Інтерв’ю з представником колективу «Проект 32» («Металург», Маріуполь)
1) Вітаємо! Розкажи трохи про себе. Як і коли ти потрапив до фанатського руху маріупольського "Металурга"? Чи пам’ятаєш свої перші виїзд і бійку?
- Вітаю. Мій позивний «Сток». На сектор я прийшов ще у 2012 році, але тоді, в силу певних моментів, не так активно, як хотілось би приймав участь в двіжі.
Потім вже, коли в 2015 році наш сектор повернувся після 2014-го року - максимально намагався бути в русі, який тоді ще хоч трохи був, не зважаючи на свою службу. Перший мій виїзд був в Миколаїв. Тоді нічого цікавого і не було, але запамʼятався дуже холодний ранок в Дніпрі і гуляння по цьому холоду по місту поки не було нашого баса.
2) Розкажи про колектив «Проект 32». Ким і коли він був заснований, яка якою були кількість і середній вік учасників колективу до початку повномасштабної війни?
- Дата заснування колективу 4 листопада 2012 року. В цей день у Луганську наша команда зіграла 2:2 з дружньою "Зорею". Кістяком колективу завжди були 10-15 осіб, але в різний час змінювався склад.
«Проект 32» був створений не в момент зміни поколінь, а для зміни поколінь і правил в русі. Навіть в самий перший день, на виїзному секторі була трохи проведена виховна робота с прихильниками старого формату. До 2011-12 років панувала якась анархія. Не зрозуміло хто лідери, хто заряджаючі, який сектор домашній, чому на принципових ворогів з "Шахтаря" нікого не збереш, а на дружніх луганчан - навіть знайомі знайомих збираються.
«Проект 32» створювався з головним правилом, що ніколи не буде тільки хуліганським, або тільки ультрас колективом. Основним завданням було охопити усю красу фанатського життя.
3) З ким були найбільш приятельські відносини, а хто був найпринциповішим суперником колективу «Проект32»?
- Маріупольский рух ніколи не був таких великих масштабів як "Динамо", "Металіста" чи "Дніпра". І до початку війни в 2014 році якихось окремих від всього руху відносим не було ні з ким. Серед друзів були луганська "Зоря" та запорізький "Металург", а головними ворогами вважався донецький "Шахтар".
4) Якою, на твою думку, була найбільш гучна навколофутбольна подія за участі колективу?
- Як вже вище сказав, маріупольський рух не був великих масштабів. Якщо всі події ультрас сцени «Проект32»повністю взяв на себе, то в плані хуліганських дій це практично завжди були обʼєднані заходи разом колективами «Юність» та «Їжачки». Сама крупна подія – це, мабуть, бійка з Дніпром, де спочатку була нічия, а в другій сходці, на жаль, поступились опонентам.
5) Розкажи про інші колективи з трибуни "Металурга". Відомо, що в різний час в місті вистачало фанатів принаймні на один повноцінний моб, а подекуди могли паралельно рухатись одразу кілька фірм.
- Ну, на початку 2000-х був один колектив - це «Mariupol Rovers». Деякі хлопці до сих пір дотичні до руху і воюють за Україну. Трохи пізніше зʼявився «Азовський фронт» - теж хороший і поважний колектив. Представники цього колективу були кістяком руху довгий час і першими в квітні-травні (2014 року, - прим ред.) пійшли на війну. Коля «Ядро», Боря «Скіба», на жаль, поповнили трибуну полеглих героїв. Пізніше були ще деякі локальні колективи, але вони швидко розпались. Потім зʼявились «Їжачки». Це мабуть один з самих топових і трушних колективів за весь час, і після його розпаду розпочали своє життя «Проект 32» та «Юність». Більшість хлопців звідти ще в 14-му році стали до лав нашої армії і продовжують свою боротьбу до сих пір.
6) Боротьба за перейменування клубу. Пам’ятаємо, що команда багато років грала під вивісками "Іллічівець" та ФК "Маріуполь", але на фанатській атрибутиці завжди було написано саме "Металург". Як в цей, досить тривалий період, проходила боротьба за повернення команді автентичної назви?
- В принципі, рух окрім назви "Металург" ніякої іншої ніколи і не приймав, наскільки я пам’ятаю. Коли сталось перейменування на ФК "Маріуполь", то перед цим відбувались голосування за нову назву клуба. В цей момент ми активно намагались боротись всіма способами за те щоб повернули стару назву команді, але нас не було почуто і назвали ФК "Маріуполь".
7) Події 2013-14 років та участь фанатів "Металурга" в Революції Гідності. Чи пам’ятаєш шось з тих років, або може чув від друзів з руху?
