутали процес зростання матеріальних благ, який найбільш наочно проявляється в сільському господарстві, зі збільшенням вартості.

 «Чистий продукт» у фізіократів ототожнюється із земельною рентою, яку одержують землевласники. Саме тому фізіократи ви­ступали за проведення податкової реформи з наміром усі види пода­тків замінити одним — поземельним.

Продуктивна й непродуктивна праця. Із поняття «чистого про­дукту» фізіократи виводили і своє розуміння продуктивної й непро­дуктивної праці. У них продуктивною є праця, що створює «чистий продукт», тобто праця в сільському господарстві. Інші види праці вони оголошували «безплідними». Відповідно до цього Кене здійс­нює й поділ суспільства на класи. Він виділяє три класи: продуктив­ний клас, власники й непродуктивний клас.

До продуктивного класу Кене зараховує землеробів, тобто тих, хто створює «чистий продукт». До класу власників Кене включає короля, землевласників і духівництво. Цей клас живе за рахунок «чистого продукту», який йому виплачує продуктивний клас. При­значення цього класу полягає у привласненні, споживанні «чистого продукту». Непродуктивний «безплідний» клас складається з грома­дян, які зайняті всіма іншими видами праці.

Капітал. Фізіократи дали досить глибоке, як на ті часи, визна­чення капіталу. На відміну від меркантилістів фізіократи розгляда­ють капітал в уречевленій формі. Капітал у Кене — не гроші, а ті засоби виробництва, які можна придбати за гроші. Кене вперше розмежовує складові частини капіталу: щорічні витрати (насіння, засоби існування робітників), або «щорічні аванси», і витрати на кілька років (сільськогосподарський інвентар, худоба) — «первісні аванси». Це розмежування він узалежнює від способу перенесення вартості на готовий продукт різними частинами капіталу.

Гроші. Фізіократи не приділяють належної уваги аналізу сутнос­ті грошей. Виступаючи проти меркантилістів, які ставили гроші в центр усіх економічних програм, фізіократи досить зневажливо ста­вляться до цієї економічної категорії. Гроші в Кене — лише засіб, що полегшує обмін, а тому Кене виступає проти нагромадження грошей, оскільки це — безплідне багатство.

Економічна таблиця Ф. Кене. Геніальною ідеєю назвав К. Маркс спробу Кене проаналізувати процес відтворення всього суспільного капіталу. Відтворення й обіг суспільного капіталу Кене виклав у своїй знаменитій «Економічній таблиці». У ній знайшли відображення всі сторони економічного вчення Кене: «чистий про­дукт», капітал, гроші, продуктивна і непродуктивна праця тощо. У «Економічній таблиці» показано, як річний суспільний продукт у процесі обігу розподіляється між трьома класами і як формуються передумови відтворення.

Анн Робер Жак Тюрго (1727—1781). Дальшого розвитку ідеї фізіократизму набули в працях Тюрго. Тюрго значно глибше від усіх фізіократів аналізує капіталістичні відносини, знімаючи з них феодальні наша­рування. Тюрго ліпше за інших розуміє класову структуру капіталі­стичного суспільства. На відміну від Кене, який поділяє суспільство на три класи, Тюрго всередині промислового класу й класу ферме­рів виділяє підприємців і найманих робітників. Він правильно розу­міє статус найманого робітника.

Цінність у нього зв'язана з корисністю речі, її здатністю задо­вольняти потреби. Цінність він визначає як «вираження міри оцінки, яку людина дає різним предметам своїх бажань». Тобто йдеться про суб'єктивну оцінку цінності.

Тюрго розрізняє цінність і ціну, хоч часом розглядає їх як сино­німи. Ціна в нього залежить від попиту і пропозиції. Одним із еле­ментів «оцінки», тобто ціни, є рідкісність речі.

Прибуток у Тюрго (на відміну від поглядів Кене) — самостій­ний вид доходу. Він вважає правомірним прибуток промислового капіталіста й торговця, пояснюючи це тим, що без рухомого капіта­лу неможливе жодне виробництво. Капітал також сприяє збільшен­ню «чистого продукту».

Заслуговує на увагу трактування ним суті грошей. У нього вже є певне розуміння товарної природи грошей. Проте Тюрго, усупереч меркантилістам, розглядає їх як звичайні товари і стверджує, що в кожному товарі закладено потенційні гроші. Цю думку він підтвер­джує тим, що кожний товар вимірює цінність іншого. Тюрго був не лише видатним теоретиком, а й практиком, який намагався втілити в життя фізіократичні ідеї.


7.                          Економічне вчення А.Сміта, Д.Рікардо.

Адам Сміт (1723—1790) — видатний англійський економіст мануфактурного періоду. У його працях і в працях його послідовни­ка Д. Рікардо класична політична економія досягла найвищого роз­витку.

Наслідуючи філософів-просвітителів, які за вихідний пункт своєї системи брали «соціальну людину», Сміт ставить перед собою нау­кове завдання її комплексного дослідження. У своїх працях він роз­глядає окремі аспекти, сторони людської природи: моральні, гро­мадські, економічні. У «Багатстві народів», зокрема, Сміт досліджує «людину економічну», однак не ізолює її від двох інших аспектів людської природи.

Метод, який застосовує Сміт, можна назвати дедуктивно-індук­тивним. Він аналізує як внутрішні закономірності економічних явищ, так і описує їхні зовнішні прояви. Працям Сміта притаманні

системність, історизм і еволюціонізм. Щодо історизму, який запере­чувався в марксистській літературі (на тій підставі, що Сміт трактує капіталізм як вічний спосіб виробництва), то він проявляється в тім, що Сміт визнає зміни звичаїв, інститутів, економічних категорій, неоднаковість таких у різних народів, і вважає, що вивчення й пі­знання їх можливе лише в процесі еволюції.

Суспільство Сміт розглядає як сукупність індивідів, що наділені від природи певними властивостями, які наперед визначають їхню економічну поведінку. Головними є такі, як трудове походжен­ня життєвих благ, схильність до обміну послугами або результа­тами своєї праці, егоїстичні інтереси — намагання поліпшити своє становище.

Розвиваючи вчення основоположників класичної політичної еко­номії про «природний порядок», Сміт звільняє його від феодальних нашарувань. Він підкреслює, що за умов «природного порядку» (ві­льної конкуренції) складною взаємодією господарської діяльності людей керує «невидима рука», тобто економічне життя людей під­порядковується об'єктивним закономірностям.

Дія об'єктивних законів спрямована на благо людини. Проте благотворність дії об'єктивних законів не абсолютна. Вона передба­чає певні соціальні умови, а саме — природну свободу людини, яка проявляється в можливостях кожної людини (за умов дотримання нею «законів справедливості») вільно захищати власні інтереси. Лише за цих обставин природна поведінка людини збігатиметься з дією природних сил, «невидимої руки», тобто із законами природи.

Ідею природного порядку Сміт поширює і на діяльність держави. Він є прихильником економічного лібералізму, вільної гри госпо­дарських сил, невтручання держави в економічне життя. Але разом з тим Сміт визнає роль держави у виконанні нею таких функцій, як оборона країни, правосуддя, народна освіта, утримання громадських установ тощо. Він також висловлювався за державне регулювання норми процента й мінімуму заробітної плати.

Поділ праці і гроші. Сміт чітко називає першоджерело багатства — пра­цю.

Зростання продуктивності праці внаслідок її поділу зумовлюєть­ся: 1) збільшенням вправності робітника; 2) збереженням часу, який витрачається в процесі переходу від одного виду праці до іншого; 3) винаходом і застосуванням механізмів, які полегшують працю і дають змогу одному робітникові виконувати працю кількох.

Надаючи величезного значення поділу праці, Сміт, проте, не ро­зумів його причин. Поділ праці в нього породжується схильністю до обміну. Насправді було навпаки: саме поділ праці є передумовою обміну.

Теорія вартості. Цінність у нього має два значення: корисність і можливість при­дбання інших предметів. Перше він називає «цінністю у споживан­ні», друге — «цінністю в обміні». Це фактичне визнання споживної й мінової вартості.

Для з'ясування основних правил, що визначають мінову цінність товарів, Сміт ставить три завдання: 1) визначити справжнє мірило мінової цінності, тобто визначити справжню ціну всіх товарів; 2) показати, з яких частин вона складається; 3) з'ясувати, через які обставини відбувається відхилення ринкової ціни від природної.

Сміт детально аналізує фактори, які впливають на відхилення ринкової ціни від природної. За умов природного стану (вільної конкуренції) ринок працює як своєрідний регулятор природного тя­жіння руху товарних потоків до стану ринкової рівноваги. Попит і пропозиція стають факторами встановлення ринкової ціни.

Класи і доходи. Сміт прямо зазначає, що три складові ціни є ви­дами доходів трьох різних категорій персоніфікованих економічних функцій, що відповідають трьом факторам виробництва: праці, ка­піталу й землі. Власники кожного із цих факторів утворюють відпо-нідні класи: найманих робітників, підприємців і землевласників. Це основні класи суспільства, їхні доходи є первинними. Усі інші групи і прошарки отримують вторинні доходи внаслідок перерозподілу.

Заробітна плата — це продукт праці, природна винагорода за неї. Коли виробник працює власними засобами виробництва і на своїй землі, він одержує повний продукт праці. За умов капіталізму найманий робітник отримує лише частину цінності, яку праця додає до матеріалу, що обробляється, іншу частину одержує власник капі­талу як прибуток. Отже, Сміт бачив не принципову, а лише кількіс­ну різницю між доходом простого товаровиробника і найманого ро­бітника.

Провідну роль у визначенні заробітної плати відіграють капіталі­сти, які можуть, пише Сміт, змовитись і очікувати сприятливих умов найму робочої сили, чого не можуть робітники. Сміт був при­хильником високої заробітної плати і вважав, що вона сприятиме зростанню продуктивності праці.

Прибуток у Сміта теж має трудове походження. Тобто прибуток — це різниця між заново ство­реною вартістю і заробітною платою, результат неоплаченої праці. Сміт заперечує тим, хто називає прибуток оплатою праці з нагляду й управління. Цей прибуток, зазначає Сміт, не схожий на оплату пра­ці, він має інші джерела й визначається величиною капіталу, що ви­користовується у виробництві.

Праця з нагляду й управління на двох підприємствах, пояснює Сміт, може бути однаковою, а прибуток абсолютно різним, тому що він залежить від величини авансованого капіталу.

З прибутку Сміт виводить і процент як похідний прибуток. Ве­личина процента і його рух визначаються нормою прибутку, яка з розвитком промисловості й торгівлі має тенденцію до зниження. Зниження норми прибутку, а отже і процента, Сміт розглядає як прояв економічного здоров'я нації, котре забезпечується природним порядком. Протидіє такому порядку будь-яка монополія. Тому Сміт є непримиренним противником різних монополій і привілеїв.

Земельна рента у Сміта — це плата за користування землею, її причиною він називає приватну власність на землю. Сміт відрізняє ренту від орендної плати, в яку включається і процент на вкладений капітал.

Рента поряд з прибутком і заробітною платою формує цінність. А це означає, що земля, як і праця, є джерелом цінності.

Проте рента відрізняється від інших ціноутворюючих факто­рів — прибутку й заробітної плати. Вона не зумовлена жодною жер­твою (як праця й капітал) з боку власника землі. Відрізняється рента від прибутку й заробітної плати і як складова ціни. Останні консти­туюють ціну, а рента є її функцією.

Учення про продуктивну й непродуктивну працю. Сміт, на підміну від попередників, не обмежується галузевим визначенням продуктивної й непродуктивної праці. У нього продуктивною є будь-яка праця, незалежно від того, до чого її прикладають. Проте Сміт зберігає ієрархію галузей стосовно їх продуктивності. На пер­ший план він ставить сільське господарство, потім промисловість і торгівлю. Але не це головне в його вченні про продуктивну й не­продуктивну працю.

Сміт визначає продуктивну й непродуктивну працю не лише за­лежно від того, де вона застосовується, а й від того, що виготовляє­ться з її допомогою. У нього є два підходи до визначення продукти­вної та непродуктивної праці. Перший підхід — ціннісний. Продуктивною працею є та, що створює цінність. Непродуктивна праця цінності не створює. Так, праця мануфактурного робітника додає цінності матеріалам, які він обробляє. Водночас праця слуги не додає цінності ні до чого. На купівлю продуктивної праці витра­чається капітал, а непродуктивної — дохід.

Другий підхід до визначення продуктивної і непродуктивної праці зв'язується з її матеріалізацією, уречевленням. Продуктивна праця — праця робітника, яка закріплюється і реалізується в яко­мусь предметі або товарі, що придатний на продаж. А праця слуги не закріплюється і не реалізується в товарах. Його послуги зникають в момент їх надання. Згідно з таким визначенням продуктивної пра­ці вся сфера нематеріального виробництва оголошувалась непроду­ктивною. До цієї сфери Сміт відносить діяльність держави, її чино­вників, церкву, армію, флот тощо.

Сміт надавав великої ваги поняттям продуктивної та непродук­тивної праці, оскільки він зі збільшенням кількості продуктивної праці зв'язував зростання національного багатства країни.

Капітал у Сміта — це головна рушійна сила економічного про­гресу. Під капіталом він розуміє запас продукції, що приносить при­буток, або за допомогою якого працею створюються нові блага. Запа­си певної особи, писав він, поділяються на дві частини.

Капітал він поділяє на основний і оборотний. До основного капі­талу належать машини й різні знаряддя праці, промислові й торговельні будівлі, склади, будівлі на фермах — капіталізо­вана цінність «придбаних і корисних здібностей усіх жителів, або членів суспільства».

Оборотний капітал у Сміта складається з грошей, запасів продо­вольства, сировини і напівфабрикатів, а також готової продукції, що перебуває на складах і в магазинах.

Великого значення Сміт надавав нагромадженню капіталу. Це, по суті, основна ідея праці Сміта. Він має на меті не тільки досліди­ти природу і причини багатства взагалі, а й з'ясувати процес зрос­тання саме національного багатства.

Нагромадження капіталу, за Смітом, є результатом ощадливості. Ощадливість капіталістів збільшує фонд, призначений для утриму­вання продуктивних робітників. Збільшення кількості останніх веде до зростання цінності, що додається до оброблюваних продуктів.

У підсумку зазначимо, що заслуга Сміта полягає не лише в тім, що він започаткував систематизований виклад політичної економії. Сміт підкреслив значення особистого інтересу як рушійної сили прогресу за умов, коли всім забезпечено однакові можливості. Коли власний інтерес намагаються реалізувати за рахунок інших, він на­бирає несприятливого для суспільства характеру. Ринковий механізм створить гармонію лише тоді, коли його будевключено у від­повідні правові та інституціональні рамки.

Давид Рікардо (1772—1823) — видатний представник класичної політичної економії.

Основне завдання політичної економії Рікардо вбачає у відкритті законів розподілу. Якщо Сміт досліджує природу зростання багатс­тва (тобто економічного зростання), то Рікардо фактором зростання вважає розподіл.

Теорія вартості. Рікардо, як і Сміт, розрізняє споживну й міно­ву цінність. Корисність (споживна цінність), підкреслював він, не є мірилом мінової цінності, хоча вона абсолютно необхідна для неї. Товари свою мінову цінність черпають з двох джерел — рідкісності і кількості праці, що необхідна для їх добування. Існують товари, цінність яких визначається виключно їхньою унікальністю (статуї, картини, раритетні книги, монети). Цінність цих товарів не обмежу­ється кількістю праці, витраченої на їх виготовлення, і змінюється залежно від багатства і смаків споживача. Проте їхня кількість у за­гальній масі товарів незначна. Мінова цінність переважної більшос­ті товарів визначається тільки працею.

Оскільки мінова цінність — категорія відносна, яка визначається через певну кількість іншого товару, Рікардо запроваджує поняття ще й абсолютної цінності, субстанцію якої становить праця. Проте сам він зосереджує головну увагу на дослідженні тільки мінової цінності.

Рікардо, як і Сміт, ототожнює капітал із засобами виробництва. Але якщо Сміт цю категорію зв'язує із капіталістичним способом виробництва, існуванням найманої праці, то Рікардо трактує її по-заісторично. У нього все, що бере участь у виробництві, навіть зна­ряддя первісної людини, стає капіталом. Капітал у нього — нагро­маджена праця. А звідси й висновок про правомірність прибутку на капітал. Решта цінності йде на оплату праці.

У Рікардо теорія цінності переплітається з теорією розподілу. Він вважає, що зміни в заробітній платі не спричиняють відповідних змін цінності товару. Зміни в заробітній платі позначаються лише на величині прибутку. Рікардо не погоджується із твердженням Сміта, що зростання ціни праці призводить до зростання цін товарів.

Рікардо також розрізняє «природну» й «ринкову» ціну. Під при­родною він фактично розуміє цінність, під ринковою — ціну. Рин­кові ціни зазнають випадкових і тимчасових коливань. Короткочас­ний вплив на відхилення ринкових цін від природних справляють попит і пропозиція. Проте за умов вільної конкуренції та перели­вання капіталів ринкові ціни не можуть надовго відхилятись від природних. У довготривалому аспекті зміна цін пояснюється змі­ною витрат виробництва.

Гроші. Рікардо багато уваги приділяв аналізу грошей і грошово­го обігу. Це не випадково. Досконало знаючи правила біржової гри, він намагається теоретично обгрунтувати проблему грошового обі­гу.

Теорію грошей Рікардо будує на основі своєї теорії цінності. Гроші він розглядає як товар, що має цінність. Основою грошової системи є золото. Цінність золота і срібла, як і будь-якого іншого товару, визначається витратами праці. За даної цінності грошей їхня кількість в обігу залежить від суми товарних цін. Проте викорис- тання золота Рікардо вважає дорогим і нерозумним і розробляє про­ект системи паперового грошового обігу.

Теорія розподілу. Основною проблемою політичної економії Рі­кардо називав розподіл. Саме тому основу його системи становить теорія заробітної плати, прибутку й ренти. Ці категорії він розглядає з погляду їхньої величини і співвідношень.

Заробітна плата у Рікардо це — дохід робітника, плата за пра­цю. Праця як товар також має природну й ринкову ціну. Отже, природна ціна праці визначається в Рікардо цінністю засобів споживання робітника і його сім'ї. Приро­дна ціна не є незмінною. Хоч Рікардо й розумів, що сутність поняття «засоби існування» ви­значається історично і залежить від традицій і рівня розвитку про­дуктивних сил, проте в нього теж бачимо тенденцію зводити приро­дну ціну праці до ціни мінімуму засобів існування.

Рікардо, на відміну від Сміта, вважав, що становище робітників із розвитком суспільства буде погіршуватись. Цю думку він пояснював тим, що зі зростанням населення і збільшенням потреби в продуктах сільського господарства зростатиме цінність останніх. Грошова заробі­тна плата якщо й зростатиме, то значно повільніше від зростання цін на продовольчі товари. Отже, реальна заробітна плата буде зменшуватись.

Прибуток. Прибуток у Рікардо — це перевищення цінності над заробітну плату. Він не має жодних сумнівів, що робітник створює своєю працею цінність більшу, ніж одержує у вигляді заробітної плати. Головне, що цікавить Рікардо, — це проблема величини при­бутку і його співвідношення із заробітною платою.

Рікардо підкреслював, що рівновеликі капітали дають однакові прибутки незалежно від того, яку кількість праці вони приводять у дію. Але водночас визнавав, що на величину прибутку впливає зро­стання продуктивності праці. Відтак прибуток у нього є то поро­дженням капіталу, то породженням праці. Цієї суперечності Рікардо навіть і не помічав.

Земельна рента. Ренту Рікардо визначає як «частку продукту зем­лі, яка виплачується землевласнику за користування першопочатко- вими і такими, що не руйнуються силами грунту». Він відрізняє рен­ту від тієї частини орендної плати, яка виплачується за користування капіталом, витраченим на підвищення родючості землі, будівництво господарських приміщень тощо. Аналізуючи ренту, Рікардо ставить завдання дослідити її природу й виявити закономірності її динаміки.

Виникнення ренти Рікардо зв'язує з утвердженням приватної власності на землю. Основна теза Рікардо полягає в тім, що рента виплачується за користування землею лише тоді, коли кількість зе­млі обмежена, а її якість неоднакова. Зі зростанням населення почи­нають обробляти менш родючі та гірше розміщені земельні ділянки.

Динаміку ренти Рікардо правильно зв'язував із нагромадженням капіталу, розвитком продуктивних сил, зростанням міського насе­лення. Але і в цьому питанні він був непослідовним, а його погляди суперечливими.

Теорія ренти Рікардо відіграла велику роль у боротьбі промисло­вої буржуазії проти землевласників. Буржуазії імпонував висновок Рікардо про те, що в підтримуванні високих цін на хліб заінтересо­вані лише землевласники, тому що це забезпечує їм високу ренту. Промислова буржуазія використала теорію Рікардо для обгрунту­вання вимог щодо скасування хлібних законів.

Проблема відтворення і криз. Як ідеолог промислової буржуазії Рікардо був заінтересований у забезпеченні постійного зростання її прибутків. З огляду на корисливі прагнення буржуазії, досліджуючи валовий і чистий дохід, він, на відміну від Сміта, віддає перевагу останньому.

Аналізуючи процес нагромадження капіталу, Рікардо помилково обмежував його перетворенням доходу лише на змінний капітал, на заробітну плату.

Велика заслуга Рікардо полягає в розробці теорії порівняльних витрат як основи спеціалізації країн у зовнішній торгівлі. Про при­чини спеціалізації писав і Сміт, проте Рікардо розробив цю теорію значно грунтовніше, побудувавши її на трудовій теорії вартості й наголосивши на національних відмінностях у величині вартості, зу­мовлених різними витратами праці.


8.                          Економічна теорія у Франції, Англії, США  на межі ХVІІІ – ХІХ століть.

Уільям Петті (1623—1687) — основоположник класичної по­літичної економії в Англії.

Оцінка економічних поглядів У. Петті є неоднозначною. Одні вважають його меркантилістом, інші (здебільшого марксисти) — засновником класичної політичної економії. Детальний аналіз його праць дає, однак, підстави для висновку, що він є економістом пере­хідного періоду від меркантилізму до класичної політичної еконо­мії.

У своїх працях, особливо ранніх, Петті віддає данину мерканти­лізму. Обґрунтовуючи економічну політику держави, він розвиває теорію торгового балансу, виступає за нагромадження в країні золо­та і срібла, виправдовує колоніальну експансію, виступає як прихи­льник втручання держави в економічне життя.

Водночас уже в першій своїй праці Петті далеко виходить за ме­жі питань, що їх звичайно розглядають меркантилісти. Він пише про гроші, позичковий процент, вексельний курс, податки, земельну ренту, монополії та інше. Постановка і вирішення цих питань відрі­зняють його від меркантилістів.

Завдання науки Петті вбачав у необхідності пояснити «таємничу природу» цілого ряду явищ, з'ясувати суть економічних процесів.

Застосував Петті й новий метод дослідження економічних явищ. Він ставить проблему економічного закону. Отже, на відміну від мер­кантилістів, які використовували емпіричний, описовий метод, Пет­ті заклав основи абстрактного методу в політичній економії. Засто­сування цього методу, хоч і не до кінця розробленого, є однією з основних заслуг Петті.

Визначення багатства. Уже сама постановка цього питання бу­ла в Петті іншою, ніж у меркантилістів. Він намагається не просто дати його визначення, а й кількісно підрахувати його з тим, щоб сприяти впорядкуванню оподаткування.

На відміну від меркантилістів, він бачить багатство як суму ру­хомого й нерухомого майна.

Поряд з таким конкретним визначенням, Петті дає й загальне (абстрактне) визначення багатства.

Теорія вартості. Петті вважають засновником трудової теорії вар­тості. До проблеми визначення вартості він підходить з позиції пропор­ційного обміну, що визначається витратами праці на виробництво това­рів і залежить від її продуктивності в різних галузях.

Вартість, на думку Петті, створює не будь-яка праця, а лише та, що витрачається на видобуток золота і срібла, які з самого початку функціонують як мінові вартості. Решта продуктів праці — це спо­живні вартості, які лише в обміні стають міновими вартостями. У Петті немає чіткого розмежування вартості й споживної вартості. А оскільки у виробництві споживної вартості бере участь не лише праця, а й природа, то Петті поширює її дію на створення вартості.

Заробітну плату Петті розуміє як ціну праці. Рівень заробітної плати має дорівнювати міні­муму засобів існування, тобто забезпечувати лише фізіологічний прожитковий мінімум, щоб примусити робітників працювати. Низь­ка заробітна плата, на його думку, гарантує одержання прибутку ка­піталістами, здійснення нагромадження, а зрештою — конкуренто­спроможність Англії на зовнішніх ринках.

Висновок, що робітник одержує не всю створену ним вартість, а лише мінімум засобів існування, привів Петті до розгляду питан­ня про додатковий продукт, що його власники обертають на свою користь. Основною формою додаткового продукту в Петті є земель­на рента.

Рента також є продуктом праці, її величина — це різниця між вартістю сільськогосподарських продуктів і витратами виробницт­ва, до яких Петті відносить заробітну плату й витрати на насіння. Отже, рента, як визнає Петті, — це результат неоплаченої праці ро­бітника.

Теорія процента. Процент Петті називає «грошовою рентою» і розглядає його як щось похідне від ренти. Величина процента зале­жить від розмірів земельної ренти й кількості грошей в обігу.  Він розвиває ідею обернено пропорційної залежності між вели­чиною грошової маси і процентною ставкою.

Великою заслугою Петті є запровадження принципів кількісного визначення національного багатства й національного доходу. Він першим виокремив категорію національного доходу і здійснив його розрахунки.

У XVII ст. у Франції ще панує феодалізм, хоч починається вже становлення і зміцнення абсолютистської держави. У державі пере­важало сільське населення, переобтяжене численними феодальними податками. Промисловість була слабо розвиненою. В економічній теорії та економічній політиці панував меркантилізм.

У першій половині XVIII ст. зі втратою військової могутності Франція втрачає і свої позиції у зовнішній торгівлі. Відтак ідеї мер­кантилізму також втрачають своє значення. У Франції формується класична політична економія як альтернатива меркантилізму.

П'єр де Буагільбер (1646—1714) — засновник класичної полі­тичної економії у Франції.

Буагільбер виступає за реформування податкової системи, проти державного регулювання цін на зерно. Свої економічні ідеї, спрямо­вані на реформування державної економічної політики, він викладає в досить різкій формі, не уникаючи політичних випадів проти уряду, що накликало на нього навіть репресії.

Теоретично обґрунтовуючи питання реформування економічної політики, Буагільбер, як і Петті, ставить кілька проблем: чим визна­чається економічне зростання країни, дією яких законів забезпечує­ться, що є джерелом багатства, що лежить в основі ціни.

Буагільбер розуміє об'єктивну суть економічних законів, які ді­ють як закони природи. Природу він ототожнює з Провидінням, тобто з Богом. Він виступає проти втручання держави в економічне життя. Природа, наголошує він, сама встановить порядок, пропор­ційність цін, відновить торгівлю.

На противагу меркантилістам, які багатство ототожнювали тіль­ки з грошима, Буагільбер доводить, що справжнє багатство нації це різні корисні речі, а передовсім продукти землеробства. Джере­лом багатства є праця.

Теорія вартості. Буагільбера, як і Петті, Маркс називає заснов­ником трудової теорії вартості. Буагільбер виділяє ринкову ціну і «істинну», або «справедливу» вартість товару. Величину останньої він визначає витратами праці.

Для нормального економічного розвитку країни, за Буагільбе­ром, потрібен вільний обмін між галузями виробництва й відшкодо­вування витрат виробників. Ці проблеми можуть бути вирішені між­галузевим поділом праці за умов вільної конкуренції. Робочий час, який припадає на одну одиницю товару за умов такого поділу, і ста­новить, на думку Буагільбера, його «істинну вартість». Метою товарного виробництва Буагільбер вважає споживання. Основну увагу він звертає на споживну вартість.

Заслуговує на увагу думка Буагільбера про необхідність рівнова­ги в ринковій економіці. Порушення рівноваги, підкреслював він, задушить усе в державі.

Теорія грошей. Відсутність у Буагільбера чіткого розуміння при­роди товарного виробництва виявилась у трактуванні ним самого поняття «гроші». Якщо в Петті вартість проявляється у грошах, то Буагільбер бере за основу прямий товарообмін. Він вважає, що гро­ші взагалі порушують природну рівновагу товарного обміну відпо­відно до «істинної вартості». Усупереч меркантилістам, які вважали гроші єдиним видом багатства, Буагільбер бачить в них джерело всіх нещасть товаровиробників. Єдина корисна функція грошей, яку визначає Буагільбер, — це полегшення обміну. Саме тому, на його думку, не має значення, який товар виконує функцію засобу обігу. Отже, золото і срібло можна замінити паперовими знаками.

Економічні ідеї Буагільбера сприйняли й розвинули далі фізіократи.


9.                          Критичний напрям політичної економії.

10.                        Формування соціалістичних ідей.

Початок XIX ст. ознаменувався бурхливим розвитком капіталіз­му, що був прискорений промисловим переворотом. Розвиток капі­талістичних відносин супроводжувався занепадом і розкладом дріб­ного виробництва, майновим розшаруванням і зубожінням значної частини населення (особливо найманих робітників). Капіталістичну економіку починають розхитувати економічні кризи.

Ідеї класиків економічного лібералізму щодо гармонії приватних і суспільних інтересів не підтверджувались у реальному житті. Про­блема пауперизму й економічних криз ставала занадто гострою.

За цих умов учні й послідовники класиків виступають з крити­кою капіталізму і класичної політичної економії. Сісмонді, який на­зивав себе учнем А. Сміта, піддає гострій критиці капіталізм за зли­денний стан робітників, за кризи. Сісмонді не був соціалістом. Але його палка, безкомпромісна критика капіталізму сприяла формуван­ню соціалістичних ідей.

«Поліпшити» капіталізм шляхом реформування власності споді­вався Прудон. Перебудувати суспільство на засадах справедливості за допомогою держави намагались соціалісти Родбертус і Лассаль.

Жан Шарль Леонар Сімонд де Сісмонді (17731842) — посі­дає своєрідне місце в історії політичної економії.

Як економіст Сісмонді спочатку був послідовником А. Сміта.

Які ж нові ідеї проголошує Сісмонді? Передовсім він заперечує класичне визначення предмета й методу політичної економії. У кла­сиків, писав він, політична економія є наукою про багатство, яке вони відокремлюють від людини. Класична політична економія ні­би не помічає людину, «якій належить багатство і яка має ним ко­ристуватись». Він дає нове, порівняно зі Смітом і Рікардо, тлума­чення політичної економії. Предметом політичної економії Сісмонді вважає «матеріальний добробут людей, оскільки він залежить від держави».

Отже, політична економія перетворюється у нього з науки, що вивчає причинні зв'язки явищ, на науку, що визначає етичні норми господарської діяльності людей. Сісмонді застосовує також інші методи дослідження. Він критикує абстрактний метод класиків, іг­норування ними конкретно-історичних обставин. Сам Сісмонді, ста­влячи в центр своїх досліджень становище людини, наголошує на необхідності всебічного вивчення історичного розвитку країни, де ця людина живе. Відтак його можна вважати попередником істори­чної школи.

Сісмонді виступає з безкомпромісною критикою капіталізму. Він був одним із перших, хто звернув увагу на тяжке й безправне життя робітників. Спостерігаючи поляризацію капіталістичного суспільст­ва, він бачить формування двох абсолютно протилежних класів - трудівників і власників — або, за його словами, багатіїв і бідняків.

Свобода конкуренції посилює цей процес. Саме вона призводить до руйнування дрібного виробництва, тобто до відокремлення влас­ності від праці. У такому відокремленні Сісмонді вбачає головну небезпеку, оскільки цей процес відбувається не лише в промислово­сті, а охоплює й сільське господарство, де формується велика земе­льна власність і селяни перетворюються на сільськогосподарських робітників.

Отже, Сісмонді вперше поставив питання, яких політична еко­номія раніше не розглядала. Він проголосив протилежність ін­тересів багатих і бідних, що, на його думку, посилюватиметься із розвитком виробництва.

Сісмонді не лише критикує капіталізм, він розробляє проект його реформування. Якщо розвиток виробництва за умов конкурентної боротьби посилює нерівність у суспільстві, призводить до загост­рення суперечностей, то немає сенсу дотримуватись ідеї економіч­ного лібералізму, що її пропагували класики.

Теорія вартості, капіталу і доходів.

Теорія вартості не відіграє у Сісмонді тієї ролі, що у класиків. Він використовує її здебільшого для того, щоб провести чітке роз­межування між трудовими і нетрудовими доходами, підкреслити експлуататорський характер останніх. Капітал Сісмонді трактує як виробничі запаси, переважно як за­соби виробництва. Він виділяє основний і оборотний капітал. На­громадження капіталу, як і Сміт, він зв'язує з ощадливістю.

Прибуток Сісмонді визначає як відрахування від продукту праці робітника, підкреслюючи його експлуататорську природу

Теорія відтворення і криз. Ця теорія є наріжним каменем еко­номічного вчення Сісмонді. Він метою капіталістичного виробницт­ва називає споживання, а суперечність між виробництвом і спожи­ванням є основною суперечністю капіталізму.

З розвитком капіталізму, стверджував він, звужується внутрішній ринок. Зменшується дохід робітників, тому що частина їх витискує­ться з виробництва машинами, а зайнятим у виробництві капіталісти намагаються платити якомога менше. Не зростає ринок і за рахунок попиту з боку капіталістів, які частину свого доходу, що її мали б використати на споживання, нагромаджують (виробниче нагрома­дження Сісмонді ігнорує). За цих обставин усе більшу й більшу час­тину суспільного продукту стає неможливо реалізувати на внутріш­ньому ринку. Зовнішні ринки у зв'язку з розвитком капіталізму в інших країнах також звужуються.

Теорія відтворення Сісмонді має назву теорії «третіх осіб», оскільки капіталістичне виробництво для реалізації продукту не може обмежитись робітниками й капіталістами, а потребує ще й на­явності дрібних виробників. Модифікований варіант цієї теорії роз­виває Мальтус.

Ідеї Сісмонді хоч і не мали великого впливу на сучасників, проте сприяли певною мірою розвиткові трьох напрямків економічної ду­мки. Його симпатії до робітничого класу, критику капіталізму сприйняли представники соціалістичних учень, а ідеї щодо предме­та й методу політичної економії — представники історичної школи. І нарешті, його заклик до втручання держави в економічне життя, критика ролі особистого інтересу як єдиної спонукальної сили еко­номічного розвитку започаткували критичне ставлення до економіч­ного лібералізму.

П'ер Жозеф Прудон

Методології Прудона притаманний ідеалізм і суб'єктивізм. Еко­номічні категорії він розглядає як втілення «абсолютного розуму», як вічні ідеї, відірвані від реальної дійсності. Намагаючись застосу­вати в дослідженні гегелівський діалектичний метод, Прудон обме­жує його, по суті, намаганням виявити в категоріях і економічних процесах «добрі» і «погані» сторони. Отже, економічні категорії та економічні явища він розглядає не як єдність суперечностей, а як механічне поєднання протилежних властивостей. Керуючись таким підходом, Прудон уважав, що завжди можна зберегти добрі сторони й позбутись поганих. Це стосується як економічних категорій, так і капіталістичного виробництва в цілому.

Теорія цінності. Цінність Прудон розглядає як вічну абстрактну категорію, що є носієм двох абстрактних протилежних ідей: ідеї споживної цінності і ідеї мінової цінності. Між споживною цінністю і міновою цінністю існує «антиномія» — протилежність. Споживна цінність виступає як втілення достатку, багатства, а мінова — як ві­дображення винятковості.

Примиренням цих суперечливих сторін синтезом споживної й мінової цінностей у Прудона виступає конституйована або синтети­чна цінність. Вона встановлюється в обміні. Обмін, писав Прудон, об'єднує елементи багатства, створені різними галузями виробницт­ва, в одне ціле. Саме обмін робить цінність конституйованою.

У процесі обміну, на ринку, відбувається своєрідний добір про­дуктів. Одні з них суспільство визнає за цінності і включає до скла­ду суспільного багатства. Інші — ні. Створює й комбінує елементи багатства згідно із «законом пропорційності цінностей» лише праця. Виходячи з цього закону Прудон називає конституйовану синтетич­ну цінність пропорційною.

Отже, конституйована цінність, на думку Прудона, виникає в обміні та обов'язково реалізується на ринку. Вона є конституйова­ною тому, що передбачає злиття, комбінування окремих елементів багатства в одне ціле, синтетичною тому, що знімає протилежність споживної й мінової цінностей, пропорційною, оскільки виникає в результаті встановлення працею пропорцій, що в них відбувається комбінування елементів багатства.

У теорії цінності Прудона важливим є те, що вона поєднує міно­ву концепцію цінності з трудовою концепцією і визнає два джерела цінності — обмін і працю.

Карл Йоганн Родбертус-Ягецов— німецький со­ціаліст.

Родбертус посідає своєрідне місце в історії економічної думки.

Теорія вартості, Родбертус стоїть на позиціях трудової тео­рії вартості, хоч розробка і формулювання її є в нього дещо спе­цифічними.

Отже, «споживна цінність» у нього — категорія суб'єктивна. «Блага» - це речі, що мають споживну цінність і є результатом людської діяльності. Вартість благ, підкреслював Род­бертус, визначається лише працею.

Заслугою Родбертуса є те, що він визнає порівнювання ціннос­тей, тобто визначення мінової цінності і самої цінності, її величи­ни. А одиницею її вимірю­вання є час.

Виходячи з трудової теорії вартості, Родбертус визнає за нетру­дові доходи прибуток і земельну ренту, їх він об'єднує в єдину кате­горію «ренти взагалі», яку визнає рівноцінною категорії додаткової вартості.

Земельна рента, Родбертус зробив певний внесок у розробку теорії земельної ренти. У його працях закладено основи теорії абсо­лютної ренти.

Основою утворення земельної ренти Родбертус називає прива­тну власність на землю. Вона є нетрудовим доходом власника зем­лі. А привласнюється земельна рента землевласниками на основі «позитивного права» через постійний примус. Розробляючи теорію земельної ренти, Родбертус заперечував закон спадної родючості грунту.

Проблема розподілу. Розглядаючи суспільство як цілісний соці­альний організм, утворений поділом праці, Родбертус наголошує на необхідності виконання суспільством певних соціальних функцій. Одна з найважливіших — це справедливий розподіл суспільного продукту. Родбертус виділяє дві сторони в розподілі багатства — економічну й соціальну. Економіч­на (через дію ринкових відносин) дає змогу власникам землі та капі­талу привласнювати частину суспільного продукту. А соціальна — забирає в робітників частину створеного ними продукту, що є по­рушенням справедливого розподілу.

Оце чітке розмежування економічної і соціальної сторін розподі­лу багатства є величезною заслугою Родбертуса.

Фердинанд Лассаль (1825—1864) - німецький соціаліст

Справді, у трактуванні соціалістичних ідей Лассаль наслідує Маркса. Проте він не теоретик, він більше практик, пропагандист. Лассаль веде інтенсивну соціалістичну агітацію, виступає на мітин­гах, виголошує палкі промови на захист трудящих, критикує уряд і буржуазну опозицію. Він закликає забезпечити панування в державі четвертого стану (трудящих), що породило б, на його думку, неба­чений в історії розквіт суспільства. Панування четвертого стану не означає загострення суперечностей між класами.

Проте конкретних шляхів і методів досягнення такої мети Лас­саль не бачив, а можливість втілення ідей соціалізму відкладав на далеке майбутнє. Саме тому Лассаль уважав не лише зайвим, а на­віть небажаним використання соціалістичних гасел у поточній про­паганді. Безпосередні соціальні вимоги він зв'язує зі здобуттям за­гального виборчого права і створенням виробничих асоціацій.

Лассаль не заперечував корисності кооперативів. Але він наго­лошував на необхідності проведення чіткої межі між інтересами на­йманих робітників, виробників матеріальних благ. Капіталізму Лассаль протиставляє соціалізм, а вироб­ничі асоціації розглядає як перехідну форму до майбутнього соціа­лістичного ладу. У майбутньому суспільстві засоби виробництва будуть спільними, спільною буде праця, а доходи розподілятимуть­ся відповідно до трудового внеску кожного працівника.


11.                        Економічні вчення західноєвропейських соціалістів-утопістів.

Економічна теорія — особлива форма переосмислення дійсності з метою її вдосконалення. Вона завжди виходила з того, що еконо­мічне життя суспільства є базовим щодо інших сторін суспільного буття і визначається певними умовами. Будь-які зміни у ньому ма­ють свої межі, тому завданням економічної науки є встановлення основних закономірностей розвитку і напрямів та можливостей трансформацій в існуючих межах, тобто пізнання життя заради пра­ктичного використання його результатів.

Утопічні ідеї — це втілення мрії про справедливе суспільство. Вони не базуються на пізнанні економічної дійсності, а змальову­ють умоглядну модель якогось «справедливого» суспільства майбу­тнього. Проте, описуючи цю модель, її автори не можуть ігнорувати економічний лад утопічного суспільства. Тому історія економічної думки була б неповною без розгляду історії утопій, тим більше, що деякі політичні, економічні, соціальні утопічні доктрини знайшли відображення в цілому ряді серйозних економічних учень, зокрема в марксистській теорії, реформістських програмах соціал-демократії, у сучасному неолібералізмові та інституціоналізмі.

Одним з найвидатніших представників утопічного соціалізму був Томас Мор.

Йому належить модель справедливого суспільства, побудованого на суспільній власності, зрівняльному розподілі благ за розумними потребами, планово-організованій і обов'язковій для всіх праці, су­спільному контролі, рівності. Управління в такому суспільстві здій­снюється обраними народом представниками.

Ранні ідеї утопічного соціалізму поділяв італійський мислитель Томмазо Кампанелла. Він пропонує проект ідеальної утопічної держави - Міста Сонця. В основі цієї держави він бачить загальнонародну власність на майно (крім індиві­дуального житла) та господарство натурального типу. Його суспільс­тво - це конгломерат сільськогосподарських общин, до роботи в яких залучаються всі громадяни. Суспільно корисна праця є обов'яз­ковою для всіх громадян, забезпечується їхньою високою свідомістю, не потребуючи додаткових стимулів. Саме завдяки цьому злидні буде переможено. Споживання в такій державі буде також суспільним, ви­ходячи з потреб. Відносини між людьми грунтуватимуться на прин­ципах дружби, взаєморозуміння, товариського співробітництва.

В утопічних ідеях англійця Джерарда Вінстенлі, викладених ним у книзі «Закон Свободи» (друга половина XVI ст.), з'являються нові мотиви — ідеться про «принцип економічної свободи». Автор захищає приватну власність, уважаючи, що причиною негативних явищ у суспільстві є нееквівалентний обмін. Він пропонує позбу­тись торгівців, здійснюючи натуральний обмін і розподіл під конт­ролем суспільства.

«Кодекс природи» Мореллі побудовано на ключовій доктрині насильства. Насильство має бути спрямоване проти приватної влас­ності, економічних стимулів. Той, хто заважає знищенню приватної власності, сам має бути знищений. Створення «суспільства справед­ливості» деспотичним шляхом означає у Мореллі відновлення при­родного стану речей.

Утопічні ідеї тоді ж було апробовано на практиці, зокрема в Па­рагваї (XVII ст.) близько ЗО років існувала комуністична держава єзуїтів, яка зрештою розпалася через відсутність стимулів до праці.

«Справедливе суспільство» різні автори бачили по-різному, але в цілому вже тоді окреслюються певні «обов'язкові» риси соціалістич­ного суспільства, які були розвинені згодом послідовниками утопій.

Розвиток капіталізму покликав до життя явища, що свідчили про недосконалість нового економічного устрою. Капіталізм і наслідки його панування в усіх сферах суспільного життя суворо критикува­ли не тільки його противники, а й прихильники.

Головною особливістю утопічного соціалізму було те, що його автори намагались вирішити проблеми побудови справедливого су­спільства негайно, спираючись на тогочасні суспільні інституції - державу, науку, мораль, політику та тогочасну економічну базу. Во­ни вірили, що суспільство можна вдосконалити, впливаючи на люд­ську свідомість, використавши силу держави.

Соціалісти-утопісти шукали виходу в просвітительстві: потрібно, щоб суспільство - а під суспільством вони розуміли найбільш освічену його частину — усвідомило, що капіталістичний лад супе­речить людській природі.

Утопічний соціалізм з'являється майже одночасно в трьох фор­мах, у трьох своїх різновидах: у Франції — сенсімонізм і фур'єризм, а в Англії — оуенізм.

Анрі Клод де Рубруа Сен-Сімон

Теоретичні підходи Сен-Сімона до аналізу суспільства базува­лися на історичному методі. Сен-Сімон, як і інші утопісти, вирішує питання докорінної перебудови суспільства, але щодо загальнотео­ретичних поглядів він вимагає, щоб минуле людства і його сучасне вивчалося як єдиний безперервний процес прогресивного розвитку суспільства.

Сен-Сімон пише, що будь-який аналіз сучасного, узятий ізольо­вано, може призвести лише до дуже поверхових або навіть хибних висновків, і якщо не вивчати минуле, то неможливо відрізнити соці­альні елементи системи, яка має зникнути, від елементів тієї систе­ми, яка повинна утвердитись.

За Сен-Сімоном, суспільство, цілісна система політики, економі­ки і знання, у своєму історичному розвитку проходить три формації: рабовласницьку, феодальну та індустріальну. Кожна з них характе­ризується відповідним рівнем розвитку знань, політики та господар­ства, що, у свою чергу, проходять дві стадії: органічну, чи врівно­важену, та критичну, коли попередню рівновагу порушено.

Капіталістичне суспільство Сен-Сімон розглядає як проміжну ста­дію між феодалізмом та індустріалізмом. Капіталізм поєднує ознаки розкладу попереднього періоду та елементи нового — індустрію.

Характеристика капіталізму грунтується на аналізі його супе­речностей, ролі приватної власності та індустрії, що народжувалась.

Головною вадою капіталістичної системи Сен-Сімон уважав від­сутність у ній організуючої, об'єднуючої основи.

Трактування капіталістичного періоду в Сен-Сімона безумовно відрізняється від того, що пропонувала сучасна йому школа еконо­мічного лібералізму. Він визнає дію природних економічних сил, але вважає, що саме вони і є причиною всіх пороків капіталізму, зу­мовлюють його майбутню руйнацію.

Буржуазне суспільство він критикує ще й за те, що в ньому індуст­рія не посіла відповідного місця. У капіталістичному середовищі вона стає такою самою причиною криз, як і приватна власність, сприяє розшаруванню суспільства на класи, яке з часом стає все глибшим.

Усе сучасне йому суспільство він поділяє в основному на два класи: на індустріалів (елемент майбутнього) і власників (непродук­тивний клас, елемент феодалізму), між якими точиться боротьба за економічну владу. Цей антагонізм він часто формулює як антагонізм між власниками та трудящими, тобто між ледарями і трударями.

Економічний устрій суспільства індустріалів. Економічною формою нового суспільства, що вирішить проблему узгодження трьох складових суспільного розвитку, на думку Сен-Сімона стані-асоціація.

Сенсімоністи передбачали, що для розвитку соціалізму важливе значення матимуть великі централізовані банки, зростатиме роль кредиту й централізації підприємств як основи централізованого економічного керівництва з тим, щоб пристосувати виробництво до споживання, чого не може зробити конкуренція.

Нетрадиційні підходи до аналізу дали змогу сенсімоністам до­сить докладно описати економічний лад майбутнього «справедливо­го» суспільства. Шляхом до його побудови вони вважали моральне виховання. Водночас прихильники сенсімонізму були дуже актив­ними підприємцями у фінансовій та промисловій сферах, відіграва­ли провідну роль в економічному управлінні Францією.

Шарль Фур'є

Основним змістом його праць є ідея соціальної гармонії, що мо­жлива лише в суспільстві, побудованому на засадах справедливості й рівності.

Вихід він бачить у запровадженні суспільної власності на засопи виробництва.

Метод дослідження. Концепція Фур'є — двоїста. З одного боку, він виходить у своїх концепціях з нібито постійної і незмінної «природи людини». З іншого — погляди Фур'є пройняті історизмом ще більше, ніж погляди Сен-Сімона: в доктрині Фур'є ідея розвитку суспільства і генетичного прогресу його форм займає одне з ключо вих місць. Сен-Сімон поділяє історію суспільства на органічний ні критичний періоди, Фур'є йде далі: для нього капіталізм — лише одна з численних і аж ніяк не остання фаза, з тих, що їх пройшло людство на своєму довгому історичному шляху.

За основу періодизації історичного розвитку Фур'є бере рівень розвитку промисловості. Він пропонує схему, що, на його погляд, досить точно відображає економічний розвиток людства. У все І. попередній хід історії людського суспільства він поділяє на чотири стадії розвитку: дикість, патріархат, варварство і цивілізацію.

Характеристика капіталізму. Капіталізм разом з патріархатом і варварством Фур'є відносить до тієї епохи, промисловість якої ха­рактеризується як ворожа людині.

Досліджуючи капіталізм, Фур'є часто звертається до сфери обі­гу. Якщо меркантилісти джерело збагачення бачили в обігу, в торгі­влі, то Фур'є схильний бачити в торгівлі джерело всіх пороків су­спільства. На його думку, торговельний капітал — це провідна фор­ма капіталу. Суть суперечностей третьої фази цивілізації — капіта­лізму, полягає у боротьбі між виробниками і торговцями. Фур'є об'єднує фабрикантів і робітників в один клас, оскільки вони є об'єктом експлуатації агентів обігу, тобто торговців та банкірів.

І'оберт Оуен

Роберт Оуен був одночасно і теоретиком, і практиком. Він ви­ступав за створення нового суспільства за допомогою просвітитель­ства й законодавства.

В основу його програми покладено теоретичну систему, провід­ною ідеєю якої є формування соціального середовища, сприятли­вого для ефективної праці та всебічного розвитку людини. Оуен проголошує, що людина — продукт середовища і що змінити її мо­жна, лише змінивши середовище, в якому вона існує. Це одна з го­ловних ідей теорії та практики Оуена.

Під середовищем він розуміє суспільно-економічні відносини, що впливають на поведінку людини. Основними складовими суспі­льного середовища, за Оуеном, є інституціональні (ідеологія, мо­раль, право, освіта) та економічні компоненти. Він уважає, що фун­кції з формування нового середовища має взяти на себе держава, силою своєї влади спонукаючи до створення прогресивних інститу-ціональних і економічних форм.

Оуен намагається теоретично обгрунтувати структуру прогреси­вної економічної системи майбутнього. Він виходить з аналізу супе­речностей господарської системи капіталізму і, слушно (в цілому) визначивши їхню природу, наголошує, що формування нового еко­номічного середовища полягає в тім, щоб позбутись цих суперечно­стей, ліквідувавши їхню основу — приватну власність.

Створені Сен-Сімоном, Фур'є та Оуеном моделі «справедли­вого» суспільства різнились між собою.

За Сен-Сімоном, соціалізм — це колективізм, що передбачає со­ціалізацію суспільних відносин. Соціалізацію автори доктрини ро­зуміють як утворення асоціації суспільного масштабу через одержа-влення, націоналізацію власності. Вона передбачає залучення до колективної організації всіх членів суспільства, і в цьому розумінні Сен-Сімон і його учні справді були засновниками теорії того суспі­льного ладу, який пізніше називатимуть комунізмом.

Фур'є, Оуена та їхніх послідовників називають асоціаціоністами, оскільки вони шукали вирішення всіх проблем сучасного їм капіталізму у вільній асоціації (інтегральній кооперації), організованій свідомо, за наперед складеним планом.

Асоціаціонізм, індивідуалістичний за своєю природою, передба­чає добровільне об'єднання самостійних агентів і зберігає цю са­мостійність. Асоціаціоністи, так само як і ліберальні економісти, намагалися з'ясувати причини, що перешкоджають вивільненню економічного потенціалу індустріального суспільства, і вважали, що існуюче соціальне середовище є штучним, воно спотворює дію еко­номічних законів.

Але асоціаціоністи відрізняються від економістів ліберальної школи тим, що вони беруть собі за мету шляхом асоціаціювання ви­робників створити нове суспільне середовище. Саме тому їхній со­ціалізм і називають утопічним.

Разом з тим асоціаціонізм Фур'є та Оуена відрізнявся за формою: у Фур'є кооперація будується на корпоративних началах, зберігає­ться приватна власність, хоча й обмежуються її функції у сфері роз­поділу, доходи формуються за суспільною вартістю факторів та че­рез суспільні фонди споживання; в Оуена кооперація базується на суспільній формі власності, передбачає розподіл за працею і також через суспільні фонди споживання.

Ідея соціалістичної організації суспільства — це винахід XIX століття. Про «справедливу» організацію суспільства люди мріяли давно. Але раніше «справедливість» розуміли тільки як рівність у споживанні та користуванні благами. Соціалісти-утопісти вперше поставили питання про соціалізм, як про нову систему організації виробництва, висунувши ідею, що соціалізм забезпечить значно вищу організацію виробництва і продуктивність праці, а це створить умови для якісно нового рівня забезпечення потреб.

По-новому соціалісти-утопісти ставили й питання про рівність. Вони трактували її як право на працю, тобто можливість для всіх без винятку членів суспільства працювати і за працею отримувати доходи, як можливість мати гарантовані блага із суспільних фондів споживання.

Розглядаючи вплив приватної власності на розподіл та виробни­цтво багатств, соціалісти-утопісти дійшли висновку про необхід­ність її знищення, що буде головною умовою прогресивного розви­тку суспільства.

Усі без винятку соціалісти-утопісти не визнавали ні рівності по­треб, ні рівності здібностей, так само як єкономісти-класики бачили мету економічної організації суспільства в досягненні максимуму виробництва, але, на відміну від класиків, засуджували приватну власність і на цьому грунті створили теоретичну систему, що міс­тить у собі майже всі ті ідеї та формули, які стали обов'язковими для пізніших соціалістичних доктрин XIX—XX століть.


12.                        Виникнення і розвиток марксистської економічної теорії.

 Марксизм виник у 40-х рр. XIX ст. як напрям класичної по­літекономії, що претендував на вдосконалення методу теоретичних досліджень і створення нової соціальної картини світу.

Засновники марксизму Карл Маркс та Фрідріх Енгельс були сучас­никами і свідками утвердження капіталістичних відносин, отже форму­вання марксистського економічного вчення відбувалося тоді, коли поступальний розвиток капіталізму зазнав перших глибоких криз. Цей процес супроводжувався загостренням суспільних суперечностей, про­явом яких були заворушення, повстання, соціальні потрясіння.

Капіталізм усім своїм розвитком готував собі ворогів, не виправ­довуючи ні ліберальних сподівань, ні теоретико-економічних обгрунтувань його прогресивності. Тому одночасно з еволюцією класичної економічної теорії відбувається формування нового на­пряму — марксизму, що спочатку обмежувався обгрунтуванням ре-водшційно-демократичної теорії перебудови суспільства.

 Карл Маркс та Фрідріх Енгельс розпочинали свою діяльність як революційні демократи та теоретики революційної боротьби, але згодом створили власну теоретичну систему, яка охопила всі соці­альні науки і не залишила поза увагою ні політику, ні економіку, ні закономірності соціального та духовного розвитку суспільства.

Теоретичними джерелами марксизму, крім класичної англійської політекономії, були німецька філософія і французький утопічний соціалізм.

Усе це позначилось на методології дослідження. Маркс і Ен­гельс використали хронологічний підхід до аналізу явищ, що тради­ційно зв'язується з історичним методом і уможливлює розгляд го­ловних складових розвитку суспільства з позиції генези кожної з них. Метою вивчення суспільних явищ в історичному аспекті було перетворення економічної науки на науку емпіричну (в Німеччині цей напрямок набрав націоналістичного забарвлення).

Історичний метод аналізу, що базувався на вивченні історич­них фактів та визнанні їхньої взаємозалежності, передбачав розу­міння прогресу, як безперервного еволюційного процесу. Людині тут надавалася пасивна роль «частки» великого суспільного органі­зму, інтереси якої не є визначальними і повністю залежать від реалі­зації основного, державного інтересу.

Поряд з цим вони скористались підходом, характерним для кла­сичної школи, що відзначався глибиною проникнення в суть явища, виокремлюванням найголовнішого, визначального в суспільному економічному розвитку. Цей метод отримав назву наукової абстра­кції. Класичну школу не раз піддавали нищівній критиці саме за цей метод, який, на думку багатьох, заважав економічній теорії стати практично застосовною. Відповідно до класичної теорії основою поступального розвитку суспільства є задоволення індивідуальних інтересів, і сила їхнього протистояння визначає напрямки розвитку суспільної економіки.

Марксистська політична економія у тому вигляді, як її було за­початковано Карлом Марксом та Фрідріхом Енгельсом, увібрала в себе всі методи дослідження, доповнивши їх новим підходом — ви­значенням економічних процесів як фази соціально-економічного розвитку, економічні сили котрого визначаються мотиваціями та боротьбою протилежних, конфліктуючих інтересів. Суспільство розглядається з погляду боротьби класів.

Зародження марксистської економічної теорії в 40—50-х рр. XIX ст.

Спільною рисою ранніх наукових праць Маркса та Енгельса бу­ло намагання поєднати нове філософське бачення світу із соціалі, ною теорією, довести необхідність зміни суспільного ладу. У подальшому Маркс та Енгельс поставили собі за мету обгрунтувати власні революційні погляди за допомогою економіко-теоретичного дослідження закономірностей розвитку суспільства.

Економічні ідеї наявні вже в ранніх працях Маркса та Енгельса. Висновки, які роблять автори, підкорено одній меті — довести, що економічний розвиток капіталістичного суспільства призведе до йо го краху, а революційні перетворення є необхідними для приско­рення цього процесу.

Суть економічних відносин у капіталістичному суспільстві, при­родна суть капіталу, на його думку, визначаються поняттям вартос­ті. З цієї позиції, за Марксом, можна пояснити всі економічні явища, передовсім відносини експлуатації. Він розкриває суть капіталісти­чного нагромадження і його наслідки, заробітної плати як життєво­го мінімуму робітника, вказує на існування генетичного зв'язку грошей та товару, критикує номіналістичну теорію грошей Прудона. Маркс досліджує явище конкуренції і доводить, що вона формус монополізм.

Розвиток В. І. Леніним марксистського економічного вчення

Ортодоксальне сприйняття теорії марксизму зв'язується з ім'ям В. І. Леніна, що вів запеклу боротьбу з будь-якими спробами крити­чного переосмислення чи доповнення марксистської економічної  революційної доктрини. Догматизувавши та перетворивши економі­чне вчення Маркса і Енгельса на партійну науку, він вульгаризувавши його, сприяв його протиставленню всім іншим напрямкам розвитку економічної думки.

