itself

Ок, давай спробую описати, що зі мною не так. У такій формі, бо, традиційно мені так легше і краще виходить висловити думки. А окрім того, вживу - це дуже емоційно затратно. (цей лінк доступний тільки для тебе).

Є декілька основних проблем, які я бачу. Скоріш за все, вони не пов’язані між собою прямо, але зараз працюють у взаємодії: той самий "накопичувальний вулкан", схоже таки вибухнув, хоча я так самовпевнено думав, що зі мною такого бути не може.

У книжці про емоційний інтелект мова йде, зокрема, про алекситимію. Коли я читав про її симптоми, стало дуже прикро і сумно, бо багато в чому я побачив там себе (причому, саме в тій частині, де мова йде про власні емоції - іронічно, але субєктивно чужі емоції я зчитую дуже добре). Важко казати зараз про причини цього - можливо, розрив матері з батьком, коли мені було десь 8-10 років. Намагався прокручувати зараз в голові ті моменти і згадав, що час від часу плакав уночі в той час. Тихо, щоб ніхто не чув. Дивно, але я зовсім забув про це. Можливо, причина десь і в матері, яка ніколи не давала мені якогось якісного емоційного фід-беку - це і ясно, бо матері, мабуть, легше взаємодіяти з дочкою, аніж з сином. Ми ніколи не обговорювали якихось надто особистих тем. Можливо, вона сама має не надто розвинений емоційний інтелект, бо і зараз намагається "згладжувати кути" і уникати будь-яких неприємних питань в спілкуванні. Думаю, як наслідок, саме з цим пов’язане і те, що мені важко казати слово "мама", адресоване саме їй.

І от, наш час. Я подумав, що в якості цілого "ящика Пандори" для мене нинішнього виступає слово "нормально". Не завжди, але дуже часто під ним ховається подавлення емоцій. "Як твій настрій? Нормально" (замість "Погано, блядь, я не хочу/не буду цього робити"). "Як тобі цей боул? Нормально" (замість "Доволі смачно"). І дійсно, коли кажеш "нормально", то ніби немає нічого - ні поганого, ні хорошого, просто якийсь дефолтний нейтральний стан. Відбувається у мене така трансформація емоцій у "режим нормально" підсвідомо, але певна свідома дія все ж таки присутня і ось тут важливо: я завжди керувався постулатом, що стосунки - це важка постійна робота і що в стосунках важливо завжди знаходити компроміс. Бо люди різні і це нормально. Я завжди керувався правилом "Група йде швидкістю найповільнішого" і це правило може бути застосовано до стосунків у парі. Я завжди знав, що ти єдина дитина в сім’ї, яка виховувалась у центрі уваги і любові цієї сім’ї. І відповідно, завжди розумів, що підсвідомо ти будеш прагнути моделі взаємовідносин, які склались у тебе з мамою: щоб тебе любили і жили для тебе. А тепер спробуй звести до купи останні декілька речень. Для мене це ж ніби не важко - піти на поступки в якійсь дрібниці. Переключить трек з гроулом чи прибрати перець в холодильник (як от я це зробив прямо зараз знову). Піти з концерту раніше чи змінити плани і поїхати з гір назад у Львів. Тобі тут неприємно, а там добре? Ну ок, мені ж НОРМАЛЬНО і так, і так. І ось у цьому місці "нормально" уже стало підсвідомим - я не відчуваю якихось емоцій від такої зміни маршруту, якшо тобі добре, то і ок. І ось я спробував ловити себе в такі моменти, а також відслідковувати кожен раз, коли я вживаю "нормально", або шось подібне. Результат мене збентежив, чи навіть шокував: "Я НЕ ХОЧУ повертатись знову у Львів у ці нескінченні кав’ярні", "Я НЕ ХОЧУ їхати з гір, це місце, яке мені подобається, а це моя відпустка теж". І я відчув порожнечу і меланхолію (від чого чудово захищало "нормально"). Я відчув, що з кожним наступним "нормально" я все більше і більше втрачаю свою самоідентичність. Втрачаю себе.

І тут з внутрішніх проблем ми переходимо до зовнішніх, тобто, до нашої взаємодії. Проблема в тому, що якби я щоразу проявляв свої емоції, у нас були б сварки і обіди. У тебе є певні проблеми з самооцінкою, ти дуже важко сприймаєш критику у будь-якій формі. І при цьому, любиш себе більше, аніж будь-кого з оточуючих (це ок для людини). Ось те "нормально" з абзацу вище - це, по суті, мій захист тебе від будь-яких емоційних проблем з боку партнера. Я свідомо розумію, що тобі важко від якихось власних внутрішніх проблем, а вже потім підсвідомо, за рахунок власних емоцій, захищаю тебе від будь-якого негативного їх прояву з власної сторони. Майже повна відсутність конфліктів між нами за ці 5,5 років пов’язана не тільки з моєю "збалансованістю" (будь-ласка, не кажи так. це створює зайвий тиск: коли ти так кажеш, то бачиш мене якоюсь "надлюдиною", а я усього лиш звичайна людина з певними проблемами, як і всі), але і з усім тим, шо немов губка, підсвідомо ввібрало слово "нормально".

Інша проблема, яку можна теж додати до зовнішніх і якраз це не є откровенням (принаймні, для мене) - ми доволі різні. Казав тобі про це і раніше, але, здається, ти до цього не прислухалась. Я кажу не про якийсь базовий світогляд (там якраз все ок), а про смаки, уподобання, хоббі. Помічав і раніше, а зараз намагаюсь це якось класифікувати: з різними людьми я взаємодію по різному. З деякими (з небагатьма) у мене є інтелектуальна + емоційна зв'язка, а з тобою, як мені здається, тільки інтелектуальна (ну і фізична, звісно, хороша, але мова зараз не про це). Ми читаємо (майже) різні книжки, дивимось різні фільми, слухаємо різну музику, маємо різні уявлення про відпочинок, ти часто не розумієш мій гумор і так далі - це все ті речі, які генерують спільні емоції зокрема. Усе це я бачив ще 5 з чимось років тому. Але зважував на терезах "За" і "Проти", оцінюючи ці всі розбіжності, як прийнятні. Оціночне судження стосовно останньої поїздки: раніше, коли ми їздили в гори в 15му, 16му роках ти здавалась "простішою" і легше сприймала якісь недоліки. Зараз потреба комфорту у тебе суттєво підвищилась, сильно відсіюючи можливі опції проведення часу. Чи стали ці розбіжності критичними зараз? Я не знаю. Тут проблема у тому, що якшо ти будеш терпіти і лишатись до кінця концерту чи терпіти і лишатись у горах (усі приклади - умовні), то такий компроміс щасливішою тебе не зробить. Ти доросла, сформована людина зі своїм баченням світу і це добре. Ти маєш право жити так, як вважаєш за потрібне.

Мені важко підвести якийсь підсумок чи відповісти на питання, що нам з усим цим робити. Хочу окремо відмітити - я не злий на тебе, я не ображаюсь на тебе, я ні в чому тобі не дорікаю. Це усього лиш спроба розібратись з власними проблемами і якось структурувати їх. Однак, надаючи усім цим думкам певної форми, мені вже трохи легше. Дякую, що читаєш це. Будь ласка, не відповідай емоціями, у цьому листі немає жодної злості чи агресії. Лише глухий біль (бач, я намагаюсь називати емоції словами:) ).