- Так, звісно, про події 2013-14 років я пам’ятаю прекрасно. Тоді, на жаль, на Майдані представників руху було не багато. В Маріуполі з початку 14-го року вже почались проросійські мітинги. Хлопці з сектору тоді зайняли однозначну проукраїнську позицію. Ми збирались на площі біля «Обжори» (одна з центральних площ), а сепаратисти біля будівлі міської ради та в околицях. Мабуть, сама перша сутичка була десь в березні, коли вони після свого мітингу пішли розганяти наш, але не встигли. Далі вже всі вели партизанську боротьбу, хто як міг. Встановлювали прапори на самих високих точках, замальовували їхні прапори по ночам, зачищали будівлю міськради, відловлювали сепаратистів по місту і тд.
Та й взагалі, про події 2014 року я пам’ятаю все досить чітко, як вчора. Тому що це були такі історичні моменти, історичні події для нашої країни, для руху, для міста, в цілому для всього. Десь в квітні місяці, плюс-мінус, почалося АТО. Тоді це був перелам свідомості, що почалась війна і т.д. Це було дуже сильно. І одні з наших хлопців з «Азовського фронту» вже тоді пішли воювати. Це був Борис «Cкіба», який загинув, і ще один хлопець, який до сих пір воює. До «Азову» пішли «Кабан», «Ядро» і ще кілька хлопців з «Азовського фронту». Відчуття і розуміння того, що вже йде війна і твої друзі, знайомі, товарищі, які ще вчора гуляли з тобою в спільних компаніях - пішли на війну, було таким, трошки дивним і диким.
Потім я пам’ятаю серпень місяць, коли я особисто вже для себе вирішив, що йду воювати. Це було під час Іловайська. Ми шукали варіанти, куди впіхнутися. І тоді ми дізналися новину, що загинув Коля (Микола «Ядро» Самофалов, - прим ред). Тоді танки прорвали Новоазовськ, і скоріш за все він загинув. Тоді це стало останньою краплею, я поїхав шукати варіанти по військкоматам з іще одним своїм побратимом.
8) Початок війни на Сході. Відомо, що багато фанатів "Металурга" пішли захищати країну. Відбулася Широкинська операція, учасники якої подарували місту ще 8 років спокійного життя. Також наприкінці серпня 2014 року загинув Микола «Ядро» Самофалов, і це була перша втрата руху на війні. Що можеш згадати про ті події, можливо, взагалі про перші роки війни? І окремо про Миколу, адже як відомо, його так і не було поховано.
- Коли загинув Коля - це, мабуть, була крайня точка і це була дуже велика втрата для руху в цілому. Десь після цього, восени 2014 року, пішов костяк нашого «Проект 32» і «Юності» на війну. Це десь 15 хлопців, вони пішли в «Азов» тоді. Ну, і по іншим формуванням, Збройним силам, по добровольчим формуванням - були хлопці з нашого двіжу. І потім, вже трошки пізніше, приєднався я до них.
Лави Збройних сил України, «Азову» і т.д. поповнювали представники нашого сектору, багато з них вже загинули. І ми намагалися жити не лише війною. Ми почали відбудовувати сектор, почали катати виїзда, робити якісь перфи, робити якісь бійки. Тому намагалися жити, скажімо так, життя не тільки війною. Але дуже багато людей з нашого руху, чим я дуже пишаюсь, воювало і продовжує воювати.
Варто додати, що деякі представники нашого руху ще досі в полоні знаходяться після Маріуполя, після «Азовсталі»... І ми всіх дуже чекаємо вдома. Це дуже важливі для нас люди.
9) Повертаючись до навколофутбольних справ. В якийсь момент частина руху вашого міста зблизилася із фанатами харківського "Металіста". Люди неодноразово підтягувалися як на домовлені зустрічі, так і на общакові замути. Зрештою саме з Маріуполя була частина колективу «Братія». Як на це реагувала інша частина руху? Згадуючи інтерв’ю Дмитра «Дипломата» для каналу SportArena, то там можна було почути, що не всі розуміли тяглість частини руху до Харкова та Кривого Рогу.
- Коментувати інтерв’ю «Дипломата» бажання не маю, але тут історія проста. Коли почалась війна, багато основних та бойових хлопців пійшли на воювати. А ті, хто залишився - просто відморозились від руху та війни. Хороша та перспективна молодь, скажімо так, залишилась сама. В певний момент вони познайомилися з хлопцями з «Братії». Ну, і логічно, що в певний момент стали їх частиною. Відповідно, частиною Харкова. Спочатку це сприйняли негативно, але після певних моментів спілкування закрили цю проблему. А початок війни 2014-го року вже витер грані в плані спілкування і дружби між рухами в цілому.
10) Якими були відносини маріупольських фанатів з російськими рухами? В певний період українські колективи час від часу робили домовлені зустрічі. Натомість у вас все це було досить близько, тож можна було їздити без якихось великих витрат.
- У нашого руху якихось офіційних відносин з російськими фанатами не було. Були хлопці, які були в дружніх відносинах з Ростовом, але це було на особистому рівні. Були певні знайомі з інших міст і колективів, але знов повторю, всеце було на особистому рівні.