З часом ставало все очевиднішим, що практичне використання марксистської теорії для обгрунтування революційної боротьби вичерпало свої можливості, оскільки час вносив суттєві зміни в суспільно-економічну ситуацію. Новий етап розвитку капіталіс­тичного суспільства демонстрував його гнучкість і широкі можли­вості адекватної реакції на потреби демократизації економічного устрою.

Ленін сформулював закон про визначальну роль виробництва засобів виробництва щодо виробництва предметів споживання та вплив першого підрозділу на формування загальної структури су­спільного виробництва.

Особливу увагу він звертає на аналіз суперечностей капіталісти­чного виробництва, зауважуючи слідом за Марксом, що вони не зводяться лише до проблем пропорційності, тобто співвідношення виробництва та споживання.

Внеском Леніна в розвиток економічної теорії можна вважати його аналіз монополістичної стадії капіталізму. Щоправда, ме­тод та мету дослідження знову ж таки запозичено в Маркса, а еко­номічну теорію спрямовано на доведення справедливості революційної доктрини.

Наступні праці Леніна було спрямовано на розвиток марксистсь­кої теорії про економічні та політичні основи соціалістичного суспі­льства. Вони грунтувалися на використанні марксистського методу та на догматизації положень Маркса і Енгельса щодо структури ви­робничих відносин майбутнього суспільства.

Марксизм і сучасність

  Марксизм — це закономірний етап пізнання дійсності, що зумовлювався відповідними вимогами часу й відповідними соціальними інтересами. Деякі викладені Марксом ідеї, що їх західні дослідники оголошували не тільки помилковими, а й шкідливими.

Загальна критична оцінка марксистського вчення зумовлена не його економічним змістом, а тими ідеологічними підходами, що певною мірою визначили й напрямки дослідження, і суть багатьох його узагальнень.

На основі теоретичних абстракцій Маркс створив широку за­гальну картину капіталістичного відтворення та його чинників. У межах теорії розширеного відтворення капіталу він зробив ряд ви­сновків стосовно нагромадження, його визначальної ролі та факто­рів, висновків, що є актуальними і сьогодні, коли йдеться про проб­леми економічного зростання і його джерел, про роль ефективною попиту та інвестицій.

Висновки з теорії будови капіталу, що розглядала зростання органічної будови капіталу як наслідок науково-технічного прогре­су й розвитку продуктивних сил, повторюються в сучасних неокла сичних та кейнсіанських теоріях економічного зростання. Недо­оцінка категорії органічної будови капіталу тривалий час була причиною невірогідності висновків, сформульованих на базі вироб ничої функції.

Особливо цікавими є зроблені Марксом у процесі аналізу проб­лем ціноутворення й конкурентної боротьби узагальнення щодо ме­ханізму дії економічних стимулів для впровадження досягнень нау­ково-технічного прогресу.

Узагалі, марксистська економічна теорія містить цілу низку нау­ково обгрунтованих висновків, що характеризують закономірності функціонування капіталістичного ринкового господарства, зокрема ідеї про ринкову ціну рівноваги, формування середньої норми при­бутку, визначення ролі конкуренції, внеску капіталізму в розвиток продуктивних сил та ін.

Загальна оцінка марксистського вчення має враховувати і його помітний внесок у розвиток системного аналізу..

Нині марксистське економічне вчення знов опинилося в центрі західних дослідників, які намагаються переглянути доктрину Маркса та формалізувати її з допомогою економіко-математичного моделювання. Однак не завжди ці спроби є вдалими, оскільки більшісгь вирішуваних Марксом проблем за своєю природою не підда­тися кількісному аналізу.

Маркс і його послідовники у своїх дослідженнях відштовхувалися. від трудової теорії вартості, критикуючи теорію граничної корисності, теорію факторів виробництва. Та в сучасному макроекономічному аналізі ці теорії посідають чільне місце саме тому, що марксистська трудова теорія вартості не може бути базою для  досліджень, не дає змоги простежити з допомогою кількіс­них показників і зобразити у вигляді лінійних моделей процеси нагромадження, розподілу суспільного продукту, економічного зростання, закономірності й фактори ціноутворення, тобто процес відтворення економічної рівноваги.

Інша річ, що марксизм запропонував власні методи розв'язання проблем капіталістичного суспільства, котрі передбачали, як напо­лягали революціонери-марксисти, тільки революційне перетворен­ня, тільки соціальну революцію. Проте неупереджений аналіз нау­кової спадщини Маркса свідчить, що це не зовсім так.

Тому поза увагою послідовників марксизму залишилось те, що Маркс у своїх працях розглядає два шляхи переходу до соціалізму як більш справедливого суспільного ладу — революційний та ево­люційний.



13.                        Виникнення альтернативної школи політичної економії (системи національної політичної економії Німеччини).

У XIX ст. доктрина Адама Сміта користувалася загальним ви­знанням, залишаючи далеко позаду інші економічні теорії. Хоча по­слідовники класичної школи пропонували власні корективи та до­повнення до класичної теорії, різноманітні трактування її, кільки фундаментальних принципів, декларованих Смітом, залишалися не­доторканними протягом тривалого часу — це, зокрема, методологія (філософія) дослідження, принцип невтручання держави в економі­ку та свобода міжнародної торгівлі.

Серед критиків ідей класичної школи, щоправда, траплялись ті, які не погоджувалися з тим, що капіталізм є досконалим І справедливим устроєм, але й вони визнавали принципи лібералізму, саморегулювальну здатність ринкової економіки. Ні Сісмонді, мі Прудон, ні соціалісти-рікардіанці, ні соціалісти-утопісти не спромог­лися вийти за межі аналізу, запропоновані класичною школою.

Проте існував і інший напрям, який тривалий час залишався поза увагою економістів-дослідників, оскільки його представники споча­тку лише піддавали сумніву засадні принципи класиків, але не про­понували власної теорії.

Критика була спрямована проти самої філософії, методів дослі­дження, якими користувалася класична політекономія. Філософія класичної школи була індивідуалістичною та гедоністичною: по-перше, вона наголошувала, що основу економічного розвитку сусні льства становлять індивідуальні інтереси; по-друге, стверджували, що матеріальне, економічне життя суспільства відіграє визначальну роль щодо інших форм суспільної діяльності — моралі, етики, пранм та інших інституцій; по-третє, декларувала принцип невтручання, який не лише передбачав створення умов для дії механізмів ринки вого саморегулювання, а й проголошував індивідуальні інтереси єдиною силою, що формує особистий і суспільний добробут. І цією філософією «економічна людина» була і виробником, і спожи­вачем, але повністю втрачала свою належність до певного, визначе­ного суспільства. Учення класичної політекономії було космополіпічним. Діяльності держави уваги майже не приділялося, її соціаль­ні функції не розглядалися.

Критики засад класичної теорії вказували, що не можна ігнорувати впливу неекономічних чинників на суспільний розвиток. На їх­ню думку, економічні явища й економічну поведінку треба розглядати  з огляду на менталітет нації, а це суперечило принципам космополітизму та індивідуалізму класичної школи.

Недоліки класичної політекономії критики бачили й у тім, що інша не визнавала важливої ролі національних та державних інституціональних складових суспільного життя у розвитку економіки. Представники альтернативної школи намагалися довести, що інди-нічуальні й суспільні інтереси не збігаються, не перебувають у гар­монічній єдності, що держава, формуючи економічну політику, може прияти реалізації приватних інтересів, а може і гальмувати цей Процес.

Німеччина XIX ст. — це країна, що складалася з політичне й економікою відособлених держав, об'єднаних у конфедерацію за національною знакою, їхня економічна відособленість базувалась на феодальних  відносинах,  нерозвиненій  індустрії,  політичному  прогнозі та державній регламентації всіх сфер економічної діяльності.

На той час Німеччина вже мала давні традиції історико-філо софських досліджень, але зовсім не провадились системні економіко-теоретичні дослідження.

Поширення ідей побудови єдиної могутньої німецької держави, що передувало зародженню національної економічної теорії в Німеччині, дістало назву «романтичного руху». Романтизм базувався на вченні філософа й історика Іммануїла Канта, який наголошував на значенні морального закону й морального самовиІ начення і стверджував, що держава існує для забезпечення розквіту нації. Людину створено для суспільства, а не суспільство для люди­ни. Свобода, рівність і щастя можуть бути забезпечені лише державою й колективною волею.

Значний внесок у розвиток романтизму зробив філософ-суб'єк-тивіст Йоган Фіхте, який у центр свого вчення поста вив людину, критикуючи Сміта за те, що останній основою всього бачить лише багатство. Його послідовник Адам Мюллер уважав, що дер­жава сама формує ідеологію, згідно з якою має розвиватися суспілі. ство. Вона створює умови, котрі сприяють економічному розвитку і процвітанню нації. Мюллер заперечував протистояння економічних інтересів у суспільстві й визнавав лише суперництво інтересів різ­них націй. Він зазначав, що захоплення універсальними космополіпічними схемами призводить до ігнорування національних особли-иостей, національних інтересів та пріоритетів.

Теорії представників романтизму мали ґрунтовний соціально-філософський характер, але не пропонували способів вирішення проблем економічного розвитку.

Фрідріх Ліст.

Ліст визнає ліберальні ідеї в тій їхній частині, що стосується роз­питку капіталістичної промисловості, і закликає до реформ, перешко­дою для яких, на його думку, є внутрішня митна політика Німеччини.

Пропагування ним ліберальних, реформістських ідей економіч­ного об'єднання Німеччини поставило його в опозицію до уряду і пало причиною звільнення з посади та політичних переслідувань.

Основною працею Фрідріха Ліста є написана ним у Парижі кни­жка «Національна система політичної економії, міжнародної торгів­лі, торгова політика й німецький митний союз» (1841), що ввібрали всі ідеї, викладені ним у безлічі памфлетів та статей. Цю книжку спрямовано на захист протекціонізму як обов'язкової умови станов­лення економічної могутності нації.

Економічний націоналізм. На думку Ліста, класична політична економія обгрунтувала космополітичну теорію, що розглядає індії відуальний інтерес кожної особи як основу розвитку суспільства, а саме суспільство --як загальносвітову спільноту людей. Справді, якщо людство — це сукупність рівноправних індивідів, то немає не­обхідності будувати зайві перешкоди для їхнього спілкування. Але історично склалось так, що кожен індивід відрізняється від іншого своєю належністю до конкретної спільності: нації, держави, тому реалізація інтересів індивідів залежить від можливостей нації чи держави, а вони розвиваються нерівномірно.

Формування загальнолюдської спільноти можливе лише на па­ритетних основах. За принцип об'єднання треба брати однаковий соціально-економічний рівень розвитку, щоб жодна нація не потра­пляла в залежність до іншої.

На думку Ліста, політекономія має бути саме тією наукою, котра, «віддаючи належне сучасним інтересам і особливому становищу націй, учитиме, як саме кожна нація може піднестися до такого рів­ня економічної культури, щоб її союз з іншими націями був можли­вим і корисним».

Нація об'єднує людей в одне ціле і є результатом попереднього розвитку. Вона має власний характер, їй притаманні особливі на­дбання як матеріальні, так і духовні. Вона продуктивна настільки, наскільки здатна організуватись для досягнення спільної мети.

За основний метод дослідження він бере «повчання історії», тобто історичні порівняння, історичний метод, які використовує для визначення тієї стадії розвитку нації, яка найбільшою мірою сприя­тиме її згуртуванню, силі і стійкості в перехідний мгріод розвитку національної економіки Німеччини.

Останній період — це ідеал, до котрого прямує нація у своєму роз­питкові. Для його досягнення потрібні особливі умови, які мають не псі народи: великі території зі значними запасами природних багатств і можливостями для розвитку індустрії, працьовита й об'єднана спі­ні, пою метою нація, що прагне створити могутню державу.

Німеччина, за Лістом, має всі ці умови, крім достатнього розміру Ісриторій, які, проте, можна збільшити за рахунок невеликих держав-сусідів (наприклад Голландії і Данії), котрі однаково не мають таких блискучих перспектив, як Німеччина.

Важливою умовою досягнення ідеального стану суспільства є єдність нації до створення багатств, що є важливішим за саме ба­гатство.

Створенню матеріального підґрунтя розвитку продуктивних сил Ф. Ліст надає такого самого значення, як і формуванню ліберально-ю спрямування морального духу нації.

Головний предмет досліджень економічної теорії Ліст бачить у тлумаченні ролі держави в конкретній історичній ситуації, її діяль­ності зі «збудження» національних продуктивних сил суспільства. Політична економія має визначити, що саме треба зробити державі їм конкретному етапі розвитку, аби продуктивні сили в межах даної забезпечили економічний розквіт.

Роль держави і теорія протекціонізму. Держава в перехідний до вищої стадії розвитку період мусить здійснювати функцію організації, об'єднання, виховання та захисту нації. Політично сильна держава може цю функцію реалізувати і виконати завдання щодо створення умов для економічного прогресу. Сприятиме досягненім» мети протекціоністська політика держави, яка захищатиме моло­ду індустрію від конкуренції.

Класична школа політичної економії дотримувалася принципу, згідно з яким кожна держава має спеціалізуватись на випуску тош виду продукції, котрий забезпечить їй переваги в міжнародній тор­гівлі, а на внутрішньому ринку буде дешевшим за імпортований. Інші галузі виробництва будуть розвиватися лише одночасно І' формуванням достатніх капіталів. Адже основною метою розвитку суспільства є збільшення в кожний даний момент багатства, які-споживає країна, і за умови вільної торгівлі ця проблема вирішуєть­ся значно простіше. Політика протекціонізму стримує цей процес, бо вартість товарів на внутрішньому ринку зростає, а обсяги їхнього споживання зменшуються.

Ліст підкреслював, що наслідування принципів лібералізму й бажання більшу частину свого споживання забезпечити за рахунок імпорту зробить націю залежною. Крім того, вільна торгівля пере­шкоджатиме формуванню національних галузей промисловості, що забезпечують перехід до індустріальної стадії розвитку, сприятиме відпливу національних капіталів за кордон. Звичайно, протекціонізм не є вічним: після створення конкурентоспроможної індустрії він необхідно поступиться місцем міжнародній конкуренції. Але доти всі зусилля держави мають бути спрямовані на створення умов для власного економічного розвитку.

Серед заходів, які має застосовувати держава, — протекціонізм, духовне та «індустріальне» виховання нації.

Нація має бути готовою до сприйняття ідеї побудови незалежної ін­дустрії, із розумінням ставитися до протекціоністської політики держа­ви.

Теорія Ліста — це меркантилізм XIX століття, проповідь політи­ки національної відокремленості в перехідний до вищої стадії пері-»ї розвитку. Вона збагатила політичну економію абстрактною теорією міжнародної торгівлі та протекціонізму. Це було оригінальне розуміння предмета політекономічного дослідження, згідно з яким и муіоть два різновиди лібералізму - для внутрішнього використання й космополітичного, два рівні природних економічних зако­нів - особливих для окремої країни (нації) і загальних для всіх

економік, що перебувають на тій самій стадії розвитку, два рівні економіки — макроекономічний та мікроекономічний.

 Історична школа. Послідовники Ліста в Німеччині проблему класичної науки вба­чали в тім, що абстрактні узагальнення не розкривали всієї глибини економічних явищ і не могли бути використані на практиці. Вони охоче сприймають і абсолютизують тезу Ліста, що вивчення конк­ретної економіки має будуватися на історичному порівнюванні іі вивченні закономірностей еволюції конкретної нації. Відкинувши абстрактну теорію як шкідливу, вони проголошують зображення дійсності в історико-національному аспекті єдиною метою по­літекономії.

Цей напрямок розвитку науки отримує назву історичної школи політекономії. Історична школа була особливим феноменом, бо жоден з її прихильників не зробив навіть спроби, користуючись своїм методом, побудувати якусь завершену політекономічну докт­рину, що могла б замінити класичну. Однак саме ця школа привер­нула увагу до конкретних проблем і тим самим сприяла розширен­ню предмета дослідження політичної економії.

Засновниками історичної школи були В. Рошер, Б. Гільдебрант, К. Кніс. Критичне ставлення до класичної школи об'єднує їхні тсо рії, але головне — це намагання визначити й простежити тенденції суспільного розвитку, а потім вплинути на нього, не обмежуючись теоретичними узагальненнями. На їхній погляд, саме пасивність с головним недоліком класичної політекономії.

Історичний метод дослідження представників цієї школи хара­ктеризується аналізом економіки й економічної поведінки з погляду всіх історичних аспектів людського життя: історії розвитку культу­ри, науки, мистецтв, індустрії, релігії, моралі, державних інституцій і т.д., тобто кожен елемент цивілізаційного процесу стає предметом уваги. З цього методу скористались і камералісти, наприклад Регель і Савіньї, котрі сприймали історичний розвиток суспільства як пози­тивну практику, культуру і мораль — як прояви гуманістичного ду­ху, а державу — як найголовніше в ієрархії суспільних явищ.

Лідером історичної школи був Вільгельм Рошер (1817—1894). Він вивчав юриспруденцію і філологію в університетах Геттінгена і

І.грліиа, майже п'ятдесят років був професором Лейпцизького уні-Іи рситету. Він автор книг і статей з питань хлібної торгівлі, колоні-.ІпІ.пої системи, лісової та сільськогосподарської економіки. 1843 р. ГчІІІер публікує свою відому працю «Короткі^основи курсу політич­ної економії з погляду історичного методу». Йому належить «Історія .шиїтської політичної економії XVI—XVII століть» (1851), п'ятитомник «Система політичної економії» (1854—1894), «Історія Національної політичної економії в Німеччині» (1874). Рошер був не Інше провідним німецьким економістом, а й (протягом тривалого Чиї v) лідером нового напрямку в розвитку політекономії.

Слід особливо підкреслити, що всі практичні рекомендації Рошер обов'язково звіряв із теоретичними постулатами класичної школи, тим самим підтверджуючи плідність історичного методу, який зв'язує класичну теорію із життям.

Історична школа в особі Рошера мала рішучого поборника ево­люційного шляху розвитку суспільства. Він уважав будь-яке рево­люційне перетворення злом, оскільки наслідки його завжди неперед-бачувані, а хаос як невід'ємний супутник переворотів заважає роз­виткові започаткованих прогресивних явищ. Історія сама торує собі шлях мирним шляхом «позитивного права», а нація може бути уча­сником цього процесу під керівництвом держави.

Теорію поступального розвитку суспільства Рошер протиставляв соціалістичним ідеям, які набували тоді все більшого поширення. Він уважав за можливе досягти соціалістичної мети реформістським шляхом і критикував класичну школу за те, що вона, розглядаючи капіталістичні відносини як результат цивілізаційного прогресу, во­дночас оголошувала їх незмінними й вічними, не бачила історичної перспективи.

Іншим німецьким адептом історичного методу був професор-економіст Бруно Гільдебранд (1812—1878), який вивчав історію й економіку в Бреслау і посів там викладацьку посаду. За політичну критику уряду його було вислано до Швейцарії, де він викладав в університетах Цюріха та Берна. Гільдебранд був засновником першого статистичного бюро в Швейцарії. Після повернення 1861 р. до Німеччини викладав у Ієнському універ­ситеті, з 1863 р. став засновником і редактором «Щорічника економіки та статистики», активно цікавився соціальними рефор­мами і навіть був одним із керівників організації «Уегеіп Шг 8осіа1ро1ігіЬ> (з 1872).

Бруно Гільдебранд — автор багатьох книжок із політики, соціо­логії, бізнесу, статистики, але в своїй основній праці «Політична економія сучасного і майбутнього» (1848) він ставить собі за мету «відкрити шлях для основного історичного погляду в політичній економії і перетворити політичну економію на теорію, що має спра­ву з економічним розвитком народів»'.

Він значно рішучіше, ніж Рошер, нападає на класичну політеко­номію: не визнає об'єктивності економічних законів, універсальнос­ті узагальнень, принципу індивідуалізму і критикує Рошера за те, що той намагається примирити свою теорію з класичною.

Історія у Гільдебранда — це не лише засіб доповнення економіч­них теорій, а зброя повного оновлення науки. На його думку, «полі­тична економія має бути наукою про закони економічного розвитку націй». Під такими він розуміє закони еволюції, які можна просте­жити, вивчаючи історію та узагальнюючи фактичний матеріал із допомогою статистики.

Прикладом таких узагальнень є його відкриття фаз еволюції: фа­за натурального господарства середніх віків, фаза грошової та фаза кредитної економіки. За основу періодизації Гільдебрант бере спо­соби організації обміну про��уктами. Доводячи свою теорію, він постійно шукає аргументів у класичній політекономії, особливо що­до питань виробництва та обміну.

Схема, яка, на думку Гільдебранта, мала охопити всю історію розвитку людства, обмежилась визначенням фаз еволюції, далі він лише порівнює основні ознаки, що за ними визначається конкретна фаза суспільного розвитку. Як вершину прогресу економіки будь-якої нації він бачить кредитне господарство, що формується під впливом попередньої еволюції і є її результатом.

Ця форма господарства будується на справедливому обміні й розподілі, якому не потрібні гроші як посередник та вимірювач вар­тості, її Гільдебранд фактично ототожнює з плановою економікою, що функціонує задля задоволення конкретних, наперед визначених потреб споживачів і є можливою завдяки високим моральним якос­тям громадян суспільства. Роль держави полягає в керівництві соці­ально-економічним процесом.

Якщо зважити на те, що теорії історичної школи завойовували своє місце в боротьбі з теоріями соціалізму, то ідея кредитного гос­подарства, яке вирішує всі соціальні проблеми, забезпечує рівність та справедливість, є надто привабливою, бо вона, по-перше, перед­бачає досягнення мети засобами еволюційного розвитку, а, по-друге, уважає власність недоторканою, оскільки вона є основою еволюції.

Третій представник історичної школи Карл Кніс (1821—1898), професор^ Марбурзького, Фрейбурзького, Гейдельберзького універ­ситетів. Його праця 1853 р. «Політична економія з погляду історич­ного методу» (перевидана 1883 р. під назвою «Політична економія з історичного погляду») була прикладом такої наполегливості й по­слідовності у викладанні цієї проблеми, якої ми не бачимо ні в Ро­шера, ні в Гільдебранта.

Кніс виходить з того, що рівень економічної могутності суспіль­ства і теоретичні концепції, які відображають стан цього суспільства, є результатами певної передісторії розвитку. Рівень, якого досягло воно на даний момент, є перехідною фазою до його наступного прогресу. Оцінити можна лише рівень розвитку культури. Економі­чна доктрина не може свідчити про рівень розвитку, оскільки категорії, якими вона оперує, мають місце в будь-якій господарській системі, але за різних умов відіграють різну роль. Ці категорії уза­гальнюють тільки аналогії, а не конкретні закономірності. Оскільки класична політекономія дотримується доктрин, які в часі залишаю­ться незмінними, вона просто не може бути правильною.

Кніс критикує Рошера за визнання об'єктивності законів та ви­користання класичних методів у дослідженнях, а Гільдебранда — за перебільшення ролі чистої теорії. Але він солідаризується з ними щодо питань аналізу еволюції явища у його взаємозалежності і вза­ємозумовленості з іншими аспектами суспільного розвитку.

Кніс, як і його попередники, поділяв думку про можливість сві­домо впливати на суспільні процеси, за умови, що генезис цих про­цесів добре відомий, а мета, заради якої здійснюватиметься цей вплив, є суспільнозначущою.

Політична економія Німеччини тієї доби була пронизана ідеями національної єдності, характерними для всіх аспектів суспільного життя. Зрозуміло, що, простежити формування цих ідей можна бу­ло, лише користуючись історичним методом дослідження. Німецькі економісти, виходячи з ідеї німецької національної єдності, створи­ли історичний метод дослідження і скористалися з нього для засну­вання нового напрямку політичної економії, основою якого стало вивчення закономірностей розвитку національного народного гос­подарства, визначальної ролі держави в цьому процесі. Цей напря­мок протистояв космополітизму класичної школи та геополітизму Англії. Досягненням історичної школи було й те, що вчені цієї шко­ли широко користувалися історичним та статистичним матеріалом, а також висновками конкретних економічних досліджень.


14.                        Концепції історичної школи (неокласичної школи економічної теорії).

Нова історична школа та «соціальний напрям»

У 70-х роках XIX ст. в Німеччині утворилася нова історична школа, ядро якої склали: Г. Шмоллер (1838—1917), Л. Брентано (1844—1931) і К. Бюхер (1877—1930). Головна відмінність нової історичної школи від попередньої, яку стали називати старою, поля­гала в тім, що її лідери аналізували особливості соціально-економіч­ного розвитку країни на новому етапі — етапі переходу до монопо­лістичного капіталізму, посилення націоналістичних, мілітаристсь­ких тенденцій у політиці об'єднаної Німеччини, зростання класової конфронтації та ідеологічних суперечностей у суспільстві — і нама­галися розробити конструктивні програми «класового миру» і соці­ального партнерства. Саме її представники заклали основи буржуа­зно-реформістських концепцій соціальної політики. Водночас своїм важливим завданням ця школа вважала теоретичну та ідеологічну боротьбу з марксизмом як новою впливовою течією в робітничому русі Німеччини.

Засновником нової історичної школи вважають професора Бер­лінського університету Густава Шмоллера, який очолив праве консервативне крило економістів.

Основними теоретичними засадами, що визначали світогляд нової плеяди німецьких учених, були емпіризм, описовий підхід до вивчення економічних явищ і процесів, заперечення абстракт­но-теоретичного методу пізнання дійсності, накопичення історич­них фактів та статистичних даних для майбутнього раціонального мислення.

Нова історична школа у своїх дослідженнях наголошувала на­самперед на історичному аспекті, ігноруючи при цьому логічний аналіз, який мав би бути неминучим наслідком описування послідо­вної низки подій. Своє завдання — «поглиблення історичного мето­ду» — представники даної течії бачили в написанні великих монографій з окремих питань господарського розвитку Німеччини (економіки міст, торгових гільдій, ремісничих цехів та окремих під­приємств), уникаючи аналізу проблем макроекономічного рівня.

У застосуванні методу історизму німецькі вчені безумовно мали заслуги, проте, заперечуючи єдність логічного та історичного мето­дів аналізу, вони значно знизили науковість своїх концепцій. Теорія і історія, як відомо, взаємозалежні: історія сама по собі не повна, а теорія без історії неадекватна. Недооцінивши важливість теорії, представники даної концепції, природно опинилися позаду вчених інших економічних шкіл, у тім числі і своїх попередників. Так, нова історична школа заперечувала найбільш плідну ідею класиків, щодо визнання об'єктивності економічних законів, закономірного харак­теру розвитку економічного життя суспільства. Хоча Шмоллер і ви­знавав, що економічні закони існують, але був переконаний, що вони не можуть бути сформульовані за допомогою методів класичної політекономії. Він стверджував, що теорія має грунтуватися на істо­ричній основі, яка, у свою чергу, спирається на емпіричні факти. Саме таке завдання він ставив самому собі — сформулювати закони на підставі емпіричних фактів.

Найбільшою заслугою економістів нової історичної школи було те, що вони задовго до Дж. Кейнса поставили питання про регулю­ючу й спрямовуючу роль держави у господарському житті суспільс­тва.

На думку Шмоллера, економічне життя — це частина активної культурної моделі, а економічна наука мала була б визначати засоби або закони культурного розшарування в економічному аспекті, в ні кий спосіб забезпечуючи узгодження змін у культурі з економічним зростанням або спадом. Оскільки історія — це послідовність гюдііі, то вичерпний запис минулого культурного розвитку забезпечим, культурну перспективу для розвитку в майбутньому.

Г. Шмоллер одним із перших в історії економічної науки запроваджує «етичний принцип», який сьогодні набрав велино го поширення у світовій економічній практиці. Він доводить, що господарське життя визначається не тільки природними й техніч­ними, а також і моральними факторами: без міцної моральності нема ринку, грошового обігу, поділу праці, держави. Цікаво, що Шмоллер пояснював існування соціальних градацій і класовил відмінностей у суспільстві на підставі саме етичного принципу.

Важливого значення надавав Шмоллер моральному фактору у вирішенні робітничого питання. Він писав, що кращий засіб для йо­го розв'язання — це виховання моральності в робітників з тим, щоб подолати вороже ставлення до підприємців, активне тяжіння до об'єднання у профспілки, запобігти посиленню революційного руху серед робітничого класу.

Шмоллер пропагував ідею відмови від класової боротьби і закникав виховувати робітників у дусі «соціальної солідарності» з ка­піталістами.

Шмоллер досліджував і багато інших тем суспільного життя.

Брентано — дуже вправний проповідник ідеї класового миру, Він підкреслював, що за умов розвинутого капіталізму зникає необ­хідність політичної боротьби, оскільки суто економічна діяльність профспілок цілком задовольняє інтереси робітничого класу і здатна вирішити всі його проблеми.

Концепція Брентано щодо держави відрізняється від тієї, якої тримувалась більшість його німецьких колег. Він не вірив у позити­вну силу держави і не визнавав її вищості над особистістю. Брента­но вважав, що особистість, завдяки своєму інтелектові, здатна на більш корисні реформи, ніж ті, які може ініціювати держава.

Будучи прихильником реформістського напряму в соціальній політиці, Брентано висловив певні ідеї, спрямовані на пом'якшення соціального протистояння в буржуазному суспільстві. Наприклад, німецьким промисловцям він роз'яснював неефективність застосу­вання ними тривалішого робочого дня і нижчої оплати праці проти Великобританії та США. Брентано вважав, що ці фактори гальму­ють розвиток технічного прогресу в німецькій промисловості, зни­жують конкурентоспроможність німецьких товарів на світовому ринку через низьку продуктивність праці. Підвищення заробітної плати робітникам і скорочення робочого дня неминуче привели б до зростання продуктивності найманої праці й підвищили б у цілому ефективність економіки.

Отже, монополізацію економіки Брентано розглядав як оздорон чий засіб для економіки. Науковий напрям, розроблений Брентано, набув дальшого розвитку в соціально-інституційній течії та доктри­нах державно-монополістичного регулювання.

Значний внесок у економічну науку зробили й інші представники німецької історичної школи. Одним із них був Карл Бюхер — автор відомої книжки «Піднесення національної економіки» (1893). У цій праці він досліджує доекономічні стадії індустріальної еволюції, які Ік-редували розквіту цивілізації, аналізує зростання національної І мчюміки на стадіях домашнього господарства, розвитку міста, на­ції, приділяючи особливу увагу відносинам, які складаються між пнробником і споживачем.

Головним критерієм, за допомогою якого здійснюється історична періодизація суспільства, є, на його думку, зміни у сфері обігу. Без­перечно, характер обміну відіграє важливу роль у визначенні якіс­них особливостей того чи іншого способу виробництва, але він не може бути вирішальним фактором соціально-економічної класифі­кації суспільства, оскільки сам є похідним від виробництва й еко­номічного зростання.

Ще одним внеском К. Бюхера в економічну теорію є його власна класифікація форм і стадій розвитку промисловості:

-перша стадія зв'язується з домашнім, замкнутим вироб­ництвом;

—   друга — з працею ремісника на замовлення;

—   третя — з працею ремісника на вільний ринок;

— четверта — з домашнім виробництвом для скупника;

— п'ята — з великим фабричним виробництвом.

К. Бюхер, досліджуючи новітні форми капіталу, дав власне трак­тування суті фінансового капіталу як процесу абсолютного підпо­рядкування промислового капіталу позичковому. На його думку, нові форми капіталу справляють домінуючий вплив на всі верстви суспільства.

До нової історичної школи можна прилучити ще Вернера Зомбарта (1863—1941) і Макса Вебера (1864—1920). Найвідоміша ба­гатотомна праця Зомбарта «Сучасний капіталізм» є одним із кращих досліджень німецьких учених у галузі економіки. Зомбарт висунув та обгрунтував концепцію соціального плюраліз­му. Він не погоджувався з марксистами щодо неминучості революційної заміни капіталізму соціалізмом. Зомбарт стверджував, що суспільство прямує не до соціалізму, а до складнішої економічної системи, котра включає як старі, так і нові форми господарюван­ня. Він прогнозував еволюцію капіталізму до більш гармонічної і зрілої системи, позбавленої економічних криз, антагоністичних су­перечностей, яка базуватиметься на впорядкованому, планомірному типі господарства. Ці передбачення Зомбарта багато в чому справ­дилися: досить згадати змішану економіку, яка сьогодні є панівною на Заході.

Макс Вебер був дослідником широкого діапазону, який системно аналізував процеси суспільного розвитку і встановив деякі загальні його закони. Він висунув концепцію так званих ідеальних типів, суть якої полягала у формулюванні закономірностей і узагальнень на підставі аналізу конкретних фактів і процесів історичного розви­тку.

Представники «соціального напряму» висунули тезу, що полі­тична економія є суспільною наукою, а економічні категорії мають конкретний соціальний зміст і відбивають суспільні відносини. Вод­ночас, спираючись на неокантіанську філософію, вони стверджували, що в основу суспільних процесів покладено явища ідеалістично го характеру. Звідси робилися висновки щодо нематеріальної при­роди суспільних процесів.

«Соціальний напрям» активно захищав права приватної власнос­ті, обстоюючи, що її існування відповідає не тільки інтересам індивіда, а й суспільства. Дієздатне суспільство потребує організаторів-капіталістів.


15.                        Австрійська школа граничної корисності.

Найбільш вагомий внесок у розробку ідей маржиналістів зробила австрійська школа політекономії, яка сформувалась у 70-ті роки XIX ст. її репрезентували професори Віденського університету Карл Менгер, Фрідріх фон Візер та Ейген Бем-Баверк (1851—1919).

Її теоретичними принципами були суб'єктивний ідеалізм та тео­рія граничної корисності. Внесок у науку і впливовість їхніх теорій ставлять цих економістів на чільне місце після класичної школи. Жодна інша група не внесла стільки нового в теорію економіки, як австрійська школа. Не випадково її ідеї набули великого поширення також в Англії, Німеччині, США, Росії та інших країнах.

Засновник цієї школи і незаперечний її лідер К. Менгер у працях «Основи політичної економії» та «Дослідження про методи соціальних наук і політичної економії зокрема» розвинув ідею попередників маржиналізму про «граничну корисність» у го­ловну теорію суб'єктивно-психологічної школи. Коло питань, що їх вивчали економісти австрійської школи, є досить широким. Це і вчення про предмет політичної економії, її методологічні основи, метод дослідження економічних процесів, аналіз вартості товару і факторів, що впливають на її формування, та ін.

Вихідним методологічним принципом, на якому базується сис­тема поглядів австрійських учених, був суб'єктивно-психологічний підхід до аналізу економічних процесів і їхніх факторів.

Згідно з цією концепцією політична економія має вивчати свідо­мість суб'єкта господарювання, тобто психологію людини, що за­йнята в економічній сфері. Об'єктом дослідження було індивідуаль­не господарство як типовий елемент буржуазного суспільства. Суспільне виробництво австрійські економісти розглядали як суто арифметичну суму таких окремих елементів. Для того щоб вивчити і розкрити закони економіки в цілому, треба було, на їхню думку, спочатку вивчити механізм їхньої дії на прикладі одного ізольова­ного господарства, а потім екстраполювати отримані висновки на всю сукупність господарств. Такий метод дослідження отримав на­зву «робінзонат».

Обстоюючи позиції мінової концепції, економісти австрійської школи обмежували економічні відносини лише ринковими зв'язка­ми, тобто відносинами обміну. Саме вони, на їхню думку, є засад­ними в історичних дослідженнях, оскільки визначають пропор­ції, котрі формуються у виробництві і надають йому відповідною характеру.

Основою економічної діяльності вважалася психологія суб'єкти господарювання, яка зумовлює його потреби, мотиви діяльності й усю його економічну поведінку. При цьому об'єктивний характер розвитку суспільного виробництва і властивих йому законів повніс­тю ігнорувався. В їхніх системах усі економічні суб'єкти цілком од­норідні й рівноправні, кожний діє виключно у власних інтересах. Економічні закони в такому разі стають наслідком взаємодії індиві­дуальних рішень.

Центральне місце в концепціях австрійської школи посідає так звана теорія «граничної корисності». Прийняті в політекономії кате­горії «товар» і «вартість» були замінені поняттями «благо» і «цін­ність».

К. Менгер першим виклав теорію граничної корисності у певній ми ічній послідовності, маючи на меті встановити залежність корисності від винятковості предметів споживання.

Менгер наголошував на важливості елементу часу. За аналізу то­варів та попиту на них обов'язково постає проблема, зв'язана з ви­значенням часу використання товару - споживається він негайно чи призначений для використання в майбутньому. Неможливо ви­значити заздалегідь загальну потребу в товарі та її інтенсивність, її також рівень його пропозиції. Більше того, кількість товарів, які можна використати в даний момент, може бути змінною величиною, тяжіти до нуля або товар може протягом строку використання втра­чати якісь важливі властивості.

Повна система класифікації товарів за рангами грунтується на елементі часу. Для товарів другої черги встановлюється залежність від використання товарів першої черги, третя черга залежить від другої тощо. Виробничий процес у такому разі залежатиме від взає­мозв'язку часу випереджання та відставання, починаючи з моменту підвищення початкового попиту.

Другий авторитетний представник австрійської школи Ф. Візер розвивав ідеї Менгера у працях «Походження й основні закони гос­подарської цінності», «Природна цінність», «Закон влади», використовуючи принцип граничної корисності для оцінки вартості витрат виробництва.

Розробляючи теорію виробничих благ, австрійська школа роз­глядає витрати як своєрідну корисність. Найактивніше розвивав цю ідею Ф.Візер. Він стверджував, що цінність продуктів визначається цінністю витрат виробництва, а цінність останніх — граничною ко­рисністю граничного споживчого блага. Візер трактував витрати як корисність, що приносять у жертву. Існує навіть закон Візера, згідно з яким вартість витрат виробництва є похідною від вартості продук­ту. Представники даної школи ототожнювали працю із засобами ви­робництва, унаслідок чого праця розглядалася не як процес взаємо­дії людини і природи, а як матеріальна річ.

Візер виходив із суб'єктивного аналізу Менгера, але пішов знач­но далі за нього. На думку Візера, політична економія є прикладною психологією, а її завдання полягає в тім, щоб пояснити всі економі­чні явища, на підставі мотивів, якими керуються у власній діяльнос­ті окремі люди.

Він використав принцип зменшення насиченості потреб для того, щоб показати, що наступні партії товару, доступного покупцеві, Імінюють попит (ставлення покупця до товару): від задоволення до п.підужості й навіть до роздратування.

На противагу примату виробництва, який пропагує класична по­пи економія, австрійська школа дотримувалася думки про примат споживання, її представники стверджували, що вихідним пунктом Політичної економії є суб'єкт, індивідуум, а оскільки в цього суб'єк­та с певні потреби, то вони й відіграють вирішальну роль у економічному процесі.

Найвідоміший представник австрійської школи Е. Бем-Баверк у працях «Основи теорії цінності господарських благ», «Ка­пітал і прибуток», «Теорія Карла Маркса та її критики», а також у інших своїх дослідженнях дав ширший варіант нової теорії, доповнивши її, зокрема, суб'єктивістською концепцією процента.

Як уже зазначалося, австрійські економісти, аналізуючи власти­вості маржинального блага, на перший план висували корисність речі, підкреслюючи водночас, що не всі «корисності» здатні обмі­нюватися. Таку здатність мають тільки ті блага або корисності, якими суспільство володіє в обмеженій кількості і котрі завдяки цьому стають цінностями.

Основою цінності у Бем-Баверка є корисність блага. Він розріз­няв два види корисності: просту (абстрактну) і кваліфіковану (конк­ретну). Абстрактна розглядалася ним як корисність взагалі, що при­таманна матеріальним благам, які є в достатній кількості. Корис­ність одиниці блага в даному разі до уваги не бралася.

Кваліфікованою корисністю наділялися блага, запас яких обме­жений і зменшення його хоча б на одну одиницю негайно позначає­ться на добробуті індивіда. Таке розмежування корисності зв'язува­лося з формуванням цінності матеріальних благ.

Новим елементом, який австрійська школа внесла в теорію кори­сності, як уже зазначалось, було те, що за основу цінності товару австрійці брали не просто корисність, а граничну корисність, що за­довольняє мінімальну потребу людини. Як визначає Бем-Баверк, цінність речі вимірюється величиною граничної корисності, під ко­трою розуміють мінімальну корисність, що її отримує від даного виду матеріального блага людина.

Теорія розподілу австрійської школи відома під назвою «теорія приписування» (рос. мовою «теория вменения»). Вона спирається на теорію трьох факторів Ж. Сея, хоча фактори виробництва австрійці й назвали виробничими благами. Кожному виробничому благу -землі, праці і капіталу, — за словами Бем-Баверка, має бути «припи­сана» (рос. «вменена») відповідна частина споживчих благ, що вироблені цими факторами. «Приписування» (рос. «вменение») тре­ба здійснювати з урахуванням граничної корисності «виробни­чих благ», визначених граничною корисністю вироблених з їхньою

допомогою благ. Гранична корисність ткацького верстата, наприк­лад, визначатиметьсяграничною корисністю витканої на ньому тка нини і т. ін.

Таким чином можна назвати три найхарактерніші методологічні особливості австрійської школи: по-перше, ідеалістичне відобра­ження економічних процесів і явищ; по-друге, використання в якості головного об'єкта дослідження, не суспільного виробництва, а індивідуального господарства; по-третє, визнання примату споживан­ня над виробництвом.


16.                        Формування неокласичної традиції в західній політичній економії в другій половині ХІХ – на початку ХХ століть.


17.                        Кембрідзька школа, американська школа маржиналізму в політичній економії.

У 90-х роках XIX ст. в Англії сформувалася так звана кембріджська економічна школа, засновником якої був досить відомий еко­номіст кінця минулого і початку нинішнього століття Альфред Маршалл (1842—1924). Ця школа за своїм впливом на економічну думку не поступалася австрійській і започаткувала новий напрям в

економічній  теорії,  так  званий  неокласичний.  Наукові  заслуги Л. Маршалла в царині економіки на Заході іноді навіть порівнюють і  відкриттями Коперника в астрономії.

У центрі наукових пошуків Маршалла — ціна продукту, яку він розглядав як найважливіший елемент ринкової економіки. Суть йо­го теорії ціни полягає в синтетичному поєднанні двох груп факт рів, що впливають на ринкову ціну. З одного боку, є ціна попиту. Вона формується під впливом попиту на товар, який визначається корисністю продукту. Ця група факторів має ринкове походження. З іншого — є ціна пропозиції, яка залежить від витрат виробництва, тобто зв'язана з процесом виробництва. Середню ціну (вартісті.) Маршалл трактує як результат ціноутворення, коли перетинаються на ринку ціна попиту і пропозиції.

А. Маршалл був переконаний, що його теорію ціни спрямовано на пошук усіх факторів, які, на його думку, ціну визначають. Він за­являв, що оскільки ринкові ціни складаються під впливом попиту ти пропозиції, це, у свою чергу, потребує виокремлювання суми фак­торів, від яких залежать зміни як попиту, так і пропозиції, їхньою взаємозв'язку на будь-якому ринку.

Фактори виробництва, на думку Маршалла, — земля, праця, ка­пітал і організаторські здібності — визначають ціну пропозиції.

А. Маршалл розрізняв дію трьох періодів часу. Протягом корот­кого періоду пропозиція товару обмежується його запасом. Ціна визначається цим запасом і не відбувається змін у обсязі виробництва.

Протягом триваліших проміжків часу пропозиція залежатиме від цитрат на виробництво товару. Отже, чим коротший період, тим більший вплив попиту на вартість, і навпаки — за більш І ривалих періодів зростає значення витрат у вартості продукту.

А. Маршалл також припускає, що сили попиту і пропозиції пра­цюють цілком вільно і що ні з боку продавців, ні з боку покупців немає жодних спеціальних домовленостей; обом сторонам ціни ві­домі настільки добре, що підсумкова ціна саме і буде ціною рівно­ваги. Він звертає увагу на залежність ціни від граничних витрат І боку пропозиції і від граничної корисності з боку попиту; витрати на виробництво граничної одиниці товару і виторг від його продажу будуть однакові.

Поряд з теорією ціни економічне вчення А. Маршалла суттєвого значення надає теорії розподілу. Головні її моменти: кожний із фак­торів виробництва — земля, праця, капітал і підприємницька діяль­ність — також підлягають дії попиту і пропозиції.

Заробітна плата по відношенню до праці, процент до капіталу і рента — до землі визначаються таким самим способом. Прибуток, проте, не можна проаналізувати так однозначно, як віддачу від іп ших факторів виробництва.

Капітал вкладається в підприємство переважно з метою «перспе­ктиви вигоди», яка приваблює вкладників до цього починання.

А. Маршалл указував на те, що земля, праця, капітал як фактори виробництва виконують подвійну функцію. Вони й конкурують, і доповнюють один одного; часом вони стають суперниками у пошу­ках зайнятості, допускаючи обмежену взаємозамінність, але, з іншо­го боку, вони забезпечують «поля зайнятості» один одному. Загаль­ний національний дохід є результатом дії всіх факторів і зростає зі збільшенням пропозиції факторів.

Внесок А. Маршалла у розвиток економічної теорії справді важ­ко переоцінити. Його книга «Принципи політичної економії» є од­ним з найвизначніших творів з економічної теорії за останні сто ро­ми, і її справедливо вважають класичною.

Артур Пігу (1877—1959) — представник кембріджської еконо­мічної школи, один з послідовників та учнів А. Маршалла. А. Пігу — автор концепції економіки добробуту. Його концепція розглядає соціальний добробут як суму добробуту окремих індивідів. Основою соціального добробуту є економічний добробут, що трактується  як кількість задоволення, котре можна виразити в грошово­му еквіваленті. Розвиваючи свою ідею, Пігу стверджував, що «еко­номічні» причини діють на економічний добробут будь-якої країни прямо, а через створення й використання об'єктивного додатко-ного економічного добробуту, що його економісти називають національним доходом. Національний дохід, так само як економічний добробут, є частиною загального добробуту, що прямо чи опосеред­ковано зв'язується з грошовим вираженням, є тією частиною об'єк­тивного доходу, що вимірюється грошима.

Виходячи з принципу спадної корисності (який поширюється й на динаміку доходу), що за ним сума задоволення потреб бідних верств населення зростає швидше, ніж зменшується сума задово­лення багатих, Пігу запропонував ідею перерозподілення доходів через активну податкову політику держави. Він обгрунтував необ­хідність прогресивної системи податків, яка передбачає збільшення ставки оподаткування пропорційно зростанню доходу, а також за­провадження значного податку на спадщину. Він проаналізував форми державного втручання в економіку: пряму та опосередкова­ну.

Значну увагу він приділяв проблемі зайнятості населення, яку зв'язував з рівнем заробітної плати і реальним попитом на працю. Якщо номінальна зарплата скорочується повільніше, ніж падають  ціни, то зростає реальна зарплата, що веде до збільшення сукупного попиту й випуску продукції. Унаслідок цього зростає зайнятість або, як визначає Пігу, національний дохід — загальний обсяг товарів та послуг, що виготовляються в суспільстві протягом року, тобто та частка матеріального доходу суспільства, яка може бути виражена в грошах, — товари та послуги для кінцевого споживання.

Ральф Джорж Хоутрі (1879—1975), англійський економіст, представник кембріджської школи, теоретичні розробки якого діс­тали не тільки схвалення науковців, а й практичне застосування. Коло досліджуваних ним проблем досить широке — це міжнародна торгівля і трудові відносини; тарифи та оподаткування; гроші та економічна влада. Хоутрі розглядав еко­номічну діяльність у тісному взаємозв'язку з політикою та етикою, владою держави, психологією. Його заслугою було твердження, що багатство й доходи розподіляються між людьми нерівномірно, а це є наслідком індивідуалістичного принципу ведення економіки. Тому Хоутрі вважав, що ідеальною є така економічна система, яка вико­ристовує здатність людини до колективної діяльності.

Основне поняття в системі Хоутрі — це прагнення прибутку. Прибуток є наслідком торговельних здібностей, тобто здібностей реалізувати товари. Збільшення маси прибутку досягається збіль­шенням обороту. Це породжує потребу в оборотному капіталі, який є важливою умовою ринкових операцій, а звідси виникає необхідність і в ринку капіталів. Оскільки найголовніша функція капіта­ну полягає у вирівнюванні функцій попиту і пропозиції придатних чия інвестування фондів, гроші опиняються в самому центрі еконо-м ічної діяльності.

Хоутрі спромігся ефективно поєднати свою кількісну теорію з рухом рівня цін.

Економічні потрясіння в концепції Хоутрі спричиняються пере­важно змінами грошових потоків, а не порушеннями процесу виро­бництва. Вирішальні фактори Хоутрі шукає не в галузях, що виго­товляють товари виробничого призначення, а в тім, як банківські процентні ставки зачіпають запаси торговців. Унаслідок зростання грошових доходів підвищується попит на гроші, а це змушує банки збільшувати процентні ставки і тим самим припиняти бум. Спираю­чись на такі міркування, Хоутрі вважав, що за допомогою самих тільки грошових маніпуляцій можна поставити економічний цикл під контроль.

Американська школа неокласики

Наприкінці XIX ст. з'являється своєрідний американський варі­ант теорії граничної корисності, засновником якого був професор Колумбійського університету Джон Бейте Кларк (1847 — 1938).

Спираючись на методологічні принципи австрійської школи, Кларк стверджував, що основними факторами розвитку економіки є технологічний і моральний, а її основу становить окреме ізольоване господарство.

Головною проблемою політичної економії Кларк називав проб­лему розподілу.

Претендуючи на збагачення методологічних засобів наукового дослідження, Кларк розробив власний метод. За аналогією з теоре­тичною механікою він поділив економічну науку на три розділи: універсальну економіку; економічну статику; економічну динаміку. Перша вивчає загальні універсальні закони розвитку економічних явищ. Економічна статика аналізує їхню дію за умов перебування організованого господарства у нерухомому стані, в якому виключа­ються будь-які зміни, тобто є постійними кількість і соціальний склад населення, маса капіталу, соціальна організація, техніка і по­треби населення. Статичний стан, згідно з теорією Дж. Б. Кларка, - це уявна модель для з'ясування умов рівноваги в «чистому вигляді». До речі, основними законами суспільства він вважав саме статичні закони.

Динаміку він трактував як результат дії зовнішніх сил, що ускла­днюють розвиток і порушують рівновагу.

На відміну від своїх попередників Дж. Кларк розглядав чотири фактори виробництва:

1)           капітал у грошовій формі;

2)    капітальні блага (засоби виробництва і земля);

3)    діяльність підприємця;

4)    праця робітника.

Згідно з його твердженням, кожний фактор виробництва харак­теризується специфічною продуктивністю і створює дохід, причому кожний власник отримує свою частку доходів від фактора, котрий йому належить.

Заслугою Кларка було те, що він намагався знайти принцип роз­поділу доходу, критерій, який визначав би частку кожного фактора в продукті. Концепцію спадної корисності Кларк переносить на ви­робничі фактори, замінюючи теорію поведінки споживача, теорію споживчого попиту теорією вибору виробничих факторів. Кожний підприємець прагне відшукати таку комбінацію факторів, яка забез­печує мінімум витрат і максимум доходів.

Одна з головних теорій Дж. Б. Кларка — теорія граничної про­дуктивності — грунтується на ідеях Т. Мальтуса і Й. фон Тюнена.

Кларк робить висновок, що гранична проду­ктивність праці буде тим нижчою, чим більше найнято робітників, її заробітна плата робітників визначатиметься граничною продукти ністю праці. Тобто свою теорію заробітної плати він будував також на підставі закону спадної продуктивності праці. Він неодноразош» повторював, що заробітна плата є еквівалентом граничної продук­тивності праці.


18.                        Математична школа в політичній економії.

Математичні концепції політекономії беруть початок у працях Кур­ію і спираються, переважно, на теорії суб'єктивної корисності та про­дуктивності факторів виробництва. Виникнення математичної концеп­ції економічної рівноваги зумовлене перетворенням капіталізму на розвинуту господарську систему з високим рівнем взаємозв'язку та од­норідності всіх її частин і елементів, а також розвитком математики.

Самостійність і конструктивність математичного методу полягає її тім, що це не тільки метод описування, а й метод дослідження, причому не лише кількісного, а і якісного.

Поряд з Курно перші спроби застосування математики в еконо­міці зробили італієць Дж. Сева, швейцарець Д. Бернуллі, француз Ф. де Форбонна, німець Й. фон Тюнен.

У цілісному вигляді математичну теорію економічної рівноваги ре­презентують праці великого французького економіста-математика, ос­новоположника лозаннської школи Леона Вальраса (1834 — 1916).

Головним у творчості Вальраса було опрацювання теорії макро-економічної рівноваги. Рівновагу Вальрас характеризував як «стан, Іа якого ефективний попит і пропозиція виробничих послуг є рівни­ми, існує постійна стійка ціна на ринку продуктів і, нарешті, прода­жна ціна продуктів дорівнює витратам, втіленим у виробничих по­слугах. Дві перші умови належать до рівноваги обміну, третя — до рівноваги виробництва». Ці умови Вальрас відобразив за допомогою чотирьох взаємозв'язаних систем рівнянь.

Сам Вальрас сприймав природу рівноваги в такий спосіб. Людина приходить на ринок з певною кількістю товарів і з певним бажанням реалізувати їх за різними цінами. Якщо всі товари пощастило реалізува-Іп за цими цінами, то попит і пропозиція є рівними, а на ринку існує рівновага. Але якщо попит і пропозиція різні, то ціни будуть змінюва-І ися, аж поки не буде досягнуто певної рівноваги. Це і є загальна теорія рівноваги обміну, завдяки якій Вальрас став відомим у політекономії.

1874 р. він опублікував свою головну працю «Елементи чистої політичної економії», в якій намагався описати замкнену математи­чну модель загальної економічної рівноваги. Вона претендувала на тс, щоб об'єднати всі категорії економіки на грунті принципу суб'єктивної корисності. Вальрас не визнавав трудової теорії вартості й поділяв усіх агентів виробництва на дві групи: власників вироб­ничих послуг (землі, праці й капіталу) та підприємців. Щодо держа­ви, то він визначив їй функції гаранта безпеки громадян, захисника їх соціальних інтересів, здатного створити умови для ефективної конкуренції в суспільстві й забезпечити всім однакові права.

У Вальраса власники виробничих послуг є продавцями цих по­слуг і одночасно покупцями предметів споживання. Підприємці, навпаки, є покупцями виробничих послуг і продавцями споживчих продуктів. Виробництво й споживання виявляються зв'язаними за допомогою ринків виробничих послуг та споживчих продуктів.

Отже, в основу математичної моделі Вальраса покладено ринко­вий підхід до економічних явищ. Рівновага в економіці не зводиться до ринкової рівноваги, але її можна досягнути тільки через ринко­вий механізм, через обмін.

Основний інструмент у цьому механізмі — ціна. Вирівнювання попиту і пропозиції товарів відбувається за допомогою пошуку вза­ємоприйнятних цін, які є цінами рівноваги.

Рівноважна ціна встановлюється у точці рівноваги між корисніс­тю товарів і витратами на їх виробництво. Ціна є регулятором про­порцій обміну. Вона забезпечує сполучення ступеня корисності споживної вартості з рівнем витрат. Для покупця ціна — критерій оцінки корисності даного товару щодо корисності інших товарів. Для продавця корисність ціни визначається співвідношенням при­бутку і витрат, необхідних для виробництва товару.

Концепція маржинальної корисності була тільки першим кроком у розвитку теорії, відомої як Вальрасова система загальної рівнова­ги. Його система, на відміну від систем, опрацьованих його поперед­никами, включає всю сферу прояву вартості й ціни.

Вальрас допускав досконалу конкуренцію та однакові ціни за умов даного ринку. Він, використовуючи математичні методи, пока­зав, що досягнення загальної рівноваги за даних умов ринку потре­бує виконання певних правил. По-перше, для будь-якого індивідуу­ма існує крива корисності кожного товару або послуги, наданих на ринку. По-друге, індивідуум максимізує корисність товару або по­слуги шляхом обміну. По-третє, він має отримати максимальне за­доволення, якщо ціна, сплачена за обміну, пропорційна маржиналь-ній корисності купленого товару. По-четверте, пропозиція кожного товару й послуги має дорівнювати попиту на них, а відтак ціна кож­ного товару або послуги — дорівнювати змінним витратам, які зро­блено в процесі довготривалого виробництва.

Основні закони, дотримування яких забезпечує рівновагу:

1)     товари одного класу на ринку повинні мати тільки одну ціну;

2)   ціна товару зрівнює кількість запропоновану і кількість спо­живану;

3)    ціна має забезпечувати максимальне задоволення і покупцеві, і продавцю.

Дія цих законів забезпечить рівновагу, їх можна застосувати до товару або послуг не лише на споживчому рівні, а й на виробничому.

Треба, проте, зауважити, що теорія Вальраса — це теорія еконо­мічної статики, яка не враховує факторів ризику та невизначеності, циклічних коливань, технічних нововведень тощо.

Вільфредо Парето (1848—1923) — італійський економіст і со­ціаліст, що також зробив великий внесок в економічну науку. Голо­ті;! ідея, яку він пропагував, полягала у створенні економічної тео­рії, «очищеної» від понять цінності й корисності.

На його думку, політична економія має вивчати механізм встано-Ічіення рівноваги між потребами людей та обмеженими ресурсами чин їхнього задоволення. Намагаючись теоретично обгрунтувати модель взаємозалежності всіх економічних факторів, що впливають їм суспільне виробництво і споживання, він широко користувався математичними методами аналізу.

Парето розвинув теорію добробуту або, як її інакше називають, норію економічного оптимуму, суть якої полягає в оптимальному розподілі економічних ресурсів і благ, що виробляються. За Вальрасом, як відомо, в результаті еквівалентного обміну кожен його учас­ник отримує максимум корисності. Удосконалюючи теорію загаль­ної економічної рівноваги Вальраса, Парето уточнив критерії стійкої рівноваги, сформулював її умови, що отримали назву «оптимуму Парето». Рівновага трактувалася ним як економічний стан, за якого неможливо поліпшити становище когось з учасників обміну, не порушивши становища хоча б одного з них. Рівновага настає тоді, ко­ни діаметрально протилежні сили та бажання й усі численні пере­шкоди буде збалансовано.

На відміну від Вальраса, він розглядав стан рівноваги в часі, а також допускав коливання коефіцієнтів виробничої функції залежно під розмірів випуску продукції, намагався «очистити» теорію рівно-и.и й від «психології», виключивши етичні мотиви економічної по-игдінки суб'єктів господарювання.

Парето обгрунтував неправомірність визначення сукупної корисності як суми індивідуальних корисностей. Корисність можна ви­міряти, але не кількісно, а шляхом оцінювання ступеня пріоритет­ності для покупця. Це означає, що споживчі вартості («корисності») р.шжуються за критерієм переваги, за рівнем пріоритетності. Для того щоб підняти рівень мінімального доходу або зменшити розрив у доходах, необхідно забзпечити прискорене збільшення багатства порівняно з кількістю населення. Отже, стверджував Парето, проблема поліпшення умов життя найбідніших верств населення є насамперед проблемою ство­рення багатства.


