"Думаю, навіть смерть путіна не призведе до скорішого завершення війни, там ціла система".
Ми перетинались з О. по службовим обов’язкам кілька разів. Служба в Збройних Силах України зближає, вже ніхто не буває чужим, тому одразу познайомились в службовому автобусі. О. підписала контракт резервіста ТРО ще 2021 року, пройшла навчання на зборах резервістів, з 24 лютого долучилась до спротиву. Вагань не було, у вирішальний момент обрала зброю, а не втечу.
«- Позивного нема, якось нічого не чіпляється. В мене є прізвище, цього достатньо.
До війни я працювала медичною сестрою. Мої колеги були не згодні з тим, що я підписала контракт, тому що я не обговорила з ними це рішення. Але це було моїм особистим вибором. Минулого року я прийняла присягу на вірність народу України і розуміла що на мені лежить велика відповідальність за виконання військового обов’язку.
24 лютого 2022 року рано вранці я почула гучний вибух, після цього я ввімкнула телевізор, де повідомили про початок повномасштабного вторгнення росії. Для мене це поняття війна, це не вторгнення, а справжня війна. Я була в Сумах».
Сумська область одна з перших зазнала прориву державного кордону, майже ніхто не вірив в початок повномасштабного вторгнення, хоча це передчуття і постійні погрози з боку рф постійно лунали в соціумі. По прогнозах аналітиків, місто не мало встояти, та ключову роль зіграла самоорганізація.
« - Я відчула лють та зневагу до ворога, бо він посягнув на нашу територію та життя українців.
Очікувала, коли мені зателефонують і сповістять порядок дій. Дзвінка все не було і за цей час підготувала для бабусі продукти, набрала води, бо знала, що якщо піду, то це буде надовго. Вже 24 лютого 2022 року десь в обід подзвонила людині, яка скоординувала мої дії. Взяла рюкзак, який я підготувала завчасно. Бабуся мені дала з собою сухарі і воду, вони нам потім пригодились, і вирушила на «пункт збору».
В мене була висока температура, але лікуватись було ніколи, бо нас вже бомбили. На «пункт збору» мене проводжав чоловік. Ми йшли, а по протилежній стороні вулиці стояли наші хлопці, вони вже відстрілювались, збоку паркан, спереду і ззаду щось бахкає. Ми з чоловіком вирішили побігти. Під час вуличних боїв бігли за зброєю.
На «пункті» було дуже багато людей, всі отримували зброю. Йшов запис людей. Я запропонувала допомогу, одразу почала реєструвати добровольців. Потік людей був дуже великий. Сама теж отримала зброю».
Колони ворога стрімко просувались, в місті почали зав’язуватись бої.
« - Вночі вже почались бої, в мене з’явився перший хворий, в нього було загострення хронічної хвороби, це було страшне. Викликали швидку допомогу, це була просто цивільна машина без розпізнавальних знаків. Було темно, нічого не видно, я тягла його за руку. Швидка допомога поїхала, поки ми до неї прямували. Назад було неможливо вертатись, тому ми зайшли в прохідну, поклала хворого на столи, оглянула його, в нього сильно болів живіт. На вулиці лютий, я пішла накопала снігу, бо він вже був такий твердий, що руками не набереш, в мене був пакет, поклала туди сніг і приклала до живота, це допомогло зменшити біль на якийсь час. Потім я знайшла лікарів у яких з собою були ліки, це було чудо. Вони вкололи йому знеболююче, не пам’ятаю коли точно ми вийшли з прохідної, але ніч ми пережили там, на прохідній. Коли вийшли, відправила його до знайомих, які жили поблизу, щоб на ранок відправитись в лікарню. Зустріла цього чоловіка влітку в місті, він мене згадав.
Поранених при мені на цьому пункті не було».
До початку повномасштабного вторгнення у О. був тільки досвід резервіста. На зборах її навчили стріляти, тактичній медицині, евакуації поранених. Стрімкий розвиток подій з лютого все відкоригував – довелось дуже швидко стати в стрій, переборювати страх та діяти.