З тим же Ростовом один забив, в якому програли. Також ще був вихід кількох наших людей за Ростов проти ЦСКА Київ, в якому тоді програли.
11) Передчуття повномасштабної війни. За пару місяців до лютого 2022 року багатьом вже було зрозуміло, що неминуче буде велика війна, щонайменше на Донбасі. Як готувалося до цього місто, фанатський рух загалом і зокрема ваш колектив?
- Так, було зрозуміло, що буде велика війна. Ми це розуміли і в нашому батальйоні, і в бригаді в цілому. І ті хлопці з руху, з ким я спілкувався. Але до кінця не вірили, що буде все настільки, як воно було. Готуватися ми почали наступним чином: я служив у підрозділі розвідки і ми проводили планування місцевості, де ми повинні були тримати лінію оборони. Зі мною в одному батальйоні були ще двоє хлопців з «Проект 32», які зараз в полоні, а також ще кілька хороших перспективних хлопців з нашого сектору. Всі вони займалися, в принципі, один й тим самим. Я, як командир підрозділу їздив з командиром батальйону, доповідав, дивився на місцевість. Ми з «Метро» (Станіслав Партала, - прим ред.) разом цим всім займалися, з «Сухарем» (Олег Мудрак, - прим ред). Якось так планували, їздили отримувати БК і т.д. Ну, а хлопці інші - так само по своїй лінії.
В цілому фанатський рух ніяк не готувався, бо на момент 2022 року вже відносно мало хто з ким спілкувався. І ми одразу всі, в принципі, були в строю. Половина навіть, так правильніше буде сказати. Один наш хлопець був за кордоном, він одразу на початку війни приїхав. Ну і ті, хто були цивільні (з тих, хто служив, а натой час були цивільні) потім підключилися до роботи, але вже не в самому Маріуполі. В основному всі, хто після 2022 року з «Проект 32» не пішов воювати, або не допомагав нам, ми їх прибрали з нашої родини. Ті ж, хто залишились - зараз або воюють, або в полоні, або дуже активно нам допомагають.
Додам, що місто не готувалося ніяк. До останнього ніхто не думав, що так буде. Друга лінія оборони не була підготовлена. Була тільки підготовлена перша лінія оборони. І все. Якихось моментів там по сховищах було написано, але вони були в такому стані, скажімо так, поганому. І футбольний рух ніяк не готувався. «Азовом» були проведені деякі вишколи по підготовці цивільного населення, але це були точкові акції. Всі, хто були на фронті - були на фронті. Ну, і кілька хлопців доєдналися до Сил оборони вже на початку повномасштабної війни, хто раніше не служив.
12) Початок повномасштабної війни. Що відбувалося в місті ще до того, як Маріуполь опинився в оточенні? Відомо, що багато цивільних людей не вірили і до останнього не хотіли полишати домівки. Як швидко налагодилася комунікація в колективі, а також в русі вцілому? Чи було розуміння, що треба робити?
- Коли почалася повномасштабна війна, то в перші пару днів у нас в районі бази на лівому березі. Ще деякі люди ходили, гуляли з собаками, щось там намагалися скуповувати в магазинах. Людям взагалі було пох*р. Певним людям, я не кажу, що всім. І всі масово почали ви’їжджати. Хто міг - почали виїжджати на машинах, а хто не міг - думали: ще трохи, ще трохи, не буде такого... Не багато людей, на мою думку, хоча також не можу стверджувати, могли подумати, що все станеться ось так.
В колективі ми одразу налагодили комунікацію. Як вже раніше казав, я і ще два хлопці з колективу були в одному батальйоні. Той, що був за кордоном - одразу повернувся, вивіз родину і вступив до лав тоді ще ТРО «Азов-Київ», і воює до сих пір. Загалом, станом на кінець лютого в складі ТРО «Азов-Київ» вже було тро є наших. Один хлопець виїхав з Маріка і допомагав вже на Запорізькому напрямку. Ще деякі хлопці також повиїжджали і так само вступили до лав Сил оборони. Тобто всі, хто до сих пір в колективі, намагалися бути при справі.
Ну, а в русі загалом не було комунікації. Нормальні люди з фанатського руху намагалися виїжджати. А всякі, яким було пофіг… До речі, деякі позалишались в Маріку. Ну, я не можу сказати, що вони прямо з руху. Так, вони були в русі, але давно вже його залишили.
13) Після того, як місто вже було в облозі - розпочалися найжорсткіші бої. Що тоді відбувалося навколо тебе? Як це взагалі пережити в голові, коли ворог нищить та поступово захоплює твоє рідне місто?
- На самому початку ми виїжджали за місто, потім спостерігали і там працювали в селах найближчих, намагалися стримувати ворога ще на підступах. Але він йшов з такою швидкістю і такими силами, що це було дуже важко. Та все рівно ми намагалися це робити, і робили. А потім навіть не було часу задумуватись над тим, що руйнується твоє місто. Так, було дико бачити зруйновані будівлі, зруйновані будинки, двохсотих цивільних, які валялися тупо на вулицях купами, прильоти від КАБів, від всього іншого, нереальні ями замість будинків.