19.                        Економічна думка в Росії (ХІХ – початок ХХ століть) – декабристи, народники, марксизм.

На стані російської суспільної, у тім числі економічної, думки XIX ст. позначились особливості історичного розвитку країни. Як­що на Заході економічна думка вирішувала проблеми капіталізму як реально існуючого способу виробництва, то прогресивна наукоіи думка Росії ще тільки дискутувала проблеми переходу від феодалі­зму до капіталізму, ліквідації кріпацтва.

Ліквідація кріпацтва прискорила розвиток капіталізму як у промисловості, так і в сільському господарстві. Але цей процес від­бувався за наявності в суспільстві значних залишків феодалізму, що визначало своєрідність капіталістичного розвитку і класової боротьби в Росії. Найзлободеннішими економічними питаннями її перші пореформені десятиріччя було питання про перспективи народногосподарського розвитку, про долю капіталізму в країні. Пре­дставники різних класів та їхні ідеологи по-різному намагалися від повісти на них.

Економічні ідеї декабристів. Під назвою декабристів в історію ввійшли дворянські революціонери, які очолили визвольний рух у Росії в першій чверті XIX ст. Кульмінаційним пунктом руху було повстання 14 грудня 1825 року.

Політична програма декабристів передбачала знищення самодержавства. Майбутнє Росії вони зв'язували або з республіканським й гроєм (П. Пестель, С. Муравйов-Апостол, К. Рилєєв), або зі встановленням конституційної монархії (М. Тургенєв, М. Муравйов).

Центральним питанням соціально-економічної програми декаб­ристів було знищення кріпацтва. Декабристи гостро критикували кріпосницький лад, який гальмував розвиток продуктивних сил. Вони були прихильниками переходу до нової економічної іпогеми, що грунтувалася б на особистій і господарській свободі, на приватній власності та вільнонайманій праці. Програма декабристів об'єктивно була буржуазною, спрямова­ною на знищення феодального ладу з його становими привілеями та на формування капіталістичних відносин. Проте суб'єктивно декаб­ристи не були ідеологами буржуазії, як не були й ідеологами селянства, інтереси котрого певною мірою відображали. Виникнення і формування ідеології декабристів зумовлювалося соціально-економічним станом суспільства і розвитком прогресив­них ідей у Росії на початку XIX ст. У цей час на суспільно-політичній арені з'являються дворянські ліберали-реформатори: М. Сперанський, М. Балуг'янський, М. Мордвинов та інші. Хоч чиїми різними були ідеологічні засади цих державних діячів, проте їх об'єднував дух реформаторства. Економічна програма народництва В економічній думці Росії другої половини XIX ст. панівним на­прямком було народництво. У теоретичному відношенні народниц­тво — це певний різновид утопічного соціалізму, характерного для країн із низьким рівнем економічного розвитку, переважанням сіль­ського господарства і дрібних виробників.

Російське народництво, однак, є досить складним і багатогран­ним явищем, яке змінювалось разом зі зміною суспільно-економічних умов. Воно характеризувалось наявністю досить різнорідних напрямів і тенденцій.

У народництві виділяються дві тенденції — революційна й лі­беральна. Відповідно розрізняються і два етапи розвитку народни­ці на. Перший — із 60-х до середини 80-х рр., що зв'язаний із дія-ш.ІІістю революційного народництва. Другий — із середини 80-х до кінця 90-х рр. — характеризується пануванням ліберального народництва.

Усім без винятку представникам народництва, до яких би течій чи напрямів вони не належали, притаманні певні спільні риси. Це пишання капіталізму в Росії занепадом, регресом, визнання самобу-І пості, «неповторності» російського економічного ладу взагалі і се­лянина з його общиною, артіллю зокрема.

У 70—80-х рр. XIX ст. питання про шляхи економічного роз­питку Росії, про перспективи розвитку в ній капіталізму було най-ЗЛободеннішим. Воно ще більше привернуло до себе увагу громад­ськості з появою в Росії «Капіталу» Маркса. Навколо «Капіталу» то­чилася жвава полеміка (головне щодо теоретичних питань), за якою проглядалися намагання з'ясувати перспективи економічного роз­цінку Росії.

Заслуга постановки питання про розвиток капіталізму в Росії належить саме народництву. Проте вирішення його народниками ви­явилось незадовільним. Як ідеологи дрібних виробників, прирече­них капіталізмом на загибель, народники не бачили в капіталізмі історично неминущого явища, а відтак вірили в можливість уникну-ІІІ його. Вони ідеалізували вигаданий ними «народний лад», оголо­шуючи його запорукою прогресивніших, ніж капіталізм, суспільних иідносин соціалізму.

Як суб'єктивісти в соціології, народники не розуміли закономір­ностей суспільного розвитку. Вони вважали, що суспільні відносини ІІюди будують свідомо. Провідну роль у суспільному розвитку вони підводили інтелігенції, яка нібито здатна на своє бажання спрямувати його в той чи інший бік.

Віра в особливий уклад, в общинний лад російського життя, у можливість селянської соціалістичної революції породила так зване «ходіння в народ». З допомогою пропаганди й підготовки селянсь­ких бунтів народники сподівались підняти селянство на соціалісти­чну революцію. Переконавшись на практиці в наївності віри в «ко­муністичні інстинкти» селянства, народники перейшли до боротьби з самодержавством власними силами, застосовуючи тактику індиві­дуального терору.

Революційне народництво. У революційному народництві існували три різні течії, які очолювали П. Лавров, П. Ткачов і М. Бакунін.

Петро Лаврович Лавров (1823—1900) — один з провідних іде­ологів народництва, філософ, соціолог, економіст, математик.

Лавров і його послідовники (так звані лавристи) були прихиль­никами соціалістичної революції, яку здійснить народ, селянство, кероване революційною інтелігенцією. Підготовка революції пере­дбачала тривалу пропаганду ідей соціалізму в народі.

Значне місце в працях Лаврова присвячується економічним пи­танням, які охоплюють всі сторони суспільно-економічного життя тогочасної Росії. Ще до проведення реформи Лавров писав про тяж­ке, безправне становище селянства, проте його погляди на проблему звільнення селянства були досить поміркованими. Більш послідовно він виступив з критикою реформи, яка, на його погляд, «не звільни­ла селян повністю». Лавров гостро критикував самодержавство і йо­го економічну політику.

Михайло Олександрович Бакунін (1814—1876) — виходець із дворянської сім'ї.

Бакунін вважав, що російський народ — «бунтар від природи». Революційність народу, а отже й неминучість соціальної революції, пін зв'язував зі злиденним станом, в якому перебував народ, а також Іч його вірою в право на землю. Бакунін був непримиренним проти­вником кріпацтва.

Виступив Бакунін і з критикою капіталізму. Він засуджує аполостику капіталізму в буржуазній літературі й підкреслює його «в'язок з попередніми експлуататорськими способами виробництва. Капіталізм Бакунін розглядає як нову форму експлуатації, яка змі-ІІос лише свою назву порівняно з попередніми формами — рабст-Іом і кріпосництвом. Критикуючи капіталізм, Бакунін головну увагу вертає на критику «буржуазних порядків», а не на характер еконо­мних відносин.

Робітників він називав «чистими соціалістами» і вважав, що по-Ііпічна боротьба їм не тільки не потрібна, а й шкідлива, вона слу-кить лише інтересам буржуазії. Робітникам вистачатиме боротьби на її  грунті «економічних інтересів». Проте Бакунін підкреслював непримиренність класових суперечностей капіталізму і приреченість буржуазії.

Економічну основу майбутньої вільної асоціації бакуністи вбачали в передачі всієї землі землеробським общинам і всіх засобів виробництва — робітничим асоціаціям.

Петро Микитович Ткачов (1844—1885) і його прихильники вважали метою боротьби досягнення «народних ідеалів», тобто «се­лянського соціалізму». Вирішити цю проблему мали самі революці­онери, поваливши царський уряд і захопивши владу. Росія, на думку Ткачова, готова до соціалістичної революції, оскільки не має капі­талу і буржуазії. Саме тому він виступив з теорією негайного захоп­лення політичної влади «революційною меншістю» шляхом змови1. Ткачов багато уваги приділяє дослідженню економічних проб­лем Росії. Ткачов вважає можливим, перетворивши се­лянина із «землероба» на «землевласника». Отже, одна з його про­грамних вимог полягала у ліквідації поміщицького землеволодіння і передачі землі у власність селянам.

Визнавав Ткачов і необхідність промислового розвитку країни, без чого сільське господарство не може не тільки процвітати, а й взагалі існувати. Він виступав з гострою критикою капіталізму і бур­жуазної політичної економії, яка, за його словами, захищає інтереси капіталу. Ткачов зробив навіть спробу створити нову економічну науку, виходячи з вимог «справедливості та моралі». На відміну від Бакуніна, він не заперечував необхідності держави в майбутньому соціалістичному суспільстві.

Ліберальне народництво. З середини 80-х рр. у суспільному ру­сі переважають ідеї ліберального народництва. Цьому сприяють розвиток капіталістичних відносин у країні і посилення диференціа­ції селянства. Хоч ліберальні народники, як і революційні, виступа­ми від імені всього селянства, проте вони були фактично виразника­ми інтересів сільської буржуазії. Ідеологами ліберального на­родництва були: В. П. Воронцов, М. Ф. Даніельсон, М. К. Михайлівський, С.М.Кривенко, С. М. Южаков та інші.

На відміну від революційних, ліберальні народники відмовились під боротьби із самодержавством і сконцентрували всю увагу на розробці програми так званих «малих діл». Свою економічну про­граму вони зв'язували з ідеєю некапіталістичного шляху розвитку І'осії, яка грунтувалась на вченні С.Сісмонді. Спираючись на теорію реалізації Сісмонді, народники ігнорували виробниче споживання, нартість сукупного продукту зводили до суми доходів. Відтак роби-ися висновок про скорочення внутрішнього ринку, неможливість реалізації додаткової вартості без зовнішніх ринків, про постійну кризу надвиробництва. Це служило підставою для доведення без­перспективності розвитку капіталізму в Росії.

Ідеалом ліберального народництва було міцне селянське госпо­дарство, яке протиставлялось капіталістичному. Саме для забезпе­чення цього господарства вони вимагали розширення селянського землеволодіння, упорядкування орендних відносин, надання селя­нам позичок, створення на селі ощадних кас, різних форм коопера­ції, забезпечення селян поліпшеним сільськогосподарським рема­нентом. Отже, фактично, йшлося про створення умов, необхідних для капіталістичного розвитку сільського господарства. Економічна програма ліберальних народників мала, таким чином, буржуазно-демократичний характер.

Отже, можна сказати, що розвиток політичної економії в Росії хоч і мав певні особливості, зумовлені особливостями соціально-економічного розвитку країни, проте в цілому відбувався в тому са­мому напрямку, що й на Заході.


20.                        Економічна думка в Україні (ХІХ – початок ХХ століть) – дореформений період, антикріпосницькі ідеї, пореформені соціально-економічні проблеми, революційно-демократичний напрям, ліберально-народницька думка, марксизм в Україні.

Економічні проблеми в період підготовки та здійснення реформи 1861 р. Розстановка класових сил та формування напрямків суспільно-економічної думки в період підготовки та здійснення реформи в vкраїні не відрізнялись, по суті, від аналогічних процесів у Росії. І.н острення кризи кріпосницької системи, зростання селянських за-Ішрушень стали поштовхом для розвитку антикріпосницького руху.

Навколо питання про скасування кріпацтва загострюється ідейна ниротьба представників різних напрямів суспільно-економічної ду­мки. Уже в 40-х р. формуються ліберально-дворянський та револю-ніііію-демократичний напрями, які відображали інтереси протилеж­них класів — поміщиків та селян.

І внаслідок загального пожвавлення громадського руху в Україні й Києві утворилася таємна політична організація «Кирило-Мефодіївське товариство» (1846—1847), яка проголосила необхідність знищення кріпосництва та царизму і об'єднання слов'янських наро­дів на демократичній основі. Ідея скасування кріпацтва і встановлення рівності станів була головною у програмі товариства. Проте щодо шляхів досягнення цього кириломефодіївці не були одностай­ні. У товаристві утворилося два напрями: революційно-демократич­ний (Т. Шевченко, М. Савич та інші) та ліберально-дворянський (П. Куліш, В. Білозерський, М. Костомаров та інші).

Представники революційно-демократичного напряму були при­хильниками революційної ліквідації самодержавства і кріпацтва. Вони закликали всіх членів товариства до активних дій, спрямова­них на підготовку народного повстання і на повторення 1825 року, але в ширшому масштабі і з участю народу.

Значна частина членів товариства, яка стояла на ліберальних по­зиціях, заперечувала революційну боротьбу і виступала за еволю­ційний шлях розвитку. Основним засобом скасування кріпацтва вони вважали освіту народу в релігійно-християнському дусі і пере­конання поміщиків у необхідності проведення реформ.

Консерватори вимагали  звільнення селян і високих викупних платежів. Дворянсь­кі ліберали виступали за збереження поділу землі як об'єкта господа­рювання між поміщиками і селянами за збереження монополії поміщицького господарства. Буржуазні ліберали домагались створен­ня умов для капіталістичного аграрного розвитку, головною перешкодою на шляху якого була особиста залежність селян. Інтереси буржуазії безпосередньо не вступали в конфлікт з феодальною зе­мельною власністю. Буржуазні ліберали гостро критикували поміщи­цьке господарство як неефективне. Але щодо питань земельної власності їхня позиція не суперечила позиції дворянських лібералів. Демократи були прихильниками революційного зламу феодально-кріпосницьких відносин, ліквідації поміщицького землеволодіння.

Ліберально-буржуазна економічна думка в пореформений період

Ліквідація феодально-кріпосницької системи та зародження ка­піталістичних відносин сприяли активізації суспільно-політичного ,мптя всіх верств населення. Активізувала свою діяльність і українська національна буржуазія та її ідеологи.

Інтереси буржуазії, що народжувалась, відображали, головним чином, ліберали. Український ліберально-буржуазний рух як суспільна течія сформувався після реформи 1861 р. Він був породжений самими суспільно-економічними умовами, що й ліберально-ІІуржуазний рух у Росії, тому за своєю суттю не відрізнявся від нього. Проте напівколоніальне становище України у складі Російської Імперії зумовило деякі специфічні риси, властиві цьому рухові. Зростаюча економічна могутність української буржуазії і національні обмеження з боку царизму й російських панівних класів робили її опозиційною до самодержавства.

Ліберально-буржуазний рух в Україні був репрезентований інте-пі енцією, яка гуртується у так званих громадах — своєрідній орга­нізаційній формі руху. Громади виникають у 60-х р. у Києві, Харкові, Чернігові, Полтаві та інших містах України.

Спочатку громади охоплювали широкі кола як ліберальної, так і демократичної інтелігенції. У 70-х рр., із посиленням революційно­го народницького руху в країні, значна частина революційне налаш­тованої молоді, яка групувалась у громадах, включилась у револю­ційну боротьбу народників. Київська громада розкололась на «Ста­ру громаду» і «Молоду громаду».

Активними діячами «Старої громади» в Києві були В. Б. Ан­тонович, М. П. Драгоманов, П. П. Чубинський, К. М. Михальчук, П. І. Житецький, В. Л. Беренштам, М. В. Лисенко, О. О. Русов, М. П. Старицький, П. А. Косач, В. А. Рубінштейн та інші'.

Діяльність громад мала, головне, культурницький характер. Ос­новна увага зверталась на вивчення сучасного й минулого України, на її етнографію, видання літератури українською мовою, організа­цію недільних шкіл тощо.

Одним із перших осередків, навколо якого згуртовувались літе­ратурно-наукові та громадські сили України, був журнал «Основа», що видавався в 1861—1862 рр. у Петербурзі. Він, фактично, був ор­ганом громадівців. Офіційним редактором журналу був В. Білозер-ський. Активну участь у виданні брали П. Куліш, М. Костомаров, О. Кістяківський. Основне своє завдання «Основа» бачила у висвіт­ленні національно-культурного руху українського народу.

З економічних питань на одному з центральних місць було, зро­зуміло, питання скасування кріпацтва. Керівники «Основи» вітали реформу і славили царя, ставлячи його в ряд «справжніх благодій­ників людства» .

Аналогічну позицію займали і київські громадівці. У статті «Від­гук з Києва» вони підкреслювали необхідність роз'яснювати селя­нам «економічні та юридичні основи» реформи, яка нібито дає їм можливість «законним шляхом досягнути бажаної земельної влас­ності» .

У журналі «Основа» натрапляємо як на статті, що ідеалізують селянське життя до реформи, так і на статті із засудженням такої ідеалізації. Проте, якщо не брати до уваги дописів П. Куліша та не­багатьох інших кореспонденцій, в яких мали місце ідеалізація на­півфеодального народного життя, намагання спинити розвиток гос­подарства по капіталістичному шляху, журнал, в цілому, підтриму­вав шлях капіталістичного розвитку.

Незважаючи на надто помірковану національну програму грома­дівців («українофілів»), їхня діяльність зазнала численних нападок

реакційної преси, а згодом і урядових кіл. Уживання української мони, друкування й поширення українських книжок стали підста-Ічпо для звинувачення їх у революційності та сепаратизмі. Київські І ромадівці у відповідь на такі звинувачення виступили з колектив­ною заявою у пресі, де доводили свою «благонадійність». Рішуче відмежувавшись від революційного руху, вони заявили, що відда­ють перевагу культурно-освітнім заходам.

Проте навіть надзвичайно помірковане культурництво україно­філів після поразки польського повстання було заборонено. Відновилося воно на нелегальній основі в кінці 60-х р. Нова легалізація громадівців зв'язана з відкриттям у Києві «Південно-Західного від­ділу Російського географічного товариства» (1873). Відділ уже з перших днів розгорнув широку наукову діяльність, почав видавати «Записки».

В економічних статтях, уміщених у «Записках», розглядались питання торгівлі, історії промисловості, аграрних відносин. Аналіз суспільно-економічних питань на сторінках «Записок» провадився, здебільшого, з позицій буржуазного лібералізму: констатувалося тяжке становище селянства в пореформений період, але вимог, спрямованих на вирішення аграрного питання в інтересах селянства, не висувалося.

Констатуючи тяжке становище селянства після реформи, газета не вимагає радикальної перебудови аграрних відносин. Вона апелює до уряду, закликаючи його зробити другий крок — поліпшити мате­ріальний стан селянства через перерозподіл податків.

Констатуючи виникнення акціонерних товариств у цукровій промисловості, газета зазначала, що вони негативно впливають на стан селянського господарства. Вона відкрито захищала дрібного виробника, пропонуючи зберегти його господарство, зв'язавши із монополією у промисловості . Отже, для газети, як і для громадівців у цілому, властивим було поєднання ліберально-буржуазної і дріб­нобуржуазної ідеологій.

Соціально-економічні ідеї української ліберальної інтелігенції з часом зазнали певної еволюції. Ті зміни, які відбувались у житті країни, позначились і на світогляді буржуазії.

Українофіли, як і ліберали в цілому, сподівались, що революційна боротьба народників примусить уряд до певних поступок, до реформ. Частина громадівців великі надії покладала на дарування царем конс­титуції.

Суспільно-політичній орієнтації громадівців найбільше імпонувало земство. Вони навіть заявляли, що програма земців така сама, що й у громадівців, лише без національного забарвлення.

З кінця 1879 р., тобто після арештів і заслань частини громадівців, у роки жорстокої політичної реакції українофіли не тільки зрікаються політики, а й намагаються примирити українство з урядом, довести свою непричетність до соціально-революційного руху.

Отже, громадівський рух в Україні створював свого роду національний грунт, на якому розвивалася ліберальна суспільно-економічна думка.

Революційно-демократична економічна думка

Носієм революційно-демократичної тенденції суспільного розви­тку в пореформений період було революційне народництво. На від­міну від революціонерів-демократів 50—60-х рр., які захищали ін­тереси дореформеного селянства, що боролось проти кріпосного права, революційні народники виступили з позицій пореформеного селянства, боротьба якого спрямовувалась проти залишків кріпос­ництва.

Економічні ідеї революційного народництва. Народницький рух в Україні був породжений тими самими соціально-економіч­ними умовами, що й у Росії в цілому. Українські народники, як і на­родники Росії, вірили в самобутній характер економічного розвитку країни, ідеалізували селянство, вважали його рушійною силою ре­волюції. Народники України організаційно були міцно зв'язані з на­родницькими гуртками Росії. Але не зважаючи на спільність як у теоретичних питаннях, так і в практичній організаційній діяльності, котра існувала між українськими і російськими народниками, мали місце і деякі особливості, що характеризували народницький рух в Україні. Вони залежали від двох факторів — особливостей форм се­лянського землеволодіння на Україні і національних моментів.

Другим моментом, що характеризував народницький рух в Україні, був зв'язок частини його учасників з українофілами, тобто з буржуазним національно-визвольним рухом, зокрема з його лівим (демократичним) крилом. Українофіли, як і народники, вели про­паганду на селі, розповсюджували нелегальну літературу, їхня діяльність у цьому напрямку майже нічим не відрізнялась від народ­ницької.

Певний вплив на народників в Україні мала й діяльність лібе­ральних елементів, яка посилювала опозиційний рух. Не пройшли повз увагу народників і конституційні домагання української бур­жуазної інтелігенції. Проте деяка своєрідність у характері діяльності народників України не виключала спільності загальних завдань і цілей.

Революційно-народницький рух в Україні був репрезентований кількома групами і гуртками як лавристського, так і бакуністського спрямування.

Лавристи свою пропагандистську діяльність проводили серед рі­чних верств населення: робітників, інтелігенції, селянства. Проте головним напрямом визнавалась робота серед селянства. Одним із часобів пропагандистської діяльності було розповсюдження літера­тури. Якщо серед робітників та інтелігенції розповсюджувались твори Чернишевського, Герцена, Лассаля, «Капітал» К. Маркса та інші, то серед селян — переважно нелегальні брошури, які були на­писані самими народниками.

У цих брошурах доступно, простою народною мовою описува­лось тяжке життя селян, розкривалась непримиренність інтересів селянства і панів.

Члени гуртків бакуністського спрямування також провадили пропагандистську роботу серед селян, сподіваючись організувати окремі заколоти і через них — загальне повстання в країні. Ці ідеї проголошувались членами «Київської комуни» на чолі з К. Брешко-Іфсшковською, гуртком В. К. Дебагорія-Мокрієвича та інших. Члени гуртка Дебагорія-Мокрієвича сподівались збунтувати селянс-тио, пропагуючи вимоги переділу землі. Підтримка селянами ідеї переділу землі свідчила, на думку народників, про негативне ставлення до приватної земельної власності, про те, що селянам прита­манні соціалістичні ідеали. Українські народники, як уже зазнача­лося, надавали особливого значення ідеї переділу землі.

Проте народники не спромоглися викликати помітних завору­шень серед селянства.

Після розколу (1879) народницької організації «Земля і воля» на «Народну волю» і «Чорний переділ» саме «Народна воля» відіграс провідну роль у визвольному русі Росії. Основну увагу ця організа­ція звертає на боротьбу з урядом, висуваючи загальнодемократичні вимоги. Широка програма збурення народних мас для підготовки революції практично обмежилась терористичною боротьбою, що завершилася вбивством Олександра II. Після 1881 р. в Україні запа­нувала реакція. Ліберальне народництво. Ліберально-народницький напрям суспільно-економічної думки виникає в Україні вже в 70-ті рр. Його представники були зв'язані з революційним народництвом, співчували йому, проте не ставили питання про селянську революцію. Критикуючи капіталізм, лібе­ральні народники протиставляли йому дрібне виробництво селян і ремісників. Великого значення у зміцненні дрібнотоварного вироб­ництва вони надавали різним формам кооперації.

Типовим представником ліберального народництва 70-х рр. в Україні був П. А. Червінський. Як і народники в цілому, він намагався обгрунтувати самобутній шлях економічного розвитку Росії. Проте якщо більшість народни­ків заперечували можливість застосування вчення К. Маркса до російської дійсності, то П. Чєрвінський намагався довести цю мож­ливість.

Економіка Росії, на думку П.Червінського, перебуває в перехід­ному стані від натурального до товарного виробництва.

Проте П. Чєрвінський розуміє переваги великого виробництва перед дрібним, переваги, які несе технічний прогрес. Він зазначає, що ці переваги з розвитком суспільства зростатимуть і відмовлятись під них невигідно, а згодом буде просто неможливо.

Значний інтерес становлять погляди таких представників земсь­кої статистики, як О. Шлікевич (1849—1909), В. Варзар (1851— 1940), О. Русов (1847—1915) та інші. Вони відіграли помітну роль у розвитку земської статистики, створивши її' так званий чернігівський тип. Перебуваючи під впливом народницьких ідей, вони не могли не рахуватися з процесами, що відбивали розвиток капіталістич­них відносин.

Статистичні дослідження давали величезний матеріал щодо ди­ференціації селянства, зростання куркульства, з одного боку, та Іфолетаризації — з іншого. Про це, зокрема, писав О. Шлікевич у «Земському збірнику Чернігівської губернії» (1890). Аналізуючи матеріали кількох послідовних статистичних обстежень селянських господарств земськими статистиками, О. Шлікевич робить висновок, що бідні стають ще біднішими, а багаті — багатшими. Причому, як зазначає він, «бідні стали біднішими і абсолютно й відносно».

Цей погляд підтримував і О. Русов — відомий український гро­мадський діяч, економіст-статистик. Беручи участь у розробці про­грами статистико-економічних досліджень Чернігівської губернії, він, як і інші автори програми, виходив із неприпустимості застосу­вання в дослідженнях середніх цифр.

Микола Васильович Левитський (1859—1936) - найбільш відомий представник ліберального народництва в Україні.

Як і ліберальні народники в цілому, М. Левитський критикує ка­піталізм, але здебільшого однобічно й поверхово, не розуміючи йо­го історично прогресивної ролі. Левитський, як і народники взагалі, заперечував можливість розвитку капіталізму в Росії. Одним із до­казів на користь цього погляду стала для М. Левитського теорія від­творення Сісмонді, яку сприйняли й російські народники.

М. Левитський увійшов в історію суспільної думки не лише як теоретик ліберального народництва, а й як практик, який розробляв численні проекти розвитку дрібного виробництва, і намагався вті­лити їх у життя. Він є прихильником створення різних форм коопе­рації, артілей, сільськогосподарських виставок, надання дешевого кредиту дрібним виробничникам тощо.

Тихін Іванович Осадчий (1866—1945) — економіст, земський статистик, громадський діяч. Він виступив як ідеолог дрібної бур­жуазії, хоч і проголошував ідею створення сприятливих суспільно-економічних умов «для діяльності не одного якогось класу або су­спільної групи, а для всіх».

Розвиток політичної економії. Бурхливий розвиток продуктивних сил у пореформений період супроводжувався значними соціальними зрушеннями, поглиблен­ням класових суперечностей, пожвавленням суспільної думки. Змі­ни, що сталися в економічному та суспільному житті країни після реформи 1861 р., позначилися і на розвитку політичної економії.

Політична економія як наука в Росії набула певного розвитку ще до реформи 1861 р. Було перекладено й опубліковано низку праць західноєвропейських економістів, друкувалися дослідження вітчиз­няних учених. Велике значення для розвитку політичної економії в Росії мало створення університетських лекційних курсів із цієї дис­ципліни. Політичну економію було включено до навчальних планів університетів (зокрема Московського, Казанського, Харківського), а згодом гімназій і ліцеїв у 1803—1804 рр.

Одним із перших розробив курс політичної економії російською мовою Тихін Федорович Степанов .

У висвітленні цих категорій Т. Степанов здебільшого наслідував. А. Сміта. У дусі А. Сміта він визначає такі категорії, як цінність, ба­гатство. Під капіталом він, фактично, розуміє засоби виробництва, хоч і застерігає проти однобічного його розуміння.

Капіталом, писав він, продукти стають залежно від вживання, якщо дають прибуток, а не використовуються для власного вжитку.

Прихильником класичної політичної економії був також про­фесор Київського університету І. В. Вернадський .

Позитивно оцінюючи процес концентрації капіталу і виробницт­ва, І. Вернадський однозначно негативно ставиться до великої земе­льної власності. На той час така власність була майже виключно поміщицькою, і І. Вернадський як буржуазний економіст пропагує її пристосування до «раціональних», тобто капіталістичних форм гос­подарювання.

Відомий учений-економіст М. Бунге вказував на ве­лике значення для розвитку політичної економії правильного визна­чення її предмета і вважав, що складність такого визначення пояс­нюється позицією ліберальної економічної школи та соціалістів. Обстоюючи шлях капіталістичного розвитку як необхідного й при­родного, М. Бунге критикував соціалістів за те, що вони засуджува­ли існуючий порядок і вбачали свій ідеал у новій організації праці, у «вигаданих формах суспільного устрою».

Наприкінці XIX — на початку XX ст. відбувається певнії переорієнтація економічної думки в Україні. Усе більший вплив на її розвиток справляють німецька історична та австрійська школи. Широкого визнання набула Київська психологічна шко­ла, її представники розглядають явища економічного життя з по­гляду психології суб'єктів господарювання.

Найбільш відомими представниками суб'єктивно-психологічно­го напряму в Україні на початку XX ст. були Р. М. Орженцький та О. Д. Білимович.

Р. Орженцький свою працю «Корисність і ціна. Політико-економічний нарис» (1895) присвячує популяризації ідей австрійсь­кої школи. Він детально викладає теорію цінності Менгера, підтри­мує критику австрійською школою трудової теорії вартості і, особ­ливо, теорії вартості К. Маркса. Р. Орженцький дає істо-рико-філософське обгрунтування психологічного напряму, його за­гальних методологічних принципів. Він високо оцінює теоретичні розробки представників австрійської школи і під впливом їхніх праць запроваджує в науковий обіг поряд з категорією суб'єктивної цінності такі категорії і поняття, як «об'єктивна суспільна цінність», «споживні» та «продуктивні блага».

Цінність благ Р. Орженцький визначає почуттям. Величина цін­ності, писав він, визначається «величиною чуттєвого стану», який породжується фактом володіння благом, або його відсутністю .На еволюції суспільно-економічних поглядів Р. Орженцького по­значився вплив соціальної школи в політичній економії. Суб'єктив-Іно-психологічне визначення цінності він доповнює такими поняття­ми, як історичний характер формування потреб, їхня залежність від обмеженості благ тощо.

Послідовником Київської психологічної школи був також професор Київського університету О. Білимович. Розробляючи і пропагуючи ідеї австрійської школи, він заперечує трудову тео­рію вартості і відповідні теоретичні концепції К. Маркса. Білимович бачить заслугу австрійської школи саме в тім, що вона висту­пила проти трудової теорії вартості, завдяки чому всі теоретичні розробки Маркса - положення про двоїстий характер праці, ро­бочу силу як товар, додаткову вартість — як і вся «теорія експлуа­тації зависла у повітрі».

Михайло Іванович Туган-Барановський (1865—1919) — уче­ний зі світовим ім'ям, який зробив величезний внесок у розвиток багатьох теоретичних проблем економіки. Самий тільки перелік йо­го праць і тих питань, які він вивчав і дослідження котрих здобуло іншу світове визнання, зайняв би багато сторінок.

М. Туган-Барановський став першовідкривачем сучасної інвес­тиційної теорії циклів. Ще 1894 р. він опублікував працю «Промис­лові кризи в сучасній Англії, їх причини і вплив на народне життя», яку захистив як магістерську дисертацію у Московському універси­теті. Це дослідження (доповнене й перероблене) було згодом видано майже всіма європейськими і навіть японською мовами.

Туган-Барановський критично проаналізував сучасні йому теорії ринку та криз і високо оцінив теоретичні засади «теорії реалізації» Сея, яка стверджувала, що пропозиція породжує попит.

Інвестиційна теорія циклів М. Туган-Барановського мала величе-ний вплив на розвиток політичної економії. На його праці не лише і досі посилаються численні західноєвропейські та американські Ікономісти, а й плідно розвивають його ідеї. Схвально ставився до •еорії М. Туган-Барановського Кейнс. Зокрема він майже цілком прийняв ідею М. Туган-Барановського про «заощадження — інвес­тиції» як головну рушійну силу економічних активностей.

Підсумовуючи цей короткий огляд розвитку політичної економії в Україні, слід ще раз наголосити на його певних особливостях. Українські вчені не тільки запозичували економічні ідеї, теорії за­хідних економістів і розвивали їх з урахуванням соціально-еконо­мічних особливостей розвитку України, а й створювали наукові тео­рії, які стали надбанням світової економічної думки.


21.                        Загальна характеристика розвитку економічної теорії у ХХ столітті.


22.                        Кейнсіанство і його особливості в різних країнах.

Сучасна західна економічна теорія характеризується неоднорід­ністю, наявністю багатьох напрямків, шкіл, течій. Така різноманіт­ність є наслідком передовсім розбіжностей у визначенні предмета дослідження й теоретичного трактування економічних явищ, методу вивчення, з'ясування основних способів впливу на соціально-еко­номічні процеси та ролі держави у їх здійсненні.

У сучасній економічній теорії виокремлюють три основні напря­мки: неокласичний, кейнсіанство та інституціонально-соціальний.

Теоретична система та економічна програма Дж. М. Кейнса Кейнсіанство — одна з провідних течій сучасної економічної думки. Свою назву отримала від автора основних її концепцій -Джона Мейнарда Кейнса (1883 -- 1946), англійського економіста, державного й політичного діяча.

У своїх наукових творах він розглядає широке коло проблем, зо­крема, проблеми теорії ймовірності, монетарної економіки, наслідки мирної угоди, укладеної після першої світової війни. Проте його головною працею є «Загальна теорія зайнятості, процента і гро­шей» (1936 р.), про яку Дж. Гелбрейт у свій час писав, що «вона є абсолютно незрозумілою, погано написаною та передчасно опуб­лікованою».

Учення Кейнса стало своєрідною реакцією на неокласичну шко­лу й маржиналізм, які панували в економічній науці до нього і до яких колись належав і він сам як учень А. Маршалла і кембріджської школи. Економічна криза 1929—1933 рр. різко змінила погля­ди Кейнса, він рішуче й безоглядно пориває з поглядами А. Маршалла, його ідеями фритредерства й висловлює думку про те, що капіталізм доби вільної конкуренції вичерпав свої можли­вості та пішов у непам'ять.

На відміну від інших буржуазних економістів, які зосереджували свою увагу на діяльності окремих господарських одиниць, Кейнс значно розширив рамки дослідження, роблячи спробу розглянути національне капіталістичне господарство в цілому, оперувати пере­важно агрегатними категоріями - споживання, нагромадження, заощадження, інвестиції, зайнятість, тобто величинами, котрі визна­чають рівень та темпи зростання національного доходу. Та голов­ним у методі дослідження Кейнса було те, що, аналізуючи сукупні народногосподарські величини, він прагнув встановити причинно-наслідкові зв'язки, залежності та пропорції між ними. Це поклало початок такому напрямку економічної науки,, який сьогодні називають макроекономічним.

На відміну від теорій Кларка, Маршалла, Пігу та інших, Кейнс дійшов висновку, що всі життєво важливі проблеми високорозвину-того капіталістичного суспільства слід шукати не у сфері пропозиції ресурсів (їхньої рідкісності, цінності, найбільш ефективного поєд­нання для отримання максимуму продукції, «винагородження» фак­торів виробництва і т.п.), чим займалася до цього часу неокласична економічна думка, а у сфері попиту, що забезпечує реалізацію цих ресурсів. Відповідно до закону Сея, котрий став засадним для всієї неокласичної політекономії, сам процес виробництва товарів ство­рює дохід, що точнісінько дорівнює вартості вироблених товарів. Це, у свою чергу, означає, що виробництво будь-якого обсягу про­дукції автоматично забезпечує дохід, необхідний для закупівлі всієї продукції на ринку. Пропозиція породжує свій власний попит — ось головний постулат названого закону.

Кейнс заперечив дію автоматичного механізму як на ринку това­рів, так і на ринку робочої сили та капіталу.

По-перше, він поставив під сумнів існування за умов монополіс­тичного капіталізму (до речі, сам Кейнс не вживав цього словоспо­лучення, але саме його мав на увазі) вільного руху цін у напрямі зниження. Досвід показував, що ціни запишаються незмінними на­віть за умов зниження зарплати та спаду виробництва.

По-друге, Кейнс показав неможливість постійного зниження норми процента з метою стимулювання інвестицій. Є певна межа, нижче за яку економічні суб'єкти віддадуть перевагу не передаван­ню своїх заощаджень у позичку, а триматимуть їх у вигляді ліквідних засобів з метою страхування себе у разі різних непередбачених ускладнень.

По-третє, Кейнс поставив питання про неможливість зниження заробітної плати у зв'язку з наявністю сильних профспілок, що за­хищають економічні інтереси робітничого класу.

Таким чином, Кейнс намагався показати, що механізм автомати­чного зрівнювання попиту та пропозиції, що на ньому грунтується неокласична теорія, є утопією.

Убивчий висновок кейнсіанської теорії полягає в тім, що за капі­талізму не існує жодного механізму, який гарантував би повну за­йнятість. Кейнс стверджує, що економіка може бути збалансованою, тобто може досягти рівноваги сукупного обсягу виробництва за ви­сокого рівня безробіття та інфляції.

У стислому вигляді кейнсіанське трактування макроекономіки можна подати так.

Основоположним у теорії Кейнса, як уже зазначалося, є твер­дження про те, що ціни на продукцію та заробітна плата в коротко­строковому періоді є нееластичними щодо зниження, тобто падіння сукупного попиту не справляє впливу на їхній рівень. Це призво­дить до того, що крива сукупної пропозиції стає горизонтальною лі­нією, котра розміщується праворуч від нульового рівня реального обсягу виробництва, нижче його рівня за повної зайнятості або рів­ня потенційного обсягу виробництва. Відповідно до кейнсіанської

теорії, як тільки досягнуто рівня повної зайнятості, крива сукупної пропозиції перетворюється на вертикаль.

Функціонування економіки на горизонтальному відрізку кривої сукупної пропозиції означає значний надлишок виробничих потуж­ностей і велике безробіття, тому розширення сукупного попиту пе­редовсім збільшуватиме реальний обсяг виробництва і зайнятості, а не рівень цін.

Кейнсіанці вважають, що сукупний попит є нестабільним, навіть тоді, коли не відбувається жодних змін у пропозиції грошей. Зокрема, такий компонент сукупного попиту, як інвестиції, постійно зазнає ко­ливань, у зв'язку з чим змінюється положення кривої сукупного по­питу. Зниження сукупного попиту вплине лише на обсяг виробництва та зайнятість (обсяг виробництва знизиться). При цьому реальний об­сяг виробництва може залишатися нижче за рівень виробництва з по­вною зайнятістю невизначений час, доти, доки не відбудеться випад­кового врівноважуючого розширення сукупного попиту.

Відмінність від класичних поглядів є очевидною. Для економіс-тів-класиків сукупний попит є стабільним, поки не відбувається значних змін у пропозиції грошей. У разі, коли сукупний попит зни­зиться, еластичність цін і заробітної плати забезпечить роботу авто­матично вбудованого механізму, за допомогою якого підтримується функціонування капіталістичної економіки на рівні її потенційного обсягу виробництва і природної норми безробіття.

У кейнсіанській теорії мінливість сукупного попиту та нееласти-чність цін означають, що безробіття може збільшуватися і зберіга­тися в ринковій економіці тривалий час. Щоб уникнути величезних втрат від спадів та криз, необхідним є активне макроекономічне ре­гулювання сукупного попиту з боку держави.

Саме такий висновок з аналізу макроекономічних процесів уперше сформулював Д. Кейнс. Запропонована ним модель розвит­ку процесів виробничої діяльності була першим серйозним аргумен­том для проведення державної політики, спрямованої на ліквідацію негативних наслідків, що виникають з причин недостатнього попиту.

Поширення кейнсіанства в різних країнах Поява концепції Кейнса закономірно породила великий резонанс у капіталістичному світі та справила значний вплив на дальший роз­виток економічної теорії і економічної політики. Найбільш активні її прихильники зв'язують цю модель з початком нового етапу в роз­витку економічної науки.

Кейнсіанство зайняло провідне місце в політекономії в багатьох країнах розвинутого капіталізму, особливо у США та Англії, і три­валий час зберігало свої позиції. Послідовники Кейнса висунули три проблеми, які мають відносно самостійний характер: проблему ди­намічної рівноваги, проблему тривалих відхилень від стану динамі­чної рівноваги та проблему короткотривалих відхилень, або цикліч­них коливань. Теорії, що виникли як результат дальшого розвитку теорії Кейнса, називають неокейнсіанством.

У США ідеї Кейнса розвивали ще у 30-ті рр. його американські послідовники і передовсім економісти Гарвардського університету Е.Хансен та С. Харріс. Елвін Хансен (1887—1976) вів у Гарвард­ському університеті спеціальний семінар, який відвідували визначні урядові чиновники та бізнесмени. Цей семінар відіграв важливу роль у поширенні кейнсіанських ідей у США.

Характерною рисою економічних теорій післякейнсіанського пе­ріоду є те, що у поясненні найважливіших економічних проблем чі­льне місце надається інвестиціям. Послідовники Кейнса виходять з того, що причина циклічності, а водночас і причина періодичних криз та безробіття полягає у «коливаннях динаміки інвестицій».

Розвиток неокейнсіанської теорії циклу зв'язують з іменами та­ких відомих економістів, як Р. Харрод, П. Самуельсон, Д. Хікс.

Модель Хікса—Хансена відкриває великі можливості для дослі­дження взаємодії ринків товарів та грошей.

Аналітичним апаратом моделі Хікса—Хансена з успіхом корис­туються представники найрізноманітніших напрямків сучасної еко­номічної науки.

Інвестиційна теорія циклу стала засадною для побудови неокейнсіанських антициклічних програм, які зосереджували увагу на ди­наміці капіталовкладень, її регулюванні з боку держави. Типові тлумачення такого регулювання дав Хансен, назвавши два методи боротьби з циклічними коливаннями. Один метод полягає у стабілі­зації безпосереднього обсягу інвестицій, інший — у компенсації коливань приватних інвестицій заходами фіскальної та кредитно-грошової політики.

Неокейнсіанці стверджують, що за сучасних умов цілком мож­ливо обмежувати розмах циклічних коливань, стримуючи зростання виробництва у фазі піднесення та стимулюючи його у фазі рецесії. Органом, здатним це зробити, є держава, що має у своєму розпоря­дженні багато важелів для заохочення приватних інвестицій напере­додні спаду або послаблення інвестиційної діяльності у період «пе­регрівання» економіки.

Значне місце в концепції американських неокейнсіанців нале­жить так званим вбудованим стабілізаторам, тобто автоматичному застосуванню податкової та бюджетної політики для регулювання циклу.

Економічна програма шведської соціал-демократії базувалася саме на ідеях стокгольмської школи політичної економії, основними представниками якої були Ерік Ліндаль, Гуннар Мюр-даль, Бертіль Улін, Ерік Лундберг. Їхня теоретична концепція аналогічна висновкам Кейнса. Так само як і Кейнс, шведські економісти були впевнені, що існує ефективний спосіб розв'язання основних проблем економіки. Суть його полягає в тім, що держава повинна втручатися в госпо­дарське життя і проводити активну економічну політику з метою лі­квідації розривів безробіття та інфляції. Основним об'єктом держа­ні юго втручання є сукупний обсяг попиту.

Е. Ліндаль та Г. Мюрдаль побудували модель грошового обігу, яка демонструвала залежність економічної рівноваги від викорис­тання грошових ресурсів, зокрема від заощаджень споживачів.

Французьку концепцію індикативного планування опрацював Франсуа Перру. Не заперечуючи значення ринкового механізму та конкуренції у регулюванні капіталістичної економіки, прихильники концепції індикативного планування переважного значення надава­ли державному регулюванню через програмування економічного розвитку країни. Основу такого програмування становила система національних рахунків та державних планів індикативного (реко­мендаційного) характеру.

Концепція Перру справила значний вплив на практичну реаліза­цію програмування економіки Франції. 1947 р. було прийнято пер­ший п'ятирічний план. Така практика тривала й у наступні роки.




23.                        Неокейнсіанські теорії економічного зростання.

Неокейнсіанські теорії стали розвиватися, долаючи вузькі місця концепції Кейнса. Аналізуючи економіку капіталістичних країн у 30-ті рр., він неминуче мусив виходити з умов її глибокої стагнації. Відтак кейнсіанська теорія була статичною, бо брала економіку у рівновазі, а не у стані динаміки. Вона майже не розглядала довго­строкових, перспективних тенденцій, оскільки була тільки спробою пояснити сучасний Кейнсу стан економіки, з'ясувати умови «повної зайнятості».

У післявоєнні роки на перший план соціально-економічного роз­витку західних країн виступають не проблеми «повної зайнятості», а проблема економічного зростання.

Об'єктивною передумовою для появи такої проблеми стали про­цеси, що відбувалися в розвитку економіки в післявоєнний період. Розгортання НТР, нерівномірний розвиток капіталістичних країн, високі темпи економічного зростання в соціалістичних країнах поставили цю проблему на порядок денний. Найбільш непокоїли за­хідних економістів високі темпи зростання економіки соціалістич­них країн, що загострювали проблему «економічного змагання двох систем».

Саме за цих умов і з'являються теорії економічного зростання, ангори яких роблять спроби створити теорію відтворення придатну для різних кон'юнктурних умов, визначити загальні фактори еконо­мічного зростання.

Поява цих теорій була б неможливою без суттєвої зміни поглядів па роль держави в регулюванні відтворювальних процесів.

Теоретична модель зростання, що була побудована Кейнсом, пе­редбачала можливість впливати на величину сукупного попиту, за­йнятості та національного доходу регулюванням «незалежних змін­них» — схильності до споживання, граничної ефективності капіталу І а норми процента.

Ідеї Кейнса розвинули його послідовники — А. Хансен,  Є. Домар та ін. Після другої світової війни, намагаючись уник­нути недоліків моделі Кейнса, неокейнсіанці опрацювали нові (мо­делі Р. Харрода, Є. Домара).

Із концепції Кейнса безпосередньо випливало абстрактне рівнян­ня, основною ланкою якого було врахування реалізації продукції. Копо передбачало рівновелике зростання виробництва й агрегатного попиту як умову динамічної рівноваги. Обов'язкова рівновага за­ощаджень та інвестицій та обов'язкове повернення отриманого до­ходу у процес виробництва призводили тільки до збереження незмінного стану. Призначення моделі Кейнса полягало в тім, щоб Імусити економіку працювати на підставі взаємодії тільки існуючих Інмпічин, беручи до уваги тільки наявні ресурси. Якщо Кейнс застосовував модель мультиплікаторат для  короткострокового періоду, то неокейнсіанці розширили часові межі дії мультиплікатора, використовуючи цю модель у динамічно­му аналізі. Важливим нововведенням неокейнсіанської теорії саме і є включення «виробничого ефекту» у модель зростання і врахування умов, необхідних для забезпечення безперервного зростання еконо­міки (динамічної рівноваги).

Послідовник Кейнса англійський економіст Рой Харрод у спробі подолати кейнсіанську статичну модель розробив динамічний варі­ант теорії економічного зростання. «Динаміка», за Харродом, перед­бачає стійкий темп зростання протягом тривалого часу на відміну від «статики», що передбачає просте відтворення (або таке зростан­ня, чи скорочення виробництва, яке має епізодичний характер). Ха­ррод виходить з того, що підставою економічного зростання є три фактори: робоча сила, випуск продукції або дохід на душу населен­ня, розмір наявного капіталу. Для розробки своєї моделі він запро­вадив такий показник науково-технічного прогресу, як капіталоміс­ткість, тобто відношення величини капіталу до обсягу випуску продукції.

Модель зростання Р. Харрода є найбільш раннім та найбільш на­очним прикладом ідеї «нейтральності» технічного прогресу, яка бе­ре початок із тези про стагнацію 30-х рр.

Багато хто із тогочасних західних економістів стверджував, що Іростання значення капіталозберігаючих інновацій було одним з факторів, що зробили свій внесок у хронічну дефляцію економік розвинутих країн. Це був розрив з концепцією «ухилу» в бік авто­матизації. У 40-х рр. емпірично виявлена довгострокова стабіль­ність агрегованого показника капіталомісткості зробила економіс­ті н більш сприйнятливими до ідеї «нейтрального технічного прогресу».

Р. Харрод розділив економіку на два сектори: сектор, що вироб-ияс інвестиційні блага, та сектор споживацьких благ. Особливість Іносекторних моделей полягає в тім, що загальна нейтральність к-міічного прогресу не передбачає нейтральності інновацій у кож­ному секторі. Технічний прогрес у цілому, показує Харрод, яким би не був його факторозберігаючий характер у секторі, що створює ін-иссіиційні блага, є капіталозберігаючим, оскільки він зменшує витрати капіталу на реальні капіталовкладення у кожному секторі, на­ші ь за постійної ставки процента. Дешевші машини, у свою чергу, стимулюють заміщення праці капіталом.

Американський економіст Є. Домар, як і Харрод, протиставляю­чи економічну динаміку статичним теоріям, передовсім кейнсіанству, розглядає принцип акселерації як теоретичне положення, що найбільш яскраво відображує динамізм економіки. Домар вважає інвестиції основним фактором і рушійною силою економічного зростання у зв'язку з їх подвійним ефектом («дохідний» та «вироб­ничий»). Формула економічного зростання Домара відображує ті самі закономірності, що й рівняння Харрода, але в іншій математи­чній інтерпретації. У ній приріст продукції дорівнює добуткові АБ, де А — схильність до заощадження, Б — продуктивність інвестицій. Що вище значення А, то більше має бути частка доходу, що інвес­тується, і більше наступне зростання доходу. Так само що більшим є значення Б, то більше продукту може бути створено за даної суми капіталу і швидше зростатиме дохід. Якщо національний дохід, стверджує Домар, зростає за такого відносного щорічного темпу АБ, який дорівнює оптимальному, то надлишкового нагромадження ка­піталу не буде.

Рівняння Харрода та Домара дуже близькі, і тому здебільшого говорять про рівняння Харрода—Домара.

Дія принципу акселерації у моделях Домара та Харрода базуєть­ся на тому, що зміни споживацького попиту зі зростаючою інтенси­вністю передаються на різні ступені виробництва, до того ж між змінами масштабів споживацького попиту та змінами розмірів інвестицій існують прямі кількісні залежності: відносно незначні зміни споживацького попиту приводять до відносно значних змін масшта­бів інвестицій.

Якщо кейнсіанська рівновага потребувала рівності між фактични­ми заощадженнями й бажаними інвестиціями, моделі економічного Іростання потребують для забезпечення рівноваги певного зв'язку між основним капіталом і темпом зростання продукту. Провідна ідея цісї концепції полягає у визнанні того, що інвестиції є «творцями» ви­робничих потужностей. І саме вона стала головним нововведенням, яке повернуло кейнсіанську теорію до теорії зростання.

Моделі економічного зростання Харрода—Домара були однофа-к горними, тобто спрощеними. Вихідним їхнім положенням було те, що динамічна рівновага потребує певної відповідності виробництва до  попиту.

Складнішими системами моделювання є багатофакторні моделі економічного зростання Е. Хансена, Д. Хікса, Д. Дьюзенберрі. Ці моделі є неокейнсіанськими, модифікованими за рахунок запрова­дження в базові (однофакторні) моделі механізму циклічних коли-наиь, змін галузевої структури виробництва, впливу науково-технічного прогресу, аналізу та залучення конкретних економічних ч.ших. Теорії економічного зростання, що зросли з кейнсіанської концепції, дали поштовх серйозним статистичним розробкам, глиб­шому вивченню економічної кон'юнктури для розширення використання математичних методів у економічних дослідженнях.


24.                        Посткейнсіанство.

Розроблені в теорії Кейнса та його послідовників різноманітні практичні рекомендації після другої світової війни активно втілювалися в економічній політиці західних країн. Цей напрямок, зазнав­шії значної еволюції, стає панівним у західній економічній теорії  60-х рр.

Проте вже в другій половині 60-х рр. і особливо в 70-ті рр. реце­пт неокейнсіанської моделі почали все більше суперечити об'єктивним законам розвитку і, більше того, вони навіть сприяли загостренню окремих проблем. Так, найбільш гострими проблемами для тогочасної економіки стають інфляція, дефіцит державного бю­джету і особливо — циклічність розвитку. Соціально-економічний і політичний розвиток західних країн після другої світової війни з усією наочністю довів, що державне регулювання економіки не спроможне забезпечити повної зайнятості і рівноваги. На базі кейн-сіанських концепцій і моделей не вдалося розв'язати проблем реалі­зації і безкризового розвитку.

Ініціаторами критики кейнсіанства стали передовсім його тради­ційні супротивники з неокласичної школи, зокрема монетаристи, прихильники теорії пропозиції, теорії раціональних очікувань та ін. За цих умов дальший розвиток кейнсіанства здійснюється під гас­лом його нового реформування, появи нових шкіл та напрямків. Ще у 60—70-х рр. у науковому світі стає відомим так зване посткейнсіанство.

Історично посткейнсіанство сформувалося злиттям двох науко­вих напрямків: англійського лівого кейнсіанства з центром у Кембріджі, де тривалий час жила і працювала Дж. Робінсон — загально­визнаний лідер цієї течії, і американської групи економістів (Р. Клауер, П. Девідсон, А. Лейонхуфвуд, С. Вайнтрауб, X. Мінскі та ін.). Американці ще із середини 60-х рр. виступили з критикою кейнсіанської ортодоксії як теорії «рівноваги з неповною зайнятіс­тю». Вони стверджували, що версія кейнсіанства, що розроблена Е. Хансеном, П. Самуельсоном, Дж. Хіксом, спотворила справжню суть теорії Кейнса.

Ліві кейнсіанці, найбільш яскравим представником яких була Джоан Вайолет Робінсон (1903—1983), а також Н. Калдор, П. Сраффа, продовжили критику неокласицизму, а особливо його методологічної основи — маржиналізму. Основним своїм завданням вони вважали оновлення вчення Кейнса та доведення до логічного кінця заперечення неокласичної системи. Саме тому за об'єкт своєї критики ліві кейнсіанці взяли методологічні принципи не тільки неокласичних, а й неокейнсіанських теорій. Так, наприклад, вони категорично відмовляються від моделі Хікса—Хансена, трактуючи її як «незаконнонароджене кейнсіанство». Джоан Робінсон однією з перших визнала кризу ортодоксального кейнсіанства.

Ліве кейнсіанство — реформістський, дрібнобуржуазний варіант кейнсіанської теорії, спрямований па захист інтересів немонополіс-Іпчного капіталу, фермерів, інтелігенції, службовців та робітників. Ліві кейнсіанці висувають свої варіанти реформування капіталізму, прагнучи підкріпити їх реалістичнішою економічною теорією. Саме цьому служать їхні інтерпретації проблем ефективного попиту, еко­номічного зростання та розподілу продукту, питань мікроекономіки (теорія вартості, ціноутворення

Концепція лівих кейнсіанців є прогресивною, бо, по-перше, вона критикує засилля монополій, пікреслюючи небезпеку надмірної концентрації економічної могутності в їхніх руках. Ліві кейнсіанці иисувають ряд антимонопольних вимог, що зумовило їх підтримку прогресивними силами західних країн, зокрема робітничим рухом. По-друге, прихильники цієї концепції наполягають на розв'язанні інших соціальних проблем, зокрема ліквідації нерівності в розподі-м доходів і збільшенні купівельної спроможності населення, пере­дні птуванні військових витрат на житлове будівництво, охорону моров'я, соціальне страхування і т. ін.

З іменами Дж. Робінсон та Н. Калдора зв'язано розробку конце­пції розподілу, яка спирається на теорію відтворення та зростання  Кейнса. Основні елементи посткейнсіанського підходу до ції ї проблеми можна сформулювати так. По-перше, формування доходу не зв'язане з граничною продуктивністю агентів виробництва, а отже, нерівність у розподілі не можна пояснити різними рівнями продуктивності цих агентів. Причини різниці в доходах посткейнсі-пмці нбачають, з одного боку, у соціальних та політичних традиціях І рішеннях, а з іншого — у дії ринкових сил.

По-друге, рівні заробітної плати та прибутку, а також співвідно­шення між ними визначаються одночасно з іншими макроекономічними змінними, а саме: темпом зростання національного продукту, темпом розширення зайнятості, динамікою цін і т. ін.

По-третє, визначальною детермінантою процесу нагромадження є інвестиційна діяльність. Зрушення в економічній кон'юнктурі, спричинені підвищенням або зниженням обсягів капіталовкладень, впливають на процес економічного зростання і розподілу значно більше аніж зміни відносних цін.

По-четверте, гранична схильність до заощадження у власників капіталу вища, ніж у тих, хто отримує заробітну плату. Проте, на думку посткейнсіанців, інтенсивність процесу інвестування зале­жить не від граничної схильності до заощадження з прибутку, а від комплексної оцінки підприємцями перспектив економічного розвитку.

У посткейнсіанських теоріях розподілу розвинуто далі кейнсіанський постулат про рівність чистих інвестицій та добровільних за­ощаджень. Але, на відміну від Кейнса, посткейнсіанці, аналізуючи механізм, що забезпечує вирівнювання очікуваних заощаджень та інвестицій, особливо наголошують на потребі змін у системі роз­поділу, хоч і не дають ґрунтовного аналізу закономірностей фор­мування доходів різних класів та соціальних груп. Так, система розподілу за Калдором має забезпечувати відповідний рівень за­ощаджень. А оскільки величина норми заощадження значною мі­рою є функцією соціально-економічного статусу одержувачів дохо­ду, то вирішення проблеми розподілу в Калдора в кінцевому під­сумку можна зобразити у вигляді достатньо простої схеми: якщо заощаджень недостатньо, то треба збільшити доходи тих, хто біль­ше заощаджує.

Важливу роль у формуванні теоретичної концепції лівого Ісейнсі-анства, яке виступає під гаслом «антимаржиналістської революції», крім Дж. Робінсон, відіграв один із представників кембріджської школи П'еро Сраффа. Його концепцію, викладену у книжці «Виро­бництво товарів за допомогою товарів» (1960) прихильники лівого кейнсіанства оцінюють як логічну підставу для побудови нової тео­рії розподілу. Сраффа відкидає неокласичну теорію формування вартості й розподілу, пориває з концепціями «граничної корисності» і «граничної продуктивності», повертаючись до теорії вартості Д. Рікардо.

Сраффа, а також Дж. Чемберлін наголошують, що у сучасній економіці чиста конкуренція є лише дефініцією, але такою є й чиста монополія. А отже, в реальній економіці ці дві тенденції тісно пе­реплітаються, породжуючи одна одну. Робінсон і Чемберлін зазна­чають, що монополістична конкуренція --це конкуренція, за якої покупці можуть чітко відрізнити товари один від одного. Робін-сон називає таку конкуренцію недосконалою, Чемберлін -- моно­польною.

