Поет-гранатометник Олександр Дерба: ми козацького роду, якому нема переводу!
Ця війна показала, що якщо у ЗСУ не буде вистачати сил, то люди повстануть знову, від малого до старого, ніхто не буде жити під рашистами. Люди готові вмерти, тільки щоб бути вільними. А ми вільні, були є і будемо. А якщо ні, то ми не українці.
Біографія: Дербілов Олександр Сергійович. Народився в місті Суми 1974 року, має двох дітей. Закінчив Кооперативний технікум, 21 рік працює як приватний підприємець.
Займається спортом – халтервейт, дворазовий Чемпіон Світу з паверліфтингу (у 2021 та 2022 році). П’ятиразовий чемпіон України.
Можна біля вас сісти? Вибачте, нічого не чую, гранатометник, - засміявся Олександр. Він завжди усміхнений, не втратив вміння бачити прекрасне і створювати поезію. Наша перша зустріч теж почалась з вірша.
Я не воював і не служив ніколи, але мій прадід по мамі пройшов Першу світову, справжній козак-характерник, кавалер трьох Георгіївських хрестів, а село Пушкарівка Сумського району, йому подарували за здобутки на полі бою. Мій рідний дід Федір Васильович був одним із заступників Сидіра Ковпака, який мав свій партизанський рух, а інший дід – Андрій Мартиненко, пішки дійшов до Берліну і назад. Всі в сім’ї пройшли війну, а тепер і мій час настав. Те що я ніколи раніше не служив немає ніякого значення, усьому є свій час.
Я взяв свою першу гирю у 8 кілограм у 43 роки, а в 47 став чемпіоном світу. Кожній дії свій час. Мої друзі не розуміли, для чого я зайнявся паверліфтингом, казали, що хребет висиплеться в труси, чи гиря на голову впаде, але я сміявся і робив, а тепер розумію для чого – мені потрібна була ця сила, щоб тепер стати до лав ЗСУ.
Прокинувся 24 лютого 2022 року від того, що по моїй вулиці їдуть танки. Найперше подзвонив в артягу хлопцям (Сумське вище артилерійське училище – прим.), сказали, що автомат буде, якщо зможу дібратись до них, але це було неможливо в наших умовах. Наступного дня попав в політех (Сумський Державний Університет), прийняли мене там, але сказали без автомату - не потрібен. Знайшов автомат під підпис і вже на третій день війни був в строю.
Коли обстрілювали політех, коли танки виходили з Тростянця і підходили до міста Суми, коли літали ракети і падали в землю біля Хімпрому (ПАТ «Сумихімпром» - прим.) – це все було у мене на очах. Першого, хто заїхав на БТРі із «руськіх» в наше місто, зняв мій побратим з сусіднього вікна.
Наш командир прийшов до нас і запропонував добровільно записатися до лав ЗСУ. Нам нічого не обіцяли, мови про гроші не було, і ми були тут не задля грошей. Ніхто не замислювався, що як і коли, живий чи ні, всі йшли задля єдиного – захистити своє рідне місто, своїх сусідів та близьких, друзів. 17 березня наша рота прийняла присягу офіційно в військкоматі (ТЦК та СП – прим.).
Про зброю: Людей для перемоги у нас вистачить, духу у нас вистачить, витримки у нас вистачить, але нам потрібна зброя. Нам не потрібні гроші, нам потрібна зброя, тяжка зброя. Рано чи пізно нам нададуть цю зброю і ми переможемо, це не обговорюється, але коли це станеться – це залежить від наших політиків.
Отже, спочатку ми стояли на блокпості біля Хімпрому. Всі оборонні споруди – ми робили своїми руками, перевіряли машини, цілодобово чергували. Потім ми стали мобільним патрулем – охороняли кілька районів міста, затримували порушників, мародерів, розвідників і передавали їх в руки Збройних Сил. Ми були охоронцями міста.
Розуміли, що будемо служити там, куди направлять. Ті хто сумнівався в собі, одразу відсіялись, але таких дуже мало. Лишились тільки патріоти.
Не можу сказати, що на війні не страшно і не вірте нікому, хто каже, що не боїться. Але страх буває різним – буває страх за свою шкуру, а буває страх за своїх близьких, за свою землю і Батьківщину, ось за що справді страшно.
До 24 лютого я ніде не служив, ніколи. Але в такій ситуації, ситуації повномасштабної війни, не думаєш про себе. Страшно залишатись вдома і бути безпомічним перед тим, що можуть зробити з твоїми дітьми і батьками, оце справді страшно. А за себе не страшно.
Я кожного дня щось пишу, не можу не писати. Для хлопців теж, посміятись, але зараз мало такого. Дуже люблю ліричну поезію, класичну, білі вірші. Люблю описувати картини, давати їм життя. Моя українська душа, віршова, та що поетична, романтична. В школі був розбишакою і мої однокласниці привели мене в ДК Фрунзе, там я грав на цимбалах. Вчителька музики, яка вчила мене співати, Інетта Володимирівна – педагог від Бога, від душі. Саме вона привила мені любов до творчості. А до української літератури – Півень Світлана Петрівна.
Перша найулюбленіша українська пісня – Ніч яка місячна, а друга – чом ти не прийшов, як місяць зійшов, я ж тебе чекаалааа… (співає)
Немає такої української пісня, яку я не знаю, чи яка мені не подобається.
В доробку Олександра з початком повномасштабного вторгнення з’явились не тільки поезії на військову тему, але й стройовий марш:
Перше, що написав, після початку повномасштабної війни, під час бомбардування Хімпрому, в ніч з 15 на 16 березня, коли біля університету була підірвана підстанція, а уламки снарядів долітали до корпусів навчального закладу, була:
Олександр не просто передчував початок війни, а знав, що це було неминучим:
Після того, як російські війська ввійшли в Крим, я почав писати патріотичні вірші. Я бачив в своїх снах початок повномасштабної війни, бачив себе в лавах ЗСУ.
Які плани після перемоги? По-перше вивчити доню, зробити все, щоб в неї було гарне життя. По-друге, поновити свої спортивні досягнення, я не збираюсь полишати спорт і планую продовжити тренування. А ще – створити своє гніздечко нове, берегти рідних. Жити! Жити, дихати повною груддю, працювати, відновлювати нашу країну.
Розвиватись самому, в мене ще є багато хобі – люблю стріляти, ходити в тир, грати на більярді, люблю ліпити. Після війни обов’язково хочу створити картину з ліплених троянд, хоча б одну, але свою, щоб квіти були, наче живі.
Про любов: найважливіше на цьому світі – це кохання. Мир і кохання. Бо яке кохання без миру?
Розумієте, ця війна показала, що якщо у ЗСУ не буде вистачати сил, то люди повстануть знову, від малого до старого, ніхто не буде жити під рашистами. Люди готові вмерти, тільки щоб бути вільними. А ми вільні, були є і будемо. А якщо ні, то ми не українці. Ми козацького роду, якому нема переводу!
Тому, тільки до повної Перемоги, щоб в світі не було навіть чутно, що таке росія. Перемога за нами, тільки так. Настрій у всіх бойовий, всі посміхаються хлопці. Тільки вперед і ні кроку назад.
Про інформацію: В цей час важливо підіймати дух людей, щоб той що у нас є – незгасимий, він повинен стати ще більше. І це можемо зробити тільки ми з вами – поети, письменники, музиканти. Необхідно передавати людям справжні історії, тільки правду.
- Чому ми СИЛЬНІ, нас питають???
- Чому ми ВІЛЬНІ, нас питають???