Як люди взагалі себе вели. Як вчорашні ще нормальні, адекватні якісь люди, у яких був будинок, робота, хобі, якісь ще моменти - вони всі ставали однаковими і перетворювалися тупо на бомжів. Зовнішньо. Тому що не милися, не було їжі і всяких інших таких моментів. Це було дійсно дуже дивно, стрьомно, неприємно і так далі. Руйнується все твоє життя, яке до цього було. І було пов'язане з цим містом, в якому ти виріс. Звісно, це було максимально неприємно, але думати якось і розкисати через це не було ані часу, ані бажання. Все було зосереджено на обороні міста, на війні. Все в голові і на командуванні просто вижити і зберегти свій підрозділ, і людей, які поруч з тобою.
14) В своєму інтеврв’ю каналу Бомбардир Давид «Хімік» розповідав, що люди були свідомі того, що насправді відбувається, буквально в залежності від району міста. Тоді він наводив приклад із мародерством, згадуючи, що люди в одних районах міста намагалися якось гуртуватися та допомагати війську, а в інших - були мародери і проросійськи налаштовані мешканці? Чи це дійсно так, і умовна лінія проходила прямо по лініям районів?
- Ні, я взагалі так не вважаю і на чому це оргументовано - не знаю. Умовно, всі люди у всіх районах міста намагались виживати. Це ж людський фактор. Мародерили в усіх частинах міста ті, хто був на це націлений. Ті, хто хотів допомагати один одному - допомагав і тд. Так само і військовим допомагали в усіх частинах міста, і водночас ватних персонажів було багато в усіх районах. Але сказати, що когось десь було більше чи менше - не правильно. Як і те, що у нас було проросійське місто.
15) Під час оборони міста зазнавав втрат фанатський рух Маріуполя. Зокрема загинули Ігор «Козацький» Краснобриж та Богдан «Пентагон» Хохленков, які також були представниками колективу «Проект 32». Чи можна сказати, що ви були близькими друзями? Можливо ти маєш якісь історії, пов’язані з Ігорем та Богданом?
- Під час оборони міста маріупольський рух зазнав великих втрат дуже потужних людей. Богдан «Пентагон», Ігор «Козацький», Юра «Лисий», Кирило «Прайд», «Рекс», Льоша Харкін. Це дійсно велика втрата для руху, як і втрата Богдана з Ігорем для колективу. З ними я був знайомий достатньо давно. З Ігорем ще з 15-го року, коли ще служили разом в піхоті, а з Богданом десь з 16-го. Хоча обох пам’ятаю ще з футболу і тусовки з 2012 року. З Богданом правда ближче спілкувались. Часто проводили час окрім служби. (на фото нижче: «Сток» разом із Ігорем «Козацьким» Краснобрижем та Богданом «Пентагоном» Хохленковим, гортай вліво).
16) Відомо також, що ти був заступником та близьким другом Стаса «Метро» - відомого командира розвідки та представника харківського колективу KCP. Ця людина користувалась великим авторитетом як в бригаді «Азов», так в серед навколофутбольноі спільноти. Що можеш про нього згадати та можливо розповісти більш молодим читачам.
- Ну, Стас - це велика людина. В моєму житті та в становленні мене як особисті, він відіграв дуже велику роль. Він був справжнім в усьому. У відносинах до людей як на службі і війні, так і за нею. В дружбі, у відносинах до своєї родини, до свого колективу KCP він завжди ставився з повагою і намагався цікавитися і підтримувати моменти в житті колективу, у всіх своїх словах та вчинках. Він ніколи не давав задню і не здавався. Багато людей брали з нього приклад, і я хочу аби пам’ять про нього передалась молодому поколінню. Зараз, на жаль, дуже мало людей, які керуються такими життєвими принципами, як Стас «Метро». У військовому плані це теж була максимально професійна людина. Йому легко давалась військова наука і він швидко орієнтувався в бою. Він передав багато своїх знань людям, що теж дуже важливо. Школа життя Стаса не для кого не проходила повз, хто його знав.
17) Після загибелі Стаса «Метро» під час боїв за Маріуполь , ти став командиром взводу розвідки спеціального призначення, зокрема декілька нині медійних військових працювали під твоїм керівництвом. Як ти можеш описати відчуття, коли в найскладніший момент на тебе падає настільки величезна відповідальність?
- Не дуже розумію за яких нині медійних військових ти кажеш. Відчуття, звісно, не дуже, але це не через особисте небажання, а скоріш через смерть «Метро». Ми завжди працювали разом, а тут наче частину тебе відірвали. Я відповідальності не боюсь в цілому, тому швидко провели нараду з хлопцями, визначились як далі будемо працювати і продовжили.
18) Ми записуємо це інтервʼю в День народження, друга «Сухаря» - командира твого батальйону та представника столичного ЦСКА. Що можеш про нього згадати та розповісти?