Критика ортодоксального кейнсіанства у США ведеться за таки­ми основними напрямками. По-перше, «ортодокси» не розробляли теорії інфляції, відірвавши реальні процеси від процесів ціноутво­рення. У результаті цього їхні теорії циклу та рецепти антициклічної політики виявилися неспроможними за умов стагфляції. По-друге, вони ігнорували роль грошово-кредитних факторів та фінансової системи в цілому як причин, що породжували і стимулювали еко­номічну нестабільність. Саме на цих проблемах зосереджує свою увагу нове кейнсіанство.


25.                        Еволюція неокласичних ідей.

Монополізація економіки, виникнення державно-монополістичної форми власності, усесвітня економічна криза 20—30-х рр. поставили під сумнів основні постулати ортодоксального неокласицизму. Вихідний принцип неокласиків - принцип лібералізму, згідно з яким вільне ціноутворення і ринковий спосіб розподілу доходів обумовлюють прийняття економічними суб'єктами оптимальних го­сподарських рішень, що має своїм наслідком урівноважування по­питу і пропозиції, був підірваний.

Остаточного удару основоположним принципам неокласицизму кейнсіанці, які запропонували нову концепцію економічно­го розвитку. Після прийняття їхніх рекомендацій урядами багатьох країн вірогідність основних постулатів неокласичної теорії взагалі ставилась під сумнів.

Крім того, світова економічна думка тієї доби не могла не зважати на ще один напрямок — марксизм, який реалізовувався на практиці як соціалістичне, центрально-кероване господарство, спираючись, як і кейнсіанство, на ідеологію державного втручання в економіку.

Переглянути неокласичну теорію ринку намагалися і самі пред­ставники неокласичної школи. Видатні теоретики-неокласики Л. Вальрас, А. Пігу, А. Хоутрі, К. Вікселл та інші також указували на обмежені регулюючі можливості ринкової конкуренції, особливо до нових умов, і вважали за необхідне доповнити її державним регулюванням.

Однак послаблення позицій неокласицизму як основи економіч­ної політики зовсім не означало відмови від неокласичної методологією аналізу економічних явищ.

На той час неокласичний напрямок мав майже столітню практи-Іл економічних досліджень, зв'язаних із використанням найріз­номанітніших методів і підходів, що, починаючи з теорій послі­довників рікардіанської школи та концепції загальної і часткової рівноваги, уможливлювали всебічне висвітлення закономірностей соціально-економічного розвитку.

Неокласична школа політичної економії справляла неабиякий вплив на інші напрями. Саме неокласичні теорії формували методо­логічні засади досліджень економічних явищ усіма іншими течіями в політичній економії: в основу ідей кожної з них було покладено неокласичний аналіз взаємозв'язків та взаємовпливу елементів еко­номічної системи. Адже економічні доктрини будь-якого спряму­вання виходили з того, що втручання держави в економіку можливе лише у межах, окреслених приватною власністю на засоби виробництва, тому воно має базуватися на визначенні особливостей та закономірностей функціонування ринкового організму, на розумінні того, що свідоме формування одного з елементів економічної сис­теми спричинятиме відповідні зміни в усій системі.

У контексті грошово-кредитної доктрини саме неокласики фор­мулюють монетарну теорію економічного циклу, вказуючи, що еко­номічний цикл -- суто грошове явище, зумовлене нестабільністю попиту на гроші і відповідними змінами умов грошового кредиту­вання. Вони першими звернули увагу на необхідність проведення державою активної кредитно-грошової політики. Згодом цю тезу (хоч і по-різному) розвиватимуть монетаристи та кейнсіанці.

Водночас у межах неокласичної традиції виникає окремий на­прямок, представники якого намагаються довести, що конкуренція притаманна також і монополістичній стадії розвитку економіки. Д. Робінсон, Е. Чемберлін, Й. Шумпетер здійснюють перегляд нео­класичної концепції ринку, формулюють теорії монополістичної конкуренції, за допомогою яких доводять, що сили ринкового само-врегулювання торують собі шлях за будь-яких умов.

Інші неокласики закликали до відновлення економічних умов, за яких знову запрацює механізм вільної конкуренції, до розробки мо­делей виходу з економічної кризи та економічного зростання, тим самим розширюючи предмет неокласичних досліджень: стрімкозростає різноманітність об'єктів дослідження, змінюються підходи до їх вивчення. У межах неокласичного напряму формулюються рі­зноманітні ліберальні концепції суспільно-економічного розвитку, інколи настільки протилежні за змістом, що можна було говорити про виникнення ��ових шкіл. Але основний принцип — орієнтація на потенціал ринкової системи та ринкових механізмів — об'єднує всі напрями і школи.

Неокласична економічна теорія входить у нову фазу, набирає нових рис, чітко окреслюються її функції — нормативна (форму­люються програми розвитку, визначаються його основні напрями, розробляються практичні рекомендації, тобто формуються засади економічної політики) та позитивна, науково-дослідна (вивчаються економічні закономірності та фактори прогресу суспільства). Широко використовуються економіко-математичні, статистичні методи моде­лювання економічних процесів, системний та факторний аналіз.

Розгортання всесвітньої кризи зумовлює виникнення нових пріо­ритетів у наукових дослідженнях — проблеми відновлення еконо­мічної рівноваги, циклічності та економічного зростання. Представ­ники неокласичної школи розв'язують їх по-різному, але в межах неокласичної методології. Це приводить до нового поділу представ­ників неокласичної школи на кілька помітних наукових течій (на­прямків).

Так, напрям, що абсолютизує саморегулюючий потенціал ринку, ІлІІеречує необхідність втручання держави в економіку, отримує на­зву консервативної (ортодоксальної) течії неокласичної школи. Саме завдяки цій течії відбувається вдосконалення методів дослідження ринкових процесів, їй належать пріоритети в галузі функці­онального аналізу проблем економічного зростання.

У цей же час формується і неолібералізм — течія в неокла­сичному вченні, що визнає можливість часткового, обмеженого впливу держави на економіку. Це свідчило про пристосування ідей лібералізму до нової дійсності, і отже, про початок нового етапу йо­го розвитку.

На відміну від консервативного, неолібералізм є напрямком, що претендує на створення повної соціальної картини суспільства, ви­значення основних принципів його функціонування. Поряд із декла­руванням принципу економічної свободи та невтручання держави в економіку, сучасний неолібералізм проголошує принцип соціальної справедливості, тобто не обмежує роль держави функцією охоронця ринкових відносин, а визнає за нею право організатора соціального життя суспільства, щоправда, в межах економічних можливостей цього суспільства. За державою закріплюється функція забезпечен­ня соціальної стабільності в суспільстві, як умови нормального роз­витку економіки. Політичною доктриною неоліберальної теорії стає ідея сильної держави — організатора конкурентно-ринкових відно­син та міцної економіки.

Теоретичне обгрунтування цієї доктрини по-різному здійснюва­лось представниками німецької, англійської, французької неолібе­ральних шкіл. Серед найвидатніших сучасних досягнень неолібе­рального напряму — доктрина монетаризму, сформульована американським ученим М. Фрідменом та вдосконалена представни­ками чиказької школи. Для неї характерне використання неокласич­них підходів до аналізу, визнання визначальної ролі грошових фак­торів, поєднання двох функцій економічної науки та вирішення макроекономічних проблем на підставі тези про невтручання дер­жави в економіку. Сучасна монетарна теорія стала результатом інте­грування неоліберальної доктрини і консервативних неокласичних концепцій економічного зростання.

Інтегрування економічних учень відбувається не лише в межах неокласичних підходів. Спостерігається тенденція до зближення кейнсіанської та неокласичної шкіл, тобто неокласичний синтез. Уможливлює цей синтез те, що кейнсіанська теорія хоч і декларує принцип втручання держави в економіку, але розуміє це втручання тільки як початковий імпульс, передбачаючи надалі ввімкнення са­морегулюючих ринкових сил. Фактично всі сучасні доктрини не ви­ключають регулюючого впливу держави, різниця полягає лише в тім, які саме об'єкти втручання бачить та чи інша школа, які допус­тимі межі визнає.

 Отже, вже в 30-х рр. у межах неокласичного методу дослідження формується кілька напрямів: консервативний, що наслідує традиції неокласичної школи і аналізує проблеми економічної рівноваги, ци­клічності розвитку та економічного зростання; неолібералізм, пред­ставники якого, наполягаючи на принципі саморегулювання ринко-иої економіки, визначають межі, рівень і напрями впливу держави па суспільно-економічний розвиток; неокласичний синтез, що за­хищає необхідність гнучкого поєднання принципу невтручання в економіку з кейнсіанськими методами державного регулювання за­лежно від конкретної економічної ситуації.

Для всіх напрямів характерне використання таких підходів до економічного аналізу, що збагачували політичну економію протя­гом усієї історії її розвитку. Основним серед них є принцип свободи економічної діяльності та обмеження втручання держави в економіку.

Починаючи із 70-х рр. неокласична теорія переживає відроджен­ня класичних традицій, повертаючись до визнання визначальної ро­лі економічного суб'єкта та ринкового механізму саморегулювання Іпя встановлення загальної економічної рівноваги. Розвиток нео-кпасичної теорії зв'язується з дослідженнями в кількох напрямах: із теоретичним визначенням шляхів подолання кризових явищ у рин-мчшх відносинах; із прогнозуванням економічної поведінки суб’єктів ринкової діяльності в динамічному середовищі; з формуванням принципів економічної політики, спрямованої на захист та підтримку конкурентної ринкової економіки за умов монополізму; із тічмаченням методів вирішення соціальних проблем, породжених •нею ринкових сил, що до цього часу залишались поза увагою нео-к ипсичного аналізу. Знову з'являються теорії, що заперечують необ-мдиість будь-якого втручання держави в економіку. В центр їх уваги потрапляють як економічні, так і неекономічні фактори розвитку та ринкового саморегулювання. Цей напрямок отримує назву «нової класики», або «нової класичної економікс» і є ознакою неокласичного ренесансу.

У працях представни­ків сучасного консервативного напряму досліджуються проблеми, зв'язані з удосконаленням механізмів функціонування ринкової економіки на макро- та мікроекономічному рівнях. Ці теорії репре­зентовано доктринами раціональних очікувань та економіки про­позиції.

У сучасних західних академічних колах нову неокласику вважа­ють домінуючим і перспективним напрямком. Та слід зазначити, що побудований на основі ідеї цінової рівноваги та теорії граничної ко­рисності, на використанні принципу системного аналізу сучасний неокласицизм впритул підходить до визнання необхідності впливу держави на окремі сторони економічної системи з метою спричини­ти «ланцюгову реакцію» і забезпечити умови для дії ринкових сил. Посилаючись на те, що нові організаційні форми виробництва по­требують нових підходів до проблеми саморегулювання, неокласи­ки вважають за необхідне досліджувати економічні явища з погляду можливого стимулювання і стабілізації економічних процесів, не зашкоджуючи дії ринкових сил.



26.                        Перегляд неокласичної концепції ринку.

Модель досконалої конкуренції, що її було покладено в основу всіх теоретичних узагальнень класичної та неокласичної шкіл, була досить умовною. Це визнавали й самі класики. Зокрема, вже А. Сміт припускав, що продавці на ринку можуть домовитися про ціни на товари, Дж. С. Мілль розглядав ситуацію монопольного володіння товаром, її наслідки для економічної рівноваги, А. Курно побудував першу в історії науки модель максимізації прибутку монополістом.

Але вплив такого чинника, як монополія, на той час був настіль­ки несуттєвим і швидкоминущим, що ринок та конкуренція в еко­номічній теорії, починаючи від Сміта, Рікардо, Мальтуса, Мілля і закінчуючи Маршаллом, розглядаються як ідентичні категорії.

Класична і, значною мірою, неокласична теорії протягом трива­лого часу продовжують користуватися поняттям досконалої конку­ренції, яке, хоча й зазнає певних уточнень, у цілому сприймається як аксіома.

Досконала конкуренція за класичною теорією виконує кілька функцій, зокрема ціноутворюючу, стимулює скорочення граничних нитрат виробництва, сприяє безперебійному руху капіталів, їхньому переливанню із галузі в галузь, раціоналізує структуру виробництва, урівноважує й регулює розвиток суспільної економіки.

Монополію автори класичного та неокласичного спрямування завжди розглядали як антипод конкуренції.

Завершеного вигляду класична теорія монополії набула в працях Маршалла. Він підсумував усі теоретичні досягнення попередників, лис, на відміну від них, розглядав відхилення від чистої конкуренції скоріше як виняток: у нього монополіст «певною мірою бажає спричинити інтересам споживача». Ці намагання монополіста зумовлені мім, що він правильно оцінює роль споживацького попиту на ринку як такого, що забезпечує дальший розвиток виробництва.

У 20—30-х рр. у межах неокласичного підходу формується на­прямок дослідження, який ревізує класичну ринкову концепцію. Він базується на тезі, що умови реалізації механізмів саморегулювання, в основу яких покладено цінову конкуренцію, змінились, тому ви­никає необхідність у створенні макроекономічної теорії, яка б відо­бражала нові тенденції.

Дж. Робінсон формулює теорію недосконалої конкуренції, згідно з якою монополія впливає лише на ринкове співвідношення попиту і пропозиції, створює можливість впливу на ціпи з метою регулювання рівноваги, але не в силі зупинити дію ринкових механізмів. Е. Чемберлін формулює теорію монополіс­тичної конкуренції, стверджуючи, що внаслідок розвитку монопо­лій відбувається диференціація продуктів та ринків, тому цінова конкуренція отримує нові стимули.

І теорія недосконалої конкуренції Робінсон, і теорія монополістинчної конкуренції Чемберліна є своєрідною реакцією на розвиток монополістичної структури ринку. Тобто теорії конкуренції за умов монополізації виро-ииицтва, які вони сформулювали, є теоріями розвитку ринку, оскіль­ки ці дослідники вважають монополію суто ринковою ситуацією, з цих позицій аналізуючи її недоліки та переваги.

Сучасне трактування конкуренції за умов монополізації вироб­ництва ввібрало всі попередні досягнення таких теоретиків, як М Робінсон, Е. Чемберлін, П. Самуельсон, а також інституціо-ІІ.нп.ІІу за своєю суттю теорію врівноважуючих сил Дж. Гелбрейта.

Теорія недосконалої конкуренції Дж. Робінсон.

Дж. Робінсон ставить собі за мету довести, що конкуренція за монополізації виробництва видозмінюється, але зберігається, як зберігається сам ринок. Щоб довести це, Робінсон користується прийомами неокласичної школи, її основоположними категорія­ми — граничний дохід, еластичність попиту і пропозиції і т. ін.

Вона виходить із того, що категорія досконалої конкуренції є абст­рактною моделлю, яка ідеалізує реальне становище на ринку, але має важливе значення для розуміння принципів ринкової поведінки фірми.

Її увагу привертають інші ринкові ситуації: чиста монополія, монопсонія, олігополія та зв'язані з ними форми монополізації рин­ку, їхню природу Робінсон виводить із відношення економічних агентів до факторів виробництва та диференціації товарного світу.

Вона виходить із того, що в економіці не існує незалежних само­стійних виробників; що об'єктивними є процеси концентрації, кор-поратизації, зумовлені перевагами великого виробництва; що моно­полії впливають на ринкове співвідношення попиту і пропозиції та забезпечують різноманітні форми контролю над ринком. Робінсон цікавлять закономірності формування ціни, прибутку й заробітної плати за цих умов порівняно з умовами досконалої конкуренції.

Чисту (абсолютну) монополію вона визначає, як володіння продуктом, для якого немає близького замінювача. Покупець у та­кому разі позбавлений можливості вибору і змушений купувати то­вар у монополіста (один продавець — багато покупців). Відтак фак­тично цілу галузь репрезентує один виробник, котрий і диктує ціну на ринку.

Монополіст впливає на ціну, зменшуючи обсяги виробництва. Але нижня межа обсягів виробництва, як і за досконалої конкурен­ції, визначається оптимальними витратами на одиницю продукції: дальше скорочення виробництва призводить до зростання витрат і зменшення прибутку від одиниці товару.

Існує ще один суттєвий чинник, що обмежує владу монополіста на ринку, — це спадання попиту зі зростанням ціни, а отже, змен­шення обсягів збуту.

Тому чиста монополія, на думку Робінсон, — це швидше теоре­тичне поняття, а не реальна ситуація. На ринку вона так само ма­лоймовірна, як і досконала конкуренція.

Дж. Робінсон указує також на те, що монополія не обов'язково зв'язана з виробництвом і власністю на окремий вид товару. Виробники однорідних, але неоднакових за характеристиками товарів стають монополістами. Монополія - це не що інше, як наявність одного продавця кожного специфічного товару.

Монопсонія — ситуація, протилежна чистій монополії (один по­купець - багато продавців). Аналізуючи цю ситуацію, Робінсон показує, що монопсоніст також може застосовувати цінову дискри­мінацію і в такий спосіб контролювати ринок. Але і його влада на ринку обмежується багатьма факторами.

Реальним для ринку є щось проміжне між чистою конкуренцією та чистою монополією, і, на думку Робінсон, такий стан наочніше иідображає чинники поведінки монополістів на ринку. Це тип рин­ку, який контролюється кількома фірмами, — олігополія. Як прави­ло, фірми об'єднуються і перешкоджають вступу інших фірм на ринок.

Конкуренція як така за олігополії зберігається, але в особли­вих формах: її функції, зокрема стимулювання й врівноважування економіки, обмежуються, що призводить до часткової втрати кон­курентного ефекту. Тому Робінсон називає її недосконалою конкуренцією.

Ціноутворення за умов недосконалої конкуренції. Особливістю Олігополії є взаємозалежність рішень панівних фірм у галузі цінової політики. Жодне таке рішення не може бути прийняте без урахуван­ня можливих контрзаходів з боку конкурентів. Діяльність фірм-конкурентів (а не лише витрати й попит, як за монополії) — це дозлікове обмеження, котре фірми мусять ураховувати, визначаючи Оптимальні ціни й обсяги виробництва. Саме тому модель олігополії передбачає конкурентну боротьбу.

Водночас конкуренція у сфері монопольного ціноутворення, за якої конкуренти намагаються вибороти лідерство й установити вла­сні ціни, що включали б монопольний прибуток, за умов олігополії (викінчується, як правило, угодою, оскільки існує взаємозалежність між діями конкурентів: підвищення цін одним конкурентом призводить до того, що він втрачає споживачів, а зниження змушує інших конкурентів також знижувати ціни. Тому, як правило, олігополісти домовляються про межу цін.

Але на ціну робочої сили, тобто на рівень заробітної плати, немає потреби впливати: во­на встановлюється за іншими законами - - під впливом попиту і пропозиції на ринку робочої сили, і є виявом протистояння робіт-ників-продавців та окремого підприємця-покупця. На думку Робін­сон, підвищення рівня заробітної плати призводить до зростання витрат, тому олігополіст, який отримує виграш лише за рахунок нижчих ніж у конкурентів витрат, змушений замінювати цей фактор іншим — матеріальним. Таким чином, олігополія сприяє зростанню безробіття.

Отже, за олігополії проведення власної цінової політики стає не­можливим: конкуренція втрачає свою досконалість і набирає нових форм, в яких синтезуються монополія й конкуренція, що дає змогу поєднати їхні переваги і змушує примиритись із поєднанням їхніх недоліків. Це проявляється в тім, що ціна втрачає свою еластич­ність, через підвищення цін зменшується рівень пропозиції, спадає попит.

Водночас Робінсон указує на те, що цінова конкуренція в оліго­полії не припиняється, вона здійснюється за рахунок якісної моди­фікації товару, зміни його функціональності, поліпшення реклами, запровадження нових форм торгівлі. Один продукт може бути замі­нений іншим того самого виду, але вищого гатунку, тобто дорож­чим. Зростає роль торговельної марки, реклами. Покупець ураховує якість, транспортні витрати, обслуговування, надання кредиту, упа­ковку, зовнішній вигляд. У такий спосіб відбувається диференціація однорідного товару, що забезпечує новому його різновиду таке саме монопольне становище на ринку.

Але Робінсон не приділяла окремої уваги аналізу проблеми ди­ференціації товару, вона обмежилась висновком, що в суспільстві кожен виробник є наперед визначеним монополістом. На її думку, диференціація продукту є не єдиною і не визначальною умовою влади монополіста на ринку. Робінсон підкреслює, що передумовою виникнення олігополії і недосконалої конкуренції є концентрація виробництва, що «скрізь можна спостерігати тенденцію до монополізації, яка проявляється у програмах обмеження, системах квотування, раціоналізації, зростанні гігантських компаній».

Щось схоже має місце і на світовому ринку. Типовим для нього стала «симетрична» або «асиметрична» олігополія, коли домінують усього дві-три компанії. Світ олігополії більше відповідає реальній дійсності, ніж світ вільної конкуренції чи всесвітньої монополії.

Отже, недосконала конкуренція існує за панування на ринку олігополії — особливого різновиду монополії. За наявності моно­полії в будь-якій формі вільної конкуренції немає, ціни встанов­люються вище за середні й граничні витрати, стають джерелом монопольного прибутку, а конкуренція припиняє виконання функ­ції врівноважування ринку. Олігополія дає змогу говорити про існування конкуренції, яка пересувається в іншу площину і набирає покої форми — суперництва між фірмами-монополістами, що ділять ринок, на якому продають стандартизовані або диференційовані товари. Вихід на них для інших фірм ускладнено, існує бар'єр захисту, потрібні великі капіталовкладення, щоб подолати інші перешкоди. Конкуренція між олігополістами сприяє врітнжажуванню цього ринку, але має інші вади — породжує замкнуті ринки, у межах яких дію конкурентних сил обмежено. Така конкуренція не сприяє вільному переливанню капіталів, науково-технічному прогресу, формуванню раціональної структури суспільного  виробництва.

Пропонуючи свою теоретичну концепцію, Робінсон дотримувался антимонополістичної позиції, виступала проти засилля монополій. Вона вважала за необхідне антимонопольне втручання держави в процеси концентрації та централізації капіталів, розглядала профспілковий рух як фактор стримування і протидії монополізму Підприємців у галузі формування заробітної плати.

Теорія монополістичної конкуренції Е. Чемберліна.

Провідна ідея економічної теорії Е. Чемберліна полягає в тім, що в процесі монополізації виробництва виникає нове явище, не влас­тиве ринковим ситуаціям чистої конкуренції та чистої монополії. Воно є результатом синтезу цих ситуацій і породжує монополістич­ну конкуренцію, яка відрізняється від уже відомих форм тим, що дає можливість контролювати як пропозицію, так і попит.

Чемберлін розглядає монополію традиційно, як ринкову ситуа­цію, що дає змогу монопольному продавцеві (чи покупцю) контро­лювати пропозицію товару і тим самим визначати на нього ціну, то­ді як за умов чистої конкуренції такий контроль виключається. Однак він звернув увагу на те, що за певних умов контроль виклю­чається й тоді, коли існує монополія, у межах якої виробники ство­рюють ідентичний товар і продають його на ідентичному ринку за повної стандартизації послуг, товарів, попиту, продавців.

Чемберлін будує модель, за допомогою якої аналізує дії незале­жних продавців однорідного продукту. Він зазначає, що підставою для встановлення їхньої монополії стають ознаки диференціації товару: виняткові якісні характеристики продукту; марка фірми; особлива упаковка; місцезнаходження фірми; особливі форми об­слуговування; реклама, що підкреслює винятковість товару.

Ситуація, за якої монополія не забезпечує повного контролюван­ня ринку, на його думку, пояснюється конкуренцією між виробни­ками різних модифікацій однойменного продукту, що призводить до його диференціації і перетворення його власників на монополістів. Це не виключає «завершеної монополії» на якийсь різновид продук­ту, але влада такої монополії не поширюватиметься на все коло то­варів цієї групи, обмежуючись лише окремим товаром. Як резуль­тат, виникає особлива форма протистояння - монополістична конкуренція, що має на меті сформувати власне коло споживачів.

Отже, монополістична конкуренція, на думку Чемберліна, — це конкуренція, що відповідає таким вимогам: кількість продавців од­норідного товару є достатньо великою, щоб їхня економічна діяль­ність не справляла особливого впливу на інших конкурентів, на від­міну від недосконалої конкуренції не зачіпала їхніх економічних інтересів; продукт і справді якісно різнорідний, диференційований, і покупець може вільно вибрати конкретного продавця; будь-хто мас право безперешкодно виробляти товар даної групи, ринок не є за­критим.

Цінова конкуренція. З одного боку, ціноутворення зазнає впливу об'єктивних чинни­ків — витрат виробництва та збуту. Монополіст ураховує їх з метою визначитись у розмірах максимізації чи мінімізації прибутків. При цьому витрати виробництва, або «граничні витрати», що використо­вуються для пристосування продукту до попиту, збільшення пропо­зиції, хоч і беруть до уваги, але вони більше не відіграють визна­чальної ролі, не мають прямого впливу на ціну. Витрати збуту, тобто витрати на пристосування попиту до продукту, організацію попиту на продукт, мають більш важливе значення, але в ціні врахо­вується не абсолютний розмір цих витрат, а ефект їхнього впливу на процес диференціації товару.

Чемберлін, як і інші, уважав, що монопольний прибуток -головна мета ринкової стратегії виробника. Його максимізація до­сягається зменшенням обсягів виробництва та підвищенням цін.

Інструментами нецінової конкуренції є підвищення якості товарний, випуск нових моделей, досконалий дизайн, поліпшення умов обслуговування клієнтів, удосконалення системи збуту.

Чемберлін формує нові теоретичні уявлення про функціонування ринкової економіки. Він доводить, що конкурентна боротьба то­читься як між ринками, так і всередині цих ринків, а отже, форма конкуренції змінюється якісно, поширюється в іншу площину. Зро­зуміло, що попит і пропозиція за цих умов втрачають свою об'єк­тивність і значною мірою визначаються суб'єктивними чинниками, оскільки попитом, як і пропозицією, можна маніпулювати за допо­могою цілеспрямованої політики виробника і продавця. Тому проб­леми врівноважування суспільної економіки пересуваються, за Чем-берліном, на макрорівень.

Отже, Чемберлін і Робінсон переглянули класичну теорію ринку, пристосувавши її до сучасних умов.

Й. Шумпетер. Теорія ефективної конкуренції. Одним з найвідоміших і найславетніших економістів першої половини XX ст. є Йозеф Шумпетер/

На думку Шумпетера, досконала конкуренція для суспільства — це стимул для мінімізації витрат і максимального наближення опла­ти праці до її граничної продуктивності. Для підприємця — це сти­мул для мінімізації витрат і максимізації прибутку. Тобто прибу­ток є результатом підприємницької активності за інших однако­вих умов. Його зростання стає самоціллю виробництва. Шумпетер називає таку економічну ситуацію і такий прибуток статичними, а конкурентну боротьбу неефективною, оскільки за цих умов не можна гарантувати, що виробництво й справді досягне якісно ново­го рівня.

Ефективна конкуренція, за Шумпетером, можлива тільки за умов економічної динаміки. Цей стан забезпечується якісно новим рівнем виробництва, що базується на безперервному запроваджуванні но-

вовведень, новаторстві на всіх рівнях -— технологічному, управлін­ня й організації виробництва, якості продукту, освоєння нових рин­ків збуту, сировини.

Тобто ефективна конкуренція це конкуренція нового типу, побудована на новаторстві. Вона не зв'язана з традиційним ціно­утворенням, з досягненням верхньої межі рентабельності, а означає змагання в усіх сферах діяльності, вона відкриває нові можливості для вдосконалювання умов виробництва, змінює структуру взаємо­відносин між виробниками, структуру попиту і пропозиції, умови формування витрат виробництва й цін. Ціноутворення більше не обмежується впливом самих тільки попиту і пропозиції.

Головним агентом ефективної конкуренції є підприємець-новатор, а її важливою умовою — монополізація виробництва, яка дає змогу нагромаджувати кошти для впровадження інноваційних програм.

Конкуренція стимулюється тяжінням підприємця-новатора до отримування надприбутків за рахунок переваг, набутих не змен­шенням витрат, а внаслідок повного усунення конкурента з ринку: конкурент-новатор руйнує навіть можливіть існування інших кон­курентів.

Монополія. Шумпетер уважав, що економічна ефективність за умов урівноваженого стану економіки гальмується проблемою ви­користання ресурсів і технологічних можливостей. Досконала кон­куренція стає неможливою, оскільки продавці (покупці) перебува­ють у неоднакових умовах. Виграш забезпечується об'єктивними умовами і не досягається за рахунок інших.

Переваги, які отримує виробник завдяки винятковому становищу на ринку, є монопольними перевагами. Найбільш значущі результа­ти дає новаторство, забезпечуючи підприємцю прорив, як в галузі ціноутворення, так і охоплення ринку.

Але Шумпетер стерджував, що монополії у чистому вигляді не існує. Це лише тимчасове явище. Більш важливою для ринку, для економіки в цілому він уважає ситуацію об'єднання групи конку­рентів — олігополію.

Плюси й мінуси олігополії розглядали й інші економісти. Але тільки Шумпетер стверджував, що олігополія сприяє технічному прогресу. Вона дає змогу виділяти кошти для НДР, збільшує впев­неність інвесторів у отриманні високих прибутків за допомогою ви­пуску нових товарів, розширення асортименту.

Економічна рівновага. Шумпетер наголошує, що динамічний стан економіки унеможливлює врівноважувальну дію конкуренції. Навпаки, ефективна конкуренція веде до розбалансування, перебу­дови економіки, стрибка у розвитку продуктивних сил.

Теорія інновацій Шумпетера створила можливість узгодження таких явищ, як вільна конкуренція й монополія, котрі до нього роз­глядали як ринкові ситуації, що виключають одна одну. Він виводить поняття конкуренції за межі товарного світу й ринкових відносин.

Проте Шумпетер вказував на існування такого явища, як ево­люція економічної динаміки, коли немає місця досконалій конку­ренції, її замінено альтернативною формою — недосконалою кон­куренцією.

Він визнавав, що його трактування конкуренції виходить за межі аналізу ринку і не спрямоване на вирішення проблеми ринкової рів­новаги. Теорія ефективної конкуренції пояснює загальні причини циклічного розвитку, але не торкається внутрішніх закономірностей функціонування ринкового механізму.

Треба зазначити, що Ф. Хайєк, тоді професор Віденського уні­верситету, 1929р. незалежно від Шумпетера сформулював ідею ефективної конкуренції, включивши в модель дещо інший чин­ник— монополію на інформацію, що його він зв'язував як з НТР, так і з характеристиками діяльності підприємця-новатора. Ф. Хайєк писав: «Практично кожен індивід має певні переваги щодо інших у тім розумінні, що він володіє унікальною інформацією, якій можна знайти вигідне застосування, але котру можна використати лише за умови, коли рішення, що залежать від цієї інформації, приймає він сам або бере в цьому активну участь» .

Хайєк підкреслював, що така конкуренція дає стимули до вияв­лення вже накопичених знань або до пошуку нових, які можуть ма­ти високу економічну цінність. Ринок, таким чином, є каталізатором і координатором пошукової активності, незалежно від того, чи він монополізований, чи ні. Навпаки, монополія надає незрівняно біль­ші можливості, передусім матеріальні, для цього пошуку.

Зрозуміло, що таку конкуренцію не можна пояснити з погляду традиційних її форм: досконалої чи недосконалої конкуренції. Але модель ефективної конкуренції Шумпетера добре «вписується» в модель монополістичної конкуренції Чемберліна, яку можна роз­глядати у цьому контексті як намагання диференціювати продукт або виробництво.


27.                        Неокласичні теорії економічного зростання.


Неокласична доктрина економічного зростання формувала­ся на базі двох джерел теорії факторів виробництва, що бе­ре початок від Сен, Сеніора, Мілля, Кларка, та концепції вироб­ничої функції, що враховує взаємодію двох факторів праці і капіталу.

Неокласична теорія економічного зростання як особливий на­прямок макроаналізу виходить зі старої класичної концепції трьох факторів виробництва, згідно з якою праця, земля та капітал є са­мостійними творцями вартості, тому власник кожного з факторів отримує частину створеного продукту у вигляді доходу (заробітної плати, ренти та прибутку) залежно від продуктивності кожного з факторів. Саме така форма розподілу, на думку Сея, сприяє розвит­ку виробництва, оскільки стимулює рівномірне використання всіх наявних факторів (ресурсів) у суспільстві і забезпечує саморегулю­вання процесу виробництва.

Значні уточнення в теорію економічного прогресу вніс Дж. Б. Кларк, який детально проаналізував проблему продуктивно­сті кожного з факторів і вказав на те, що віддача фактора зменшу­ється в міру того, як йому віддають перевагу і кількісно зростає йо­го використання (він формулює закон граничної продуктивності та закон спадної віддачі факторів виробництва). Забезпечення опти­мального співвідношення між факторами виробництва, на його ду­мку, є важливою передумовою зростання, причому ця оптималь-ність підтримується автоматично, завдяки дії ринкових сил.

Узагалі, у центрі неокласичного визначення проблеми еконо­мічного зростання стоїть ідея оптимальності ринкової систе­ми як саморегулювального організму, що зумовлює якнайповніше використання всіх виробничих факторів окремими економічними суб'єктами й економікою в цілому. Відтак немає необхідності у втручанні держави в процес становлення оптимального співвідно­шення між факторами, оскільки його визначають вільна конкурен­ція та ринкові закони. Економічна рівновага та прогрес суспільного виробництва залежать від ефективного використання факторів виробництва та факторіального розподілу доходів, який забезпечує формування раціональної структури виробництва.

Ці загальні підходи до визначення ролі окремих факторів у відтворювальних процесах, їхнього впливу на циклічність розвитку су­спільної економіки з часом було конкретизовано та формалізовано. Серед аналітичних інструментів неокласичних моделей економічно­го зростання є аналіз виробництва з позиції виробничої функції, яка ілюструє залежність між витратами факторів виробництва і обсяга­ми випуску продукції.

Першим, хто визначив виробничу функцію як математичне співвідношення (пропорцію) між двома змінними — обсягом про­дукції та сумою витрат праці й капіталу, був У. С. Джевонс, який 1872 р. використав її для пояснення природи доходів та закону спад­ної віддачі факторів. Дж. Б. Кларк модифікував граничний прин­цип розподілу доходів Джевонса шляхом диференційованого визна­чення частки доходів (у тім числі й ренти, яку Джевонс розглядав як похідну) у створеному продукті. Обидва вони використали функ­цію для пояснення формування доходів, поза зв'язком із теорією зростання.

І тільки наприкінці 20-х рр. математиком Ч. Коббом та еко­номістом П. Дугласом на базі граничного аналізу було сформульо­вано виробничу функцію, яку вони використали для пояснення од­ного з аспектів проблеми економічного зростання й ефективності використання факторів виробництва.

Вона передбачала необмежену взаємозамінність праці й капі­талу та показувала ступінь впливу різних їх комбінацій на обсяги виробництва. На підставі припущень, що прибутки та частка витрат залишаються стабільними, відсутнє нагромадження, а технічний прогрес зумовлює межу заміщення (теоретично можлива навіть по­вна заміна праці капіталом), аналізувався зв'язок між зростанням основного капіталу, кількістю відпрацьованого часу та обсягами ви­робництва.

Ця функція не враховувала зміни якості факторів виробництва, тенденцій до загального зростання їхньої кількості, отже, була ста­тичною, характеризувала екстенсивний тип економічного зростання. Однак саме вона поклала початок вивченню впливу макроекономіч-них факторів зайнятості, інвестицій, науково-технічного прогресу та ін. на економічне зростання за статичної рівноваги з метою визна­чення умов забезпечення довготривалого стійкого розвитку.

Теоретичні засади неокласичної виробничої функції як моделі економічного зростання, сформулювали Р. Солоу, Дж. Мід та У. Свен. Вони також виходили з граничного аналізу двох виробни­чих факторів праці та капіталу, які виробляють однорідний продукт, припускаючи, що кількість праці (робочої сили) зростає постійно й рівномірно, а за умов вільної конкуренції відшкодування витрат факторів відбувається згідно з граничним продуктом (заробі­тна плата дорівнює граничному продукту праці, а прибуток — гра­ничному продукту капіталу), тобто за вартістю (вартість у цій функ­ції визначалася традиційно, через витрати виробництва, які неокласична школа розуміла як суму заробітних плат та прибутків).

Основна ідея виробничої функції полягала у визнанні того, що економіка функціонує за принципом порівнювання витрат та ре­зультатів, і процес саморегулювання економічного зростання ба­зується на постійному контролі за рівнем віддачі (ефективності) окремих факторів виробництва та визначенні пріоритетів щодо їх використання економічними суб'єктами. Залучення певних факторів до виробництва зв'язується з економічною доцільністю їхнього ви­користання.

Слід зазначити, що у цьому разі виробнича функція характеризує проблеми технологічного вибору, тобто вказує на залежність обсягів виробництва від технологічних пропорцій і не враховує впливу зов­нішніх факторів, таких, наприклад, як співвідношення попиту та пропозиції, вплив суб'єктивних чинників на розміри нагромадження та інших, передбачених умовами підприємницької рівноваги.

Згодом, у працях економістів-неокласиків Б. Уолла, Е. Денісона, Р. Солоу функція Кобба—Дугласа модифікується введенням інших факторів зростання: ураховується вік основного капіталу, ма­сштаби виробництва, кваліфікація робітників, тривалість робочого часу та ін. У такий спосіб вони намагалися відобразити вплив нау­ково-технічного прогресу та зміну ефективності використовуваних факторів зі збільшенням масштабів виробництва, але ці показники лише частково передавали його особливості.

Багатофакторні моделі економічного зростання справді ілюстру­вали рівень впливу кожного з факторів на збільшення обсягів виро­бництва, але не включали чинників, що суттєво впливали на форму­вання циклу, проте не підлягали кількісному вимірюванню. На практиці це набирало вигляду суперечності між обсягами капіталу, що зростали, та незмінністю частки заробітної плати і прибутку в національному доході або відображалось у збільшенні темпів при­росту заробітної плати за зменшення зайнятості в порівнянні із зростанням обсягів капіталу і зменшенням його частки в національно­му доході.

Разом з тим виробнича функція стає основою для розробки внут­рішньогалузевих балансів економічного розвитку, які, усупереч ви­сновкам кейнсіанської теорії, базуються на принципі автоматичного саморегулювання економічної системи через формування раціо­нальної структури виробництва. Показники, які вводились у функ­цію, були більш сталими, а зв'язки між ними менш еластичними, її використання з цією метою виявилося ефективнішим.

Згодом неокласичні принципи, які визначились у зв'язку з дослі­дженням проблеми макроекономічного технологічного вибору, ві­дображеної через виробничу функцію, поширюються за межі аналі­зу впливу факторів на обсяги виробництва. Вивчається зв'язок між галузями виробництва, їх взаємовплив. Галузі виробництва розгля­даються неокласиками з факторіальних позицій з метою визначення пріоритетних напрямків розвитку, впливу кожної з них на форму­вання структури суспільного виробництва.

Нові напрями функціонального аналізу в межах неокласичного підходу були зв'язані зі зменшенням кількості обмежень у дослі­дженні факторіального впливу, тобто фактори розглядались як аб­солютно незалежні, взаємозамінні, зростання одного не обов'язково вело до зростання іншого; у виробничу функцію запроваджувався фактор часу, що надавало функції динамічності. Це було зумовлено рядом суттєвих змін у розвитку виробництва, породжених науково-технічним прогресом.

Уперше ці зміни вніс у функцію Я. Тінберген, який зазначав, що в первісному варіанті ця функція не змогла б пояснити нових тенде­нцій, коли із розширенням виробництва капіталовіддача збільшує­ться всупереч закону спадної віддачі, а частка праці в національно­му доході зменшується.

Про визначальну роль науково-технічного прогресу як фактора економічного зростання в 1956—1958 рр. пише у своїх працях і Р. Солоу. Його дослідження проблеми впливу НТП поклало початок аналізу ролі нематеріальних факторів, до яких він відносить нова­торство та нововведення, зростання науково-технічного рівня підго­товки кадрів, удосконалення в організації виробництва, тобто всі якісні зміни неінвестиційного походження. А в міру того, як науку та освіту починають уважати одним із пріоритетних напрямків дер­жавної політики, витрати на їхній розвиток також включаються у виробничу функцію як чинник інтенсифікації.

Ясна річ, що забезпечення точності показників науково-техніч­ного прогресу, які вводились у функцію в ролі третього фактора зростання, оскільки саме вони визначали достовірність аналізу, бу­ло центральним питанням, яке, хоч і з різних причин, турбувало і неокласиків, і кейнсіанців. Теоретичним основам вимірювання но­вовведень присвячено цілу низку праць таких авторів, як Д. Хікс, Д. Робінсон, Р. Харрод, котрі запропонували, виходячи з умови фі­ксованого співвідношення праці та капіталу в нагромаджуваній час­тині національного доходу, брати за показник технічного прогресу приріст заробітної плати та прибутку за незмінної кількості факторів виробництва (йдеться про граничну продуктивність факторів без урахування їх пропозиції). Кейнсіанці той самий показник ототож­нюють з показником капіталоозброєності одного робітника.

Трактування технічного прогресу як третього незалежного чинника економічного зростання, хоч як це парадоксально, згодом поставив під сумнів Р. Солоу. Він зазначав, що науково-технічний прогрес не існує поза факторами праці та капіталу, і пропонував міппачати його через кількісну та якісну зміну цих факторів. Він бу-дуг модель-прогноз темпів економічного зростання економіки (ІІІЛ, яка, проте, не враховувала можливості циклічних коливань, а гому не відповідала фактичним даним. Солоу зробив висновок, що необхідно враховувати ще один фактор — кон'юнктурні зміни ефе-ь І Іншого попиту, які знаходять відображення у зміні показників ефективності використання виробничих потужностей. Отже, він упритул підійшов до визначення проблеми циклічності з кейнсіан-п.ких позицій.

Власне в 5060-хрр., якщо не брати до уваги спеціально декла-рошші розбіжності в підходах до розробки моделей, уже було скла­дно розмежувати кейнсіанський та неокласичний напрямки да-міінження. Це особливо стосувалось проблем макроаналізу економічного зростання, який у обох випадках базувався на викори-СіІІІІІІІ теорії факторів виробництва, попиту та пропозиції, виробни­чої функції, на економіко-математичному моделюванні, а кожна но­ни ідея, сформульована тією чи іншою школою, сприймалась як доіюнпення до загальної теорії.

Тенденції об'єднання двох шкіл сприяло те, що методи дослі­дження економічних явищ, використані Кейнсом для створення його К'орії, не суперечили неокласичному підходу. Сам Кейнс підкреслю-йип. що його теорія враховує гру вільних ринкових сил, і лише знання оО'гктивних економічних закономірностей дає можливість визначити Попустим і межі втручання держави в економічний механізм. Головна (нппіжність поглядів кейнсіанської та неокласичної шкіл полягала в І їм, що вони по-різному визначали ці допустимі межі.


28.                        Виникнення і загальна характеристика неолібералізму.

Неолібералізм — напрям в економічній теорії, що базується на Неокласичній методології і захищає принципи саморегулювання економіки, вільної конкуренції та економічної свободи. Ринок роз-Ілндшться як ефективна система, що якнайбільше сприяє економіч­ному вростанню і забезпечує пріоритетне становище суб'єктів еко^; Помічної діяльності. Роль держави неолібералізм обмежує організм цією та охороною побудованої на класичних засадах економіки. Держава має забезпечувати умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де конкуренції бракує. Функції держави щодо соці­альної сфери неолібералізм розглядає у зв'язку зі способом пере­розподілу суспільних доходів, що ставиться в залежність від успіхів економіки і сприяє її розвитку.

Неолібералізм репрезентований багатьма школами, що з них ві­домішими є лондонська (Ф. Хайєк), чиказька (М. Фрідмен), фрейбурзька (В. Ойкен та Л. Ерхард), паризька (М. Алле).

Англійський неолібералізм. Одним з основоположників і голо­вних теоретиків неолібералізму вважають Фрідріха фон Хайєка/

Провідною складовою методології Хайєка є ідея «спонтанного порядку». Хайєк фактично відмовляється від неокласичної доктрини економічної рівноваги, стверджуючи, що такого стану реально не існує. Хайєк замінює її теорією «спонтанного порядку», заснованого на індивідуальній свободі. Він виходить з того, що соціальний по­рядок, організація, взаємодія в суспільстві формуються позаплано­ве, стихійно, але у визначених особливостями розвитку даного су­спільства межах і напрямках.

Соціальна справедливість, на думку Хайєка, є суто моральною категорією. Вона може існувати лише за умов примусової еконо­міки, «адміністративного деспотизму», що об'єктивно порушус природний соціальний порядок. З погляду ринкової економіки за­безпечення соціальної справедливості торує шлях свавіллю, блокує економічну свободу, спотворює ринкові сигнали.

Таким чином, економічну концепцію Хайєка побудовано на принципі економічної свободи та невтручання держави в економіку. Економічна роль держави, за Хайєком, полягає в перерозподілі тих засобів, які надано їй у розпорядження. Він рішуче виступає проти бюджетних методів втручання, що призводять до дефіциту, про­ти розширювальної грошової політики з метою фінансування дер­жавних витрат.

Більше того, Хайєк наполягає на обмеженні впливу держави на грошову сферу, а як потужний засіб впливу на економіку пропонує скасувати приватну монополію держави на випуск грошей. Ви­ходячи з класичного визначення функцій грошей, він обґрунтовує ідею випуску цього виду комерційного товару на конкурентних за­садах, що, на його думку, уможливить регулювання співвідношення грошей і товарів, обмін яких ці гроші обслуговують. Валюти конку­руватимуть між собою за купівельною спроможністю та паритетом, що й визначатиме обсяги їхньої емісії.

Неолібералізм у Німеччині. Теорія соціально-ринкового гос­подарства. Особливостями німецького неолібералізму є те, що пре­дставники цієї течії не обмежуються методологією неокласиків, а застосовують також інституціональні підходи, розроблені ще істо­ричною школою. Німецька неоліберальна теорія поєднує ідеї силь­ної держави, що виконує інституціональні, організаторські та вихо­вні функції, і має на меті свідомо створити сильну конкурентну економіку, спираючись на особливий менталітет нації, здатної до самоорганізації і самопожертви, та на неокласичні ідеї саморегулю­вання економіки.

Основоположником неоліберального напрямку німецької еконо­мічної теорії по праву вважають Вальтера Ойкена, який у повоєнні роки заснував цілу школу, що займалась проблемами впровадження в життя неоліберальних ідей. Вона отримала назву фрейбурзької. До цієї школи належать такі відомі теоретики, як А. Мюллер-Армак, Ф. Бем, А. Рюстов, швейцарський професор Репке, Л. Ерхард та інші. Фрейбурзька школа сформувалася на базі критики деяких теоре­тичних положень німецької історичної школи. Ойкен уважав поми­лкою те, що історична школа залишала поза увагою домінуючу роль економіки, зосереджуючись на виховній та інституціональній функ­ціях держави, які в кінцевому рахунку були поставлені на службу диктатурі. Коли після війни в країні розгорнулась дискусія щодо використання кейнсіанських методів управління економікою, пред­ставники фрейбурзької школи виступили проти. Вони вважали, що кейнсіанство сприятиме формуванню авторитаризму, до якого зав­жди була схильна німецька нація. Методом запобігання диктатурі представники фрейбурзької школи вважали встановлення конкурен­тного ладу та обмеження втручання держави в економіку, і проти­ставляли як кейнсіанству, так і ортодоксальному неокласицизму власну модель «соціально-ринкового господарства».

Німецький неолібералізм часто називають «ордолібералізмом» за назвою щорічного видання фрейбурзької школи - журналу «Ор­до», заснованого 1948 р. Ойкеном і Бемом.

Вальтер Ойкен

Методологія аналізу. В основу поглядів В. Ойкена покладено веберівську теорію «ідеальних типів». На цій базі він сформулював поняття «ідеального типу господарства» як моделі, котра передає лише основні закономірності суспільно-економічного розвитку і не описує другорядних економічних явищ, що завжди супроводжують будь-яку економіку.

Господарські системи, на думку Ойкена, ніколи не існують у чи­стому вигляді. Вони являють собою комбінацію різноманітних гос­подарських форм. Від того, які форми переважають у системі, зале­жить її тип, об'єктом дослідження можуть бути лише «ідеальні типи», «очищені» від несуттєвого. Аналіз розвитку економічної дій­сності, на його думку, без урахування сталого в економічних явищах є неможливим, оскільки кожна економічна форма функціонує за принципом «ідеального типу», тобто в кожній є стале, суттєве і дру­горядне, несуттєве. Суттєве визначає економічну поведінку суб'єк­тів господарської діяльності на мікро- і макрорівні. Але, на думку Ойкена, суттєве зароджується на рівні індивідуального господарства (мікрорівні).

Ойкен розрізняв два «ідеальні типи» господарських систем центрально-кероване господарство та вільне ринкове госпо­дарство. Він класифікував їх, виходячи зі способу управління господарським процесом, форм координації діяльності окремих господарських одиниць, і підкреслював, що ринкове господарство управляється ринком, є господарством відносин обміну, а централь­но-кероване виключає вільний ринковий обмін і управляється цент­ральним керуючим органом.

Центрально-кероване господарство, за визначенням Ойкена, характеризується таким рівнем планування, за якого всі економічні зв'язки між економічними суб'єктами заміщено адміністративними вертикальними зв'язками центру з підприємствами.

Вільне ринкове господарство, побудоване на конкуренції та приватній власності, є природною основою економічного порядку, оскільки забезпечує підприємницьку ініціативу, розвиток економі­ки, та встановлення рівноваги завдяки дії конкурентних сил. Воно базується на принципі свободи вибору: рівня споживання, професії та робочого місця, економічних відносин.

Вирішальним чинником економічного розвитку він називав по­треби, які вільно формуються і потребують негайної реакції з боку виробника. Виробник має бути заінтересованим у тім, щоб задово­льнити будь-які потреби споживача. Таку заінтересованість можна реалізувати тільки за умови, що виробник отримуватиме прибуток і вільно ним розпоряджатиметься.

Економічна свобода виробника, як і споживача, зв'язується Ой-кеном з приватною власністю, котра забезпечує споживачеві право вільного вибору благ, а виробнику -- право вільного вибору роду діяльності та отримання доходів. Конкуренція між виробниками створює умови, коли на ринку вирішується проблема визначення необхідних обсягів виробництва, його структури та рівня цін.

Неоліберальна методологія Ойкена є спорідненою з методоло­гією неокласиків, оскільки засуджує центрально-кероване господар­ство. Але Ойкен, на відміну від неокласиків, завжди підкреслював, що не лише центрально-кероване господарство, а й децентралізова­на ринкова економіка виникає не стихійно, а формується свідомо державою.

Раціональний «господарський лад» він визначає як оптимальну комбінацію обох типів господарства. Він зазначає, що історія розви­тку суспільства завжди супроводжувалась пошуком господарського ладу, який найбільшою мірою відповідав би природній суті людей та явищ, тобто встановлював порядок, котрий забезпечував би спра­ведливість та економічну рівновагу. На думку Ойкена, вирішення проблеми оптимального поєднання форм двох «ідеальних типів» має взяти на себе держава, яка може впливати на економіку й со­ціальну сферу, перерозподіляючи суспільний продукт у тих, зви­чайно, межах, що не призводять до порушення економічної рівнова­ги. Головним завданням такої діяльності держави є забезпечення оптимального поєднання переваг двох різних типів господарств в єдину економічну систему. Ураховуючи, що характер суспільного ладу залежить від того, який тип господарства в системі переважа­тиме, суспільство, на його думку, має свідомо визначитись з комбі­нацією господарських форм. Він уважав, на відміну від інших нео-лібералів, що за реальних цих умов тогочасної Німеччини втручання

держави не може бути мінімальним. Навпаки, воно має бути визна­чальним, адже необхідний економічний порядок може встановити лише сильна держава.

Людвіг Ерхард.  Професор, політик-практик, учений-економіст.

    Ерхард розпочав з проведення конфіскаційної грошової ре­форми, яка мала справити стимулюючий вплив на економіку та створення засад ринкового механізму саморегуляції.

Особливого значення Л. Ерхард надавав вільному конкурентно­му ціноутворенню, що забезпечувало раціональний перерозподіл ресурсів, відновлення повноцінного обміну, стимулювання вироб­ництва товарів, на які існує попит, урівноважування кон'юнктури, а також самоокупність та прибутковість виробництва, тобто створен­ня умов для його дальшого розвитку.

Соціальна політика будувалася за принципами фрейбурзької школи і була спрямована на підтримку економічного курсу держави. Вона виходила з ідеї, що соціальний добробут будується на міцній економіці, тому все, що перешкоджає розвитку економіки, навіть коли воно є соціальне справедливим, не може братися до уваги.

Французька школа неолібералізму. Виникнення французького Неолібералізму датується 20—30-ми рр. XX ст. і зв'язане з ім'ям  Рюефа. Він рішуче захищав принципи неокласичног необералізму, виступаючи проти будь-якого втручання держави в су­тні, не життя.

Група експертів на чолі з Ж.-Л. Рюефом та Л. Арманом (директором дер­жавних залізниць) підготувала доповідь «Про перешкоди економіч­ній експансії» (1960), в якій обгрунтувала необхідність створення й захисту державою механізмів ринкової саморегуляції. У ролі про­відних суб'єктів економічного протистояння, на їхню думку, ви­ступатимуть не середні та дрібні підприємці, а монополії, які забез­печать формування конкурентного середовища.

Ця доповідь справила значний вплив на погляди французьких лі­бералів і поклала початок формуванню нової французької (паризь­кої) школи (Е. Малінво, Т. Монбріаль, Л. Столерю, С. Кольм і М. Алле). Засадна позиція цієї школи полягала у визнанні пріорите­тності ринкового саморегулювання. Метою економічних дослі­джень, що проводились нею, було визначення особливостей урівно­важування економіки та дії чинників економічного зростання за умов панування державно-монополістичної форми власності. Але представники нової школи (і сам Рюеф) на той час уже не були та­кими категоричними щодо невтручання держави в економічні про­цеси. По-перше, тому, що таке втручання в післявоєнні роки мало позитивні наслідки, забезпечило модернізацію економіки, і, по-друге, тому, що значна частка засобів виробництва у визначальних галузях була націоналізованою. Крім того, французька економіка стала (в значній мірі) плановою. Планування було директивним у державному секторі та індикативним щодо приватного. Державне планування пом'якшувало кон'юнктурні коливання, запобігало кри­зам виробництва та збуту. Останнє влаштовувало не лише дрібних та середніх підприємців, а й великих монополістів.

Однак під впливом цієї школи характер планування французької економіки змінився. Воно стало договірним, здійснювалось на під­ставі угод між державою та приватними підприємцями, хоч францу­зькі неоліберали не ігнорували й індикативного планування, допус­каючи існування індикативного плану як додаткового інструмента економічної рівноваги. Його об'єктом залишається господарська кон'юнктура, але воно орієнтується на ринкові механізми.

Дирижизм та державне планування економіки справили свій вплив на неоліберальну теорію. Проблеми циклічності, економічно го зростання, інвестицій, інфляції і зайнятості в працях французьких неолібералів набувають особливих рис: їх вирішення зв'язується з активною роллю держави. Крім того, високі темпи економічного зростання не розглядались як самоціль. Кінцевою метою дирижизму було вирішення соціальних проблем, передовсім — проблеми без­робіття.

Американський неолібералізм. Монетаризм. Кейнсіанський варіант управління економікою методом грошової емісії та бюджет­ного дефіциту хоч і сприяв швидкому економічному зростанню, але не міг забезпечити безкризового розвитку, повної зайнятості, подо­лання інфляції. Задовго до початку 70-х рр., коли світ зазнав черго­вої глобальної кризи, представники неокласичної школи прогнозу­вали її. Вони доводили, що «Велика депресія» 1929—1933 рр. була не результатом вільного підприємництва, як стверджував Кейнс, а наслідком провалів у тій сфері діяльності, за яку були відповідальні уряди: грошова політика (емісія грошей) та надмірні державні ви­трати, що призвели до розладу фінансової системи, до кризи, інфля­ції і безробіття.

На підставі свого переконання, що цикли мають грошовий хара­ктер, неокласики пропонували обмежити державне регулювання економіки контролюванням грошової маси, емісії грошей, кілько­сті грошей, що перебувають в обігу і в запасах, а також забезпечити збалансування державного бюджету та встановити високий бан­ківський процент. На думку представників неоліберальної опозиції кейнсіанству, контроль за грошовою масою має підпорядковуватись основному закону грошового обігу. Е основі його дії лежить кількі­сна теорія грошей, започаткована А. Смітом і остаточно сформу­льована Д. Рікардо.

Поєднання неокласичних підходів і монетарної концепції держа­вного регулювання характеризувало особливий напрям неолібе­ральної школи, що згодом отримав назву монетаризму.

Значний вплив на формування монетаризму справили теорії аме­риканських економістів 20—40-х рр. Г. Саймонса, І. Фішера, Ф. Найта. Та особливого поширення монетаризм як варіант нео­лібералізму набув у США наприкінці 40-х—початку 50-х рр. Він став реакцією на тривале ігнорування економічною наукою грошо­вих факторів і їхнього впливу на розвиток інфляційних процесів.

Цей період характеризувався виникненням низки монетарних те­орій, що пояснювали природу циклічного розвитку та пропонували монетарні рецепти стабілізації. Але найбільш обгрунтованою та пе­реконливою була теорія чиказької («нової монетаристської») школи М. Фрідмена.

Позитивний внесок монетаризму в економічну теорію, і передов­сім в теорію грошей, полягав у ретельному дослідженні механізму зворотного впливу грошового світу на товарний світ, монетарних інструментів і монетарної (грошової, валютної) політики на розви­ток економіки. Монетарні концепції стали основою грошово-кредитної політики, яка нині є найважливішим важелем державного регулювання.

Мілтон Фрідмен

Метод теоретичних досліджень Фрідмена можна назвати суб'єктивно-позитивістським, заснованим на емпіричних та ста­тистичних узагальненнях.

Позитивізм теорії Мілтона Фрідмена полягає в тім, що її цілком орієнтовано на практичне застосування.

Суб'єктивізм Фрідмена (як одна з ознак належності до неокласи­чного напрямку в економічній теорії) проявляється в тім, що він ураховує дію психологічного фактора (мотивів поведінки людини) в різних економічних ситуаціях, наприклад у ситуації «інфляційного очікування». Психологічні фактори, на його думку, — це рівноправ­ні складові врівноважування економічної системи.

Багато положень його теорії було викладено у вигляді гіпотез, які доводяться на базі припущень, порівнянь та аналізу статичного в економічних явищах. Він використовує абстрактні визначення, дані ще класичною політекономією. Його монетаризм це, власне, сукупність кількох неокласичних теорій, які мають самостійне значення, але об'єднуються кількісною теорією грошей, яку Фрід­мен розглядав не як теорію, а як загальний принцип аналізу. Свою концепцію він характеризує як «теоретичний підхід, що стверджує важливість грошей».