«- До 24 лютого досвіду військової служби в мене не було. Хотілося б, щоб навчання проводились частіше або довше, щоб ці знання засвоювалися. Головне – щоб люди хотіли брати участь в зборах.
На «пункті» в мене не було ні каски, ні бронежилета, тільки автомат. Не було нічого крім зброї. Але діватись було нікуди. Перші дні було страшно, я дуже переживала за людей. Мені жалко всіх, кого поранило, хто загинув, особливо молодих хлопців, які ще життя не бачили. Задля життя ми і будемо далі воювати, не будемо зупинятись і зробимо все, щоб пришвидшити нашу Перемогу.
Війна почалась ще в 2014 році. Я і раніше хотіла піти на контракт, але не відпускали близькі. Я спостерігала за ситуацією в Україні, здогадувалась, що путін щось утворить і буде повномасштабна війна. Я пішла резервістом про всяк випадок, що б в мене були навички. Бо як військовозобов’язана, медик, хотіла бути готовою стріляти і надавати першу допомогу. Цивільна і військова медицина різні речі. У військових не треба особливо септика — антисептика, треба вміти швидко зупинити кровотечу.
Передчувала повномасштабну війну ще влітку минулого року (2021 рік – прим.). Після того, як путін почав стягувати війська рф до кордону з Україною, ці передчуття посилились, думаю, як в кожного українця. В грудні в мене з’явилось бажання вступити до лав ЗСУ підписавши контракт з військовою частиною. Почала готуватись і очікувала підписання контракту наприкінці лютого, але почалась війна, і я мобілізувалась».
Тепер вся Україна мобілізована. Та попри значну роль самоорганізації, виникають дискусії по укріпленню наших міст і готовності українців чинити опір. Вже немає сумніву, що всі мають бути підготовлені до будь-яких подій, які можуть статись в майбутньому.
« - Я вважаю, що в тих областях, які граничать з росією, люди повинні знати, що ця війна закінчиться, але сусід такий, що в будь-який момент можна щось очікувати від нього і треба, щоб всі проходили навчання тактичній медицині, створювати групи, які будуть навчатись вести бій. Наприклад, на заводі, організувати групи, які спроможні за станом здоров’я проходити навчання, в офісах, в різних організаціях. Бо навіть в мирний час ці знання можуть згодитись, щоб не чекати швидку і вміти надати першу допомогу. Те саме про зброю – щоб всі хто вміє користуватись зброєю мав зареєстровану за ним в зброярнях міста і в разі чого легко міг отримати її і бути готовим оборонятись, щоб не було хаосу і біганини, яка була в перші дні.
Я не знаю буде таке чи ні, але може з’явитись ще хтось подібний на путіна, а ми вже будемо готові до цього. Ми неодноразово думали, що вже, нарешті, не буде війни, але кожне нове покоління знову мусить боротися. Коли і наше покоління пройде і зітреться в пам’яті ця травма, може знову таке статися, але тоді українці вже будуть готові.
Нам треба заводи, які будуть випускати зброю. Ми не можемо весь час чекати на допомогу Європи чи Америки, щоб вони надавали нам допомогу. Треба своє мати. Нехай просто лежить на складах, щоб була впевненість, яка кількість зброї у нас є. Армія теж має бути готовою, це армія контрактників, а цивільні мають бути зі знаннями, зброєю і формою.
« - Думаю, навіть смерть путіна не призведе до скорішого завершення війни, там ціла система. Бо росіяни думають і розуміють телевізором, вірять пропагандистам. Мало хто там дивиться незалежні канали.
Після нашої перемоги планую продовжити служити в ЗСУ підписавши контракт з військовою частиною».
Пишаємось нашими захисниками і захисницями. Дякуємо вам, віримо в ЗСУ і вічна слава героям!