- Друг «Сухарь» був командиром батальйону, в якому я служив – 1-го. І це людина, з якої ми пройшли Маріуполь, «Азовсталь», полон. Ми сиділи разом на одному бараці. Потім сиділи в Донецькому СІЗО в сусідніх камерах. Ми доволі тісно спілкувалися. Завдяки йому, і взагалі його діям як командира, вважаю, що я залишився живий. І наша група. Ті, хто залишились живі і на даний момент знаходяться в полоні, я вважаю, що завдяки його професійним діям ми ще існуємо, а я все ще можу приносити якусь користь. А хлопці, сподіваюсь, вже коли вийдуть з полону, то будуть жити своє життя.
«Сухарь» – це такий приклад командира, дійсно, теж людини з великої літери, який з нами ще до 22-го року приїжджав на задачі, коли ми працювали групою розвідки. Дивився, куди ми виходимо, наш план роботи. Він приїжджав до хлопців на передній край, завжди приїжджав на позиції, тобто він ніколи не сидів в штабі. В плані цього він був бойовим, дійсно бойовим командиром. Він пройшов шлях від звичайного солдата і до офіцера. І офіцера дійсно поважного і толкового. Такого, яким має бути офіцер.
Для футбольного руху він теж зробив великий вклад. Його контора, «Trouble Company», до сих пір існує. Він зробив, я вважаю, доволі потужну фірму, яка продовжує існувати і зараз. Пам'ятаю, ми з ним говорили в свій час. Він передав кермо іншому хлопцю, я з ним зараз спілкуюсь. І вони несуть ідеї, скажімо так, ідеали «Сухаря» до сих пір, що теж мені дуже імпонує. Намагаюся залишатися сім'єю, і жити по тим завітам, як він їх і вчив. Тому з «Trouble Company» я знайомий доволі непогано, багато хлопців звідти знаю і особисто поважаю. Це на особистих моментах і з «Проект 32» ніяк не пов’язано. Це, мабуть, єдина контора з руху ЦСКА, людей з якої я знаю в більшості. Усіх інших представників я знаю поокремо.
Про «Сухаря» говорити можна багато. Я особливо зблизився з ним в Маріку, в полоні. Там, умовно, їли з однієї тарілки, ділили хліб. І це дійсно були дуже сильні моменти. Я його супроводжував кожен раз, коли він кудись виходив в Маріку, як командир розвідки. І пролазив з ним всі підвали, бункера, і всі-всі-всі моменти. І по Маріку ми з ним льотали, коли треба було його кудись вивезти, і щось він хотів подивитись. Тобто людина дійсно була мені дуже близька.
Коли я вийшов з полону і точно дізнався, що «Сухарь» помер у лютому місяці, то для мене це теж було одним із найбільших ударів. Тому що ми з ним багато планували після виходу, і я досі не можу до того звикнути, що його немає, чесно кажучи.
19) Чи були в твоєму взводі представники навколо футбольних колективів та як це відображалось на атмосфері всередині під час служби?
- Так, представників футбольних рухів у мене у взводі було багато. Ще коли я служив в піхоті на самому початку, у нас майже вся друга сотня була зі складу фанатських рухів. Були хлопці з "Оболоні", Харкова, Маріка, Запоріжжя. Дійсно було дуже багато представників футбольних контор.
Відображалося нормально. У мене взагалі ніколи з цим проблем не було. Так доля склалася, що більшість, з ким я спілкувався - це були хлопці з харківського руху і пізніше, мабуть, з "Динамо", думаю, десь так. Але теж багато знайомих хлопців з Запоріжжя, з різних колективів. Є і львів'яни трохи, з «волиняк» трохи, ЦСКА так само, «криві». Я не знаю, перераховувати можна дуже багато людей з різних рухів. І доволі топових колективів, і доволі топових хлопців. Тому ніколи ми на це не звертали уваги, робили роботу разом, та й все.
В моєму розумінні так, що є війна, є робота, і ділити на те, хто з яких колективів - нема жодного сенсу. Головне - це люди, і щоб люди робили правильні вчинки. А все інше вже зараз - це не на щастя, як на мене.
20) Ситуація з масовим знищенням цивільних в місті. Наразі й досі невідома точна кількість загиблих мешканців Маріуполя. Багато з них досі вважаються зниклими безвісти. Як ти вважаєш, якою насправді є кількість жертв серед мирного населення?
- Чесно, не можу сказати точну цифру. Я не пам'ятаю навіть офіційну цифру, яка є зараз. Дійсно, загиблих було дуже багато. Просто дуже-дуже багато. І точну цифру, я думаю, ми не дізнаємось ніколи, тому що багато людей залишилось прямо під будинками. Когось там, умовно, на молекули розірвало від прильотів і вже ніяк не встановиш. Просто через це люди й зникли безвісти. Тому поки число ми не дізнаємось. Але те, що було в Маріуполі - це дійсно жах. Тому що було шкода нормальних, адекватних людей, проукраїнських, які жили собі спокійно і нічого поганого, в принципі, не робили.