Важливим принциповим підходом до дослідження механізмів розвитку сучасного капіталізму, за Фрідменом, є визнання необхід­ності економічної свободи, що зумовлює всі інші свободи в суспіль­стві. Економічна свобода, завдяки якій реалізується ідея суспільної рівноваги, є невід'ємною від ринкової системи, що перебуває в про­цесі постійного розвитку. Основною та визначальною рисою ринкової системи залишається вільна конкуренція, яка має пронизувати всі сфери суспільного життя, щоб забезпечувати умови автоматичного саморегулювання економіки.

Ідея економічної свободи реалізується, на думку Фрідмена, невтручанням держави в економіку та зменшенням тієї частки національного продукту, що становить доходи держави і є матері­альною основою державних «вмонтованих стабілізаторів».

Державне втручання в економіку, підкреслює Фрідмен, блокує дію стихійних регуляторів, що сприяють встановленню рівноваги, воно орієнтоване на короткострокову перспективу: будь-які неперед­бачені зовнішні чинники можуть спричинити відхилення від вибра­ного напрямку.

Отже, основний принцип монетаризму полягає в тім, що аль­тернативи ринковому механізму не існує.

Монетаристська теоретична конструкція знайшла відображення в теоріях нового напрямку сучасної економічної думки — «раціо­нальних очікувань» та «економіки пропозиції».


29.                        Чиказька школа монетаризму. Монетарна модель М.Фрідмена.

Американський неолібералізм. Монетаризм. Кейнсіанський варіант управління економікою методом грошової емісії та бюджет­ного дефіциту хоч і сприяв швидкому економічному зростанню, але не міг забезпечити безкризового розвитку, повної зайнятості, подо­лання інфляції. Задовго до початку 70-х рр., коли світ зазнав черго­вої глобальної кризи, представники неокласичної школи прогнозу­вали її. Вони доводили, що «Велика депресія» 1929—1933 рр. була не результатом вільного підприємництва, як стверджував Кейнс, а наслідком провалів у тій сфері діяльності, за яку були відповідальні уряди: грошова політика (емісія грошей) та надмірні державні ви­трати, що призвели до розладу фінансової системи, до кризи, інфля­ції і безробіття.

На підставі свого переконання, що цикли мають грошовий хара­ктер, неокласики пропонували обмежити державне регулювання економіки контролюванням грошової маси, емісії грошей, кілько­сті грошей, що перебувають в обігу і в запасах, а також забезпечити збалансування державного бюджету та встановити високий бан­ківський процент. На думку представників неоліберальної опозиції кейнсіанству, контроль за грошовою масою має підпорядковуватись основному закону грошового обігу. Е основі його дії лежить кількі­сна теорія грошей, започаткована А. Смітом і остаточно сформу­льована Д. Рікардо.

Поєднання неокласичних підходів і монетарної концепції держа­вного регулювання характеризувало особливий напрям неолібе­ральної школи, що згодом отримав назву монетаризму.

Значний вплив на формування монетаризму справили теорії аме­риканських економістів 20—40-х рр. Г. Саймонса, І. Фішера, Ф. Найта. Та особливого поширення монетаризм як варіант нео­лібералізму набув у США наприкінці 40-х—початку 50-х рр. Він став реакцією на тривале ігнорування економічною наукою грошо­вих факторів і їхнього впливу на розвиток інфляційних процесів.

Цей період характеризувався виникненням низки монетарних те­орій, що пояснювали природу циклічного розвитку та пропонували монетарні рецепти стабілізації. Але найбільш обгрунтованою та пе­реконливою була теорія чиказької («нової монетаристської») школи М. Фрідмена.

Позитивний внесок монетаризму в економічну теорію, і передов­сім в теорію грошей, полягав у ретельному дослідженні механізму зворотного впливу грошового світу на товарний світ, монетарних інструментів і монетарної (грошової, валютної) політики на розви­ток економіки. Монетарні концепції стали основою грошово-кредитної політики, яка нині є найважливішим важелем державного регулювання.

Мілтон Фрідмен.

Метод теоретичних досліджень Фрідмена можна назвати суб'єктивно-позитивістським, заснованим на емпіричних та ста­тистичних узагальненнях.

Позитивізм теорії Мілтона Фрідмена полягає в тім, що її цілком орієнтовано на практичне застосування.

Суб'єктивізм Фрідмена (як одна з ознак належності до неокласи­чного напрямку в економічній теорії) проявляється в тім, що він ураховує дію психологічного фактора (мотивів поведінки людини) в різних економічних ситуаціях, наприклад у ситуації «інфляційного очікування». Психологічні фактори, на його думку, — це рівноправ­ні складові врівноважування економічної системи.

Багато положень його теорії було викладено у вигляді гіпотез, які доводяться на базі припущень, порівнянь та аналізу статичного в економічних явищах. Він використовує абстрактні визначення, дані ще класичною політекономією. Його монетаризм це, власне, сукупність кількох неокласичних теорій, які мають самостійне значення, але об'єднуються кількісною теорією грошей, яку Фрід­мен розглядав не як теорію, а як загальний принцип аналізу. Свою концепцію він характеризує як «теоретичний підхід, що стверджує важливість грошей».

Важливим принциповим підходом до дослідження механізмів розвитку сучасного капіталізму, за Фрідменом, є визнання необхід­ності економічної свободи, що зумовлює всі інші свободи в суспіль­стві. Економічна свобода, завдяки якій реалізується ідея суспільної рівноваги, є невід'ємною від ринкової системи, що перебуває в про­цесі постійного розвитку. Основною та визначальною рисою ринкової системи залишається вільна конкуренція, яка має пронизувати всі сфери суспільного життя, щоб забезпечувати умови автоматичного саморегулювання економіки.

Ідея економічної свободи реалізується, на думку Фрідмена, невтручанням держави в економіку та зменшенням тієї частки національного продукту, що становить доходи держави і є матері­альною основою державних «вмонтованих стабілізаторів».

Державне втручання в економіку, підкреслює Фрідмен, блокує дію стихійних регуляторів, що сприяють встановленню рівноваги, воно орієнтоване на короткострокову перспективу: будь-які неперед­бачені зовнішні чинники можуть спричинити відхилення від вибра­ного напрямку.

Отже, основний принцип монетаризму полягає в тім, що аль­тернативи ринковому механізму не існує.

Економічні ідеї М.Фрідмена.

Фрідмен, спираючись на базу даних з економічної історії США, доводить, що циклічність економічного розвитку має грошову природу: саме зростання грошової маси в обігу провокує інфляцію. Тому грошова сфера, пропозиція грошей мають бути основними об'єктами державного контролю.

Інфляція.

Монетаристи на чолі з Фрідменом уважали, що, використовуючи модель Кейнса, держава може впливати лише на сукупний попит, фінансуючи його за рахунок власних доходів, які покриваються за рахунок інфляції.

Зростання грошової маси в обігу понад потреби ринку породжує невідповідність між попитом на гроші та їх пропозицією, і як наслі­док, негативно впливає на цінову кон'юнктуру, заробітну плату й зайнятість. Держава не може вплинути на обсяги товарної пропози­ції, а тому не може забезпечити рівноваги між попитом і пропозиці­єю. Проблеми, які виникають під час інфляції, розладнують ринко­вий механізм, і держава вже не може регулювати суспільне вироб­ництво інакше, ніж застосовуючи надзвичайні заходи.

Отже, на думку Фрідмена, першопричиною інфляції є форсова­на емісія грошей, яка ініціює процес її розгортання. Інфляція є явищем грошового порядку, і боротьба з нею можлива лише у сфері грошового обігу.

Серед інших причин інфляції Фрідмен називає і політику дефі­цитного бюджетного фінансування, і контроль за ставкою процента, і кредитну експансію, і заходи держави щодо соціального забезпе­чення за рахунок прогресивного оподаткування. Та всі ці чинники є, на його думку, або похідними від емісії грошей, або такими, що по­требують додаткової емісії.

Він розробляє теоретичні підходи до формування економічної політики державного регулювання грошового обігу.

Кількісна теорія грошей. Держава, яка має на меті сприяння ринковій стабілізації, на думку Фрідмена, може скористатись лише одним інструментом впливу на економіку — грошовою емісією.

Ще в ранніх працях Фрідмена було сформульовано «грошове правило» збалансованої довгострокової монетарної політики дер- жави, згідно з яким збільшення грошової маси має бути системати­чним, стабільним і планованим процесом, незалежним від кон'юнк­тури та циклічних коливань.

Виходячи з того, що недостатня кількість грошей у обігу призво­дить до кризи виробництва, а надлишкова — до інфляції, Фрідмен запропонував визначати оптимально необхідну кількість грошей, яка б не впливала на їхню вартість і ціни, тоді не існуватиме загрози інфляції.

Оптимальну кількість грошей у обігу він пропонує визначати за допомогою рівняння обміну, відповідно до якого загальна ціна створеного в межах країни продукту має дорівнювати розмірам грошової маси, помноженої на швидкість обороту. Вартісну оцінку обсягів виробництва відображено у валовому національному проду­кті. Фрідмен доводить, що між динамікою грошової маси і динамі­кою національного продукту існує стійкий кореляційний зв'язок. Тому грошова емісія має бути орієнтованою на приріст ВНП.

Ставка процента. Фрідмен вказує, що в центрі кейнсіанської моделі перебувають інвестиції як стабілізатор циклічного розвитку. Тому ця модель передбачає регулюючий вплив держави на норму процента за кредит з метою стимулювання інвестиційних процесів.

На думку Фрідмена, регулювання ставки процента є використан­ням інфляційних процесів на користь держави для покриття її витрат. Адже регулювання ставки процента зв'язане з грошовою емісією.

За наростання кризових явищ Центральний банк збільшує гро­шову пропозицію і знижує ставку процента, стимулюючи інвесту­вання. Зростання інвестицій веде до підвищення зайнятості, збіль­шення ВНП та доходів, проте призводить до нового збільшення попиту на гроші, тобто проблема задоволення грошового попиту за­лишається невирішеною.

Фрідмен бачить цей недолік кейнсіанської схеми і зауважує, що саме завдяки регулюванню ставки процента грошовий попит ніколи не буде стабільним. За цих умов зростання грошової пропозиції спричинятиме негайну реакцію ринку: відбудеться зростання цін на товари та послуги.

Звичайно, суттєвий вплив на ставку процента справляють і інші чинники, зокрема співвідношення кількості грошей, що перебува­нні, у сфері обігу, та грошей, які зберігаються на рахунках (відкла­дений попит) і потенційно є джерелом кредитування і неконтрольованого збільшення кількості грошей у обігу.

Проблема зайнятості.

Прискорення інфляції позитивно впливає на безробіт­тя лише тимчасово, головним її підсумком є скорочення зайня­тості. Тому, на думку Фрідмена, слід боротись не з безробіттям, а з інфляцією.

Фрідмен формулює концепцію «об'єктивного, природного без­робіття». Він робить висновок, що зайнятості, як і виробництву, притаманна циклічність, її природа криється в недостатній пропо­зиції грошової маси. Зменшення грошової маси — ознака криз та застою, воно обов'язково супроводжується зміною кон'юнктури на ринку праці. Тобто безробіття він зв'язує з існуванням «об'єктив­ного» грошового попиту на робочу силу, розміри якого залежать від обсягів виробництва. Якщо намагатись стимулювати цей попит з допомогою штучного впливу, то відповіддю стане зростання цін, а не зайнятості.

Найкращим регулятором зайнятості є ринок. Фрідмен наголо­шує, що резерв робочої сили забезпечує рівновагу, дозволяє швидко збільшувати зайнятість за умов пожвавлення виробництва, повніше використовувати виробничі ресурси, швидко нарощувати товарну пропозицію і запобігати значному зростанню заробітної плати. Він уважає економічно виправданим 4—5 % рівень безробіття, оскільки соціальне забезпечення такої кількості безробітних не становить проблеми для держави.

Фрідмен доходить висновку, що немає потреби в регулюванні рі­вня зайнятості. Інфляційно-бюджетна та фіскальна спрямованість кейнсіанської політики стимулювання зайнятості призводить до ви­тискування ринкової економіки, скорочення приватного сектора, перерозподілу доходів на користь соціальної сфери, а головне, не сприяє вирішенню проблеми зайнятості. Тому слід допустити такий рівень безробіття, який забезпечуватиме використання ринку праці як стабілізатора кон'юнктури, забезпечуватиме оптимальний рівень заробітної плати.

Рівень заробітної плати.

На думку Фрідмена, рівень заробітної плати взагалі не підлягаг державному регулюванню, її розміри має встановлювати ринок за­лежно від кон'юнктури. Відтак необхідно скасувати закони про мінімальну заробітну плату і заборонити профспілкам втручатися в процес її формування. У періоди криз відбуватиметься скорочення заробітної плати, що у поєднанні зі зростанням безробіття сприятиме зниженню цін і стимулюватиме вихід із кризи. Отже, заробітната також стане своєрідним стабілізатором ринкової рівноваги.

Фінансова політика. Важливу причину інфляції Фрідмен убачає , и політиці дефіцитного бюджетного фінансування. Для покриття дефіциту бюджету держава здійснює додаткову емісію інфляційних опісй, і цей процес згодом стає неконтрольованим.

Він звертається також до питання фіскальної політики, зазнаючи, що держава намагається вирішити проблеми, які сама і пюрює, за рахунок прогресивного оподаткування, перекладаючи на плечі високорентабельних підприємств, підриваючи основи економіки.

Фрідмен виступає з різкою критикою політики незбалансованого державного бюджету, визнаючи її однією з причин розбалансування системи ринкового саморегулювання, постійно діючим фактором інфляції.

Отже, основним фактором економічної рівноваги в суспільстві, за Фрідменом, є стабільна, контрольована динаміка пропозиції грошей. Цей фактор розглядається як основа внутрішньоекономічікп політики. Дослідження національної економіки як ланцюга сві­тової господарської системи М. Фрідмен здійснював з позиції визнання її «самонастроюваною» системою, якій потрібний часовип та економічний простір.

Фрідмен виходив з концепції відкритості економіки, що реалізу­ється через торгівлю, інвестування, обмін технологіями та інші на­прямки зовнішньої діяльності, обстоював принцип застосовності законів національного ринку до міжнародного середовища.

Фрідмен виходив з того, що за умов ринкової економіки існуї зворотний зв'язок між валютними резервами та розмірами внутрішньої грошової маси, що в сумі становить величину, яка необхідна для товарообігу. Саме через цей зворотний зв'язок забезпечується рівновага, тоді як система, створена на основі кейнсіанської моделі (Бреттон-Вуд), блокує дію адаптаційних механізмів ринку. Тобто ідея стихійного вирівнювання грошового обігу і атіжних балансів протиставляється використанню епізодичних шальвацій. Адже після девальвацій зростають внутрішні ціни, причиняючи інфляцію, що знову призводить до дефіциту платіж­ні о балансу.

Фрідмен зазначає, що попит на імпортні товари є вищим там, де

і відносно дешевші, це веде до урівнювання цін. Тому паритетпи и, валют виводиться з їхньої купівельної спроможності. Теорія паритету купівельної спроможності валют орієнтує, як мають зммінюватися ціни, щоб забезпечувати рівновагу валютного курсу.

Соціальна сфера, за Фрідменом, не мусить бути пріоритетним напрямом діяльності держави. Індивідуалізм і свобода передбача­ють нерівність. Фрідмен захищає індивідуалізм і засуджує «соціаль­ний компроміс», «колективне планування» та інші форми «сповзан­ня до соціалізму»1.

Він підкреслює, що стабільна економіка забезпечує високий рі­вень життя у суспільстві, але кожен громадянин повинен сам дбати про те, щоб одержати свою частку суспільного продукту.

Таким чином, монетаризм, продовжуючи традиції класичного ринкового лібералізму, відкинув гасла соціальної справедливості, у тім числі й підтримки повної зайнятості, як такі, що не можуть бути проблемою держави, оскільки їхня реалізація зв'язана з дестабілізацією економічних процесів. Натомість заходи щодо жорсткої грошової і стабільної фіскальної політики, підтримки бюджетної рівноваги та забезпечення законності і порядку моне­таризм визнав важливими умовами функціонування вільної ринко­вої економіки.

На засадах монетаризму виникла низка нових доктрин та шкіл, що дотримуються ліберальних поглядів, розвивають їх та пристосо­вують до сучасних вимог.

Монетаристська теоретична конструкція знайшла відображення в теоріях нового напрямку сучасної економічної думки — «раціо­нальних очікувань» та «економіки пропозиції».


30.                        Економіка пропозиції, теорія «раціональних очікувань», «неокласичний синтез».

Наприкінці 70-х рр. на Заході, передовсім у США, відбувається відродження консервативних традицій в економічній теорії.

Засади неокласичних ідей відображувалися в неоліберальних те­оріях та теоріях економічного зростання, використовувались як ме-юдологічна база досліджень у контексті визначення меж регулюю­чою впливу держави.

Проте самі доктрини «неокласичного відродження» характеризуються екраннім радикалізмом, заперечують необхідність втру­чання держави в економіку і за теоретико-методологічними підходами є суто неокласичними. Незважаючи на певні відмінності, їм притаманний ряд спільних ознак: вони виходять з того, що життєдатність капіталістичної системи зумовлюється внутріш­німи стимулами економічного розвитку; головна цінність суспільства - - не соціальна справедливість, а свобода; гарантом вільної свободи є економічна свобода, яка ототожнюється з конкуренцією. Представники цього крила неокласичної школи рішуче виступили проти активного втручання держави в еко­номіку, не погоджуючись навіть на ту обмежену роль, яку визнавав, наприклад, Фрідмен.

Ідеї консерватизму втілено в низці економічних теорій, у тім інші в теоріях «раціональних очікувань» та «економіки пропозиції»

Теорія раціональних очікувань. У 60-х—70-х рр. зростає розу­міння того, що регулюючого впливу держави недостатньо для зачисчення збалансованого та стабільного економічного зростання, тільки такий вплив не враховує дії чинників, що не підлягають к якісному оцінюванню, наприклад, інформації і прогнозів.

Існує два підходи до оцінки очікувань: «адаптивні очікування» і раціональні очікування».

«Адаптивні очікування» спираються на колишній досвід: знан­ий наслідків певних економічних дій, урахування колишніх поми­ти. На підставі «адаптивних очікувань» фірми пристосовуються до помічної ситуації, виробляють стратегію поведінки.

«Раціональні очікування» базуються на наукових прогнозах, то вираховують функціонування реальної економічної моделі: динаміку цін, витрат, рівень ставки процента, наслідки конкретної економічної політики, вплив урядових рішень на макроекономічні показники тощо.

Загальновизнаним автором ідеї «раціональних очікувань», відпо­відно до якої очікування визнають раціональними, якщо вони збіга­ються з прогнозом, отриманим на підставі аналізу моделі, уважають Дж. Мута, який сформулював 1965р. цей постулат і відобразив його в побудованій ним моделі. Лише через 10 років до цієї ідеї по­вернувся і використав її Р. Лукас.

Роберт Лукас став фундатором політекономічної школи, котра поставила в 70-х рр. під сумнів справедливість ба­гатьох положень як кейнсіанської, так і монетаристської доктрин. Цей напрямок відомий під назвою «нової класичної школи еконо-мікс». Він заперечував будь-які форми державного втручання в еко­номіку і базувався на суб'єктивістському підході до аналізу еконо­мічних явищ.

На думку Лукаса та його послідовників, економічні агенти про­гнозують наслідки будь-якого впливу на економіку, виходячи зі знання закономірностей її функціонування, і згідно з цим формують свою економічну поведінку. Вони прогнозують свою діяльність, і ці прогнози набагато досконаліші від тих, які можна отримати на під­ставі моделювання.

Важливою ознакою нового напрямку є теза, що будь-яка еконо­мічна політика втручання, крім випадків, коли держава свідомо регулює структуру виробництва, або підтримує вільні ринкові від­носини, завдає шкоди розвитку економіки. Ця теза однаково справе­длива і щодо кейнсіанських, і щодо монетаристських доктрин.

Гіпотеза про раціональні очікування стала новим імпульсом для виристання методу функціонального аналізу. Лукас побудував реакцію пропозиції праці, що включала поточний та очікуваний рі­вень цін, а досліджуючи діяльність окремої фірми, він отримав функ-попиту на працю. Поєднання двох цих функцій дало можливість побудувати функцію сукупної пропозиції, яка визначала співвідношення між рівнем цін та обсягами виробництва.

Основні висновки, сформульовані на підставі цих функцій, явно перечили кейнсіанській тезі про визначальну роль попиту, регулювання якого не впливає на інші параметри (наприклад ціни), але відмічає обсяги виробництва та рівень зайнятості. Представники неокласичної школи, навпаки, стверджували, що обсяги виробництва й зайнятості не залежать від сукупного попиту та істотного рівня цін, але пояснити це не могли.

Гі­потеза раціональних очікувань сильна тим, що передбачає загаль­не врівноважування за рахунок типової поведінки.

Неокейнсіанські моделі розраховують на те, що зміна попиту дасть довгостроковий реальний ефект, монетаристські — це запере­чують і стверджують, що ефект буде тимчасовим, існуватиме доти, доки не відбудеться адаптація і зміни буде нейтралізовано. Нот класики утверджують класичний постулат про негайну реакцію і не­гайне врівноважування попиту та пропозиції.

Теорія раціональних очікувань заперечує політику державного регулювання з допомогою кількох аргументів. Один із них — недо цільність, оскільки будь-яке втручання  нівелюється  поведінкою економічних агентів. Другий - це твердження, що така політика породжує (через раціональні очікування та адаптацію діяльності) результати, протилежні прогнозованим. Так, регулювання сукупно го попиту призвело до наростання інфляційних процесів, хоча за­йнятість залишалась на тому самому рівні. (З іншого боку, монеіл ристські рецепти також не давали необхідних результатів, оскільки економічні агенти адаптували свою діяльність до економічної полі тики.) Третім аргументом був той, що державна політика стосується макроекономічного рівня, ігноруючи мікроекономічний, де саме і приймаються рішення про економічну поведінку в конкретній еко комічній ситуації.

Нові класики пропонують формувати економічну політику дер­жави так, щоб вона забезпечувала стабільність рішень та законів, щоб зміна грошових та фіскальних правил не зв 'язувалась з тимчч совими потребами державного бюджету, щоб нові правила набули  чинності через достатній проміжок часу, аби агенти могли Гаптувати і прогнозувати свої дії. Прямим наслідком цього стала І цілковита деполітизація важливих короткострокових процесів фіскального та грошового регулювання.

Узагальнюючий висновок нові неокласики формулювали так: результати політики багато в чому визначаються суб'єктивними щічками та очікуваннями агентів, на які можна впливати не лише з допомогою економічних дій.

Економіка пропозиції. За докладнішого аналізу економіки, коли до уваги беруться суб'єктивні та об'єктивні чинники, науковці дійшли висновку, що політика стимулювання попиту менш ефективна, ніж можна було б сподіватися. Вона прискорює темпи інфляції, забезпечуючи лише короткочасний позитивний вплив на виробництво та  зайнятість.

Але, з іншого боку, і монетаристська модель, що, безумовно, уможливлює контролювання темпів інфляції, призводить до дестарілізуючого зростання безробіття у разі, коли ринки є не досить чутлівишими до кон'юнктури.

Напрошувався висновок, що самої лише політики фінансового та грошового впливу не досить для стабілізації економіки. Тому багато економістів вирішило, що політику впливу на попит треба замі­нити політикою впливу на пропозицію..

Економіка пропозиції за основу моделі бере не підприємство, не

фірму, а індивідуума — індивідуальний капітал та індивідуальну працю, які виробляють з певною метою. Тому державне регулювань на ринку має бути спрямоване на підвищення прибутковості, дохідності, на розвиток виробництва, а не виходити з проблем бюджету їй вирішування їх за допомогою оподаткування.                                                       

Ці засадні принципи політиків знайшли дальший розвиток у економістів. Серед тих, хто обгрунтував їх теоретично, були американські професори А. Лаффер (університет Південної Каролі-ни) та Р. Мандель (Колумбійський університет), які вважали, що економіка пропозиції формується на підставі вирішення проблем нагромадження капіталу та державних фінансів.

Передовсім вони поставили під сумнів висновок Кейнса, що за­ощадження є причиною скорочення обсягів виробництва, економіч­ної діяльності і, отже, зайнятості, а тому його рекомендації щодо стимулювання попиту за рахунок маніпулювання податками визна­ли за недоцільні.

Основний шлях до зростання виробництва вони вбачали « стимулюванні праці, заощаджень та інвестицій.

Основним джерелом інвестицій (як і покриття дефіциту дер­жавного бюджету) є заощадження, адже не можна інвестувати те, чого нема.

Високі податки знижують прибутковість виробництва, скорочу­ють розміри доходів, а відтак і заощаджень підприємця.

Збільшення граничних ставок прибуткового податку є згубним для економічного зростання, оскільки зменшує обсяг пропозиції ін­вестицій. Інвестиційні фонди спустошуються податками незалежно від того, чи збалансовано бюджет.

Крім негативного впливу на інвестиції, високі прогресивні ставки податків скорочують обсяг пропозиції праці, оскільки тру­дові зусилля перестають окупатися. Стимулювання пропозиції праці прямо зв'язане з розмірами заробітної плати, витрати на яку становлять значну частку сукупних витрат. Зменшення податків позитивно відбиватиметься на розмірі заробітної плати, збереже її певний реальний рівень, а це позитивно позначатиметься на дохо­дах підприємця.

Розумна податкова політика, орієнтована на зниження ставки податку, на думку авторів, вестиме до зростання обсягів та змен­шення витрат виробництва, що є основою збільшення пропозиції і, зрештою, забезпечить зростання національного доходу, що, у свою чергу, не тільки не зменшить надходження до державного бюджету, не спричинятиме бюджетного дефіциту, а навпаки, збільшить подат­кову базу.

Цей причинно-наслідковий зв'язок промоделював Лаффер, пока­завши, як фіскальна політика впливає на сукупну пропозицію.

Він зазначив, що вплив податків на попит відчувається швидше. У короткостроковому періоді зниження податків однозначно спри­чиняє зростання сукупного попиту та зменшення обсягів податкових надходжень. Для того щоб став відчутним вплив змін в оподатку­ванні на пропозицію, потрібен більш тривалий час, оскільки це зв'язано з процесом виробництва, але позитивний ефект від цих змін є також досить тривалим.

Отже, основним в теорії «економіки пропозиції» було запере­чення маніпулятивної фіскальної політики та існуючої системи прогресивного оподаткування як такої, що негативно впливає на  нову активність, оскільки не стимулює заощаджень та інвестицій, Іумовлює нераціональний розподіл факторів виробництва, перероз­поділ національного доходу між виробництвом та споживанням на користь останнього і стає причиною приховування доходів, що, у мпцевому підсумку, призводить до виникнення тіньової економіки, о.іріерного обміну, скритої зайнятості.

Звідси випливає висновок, що будь-які намагання держави зрів­няти соціальне становище членів суспільства за рахунок державних витрат перешкоджають стабільному розвиткові економіки, побуло ваної на принципі реалізації індивідуальних інтересів. Держава м;н забезпечувати однакові можливості для розвитку підприємництва, захищаючи ринкові механізми, та будувати соціальну сферу, залу чаючи до участі в цьому будівництві через систему державного страхування якнайширші маси населення.

Представники школи «економіки пропозиції», захищаючи прин­ципи вільного підприємництва, піднесли проблему оподаткування до рангу конкретної економічної політики, обґрунтовуючи свої висновки економетричними моделями та програмами дальшого роз­витку економіки.

 Неокласичний синтез

Наприкінці 70-х рр. різниця між кейнсіанською та неокласичною школами мала більше історичний, ніж концептуальний характер.

Однак іще задовго до того, як на засаді теорій економічного зро­стання відбулося органічне поєднання двох напрямків економічної теорії, було проголошено принцип «неокласичного синтезу».

Такий підхід було запропоновано Джоном Хіксом ще 1937 р., у 40—50-х рр. підтримано Франко Модільяні та остаточно обгрун­товано Полом Самуельсоном. Вони розглядали працю Кейнса як окремий випадок традиційної неокласичної теорії, модифікованої лише запровадженням певних обмежень у галузі ціноутворення, ставки заробітної плати та норми процента. З іншого боку, Кейік уважав неокласичну школу окремим випадком загальної теорії за­йнятості, характерним для умов повної зайнятості. Він підкреслю­вав, що коли з допомогою централізованого контролю пощастить забезпечити повну зайнятість, то неокласичний аналіз знову набере виняткового значення.

Суть синтезу полягала в тім, що залежно від стану економіки пропонувалось використовувати або кейнсіанські методи регулю­вання, або рецепти економістів, які стояли на позиціях обмеження втручання держави в економіку та вважали найліпшими регулято­рами грошово-кредитні механізми, що діють за умов вільного рин­ку, забезпечуючи рівновагу між попитом і пропозицією, виробницт­вом і споживанням.

Прихильники «неокласичного синтезу» не перебільшували регу­люючих можливостей ринку. Вони вважали, що в міру ускладненим економічних взаємозв'язків і відносин слід удосконалювати та пишно використовувати різноманітні методи державного регулювання.

Справді, школу «неокласичного синтезу» вирізняє з-поміж інших різноманітність тематики досліджень. Увага її представників зосереджується на проблемах економічного зростання, дальшому розвитку теорії загальної економічної рівноваги. Саме представниками цієї школи було запропоновано методику аналізу безробіття та заходів щодо його регулювання, отримано суттєві результати в галузі та практики оподаткування.

Поряд з макроекономічними методами дослідження ця школа використовувала мікроекономічні підходи, розвиваючи прикладні аспекти економічної теорії.

Найвидатнішим пропагандистом і автором теорії «неокласичного синтезу» був американський економіст, професор П. Самуельсон. 

Визначаючи предмет економічної науки, Самуельсон трактус його дуже широко, даючи перелік основних напрямків дослідження та використовуючи різні підходи: як науку про види діяльності, зв'язані з виробництвом та обміном; як науку, що вивчає викорис­тання обмежених виробничих ресурсів для виробництва товарів, їх розподіл; як науку про співвідношення виробництва та споживання, як науку про економічну діяльність тощо. Він пише, що ці визна­чення можна продовжувати нескінченно. Проте найбільш узагалі, нюючим він уважає визначення предмета економічної теорії череч проблему вибору, тобто дослідження способу раціонального викори стання обмежених факторів виробництва для створення благ з ме­тою забезпечення потреб суспільства та індивідів. Таке визначення обов'язково включає вивчення всіх сторін суспільного життя, впли ву всіх факторів на економічний розвиток, усіх причин, що спот кають до вибору.

Методи, які є в розпорядженні економічної теорії, на думку Самуельсона, — це результат розвитку багатьох наук: історії, філосо­фії, психології, статистики, математики.

Самуельсон визначає прикладне значення економічної теорії як основи економічної політики, зміст її нормативної та позитивної функцій, основні макроекономічні показники розвитку суспільстві, спеціально виокремлюючи категорію якості життя, яку оцінює черс І низку явищ економічного та позаекономічного характеру — від ва­лового національного продукту (ВНП) та способу його розподілу до якості навколишнього середовища. Він наголошує, що сучасне економічне життя не існує поза зв'язком з іншими проблемами, воно зумовлюється ними і зумовлює їх.

Теорію факторів виробництва Самуельсон доповнює визначенням ролі капіталу, яка, на його думку, змінюється з розвитком суспільства. Він розглядає капітал не тільки як продукт праці та складу витрат виробництва, а і як фактор особливого роду, і стверджує, що за умов приватної власності капітал є основою стихійного розвитку, підвладною лише ринковим силам, тоді як за суспільної власності держава визначає правила його розподілу, а тому він втрачає основну якість — стимулювати розвиток.

Тобто капітал — це багатство, яке є результатом минулої праці, перебуває в приватній власності і дає дохід. Якщо він не відповідає цим вимогам, то перестає забезпечувати стабільне динамічне зрос­тання економіки.

У центр аналізу ринкового механізму саморегулювання Самуельсон ставить урівноважування попиту та пропозиції, а також цін за умов конкурентної економіки. Він показує, як ринкові сили по­вертають економіку до стану рівноваги, як досягається часткова та повна рівновага, досліджує сукупний попит та сукупну пропозицію.

У контексті цих проблем Самуельсон характеризує психологічні мотиви заощаджень та споживання, що визначають масштаби ефе­ктивного попиту.

Значну увагу Самуельсон приділяє характеристиці кейнсіанської моделі регулювання економіки, узагальнює висновки кейнсіанської теорії та доповнює їх. Проаналізувавши ефект мультиплікатора, він робить висновок, що зростання купівельної спроможності може впливати на коливання інвестицій (ефективного попиту), що матиме своїм наслідком коливання в розвитку економіки в циклі кон'юнктури.

Велику увагу Самуельсон звертає на аналіз функціонування рин­кової економіки на рівні підприємства, зазначаючи, що без розумін­ня того, від чого залежить цикл ділової активності суб'єкта, немож­ливі макроекономічні узагальнення.

У книжці подано характеристику організаційної та фінансової структури підприємств, основних їхніх рис, їхню класифікацію. Са­муельсон ретельно досліджує основні мотиви діяльності будь-якої фірми за умов ринку — максимізацію прибутку. Він указує, що реалізація цієї мети обмежується витратами виробництва, які є основ­ним фактором зростання пропозиції, тому аналіз їхньої природи, ве­личини та структури має важливе значення.

У межах мікроекономічного аналізу Самуельсон також дослі­джує проблему попиту та пропозиції як факторів ділової актив­ності. Він формулює основи теорії споживацької поведінки, яка, на його думку, регулює попит на товари і через нього — обсяги вироб­ництва, граничні та сумарні витрати.

Досліджується вплив конкуренції на ділову поведінку фірм, кон­курентної пропозиції на граничні витрати. У зв'язку з цим аналізую­ться форми конкурентної боротьби, вплив монополізації виробницт­ва на стабільність економічного стану фірми. Самуельсон робить висновок про малу ефективність законодавчого втручання держави в процес формування монополій і підкреслює доцільність викорис­тання економічних важелів.

Розподіл доходів Самуельсон розглядає як функцію факторів ви­робництва — землі, праці та капіталу. Визнаючи прибуток основою економічного розвитку підприємства, він трактує його з позицій теорії «продуктивності» капіталу, згідно з якою прибуток є резуль­татом його функціонування; теорії «утримання» — прибуток є вина­городою капіталіста за утримання від споживання та за підприєм­ницьку активність, а згодом, теорії «виробничої функції» та ін., сформульованих неокласиками та кейнсіанцями. Він зазначає, що прибуток є також функцією науково-технічного прогресу: у разі браку нововведень за умов статики, повної та вільної конкуренції прибуток не буде створено, власники капіталу отримають лише за­робітну плату за підприємницьку діяльність та позичковий процент на капітал.

Сучасний етап у розвитку неокласичного синтезу характеризується відходом, як це спостерігається у Самуельсона, від позицій кейнсіанства. Однак погляди на закономірності економічного роз­витку, які формуються в межах неокласичного синтезу, інколи від різняються від традиційних, мають цілком самостійний характер.

Наприклад, послідовники теорії неокласичного синтезу вказуюті. на те, що не можна обмежувати дослідження факторів економічної о зростання пошуком комбінацій, які б забезпечували високі темпи розвитку. Треба також вивчати умови, за яких вони реалізуються, Вони зазначають, що не треба домагатися високих темпів зрос­тання будь-якою ціною. Потрібно, щоб це зростання не породжува ло соціального напруження.

З погляду неокласичного синтезу, світова економічна система є сталою, незалежно від спрямування національних політичних кур­сів. Вона функціонує за законами ринкової економіки, які відбива­ють зіткнення економічних інтересів. Тому умовою її успішного розвитку є досягнення ринкової рівноваги за мінімального міждер­жавного регулювання. Вони вважають за необхідне обмеження про­текціоністського втручання, яке заважає вільному рухові капіталів.

 Ці особливості в інтерпретації деяких економічних проблем мо­жна розглядати як внесок у розвиток неокласичної теорії, оскільки представники цієї школи також користуються різноманітними під­ходами до характеристики економічних явищ.


31.                        Інституціоналізм.

Інституціоналізм — своєрідний напрям в економічній науці. Йо­го своєрідність полягає насамперед у тім, що прихильники інститу­ціоналізму в основу аналізу беруть не тільки економічні проблеми, а зв'язують їх з проблемами соціальними, політичними, етичними, правовими тощо.

Інституціоналісти не сприйняли абстрактного методу класиків. Вони критикували класиків за те, що останні відмовились від аналі­зу поведінки людини, як особистості, котра перебуває в певному су­спільному середовищі. Вони критикували неокласиків за схематизм і відірваність від реальності. Інституціоналізм став своєрідним опо­зиційним напрямом в економічній науці, хоч і не мав значного впливу на економічну політику. Він виник як американське явище і довго лишався таким. Еволюціонуючи, інституціоналізм набрав но­вих рис, змінилося його місце, у науці ідеї інституціоналізму позна­чилися на поглядах багатьох економістів. Можливо, саме тому нині відокремити «чистих інституціоналістів» досить складно.

Оскільки його адептам притаманні прагматизм і реалістичний підхід до аналізу економічної дійсності, значення інституціоналізму постійно зростає.

 Ідейно-теоретичні основи інституціоналізму та етапи його розвитку

Інституціоналізм у політичній економії почав формуватися наприкінці XIX ст. Його ідейні основи було закладено американсь­ким економістом і соціологом Т. Вебленом. Прихильники інституціоналізму вирішальну роль у суспільному розвитку надають саме цим інститутам. Відтак економічні процеси в інституціоналістів набувають психологічного забарвлення. Усім інститутам притаманні риси колективної психології. Саме тому, щоб зрозуміти природу інститутів, їхню еволюцію, необхідно вивчати рушійні сили, мотиви поведінки, якими керуються окремі особи, професійні або соціальні групи у своїх діях. Інституціоналі­сти не лише посилили психологічне трактування економічного процесу, а й почали, по суті, конструювати психологічну теорію економічного розвитку.

У формуванні філософських основ інституціоналізму вели­ку роль відіграли американські філософи Ч. Пірс, Дж. Дьюї та Ж. Леб — основоположники прагматизму. Певний вплив на форму­вання й розвиток інституціоналізму справила німецька історична школа з її історичним методом, акцентуванням уваги на правових нормах та політиці держави. В американській економічній літерату­рі навіть стверджувалося, що інституціоналізм є суто американсь­ким різновидом історичної школи.

Американським напрямом історичної школи називає інституціо­налізм також всесвітньо визнаний авторитет у царині історії еконо­мічної думки японський економіст Такаші Негіші . Але не запере­чуючи певних спільних рис, притаманних цим напрямам, їх не слід ототожнювати. Вони склались за різних історичних умов і відобра­жають різні історичні реалії.

Інституціоналізм виник і набув поширення в США за умов ран­нього періоду імперіалізму. Це була своєрідна опозиція дрібної і се­редньої буржуазії та її ідеологів монополістичному капіталізмові, яка проявилась у гострокритичному підході до реалій капіталізму та у спробах його реформування. Саме тому можна стверджувати, що найбільшу ідейну спорідненість Інституціоналісти мають з англій­ськими соціологами й економістами — прихильниками буржуазного реформізму, зокрема Дж. Гобсоном, який, на думку самих американських інституціоналістів, зробив спробу теоретично обгрунтува­ти реформістські програми.

Інституціоналізм не має якихось загальних теоретичних засад. Економісти, котрі належать до цього напряму, суттєво різняться як щодо теоретичних принципів, так і щодо досліджуваних проблем. Одні узалежнюють економічні процеси від психології, біології, ан­тропології, інші — від права, кон'юнктури або математичних розра­хунків. Об'єднують інституціоналістів методологія і критичне стан лення до ортодоксальної класичної і неокласичної теорії. Ця критика була спрямована передовсім проти соціально-філософських і методологічних засад неокласиків.

Усупереч позаісторичним, абстрактно-теоретичним концепціям неокласиків інституціоналісти вдаються до історичних та описово статистичних методів дослідження. Історичний метод дав змогу до­сліджувати економічні явища в їхньому історичному розвитку, у динаміці, відтак проголошуючи ідеї еволюції капіталістичної еко­номіки. Описово-статистичний метод визначив практичну прагмм тичну орієнтацію інституціоналізму.

На відміну від психологічної школи граничної корисності інсти­туціоналісти рушієм економічного розвитку визнають психологію колективу, суспільства, а не окремих суб'єктів господарювання -«робінзонів». Інституціоналісти піддали критиці неокласичну кон­цепцію конкурентної економіки з її основною ідеєю ринкової рівно ваги, відкинули постулат «гармонії інтересів».

Визначенню неокласиками ринку як універсального, високоефе­ктивного механізму розподілу економічних ресурсів, а отже, як фак тора ефективного функціонування економіки в цілому, інституціо­налісти протиставили дослідження ринку як соціального інституту, що зазнає глибоких змін із розвитком суспільства. Інституціоналісти визнавали обмеженість ринкового механізму регулювання економі­ки і виступали за впровадження суспільного контролю над нею. Ін­ституціоналізм у своєму розвитку пройшов кілька етапів. Еклек­тизм, строкатість притаманні цій течії, зумовили формування в її рамках різноманітних напрямів. Передовсім можна виділити раннім інституціоналізм і неоінституціоналізм.

Ранній інституціоналізм

У рамках раннього інституціоналізму склались три основні напрями: 1) соціально-психологічний, 2) соціально-правовий, 3) емпі­ричний (кон'юнктурно-статистичний).

Соціально-психологічний інституціоналізм. Торстен Верлен.

У питаннях філософії він був ідеалістом, рішуче виступав проти матеріалізму і, зокрема, марксистського філософського матеріалізму.

Як ідеалісту філософії Веблен дав своєрідне тлумачення предме­ти економічної науки. У центр дослідження він ставить ідею розвит­ку, динаміки і людську діяльність у всіх її проявах. Саме з цих пози­цій він критикує утилітаристів і особливо засновника утилітаризму І. Ііентама, який усі суспільні відносини розглядав з погляду їхньої корисності, можливості бути засобом для досягнення якоїсь мети. Веблен вимагає, щоб економічна наука звільнилась від раціоналіс-Іичиої психології і взяла на озброєння психологію реалістичну, та­ку, що є результатом спостережень за людською діяльністю. Він критикує ортодоксальних економістів за те, що вони зводять еконо­мічні інтереси тільки до суто грошових і ігнорують людину, виклю­чнішій її з економічного аналізу.

Визнавши обмеженість такого підходу до аналізу економічних ниіиц, Веблен ставить завдання — розширити сферу дослідження за рахунок вивчення суспільної психології, інстинктів, навичок і схи-ІІІ.иостей людей. Тим самим він заклав основи нового напряму в історії економічної думки і, зокрема, її соціально-психологічного відчуження — інституціоналізму.

Критика капіталізму Вебленом стала своєрідним фундаментом інституціональної теорії. Вона не була результатом, висновками до­сліджень, а обмежувалась лише вихідними, оцінними судженнями, що визначали підхід до розробки тих чи інших проблем. Веблену властивий соціальний підхід до аналізу економічних процесів. Він розглядає суспільство як цілісну систему, аналізує поведінку соці­альних груп людей, зумовлену соціальними мотивами, «соціальною психологією».

Соціально-правовий інституціоналізм. Джон Роджерс Коммонс.

На формування світогляду Коммонса великий вплив справила його практична діяльність. Він здобув університетську освіту, пра­цював у кількох американських університетах, в урядових устано­вах, певний час був фактично одним із ідеологів Американської фе­дерації праці, брав участь у розробці низки законопроектів.

Коммонс формулює «юридично-мінову концепцію» суспільної її розвитку, її суть полягає в тім, що в основу розвитку він покладаї мінові відносини, зображуючи їх як юридичні. Вихідною економічною категорією він оголошує юридичне поняття угоди. Учасниками моди можуть бути всі інститути суспільства: сім'я, тред-юніони, акціонерні компанії і навіть держава. Відносини між капіталістом і робітником теж є угодою рівноправних членів суспільства.

 «Інституціональна економіка» в Коммонса — це економіка «ре­гульованого капіталізму», «адміністративного капіталізму», або, як він інколи висловлювався, «розумного капіталізму». Ці характерис­тики зв'язані з визначенням ролі держави в капіталістичному су­спільстві. Держава має забезпечити управління розвитком капіталіс­тичної економіки, регулювати конфлікти не лише між окремими ка­піталістами, а й між капіталістами і робітниками.

Кон'юнктурно-статистичний інституціоналізм. Уеслі Клер Мітчелл.

У центр наступних досліджень Мітчелл ставить проблему руху виробництва, грошей, ціни. Політична економія в нього — це наука про інститути, які забезпечують зразки й норми поведінки, інстинктах. Інстинкти — устремління до певних результатів. Одним із них є тяжіння до прибутків. До цього, писав він, зво-Ішься логіка сучасного життя. Виробництво товарів підпорядкова­не не виготовленню споживних вартостей, а одержанню прибутку. Мітчелл на відміну від Веблена, який критично ставиться до цієї проблеми, спокійно оцінює стан справ і заявляє, що прагнення прибутку зумовлене існуючою «системою». Без прибутку підприємець не може виготовляти товари. Саме цим Мітчелл пояснює необхід­нії її, вивчення грошового господарства.

Мітчелл критикує класиків за те, що вони зводять усе до механі­чних законів попиту і пропозиції і не торкаються правил поведінки людей у грошовому господарстві. У нього гроші не просто засіб об­міну, а рушійна сила економічного життя, визначальною рисою якої стає проблема придбання й витрачання грошей.

Інституціоналізм Мітчелла був емпіричним дослідженням сучас��ності. Широко використовуючи фактичний матеріал, статистику, він хотів не лише дати картину сучасного йому економічного розвитку, а й сподівався вирішити суперечності капіталізму. Особливу увагу він приділив аналізу циклічних коливань.


32.                        Еволюція теорій трансформації капіталізму під впливом НТР.

У другій половині XX століття великого поширення набрали так звані теорії «трансформації» (перетворення) капіталізму. Ці теорії ші.чодили, як правило, з реальних соціально-економічних процесів І явищ капіталістичного розвитку, але тлумачили їх досить своєрід­но. Крім того, розвиток світової системи соціалізму, зростання її ниливу після другої світової війни стали причиною певної «непопу-пнрності» навіть самого терміна «капіталізм». За цих умов і почали формуватися різні теорії перетворення капіталізму на «новий» су­спільний лад.

Теорія «народного капіталізму» виникла у 50-х рр. у США. З її обгрунтуванням виступили такі економісти і соціологи, як А. Берлі, ЇМ. Наддер, С. Чейз, Дж. М. Кларк, М.Сальвадорі та інші. Най-мііьше прихильників вона здобула в Європі, особливо у ФРН, Авст­рії, Англії, Італії.

Теорія «народного капіталізму» складається з трьох частин: 1) теорії «демократизації капіталу», або «дифузії власності»; 2) теорії «управлінської менеджерської революції»; 3) теорії «революції в походах».

Теорія «дифузії власності». Центральне місце в теорії «народного капіталізму» належить положенню про «дифузію власності», або н-мократизацію капіталу». З розвитком капіталізму поступово змі­цниться структура капіталістичної власності. Якщо капіталізму доби вільної конкуренції була притаманна індивідуальна приват­нії класність, то сучасному капіталізмові властива різноманітність форм власності: індивідуальна, акціонерна, монополістична, державна. Провідною формою підприємств, а отже і форм власності, є й акціонерна. Збільшення кількості підприємств акціонерної форми, і розповсюдження акцій серед населення розглядалося багатьма економістами як «дифузія» (розпорошення) власності.

Теорія «управлінської революції» — є складовою теорії «народ­ного капіталізму», її прихильники стверджують, нібито з розвитком акціонерних товариств влада капіталістів-власників слабшає або і зовсім зникає і замінюється владою найманих управлінців — мене­джерів. Вони є «довіреними особами народу» і керуються не моїм вами прибутку, а суспільними інтересами. З обгрунтуванням ціп концепції виступили американські економісти А. Берлі, Дж. Бери хем, П. Дракер та інші.

Ця теорія теж відображає реальні процеси в розвитку капіталіз­му: відокремлення капіталу-власності від капіталу-функції, розмс жування власності й управлінської діяльності. За домонополістич­ного капіталізму, коли підприємство було здебільшого індивідуалі, ною власністю й управлінська праця не потребувала глибоких знані.,

капіталіст сам керував виробництвом. Зі зростанням розмірів вироб­ництва, з виникненням акціонерних товариств капіталісти стали до­ручати керівництво найманим працівникам. Дехто вбачав у цьому процесі витискування капіталіста не лише із виробництва, що спра-иді має місце, а із суспільства взагалі. Передовсім буде методологічною по­милкою судити про природу підприємств на підставі форми управ­ління. Адже природа підприємства визначається не нею, а формою ІІласності на засоби виробництва. Автори концепції «управлінської революції» ігнорують питання про характер власності. Як власники підприємств капіталісти наймають управляючих, які керують під­приємствами в інтересах капіталістів, забезпечуючи їм максимальні прибутки.

Різна орієнтація буржуазії зв'язана з різним рухом реального й фіктивного капіталу, які протистоять один одному, конкуруючи за прибуток. Розмежування груп буржуазії і великих корпорацій за ці­єю ознакою зумовило конфліктний характер процесу «злиття», «по­глинання» корпорацій у 60-х — на початку 70-х рр., що позначилося на становищі керуючих корпораціями.

Те, що управлінці мають обмежену владу в корпораціях, підтвер­джує практика економічного життя 70—90-х рр. Перехід контроль­ного пакета акцій до іншого власника майже завжди має наслідком заміну менеджерів.

Теорія «революції в доходах» — складовий елемент теорії «на­родного капіталізму», її прихильники стверджують, що в розвину­тих капіталістичних країнах стався принциповий переворот у роз­поділі національного доходу, суть якого полягає у поступовому зближенні доходів різних верств і класів капіталістичного суспільст­ва. Цю тезу пропагували С. Кузнець, Дж. К. Гелбрейт, К. Боул-дінг, М. Сальвадорі, Е. Хансен та інші.

Особливих зусиль для обгрунтування теорії доклав американсь­кий економіст С. Кузнець. Проте концепція «революції в доходах» зазнала серйозної критики з боку багатьох американських економістів і соціологів. Так, В. Перло до-

нів свідому тенденційність обрахунків Кузнеця. Він показав, що Кузнець розраховував питому вагу доходів вищої групи на основі да­них податкових органів, тобто на підставі лише заявлених доходів. Між тим у післявоєнний період значно посилилось приховування доходів підприємцями.

Крім того, Кузнець не враховував нерозподілених прибутків, тобто тієї частини доходів, яка не розподіляється між акціонерами, а використовується на нагромадження, утворення різних фондів тощо.

Концепція «колективного капіталізму» Г. Мінза та А. Берлі. Концепція колективного капіталізму склалась у 60-ті рр. XX ст., проте її початки сягають 30-х рр., коли американські економісти Г. Мінз І;І Л. Берлі висунули ідею про те, що акціонерні підприємства є вже не приватними, а колективними. У їхньому трактуванні корпорація із організації приватної власності перетворюється на «соціаль­ній інститут», мета якого вже не ототожнюється з максимізацією прибутку.

Отже, корпорація, на думку деяких учених, перестала бути автономною щодо суспільства, а стала соціальним інститутом, соціальною силою, котра забезпечує розв'язання суспі­льних проблем. І не випадково саме на цьому грунті в 60—70-х рр. сформувалась концепція «соціальної відповідальності» корпорації перед суспільством.

Концепція «соціального партнерства». Перші концепції «соці­ального партнерства» з'явилися ще наприкінці XIX ст., коли соціал-реформісти почали розробляти різні системи «участі робітників у капіталістичних прибутках». Після другої світової війни принцип «соціального партнерства» поширюється у багатьох західноєвро­пейських країнах. З обгрунтуванням цієї ідеї виступили французь­кий економіст і соціолог Р. Арон, німецький професор Е. Гауглер, Д. К. Гелбрейт та інші.

Вони намагалися довести, що в сучасному капіталістичному су­спільстві внаслідок розвитку науково-технічної революції, посилення економічної та соціальної ролі держави, зростання кількості великих корпорацій докорінно змінилось становище робітників, зникли кла­сові суперечності і класові конфлікти.

Матеріальною підставою «соціального партнерства», на думку Гауглера, є поширення участі робітників у капіталістичній власності і прибутках.

Серед аргументів стосовно поширення «соціального партнерст­ва» досить часто називають практику «участі» трудящих в управ­лінні капіталістичним підприємством. Така практика й справді мас місце. Але вона обмежується, як правило, вирішенням другорядних питань, не змінюючи статусу робітників на підприємстві.

Концепцію «соціального партнерства» широко використовували

західнонімецькі неоліберали в теоретичних розробках «соціального ринкового господарства», «сформованого суспільства» тощо. Розглянуті концепції «трансформації капіталізму» не вичерпують усієї їхньої різноманітності. Посилення втручання держави в еконо­мічне життя, зростання її ролі у вирішенні соціальних проблем по­родили майже аналогічні теорії «плюралістичної економіки», «пла­нового капіталізму», «держави достатку», «суспільства високого масового споживання» тощо.


33.                        Економічні концепції західноєвропейської соціал-демократії.

Соціал-демократичний рух в економічному та політичному від­ношенні є нині досить впливовою силою, яка значною мірою визна­чає напрями сучасного розвитку різних держав світу. Історія його формування тісно зв'язана з еволюцією суспільства, хоч соціалісти­чні доктрини, як невід'ємний елемент і вираз мрії людства про щас­ливе, справедливе майбутнє існували і розвивались відносно неза­лежно від розвитку та трансформації класичної економічної науки. Майбутнє пов'язувалось зі становленням суспільної, загальнонаро­дної власності на засоби виробництва та суспільних форм розподілу доходів, із розвитком економіки, позбавленої суперечностей та крич.

Основний зміст соціалістичних ідей протягом усієї історії зали­шався тим самим, але під впливом змін у розвитку економічної бази суспільства змінювалась теоретична основа соціально-економічної трансформації, визначалися нові її орієнтири. У другій половині XIX століття відбулось формування двох основних напрямів теорії побудови соціалістичного суспільства: марксизму та соціал-ре­формізму.

Марксизм, як економічна теорія І політика радикальної перебу­дови суспільства, згодом розколовся на дві течії: ревізіонізм і орто­доксальний марксизм, перша з яких еволюціонувала у реформізм, а другу в чистому вигляді було апробовано в кількох країнах світу.

Сучасний соціал-реформізм не є однорідною політичною силою, що базується на єдиній концепції соціально-економічного розвитку. Шляхи, що їх пройшли соціал-демократи в різних країнах, були не­однаковими, програми їхніх партій позначено національною специ фікою, вони відбивають культурно-історичні особливості розвитку, інституціональні традиції, своєрідність робітничого і профсоюзного руху. Кожна з партій репрезентує власне бачення «третього шляху» розвитку, свою концепцію «демократичного соціалізму», «змішаної економіки», своє розуміння «економічної демократії».

Досвід соціал-демократичних перетворень є цікавим для еконо­мічної науки як приклад свідомого формування напрямів розвитку

суспільства, інституціонального впливу на економічну систему. Ва­жливим для теорії є аналіз соціально-економічних наслідків засто­сування конкретної економічної моделі, дослідження методів еко­номічного регулювання та принципів їх поєднання, що покладається в основу економічних платформ соціал-демократичних рухів, вико­ристовується в економічній політиці окремих країн.

Ревізіонізм. У середині XIX ст., коли в капіталістичному способі виробництві відбувались суттєві зміни і, як наслідок, загострювались соціаль­ні суперечності, виникали робітничі об'єднання, партії та рухи, Карл Маркс синтезував соціалістичні ідеї і класичну економічну теорію в одне ціле, намагаючись підвести наукову базу під власну норію класової боротьби. В основу його доктрини було покладено і нею докорінного знищення капіталістичного ладу і побудови іншого, справедливого суспільства без експлуатації, гноблення і на­сильства.

Соціал-реформісти, сприйнявши основну ідею марксизму про побудову нового, соціальне справедливого суспільства, не погоджу­вались з марксистською програмою революційної його побудови; ревізіоністи, навпаки, — формально визнавали марксизм, були зго­дні з його основними постулатами, але постійно піддавали критиці, уточнювали та переглядали окремі його ідеї.

Пізніше ревізіоністські доктрини трансформувались у реформі­стські і стали основою багатьох соціал-демократичних програм.

Соціал-реформістські моделі економічного розвитку. 1951 року на Міжнародному конгресі соціалістів у Франкфурті-на-Майні представниками 33 партій було створено Соціалістичний Інтернаціонал. Перший конгрес Інтернаціоналу ухвалив Декларацію «Мета і завдання демократичного соціалізму», яка визначала еконо­мічну стратегію і тактику соціал-демократії. Було проголошено Ідею побудови «демократичного соціалізму» як «третього шляху» розвитку суспільства.

У програмній Декларації підкреслювалось, що соціалізм є між­народним рухом, який не потребує суворої єдності поглядів на фор­ми демократичного суспільства, кожна соціал-демократична партія може мати власну концепцію «демократичного соціалізму», але всі попи мають на меті побудувати систему соціальної справедливості і спального добробуту. Головною умовою побудови соціалізму є дотримання принципів демократії і утвердження її в трьох сферах: економіці, політиці, соціальній сфері.

Політична демократія утверджується через парламентську форму правління за умови, що соціал-демократи становитимуть більшість у парламенті.

Соціальна демократія здійснюється через створення та розвиток соціальної інфраструктури, демократизацію систем освіти, охоро­ни здоров'я, реалізацію різноманітних форм соціального забезпе­чення, передбачає свободу вибору робочого місця, міграції в межах країни та ін.

Економічна демократія забезпечується формуванням «змішаної економіки», поєднання та рівноправного співіснування різних форм класності, участі трудящих в управлінні виробництвом через ро-оііпичі ради, робітничі представництва в акціонерних товариствах. V Декларації також було зафіксовано принцип соціалістичного планування.

«Змішана економіка» у розумінні соціал-реформістів є економіч­ною основою демократичного соціалізму, суспільного ладу, що пропонує ефективне виробництво зі справедливим розподілом. Це еко­номічний лад, у межах якого співіснують дві економічні системи: капіталізм і соціалізм. Основними функціями держави «змішаної економіки» є перерозподіл доходів з метою забезпечення суспільно­го добробуту («держава добробуту») та планове регулювання суспі­льного виробництва. Така система за своєю суттю є розподільчою на відміну від соціально-ринкової, коли держава забезпечує раціо­нальне функціонування виробництва на підставі посилення його конкурентності.

Власної теоретико-економічної концепції (як національної, так і міжнародної) соціал-демократія не має. Вона пристосовує сучасні економічні теорії, провідні доктрини (кейнсіанські, неокласичні, ін-ституціонапьні), їх інструментарій і рецепти для розв'язування кон­кретних соціально-економічних проблем.

Так, кейнсіанські способи регулювання економіки використову­вали майже всі соціал-демократичні уряди, дещо трансформуючи економічну роль держави в «соціальну», закріплюючи за державою функцію соціального гаранта захисту інтересів громадян.