21) Командиром бригади «Азов» є легендарний представник "Динамо", друг «Редіс». Вочивидь, що ти та людина, яка безпосередньо могла працювати з «Редісом» під час битви за місто. Як можеш описати та в цілому розповісти про цей період?
- Я працював під командуванням і друга «Черкаса», друга «Мосе», друга «Редіса» в «Азові». Особисто мені було найкраще працювати з «Мосе» і з «Редісом». Але, коли був «Мосе» ще командиром, то я був командиром відділення, замком взводу, в такому форматі. Я особисто з ним не дуже багато працював, але його відношення до роботи і в цілому до підлеглих - заслуговує поваги. Це було дійсно класно, комфортно і професійно.
З другим «Редісом» я знайомий доволі добре, і теж працювати з ним мені вже довелось, скажімо так, більш обширно і більш направлено. Тому з ним працювати - одне задоволення. Це командир дуже великого рівня. Я вважаю, що якби у нас були такі командири в цілому в армії, або хоча б в відсотках 50-ти, то в нас би не були такі справи на фронті, які є зараз, певні.
Під час боїв за Маріуполь часто приїжджав, коли викликали на «Бастіон», отримував від нього певні задачі, стояли, просто спілкувалися. Він намагався завжди максимально триматися молодцом. Завжди дуже хвилювався за свій особовий склад. За всіх, хто був у нього в підпорядкуванні. І намагався ставити задачі якісь адекватні, хоча на той момент це було дуже важко, але він все так виважено робив, думав завжди. І це було дуже поважно.
Я думаю, завдяки «Редісу» взагалі... І навіть не думаю, а впевнений, що завдяки «Редісу» і оборона Маріка була такою, якою вона була, скажімо так, героїчною і жорсткою. Тому що, якби не було його і не було б «Азову» як авангарду цього спротиву, то противник би вже тоді дійшов навіть до Запоріжжя прямо впритул. Тому це самопожертва, це загибель хлопців, це полон… На жаль, це дійсно велика ціна нашої незалежності, нашої країни. Дуже велика жертва. Але, на жаль, на війні так буває.
Пам'ятаю момент, коли авіабомба влучила «Бастіон». Це було 15 квітня. І дивом «Редіса» не було в тому місці, куди вона влучила. То в першу чергу «Редіс» кинувся не кудись в підвал, як хтось інший з інших командирів міг би собі таке подумати, або зробити. Він кинувся підіймати плиту і взагалі відкопувати людей, своїх підлеглих, які були під завалами. Це теж один із таких показників людяності. І взагалі командира дійсно великого. І таких вчинків я знаю купу. І в особистому спілкуванні. В цілому, не вистачить одного інтерв'ю аби розповісти всі моменти.
22) В своєму інтерв’ю каналу Бомабардир ти розповідав про знищення спецназу ГРУ та прорив росіян з оточення, в якому вони опинилися у 5-поверховому будинку. Там ще був момент із тілами їхніх загиблих, якими вони обкладали броню при прориві. Ще раніше подібну історію розповідав одному з каналів Богдан Кротевич. Там був момент про оточеного ворога та спробу прорватися на броні обкладеній тілами. Це один і той самий епізод, чи ворог застосовував таку тактику на постійній основі?
- Тоді я Бомбардиру і розповів все, що там було. Нового додати мені нічого. Скажу, що це теж був один з сильних моментів оборони Маріуполя. Для мене особисто кожен день такий момент був. А те, що розповідав «Тавр» - так, це один і той самий момент. Ми говоримо про один і той самий день.
З точки зору війни і вивозу своїх поранених/загиблих, жорсткої оборони, з точки зору військової, це був сильний момент. Не буду брехати, ми були дуже здивовані. Це було нагло, зухвало, можна сказати професійно. Але завдяки діям наших підрозділ, нам вдалося їх зупинити.
23) В тому ж інтерв’ю Бомбардиру лунала думка, що так довго тримати оборону міста та комбінату «Азовсталь» вдавалося виключно на характері та рівні підготовки бійців «Азову». Що можеш сказати з приводу інших підрозділів? Можна сказати, що вони були не зовсім готові до оборони міста?
- Я не хочу ні на кого погано говорити з підрозділів, але дійсно багато людей з різних підрозділів не хотіли виконувати бойові задачі, і ховалися по підвалах, і в цілому саботували. Саботували, це так гучно сказано, але не хотіли виконувати задачі. Багато хлопців, які були срочниками, які були небойовими - показали себе дуже добре і воювали до останнього. Це дуже респектово. А деякі не хотіли приймати участь, їм було все рівно.
«Азов» був більш підготовлений підрозділом до війни і воював до цього весь час. Може не в повному складі в деяких моментах, але воював. А деякі підрозділи загалом не мали бойового досвіду. І деякі люди йшли за весь час війни туди, тому що там не воюють. Я не можу сказати, що всі не були готові, але багато-багато підрозділів, які до цього не мали бойового досвіду, і з ними було трошки важко. Як з людьми, так і з їхніми командирами.
24) Розкажи, як ти отримав поранення. Чому не полетів на гвинтокрилах, якщо це було приблизно в той самий період?
- Да тут, чесно кажучи, немає про що і розповідати. Поранення отримав кульове 11 березня при міських боях. Мене ще встигли відвезти в госпіталь 555й, прооперувати і через 1,5 дня я застрибнув у першу нашу машину, яка їхала на завод. Декілька днів ще побув на «Бастіоні» та повернувся до свого підрозділу виконувати задачі. Про якусь евакуацію я навіть і не думав. Для того були хлопці з більш серйозними пораненнями.
25) Дата прориву на «Азовсталь». Ще одна велика і сумна дата з 86-ти днів оборони міста. Чи є у тебе якісь спогади про те, як це все відбувалося? Тоді також загинули багато хлопців.
- Так, це було 15 квітня. Того вечора ми прибули на «Бастіон» для отримання з комбатом нового завдання. Було вирішено,що треба хлопцям вже прориватись до нас з правого берега. Задача нашої групи, разом з групою наших друзів, була висунутись з заводу і в певному місці зустрітись колону, прикрити по-можливості та провести на завод. Але тоді противник вже був дуже близько до певних рубежів. Ми поїхали планувати роботу і ще раз повинні були повернутись туди ще з парою людей, але тоді авіабомба вдарила по «Бастіону» і потрібно було висуватись швидше.Зі звʼязком і комунікацією, звісно, були проблеми і до цього. Прорив на завод вже почався і наша група вже почала зустрічати колону на підʼїзді до заводу. По групі, як і по колоні, був відкритий сильний вогонь з арти, птурів і тд. Була нерезбериха в звʼязку, а також в діях. Всі проривались на завод як могли. Дуже багато хлопців тоді загинуло. Повертались групи на завод впродовж 3-х днів приблизно.
26) Вихід в полон. Як він пройшов для тебе? З численних інтерв’ю твоїх побратимів різним виданням виглядає так, що на порятунок мало хто сподівався. Як сприйняв тоді цю новину?
- Ну, ми до останнього сподівались на диво, але не вийшло. Може просто хотіли вірити в хороше. Коли сказали, що виходимо в полон - ми були такі втомлені, що, мабуть, ніяк це не сприйняли. Просто прийняли, як новий етап в житті. Сподівались на одне, а вийшло як вийшло, на жаль. В полоні у росіян близько 900 наших хлопців!
27) Що відбувалося із тобою в полоні? Відомо, що багато захисників Маріуполя перебували в різних колоніях. Як на тимчасово окупованих територіях, так і на території РФ. Де саме перебував ти?
- В полоні відбувався полон)) Виживання і сподівання на краще. Я сидів спершу в Оленівці, а потім в Донецькому СІЗО.
28) Обмін та повернення додому. Як відбувався цей процес в твоєму випадку?
- 5-го травня вночі прийшли на продол і почали підіймати камери, називати прізвища. Я спочатку не зрозумів, що хочуть вертухаї. А потім, коли почали називати знайомі призвіща, то вже зацікавились і ми. Вночі зазвичай нікого нікуди не забирали. Ну, дійшла черга до нашої камери, ми пошикувались, назвали моє призвище і все. Погрузили в Краз, потім в гелікоптер, в автобус і нарешті наш кордон. Я не дуже сподівався на обмін, але компанія в якій їхав була хороша. Тому в принципі було вже все рівно. Мені дійсно дуже пощастило.
29) Після обміну ти повернувся в стрій. Що входить в твою зону відповідальності? Знову ж, лише з того, що можна розповідати.
- Повернувся і почав робити те, чим і планував займатись. Займався бойовою роботою, яка мені була по кайфу. Зараз так само на іншій посаді, просто трохи в іншому форматі і в іншому масштабі.
30) Яке, на твій погляд, майбутнє у Маріуполя? Що далі буде з містом? Зараз російська пропаганда багато говорить про повернення мешканців назад до міста. Також окупанти звозять багато якихось інших народів з так званої російської глибинки. Що насправді відбувається в твоєму рідному місті?
- В основному залишились або люди якім все рівно - під яким прапором жити, і які звикли жити в лайні, або стар,і яким просто немає куди їхати і у них нікого немає. Я думаю, що дуже маленький відсоток залишився людей з нормальними поглядами, які просто через якісь дійсно важливі обставини там залишились.
31) А, що з фанатським рухом Маріуполя? Чи є постійна комунікація між вами зараз і яким ти бачиш майбутнє фанатського руху?
- Я не можу сказати, що фанатський рух Маріуполя є в класичному вигляді. Є певні люди, яким це цікаво. Зі всіма ними намагаюсь тримати звʼязок, ну і вони між собою - хто з ким. По перспективах руху теж важко щось сказати, але, звісно, хотілось би щоб він був.