Але існує ряд спільних проблем, які вирішуються в межах всіх національних моделей «змішаної економіки»:

—   створення умов для співіснування різних форм власності на

засоби виробництва і типів підприємств (приватної, державної і су­спільної форм власності, ринкового і монополістичного секторів,приватних, державних і суспільних підприємств);

—   визначення форм економічної демократії і вирішення зв'яза­

них з ними питань самоуправління та участі трудящих в управ­лінні;

—   визначення меж втручання держави в економіку та форм уча­сті держави у виробництві;

—   визначення меж суспільного контролю за виробництвом і роз­поділом;

—   визначення методів управління «змішаною економікою», сту­пеня поєднання планового та ринкового механізмів регулювання економіки;

—   принципи політики соціального реформування, управління соціальною сферою та формування її інфраструктури, і вирішення, зв'язаного з цим питання про головну мету економічної політики і засоби її досягнення.

Різні способи вирішення цих проблем визначають національну специфіку соціального реформування в окремих країнах, надають особливих рис моделям «змішаного економічного ладу» як «третьо­го шляху» економічного розвитку.

У межах національних соціал-демократій було створено кілька різновидів моделей змішаного економічного ладу, серед яких умов­но виокремлюють німецьку (і близьку до неї австрійську), сканди­навську, французьку, лейбористську («фабіанську»).

Німецька модель «змішаної економіки».

«Соціально-ринкова» економіка базувалась на вільній конкурен­ції приватних фірм, але посилення концентрації виробництва сприя­ло розвитку державної, кооперативної та інших форм власності. Це покликало до життя нові форми конкурентної боротьби — між під­приємствами різних суспільних секторів. Назріла необхідність пере­гляду неоліберальної моделі розвитку. Основними ланками німецької моделі «змішаної економіки» ста­ла економічна влада (а не власність) і суспільний контроль над нею. Саме вони були об'єктом реформування. Регулююча функція держави обмежена її втручанням у макроекономічну та соціальну сфери.  Соціальна політика держави розглядається як могутній інституціональний важіль розвитку суспільства. Держава забезпечує фор­мування і підтримку соціальної інфраструктури; справедливий роз­поділ; повну зайнятість.

Особливо наголошувалось, що недоліки в організації і фінансуванні- соціальної інфраструктури негативно впливають на економіч­ний розвиток (наприклад, скорочення темпів економічного зростан­ня в 60-х роках повністю відносились на рахунок недостатньо ро (виненої системи освіти).

У цілому німецька соціал-демократична модель реформування економіки зводиться до побудови ефективної економіки вільної конкуренції за посилення інституціональних функцій держави.

Австрійська модель «змішаної економіки».

Державний сектор розглядався як важіль, з допомогою якого встановлюється економічна рівновага в суспільстві, забезпечується стабільне зростання добробуту, перерозподіляються ресурси на ко­ристь приватного сектора. З ним зв'язана ідея планового індикатив­ного управління приватним сектором та непрямого його регулювання.

Комуністична партія Австрії неодноразово висувала вимогу демократизації управління націоналізованим виробництвом через залучення профспілок та представників трудящих. Але соціалісти розглядали участь трудящих в управлінні як альтернативу націона­лізації, тому вважали цю демократизацію непотрібною за умов ви­лучення націоналізованого сектора із зони капіталістичного підпри­ємництва.

Ідею демократизації управління в приватному секторі було зако­нодавче зафіксовано. Суспільство стало на шлях формування силь­них профспілок, які мали регулювати відносини у приватному ви­робництві на підставі колективних угод. Крім того, при уряді було створено дорадчі й консультативні комітети, які виконували ті самі функції. У Австрії було сформовано систему «соціального партнер­ства», яка передбачала узгодження інтересів праці й капіталу на за­гальнонаціональному рівні.

На сучасному етапі австрійська модель «змішаної економіки» оновлюється, орієнтуючись на скандинавський варіант, моделі, «шведського соціалізму».

Лейбористська (фабіанська) модель «змішаної економіки». Ця модель передбачала еволюцію власності від приватної до суспільної (державної) шляхом акціонування, а також прямої націоналі­зації. Співіснування різних форм власності мало здійснюватись на часадах публічної корпорації, тобто в націоналізованому секторі підприємство мало бути підконтрольним парламенту (а не органам виконавчої влади), на акціонерних підприємствах — загальним збо­рам акціонерів. Діяльність державних підприємств, як і приватних та кооперативних, розгорталася на засадах самофінансування і са­моокупності. Але націоналізований сектор мав право на пільгові по­зики та субсидії.

У лейбористській моделі «змішаної економіки» як єдиної «пуб­лічної корпорації» значне місце займала система контролю над економічною владою, що здійснювалася третьою силою — проф­спілками. Профспілковий рух не обмежувався контрольними функ­ціями, а відігравав конструктивну роль як організатор виробництва, використовувалась і «синдикалістська модель» участі трудящих в управлінні, так званий робітничий контроль.

Скандинавська модель «змішаної економіки». Шведський соціалізм. В основу скандинавської моделі «змішаної економіки» покладено концепцію «функціонального соціалізму» шведських со­ціал-демократів: поєднання приватних і суспільних засад економіч­ного розвитку на функціональній основі.

Економічна політика соціал-демократичного уряду Швеції є ціл­ком самостійною, незалежною від зовнішнього впливу. Засадним її принципом є визнання безпосередньої залежності економічної стабільності від рівня державного управління та суспільного доб­робуту.

Реформістська програма шведських соціал-демократів передба­чала еволюційний перехід до соціалізму через удосконалення сис­теми соціального забезпечення і ставила такі завдання:

— досягнення повної економічної демократії;

— збільшення обсягів суспільного виробництва;

— забезпечення повної зайнятості;

—           справедливий розподіл і забезпечення соціальної рівності.

Програму побудовано за принципом «солідарності», який роз­глядається як компроміс «заінтересованих суспільних груп» (проф­спілки, об'єднання підприємців тощо). Цей принцип визнається «основною цінністю демократичного соціалізму».

Основною рисою політики державного контролю за заробітною платою була і залишається тенденція «вирівнювання» доходів різ­них суспільних верств.

Принципи функціонального соціалізму, соціального партнерства та солідарності, що їх розуміють як компроміс заінтересованих груп, різних соціальних сил, відображено також у програмах соціал-демократичних партій Данії і Норвегії.

Французький варіант «змішаної економіки». Французький ва­ріант «змішаної економіки» принципово відрізняється від інших, і не тільки концептуально. Французькі соціалісти, які відіграють вирішальну роль у формуванні «лівого» напряму соціал-демокра­тичного руху, уважають, що націоналізація власності є невідворот­ним, об'єктивно-обумовленим процесом.

Відтак французька «змішана економіка», хоч і складається з кількох секторів - державного, колективного і приватного, але управляється за соціалістичним принципом.

Західнонімецькому «статичному (державному) соціалізмові», скандинавській моделі «розподільчого соціалізму», лейбористській моделі «корпоративного соціалізму» французькі соціалісти проти­ставили модель «самокерованого соціалізму».

Сучасний соціал-реформізм

Феномен неоконсерватизму та невдачі, яких зазнали соціал-дсмократичні партії на виборах до парламентів, поставили їх перед необхідністю адаптації соціал-реформістських моделей до нових умов. Два останні десятиліття стали для соціал-демократії періодом переосмислення змін в економіці та суспільстві.

Через вимушене посилення монетаристських тенденцій в еконо­мічній політиці соціал-демократичного уряду було розроблено мо­дель Едгрена-Факсена-Однера.

Економіка поділялась на два сектори — «захищений від інозем­ної конкуренції» і «відкритий для іноземної конкуренції». Перед державою ставилось завдання контролювати зростання заробітної плати у «відкритому» секторі, оскільки в ньому на розміри заробіт­ної плати впливає зовнішня інфляція і продуктивність праці зростає швидше, ніж у секторі «захищеному».

Важливим завданням за нових умов шведські соціал-демократи її нажали технологічну модернізацію виробництва з метою підвищення його конкурентоспроможності на світовому ринку. У зв'язку з цим було розроблено систему заходів, у тім числі принцип «солі­дарної заробітної плати», що стимулює підприємців до модернізації виробництва з метою підвищення продуктивності праці; державне планування і регулювання інвестиційної діяльності; зменшення по­даткового тиску на фірми, податкові пільги для тих фірм, які впро­ваджують нові технології.

Країнам, де найбільш вдало поєднувалось державне регулювання економіки і контроль за соціальною сферою з ринковою свободою, що забезпечувала достатній рівень ефективності економічного роз­витку, пощастило уникнути соціальних потрясінь.

Політика неоконсерваторів, спрямована на послаблення регулю­ючої ролі держави, скорочення дефіциту державного бюджету за рахунок зменшення витрат на соціальну сферу, обмеження діяльно­сті профспілок призводить до незадоволення широких мас населен­ня. За цих умов постає проблема оновлення соціал-демократичних економічних доктрин.

За свою понад столітню діяльність соціал-демократія досягла суттєвих успіхів: скорочення робочого дня, зростання заробітної плати та рівня життя, дифузія власності і створення інституту спів-нласності на підприємствах, досвід державного регулювання еконо­міки, соціалізація функцій держави, представницька політична де­мократія, економічна демократія у виробництві та контроль над економічною владою, її вплив поширився на міжнародну економіч­ну діяльність, сприяв виникненню та розвитку міжнародних еконо­мічних інститутів, які контролюють процеси інтернаціоналізації сві-итої економіки, вирішують глобальні проблеми сучасності.


34.                        Розвиток радянської економічної думки.

Основні етапи становлення й розвитку економічної науки в СРСР

Сучасна світова економічна думка формувалась, об'єднуючи різ­номанітні напрямки економічного знання. Вона синтезувала до­сягнення цілих поколінь, добираючи раціональне та відкидаючи дрібне, несуттєве. Кожну із сучасних доктрин чи шкіл було започат­ковано в минулі століття, і кожна з них розвивалась відповідно до вимог часу та економічної реальності, була породженням конкрет­них соціально-економічних обставин.

Політична економія соціалізму у цьому розумінні є особливою економічною доктриною не лише завдяки своїй оригінальності, дог­матичності та чіткій ідеологічній спрямованості, а ще й тому, що економічна думка породила унікальний феномен — суспільство, яке будувалось у суворій відповідності з наперед сконструйованою тео­ретичною моделлю.

Джерелом політичної економії соціалізму були ідеї соціалістів-утопістів, що відбивали одвічну мрію людства про справедливе су­спільство, і класична доктрина, використана К. Марксом та Ф. Ен­гельсом для економічного обгрунтування справедливості класової боротьби та об'єктивної обумовленості заміни капіталістичного су­спільства на комуністичне.

Основні принципи побудови соціалізму та комунізму було сфор­мульовано Марксом та Енгельсом, дальший теоретичний розвиток основних концептуальних положень марксистської доктрини здійс­нив В. І. Ленін.

Однак загального уявлення про основи соціалізму виявилось недо­статньо, коли постала проблема формування реальної економічної си­стеми. Хоча було очевидним, що встановлення суспільної форми вла­сності на засоби виробництва (тобто скасування приватної власності) об'єктивно спричинятиме докорінні зміни в економічній структурі, однак щоденно виникали суто практичні проблеми, які потребували теоретичного обгрунтування та прогнозування їхніх наслідків.

Уже в перші роки Радянської влади розгортаються дискусії з приводу основних закономірностей та напрямків розвитку економічної теорії, визначається основне коло питань, які належало розв'язати.

Тепер навіть важко уявити собі, як багато уваги приділяли еко­номісти розвиткові теоретичних досліджень. Тільки російською мовою тоді було надруковано близько тисячі праць з проблем ра­дянської економіки. Ставилися і розв'язувалися найрізноманітніші питання: про доцільність та форми суспільної власності, про форми розподілу, державного управління, необхідність контролю, товарно-грошові відносини, стимули виробництва, завдання самої економіч­ної теорії.

Характерною рисою економічної теоретичної думки перших постреволюційних років був справжній плюралізм. Безперечно, у видан­нях того часу відображалася класова боротьба, але поки що у формі теоретичних дискусій. Більше того, економісти різних напрямів та шкіл надзвичайно шанобливо ставилися один до одного. Траплялося навіть, що наукова праця пробуржуазного напрямку друкувалася з критичною передмовою більшовика, і навпаки.

Проте з другої половини 20-х рр., а особливо з 1929 р., станови­ще змінилося. Належність автора до більшовицької партії стає чи не найпереконливішим аргументом слушності його теорій. Науково-ііпалітичний підхід замінюється класово-партійним та ідеологічним.

Немарксистські автори намагалися протестувати проти цього. Цікаву характеристику більшовицького підходу до економічного аналізу дав автор немарксистської орієнтації, відомий історик  Віппер, в книжці «Криза історичної науки» (Казань, 1921). У ній він підкреслював, що до революції багато російських учених піддавало належне економічному матеріалізму, погоджуючись, що гнітом правлять економічні фактори, а не ідеї. Та після Жовтня до Ішади прийшли люди, які визнають ідею важливішою за об'єктивні фактори.

Р. Ю. Віппер мав рацію: багато хто бачив у радянській економіці к\ що наказано було бачити, а не те, що там було насправді.

Однак помилковим буде і твердження, що всі економісти ідеоло-Ікували економічну науку або сліпо захищали партійні інтереси. Російські марксисти в 20-х—на початку 30-х рр. зробили значний Ічіесок в економічну теорію. З них треба назвати передовсім М. Кондратьєва, О. Чаянова, О. Челінцева, М. Левитського, В. Леонтьєва та багатьох інших.

Наприкінці 20-х років колишні дискусії з приводу головних на­прямків розвитку економіки радянської держави та основних прин­ципів побудови соціалістичної системи підмінюються визначеними кчі ори» теоретичними формулюваннями. Починається догматизація основних положень марксистсько-ленінського вчення. За основну функцію економічної теорії визнається ідеологічна, тобто захист іс­нуючого ладу, постійні докази правильності партійного курсу, кри­тика всіх економічних доктрин, що не відповідають радянським іде­ологічним настановам.

Однак суто прикладні аспекти економічної теорії ще розглядаю­ться радянськими економістами, причому досить оригінальне й ці­каво. Саме в цей час було започатковано балансовий метод розвитку народного господарства, економіко-математичне моделювання, ста­тистичні методи, сформульовано принципи планування та прогно­зування.

Однак під політичним тиском погляди багатьох економістів за­знають змін, теорії пристосовуються до ідеологічних вимог.

Варто проаналізувати, наприклад, еволюцію поглядів на оцінку планової роботи у Радянській державі, великого авторитета радян­ської економічної науки С. Струмиліна. До початку 30-х рр. госпо­дарські проблеми планового народного господарства — «кризу збу­ту» 1923 р., «товарний голод» 1925 р., падіння обсягів виробництва, він зв'язує з помилковою економічною політикою радянських ві­домств. Так, він указував, що свавільне втручання в якусь ланку економічного організму призводить до негайного розладу всієї сис­теми. Він справедливо зазначає, що більшість негараздів у сільсь­кому господарстві пояснюється надто високими цінами на промис­лові товари, нещадно критикує кредитну політику Держбанку, указуючи, що його діяльність розбалансовує економіку, призводить до криз, стимулює інфляцію. Цікаво, що свою критику Струмилін аргументує з допомогою неокласичних наукових теорій.

Але якщо у 20-ті роках зриви у плановій роботі пояснювалися Струмиліним з класичних позицій, які базувались на тезі про само-врівноваження економіки, то на початку 30-х років його погляди дуже змінилися.

Уже 1932 р. він причиною всіх невдач називає «засилля» у Дер-жплані буржуазних спеців та опозиційних елементів за дуже малого прошарку спеціалістів-комуністів'. Сама структура Держплану, під­креслює Струмилін, робила планування процесом загостреної кла­сової боротьби. Такі працівники Держплану, як В. Базаров, Н. Конд-ратьєв, В. Громан, виходили з концепції непу, за якою не план обмежує стихію ринку, а навпаки, ринок регулює і коректує план. Саме їхня діяльність нібито призвела до невдачі перших спроб на­родногосподарського планування.

Лише після того, як було розгромлено «шкідницьку організацію» у Держплані, з'явився «науково обгрунтований» перший п'ятиріч­ний план.

Еволюція поглядів Струмиліна характерна для доби повороту країни на шлях побудови тоталітарної, адміністративно-командної економіки. Це була реакція на реальну загрозу: учені-економісти, теоретики та практики, що не хотіли свої погляди на закономірності розвитку суспільного господарства пристосовувати до ідеологічних вимог, не хотіли змиритися з новими підходами до науки, або зазна­вали утисків, або були вислані за межі країни, або й фізично знищені.

З того часу в економічній думці радянської держави панівне міс­це посіли основні постулати революційної марксистської догми, що в сфері економіки утверджували ідеї централізму, тотального пла­нування економіки, суспільної форми розподілу і т.ін.

Комуністична партія бере курс на колективізацію, дальше усус­пільнення власності, а соціалізм оголошується єдино можливим, справедливим суспільним устроєм, позбавленим будь-яких супереч­ностей, «сходинкою до комунізму».

Якщо до початку 30-х рр. велася дискусія з приводу необхідності існування політичної економії як науки за умов нового ладу, то в другій половині 30-х рр. йшлося вже про те, що слід створити особ­ливу науку для вивчення радянської економіки. Приймається рі­шення про викладання політичної економії соціалізму в навчальних закладах, про створення підручника, в якому давалася б відповідь на псі питання ідеологічного, теоретичного та прикладного характеру, що виникають у процесі свідомої побудови нового суспільства.

Завданням економічної науки стає, по суті, тільки всебічне об­грунтування тези про переваги соціалізму порівняно з капіталістич­ним суспільством.

Політико-економічне знання почало деградувати. Науку було поставлено в жорсткі рамки, які обмежували дослідження марксист­ськими положеннями про економічну роль диктатури пролетаріату, про соціалістичне усуспільнення та єдину суспільну власність на за­соби виробництва та ін., що знайшло відображення у формулюванні особливих економічних законів соціалізму, котрі трактувались суб'єктивістськи — як планові і «конструйовані» суспільством.

Та згодом стало очевидним, що політична економія як наука за­ходить у глухий кут, вступає в суперечність з принципами не тільки класичної, а навіть марксистської'економічної теорії.

1952 р. було опубліковано працю Й. Сталіна «Економічні проб­леми соціалізму в СРСР», що визначала дальші напрямки розвитку політичної економії, визнавала об'єктивний характер дії економіч­них законів та їхню чинність і в соціалістичному просторі, визна­чальну роль продуктивних сил у прогресі суспільства. У зв'язку з цим підкреслювалась необхідність досліджень загальних закономі­рностей економічного розвитку та використання їх результатів у практиці соціалістичного будівництва.

З цього часу об'єктом аналізу вчених-економістів стає низка притаманних ринковому господарству категорій «несоціалістичного» походження — «гроші», «товар», «прибуток» та ін.

У новому підручнику з політекономії соціалізму (1954) знайшли відображення проблеми факторів виробництва, науково-технічного прогресу, міжгалузевих та внутрішньогалузевих пропорцій суспіль­ного виробництва, заробітної плати, економічного зростання та ін­ших, що наближало радянську економічну науку до світової еконо­мічної думки.

Ще помітнішою стає ця тенденція в 60-х рр., коли до предмета політичної економії включають мікроекономічні проблеми, що ха­рактеризують основи економічної діяльності господарської одини­ці — підприємства. Саме в цей час питання поведінки економічного агента за умов ринкової економіки та впливу цієї поведінки на мак-роекономічні процеси починають досліджувати і в західній еконо­мічній літературі.

У Радянському Союзі також робляться спроби впровадити в пра­ктику господарювання принципи господарського розрахунку, що свідчило про певну перемогу радянської економічної теорії, яка, хоч і несміливо, обстоювала необхідність визнання ролі товарно-грошових відносин за соціалізму, а також започаткований ще кла­сичною політичною економією принцип невтручання в економічні процеси принаймні на рівні господарської одиниці.

Та все ж для радянської економічної теорії залишались закри­тими досягнення світової економічної думки. Ця теорія не від­мовилась від марксистських догматів і була цілком підпорядко­ваною ідеологічним потребам. Явища, притаманні товарному виробництву, розглядалися щодо соціалістичного суспільства як такі, що лише за формою подібні до тих, котрі характеризують ринкове господарство. Насправді, вони є суттєво іншими, бо здій­снюються за умов планової економіки та в соціально-справедли­вому суспільстві.

У 70-х рр. у радянській економічній літературі навіть починаєть­ся дискусія з питання співвідношення політики та економіки. На­зване питання було дуже актуальним, оскільки розв'язання багатьох економічних проблем у країні залежало від того, наскільки це від­повідало ідеологічним установкам. По суті, йшлося про допустимі межі втручання держави в господарський механізм. На жаль, пере­могли прихильники підпорядкування економіки політичній меті.

Відповідно і процес запровадження господарського розрахунку почав сповільнюватись, відбувався у спотвореній формі.

Однак певне послаблення політико-ідеологічної цензури в цей час позитивно позначилося на розвитку економічної теорії. Одноча­сно з теоретичною проблемою співвідношення політики та економі-

ки, дискутувалось питання про зв'язок політичної економії з Іншими науками.

Висновок про те, що політична економія є методологічною базою розвитку економічних наук та що ці науки є інструментами теоретич­ного аналізу, сприяв розвитку в її межах нових галузей дослідження. Політична економія соціалізму здобула можливість оперувати еконо-міко-математичними та статистичними методами аналізу.

1975 р. радянському економістові Л. В. Канторовичу було при­суджено Нобелівську премію за книжку з економіко-математичного моделювання процесів суспільного відтворення «Економічний роз­рахунок найліпшого використання ресурсів», написану ним іще 1939 р. Визнання заслуг вченого світовою наукою сприяло тому, що з цього часу економіко-математичні методи починає широко вико­ристовувати радянська економічна наука в теоретичному аналізі. За короткий строк у цьому напрямку було досягнуто досить значних успіхів.

Слід також зазначити, що в цей час відбувається інтенсивний розвиток нової науки, яка на початку 60-х років формувалась як «Критика західних економічних теорій». Вона давала змогу радян­ському читачеві отримати бодай загальне уявлення про стан і досяг­нення світової економічної теорії.

Проте починаючи із середини 70-х рр. в розвитку економічної науки починається застій, зумовлений погіршанням економічного становища в країні. Знову від науки вимагають доведення переваг соціалістичного ладу, знову починається ідеологізація та апологети­ка влади партії.

В економічній літературі 70-х рр. активно обговорюються проб­леми системи та структури виробничих відносин, вихідного та ви­значального у виробничих відносинах соціалізму і т. ін. Наука зде­більшого досліджує суто абстрактні проблеми, спрямовані на опрацювання методологічних засад аналізу, а не практичних питань. Характерним для наукових праць того періоду стають цитування витягів з творів Маркса, Енгельса, Леніна, партійних та урядових постанов як аргументів на користь якихось абстрактних ідей, що не мали жодного практичного значення.

На початку 80-х рр. стає очевидним, що економічна теорія пере­буває в кризовому стані, стала догматичною та схоластичною, нездатною пояснити засади сучасного економічного розвитку, окрес­лити потрібні напрямки дальшого руху суспільства.

Іще раз підтвердилася стара думка, що економічна теорія не мо­же розвиватися, коли від неї не вимагають пошуку принципово но­вих способів розв'язання соціально-економічних завдань.

Наприкінці 80-х—на початку 90-х рр. в економічній літературі починають формуватися засади нової концепції господарювання, що бере за вихідний пункт приватновласницький інтерес. У центр уваги економічної теорії потрапляють питання роздержавлення вла­сності, його способи, методи та завдання. Переосмислюється при­рода ринкових відносин, соціально-економічного устрою суспільст­ва. Вирішуються проблеми трансформації соціалістичної економіки в ринкову.

Методологічний апарат, який використовує сучасна економічна теорія в країнах колишнього Радянського Союзу, свідчить про інтег­рацію вітчизняної економічної науки в світову.


35.                        Економічна думка в повоєнний період в СРСР.


36.                        Проблеми політичної економії капіталізму та соціалізму.

Економічні дискусії 20—30-х рр.

Після Жовтневої революції та приходу до влади більшовиків у Росії формування радянської економічної думки відбувалось у про­цесі дискусій, що здійснювались на демократичних засадах, і за­вершилось встановленням ідеологічного диктату так званої проле­тарської політичної економії.

Методологічні дискусії 20—30-х рр. позначилися на розвитку економічної теорії і, передовсім, сприяли визнанню необхідності іс­нування політичної економії навіть у соціалістичному суспільстві, визначили її структуру.

Наявність різноманітних напрямків та шкіл в економічній та істо-рико-економічній науці — найважливіша реальність того часу, але такою ж реальністю була ідеологічна непримиренність більшовизму, що зумовила наприкінці 30-х рр. його повну перемогу, досягнуту не науковим переконанням опонентів, а насильницьким впровадженням власних поглядів на закономірності суспільного розвитку.

У перші роки Радянської влади вирішувалось питання про кон­цепцію побудови соціалістичного суспільства. Ленінська модель побудови державного соціалізму була аналогічною державно-капіталістичній (централізація банківської системи, монополізація підприємств у промисловості і торгівлі, створення споживчих това­риств і т.п.), але без приватної власності, без товарної форми розпо­ділу. Тобто з державно-капіталістичної форми вилучались основні фактори її саморегулювання. Натомість пропонувався новий меха­нізм управління економікою, який спочатку реалізувався як політи­ка «воєнного комунізму», а потім мав бути втілений у тотальному директивному плануванні.

Реалізація цієї концепції соціалістичного будівництва, що розроб­лялась Леніним як обгрунтування курсу партії на соціалістичну ре­волюцію і базувалась на двох складових — диктатурі пролетаріату та суспільній власності, — натрапила на неможливість негайного вирішення проблеми формування соціалістичної власності.

Тому уже на самому початку революційних перетворень у країні формуються два погляди на хід дальшого розвитку, на характер ви­рішення економічних та інших суперечностей. Один з них, орієнто­ваний на максимально швидкий і безпосередній перехід до соціалі­зму, обминаючи проміжні форми, був репрезентований концепцією «воєнного комунізму». Інший погляд було викладено В. Леніним у таких працях, як «Чергові завдання Радянської влади», «Про ліве хлоп'яцтво та дрібнобуржуазність». У цих працях було сформульо­вано основи майбутньої економічної політики.

Основним мотивом ленінських статей була критика ідеї Троцького про безпосереднє «запровадження соціалізму». Можливість вирішення проблеми співвідношення сил капіталізму та соціалізму на користь останнього Троцький убачав у негайному усуспільненні виробництва, тобто встановленні суспільної власності, та в плану­ванні народного господарства. Так, він указував, що намагання держави регулювати економічні відносини є безглуздими, коли не відбулося усуспільнення та одержавлення власності. Ленін же пи­сав, що соціалізм «безпосередньо, відразу, без перехідних заходів, у Росії нездійсненний».

Структура власності в Росії, країні, де капіталізм почав розвива­тися незадовго до революції, була дуже строкатою: поряд з капіта­лістичними її формами існували кооперативні, общинні форми се­лянської власності, малі приватні форми, значну частку становила дрібнобуржуазна власність. І якщо націоналізацію капіталістичних підприємств підтримували народні маси, то негайне усуспільнення малих приватних форм власності могло призвести до негативних наслідків.

Тому Ленін і висуває ідею про перехід до соціалізму через поступове перетворення всіх форм приватної власності на влас­ність суспільну, соціалістичну: «Перше, що встановлено абсолютно точно усією теорією розвитку, всією наукою взагалі, і що забували утопісти, що забувають сучасні опортуністи, які бояться соціалісти­чної революції, — це та обставина, що історично, безсумнівно, по-нинна бути особлива стадія або особливий етап переходу від капіта­лізму до комунізму».

Було теоретично визначено структуру конкретних економічних перехідних заходів і послідовність їх здійснення. Ішлося про захо­ди як загальнодемократичного, трансформаційного порядку, так і «власне соціалістичного усуспільнення», в тім числі про: експропрі­ацію власності, націоналізацію банків, скасування права насліду­вання та ін.

Ленінська концепція виходила з необхідності збереження у бага­тьох сферах народного господарства товарної організації суспільно­го виробництва, тобто тимчасової, вимушеної, несоціалістинної йо­го форми, регульованої законом вартості.

Важливе місце у програмі побудови соціалізму належало аграр­ному питанню, обгрунтуванню стратегії соціалістичного усуспіль­нення сільського господарства, зокрема кооперування дрібних ви­робників села.

Цю думку поділяла великий спеціаліст з аграрної статистики А. І. Хрящова, яка в статтях та книгах 20-х рр. запевняла, що для се­лянських господарств характерні «соціально-органічні процеси»: ді­лення, об'єднання, ліквідація, зміна економічної потужності . Дріб­не селянське господарство, на її думку, є досить стабільним, а продукти класової диференціації не затримуються на селі (його за­лишають обидві скрайні групи — пролетаризовані бідняки та бага­тії, що стали капіталістами), тому слід зважати на реальний стан справ.

Зусиллями В. Леніна на IX з'їзді РКП(б) було заблоковано резо­люцію В. Мілютіна про одержавлення кооперації, підтриману біль­шістю промовців. Ленін доводив, що «зараз говорити про націоналі­зацію кооперації не бачиться можливим» , посилаючись на те, що для цього ще не визріли умови.

Того, що суспільна форма власності є вирішальною для станов­лення соціалізму, не заперечували економісти жодного з напрямів, їх­ні погляди різнилися лише щодо питання доцільності й можливості формування соціалістичної власності, перемоги соціалізму взагалі.

До першої річниці Жовтневої революції було видано збірку ста­тей, присвячених економічній історії молодої республіки. Л. Мар-тов, наприклад, писав у цій збірці, що, на його думку, соціалізм в Росії взагалі збудувати неможливо через економічну відсталість держави. Ні селянство, ні напівпролетарське населення післявоєн­них міст, ні інтелігенція не проявили за рік потягу до соціалізму, нони повністю пройняті духом капіталістичної наживи. Він указу­вав, що намагання більшовиків опиратися на самодіяльність мас наштовхується на анархію: на селі запанував «ледар» - - бідняк, який утискає господаря — трудового селянина, а у місті пролетарі иимагають лише задоволення своїх споживчих інстинктів і ухиляю­ться від розвитку продуктивних сил. Більшовики ж погоджуються з цими настроями, запроваджуючи «споживчий комунізм».

Одні, слідом за Леніним, уважали, що перехід до соціалістичної форми власності має відбуватися поступово: конфіскація, націоналі­зація — це тільки перші кроки до утвердження соціалістичної влас­ності. Значно складнішим процесом є дійсне усуспільнення вироб­ництва, яке відбувається через його природну централізацію та концентрацію.

Інші (цих поглядів дотримувались «ліві комуністи» -- Бухарін, Бубнов, Осинський, Йоффе, Смирнов, Троцький, Преображенський) вимагали, щоб цей перехід здійснювався як швидкий , миттєвий акт (без перехідних форм) за принципом конфіскації власності.

Логічним продовженням теми перехідного періоду були дискусії, що розгорнулися довкола проблеми запровадження нової економіч­ної політики (непу).

Унаслідок політики «воєнного комунізму» суперечності багато­укладної економіки надто загострилися і перейшли в політичну сферу, що стало проявлятися передовсім у масових селянських бун­тах і повстаннях.

За таких обставин почався перехід до нової економічної політи­ки, що виходила з реальностей багатоукладної економіки. Складо­вими непу стали: переведення державних підприємств на умови економічної самостійності; запровадження товарно-грошових від­носин; використання державного капіталізму, кооперації; встанов­лення податкового принципу взаємодії підприємств усіх секторіи економіки з державою; налагодження міжнародних економічних зв'язків.

Фактична зміна орієнтирів відбулася не миттєво і супроводжува­лась запеклою боротьбою проти спроб реставрації «воєнно-кому­ністичної» моделі, оскільки впровадження непу як учені-економіс ти, так і політики часто зв'язували із поверненням до капіталізму.

Саме проблема управління народним господарством, котре ба­зувалося на двох формах власності і в перспективі бачилось як соці алістичне, засноване на суспільній власності, гаряче дискутувалась в економічній літературі.

Частина економістів визнавала директивне централізоване планування розвитку обох секторів економіки головним напрямком державного управління процесом усуспільнення виробництва. Вони покладались на врівноважувальну дію плану (обов'язкового до виконання) стосовно економіки, стверджуючи, що план є повноцінним і ефективним замінником важелів саморегулювання.

Інші вчені вважали, що сектор економіки, орієнтований на відно­влення товарно-грошових відносин, має розвиватись за принципом саморегулювання. Втручання держави в розвиток цього сектора треба обмежити індикативним плануванням на підставі плану-прогнозу. Пряме регулювання економічних процесів з боку держави вони допускали лише щодо державних підприємств, заперечуючи, що план може бути засобом урівноважування економіки.

Але обидві групи економістів погоджувались, що основними принципами управління є забезпечення пропорційності й безкризо-вості розвитку суспільної економіки.

Прихильники директивного планування дотримувалися думки, що планування треба орієнтувати як на перспективу, так і на поточ­ний період, як на окремі галузі, так і на народне господарство в ці­лому. План має відображати концепцію загального розвитку соціа­лізму, грунтуватися на конкретних (контрольних) цифрах, бути реалістичним.

Реалізм у плануванні сприймався як необхідність обов'язкового порівнювання витрат і результатів виробництва (навіть за умов де­фіциту). Єдине, що залишилось не визначеним, — це способи вимі­рювання цих витрат та результатів, оскільки автори заперечували ціннісні показники, як і товарно-грошові відносини.

Особливо складним і винятково гострим було питання провідних ланок у соціалістичному плані. Запеклі дискусії з цієї проблеми за­полонили багато сторінок економічної літератури. Прихильники ідеї директивного планування обстоювали курс на переважаючий розви­ток важкої промисловості, яка створювала умови для усуспільнення власності.

Методологічний підхід іншої групи економістів до визначення, ролі планування полягав у поєднанні всіх секторів господарства на засадах ринкових відносин. На противагу концепції «план-директива» вони розвивали ідею «план-прогноз».

На їхню думку, на першому етапі відновлення економіки необ­хідно починати з аграрного сектора, який функціонує за принципом реалізації приватного інтересу і створює економічні умови для роз­витку важкої промисловості.

Усі економічні труднощі й диспропорції в народному господарс­тві вони пояснювали «суперіндустріальною» орієнтацією радянської економіки. М. Кондратьев, І. Калінніков. В. Базаров, В. І роман та інші наполягали на тому, що провідною ланкою у плані-прогнозі повинне бути сільське господарство .

Ці економісти вважали, що в процесі планування необхідно вра­ховувати закономірності, що характеризують розвиток аграрного та інших недержавних секторів економіки. Це зводило зміст планової роботи до виявлення та підтримки ринкової рівноваги через планові «регулятивні норми».

Розвиток концепції плану-прогнозу, що обґрунтовувалась з пози­цій неокласичної школи і базувалась, передовсім, на врахуванні попи­ту та пропозиції, маємо в низці першорядних наукових розробок.

Так, неоціненним внеском у розвиток світової економічної думки вважають розроблену радянськими економістами «теорію оптималь­ного функціонування», що виникла як синтез двох шкіл вітчизняної економічної думки: математичної, яку репрезентував Є. Слуцький, та балансової, що бере свій початок від 20-х рр.

Ще одним досягненням радянської економічної науки 20-х рр. була визнана світовою економічною думкою концепція регулюван­ня сільського господарства, втілена в життя в роки непу.

Слід зазначити, що розв'язання проблеми планового регулюван­ня розвитку аграрного сектора стояло дещо осторонь питання пла­нового управління суспільною економікою в цілому.

Економісти всіх напрямків визнавали ринкову природу сільсько­господарського виробництва. Тому планування його розвитку від­бувалось на підставі принципу саморегулювання.

Проблемами планування в сільському господарстві займалися ви­датні вчені-аграрники — М. Кондратьєв, М. Вавилов, А. Дояренко, А. Рибніков, Л. Літошенко, А. Перший, О. Челінцев та інші.

Основною ідеєю плану розвитку сільськогосподарського вироб­ництва за умов непу було пробудження господарської заінтересова­ності селянства. А. Чаянов підкреслював, що тільки такий підхід «гарантує успіх плану», що тільки приватний інтерес є «стимулом і двигуном у розвитку селянського господарства». Тому планове ке­рівництво стихійним селянським виробництвом передбачалось здій­снювати не з допомогою вказівок з центру, не адміністративними заходами, а через використання економічних важелів.

Як важливий засіб підвищення продуктивності дрібних селянсь­ких господарств розглядалася сільськогосподарська кооперація. Стимулювання селянського виробництва мало відбуватись через ринок, податкову політику, допомогу засобами виробництва.

Передбачалося значне обмеження сфери центрального управлін­ня землеробством. За ним закріплювалися функції визначення осно­вних напрямків сільськогосподарської політики, вирішення законо­давчих та фінансових питань, управління державними господарст­вами (радгоспами), проведення робіт загальнодержавного значення (меліорація, переселення та ін.), а також координація діяльності центрального апарату та місцевих земельних органів.

Суттєво обмежувалися господарські функції центрального ві­домства, але збільшувалися права місцевих земельних органів, не обмежувалася господарська ініціатива самого селянина.

Ця політика виходила з потреби комплексного впливу на умови виробництва і реалізації сільськогосподарської продукції, що перед­бачало перегляд земельних законів, установлення нового порядку землекористування (зокрема вільний вибір його форм, умов земель­ної оренди та використання підсобної найманої праці у трудово­му селянському господарстві), розробку основних принципів подат­кової політики (узгодження розміру сільськогосподарського подат­ку з платоспроможністю населення, диференціацію ставок залежно від якості грунтів, встановлення податкових пільг з метою заохо­чення прогресивних зрушень у господарстві), боротьбу проти так званих ножиць цін, що сприяли перерозподілу ресурсів села на ко­ристь міста.

У сфері зовнішньої торгової політики передбачалася ліквідація монополії зовнішньої торгівлі та регулювання її економічними за­собами, скасування ввізного мита на особливо необхідні сільському господарству промислові товари і така пільгова митна система, яка стимулювала сільськогосподарський експорт.

Як радикальний засіб вирішення проблеми відносного надлишку зернопродуктів у державі та розвитку інтенсивних галузей сільсько­го господарства (тваринництва, технічних культур) розглядався сільськогосподарський експорт. Тим більше, що кон'юнктура світо­вого ринку для російського зерна, а особливо продукції інтенсивних галузей, була сприятливою.

Розширення сільськогосподарського експорту мало стати і дже­релом внутрішніх нагромаджень країни, сприяти підвищенню рин-ковості, дохідності селянського господарства, а отже, стимулювати його розвиток у напрямку підвищення продуктивності та раціональ­ної організації виробництва. Необхідним для розширення ринку бу­ло визнано відмову від натурального державного постачання, пере­хід до системи закупок сільськогосподарської продукції, переважно через кооперацію, створення системи масової торгівлі у вигляді то­варних бірж, розвиток елеваторної та холодильної мережі, товарно­го кредиту.

Основним принципом транспортної політики щодо сільськогос­подарських вантажів було визнано пристосування залізничних та­рифних ставок до умов та потреб різних галузей сільського госпо­дарства, його регіональних особливостей, запровадження пільгових тарифів на експортні товари.

Розглядаючи сільськогосподарську кооперацію як необхідний етап на шляху до колективізації, учені пропонували заходи для її розвитку: юридичне закріплення господарської самостійності кооперативних товариств, суворе дотримання принципів добровільного вступу до кооперативів, пільги економічного порядку (зниження оподаткування, кредити та ін.).

Найбільш економічно вигідною для основної маси селянства бу­ло визнано кооперацію у сфері збуту та переробки сільськогоспо­дарської продукції, для заможніших верств населення -- кредитні товариства, а для бідняцьких господарств — виробничу кооперацію у вигляді товариств для спільної обробки землі, сільськогосподар­ських артілей, комун.

Найважливішим фактором відновлення та розвитку сільського господарства був сільськогосподарський кредит.

Головними об'єктами кредитування були колективні об'єднання, а також високотоварні господарства, особливо ті, які працюють на експорт. Виняткового значення надавалося розвитку довгостроково­го кредиту.

Початок перебудови господарського механізму, наслідком якого стало пожвавлення торгівлі та зміцнення грошово-фінансової сис­теми, створив умови для нормального існування та розвитку селян­ського господарства.

Зміна поглядів на суть та методи регулювання селянського гос­подарства, перехід від адміністративного командування часів воєнного комунізму до економічного впливу з урахуванням еко­номічної заінтересованості виробника без обмеження його госпо­дарської самостійності, швидко дали позитивні наслідки: сільське господарство у максимально короткий термін не тільки вийшло з економічної кризи, а й досягло високих темпів розвитку. Підне­сення сільського господарства стало запорукою загального еконо­мічного зростання.

Проте розумну, а головне ефективну економічну політику що­до села невдовзі було замінено насильницьким кооперуванням селянських господарств з метою реалізації ідеї усуспільнення власності. На зміну плануванню умов розвитку сільського госпо­дарства прийшло планування діяльності сільськогосподарських одиниць.

У 30-х роках були майже повністю сформульовані методологічні підходи визначення основних категорій, предмета та методу полі­тичної економії, які полягали в ідеологізації основних положень економічної теорії.

З цього часу і до середини 50-х років в економічній теорії панує методологічний принцип, що полягав у визначенні закономірностей економічного розвитку як похідного від «волі» пролетаріату та про­летарської держави. Основним економічним законом соціалізму бу­ло визнано планування народного господарства державою диктату­ри пролетаріату.

Суть товарно-грошових відносин за соціалізму визначалася тіль­ки через їхню обліково-аналітичну функцію. Указувалось, що то­варна природа виробництва відмирає разом з товарним характе­ром робочої сили. Ціна товару, що поряд з грошима використовує­ться за соціалізму як тимчасовий засіб обігу, може встановлюватись планомірно державою і не відіграє тієї регулюючої ролі, що за капі­талізму.

Такі «теоретичні узагальнення» з приводу особливої природи то­варно-грошових відносин за соціалізму визначили на багато років наперед застійну ситуацію, оскільки майже цілком заперечували грошовий фактор як спосіб усебічного стимулюючого впливу на економічні процеси.

Отже, на початку 20-х рр. у теоретичному протиборстві зіткну­лись два напрями економічної думки: той, що базувався на неокла­сичному підході і намагався пристосувати цей підхід до нової еко­номічної практики, і той, що грунтувався на ортодоксальному розумінні марксизму.

Представники цих двох напрямів по-різному трактували законо­мірності розвитку.

Перші вважали, що суспільство розвивається за об'єктивними економічними законами, і висували свою програму демократичного оновлення держави на засадах збереження всіх форм власності, ринкових відносин, принципів приватної ініціативи. Визнання об'єктивності законів у їхньому трактуванні означало, що свої регу­люючі дії держава повинна спрямувати на створення умов для віль­ного розвитку ринкового господарства.

Другі, визнаючи об'єктивний характер економічних законів ли­ше для ринкового господарства, стверджували, що встановлення су­спільної власності на засоби виробництва позбавляє необхідності покладатися тільки на дію економічних законів, уможливлює вольо­вий вплив на суспільно-економічні процеси.

Перемога другого напрямку в 30-х рр. була забезпечена не тому, що він був правильним, а тому, що ортодоксальні марксисти викорис­тали методи, несумісні з наукою: ідеологічний та фізичний терор.

Крім того, примусове усуспільнення власності через її націоналі­зацію, індустріалізацію та кооперування створило умови для впро­вадження командно-адміністративних методів управління економі­кою. Звузилася сфера економічних відносин: примус до праці оста­точно втратив економічний характер, широко використовується дармова праця в'язнів, кількість яких вимірюється вже мільйонами; розподіл будується за принципом зрівнялівки; виробництво функці­онує заради виробництва, а не споживача; вільний оборот товарів замінюється на плановий збут та ін.

Зміни в економічній сфері супроводжуються жорстокою бороть­бою з інакомисленням, у тім числі в науці.

У 30-ті роки сталінізм остаточно поклав край навіть останнім на­тякам на плюралізм в економічних дослідженнях. Радянська полі­тична економія починає розвиватись у замкненому просторі, у ціл­ковитому відриві від світової економічної думки.


МАКРО:

1.      Місце макроекономіки в системі економічних наук.

Макроекономіка – галузь економічної науки, що вивчає поведінку економіки як єдиного цілого з метою забезпечення умов сталого економічного зростання, повної зайнятості ресурсів, мінімізації рівня інфляції і рівноваги платіжного балансу. Макроекономіка – це одна з наук, що вивчає закономірності функціонування національної економіки. Окрім неї, економіку вивчають багато інших економічних наук: політична економія, мікроекономіка, маркетинг, менеджмент, галузеві та функціональні економіки та ін. Водночас макроекономіка як наука, насамперед, спирається на положення та висновки політичної економії про розвиток виробничих відносин, розширене відтворення, дію об'єктивних економічних законів та механізми їх використання у практиці господарювання. Вона також має безпосередній зв'язок з математикою і статистикою, широко використовує методи економіко-математичного моделювання, що перетворює її у точну науку, дозволяє перейти від якісного до кількісного аналізу економічних явищ, процесів та закономірностей, які відбуваються в економіці. Отже, макроекономіка формує наукові уявлення про функціонування економіки на національному рівні. Вона досліджує господарську діяльність та взаємодію всієї сукупності економічних суб'єктів. Внутрішній стан та функціонування економічної системи як єдиного цілого забезпечується зв'язками між елементами, що входять до її складу, і зовнішнім середовищем. Мікроекономіка вивчає механізм функціонування та взаємовідносини індивідуальних економічних агентів, до яких належать окремі підприємства та організації (фірми, комерційні банки, страхові компанії тощо).

Макроекономіка базується на мікроекономічних явищах та процесах, що означає:

• макроекономічні показники є результатом зведення показників економічної діяльності окремих домогосподарств та фірм;

• макроекономічні закономірності відображають тенденції масової поведінки на мікрорівні;

• при побудові макроекономічних моделей виходять із припущення про те, що домогосподарства та фірми приймають оптимальні мікроекономічні рішення;

• макроекономічні процеси є результатом взаємодії економічних агентів та економічної політики держави.

2.      Зростання ефективності економіки як головне завдання макроекономіки.

Оскільки потреби людей практично безмежні, а економічні ресурси відносно обмежені, суспільство не в змозі повною мірою задовольнити власні потреби. Але воно може впливати на ступінь невідповідності між потребами і ресурсами, домагатися підвищення рівня задоволення потреб за наявних ресурсів. Досягти цього можна лише одним способом — підвищуючи ефективність використання всіх наявних ресурсів, тобто шляхом підвищення ефективності функціонування національної економіки в цілому.

Під ефективністю економіки розуміють відношення між її доходами й витратами. Вона характеризує зв'язок між обсягом ресурсів, витрачених у процесі виробництва, і кількістю товарів та послуг, одержаних у результаті використання цих ресурсів. Зростання кількості товарів та послуг, одержаних від даної величини витрачених ресурсів, означає підвищення ефективності, зменшення ж обсягу продукції, одержаної від даної величини спожитих ресурсів, свідчить про зниження ефективності.

Є багато способів підвищення ефективності національної економіки на макрорівні. Їх можна об'єднати за такими напрямами:

1. Забезпечення повної зайнятості ресурсів.

2. Досягнення повного обсягу виробництва.

3. Досягнення найраціональнішого розподілу наявних ресурсів між виробництвом окремих видів продукції, між виробництвом споживчих та інвестиційних товарів.

4. Зростання технічного рівня виробництва.

3.      Методологічні принципи побудови системи національних рахунків.

Система національних рахунків (СНР) - це система взаємопов’язаних економічних показників, які відображають загальні та найбільш важливі аспекти економічного розвитку, пов’язані з виробництвом і споживанням продуктів і послуг, розподілом і перерозподілом доходів, формуванням національного багатства країни. СНР базується на відповідних методологічних принципах, серед яких основними є :

1) Продуктивною є будь-яка економічна діяльність, яка приносить доход суб’єктам цієї діяльності, як у сфері матеріального, так і нематеріального виробництва.

2) В основі СНР лежить концепція про тотожність між витратами на виробництво сукупного продукту і доходом, одержаним від його продажу. Цей принцип лежить в основі економічної рівноваги, до якої економіка постійно прагне.

3) СНР виходить із того, що економіка знаходиться у постійному кругообороті, а кругооборот - це безперервний потік “доходи-витрати”. Цей принцип свідчить про те, що доходи є функцією видатків, а видатки залежать від розподілу доходів.

Особливістю методології СНР є також те, що ключовим поняттям у структурі показників виробництва є додана вартість - характеризує внесок конкретної сукупності факторів виробництва у створенні вартості в масштабах економіки в цілому. Додана вартість (ДВ) як внесок кожного окремого виробника розглядається в СНР стосовно виробника, а не продукту. А повна вартість (валовий випуск) матеріальних благ і послуг включає крім ДВ також і проміжне споживання.


4.      Основні макроекономічні показники.

До основних макроекономічних показників належать:

1) Валовий внутрішній продукт – сукупна ринкова вартість кінцевої продукції та послуг, що вироблені резидентами країни за рік. Існує 3 методи розрахунку ВВП:

- Виробничий метод – ВВП обчислюється як сума валової доданої вартості всіх галузей економіки плюс продуктові податки та мінус субсидії:

ВВП = ∑ (ВВ – МВ) + (ПП – С)

ВВ – валовий випуск окремих галузей; МВ – матеріальні витрати окремих галузей; ПП – продуктові податки; С – субсидії.

- Метод кінцевого використання – сума кінцевих елементів сукупних витрат:

ВВП = С + Ig + G + Xn

C – споживчі витрати домогосподарств; Ig – валові внутрішні інвестиції приватного сектора економіки:

Ig = In + Am

In – чисті інвестиції; Am – амортизація; G – державні витрати; Xn – чистий експорт, тобто різниця між експортом і імпортом товарів та послуг;

Xn = EXP-IM.

- Розподільчий метод – сума первинних доходів, створених резидентами країни за рік:

ВВП = w + R + i + p + Am + IT

w – нарахована зарплата; R – рента; i – процент у вигляді доходів від грошового капіталу; p – прибуток (нерозподілений прибуток, податок на прибуток, дивіденди, ін. доходи); IT – непрямі податки (акцизи, мито, ПДВ).

2) Чистий внутрішній продукт:

ЧВП = ВВП – Am.

3) Національний дохід – показує величину чистого доходу суспільства:

НД = ЧВП – ІТ,   НД = w + R + i + p.

4) Особистий дохід – складається з первинних і вторинних доходів домогосподарств:

ОД = НД – ВСФ – Нерозподілений прибуток – Податок на прибуток + TR

ВСФ – відрахування від зарплати до страхових фондів; TR – соціальні трансферти (пенсії, стипендії).

5) Індивідуальний після податковий дохід

DI = ОД – Тінд

Тінд – особисті податки (прибутковий податок, податки на особисте майно, на спадщину).

6) Валовий національний дохід

GNI = ВВП + YL – YM

YL – первинні доходи, отримані з-за кордону; YM – первинні доходи, передані за кордон.

7) Валовий національний наявний дохід

GNDI = GNI + TrL – TrM

TrL – поточні трансферти, одержані з-за кордону; TrM – поточні трансферти, передані за кордон.

5.      Номінальний та реальний. Індекси цін. Інфлювання та дефлювання ВВП.

Номінальний ВВП – це показник загального обсягу виробництва, який обчислюється в поточних цінах даного року.

Реальний ВВП – це показник загального обсягу виробництва, який обчислюється в постійних цінах, тобто в цінах року, який приймається за базу.

Дефлятор ВВП – індекс цін, який відображає зміну цін на всю сукупність товарів та послуг:

Дефлятор ВВП показує темп зростання номінального ВВП за рахунок цін в аналізованому році порівняно з попереднім. Але, як відомо, на величину номінального ВВП впливають зміни як фізичного обсягу продукції, так і рівня цін. Тому для визначення ВВП з урахуванням лише зміни фізичного обсягу виробництва потрібно здійснити коригування показника номінального ВВП. процес коригування номінального ВВП здійснюється за допомогою дефлятора ВВП. Це дає змогу інфлювати (збільшити грошовий вираз ВВП з урахуванням динаміки цін) або дефілювати (зменшити грошовий вираз ВВП з урахуванням динаміки цін). Результатом цього коригування є обчислення реального ВВП для кожного року у постійних цінах, тобто цінах базового року:

Завдяки інфлюванню номінального ВВП грошовий вираз реального ВВП збільшується в ті роки, в яких ціни були нижчими від цін базового року. За допомогою дефілювання номінального ВВП грошовий вираз реального ВВП зменшується стосовно тих років, в яких ціни були вищими від цін базового року. Спираючись на дефлятор ВВП, можна також обчислити приріст (зменшення) номінального ВВП за рахунок цін:

6.      Циклічність як форма економічного розвитку. Сукупність та структура економічного циклу.

Економічний цикл – це послідовність піднесень і спадів активності протягом кількох років, тобто це рух суспільного виробництва від одного кризового явища до іншого, який постійно повторюється. Кожний цикл являє собою певну послідовність з альтернативних фаз, які повторюються одна за одною. Це означає, що кожна з його попередніх фаз повинна мати здатність до відтворення наступних. У підсумку економічний цикл набуває здатності до самовідтворення.

Початковою фазою економічного циклу є криза. Вона порушує нормальний хід економічного розвитку, а всі наступні фази – відновлюють його. При цьому кожна попередня фаза утворює умови для її власного відмирання та виникнення наступної фази. Отже, економіка ніколи не перебуває у стані спокою. Піднесення змінюється спадом (кризою). Обсяги ВВП, зайнятості і виробництва скорочуються. Ціни і прибутки знижуються, а безробіття зростає. За спадом виникає депресія. Відновлення при цьому може бути повільним і швидким. У цьому випадку рівень виробництва підвищується, а зайнятість зростає. В міру того як пожвавлення в економіці набирає сили, зростають темпи приросту цін. Після досягнення в економіці повної зайнятості, тобто повного використання виробничих ресурсів, економіка переходить до фази піднесення. Нова смуга піднесення може означати тривалий, стійкий рівень пожвавленого попиту, збільшення кількості вільних робочих місць, підвищення рівня життя населення або ж швидке роздування цін і зростання спекуляції, за якими настає нова криза. Основними ознаками, які характеризують економічні цикли, є тривалість циклу, а також його рушійні сили, які зумовили генезис і механізм його проходження. З цього погляду всі економічні цикли поділяються таким чином: 1) Цикли Кондратьєва, або ж довгохвильові цикли, тривалість яких дорівнює 40-60 років. Їхня головна рушійна сила – радикальні зміни в технологічній базі суспільного виробництва, його структурна перебудова. 2) Цикли Кузнеца – тривалість 20 років, а рушійними силами є зрушення у відтворюваній структурі виробництва. 3) Цикли Джаглера – з періодичністю 7-11 років як підсумок взаємодії багатьох грошово-кредитних факторів. 4) Цикли Китчина – тривалість 3-5 років, що обумовлюється динамікою відносної величини запасів товарно-матеріальних цінностей на підприємствах. 5) приватні господарські цикли, що охоплюють період від 1-12 р. та існують у зв’язку з коливаннями інвестиційної активності.

До найбільш значних причин циклічних коливань можна віднести: 1) великі технічні нововведення, які з’являються нерегулярно і зумовлені коливання в діловій активності. 2) політичні перевороти, різка трансформація соціально-економічної системи, війна та інші випадкові проблеми системного характеру. 3) помилкові рішення в грошово-кредитній політиці, які супроводжують появою надмірної кількості грошей або надмірним вилученням грошей з обігу. 4) різкі зміни в зовнішніх умовах функціонування національної економіки.

7.      Повна зайнятість, природне безробіття та потенціальний ВВП.

Зайнятість населення – це діяльність працездатного населення країни, спрямована на відтворення ВВП та національного доходу. Вона визначається чисельністю осіб, що виконують будь-яку роботу за певну заробітну плату або з метою отримання інших видів доходу.

Повна зайнятість - це надання суспільством усьому працездатному населенню можливості займатися суспільно корисною працею, на основі якої здійснюється індивідуальне (у межах сім'ї) та колективне (з участю фірм, компаній, держави) відтворення робочої сили і задоволення всієї сукупності потреб.

Безробіття – економічне явище, коли частина економічно активного населення не має можливості використати свою робочу силу.

Природне безробіття характеризує найкращий для економіки резерв робочої сили, спроможної достатньо швидко здійснювати міжгалузеві і міжрегіональні переміщення в залежності від потреб виробництва.

Природне безробіття - це частка безробітних, яка відповідає доцільному рівню повної зайнятості в економіці, тобто потенційному ВВП.

Поняття повної зайнятості не означає, що всі люди працездатного віку зайняті в суспільному виробництві, оскільки фрикційне і структурне безробіття неминуче.

Безробіття на природному рівні необхідне, тому що стримує інфляцію. В економіці з повною зайнятістю будь-який сплеск сукупного попиту обертається зростанням рівня цін, оскільки виробництво не може адекватно відреагувати на попит, який виріс, через нехватку ресурсів.

8.      Закон Оукена та втрати економіки від циклічного безробіття.

Закон Оукена формулюється так: якщо фактичне безробіття перевищує природне безробіття на 1%, то втрати ВВП складуть 2,5%.

Втрати ВВП від циклічного безробіття можна розрахувати в 3 етапи:

1) Втрати ВВП від надмірного безробіття:

∆y = (u – u*) ∙ 2,5,

∆y – відставання фактичного ВВП від потенційного ВВП (у відсотках);

u, u* – рівень відповідно фактичного природного безробіття;

2,5 – число Оукена.

2) Розрахунок потенційного ВВП, досягнутого при повній зайнятості (коли фактичне безробіття = природному безробіттю).

Yp = Ya / (100 - ∆y) ∙100 %

Ya – фактичний ВВП.

3) Втрати економіки від циклічного безробіття.

∆Y = Ya – Yp

∆Y – втрати ВВП від циклічного безробіття.

9.      Види інфляції залежно від її темпів. Інфляція попиту та інфляція витрат, передбачувана та непередбачувана інфляція.

В залежності від темпу приросту цін розрізняють такі види інфляції:

- помірна (повзуча) інфляція – темп приросту цін – до 10%;

- галопуюча – темп приросту цін – десятки або сотні %;

- гіперінфляція – темп приросту цін – тисячі %.

В залежності від характеру кінцевих причин, які викликають інфляцію, слід розрізняти:

- інфляцію попиту – виникає тоді, коли ціни зростають внаслідок випереджаючого зростання сукупного попиту відносно сукупної пропозиції. (Зростання пропозиції грошей, державних витрат, а також інвестиційних витрат та ін.).

- інфляцію витрат – спостерігається в тому випадку, коли ціни зростають внаслідок збільшення витрат на виробництво одиниці продукції, тобто середніх витрат за даного обсягу виробництва. (Зростання цін на сировину, паливо, енергоносії, або зростає номінальна заробітна плата).

Передбачена інфляція - та, яка прогнозується на який-небудь період часу, вона передбачена з достатнім ступенем надійності. Така інфляція нерідко є результатом дій уряду. Чинник очікуваності дозволяє маючи прогноз зростання цін, адаптуватися до нього. Навіть у разі гіперінфляції прогнозоване зростання цін може завдати економічним суб'єктам збитку менш значного, ніж несподіваний стрибок цін хай навіть на невелику кількість відсотків.

Непередбачувана інфляція характеризується раптовим стрибком цін, що негативно відображається на податковій системі і системі грошового обігу.

10.    Основні соціально-економічні наслідки інфляції.

Інфляція є результатом порушення макроекономічної рівноваги, водночас вона сама породжує низку соціально-економічних проблем. Основні наслідки інфляції:

1) Інфляція знецінює заощадження. Для тих, хто зберігає гроші в готівковій формі або в банку чи вкладає їх в облігації, кожне підвищення цін зменшує купівельну спроможність грошей. Банки захистять клієнтів від втрат, пов’язаних з інфляцією, лише в тому разі, коли встановлений ними процент по вкладах перевищуватиме рівень інфляції.

2) Інфляція зменшує поточне споживання. Навіть якщо із підвищенням цін відбувається перегляд ставок зарплати, то поточне споживання зменшується, тому що, по-перше, ніколи не буває 100-процентних індексацій доходів; по-друге, перегляд ставок потребує часу, протягом якого ціни можуть зрости ще більше.

3) Внаслідок інфляції поглиблюється майнова нерівність. У структурі споживання є товари нееластичного попиту, обсяг споживання яких не може зменшитись із підвищенням цін. Якщо багатші прошарки суспільства переключають частину своїх заощаджень на збереження старої структури споживання, то бідніші змінюють цю структуру, скорочуючи споживання товарів еластичного попиту.

4) Інфляція зменшує зацікавленість у продуктивній праці. Під час інфляції втрачається сенс кращої роботи, бо додаткові доходи поглинаються зростаючими цінами.

5) Інфляція гальмує технічний прогрес. Це відбувається тому, що підприємцеві вигідніше купувати дешеву робочу силу ніж дорожчі і технічно досконаліші засоби виробництва. Нестабільні ціни зменшують підприємців відмовлятися від інвестицій у нові технології. Під час інфляції перестають виконувати роль ринкових орієнтирів. У нормальних (не інфляційних) умовах підвищення цін є орієнтиром для руху ресурсів. Тотальне підвищення цін під час інфляції не дає правильних орієнтирів щодо доцільних напрямків капіталовкладень.

Основними соціально-економічними наслідками інфляції є перерозподіл майна і доходів між різними групами населення, падіння рівня життя народу та зниження ефективності функціонування національної економіки.

Але фахівці нерідко говорять і про позитивні наслідки інфляції. Деякі з них указують на те, що помірна інфляція дає змогу збільшувати обсяг національного виробництва у фазі піднесення.

11.    Сукупний попит.

Сукупний попит – це сумарні витрати макроекономічних суб'єктів на кінцеві товари і послуги, які виготовлені в економіці протягом певного періоду часу.

Сукупний попит – це реальний обсяг національного продукту, який економіка має намір закупити з метою задоволення своїх платоспроможних потреб.

У грошовій формі сукупний попит визначається сукупними витратами економіки, які складаються із споживчих витрат домогосподарств, інвестиційних витрат фірми, державних закупівель та чистого експорту.

АD = C + Ig + C + Xn.

Крива сукупного попиту показує кількість товарів і послуг, які будуть придбані при кожному даному рівні цін.

Цінові чинники відображаються трьома ефектами:

1) Ефектом Кейнса (ефектом відсоткової ставки): з зростанням цін зростає попит на гроші, при незмінній пропозиції грошей зростає відсоткова ставка. Таким чином скорочується попит інвестицій в економіку, а відповідно скорочується і обсяг сукупного попиту.

2) Ефект Пігу (реальних касових залишків, чи багатства) означає зменшення багатства, яке викликане ростом рівня цін, що призводить до скорочення споживання, а відповідно, сукупного попиту.

3) Ефектом імпортних закупівель – зростання цін внутрішнього ринку при стабільних цінах на імпорт призводить до скорочення експорту, відповідно скорочується сукупний попит в національній економіці.

Вплив нецінових факторів, які викликають зміну характеру сукупного попиту:

До числа основних нецінових факторів сукупного попиту можна віднести:

1) Зміни в споживчих витратах: добробут населення, очікування споживача, заборгованість споживача, податки.

2) Зміни в інвестиційних витратах: процентні ставки, очікувані прибутки, податки з підприємств, технологія виробництва, надлишкові потужності.

3) Зміни у витратах на чистий експорт: національний дохід у закордонних країнах, валютні курси.

12.    Цінові фактори сукупного попиту. Нецінові фактори сукупного попиту та їх вплив на його криву.

Цінові фактори сукупного попиту:

1) Ефект реальних грошових залишків. Домогосподарства тримають певну частку активів у вигляді готівки, грошей на поточних рахунках та фінансових активів з фіксованими доходами (наприклад, облігацій). Запас грошей є багатством, оскільки гроші мають певну купівельну спроможність. Розмір багатства залежить від кількості грошей та рівня цін і вимірюється величиною реальних грошових залишків (М/Р). Підвищення цін зменшує багатство, тому що купівельна спроможність запасу грошей зменшується Крім того, підвищення цін призводить до підвищення процентних ставок внаслідок чого вартість облігацій падає. Усвідомивши, що їхнє багатство зменшилось, люди починають більше заощаджувати і менше витрачати. Обсяг сукупного попиту скорочується. 2) Ефект процентної ставки. Якщо рівень цін зростає, то продаж і купівля попередньої кількості товарів вимагають більшої кількості грошей. Попит на гроші збільшується. При незмінній пропозиції грошей це веде до зростання процентних ставок. Підвищення процентних ставок скорочує інвестиції та споживання за рахунок кредиту. Величина сукупного попиту зменшується. 3) Ефект імпортних закупівель. Підвищення рівня внутрішніх цін при незмінних світових цінах зменшує зовнішній і внутрішній попит на вітчизняні товари. Внутрішній попит на імпортні товари, навпаки, збільшується, тому що вітчизняні товари стають дорожчими за іноземні. Чистий експорт, сукупний доход і сукупний попит таким чином скорочуються.

Нецінові фактори сукупного попиту. На величину сукупного попиту впливають також фактори, не пов'язав із зміною рівня цін.(Неціновими факторами сукупного попиту є різноманітні шоки — раптові зміни умов загальної рівноваги на внутрішніх ринкам викликані заходами економічної політики, незалежними діями економічних агентів, зовнішньоекономічними, політичними та природними чинниками що впливають на обсяги споживання, інвестицій, державних видатків або на обсяг чистого експорту країни.

Однозначний вплив па сукупний попит чинять лигає остаточні зміни в чистому експорті, а не окремі фактори. Коли курс національної валюти країни знижується або світові ціни зростають, товари вітчизняного вироб­ництва стають дешевшими від іноземних. Попит на них зростає, а попит на імпорт, як правило, скорочується. Чистий експорт і сукупний попит країни в результаті збільшуються. Але знецінення валюти або підвищення зовнішніх цін матимуть протилежні наслідки, якщо видатки на імпортні товари та послуги, від яких країна не може відмовитись (паливо, електроенергія, об­ладнання, окремі продовольчі, медичні й побутові товари, міжнародні тран­спортні послуги), зростуть у підсумку більше, ніж доходи країни від експорту.

13.    Сукупна пропозиція.

Сукупна пропозиція – це загальна кількість кінцевих товарів і послуг, що може бути запропонована (зроблена) в економіці при різних рівнях цін.

Сукупна пропозиція – це такий реальний обсяг національного продукту, який економіка пропонує для продажу з метою отримання прибутку.

Формат кривої AS тлумачиться по-різному класиками і кейнсіанцями.

Класична модель розглядає економіку в довгостроковому періоді. У даних умовах крива AS вертикальна.

Кейнсіанська модель описує економіку у короткостроковому періоді і заснована на наступних передумовах: неповна зайнятість в економіці, ціни на товари і номінальну зарплату тверді. У цих умовах крива сукупної пропозиції горизонтальна.

Сучасні концепції пояснюють вид кривої пропозиції недосконалістю ринку, тобто негнучкістю цін і недосконалістю інфляції. Крива пропозиції має три ділянки: І – горизонтальний (кейнсіанський); ІІ – проміжний (висхідний); ІІІ – вертикальний (класичний).

Фактори сукупної пропозиції:

1) Цінові фактори – зміна ціни;

2) Нецінові фактори – зміна ціни на ресурси, зміна в продуктивності ресурсів, зміни податків з підприємств та субсидій.


14.    Класична модель сукупної пропозиції.

Поведінка сукупної пропозиції у довгостроковому періоді найбільше відповідає класичним уявленням про взаємозв'язок між загальним обсягом виробництва і цінами. Згідно з класичною теорією, економіка — це сукупність досконалих ринків з гнучкими цінами та заробітною платою. Номінальні величини (ціни, номінальна заробітна плата, процентні ставки) абсолютно гнучкі. Вони можуть не тільки підвищуватись, але й знижуватись, залежно від співвідношення попиту і пропозиції на ринках, через це номінальні змінні (скажімо, ціни), які залежать від інших номінальних мінних (наприклад, від пропозиції грошей і заробітної плати), а також від реальних факторів (наприклад, від обсягу виробництва), не впливають на реальні змінні (продуктивність праці, граничні витрати і обсяг виробництва, капітал, інвестиції, реальну заробітну плату, рівень безробіття). Реальні величини в економіці визначаються лише реальними змінними. Незалежність реальних змінних від номінальних відома в теорії як класична дихотомія. В довгостроковому періоді вона проявляється в нейтральності грошей. Збільшення або зменшення пропозиції грошей змінює сукупний попит, але в кінцевому рахунку впливає лише на рівень цін, заробітної плати і процентних ставок. Обсяг сукупного випуску визначається реальними факторами і за інших рівних умов залишається незмінним.

Найчастіше в макроекономічних дослідженнях довгостроковим періодом вважається проміжок часу тривалістю 10 років і більше. Але насправді довгостроковий і короткостроковий періоди і є хронологічними визначеннями. Довгостроковий період це проміжок часу, протягом якого величина сукупної пропозиції відновлюється на рівні потенційного випуску, а рівноважний рівень цін змінюється на потрібну для цього величину. Довгостроковий період триває стільки часу, скільки потрібно цінам, заробітній платі і процентним ставкам для відновлення довгострокової рівноваги.

У класичній моделі зміни номінальних величин відновлюють довгострокову рівновагу відразу після шоку, швидко. Період довгостроко­ві нерівноваги практично відсутній.


15.    Нецінові фактори сукупної пропозиції та їх вплив на її криву.

Неціновими факторами називаються причини підвищення або зниження рівня середніх витрат виробництва, не пов'язані із зміною обсягів випуску.

Вплив недійових факторів на сукупну пропозицію залежить в того, до якого типу змінних — реальних чи номінальних — вони належать.

Реальні змінні, які чинять на сукупну пропозицію короткочасний вплив практично не впливають на обсяг довгострокової сукупної пропозиції.

При зростанні рівня середніх витрат, обумовлених впливом номінальних нецінових факторів, рівень цін виробництва при кожної можливому обсягу випуску підвищується. Зниження середніх витрат під впливом нецінових факторів знижує рівень цін виробництва для кожного можливого обсягу випуску.

Втім, номінальні змінні впливають на обсяг потенційного випуску лише на досконалих рин­ках, де виконуються умови класичної дихотомії і принаймні в довгостроковому періоді ціни та заробітна плата є абсолютно гнучкими не лише в бік підвищені але і в напрямку зниження.

Насправді ціни та заробітна плата виявляють значну негнучкість до зниження довгостроковому періоді. Тому при відсутності цілеспрямованої політики доходів, що коригує негнучкість номінальних змінних, зміни "витратних" номінальних величин, які відзначаються довгостроковою стабільністю наприклад, ставки податків на підприємствах, можуть вести до скорочення або до збільшення потенційного випуску.

В групі інституційних чинників додаткових витрат виробництва слід звернути увагу на видатки підприємницької діяльності - типові в конкретних умовах даного суспільства трансакційні та чисті видатки здійснення підприємницької діяльності. Обов'язкові амортизаційні відрахування і податки на підприємства є, власне кажучи, офіційною складовою суспільних видатків бізнесу при здійсненні угод. Спільна риса зазначених факторів така, що вони є обов'язковими загальними додатковими витратами підприємств, які здебільшого закладають у ціни. Значні видатки "входу і виходу" (витрати часу і коштів на одержання дозволу, реєстрацію, ліцензування діяльності, придбання документації, відкриття банківського рахунку, оренду приміщення, звільнення співробітників при ліквідації фірми тощо) зменшують масштаби приватної підприємницької діяльності, особливо в сфері дрібного бізнесу. Високі трансакційні та чисті видатки бізнесу, пов'язані з бюрократичними перешкодами, втраченими ви­дами та прямими збитками від втручання органів влади, з правовою нестабільністю, роблять бізнес важкою і дорогою справою. В умовах відкритої економіки платою за високі витрати на ведення бізнесу стає відсутність іноземних інвестицій, втеча капіталу, вивіз ресурсів, імміграція найактивнішого та кваліфікованого населення.


16.    Сукупний попит – сукупна пропозиція як базова модель економічної рівноваги.

Важливою властивістю, яка притаманна ринковій економіці, є постійне тяжіння до рівноваги. В узагальненому вигляді економічна рівновага між сукупним попитом і сукупною пропозицією, тобто СПо = СПр. Рівновага між ними породжує рівноважний ВВП і рівноважні ціни.

На графіку крива СПо1 — це початкова крива сукупного попиту; крива СПр1, — початкова короткострокова крива сукупної пропозиції; СПрq — довгострокова крива сукупної пропозиції, яка бере свій початок у точці потенційного ВВП (О1). Точка Т1 є точкою короткострокової рівноваги як результат перетину кривих СПо1, і СПр1 і одночасно точкою довгострокової рівноваги як результат перетину кривих СПо1 СПр1 і СПрq. Отже, в точці Т1 має місце подвійна рівновага (короткострокова і довгострокова), вона може забезпечуватися лише в умовах повної зайнятості.

Якщо припустити, що при незмінній сукупній пропозиції (СПр1) сукупний попит зменшиться порівняно з потенційною величиною (СПо1), а його крива переміститься вліво в положення СПо2, то короткострокова рівновага буде забезпечуватися в точці Т2, що порушує довгострокову рівновагу. Якщо, навпаки, при незмінному сукупному попиті (СПо1) короткострокова сукупна пропозиція зменшиться відносно потенційної величини (СПр1), а її крива переміститься в положення СПр2, то короткострокова рівновага буде забезпечена в точці Т3 теж порушить довгострокову рівновагу.

Короткострокова рівновага означає, що кількість товару, яку покупці бажають придбати, дорівнює тій кількості, яку підприємці мають намір виробити. Якщо падіння сукупного попиту знизить ціну, то ціна примусить підприємців зменшити обсяг виробництва до рівня сукупного попиту (О2). Якщо зменшення сукупної пропозиції підвищить ціну, то ціна викличе зменшення обсягів бажаних закупок до нового рівня сукупної пропозиції (О3).

Довгострокова рівновага означає, що кількість товару яку покупці бажають придбати, дорівнює потенційним можливостям економіки. За цих умов будь-яке подальше збільшення сукупного попиту викликає лише зростання цін, а випуск реального ВВП залишається незмінним. Виключення може мати місце лише за умов економічного буму, коли підприємці вдаються до надмірного використання робочої сили, а безробіття сягає нижче природної норми.


17.    Споживання як функція післяподаткового доходу.

Коли ми їмо, носимо одяг або ходимо в кіно, то споживаємо частину виробленого економікою продукту. Всі форми споживання становлять дві третини ВВП. Оскільки частка споживання така вагома у виробленому продукті, економісти-теоретики багато уваги приділяють тому, як домогосподарства ухвалюють рішення щодо споживання.

Домогосподарства отримують доходи від праці і власності на капітал, сплачують податки державі, а відтак вирішують, яку частину свого післяподаткового доходу споживати, а яку — заощаджувати. Дохід, який отримують домогосподарства, дорівнює обсягові продукції економіки Y. Уряд тоді оподатковує домогосподарства на суму Т. (Хоч уряд запроваджує різні види податків, такі як особистий прибутковий податок, податок на прибуток підприємств, податок на додану вартість тощо, для простоти об'єднаємо всі ці податки). Ту частину доходу, яка залишилася після сплати всіх податків, Y — Т, назвемо використовуваним доходом. Домогосподарства ділять свій використовуваний дохід на споживання і заощадження.

Припустімо, що обсяг споживання прямо залежить від рівня використовуваного доходу. Вищий використовуваний дохід забезпечує більший обсяг споживання.

С = MPС(Y - Т).

З цього рівняння випливає, що споживання є функцією використовуваного доходу.

Залежність між споживанням і використовуваним доходом називають функцією споживання.

Гранична схильність до споживання (МРС) — це величина, на яку змінюється споживання зі збільшенням використовуваного доходу на одиницю. МРС звичайно коливається між нулем та одиницею: додаткова одиниця доходу збільшує споживання, але на величину, що менша одиниці. Якщо домогосподарство отримує додаткову одиницю доходу, частину цієї одиниці воно заощаджує.

Отже, функція заощадження:

S = (1- MPС)∙(Y - Т).

18.    Середня схильність до споживання та заощадження.

Середня схильність до споживання – це виражена у відсотках частка будь-якого загального доходу, що йде на споживання:

С – витрати на споживання;

Y – індивідуальний дохід.

Середня схильність до заощадження – це виражена у відсотках частка будь-якого загального доходу, що йде на заощадження:

S – витрати на заощадження;

Y – індивідуальний дохід.

19.    Гранична схильність до споживання та заощадження.

Реакцію споживача на зміну доходу виражають гранична схильність до споживання і гранична схильність до заощадження.

Гранична схильність до споживання – частка приросту витрат на споживання при будь-якій зміні індивідуального доходу:

∆C – приріст витрат на споживання;

∆Y – приріст індивідуального доходу.

∆S – приріст заощаджень;

∆Y – приріст індивідуального доходу.

Сума c’ та s’ для будь-якої зміни доходу після оплати податків завжди = 1.

c’ + s’ = 1.

20.    Роль інвестицій в економіці.

Під інвестиціями прийнято розуміти використання заощаджень з метою створення нових виробничих потужностей і капітальних активів. До складу інвестицій входять усі витрати на придбання машин і обладнання, проведення усіх будівельно-монтажних робіт і зміна запасів. Інвестиції виявляють не однаковий вплив на ринок благ в короткостроковому і довгостроковому періодах. В результаті інвестування в короткостроковому періоді на ринку благ збільшується тільки попит. Обсяг пропозиції залишається незмінним, бо об’єкти, що будуються, ще не дають віддачі у вигляді продукції та послуг. У довгостроковому ж періоді під впливом інвестицій на ринку благ буде змінюватись як попит, так і пропозиція.

Інвестиції утворюють поряд із споживчим попитом другу складову сукупного попиту. При цьому заощадження та інвестиції впливають на обсяг ефективного попиту в прямо протилежних напрямках: заощадження скорочують попит, а інвестиції його збільшують.

Рівень інвестицій істотно впливає на обсяг національного доходу суспільства, від його динаміки буде залежати безліч макропропорцій в національній економіці. Кейнсіанська теорія особливо підкреслює той факт, що рівень інвестицій та рівень заощаджень визначається багато в чому різними процесами і обставинами.

Інвестиції в масштабах країни визначають процес розширеного відтворення. Будівництво нових підприємств, зведення житлових будинків, проведення доріг, а отже, і створення нових робочих місць, залежать від процесу інвестування або капіталоутворення.

Джерелом інвестицій є заощадження. Але проблема полягає в тому, що заощадження здійснюються одними господарюючими агентами, а інвестиції можуть здійснюватись зовсім іншими господарюючими суб’єктами.

Факторами інвестиційного попиту виступають: норма прибутку, ставка відсотку, рішення підприємця.

За об'єктами вкладень розрізняють реальні та фінансові інвестиції. Під реальними інвестиціями розуміють вкладення коштів у реальні активи: як матеріальні, так і нематеріальні; під фінансовими - вкладення коштів у різні фінансові активи, серед яких найбільш значну частку посідають вкладення у цінні папери. За характером участі в інвестуванні розрізняють прямі і непрямі інвестиції. Під прямими інвестиціями розуміється безпосереднє вкладення коштів інвестором в об'єкти інвестування, під непрямими - інвестування, опосередковане іншими особами. За періодом інвестування розрізняють короткострокові та довгострокові інвестиції. Під короткостроковими інвестиціями розуміють звичайно вкладення капіталу на період не більше одного року, під довгостроковими - на період більше одного року. За формами власності інвесторів розрізняють інвестиції приватні, державні, іноземні та спільні. За регіональною ознакою розрізняють внутрішньодержавні та закордонні інвестиції.

21.    Чинники автономних інвестицій та їх вплив на криву інвестиційного попиту.

Автономні інвестиції – інвестиції, що не пов'язані з ростом сукупного попиту, а здійснювані підприємцями з метою поліпшити своє становище на ринку.

В основі кейнсіанської версії автономних інвестицій лежить введене Дж. Кейнсом поняття граничної ефективності капіталу. Інвестиції, на відміну від поточних витрат на виробництво, дають результати не в тому періоді, в якому вони здійснились, а протягом ряду наступних періодів. Тому при порівнянні інвестиційних витрат з отриманими від них результатами виникає проблема співставлення різночасових ціннісних показників, яка вирішується за допомогою дисконтування.

Якщо необхідно визначити, що коштує сьогодні можливість отримати певну суму грошей через N років при відсутності інфляції, то необхідно цю суму розділити на (N + R), де R — ставка дисконтування.

Коли інвестор має можливість вибирати серед декількох варіантів інвестування, він зупиниться на тих із них, які мають R найбільшу.

Обсяг раціонального інвестування можна представити як спадну функцію від граничної ефективності капіталу: I = I (R). Цю Функцію не слід інтерпретувати таким чином, що обсяг інвестицій зростає по мірі зниження R. Мова йде лише про те, що при наявності багатьох різноефективних варіантів капіталовкладень інвестиційні кошти доцільно розподіляти на основі ранжирування варіантів по їх R.

Крім доходності варіантів капіталовкладень інвестор повинен враховувати ступінь ризику кожного з них. Серед всіх варіантів вкладень є один найбільш надійний — це купівля державних облігацій. Тому ставку відсотка по державним облігаціям можна розглядати в якості нижньої межі R* для вкладень в реальний капітал. В реальний капітал здійснюються капіталовкладення, якщо R* більше ставки відсотка. При заданій граничній ефективності інвестиційних проектів обсяг інвестицій у виробництво тим більший, чим нижче і.

Отже, функцію автономних інвестицій можна представити

формулою: Г = Ir (R* - і),

де Г, — гранична схильність до інвестування, яка показує, на скільки одиниць зміниться обсяг інвестицій при зміні різниці між граничною ефективністю капіталу і поточною ставкою процента на одиницю.

22.    Модель простого мультиплікатора. Мультиплікативна зміна реального ВВП.

Суть мультиплікаційного впливу інвестицій на ВВП полягає у тому, що інвестиції впливають на ВВП не пропорційно, а помножено, тобто мультиплікативно.

Дію мультиплікатора можна пояснити так: із зростанням інвестицій зростає зайнятість, потім дохід і споживання.

Мультиплікатор інвестицій – це коефіцієнт, що показує залежність зміни доходу від зміни інвестицій.

∆Y = me ∙ ∆I

∆Y = me ∙ ∆E

∆Y – приріст доходу;

∆I, ∆E – приріст інвестицій або сукупних видатків;

me – мультиплікатор.

В наведених формулах розрахунку мультиплікатора не враховується, що існує оподаткування доходів, а також те, що частина доходу йде на приріст закупівель зарубіжних товарів. Тому мультиплікатор, що визначається на основі такого спрощеного підходу, називається простим мультиплікатором.

Мультиплікативна зміна реального ВВП під впливом зміни сукупних витрат в умовах інфляції обчислюється за формулою:

Yb – номінальний ВВП;

Ір – індекс цін.

23.    Визначення рівноважного ВВП на основі методу “видатки-випуск”.

Метод «видатки-випуск» є кейнсіанською моделлю товарного ринку. В основі цього методу - тотожність сукупних видатків (СуВ) – видатки, які плануються всіма покупцями для задоволення своїх платоспроможних потреб, і ВВП, що можна виразити: СуВ = споживчі витрати (СВ) + валові інвестиції (ВІ) = ВВП.

Співвідношення між сукупними видатками і ВВП – це співвідношення між планами покупців і продавців, які, як правило не збігаються і при цьому виникають незаплановані зміни в товарних запасах. Коли СуВ<ВВП, виникає перевиробництво з незапланованим збільшенням товарних запасів. Коли СуВ>ВВП – недовиробництво з незапланованим зниженням товарних запасів. Незаплановані зміни в товарних запасах порушують інвестиційні плани підприємств, тому виділяють: а) заплановані інвестиції – витрати на інвестиції товарів, які відповідають уявленням підприємств про очікувані зміни у сукупному попиті (Спо) на вироблені товари та послуги. б) незаплановані інвестиції - витрати., які підприємства змушені здійснювати в товарні запаси. Ці інвестиції виконують балансуючу роль в економіці. Þ СуВ ± ВІн=ВВП, де ± ВІн - незаплановані інвестиції в товарні запаси, СуВ ± ВІн – фактичні сукупні видатки фірми (СуВф). З цієї формули Þ незалежно від стану економіки, СуВф завжди = ВВП.

Рівноважний ВВП (ВВПр) – це такий обсяг виробництва , якому відповідають сукупні видатки, достатні для закупки всієї продукції, виробленої в поточному періоді. Економіка постійно тяжіє до рівноваги, як до своєї природної норми Þ коли СуВ>ВВП і відбувається незаплановане зменшення товарних запасів, підприємства будуть збільшувати виробництво до рівня СуВ; коли СуВ<ВВП і відбувається незаплановане збільшільшення товарних запасів, вони будуть змушені скорочувати виробництво до рівня СуВ.

24.    Фактичні та заплановані видатки. Заплановані та незаплановані інвестиції.

Фактичні видатки – це видатки, проведені за рахунок бюджету тим чи іншим установам. До них включаються видатки, які проведені, але не оплачені через відсутність коштів, і такі, які обліковуються за місцем проведення видатків. Фактичні видатки дають повну уяву про витратну частину бюджету.

Під фактичними видатками розуміють дійсні видатки установ для виконання кошторису. Ці видатки повинні бути підтверджені відповідними первинними документами. Прикладами фактичних видатків є: нарахована заробітна плата працівникам; витрати на продукти харчування; затверджено авансовий звіт по видатках на відрядження та ін.

Заплановані видатки – це сума, яку домогосподарства, фірми та уряд хотіли б витратити на товари і послуги.

Фірми нерідко змушені робити незаплановані інвестиції у запаси, якщо рівень продажу несподівано відмінний від очікуваного. Якщо фірми продають меншу кількість продукції, ніж запланували, їхні запаси зменшуються. Оскільки такі незаплановані зміни у запасах розглядають як інвестиційні видатки фірм, фактичні видатки можуть бути вищі або нижчі від запланованих.

Незаплановані зміни в товарних запасах порушують інвестиційні плани підприємства. З цієї точки зору слід розрізняти ��аплановані і незаплановані інвестиції. До запланованих інвестицій відносять витрати на інвестиційні товари, які відповідають уявленням підприємств щодо очікуваних змін у сукупному попиті на вироблені товари та послуги. Але уявлення підприємства про сукупні витрати не завжди збігаються з дійсністю. Тому виникають незаплановані інвестиції. Отже, фактичні інвестиції складаються із запланованих і незапланованих інвестицій в товарні запаси.

25.    Визначення рівноважного ВВП за методом “вилучення-ін’єкції”.

В основі методу – в економічного кругообігу постійно мають місце вилучення (зменшення видатків) або ін’єкції (збільшення видатків). Вилучення відбуваються у формі заощаджень, податків, імпорту. Ін’єкції здійснюються в формі інвестицій, державних закупівель, експорту. Економічна рівновага існує лише тоді, коли вилучення дорівнюють ін’єкціям. У приватній економіці закритого типу, вилучення відбуваються лише у формі заощаджень, а ін’єкції – у формі інвестицій. Економічна рівновага: S=I

Згідно з графічною моделлю лише У1 є рівноважним, оскільки виробляється в умовах, коли заощадження дорівнюють запланованим інвестиціям: S1>I, a I’>0. У2 більше рівноважного, оскільки вилучення в формі заощаджень більше запланованих інвестицій: S2>I, a I’<0. У3 менше рівноважного, оскільки вилучення у формі заощаджень менше запланованих інвестицій: S3<I, a I’<0. Якщо заощадження перевищили заплановані інвестиції, то це означає, що пропозиція позичкових грошей перевищила попит на них з боку інвесторів. Завдяки цьому відсоткова ставка знижується, що сприяє збільшенню інвестиційного попиту до рівноваги із заощадженням. Якщо навпаки, то відсоткова ставка зросте. Це сприяє збільшенню заощадження до рівня попиту на гроші, тобто до інвестиційного попиту.

26.    Графічна та математична інтерпретація рецесійного розриву.

Рецесійний розрив – це величина, на яку фактичні сукупні витрати повинні початково збільшитися, щоб забезпечити досягнення потенційного ВВП.

Величина рецесійного розриву визначається за формулою:

ВВПП-ВВПф – реальний приріст ВВП, необхідний для досягнення ВВП потенційного;

me – мультиплікатор витрат.

Графічно рецесійний розрив можна зобразити так:

ВВП1 – фактичний обсяг виробництва, якому відповідають сукупні витрати нарівні Е1.

ВВП2 – потенційний обсяг виробництва, якому відповідають сукупні витрати нарівні Е2.

27.    Графічна та математична інтерпретація інфляційного розриву.

Інфляційний розрив – це величина, на яку фактичні сукупні витрати повинні початково зменшитися, щоб усунути інфляційний надлишок за умов повної зайнятості.

Формула інфляційного надлишку:

ВВПП-ВВПф – інфляційне зменшення ВВП за умов повної зайнятості;

me – мультиплікатор витрат.

Графічно рецесійний розрив можна зобразити так:

ВВП1 – фактичний обсяг виробництва, якому відповідають сукупні витрати нарівні Е1 за умов повної зайнятості.

ВВП2 – потенційний обсяг виробництва, якому відповідають сукупні витрати нарівні Е2 за умов повної зайнятості.

28.    Критика кейнсіанцями класичного положення про державне невтручання в економіку.

Уявлення прихильників класичної теорії про здатність ринку до автоматичного регулювання економіки і необхідність відлучення держави від цього регулювання не витримало випробування на практиці. Історичний досвід світової економіки (Велика депресія 30-х років) показав, що держава змушена втручатися в економічні процеси. Вирішальну роль в перегляді класичних уявлень про економічний механізм відіграв відомий англійський економіст Джон Мейнард Кейнс.

У книзі “Загальна теорія зайнятості, процента та грошей” (1936 р.), він уперше піддав конструктивній критиці класичну теорію макроекономічного регулювання, що панувала доти. На противагу класичній теорії ринкового саморегулювання і державного невтручання в економіку він запропонував альтернативну макроекономічну теорію, в основі якої лежить державне регулювання економіки. Це явище отримало в науці назву “кейнсіанської революції”.

На відміну від класиків, прихильники кейнсіанської теорії відстоюють думку, що ринковий механізм самостійно не може гарантувати досягнення в економіці повної зайнятості. Повна зайнятість за рахунок лише ринкових регуляторів – це не закономірність, а випадковість. Підтвердженням цього положення кейнсіанці висувають кілька аргументів:

• кейнсіанською теорією відкидається положення про те, що процентна ставка гарантує забезпечення рівноваги між заощадженнями та інвестиціями, оскільки власники заощаджень та інвестори – це зовсім різні економічні групи, які в процесі прийняття рішень керуються неоднаковими мотивами.

• кейнсіанці ставлять під сумнів класичне положення про високу еластичність цін і заробітної плати, особливо в бік зниження останньої при зменшенні сукупного попиту.

• психологія споживачів, тобто домашніх господарств. Зі збільшенням їхнього доходу зменшується та його частка, яка йде на споживання, і збільшується та, яка спрямовується на заощадження.

• зниження ефективності капіталу. Зі збільшенням обсягів нагромадження капіталу норма прибутку падає відповідно до закону спадної продуктивності капіталу.

Таким чином, згідно з кейнсіанською теорією, не пропозиція створює попит, а навпаки, попит створює власну пропозицію. Тому головним об'єктом державного втручання в економіку повинен бути сукупний попит, який в кейнсіанській теорії дістав назву “ефективний попит”.

29.    Основні положення кейнсіанської теорії про вплив держави на економіку.

Прихильники кейнс. теорії відстоюють думку, що ринковий механізм самостійно не може гарантувати досягнення в економіці повної зайнятості. Вони стверджують, що завдяки ринковим регуляторам економіка може бути врівноважена, тобто в ній може забезпечуватися рівновага між сукупним попитом і сукупною пропозицією, але водночас може існувати неповна зайнятість, вимушене безробіття та високий рівень інфляції. Аргументи на доказ кейнс. теорії

1. Кейнс. теорія відкидає положення про те, що % ставка гарантує забезпечення рівноваги між заощадженнями та інвестиціями. Власники заощаджень та інвестори – це зовсім різні економічні групи, які в процесі прийняття рішень про заощадження та їх перетворення у інвестиції керуються неоднаковими мотивами.

На думку кейнсіанців крім поточних заощаджень на грош. ринку існують інші джерела інвестицій: готівкові заощадження, тобто населення зберігає гроші не лише в банківській системі, але й у готівк. формі на руках; кредитні установи, які здатні мультиплікативно примножувати заощаджені гроші, внаслідок чого величина інвестицій може перевищити величину заощаджень.

2. Кейнс. теорія ставить під сумнів класичне положення про високу еластичність цін і з/п, особливо в бік зниження останньої при зменшенні сукупного попиту.

Висновок кейнсіанців – ринковий механізм не здатний самостійно відновлювати повну зайнятість і тому повинен доповнюватись держ. регулюванням економіки.

При визначенні об'єктів держ. впливу, кейнсіанці виходять з того, що головною причиною падіння вир-ва є недостатність сукупного попиту. Фактори відставання сукупного попиту від сукупної пропозиції:

1) психологія споживачів. Зі збільшенням доходу зменшується частка, що йде на заощадження, і збільшується та, що йде на споживання.

2) зниження ефективності капіталу. Зі збільшенням обсягів нагромадження капіталу норма прибутку падає відповідно до закону спадної продуктивності капіталу. Це обумовлюється зниженням можливостей реалізувати вироблені продукти за достатньо високими цінами внаслідок зменшення граничної схильності до споживання.

За кейнс. теорією, не пропозиція створює попит, а навпаки, попит створює власну пропозицію, тому головним об'єктом держ. регулювання повинен бути сукупний попит, який у Кейнсу носить назву “ефективного попиту”. Це означає, що збільшуючи сукупний попит, держава може ефективно впливати на рівень вир-ва. Спираючись на концепцію “ефективного попиту” кейнсіанці пропонують два методи активізації і стимулювання сукупного попиту: 1) за рахунок збільшення держ. закупок або зниження податків; 2) за рахунок зниження % ставок, що підійме “граничну ефективність капіталу” і збільшить інвестиції приватного сектору.

30.    Дискреційна фіскальна політика.

Дискреційна фіскальна політика – свідома маніпуляція урядовими витратами і доходами, яка здійснюється на підставі державних рішень (парламенту і уряду) з метою цілеспрямованого впливу на реальний обсяг виробництва, безробіття та інфляцію. Дискреційна фіскальна політика застосовує два інструменти: а) державні закупки, які є інструментом прямої дії (збільшуючи або зменшуючи державні закупки, держава безпосередньо впливає на сукупний попит і ВВП); б) чисті податки, які змінюються за рахунок зміни податкових ставок і трансфертів (змінюючи чисті податки, держава впливає на реальний ВВП опосередковано через споживання як компонент сукупного попиту). Зазначені фіскальні засоби впливають на доход мультиплікативно. Але в умовах змішаної економіки закритого типу виникає складний мультиплікатор видатків, який крім заощаджень враховує ще податки в формі чистих податків (Т). При цьому вилучення в формі податків відображається автоматично в разі зміни доходу як податкової бази і вимірюється через граничний коефіцієнт податків (t). При врахуванні заощаджень і автоматичних чистих податків вилучення збільшуються і становлять величину 1-c(1-t). Звідси – формула складного мультиплікатора видатків:

Мультиплікатор податків завжди менше мультиплікатора видатків пропорційно граничній схильності до споживання:

Використовуючи наведені мультиплікатори, можна обчислити автономний вплив на дохід державних закупівель або чистих податків, які можуть змінюватися за рахунок зміни податкових ставок або рівня трансфертів:

Тут знаки свідчать про те, що між G і Y існує пряма залежність, а між T і Y – обернена. Оскільки mе > mt ,то це означає, що збільшення державних закупок на грошову одиницю викликає більший приріст доходу, ніж зменшення чистих податків на грошову одиницю. Крім окремого застосування фіскальних засобів держава може їх застосувати одночасно:

31.    Граничний коефіцієнт податків і складний мультиплікатор видатків. Мультиплікатор податків.

В умовах змішаної економіки закритого типу виникає складний мультиплікатор видатків, який крім заощаджень враховує ще податки в формі чистих податків (Т). При цьому вилучення в формі податків відображається автоматично в разі зміни доходу як податкової бази і вимірюється через граничний коефіцієнт податків (t). Граничний коефіцієнт податків (t) показує на скільки грошових одиниць змінюється величина автоматичних податкових вилучень зі зміною доходу на одну грошову одиницю. При врахуванні заощаджень і автоматичних чистих податків вилучення збільшуються і становлять величину 1-c(1-t). Звідси – формула складного мультиплікатора видатків:

Оскільки 1-c(1-t)>1-c, то це означає, що мультиплікатор з урахуванням автоматичних чистих податків нижчий, ніж за їх відсутності.

Мультиплікатор податків завжди менше мультиплікатора видатків пропорційно граничній схильності до споживання:

32.    Мультиплікативний вплив державних закупівель і чистих податків на реальний ВВП.

Дискреційна фіскальна політика застосовує два інструменти: а) державні закупки, які є інструментом прямої дії (збільшуючи або зменшуючи державні закупки, держава безпосередньо впливає на сукупний попит і ВВП); б) чисті податки, які змінюються за рахунок зміни податкових ставок і трансфертів (змінюючи чисті податки, держава впливає на реальний ВВП опосередковано через споживання як компонент сукупного попиту). Зазначені фіскальні засоби впливають на доход мультиплікативно. Але в умовах змішаної економіки закритого типу виникає складний мультиплікатор видатків, який крім заощаджень враховує ще податки в формі чистих податків (Т). При цьому вилучення в формі податків відбувається автоматично в разі зміни доходу як податкової бази і вимірюється через граничний коефіцієнт податків (t). При врахуванні заощаджень і автоматичних чистих податків вилучення збільшуються і становлять величину 1-c(1-t). Звідси – формула складного мультиплікатора видатків:

Мультиплікатор податків завжди менше мультиплікатора видатків пропорційно граничній схильності до споживання:

Використовуючи наведені мультиплікатори, можна обчислити автономний вплив на дохід державних закупівель або чистих податків, які можуть змінюватися за рахунок зміни податкових ставок або рівня трансфертів:

Тут знаки свідчать про те, що між G і Y існує пряма залежність, а між T і Y – обернена. Оскільки mе > mt ,то це означає, що збільшення державних закупок на грошову одиницю викликає більший приріст доходу, ніж зменшення чистих податків на грошову одиницю. Крім окремого застосування фіскальних засобів держава може їх застосувати одночасно:

33.    Автоматична фіскальна політика.

Автоматична фіскальна політика – політика, яка встановлюючи певну систему податків і трансфертів, забезпечує їм можливість виконувати стабілізаційну функцію в економіці автоматично. В разі інфляційного зростання ВВП стабілізаційний механізм виглядає так: 1) ВВП інфляційно збільшується, автоматично зростають чисті податки; 2) зростання автоматичних чистих податків означає збільшення податкових вилучень з економіки; 3) внаслідок збільшення податкових вилучень зростання сукупних витрат уповільнюється, що гальмує зростання ВВП. В разі дефіциту сукупних видатків стабілізаційний механізм виглядає так: 1) ВВП реально зменшується, автоматично зменшуються чисті податки; 2) зменшення автоматичних чистих податків означає зменшення податкових вилучень з економіки; 3) внаслідок зменшення податкових вилучень скорочення сукупних витрат уповільнюється, що гальмує падіння виробництва. Але автоматичні чисті податки не є достатнім гальмом для усунення економічних коливань. Автоматична залежність чистих податків від доходу – важливий чинник стабілізації економіки: зменшуючи податкові вилучення в період скорочення виробництва, вони збільшують їх у період його зростання. У першому випадку це гальмує скорочення виробництва, у другому – стримує його зростання. Завдяки цьому автоматичні чисті податки сприяють стабілізації економіки без державного втручання. Тому їх називають вмонтованими стабілізаторами. Величина цього гальмування залежить від впливу автоматичних чистих податків на мультиплікатор:

Граничний коефіцієнт податків (t) показує на скільки грошових одиниць змінюється величина автоматичних податкових вилучень зі зміною доходу на одну грошову одиницю. Мультиплікатор видатків обчислюється

Оскільки 1-c(1-t)>1-c, то це означає, що мультиплікатор з урахуванням автоматичних чистих податків нижчий, ніж за їх відсутності.

Фіскальна політика на умовах збалансованого бюджету породжує ще одну категорію – мультиплікатор збалансованого бюджету (коли ). Він показує, на скільки грошових одиниць змінюється дохід в разі зміни держбюджету на одиницю:

34.    Фіскальна політика з урахуванням пропозиції.

Відповідно до кейнсіанської теорії зниження податків збільшує лише сукупний попит, що зумовлює зростання реального доходу і цін. Згідно ж з теорією економіки пропозиції зниження рівня оподаткування викликає ще один ефект – збільшення сукупної пропозиції і зниження цін. По-перше, внаслідок зниження особистих податків збільшуються приватні заощадження, які створюють передумови для зростання інвестицій. Крім того, збільшення особистих податків збільшує після податкову зарплату, що посилює стимули до праці. По-друге, зниження податку на прибуток підвищує прибутковість інвестицій, що теж стимулює їх збільшення. Завдяки переліченим змінам в економіці зниження податків у підсумку сприяє збільшенню сукупної пропозиції, що забезпечує додаткове зростання реального доходу, і водночас певний антиінфляційний ефект. Вплив фіскальної політика на пропозицію можна зобразити таким чином

Отже, перелічені чинники викличуть збільшення сукупної пропозиції, що спричинить її переміщення кривої вправо і вниз в положення AS2. у результаті цього відбувається подальше зростання реального ВВП, тобто від У2 до У3. одночасно знизяться ціни з Р2 до Р3. Проте політика низького оподаткування має певні вади: 1) вплив податків на сукупну пропозицію розгортається протягом значного часу, тривалість якого важко передбачити; 2) зниження податків набагато відчутніше впливає на попит, аніж на пропозицію, і тому дефляцій ний ефект може бути несуттєвим; 3) зниження податків негайно породжує бюджетний дефіцит, що може перекреслити всі позитивні наслідки. 3 причина є головною. Для її спростування прихильники теорії пропозиції спираються на криву Лаффера.

Крива Лаффера відображає зв’язок між податковою ставкою (t’) і податковими надходженнями до бюджету (ТА). В її основі – ідея про те, що в разі зростання податкової ставки від 0 до 100% податкові надходження спочатку збільшуються до максимальної величини (ТА2), а потім знову зменшуються до нуля. При цьому точка t’1 відображає надмірний рівень оподаткування, який стримує ділову активність, а точка t’2 – оптимальний рівень оподаткування, що забезпечує максимальну величину податкових надходжень. Зниження від точки t’1 до t’2 забезпечує одночасно зростання виробництва і податкових надходжень, що виключає виникнення бюджетного дефіциту.

35.    Крива Лаффера про залежність між податковими ставками і податковими надходженнями до бюджету.

Крива Лаффера відображає зв’язок між податковою ставкою (t’) і податковими надходженнями до бюджету (ТА). В її основі – ідея про те, що в разі зростання податкової ставки від 0 до 100% податкові надходження спочатку збільшуються до максимальної величини (ТА2), а потім знову зменшуються до нуля. При цьому точка t’1 відображає такий стан в економіці, коли діючі податкові ставки є надмірними, тобто вони стримують ділову активність, не створюють необхідних стимулів для збільшення ВВП як податкової бази до такого рівня, за яким податкові надходження могли б досягти свого максимального значення; а точка t’2 – оптимальний рівень оподаткування, що забезпечує максимальну величину податкових надходжень. Зниження від точки t’1 до t’2 забезпечує одночасно зростання виробництва і податкових надходжень, що виключає виникнення бюджетного дефіциту.

Отже, за кривою Лаффера, якщо діючі податкові ставки є надмірними, то їхнє оптимальне значення дозволить збільшити виробництво за умов незмінності або навіть зростання податкових надходжень. Досвід застосування цієї теорії на практиці не дав однозначної відповіді щодо її ефективності.

36.    Фіскальна політика та державний бюджет.

Вплив фіскальної політики на економіку здійснюється через державний бюджет. Між фіскальною політикою і державним бюджетом існує пряма і зворотна залежність. З одного боку, державний бюджет визначає можливості фіскальної політики; з іншого – фіскальна політика впливає на стан державного бюджету. Роль державного бюджету у фіскальній політиці визначається не лише його величиною, важливе значення має також його структура та співвідношення між державними доходами і витратами (видатками). Головною метою фіскальної політики є стабілізація економіки. Цій меті підпорядковується і державний бюджет. Регулюючи структуру і співвідношення між окремими частинами державного бюджету, фіскальна політика впливає одночасно на економічний розвиток і стан державного бюджету.

У залежності від фази економічного циклу фіскальна політика викликає неоднакові бюджетні наслідки. Так, під час падіння виробництва ефективною слід вважати стимулюючу політику, яка має збільшувати державні закупки і знижувати чисті податки, або застосовувати перелічені заходи одночасно. Неминучим наслідком такої політики є виникнення бюджетного дефіциту або його збільшення. Якщо в економіці спостерігається інфляційне зростання, викликане надмірним попитом. За цих умов ефективною слід вважати стримуючу політику, яка повинна зменшувати державні закупки і підвищувати чисті податки, або застосовувати зазначені заходи одночасно. Неминучим результатом такої політики буде скорочення бюджетного дефіциту або виникнення бюджету з профіцитом.

Існують три концепції регулювання державного бюджету: 1) збалансування бюджету на щорічній основі – державні витрати повинні вирівнюватися з доходами в межах кожного року. Ця концепція вступає в суперечність зі стабілізаційною функцією фіскальної політики; 2) збалансування бюджету на циклічній основі – бюджет повинен балансуватися не щорічно, а в межах економічного циклу. Але в межах економічного циклу гармонія між надлишками і дефіцитами не досягається, що не забезпечує збалансованості державного бюджету; 3) отже, одночасне дотримання стабілізаційної функції і збалансованого бюджету є для фіскальної політики несумісним. Світовий досвід показує, що пріоритет надається стабілізаційній функції – в основі лежить концепція функціональних фінансів. Згідно неї фіскальна політика припускає можливість застосування незбалансованого бюджету. Насамперед це стосується дефіцитного бюджету. Якщо бюджетний дефіцит є необхідною умовою для стабілізації економіки, то, з одного боку, держава свідомо йде на його створення; з іншого – вона передбачає певні джерела його фінансування.

Існує три джерела дефіцитного фінансування: 1) Внутрішні позички. 2) Зовнішні позички. 3) Грошово-кредитна емісія..

37.    Механізм функціонування грошового ринку. Грошова пропозиція та грошові агрегати.

Гроші – це сукупність фінансових активів, які постійно використовуються для угод.

Ліквідність – це здатність будь-яких активів виступати як засіб оплати угод або без втрат перетворюватися в цей засіб.

Грошовими агрегатами називаються складові елементи грошової маси, умовно поділені по черзі убування ступеня ліквідності.

НБУ виділяє 4 агрегати грошової маси:

МО = готівкові гроші

М1 = МО + кошти на поточних та розрахункових рахунках

М2 = М1 + строкові депозити

М3 = М2 + кошти клієнтів за трастовими операціями банків + великі депозити з фіксованим терміном.

Грошова пропозиція складається з готівкових грошей поза банківською системою та депозитів. Вона регулюється НБУ.

Грошовий попит – це попит на реальну грошову масу. Він включає попит на гроші для угод і попит на гроші як активи.

Попит на гроші для угод показує, скільки грошей економічний агент бажає мати на руках для того, щоб здійснювати повсякденні трансакції.

MDT – кількість грошей, що перебувають в обігу; Р – абсолютний рівень цін; Q – реальний обсяг виробництва; V – швидкість обігу грошей.

Попит на гроші як активи випливає з їхньої функції як засобу заощадження. Відсоткова ставка визначає попит на гроні як активи.

Сукупний попит на гроші – це реальна грошова маса, яка необхідна економічним суб’єктам для оплати угод та в якості активів.

MD=L(Y,i)=kY-hi

k та h – коефіцієнти еластичності грошового попиту відповідно за доходом та відсотковою ставкою.

Рівновага на грошовому ринку визначається так:

38.    Банківська система та грошова пропозиція.

Банківська система складається з Нацбанку та комерційних банків. Нацбанк регулює грошову пропозицію через комерційні банки. Комерційні банки виконують такі функції: залучають гроші на депозит; надають кредити. Зв’язок між цими функціями спирається на розподіл залучених коштів на дві частини.

Перша – відрахування в банківські резерви (R), які складаються з двох компонентів: 1) обов'язкових резервів, норма яких регламентується Нацбанком; 2) додаткових резервів, що їх комерційні банки створюють самостійно.

Загальна норма банківьких резервів визначається відносно депозитних грошей (D) за формулою

rr=R/D.

Друга – кредитні гроші (МС), які обчислюються як різниця між депозитними грошима і банківськими резервами за формулою

MC=D- R.

Головна особливість комерційних банків полягає в тому, що, залучаючи початково на депозит певні суми грошей, вони володіють здатністю створювати нові депозити. Здатність банківської системи примножувати початкову величину депозитних грошей визначається депозитним мультиплікатором (коефіцієнт, який відображає, на скільки одиниць змінюється грошова маса за початкової зміни депозитних грошей на одиницю), який перебуває в оберненій залежності від резервної норми і обчислюється за формулою

md=1/rr.

Але насправді грошова маса складається не тільки з депозитних грошей, а й з готівкових (МВ), тобто MS=MB-D. За цих умов певна частка грошей, що їх залучають комерційні банки, вилучається в формі готівки. З урахуванням цього зміна грошової пропозиції визначається за формулою

∆Ms=∆H∙mm,

де ∆Н – грошова база (Н= MB+R),

mm – грошовий мультиплікатор.

Грошовий мультиплікатор – коефіцієнт, який відображає, на скільки одиниць змінюється грошова маса для здійснення активних операцій

,

де cr – коефіцієнт готівки, який розраховується як

cr=MB/D.

Грошова пропозиція складається з готівкових грошей поза банківською системою та депозитів. Вона регулюється НБУ.

Грошова пропозиція складається з готівкових і безготівкових грошей. Всі вони в залежності від рівня їх ліквідності об’єднуються зростаючим підсумком в окремі грошові агрегати :

МО = готівкові гроші (гроші поза банками);

М1 = МО + кошти на поточних та розрахункових рахунках;

М2 = М1+строкові депозити;

М3 = М2 + кошти клієнтів за трастовими операціями банків + великі депозити з фіксованим терміном + рахунки небанківських фінансових установ.


39.    Грошова база, грошовий мультиплікатор і грошова пропозиція.

Здатність банківської системи примножувати початкову величину депозитних грошей визначається депозитним мультиплікатором (коефіцієнт, який відображає, на скільки одиниць змінюється грошова маса за початкової зміни депозитних грошей на одиницю), який перебуває в оберненій залежності від резервної норми і обчислюється за формулою

md=1/rr.

Але насправді грошова маса складається не тільки з депозитних грошей, а й з готівкових (МВ), тобто MS=MB-D. За цих умов певна частка грошей, що їх залучають комерційні банки, вилучається в формі готівки. З урахуванням цього зміна грошової пропозиції визначається за формулою

∆Ms=∆H∙mm,

де ∆Н – грошова база (Н= MB+R),

mm – грошовий мультиплікатор.

Грошова база – це сума готівкових грошей та банківських резервів (гроші високої ефективності).

Грошовий мультиплікатор – коефіцієнт, який відображає, на скільки одиниць змінюється грошова маса для здійснення активних операцій

,

де cr – коефіцієнт готівки, який розраховується як

cr=MB/D.

Грошова пропозиція складається з готівкових грошей поза банківською системою та депозитів. Вона регулюється НБУ.

Грошова пропозиція складається з готівкових і безготівкових грошей. Всі вони в залежності від рівня їх ліквідності об’єднуються зростаючим підсумком в окремі грошові агрегати :

МО = готівкові гроші (гроші поза банками);

М1 = МО + кошти на поточних та розрахункових рахунках;

М2 = М1+строкові депозити;

М3 = М2 + кошти клієнтів за трастовими операціями банків + великі депозити з фіксованим терміном + рахунки небанківських фінансових установ.

40.    Грошово-кредитне регулювання економіки.

Грошово-кредитна, або монетарна, політика є одним із головних інструментів державного регулювання економіки. Грошово-кредитна політика найбільш ефективно і оперативно виконує функції регулювання економічного циклу, попередження і подолання спаду виробництва.

Мета грошово-кредитної політики – досягнення на національному ринку рівноваги, що характеризується повною зайнятістю та відсутністю інфляції. Суть цієї політики полягає в регулюванні обсягу грошової пропозиції для стабілізації економіки.

Головним суб’єктом монетарної політики держави є Центральний банк, який здійснює грошову емісію і регулює грошово-кредитну діяльність комерційних банків.

У своїй політиці Центральний банк застосовує такі методи: операції на відкритому ринку; зміна рівня мінімальної резервної норми; визначення рівня облікової ставки.

Операції на відкритому ринку –купівля-продаж Центральним банком урядових цінних паперів на відкритому ринку. В процесі купівлі-продажу цих паперів Центральний банк вступає у відносини з комерційними банками, нефінансовими фірмами і населенням. Купуючи або продаючи урядові цінні папери, Центральний банк здатний збільшувати або зменшувати резерви в банківській системі і таким чином впливати на пропозицію грошей.

Якщо Центральний банк продає урядові цінні папери, то в результаті у комерційних банків, нефінансових фірм і населення зосереджуються цінні папери, а в Центральному банку – гроші. Це скорочує банківські резерви і здатність комерційних банків до кредитування. Скорочення резервів у комерційних банків призведе і до скорочення грошової пропозиції, внаслідок чого відсоткова ставка на кредити і депозити зросте, а інвестування знизиться. Це так звана політика “дорогих” грошей.

Якщо уряд, здійснюючи політику експансії, хоче знизити відсоткову ставку і пожвавити тим самим інвестиції, то грошово-кредитний механізм діє у зворотному напрямку: Центральний банк починає скуповувати урядові цінні папери у комерційних банків, нефінансових фірм і населення, збільшуючи таким чином резерви комерційних банків та їх здатність до кредитування. В свою чергу, це збільшує пропозицію грошей і знижує відсоткову ставку; інвестиції на ринку капіталів зростають і в перспективі мультиплікативно зростає ВВП. Це є так звана політика “дешевих” грошей.

Змінюючи мінімальну обов’язкову резервну норму, Центральний банк також може впливати на кредитні можливості комерційних банків. Збільшення норми резерву призведе до скорочення грошової пропозиції і підвищення відсоткової ставки. Гроші стають “дорогими”. І навпаки, знижуючи резервну норму, Центральний банк здійснює експансіоністську політику, тобто політику “дешевих” грошей.

Облікова ставка – це відсоток, під який Центральний банк надає кредити комерційним банкам.

41.    Модель IS-LM як імітація одночасної рівноваги на товарному та грошовому ринках.

Економічною рівновагою є рівно­вага на обох ринках одночасно. Аналітичним засобом поєднання двох ринків на умовах рівноваги є модель IS (інвестиції — заощадження) – LM (лік­відність — гроші).

IS відображає зв'язок між реальною відсотковою ставкою (r) і доходом (Y) в умовах рівноваги на товарному ринку. LM відображає зв'язок між Y і r в умовах рівноваги на грошовому ринку. Модель IS-LM пристосована для умов, якщо ціни стабільні. Тому n = r.

Поєднавши на графіку криві IS-LM отримаємо:

Економічна рівновага в моделі IS - LM— точ­ка, в якій перетинаються обидві криві. Ця точка визначає відсот­кову ставку (r0) і дохід (У0), які відповідають умовам рівноваги як на товарному, так і на грошовому ринках. У точці рівноваги фактичні видатки дорівнюють запланованим, а грошовий попит — грошовій пропозиції.

Модель IS - LM використовують для пояснення впливу фіс­кальної і монетарної політики на дохід у короткостроковому періоді з припущенням, що ціни є стабільними. При цьому треба брати до уваги, що в даній моделі до екзогенних змінних належать державні закупівлі, чисті податки і грошова пропо­зиція, а до ендогенних — дохід і відсоткова ставка. Це визна­чає характер впливу фіскальної та монетарної політики на кри­ві IS – LM .

У разі застосування стимулювальної фіскальної політики від­бувається збільшення доходу і зростання відсоткової ставки. Із застосуванням стимулювальної монетарної політики відбува­ється зниження відсоткової ставки і збільшення доходу. Модель IS – LM пояснює не лише автономний вплив фіскальної та монетарної політики на економіку. Оскільки об'єктами їх впливу є однакові ендогенні змінні (У, r), то завдяки цьому модель IS – LM дає можливість узгоджувати між собою дію окремих складових макроекономічної політики.

42.    Платіжний баланс. Рахунок поточних операцій та його складові.

Усі результати зовнішньоекономічної діяльності країни відображаються в спеціальному статистичному документі — платіжному балансі. Він складається з двох розділів. Основним розділом є рахунок поточних операцій (СА), який поділяється на три підрозділи:

1) баланс товарів та послуг, що відображає співвідношення між експортом та імпортом товарів та послуг;

2) доходи, що показують співвідношення між отриманими та сплаченими доходами у формі зарплати, дивідендів та відсотків,

3) поточні трансферти, що відображають співвідношення між отриманими та сплаченими пенсіями, грошовими переказами. дарунками та іншими трансфертами.