32) До речі, в Першій лізі зараз виступає команда ФСК "Маріуполь". І схоже, що в клубі серйозно підходять до справи, непогана медійка і тд. Чи є якийсь зв’язок із цим клубом? Може вони намагалися якось налагодити контакт?
- У хлопців з нашого колективу є контакти керівництва клубу, але про якусь співпрацю на сьогоднішній день спілкування не було. Треба розуміти, що ФСК "Маріуполь" - це не спадкоємець ФК "Металурга" Маріуполь. Раніше це був ФК "Яруд", який після початку повномасштабної війни перейменували. Мабуть, це добре, що під час окупації міста окремі люди продовжують життя маріупольському футболу. І це точно краще ніж керівництво ФК "Маріуполь" в особі віце-президента Андрія Саніна, який на початку повномасштабної війни відмовився допомогти родинам наших загиблих друзів.
Чи буде в подальшому у нас співпраця з ФСК "Маріуполь"? Поки про це рано говорити.
33) Нещодавно фанати "Динамо" зробили графіті на честь легендарного в навколофульних колах Друга «Ордена». Чи перетинався ти по службі з ним? І чи є якась інформація з неволі про його стан (як відомо, він вже не молодий)?
- Так, я знайомий з «Орденом» і з ми ним безпосередньо перетинались на заводі. В кінці вже його «Сухарь», до речі, забрав до нас на бункер і він у нас там знаходився, і виходив звідти в полон. Не можу сказати зараз про його місце знаходження. З останнього я знаю, що він був на Таганрозі, і стан його був задовільним. Але інформації зараз актуальної в мене, на жаль, немає.
34) Як ти бачиш майбутнє української навоклофутбольної сцени? Чи можуть бути повʼязані інциденти в рухах між тими, хто не воював та не був активно залучений з тими, хто пройшов складний шлях на фронті?
- Майбутнє української навколофутбольної сцени я навіть зараз уявити не можу. Поки не закінчиться війна, мені важко щось говорити. Я думаю, воно є. Якщо вистоїть країна, то і буде це майбутнє.
А з приводу тих, хто воював і не воював, тут вже відношення буде безпосередньо в кожному русі своє. Я вважаю, що ті люди, які взагалі ніяк не долучилися до війни, до боротьби, поїхали за кордон або не поїхали за кордон і просто живуть тут, але їм все рівно. Або навіть не все рівно, але вони нічого не роблять для цього… Потім вони повернуться на сектор, повернуться на якісь бійки - це буде якось дивно. У мене до таких людей відношення негативне. Я не бачу взагалі з ними ніякого спілкування. А там вже обирати всім по-своєму.
35) Тебе характеризують як дуже відповідального та дисциплінованого офіцера. Зокрема відмічають твою залученість до служби ще до Великої війни. Натомість помічають про ідейність та міцні праві погляди. І тут постає безпосередньо відвічне питання: що важливіше мотивація чи дисципліна? Що можеш порадити на службі молодим солдатам, які прагнуть досягнути успіху у військовій справі?
- Що важливіше - мотивація чи дисципліна? Ці поняття повинні стояти поруч. Мотивація - це головний фактор в армії. Без мотивації, без ідеї, без якихось поглядів - буде дуже важка боротьба. Коли людина не розуміє за що вона бореться, за що вона служить, за що вона взагалі кудись рухається, то це дуже важко. Нам просто на якомусь бажанні, на якомусь захопленні якоюсь, умовно, мілітарі культурою або субкультурою - далеко не пройдеш. Що в піхотних боях, що на якихось управлінських посадах, людина навряд чи зможе нормально себе проявити.
Тому я вважаю, що в будь-якому разі повинна бути мотивація. Мотивація буває, звісно, різна. Але мотивація повинна бути. Ну і дисципліна, вона одразу повинна бути так само у солдата, у бійця, у офіцера, у будь-кого.
Так, є ієрархія та субординація. І, звісно, є різниця в певних аспектах між командиром, солдатом і так далі, між всіма-всіма моментами. Але це вже таке, більш глибоке поняття і розуміння.
Що я можу порадити молодим солдатам? Щоб не соромились проявляти себе, брали на себе ініціативу, завжди думали на декілька кроків вперед, проявляли відповідальність і працювали, працювали, і ще раз працювали. Тому що війна не закінчується, війна на довго, я думаю. І нам дуже важливо її не програти.
36) Дякуємо за твій подвиг і твій час! Що побажаєш нашим читачам?
- Тут немає за що, чесно кажучи...
Що я хотів би побажати? Щоб люди не були байдужими, долучалися до Сил оборони України, долучалися до волонтерського руху. І, найголовніше, були свідомими громадянами нашої країни. Неважливо від статі, чи чоловік, чи дівчина - все рівно. Нам будувати цю країну, і від нас залежить її майбутнє.