Другий розділ — рахунок операцій з капіталом та фінансовий рахунок або скорочено — рахунок капітальних операцій (КА). Він відображає співвідношення між припливом та відпливом капіталу у формі капітальних трансфертів, нематеріальних активів, інвестицій та кредитів.

Крім цих двох розділів, платіжний баланс включає також автономну статтю під назвою «Помилки та упущення» (ЕО). Вона відображає сальдо статистичних неточностей, які виникають під час ідентифікації зовнішньоекономічних операцій, викликаних часовими та вартісними розбіжностями між митною та банківською статистикою. Сальдо цієї статті дорівнює різниці між сальдо СА та КА. Рівновага платіжного балансу забезпечується на умовах, коли сальдо СА дорівнює сальдо КА з протилежним знаком з одночасним урахуванням сальдо статті «Помилки та упущення». Це можна виразити формулою:

ВР = СА + КА + ЕО.

Платіжний баланс завжди є рівноважним. Якщо створюються умови для порушення його рівноваги, то вона відновлюється через статтю «Резервні активи», яка входить до складу КА. Так, в умовах виникнення дефіциту платіжного балансу може мати місце таке співвідношення: - СА > КА + ЕО. Тоді з метою усунення дефіциту платіжного балансу сальдо КА додатно збільшується за рахунок використання іноземних (міжнародних) активів, що за статтею «Резервні активи» відображається зі знаком «плюс». Це означає, що зміни в статті «Резервні активи» прирівнюються до операцій імпортного типу. Іншими словами, використання іноземних активів країни на покриття дефіциту платіжного балансу розцінюється як імпорт (приплив) капіталу.

43.    Валютний курс. Форми котирування валютного курсу.

Валютний (обмінний) курс - ціна грошової одиниці певної країни, виражена в грошових одиницях іншої країни.

Якщо валютний курс зростає, то потрібно менше національної валюти для купівлі кожної одиниці іноземної валюти. Проте кінцевою метою валютного обміну є купівля іноземних товарів. Щоб визначити купівельну спроможність національної валюти, слід враховувати не лише валютний курс, а й ціни. З цією метою розрізняють два види валютного курсу: номінальний і реальний.

Номінальний курс (е) — це курс, який обчислюється через кількість іноземної валюти, на яку фактично обмінюється національна валюта.

Реальний курс (еr) додатково враховує співвідношення між іноземними та внутрішніми цінами.

У формі прямого котирування реальний валютний курс визначається за формулою:

,

де Рf, Рd — відповідно іноземні та внутрішні ціни.

Реальний курс валюти відображає співвідношення між цінами окремого товару (або ринкового кошика) тих країн, що перебувають у торговельних відносинах. У формі прямого котирування реальний валютний курс — це коефіцієнт, який показує відношення іноземних цін до внутрішніх цін, виражених з допомогою спільної грошової одиниці (у даному разі внутрішньої). Крім цін, на реальний валютний курс впливає номінальний курс валюти. Чим нижчий номінальний курс гривні (вища гривнева оцінка долара), тим більший коефіцієнт реального курсу валюти і вища конкурентоспроможність вітчизняних товарів. Отже, між номінальним валютним курсом і конкурентоспроможністю вітчизняних товарів теж існує обернений зв'язок.

Особливим варіантом визначення валютного курсу є концепція паритету купівельної спроможності (ПКС). В її основі лежить закон єдиної ціни, за яким ціна певного товару на всіх національних ринках має бути однаковою, оскільки різниця між ними усувається валютними курсами. Чим вища національна ціна, тим нижчий курс національної валюти. І навпаки.

Отже, згідно з ПКС валютний курс відбиває співвідношення між внутрішніми та іноземними цінами і визначається за формулою

Е =Pd/Pf,

де Pf, Рd — ціни окремих товарів в іноземній та національній валютах, або ціни ринкового кошика у відповідних валютах.

Залежно від режиму формування валютного курсу розрізняють два його види: фіксований і плаваючий. Фіксований курс — це твердий курс, який держава офіційно оголошує і зобов'язується підтримувати. Різновидом фіксованого курсу є валютний коридор. Плаваючий курс — це курс, який вільно формується ринком під впливом попиту і пропозиції. Різновидом плаваючого курсу є керований плаваючий курс.

44.    Валютні системи в розвитку.

Залежно від складу країн-учасниць розрізняють валютні системи: національні, регіональні та світову.

Національні валютні системи історично виникли раніше за інші. Кожна з них являє собою систему діючих у конкретній країні правил і механізмів забезпечення співвідношень національної валюти та іноземних валют. Юридично ці системи закріплюються у державних правових актах, що мають узгоджуватися з нормами міжнародного права. Національна валютна система є складовою грошової системи країни. Але вона виходить за національні кордони і набуває відносної незалежності від встановлених країною-емітентом правил. Особливості кожної національної валютної системи визначаються рівнем економічного розвитку країни та станом її зовнішньоекономічних зв'язків.

Світова та регіональні валютні системи тісно пов'язані з національними валютними системами. Вони являють собою системи правил і механізмів, які забезпечують співвідношення різних валют у міжнародних відносинах.

Світова та регіональні валютні системи були створені як інструменти економічної інтеграції, що поступово розвивалися залежно від економічних потреб окремих країн та усього світу. Вони постійно змінюються й вдосконалюються.

Елементами валютної системи є умови, які забезпечують функціонування тієї чи іншої валютної системи. До елементів національної валютної системи належать:

— назва національної грошової одиниці;

— обсяг і склад резервів валютних цінностей, тобто офіційні запаси іноземної валюти і банківських металів у центральному банку, фінансових органах країни та у закордонних банківських установах;

— паритет і курс валюти, механізм їх визначення;

— наявність валютних обмежень, їх форми та методи;

— умови конвертації національної грошової одиниці;

— форми та режим кредитних інструментів, які використовуються країною у міжнародних розрахунках;

— статус органів та установ, які регулюють валютні відносини країни;

— умови функціонування валютного ринку.

Елементами світової та регіональних валютних систем є:

— назви міжнародних платіжних засобів;

— режим обміну валют;

— механізм забезпечення валютно-платіжними засобами міжнародних потреб обігу товарів і послуг;

— регламентація та уніфікація форм міжнародних розрахунків;

— режим міжнародних валютних ринків;

— міжнародні організаційні інститути та законодавство, які забезпечують функціонування валютних інструментів;

— статус міждержавних інститутів, які регулюють валютні відносини, а також мережа міжнародних і національних банківських установ, які здійснюють міжнародні розрахунки та кредитні операції.

45.    Економічна рівновага в умовах відкритої економіки. Чистий експорт як компонент сукупних видатків.

В макроекономічних моделях відкритої економіки в якості додаткових факторів, що визначають кон'юнктуру національного господарства, виступають: стан платіжного балансу (ZB), рівень цін закордону (Pz), закордонна ставка відсотку (і2) і обмінний курс національної грошової одиниці (є).

Стратегічною метою стабілізаційної політики у відкритій економіці є досягнення «подвійної рівноваги» — загальної економічної рівноваги на рівні повної зайнятості при нульовому сальдо платіжного балансу.

Якщо припустити, що рівень цін постійний при наявності кон'юнктурного безробіття, то в цих умовах мета державної політики зводиться до того, щоб довести величину ефективного попиту до величини національного доходу повної зайнятості.

Для досягнення подвійної рівноваги при постійному рівні цін необхідно IS-LM рівновагу сполучити з нульовим сальдо платіжного балансу.

Платіжний баланс країни є вирівняним, коли додатне (від'ємне) сальдо рахунку поточних операцій дорівнює від'ємному (додатному) сальдо рахунку операцій з капіталом або коли чистий експорт благ дорівнює чистому експорту капіталу:

Е – Z = KE – KZ, або NE = NKE,

де КЕ— експорт капіталу;

KZ— імпорт капіталу.

На обсяг чистого експорту благ безпосередньо впливають два фактори: величина національного доходу і показник реальних умов обміну:

NE = NE (y Q)

Зі зростанням національного доходу зростає імпорт товарів і послуг; зростання їх знижує експорт і збільшує імпорт благ. Те й інше зменшує чистий експорт товарів і послуг.

Зростання реального доходу зменшує чистий експорт товарів і послуг, в міру зниження вітчизняної ставки відсотку експорт капіталу зростає.

В алгебраїчному вигляді IS-LM модель у відкритій економіці при заданій закордонній ставці відсотку представляється системою з трьох рівнянь:

46.    Ринок праці та механізм його функціонування.

Ринок праці – це механізм, який забезпечує поєднання попиту та пропозиції праці в економіці, розподіл трудових ресурсів та визначення цін на різні види трудової діяльності.

Попит на працю – обсяг попиту в економіці на ресурси праці, він дорівнює кількості робочих місць, які створені в економіці. Представниками є фірми та держава.

Пропозиція праці – це загальна чисельність робітників, які можуть та бажають працювати за даних умов.

Рівновага на ринку праці визначає повну зайнятість, а нерівновага – або неповну зайнятість (безробіття), або надлишкову зайнятість.

Основними функціями ринку праці є:

1) Економічна. Суть її полягає у забезпеченні процесів виробництва, розподілі та перерозподілі трудових ресурсів між фірмами, галузями, регіонами економіки.

2) Соціальна. Полягає у створенні матеріальної основи відтворення робочої сили, реалізації та суспільного призначення знань, навичок, здібностей робітників.

Фактори попиту на працю:

- рівень ціни на трудові ресурси (зарплата);

- попит на товари і послуги;

- ціни на обсяги ресурсів – заміщувачів праці;

- технології;

- бюджетно-податкова політика.

Фактори пропозиції праці:

- чисельність працездатного населення у працездатному віці;

- рівень цін на трудові ресурси;

- міграція та природний приріст населення;

- наявність інших джерел доходу;

- бюджетно-податкова політика;

- освітній та культурний рівень, існуючі традиції.

47.    Класична теорія ринку праці.

За класичною теорією зміни сукупної пропозиції викликають зміни зайнятості й рівня безробіття. Коли випуск продукції зменшується, збільшуючи чисельність тих, хто бажає працювати, але не знаходить роботу, безробіття зростає. І навпаки, якщо уявити досконалий ринок праці, на якому кожен, хто хоче працювати, може знайти роботу, то на такому ринку праці зарплата буде швидко змінюватись, щоб забезпечити рівність між попитом на працю й його пропозицією. У класичній моделі ринку праці частка безробітних фактично є постійною і ніколи не перевищує величину, необхідну для підтримання ефективної відповідності між робочими місцями й працівниками. Припущення про те, що зарплата швидко змінюється, щоб забезпечити повну зайнятість на ринку праці, є відмінною рисою класичної моделі ринку праці.

У класичній моделі ринку праці і сукупної пропозиції зарплата й ціни повністю рухомі. Зміни зарплати й цін безперервно підтримують повну зайнятість.

Класична теорія ринку праці не припускає існування інституціональних механізмів, що обмежують рух зарплати в той чи в інший бік. Тому класичну модель ринку праці називають рухомою. Фірми конкурують між собою на ринку праці, приймаючи рішення про необхідну їм кількість праці шляхом співставлення суми додаткових доходів, які забезпечать нові працівники, з величиною зарплати, яку їм треба сплатити. Пропозиція праці визначається самими працівниками, які співставляють оплату за додаткову годину роботи, а отже, можливість купівлі товарів, яку забезпечить їм сума цієї оплати, з незручностями, викликаними необхідністю працювати на годину більше.

Рівновага на ринку праці визначає кількість запропонованої і фактично використаної праці, а також реальну зарплату за годину роботи. При рівноважній зарплаті ринок врівноважується й потрібна кількість праці дорівнює запропонованій кількості. Тому рівноважний рівень зайнятості називають рівнем повної зайнятості. При рівноважній зарплаті кожен, хто хоче працювати за цю зарплату, має роботу. У класичній моделі ринку праці обсяг виробництва – це обсяг виробництва за умови повної зайнятості незалежно від рівня цін. Причина цього полягає в тому, що працівників турбує тільки купівельна спроможність зарплати, а не її грошове вираження. Зростання в однаковій пропорції зарплати й цін залишає купівельну спроможність зарплати незмінною. За незмінної реальної зарплати кількість запропонованої праці, зайнятість і обсяг виробництва, згідно з класичною теорією, також не змінюються.

48.    Кейнсіанська теорія ринку праці.

Кейнсіанська теорія виходить з того, що рівень цін є постійною величиною, обсяг виробництва змінюється, сукупний попит також періодично змінюється.

В цьому разі зниження реального обсягу виробництва не впливає на рівень цін. Так само зростання виробництва не спричиняє змін у цінах. Тому кейнсіанський відрізок кривої сукупної пропозиції розташовується праворуч від нульового рівня реального обсягу виробництва до рівня, при якому досягається повна зайнятість або до рівня потенційного обсягу виробництва. Згідно з кейнсіанською теорією, як тільки досягається рівень повної зайнятості, крива сукупної пропозиції перетворюється на вертикаль.

За кейнсіанською моделлю сукупний попит завжди нестабільний, зокрема коливаються інвестиції, що спричиняє зміну положення кривої сукупного попиту.

Класична та кейнсіанська моделі мають принципові розбіжності. Для економістів-класиків сукупний попит є стабільним, доки не відбудеться значних змін у пропозиції грошей. Навіть якщо сукупний попит знизиться, еластичність цін і заробітної плати забезпечують роботу автоматичного вбудованого механізму, за допомогою якого підтримується функціонування капіталістичної економіки на рівні її потенційного обсягу і природної норми безробіття. Отже, державне регулювання не потрібно.

Для кейнсіанців мінливість сукупного попиту й нееластичність цін у напрямі зниження означають, що безробіття може збільшитися й зберігатися в ринковій економіці впродовж тривалого періоду. Щоби запобігти гігантських втрат від спадів і криз, необхідна активна макроекономічна політика регулювання сукупного попиту з боку держави.

49.    Крива Філіпса про зв’язок між безробіттям та інфляцією в короткостроковому та довгостроковому періодах.

Крива Філіпа свідчить, що за зменшення безробіття від U1 до U3 інфляція зростає від і1 до і3. Спираючись на криву, можна зробити такі висновки: 1) велике безробіття не може існувати одночасно з високою інфляцією, можливе лише велике безробіття і низька інфляція або навпаки; 2) стимулювальна політика може забезпечити зменшення безробіття лише ціною підвищення інфляції; 3) вибір співвідношення між безробіттям та інфляцією залежить від пріоритетів уряду, тобто від того, вирішенню якої проблеми він віддає перевагу. Проте наведений варіант кривої Філіпа адекватно описує залежність між безробіттям та інфляцією лише в короткостроковому періоді. В довгостроковому періоді між безробіттям та інфляцією спостерігається інший зв’язок

Короткострокова крива Філіпа (1) характеризує такий стан в економіці, коли інфляція дорівнює і1, а безробіття Un, тобто природній нормі. Тепер припустимо, що уряд хоче зменшити безробіття. З цією метою стимулюється збільшення сукупного попиту. В короткостроковому періоді це, з одного боку, зменшить безробіття, а з іншого, внаслідок збільшення сукупного попиту зросте інфляція попиту до і2, що перемістить економіку в точку Т2. Реагуючи на зростання інфляції, робітники з часом примусять підприємців адекватно підвищити зарплату. Це, з одного боку, зменшить прибутковість виробництва, скоротить його обсяги і збільшить безробіття до Un, що перемістить економіку в точку Т3. З іншого боку, виникне інфляція витрат, яка зросте до і3. Внаслідок цього “крива” Філіпа переміститься в положення (2). Якщо зарплата знову зросте у відповідь на новий виток інфляції, то цей процес повториться на умовах зростання інфляції до і5 і повернення безробіття до природної норми. З’єднавши точки Т1 і Т5, отримаємо вертикальну лінію. яка є кривою Філіпса у довгостроковому періоді.

50.    Фактори економічного зростання. Виробнича функція.

Під економічним зростанням розуміють збільшення реального доходу (випуску) в економіці (ВВП, НД), а також збільшення реального доходу (випуску) в розрахунку на душу населення країни.

Основні типи зростання: екстенсивний (збільшення обсягів випуску продукції за рахунок залучення додаткових ресурсів) та інтенсивний (збільшення обсягів випуску продукції за рахунок вдосконалення факторів виробництва).

До факторів економічного зростання відносять:

1) фактори попиту – рівень цін, споживчі інвестиції, інвестиційні державні витрати, обсяг чистого експорту;

2) фактори розподілу – повнота та раціональність залучення ресурсів у виробничий процес;

3) фактори пропозиції – забезпечують саму потенційну можливість зростання, їх групують відповідно до темпів економічного зростання:

- екстенсивні (зростання капіталу та збільшення працівників);

- інтенсивні (технологічний прогрес, вдосконалення управління виробництвом).

Для вимірювання та оцінки економічного зростання використовують показники абсолютного приросту, темпів приросту реального обсягу випуску в цілому та на душу населення. Останній показник є більш точним для оцінки економічного зростання, що важливе, перш за все, як основа зростання добробуту населення, засобу вирішення багатьох соціально-економічних проблем.

ΔYt= Yt - Yt-1

Δyt= ΔYt/Yt-1)×100.

Крім капіталу і праці, на економічне зростання впливає технічний прогрес. Для вимірювання його впливу на продукт Солоу запропонував застосовувати показник сукупної продуктивності факторів, який модифікує виробничу функцію таким чином: Y = AF(K, L), де А — сукупна продуктивність факторів.

З урахуванням усіх факторів темп приросту продукту визначається за формулою:

,

де ΔY/Y, ΔК/К, ΔL/L, ΔА/A — темп приросту відповідних показників, а — частка капіталу в продукті; (l-а) — частка праці в продукті.

51.    Модель економічного зростання Солоу.

Модель Солоу показує, як заощадження, зміна чисельності населення і технологічний процес впливають на економічне зростання. Основними рисами моделі Солоу є такі:

1. Цільовою функцією моделі є не зростання загального обсягу продукту, а його виробництво на одного працюючого, тобто продуктивність праці. Тому в побудові моделі абревіатура спирається на малі букви, які відображають певні показники в розрахунку на одного працюючого: продуктивність праці: y=Y/L; капіталоозброєність праці: k=K/L; інвестиції: i=I/L. Крім того враховуємо, що s – норма заощаджень, а d – норма амортизації.

2. Продуктивність праці залежить від її капіталоозброєності. Це положення реалізується на основі перетворення виробничої функції: Y=F(K,L). Якщо обидві частини цього рівняння поділити на L, то отримаємо функцію продуктивності праці: y=f(k).

3. Капіталоозброєність ставиться в залежність від трьох факторів: запас капіталу, приріст населення, технічний прогрес.

4. Інвестиції дорівнюють заощадженням: i=sy=sf(k).

Вплив окремих факторів:

1. Запас капіталу. Згідно з моделлю запас капіталу збільшується внаслідок інвестицій і зменшується через зношення капіталу. Для визначення впливу цього фактора на капіталоозброєність праці застосовують категорію “стійкий рівень капіталоозброєності”, який визначається за формулою: . Звідси можна сказати, що нарощування капіталу () відбувається лише тоді, коли капітал, що інвестується, перевищує капітал, що амортизується: .

2. Приріст населення. Згідно з моделлю приріст населення з темпом n впливає на капіталоозброєність так само, як і зношення капіталу, тобто зменшує її. Цей зв’язок записується: . Складова має назву критичної величини інвестицій, оскільки вона показує, наскільки потрібно збільшити запас капіталу на одного працюючого, щоб компенсувати вибуття капіталу та приріст працюючих і забезпечити незмінність його величини ().

3 Технічний прогрес, який зумовлює приріст ефективності праці з коефіцієнтом Е і темпом q. Згідно з моделлю вплив зростання ефективності праці з темпом q на обсяг продукту прирівнюється до його збільшення за рахунок приросту населення. За цих умов стійкий рівень капіталоозброєності () досягається тоді, коли приріст капіталоозброєності за рахунок інвестицій дорівнює її скороченню внаслідок вибуття капіталу, приросту населення та технічного прогресу:

52.    “Золоте правило” нагромадження як критерій максимізації рівня споживання.

Критерієм при виборі норми заощадження є максимізація добробуту суспільства, тобто якнайбільше споживання. За “золотим правилом”, норма заощаджень, за якої формується стійке капіталоозброєння, повинна враховувати максимум споживання.

За “золотим правилом”, гранична продуктивність капіталу дорівнює нормі його вибуття: MPK = о.

У моделі Солоу доведено, що зростання населення діє на капіталоозброєння так само, як і вибуття капіталу. Інвестиції збільшують запас капіталу і капіталоозброєність праці, а зношування капіталу і зростання кількості працюючих її зменшують.

Розглянемо рівняння визначення стійкого рівня капіталоозброєн-ня з урахуванням зростання населення і технічного прогресу: Ak = i -ck - nk = sf(k) - (о + n)k, де n приріст населення.

Показник (о + n)k називають критичною величиною інвестицій. Ця величина показує, на скільки необхідно збільшити величину капіталу, щоб його запас, який припадає на одного працюючого з урахуванням вибуття капіталу та зростання кількості працюючих, залишився незмінним.

Рівняння визначення стійкого рівня капіталоозброєння набуває вигляду:

Зростання населення неоднозначно впливає на економічне зростання. У межах стійкого стану економіки випуск продукції на одного працівника залишається незмінним, оскільки незмінним є капіталоозброєння праці. Однак загальний продукт може зростати за рахунок збільшення кількості працівників.

Зростання населення може викликати і зменшення капіталоозброєння, і продуктивності, якщо воно не компенсується зростання мінвестицій.

Наслідком прискореного зростання населення є зменшення капіталоозброєння.

Ця частина моделі використовується як аргумент для пояснення того, чому в країнах з високим щорічним темпом приросту населення є низькими продуктивність праці та випуск продукції на душу населення. Високий темп приросту населення стає гальмом економічного зростання у тому випадку, коли зростання інвестицій не може його компенсувати.

53.    Вплив технічного прогресу на економічне зростання.

Вирішальний вплив НТП на економічний і соціальний розвиток пояснюється передовсім такими обставинами:

1. Використання в промисловому виробництві нової техніки, технології та інформаційних систем, що стає провідним фактором зростання продуктивності економічних ресурсів. Оскільки нова техніка й нові технології мають ліпші показники продуктивності, потужності, швидкості, енергоємності тощо, відбувається зниження витрат економічних ресурсів у розрахунку на одиницю промислової продукції.

2. НТП суттєво впливає на структуру економіки. Під впливом НТП зменшується питома вага живої праці в складі витрат на виробництво з одночасним збільшенням питомої ваги зношених в процесі виробництва засобів праці та спожитих предметів праці. Розвиток виробничої інфраструктури безпосередньо впливає на скорочення умовно постійних витрат у собівартості промислової продукції, що дає можливість здійснювати більше витрат, які визначають якісні параметри промислової продукції. Невиробнича інфраструктура, до якої належать загальна та професійна освіта й охорона здоров’я, також є чинником НТП, оскільки з одного боку, її розвиток уможливлює підготовку більш кваліфікованої робочої сили та створення інтелектуального потенціалу, а з іншого — збільшує «віддачу» робочої сили за рахунок зменшення періодів її тимчасової непрацездатності.

3. Застосування новітньої техніки і технології виробництва забезпечує підвищення якості промислової продукції. Сучасні комп’ютери та інформаційні технології уможливлюють автоматизацію управління технологічними процесами у виробництві, підвищення надійності й довговічності виробів. Застосування нових матеріалів та мікроелектроніки дає змогу знизити показники матеріаломісткості та енергоємності продукції. Нові комп’ютерні технології конструювання та нові дослідницькі прилади значно скорочують час науково-технічних та конструкторських розробок, розширюють конструкторський та дизайнерський діапазони нових виробів.

Провідна роль науково-технічного прогресу в економічному зростанні стала зрозумілою економічній науці тільки в другій половині ХХ століття.

54.Крива Лоренця як графічна модель фактичного розподілу доходів.

Крива Лоренца показує фактичний розподіл населення.

На кривій Лоренца горизонтальна вісь – відсоткові групи населення, вертикальна – відсотки доходу, який отримують ці групи. Якщо б у розподілі доходів існувала абсолютна рівність, то 20% населення отримали б 20% від усього сукупного доходу населення, 40% населення – відповідно 40% доходу, 80% населення – 80% доходу тощо. Отже, пряма ОЕ показує абсолютну рівність у розподілі доходів.

Абсолютна нерівність означає, що і 20, і 40, і 60% населення не отримують будь-якого доходу, за винятком останнього в ряду (лінія OF) людини, яка привласнює 100% доходу. Ламана лінія OЕ – це лінія абсолютної нерівності.

Фактичний розподіл доходів показано лінією OABCDE. Чим більше відхиляється ця лінія (крива Лоренца) від прямої ОЕ, тим більша нерівність у розподілі доходів. Поділивши заштриховану площу на площу трикутника OFE, отримаємо показник, який визначає ступінь нерівності в розподілі доходів.

Позначивши площу заштрихованої ділянки графіка літерою Т, дістанемо таку рівність:

G – показник, що вимірює ступінь нерівності в доходах. В економічній теорії його називають коефіцієнтом Джині. Очевидно, чим більше крива Лоренца відхиляється від бісектриси, тим більша площа фігури Е, а отже, тим більше коефіцієнт Джині наближатиметься до 1.

55.Модель економічного зростання Домара-Харрода

Ключовими елементами моделі Домара-Харрода є величина заощаджень і схильність до заощаджень.

Головні особливості моделі Домара-Харрода. Модель ґрунтується на так званій капітальній теорії вартості. Тобто приймається, що вирішальне значення для економічного зростання мають запас капіталу та його збільшення. Праці відводиться підпорядкована роль. В основу моделі покладено, що при зростанні капіталу відбувається пропорційне зростання праці (DL / DK = const, де DL - приріст праці; DK - приріст капіталу).

Модель не враховує технологічних змін. У моделі приймається, що К / Y = DK / DY. У моделі основним фактором економічного зростання є сукупний попит. У моделі приймається, що інвестиції (І) дорівнюють заощадження (S). Чисті інвестиції тотожні приросту капітал (І = DK). Величину економічного зростання можна обчислити за формулою:

ЕЗ = DY / Y

де, ЕЗ - економічне зростання; DY - приріст продукту протягом певного періоду; Y - обсяг продукту в попередньому періоді.

Sy = S / Y = І / Y

де, Sy - схильність до заощадження; S - обсяг заощаджень; Y - обсяг продукту; І - обсяг чистих інвестицій (І = S).

Частка приросту капіталу (DK) у прирості продукту позначається k:

k = DK / DY = І / DY

Виходячи з того, що І / Y = Sy, а І / DY = k, і визначивши:

Y = І / Sy і DY = І / k

отримаємо функцію економічного зростання:

ЕЗ = DY / Y = (І / k) / (І / Sy) = Sy / k

Отже, економічне зростання визначається часткою заощаджень у продукті (через яку оцінюється загальна схильність до заощаджень), віднесеною до коефіцієнта, що показує внесок зростання капіталу у зростання продукту.

Економічне зростання можна забезпечити або шляхом збільшення заощаджень у національному доході, або шляхом підвищення ефективності використання додаткового капіталу.

Таким чином, модель Домара-Харрода відображає зв'язок між рівнем заощаджень, інвестиціями (капіталовкладеннями) та економічним зростанням.

Для більш точного визначення приросту продукту на одиницю капіталу дана модель враховує такий чинник, як темп зростання кількості населення, який віднімається від показника загального економічного зростання.

1.      Місце макроекономіки в системі економічних наук.

2.      Зростання ефективності економіки як головне завдання макроекономіки.

3.      Методологічні принципи побудови системи національних рахунків.

4.      Основні макроекономічні показники.

5.          Номінальний та реальний. Індекси цін. Інфлювання та дефлювання ВВП.

6.      Циклічність як форма економічного розвитку. Сукупність та структура економічного циклу.

7.      Повна зайнятість, природне безробіття та потенціальний ВВП.

8.      Закон Оукена та втрати економіки від циклічного безробіття.

9.      Види інфляції залежно від її темпів. Інфляція попиту та інфляція витрат, передбачувана та непередбачувана інфляція.

10.    Основні соціально-економічні наслідки інфляції.

11.    Сукупний попит.

12.    Цінові фактори сукупного попиту. Нецінові фактори сукупного попиту та їх вплив на його криву.

13.    Сукупна пропозиція.

14.    Класична модель сукупної пропозиції.

15.    Нецінові фактори сукупної пропозиції та їх вплив на її криву.

16.    Сукупний попит – сукупна пропозиція як базова модель економічної рівноваги.

17.    Споживання як функція післяподаткового доходу.

18.    Середня схильність до споживання та заощадження.

19.    Гранична схильність до споживання та заощадження.

20.    Роль інвестицій в економіці.

21.    Чинники автономних інвестицій та їх вплив на криву інвестиційного попиту.

22.       Модель простого мультиплікатора. Мультиплікативна зміна реального ВВП.

23.    Визначення рівноважного ВВП на основі методу “видатки-випуск”.

24.    Фактичні та заплановані видатки. Заплановані та незаплановані інвестиції.

25.    Визначення рівноважного ВВП за методом “вилучення-ін’єкції”.

26.    Графічна та математична інтерпретація рецесійного розриву.

27.    Графічна та математична інтерпретація інфляційного розриву.

28.    Критика кейнсіанцями класичного положення про державне невтручання в економіку.

29.    Основні положення кейнсіанської теорії про вплив держави на економіку.

30.    Дискреційна фіскальна політика.

31.    Граничний коефіцієнт податків і складний мультиплікатор видатків. Мультиплікатор податків.

32.    Мультиплікативний вплив державних закупівель і чистих податків на реальний ВВП.

33.    Автоматична фіскальна політика.

34.    Фіскальна політика з урахуванням пропозиції.

35.    Крива Лаффера про залежність між податковими ставками і податковими надходженнями до бюджету.

36.    Фіскальна політика та державний бюджет.

37.                 Механізм функціонування грошового ринку. Грошова пропозиція та грошові агрегати.

38.    Банківська система та грошова пропозиція.

39.    Грошова база, грошовий мультиплікатор і грошова пропозиція.

40.    Грошово-кредитне регулювання економіки.

41.    Модель IS-LM як імітація одночасної рівноваги на товарному та грошовому ринках.

42.    Платіжний баланс. Рахунок поточних операцій та його складові.

43.    Валютний курс. Форми котирування валютного курсу.

44.    Валютні системи в розвитку.

45.    Економічна рівновага в умовах відкритої економіки. Чистий експорт як компонент сукупних видатків.

46.    Ринок праці та механізм його функціонування.

47.    Класична теорія ринку праці.

48.    Кейнсіанська теорія ринку праці.

49.    Крива Філіпса про зв’язок між безробіттям та інфляцією в короткостроковому та довгостроковому періодах.

50.    Фактори економічного зростання. Виробнича функція.

51.    Модель економічного зростання Солоу.

52.    “Золоте правило” нагромадження як критерій максимізації рівня споживання.

53.    Вплив технічного прогресу на економічне зростання.

54.    Крива Лоренца як графічна модель фактичного розподілу доходів.

55.    Модель економічного зростання Домара-Харрода

МИКРО:

1.Мікроекономіка як складова частина теоретичної економіки

Людині для існування необхідно виробляти життєві блага; продукти харчування, одяг, взуття, житло, транспортні засоби, меблі, засоби зв'язку, ліки та ін. Для виробництва благ потрібні економічні ресурси: сировина, земля, робоча сила, облад­нання, приміщення, підприємницькі здібності, їх запаси завжди лімітовані, тому обмежені і можливості виробництва всіх благ. Крім того, потреби людини безмежні, вона бажає покращувати своє забезпечення благами без кінця. Ці дві особливості людської поведінки вступають у гостре протиріччя між собою, тому б людей залишається лише один вихід — економити.

Отже, предметом вивчення економічної теорії є діяльність людей, пов'язана з досягненням ефективного використання обмежених ресурсів для найкращого задоволення потреб у життєвих благах.

Мікроекономіка — це розділ економічної теорії, який вивчає діяльність окремих економічних одиниць і структур, таких як домашні господарства, підприємства, ринки окремих благ. Головні проблеми, які досліджує мікроекономіка, — це попит, пропозиція, ціна, заробітна плата, підприємництво, конкуренція, прибуток.

Вивчення кожного розділу теоретичної економіки передбачає розуміння взаємозалежності та взаємозв'язку мікро- та макроявищ. Наприклад, ринок капіталу є ринком одного з ресурсів, а тому досліджується в мікро економіці. Разом з тим, це одна з головних проблем макроекономіки, оскільки вона пов'язана з інвестиціями, інфляцією та соціальною стабільністю суспільства в цілому.

Також досить поширеним є ототожнювання мікроекономіки з економікою підприємства. Насправді ж ці науки лише частково перехрещуються, тому що вони обидві вивчають управлінські рішення підприємств щодо своєї ринкової поведінки. Але відмінностей між ними значно більше: мікроекономіка вивчає споживацькі переваги, поведінку підприємств, ринкові попит і пропозицію, залишаючи поза увагою питання самого організаційного процесу прийняття рішень на підприємствах, їх організаційні форми, показники господарської діяльності підприємств, що вивчаються в економіці підприємства.

2.Предмет, концептуальні основи та методологія макроекономіки.

Мікроекономіка розкриває основні закономірного функціонування ринкової економіки на рівні товаровиробники та споживача і показує механізм прийняття рішень господарюючими суб'єктами, які прагнуть досягти максимального задоволення потреб в умовах використання обмежених ресурсів.

Досягнення цілей мікроекономіки пов'язане з використанням певних методів пізнання економічного життя суспільства.

Метод у широкому ро­зумінні можна визначити як діяльність, спрямовану на досяг­нення будь-якої мети. У мікроекономічних дослідженнях використовують як загальнонаукові методи, так і спеціальні.

Мікроекономічні дослідження розпо­чинаються зі збору та вивчення фактів економічного життя, їх узагальнення, виділення найсуттєвіших, дослідження причинно-наслідкових зв'язків дають змогу встановити мотиви поведінки економічних суб'єктів. Основним методом мікроекономіки є мо­делювання, тобто побудова моделі і її дослідження.

Економічна модель - це система взаємозв'язків між еко­номічними змінними, яка дає змогу прогнозувати результат, тобто передбачити, як зміни економічних умов вплинуть на еко­номічні результати.

Економічні змінні - це натуральні або вартісні величини, що можуть набувати ряд можливих значень.

Будь-яка модель передбачає відтворення взаємозв'язків між елементами системи на підставі констант та змінних вели­чин: екзогенних (зовнішніх) та ендогенних (внутрішніх). Метою економічного моделювання є розуміння функціонування того чи іншого сектора економіки. Критерієм корисності економічної моделі є відповідність прогнозів отриманим результатам. Моде­лі є досить різноманітними. Вони розрізняються: за рівнем уза­гальнення (абстрактно-теоретичні; конкретно-економічні), ча­сом і характером дії (статичні, динамічні), характером взаємо­зв'язку елементів (лінійні і нелінійні) і т. д. Залежно від об'єктів дослідження розрізняють два види економічних моделей: опти-мізаційні і рівноважні.

Найпростішим видом економі-ко-математичного моделювання є моделювання у двовимірному просторі - за допомогою графіків.













3.Корисність в економічній теорії і проблема її виміру

Корисність — це задоволення, яке споживач отримує від споживання товарів чи послуг або від будь-якої діяльності.

Термін "корисність" ввів англійський вчений Ієремія Бейтам (1748-1832).

Корисність — поняття виключно індивідуальне: те, що для одного споживача може мати високу корисність, іншим може прийматися як антиблаго (наприклад, кава, сигарети, алкоголь).

Функція корисності може включати скільки завгодно змінних, але в економічній літературі використовується двопродуктова модель:

U=f(Qx,Qy),

U – рівень корисності;

Qx Qy – кількість товарів х і у.

Функція корисності визна��ається як відношення між обсягами споживчих благ і рівнем корисності.

Функція корисності визначається присвоєнням числового по­казника кожному благу або споживчому кошику. Так, якщо спожив­чий кошик А є привілейованим щодо кошика В, показник для А буде вищий, ніж для В.

У маргіналістській теорії важливе місце відводиться проблемі кількісного вимірювання абсолютних величин граничної корисності. Гранична корисність — MU— це корисність, яку споживач отримує від додаткової одиниці блага. Сума корисностей окремих частин блага становить загальну корисність (сукупну) (ТU). Функція загальної корисності має такий вигляд: ТU=f(Q)/ Гранич­на корисність — це похідна від функції загальної корисності, тобто це приріст загальної корисності при збільшенні обсягу споживання блага на одну одиницю.


Прибічники теорії граничної корисності розділилися на два на­прями: кількісний (кардиналісти) і порядковий (ординалісти). Перші займалися пошуком вимірювача абсолютних величин граничної ко­рисності (У. Джевонс, А. Маршалл, Д. Робертсон та інші). Проте ці пошуки не увінчалися успіхом. Частіше всього при порівнянні вико­ристовувалися грошові оцінки корисності.

Крива загальної корисності має позитивний нахил, при обсязі виробництва Qx,, досягається максимум загальної корисності.
















4.Закон спадної граничної корисності блага

Гранична корисність (МU) - приріст задоволення, який отримує людина при споживанні кожної наступної одиниці то­вару.

Закон спадної граничної корисності: - при збільшенні об­сягів споживання товару, кожна нова його кількість буде давати менше задоволення, ніж попередня. Максимальне задоволення загальною корисністю досягається в точці А, при цьому гранич­на корисність дорівнює нулю. Якщо при споживанні кожної на­ступної одиниці економічного блага гранична корисність є від'ємною величиною, то загальна корисність при цьому зменшується (рис. 4.5; 4.6).
































Із розглянутого вище закону спадної граничної корисності є деякі винятки. Для антиблаг максимальна корисність спостерігається за їх відсутності, а функція корисності є монотонно спадною/

Іноді трапляються випадки, коли гранична корисність може бути зростаючою (люди, що перебувають у полоні сильних пристрастей: колекціонери, наркомани, алкоголіки і т. д.). Зростаюча гранична корисність може спостерігатись інколи лише у певному інтервалі споживання блага (алкоголь). Є блага з додатною корисністю, якг при надмірному споживанні можуть бути антиблагами, наприклад, ліки.

Корисність ліків полягає в суворому дозуванні.











5.Рівновага споживача з кардиналістських позицій   

Кардиналістська модель поведінки споживача виходить з того, що корисність може вимірюватись кількісно за допомогою умовної одиниці – „ютиля” (від англ. utility - корисність).Загальна величина задоволення, яку отримує споживач від всіх спожитих благ, називається сукупною корисністю (ТU). Залежність сукупної корисності від кількості спожитих благ відображає функція:TU = f(X,Y,…), де Х, Y... – кількості споживаних благ. Для випадку споживання одного блага (Х) функція сукупної корисності має вигляд: TU = f(X). Для оцінки зміни сукупної корисності при нарощування споживання блага Х застосовують поняття „гранична корисність”.

Гранична корисність (MU) – це додаткова корисність, отримана від споживання додаткової одиниці блага, або приріст сукупної корисності при зміні кількості блага на одиницю

Між кривими сукупної та граничної корисності існує геометричний зв’язок:сукупна корисність досягає максимального значення, коли гранична корисність стає рівною нулю; величину граничної корисності показує кут нахилу кривої сукупної корисності = 

· за від’ємних значень граничної корисності крива відхиляється донизу, але цей відрізок (пунктир) не включається у функцію корисності.

Отже, раціональний споживач максимізує корисність від блага Х, якщо припинить його споживання, як тільки гранична корисність останньої спожитої одиниці стане рівною нулю, тобто не додасть більше ніякого задоволення.

Перевага кардиналістської версії полягала у тому, що вона не тільки досить просто пояснювала мотивацію поведінки споживача, але й могла бути застосована до аналізу вибору серед набору благ – двох, трьох і більшої кількості товарів, що в інших моделях зробити важко.













6.Вибір споживача з ординалістських позицій

На ринку існує множина споживчих кошиків. Серед них споживач завжди може знайти такі кошики, які є однаково привабливими для нього, тому що вони мають однаковий рівень корисності.Набір споживчих кошиків з однаковим рівнем корисності називається набором байдужості. Будь-яка комбінація двох благ може бути показана точкою в прямокутній системі координат. З’єднавши точки з такими комбінаціями товарів, які забезпечують однаковий рівень задоволення потреб, ми одержимо криву байдужості . 

Крива байдужості – це лінія рівної корисності, всі точки якої показують множину наборів комбінацій двох благ, що забезпечують один і той же рівень корисності. Для описання уподобань споживача щодо всіх можливих комбінацій двох товарів застосовується карта байдужості – сукупність кривих байдужості , кожна з яких представляє інший рівень корисності (рис. 4.2.). Вона описує поведінку споживача без врахування видатків на будь-який кошик і є „моделлю бажаного”.

Рухаючись вздовж обраної кривої байдужості, споживач залишається на одному і тому ж рівні корисності, але може змінювати набір товарів у кошику. Кількість одного блага, від якої змушений відмовитись споживач, щоб одержати додаткову одиницю іншого, називається граничною нормою заміни (MRS).

Так, при зміні кошиків Б на В за додаткову одиницю він готовий віддати 2 отже, MRS=2; при зміні кошиків В на Г – лише 1,25 , MRS=1,25 і т.д.Споживач бажав би обрати кошик, який належить найвищій кривій байдужості, з найбільшою кількістю товарів. Однак, повинен зважити на те, що ціни кошиків різні, а його доход обмежений. Для того, щоб визначити, який саме кошик вибере споживач,прагнучи максимізувати корисність, потрібно проаналізувати бюджетне обмеження споживача


 

 

 

 

 

 

 

 

7,Криві байдужості, їх властивості

Крива байдужості – це лінія рівної корисності, всі точки якої показують множину наборів комбінацій двох благ, що забезпечують один і той же рівень корисності. Для описання уподобань споживача щодо всіх можливих комбінацій двох товарів застосовується карта байдужості – сукупність кривих байдужості , кожна з яких представляє інший рівень корисності (рис. 4.2.). Вона описує поведінку споживача без врахування видатків на будь-який кошик і є „моделлю бажаного”.

Кількість одного блага, від якої змушений відмовитись споживач, щоб одержати додаткову одиницю іншого, називається граничною нормою заміни (MRS).

Форма і нахил кривих байдужості визначаються уподобаннями споживача і залежать від ступеня замінності благ у споживанні. Оскільки більшість товарів є неповними замінниками, то їхні криві байдужості є монотонно спадними, опуклими до початку координат. Узагальнимо властивості кривих байдужості:

 криві байдужості не можуть перетинатися; 

криві байдужості, розташовані далі від початку координат, відповідають наборам благ з вищим рівнем корисності; 

криві байдужості мають від’ємний нахил для абсолютної більшості благ;

в міру просування донизу по кривій байдужості вона стає пологішою, випрямляється. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

8,Бюджетна лінія

Вибір споживана залежшь не тільки від переваг, але й від економічних факторів. Споживач прагне Ішксимізувагги корисність у межах бюджету.

Бюджетне обмеження вказує, що загальні витрати мають бути не більшими від доходу. Якщо весь свій фіксований доход I спожи-Іач витрачає на купівлю товарів X та Y в обсягах Qx і Qy і за цінами Рх і Ру, то бюджетне обмеження можна виразити так:

I = PxQx + PyQy.       

Бюджетна лінія — це геометричне місце точок, що позначають набори благ, купівля яких потребує однакових витрат.

Співвідношення цін товарів (Рх/Ру) визначає нахил бюджетної лінії, а відношення (І/РУ) вказує на точку перетину бюджетною ліні­єю осі У.

Рівняння дає змогу визначити такі набори товарів X та У, для придбання яких споживач витратить однакові кошти. Графічне зображення цих наборів є лінією бюджетних обмежень (рис.4.7).





Рис. 4.7. Лінія бюджетних обмежень

Лінія бюджетних обмежень показує всі ті набори товарів X та У, які бюджет споживача дає змогу йому придбати. Якщо споживач захоче придбати набір, що відповідає координатам точки N6, то бюджет не дозволить йому цього зробити; якщо він зупиниться на наборі N7, то не витратить усіх коштів його бю­джету.

Чим крутіша лінія бюджетного обмеження, тим більшою кількістю товару У треба пожертвувати для отримання додатко­вої одиниці товару X. З рівняння бюджетної лінії випливає, що її положення залежить від доходу споживача та цін на тощ-ри X і У. Якщо змінюється дохід споживача, то крива пересува­ється ліворуч або праворуч, при цьому кут її нахилу залишаєть­ся незмінним. Зміна ціни товару призводить до зміни кута нахи­лу лінії бюджетних обмежень

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

9.Оптимум споживача як модель раціонального споживчого вибору

Споживач максимізує корисність при наявності певних бюджетних обмежень, тому завданням моделі поведінки споживача є пояснення того, як на його вибір впливають уподобання, дохід і ціни на товари. Для наочної демонстрації процесу вибору сумістимо на одному графіку карту кривих байдужості та лінію бюджетних обмежень якогось споживача Рис.4. 1. Рівновага споживача



Як свідчить рис. 4.11, лінія бюджетних обмежень перети­нає криву байдужості U1 в точках А і В, Це означає, що при мак­симальному використанні доходу споживач у змозі придбати як перший, так і другий набір. Але він не отримає максимальної корисності, яка доступна його бюджету. Максимальна корис­ність, яка доступна при заданому бюджеті, досягається тоді, ко-, ли споживається комбінація товарів, що відповідає точці, де бю­джетна лінія дотикається до найвідцаленішої від початку коор­динат кривої байдужості.

Рівновага споживача, при якій він придбає обидва товари, називається внутрішньою. Однак може статися, що споживач буде максимізувати свою ко­рисність, зупинившись на придбанні лише одного товару. Така рівновага називається кутовою. Наприклад, студент, що споживав молоко і булочки, вирішив обмежити споживання молока, тоді кут нахилу кривої байдужості значно зросте, і в жодному місці лінія бюджетних обмежень не зможе бути дотичною до такої кривої байдужості. Рівновага буде досягатися в точці, яка відповідає максимально можливій кількості булочок, що може придбати студент залежно від його бюджету.

Точка насичення

Рис.Кутова рівновага споживача

Точка насичення- точка, в якій додаткове споживання то­вару не дає користі для споживача. У точці насичення товар стає антиблагом.











10. Реакція споживача на зміну його доходу.

Крива „доход – споживання” єднає всі точки рівноваги споживача, пов’язані з різними рівнями доходу. 

Траєкторія кривої „доход – споживання” залежить від типу благ. Рис. 5.1 відображає найпоширенішу ситуацію реального життя, коли зі зростанням доходу відбувається збільшення споживання обох товарів. Це означає, що обидва товари належать до нормальних благ. Крива „доход – споживання” для нормальних благ є монотонно зростаючою. Для нижчих благ вона набуває від’ємного нахилу.


 Модель „доход – споживання” дозволяє охарактеризувати зміну індивідуального попиту на певне благо. Перенесемо рівноважні обсяги споживання товару для випадку нормальних благ (рис. 5.2.а) в систему координат „ціна – обсяг попиту” (рис. 5.2.б). За умови незмінної ціни кожен обсяг товару має на кривій попиту лише одну точку. Обсяг розміщений на кривій попиту , а обсяг , що відповідає вищому рівню доходу , вже розташований на іншій кривій попиту , і далі відповідно попит споживача за будь-якого вищого рівня доходу буде зростати. На графіку попиту це виглядає як зміщення кривої попиту праворуч. Отже, зміна доходу споживача спричиняє зміни у попиті на товар і зміщує криву попиту.



























 


11.Реакція споживача на зміну цін товарів

Крива „ціна – споживання” показує функціональну залежність між обсягом споживання блага та його ціною; вона сполучає всі точки рівноваги споживача, пов’язані зі зміною ціни одного з благ. На її основі будується крива індивідуального попиту.

Криву індивідуального попиту на товар отримаємо, якщо перенесемо рівноважні обсяги споживання товару у систему координат „ціна – кількість товару ” (рис. 5.4.б) Крива попиту показує обсяг споживання товару як функцію ціни. 


12.Ефект заміщення та ефект доходу

Зменшення ціни дає ефект заміщення й ефект доходу. Ефект за­міщення означає зміну рівня споживання продуктів, пов'язану зі зміною ціни на продукти, причому рівень задоволення (або реаль­ний доход) залишається постійним.

Ефект заміщення фіксується у рівні споживання продуктів, який встановлюється внаслідок зміни ціни, що робить продукти від­носно дешевими (наприклад, одяг). Це заміщення позначається пе­ресуванням уздовж кривої байдужості (рис. 3.10).


Із графіка зрозуміло, що в разі зни­ження ціни на продукти ефект заміщення завжди призводить до зро­стання попиту на них. Пояснення цього факту полягає в припущен­ні, що криві уподобань є увігнутими. При наявності таких кривих байдужості (як на рис. ЗЛО) точка, яка означає максимізацію задово­лення на новій лінії бюджету RT, має знаходитися нижче і праворуч від початкової точки дотику.

Ефект доходу показує, як змінюється реальний доход спожива­ча та його попит при зміні ціни на товари.

На рис.3.10 ефект доходу позначається відрізком ЕП2. Спожи­вач вибирає ринковий кошик В на кривій бюджету U2, а не ринковий кошик D (оскільки нижча ціна на продукти підвищує рівень спожи­вання продуктів від ОЕ до ОП2). Оскільки ефект доходу відображає рух від однієї кривої байдужості до іншої, він визначає зміни реаль­ної купівельної спроможності споживача.

Ефект доходу й ефект заміщення діють не ізольовано, а у вза­ємодії один з одним, і в різних ситуаціях може переважити якийсь один із них.

13.Попит, пропозиція, їх взаємодія

Закон попиту — це зміна величини попиту під впливом не ціни взагалі, а ціни пропозиції, яку встановлює виробник. Тобто закон попиту показує в чистому вигляді «ринок продавця».

Закон пропозиції — це зміна величини пропозиції під впливом не ціни взагалі, а ціни попиту, яку встановлює покупець. Тобто за­кон пропозиції показує «ринок покупця».

Отже, взаємодія попиту й пропозиції поклала початок ринкових відносин. У процесі цієї взаємодії досягнуто компромісу у вигляді ринкової ціни товару, за якою він купується і продається.

Взаємодію попиту й пропозиції в ринковій економіці можна проаналізувати за допомогою графіка на рис, 4.6. Криві попиту й пропозиції зображені в одній системі координат. На осі ординат вка­зана ціна Р, яку виробник отримує за певну запропоновану кількість товару і яку споживач виплатить. Вісь абсцис показує потрібну й за­пропоновану кількість товару Q в даний період часу. Крива пропози­ції на графіку позначена SS, крива попиту — DD. Крива пропозиції SS показує кількість продукції і ціну, за якою виробники можуть прода­вати товар на ринку. Крива попиту DD показує кількість продукції, яку споживачі готові придбати за даною ціною. Крива попиту і кри­ва пропозиції перетинаються в точці, яка в економічній теорії нази­вається точкою рівноваги. Стан ринкової системи, при якому попит дорівнює пропозиції, називають рівновагою.

При ціні ро запропонована й потрібна кількість товару одна й та ж і дорівнює qq. Ціна P0 показує, що в цьому випадку плани покуп­ців і продавців співпали, їх економічне становище стабільне.

Коли величина попиту перевищує запропоновану його кіль­кість, виникає нестача товару, тобто дефіцит. Розмір дефіциту дорів­нює: Q1sQ1D = EF. Величина попиту більша від величини пропозиції: D > S (рис. 4.6).


Рис. 4.6Ринкова рівновага

14.Еластичність попиту і пропозиції

Еластичність попиту за ціною - показник відсоткової зміни обсягу попиту при зміні ціни на товар на 1%. Вона визна­чається за формулою:

Оскільки крива попиту має від'ємний нахил, то Ed беруть, як правило, по модулю. Існує п'ять різновидів еластичності по­питу за ціною.

Еластичний попит - величина попиту змінюється на бі­льший процент, ніж ціна, тому загальний дохід продавця при зниженні ціни зростає, Ed>l.

Зменшення ціни від 5 до 3 грн., зумовлює зростання попи­ту від 3 до 6 одиниць. При цьому дохід, як добуток ціни і кіль­кості товару, зростає від 15 грн. до 18 (рис. 3.1).



Рис. 3.1. Еластичний попит

Еластичність попиту за доходом - показник відсоткової зміни обсягу попиту при зміні доходу споживача на 1 %. Вона визначається за формулою:


Високу еластичність попиту за до­ходом мають високоякісні товари тривалого користування. Для цієї групи товарів Eі > 0. Якщо 0<Eі< 1, то попит на товари зрос­тає повільніше, ніж дохід споживача. При Eі > 1 попит на товар перевищує зростання доходів, що характерно для предметів роз­коші.

Еластичність пропозиції за ціною - показник відсоткової зміни обсягу пропозиції при зміні ціни на 1%. Вона визначаєть­ся за формулою:


Із зростанням ринкового періоду пропозиція стає більш еластич­

ною. Це зумовлено тим, що підвищення попиту спричиняє не


тільки зростання цін, а й збільшення обсягів виробництва. В умовах тривалого періоду часу пропозиція майже абсолютно еластична.



















15.Підприємство як суб'єкт ринку та виробннчо-рннкова система

Виробництво — це процес використання ресурсів (робочої сили, капіталу, природних ресурсів та підприємницьких здібностей) для виготовлення товарів, послуг, інформації.

Виробництво можна уявити як систему, що споживає на вході певні ресурси, а на виході видає готові продукти: товари або послуги в натуральному чи грошовому вимірі. У процесі виробництва споживаються такі ресурси або фактори виробництва:

1.Земля—вічний фактор виробництва, що включає не лише сільськогосподарські угіддя, але й всі

природні ресурси (нафта, вугілля, газ, вода і т. д.).

2.Капітал (або фізичний капітал) -все, що створено працею людини і служить основою створення нового продукту (споруди, обладнання, матеріали і т. д.).

3.Праця — це вплив людини на речовину природи з метою надання їй властивостей, здатних

задовольняти людські потреби.

4.Підприємницькі здібності — це особливі здібності деяких людей йти на мобілізацію ресурсів,

організацію виробництва, ризик з метою отримання прибутку.

Мінімізувати витрати ресурсів при заданих обсягах виробництва.

Підприємство — це відокремлена економічна структура, що виробляє і реалізує певні товари, послуги, інформацію, підприємства можуть створюватися як приватними особами, так і державою. Як правило, підприємство створюється з метою отримання прибутку.

Головна проблема підприємства — задовольнити постійно зростаючі потреби споживачів при -обмежених ресурсах. Обмеженість ресурсів породжує серед товаровиробників конкуренцію щодо їх використання та розподілу, а отже, обумовлює вибір оптимального варіанта застосування.

16.Параметри підприємства як мікроекономічної моделі

Виробництво - це процес використання факторів вироб­ництва для створення необхідних суспільству економічних благ.

Фактори виробництва - праця, капітал, земля (природні ресурси), матеріали, інформація та підприємницькі здібності. Здатність виробництва виробляти товари при відповідних затра­тах факторів виробництва визначається технологією.

Технологія - практичне застосування знань про способи виробництва економічних благ. Вона матеріалізується в облад­нанні, методах виробництва, організації праці, професійному рівні підготовки працівників тощо.

Виробнича функція - співвідношення між будь-яким набо­ром факторів виробництва та максимально можливим обсягом продукції, виробленим за допомогою цього набору факторів: Q=(L,K,M)

Q - обсяг виробництва;

Z- праця;

К — капітал;

М - матеріали.

Короткотерміновий період - період виробництва, протя­гом якого деякі фактори виробництва не можуть бути змінені (найчастіше - капітал).

Довготерміновий період - період, протягом якого вироб­ник має достатньо часу для зміни всіх факторів виробництва.

Якщо аналізувати залежність обсягів виробництва лише від кількості праці і капіталу, то можна виявити, що однакові обсяги виробництва продукції будуть отримані при різних спів­відношеннях факторій виробництва. Графічне зображення ком­бінацій факторів виробництва, які дають однаковий виробничий результат, є ізоквантою.

Ізокванта - крива, що відображає всі варіанти комбінацій ресурсів, які можуть бути використані для виробництва задано­го обсягу продукції (рис. 6.1, 6.2).


Рис.6.2.карта ізоквант

17.Витрати виробництва за короткостроковий період

У короткостроковому періоді (залежно від впливу на витрати фірми зростання масштабів виробництва) розрізняють постійні та змінні виграти.

Постійні витрати FC — це витрати, які підприємство має нести, незалежно від обсягів виробленої продукції. До них відносяться: по­вернення банківського кредиту, сплата страхових внесків, комуналь­них послуг, орендної плати, витрати на рекламу.

Змінні витрати VC — це витрати, обсяг яких залежить від обсягу виробленої продукції. До них відносяться: витрати на оплату робочої сили, сировини, матеріалів, палива, електроенер­гії і т. ін.

У сумі постійні та змінні витрати складають валові витрати фір­ми ТС:

ТС = FC + VC.


Графічне зображення постійних, змінних і валових витрат фір­ми представлено нарис. 8.1

Рис8.1.Графік валових, постійних, змінних витрат фірми

Середні постійні витрати АFС — це постійні витрати на одини­цю продукції:

АFС = FС/Q.

Середні змінні витрати АVС — це змінні витрати на одиницю продукції:

АVС = VС/Q

Середні валові витрати АТС — це валові витрати на одиницю продукції:

Середні валові витрати дають можливість визначити обсяг ви­робництва, за якого витрати на одиницю продукції будуть мінімаль­ними. Цю ситуацію на графіку позначено точкою К (рис. 8.2).


Рис.8.2.середні валові витрати

18.Витрати в довгостроковому періоді

У довгостроковому періоді підприємство може змінювати всі використовувані ним фактори виробництва. Передусім ідеться про таке їх поєднання, яке мінімізує витрати виробництва певного обся­гу продукції, і про взаємозв'язок між довгостроковими витратами й обсягом випуску продукції.

Крива довгострокових середніх витрат будується як перетин кривих середніх витрат короткострокових періодів (рис. 8.4.).

На рис. 8.4 ця закономірність простежується на прикладі п'яти підприємств різних розмірів. Крива АТС1 показує динаміку середніх загальних витрат для найменшого із п'яти підприємств, а крива АТС5 — для найбільшого.


Рис.8.4 Довгострокові, середні й граничні витрати

Довгострокова крива середніх витрат (LAC) отримується з короткострокових кривих середніх витрат (АС), АС2, АС3, АС4).

LAC має плавний вигляд, якщо розмір підприємства можна змінювати таким чином, щоб обсяг продукції (при мінімальних АС) був на одиницю більшим, ніж на попередньому підприємстві. Граничні витрати в довгостроковому періоді (LMC -Long Marginal Cost) — це величина зміни витрат при зміні обсягу випуску, коли всі фактори виробництва є змінними; це приріст витрат виробництва в умовах можливої зміни