Історія становлення української мови та її ролі в формуванні ідентичності української нації (до Дня української писемності та мови)

Найбільше і найдорожче добро в кожного народу – це його мова. Ота жива схованка людського духу. Його багата скарбниця, в яку народ складає і своє життя, і свої сподівання, розум, досвід, почуття.

Мова – це не просто спосіб спілкування, а щось більш значуще. Мова – це всі глибинні пласти духовного життя народу, його історична пам’ять, найцінніше надбання віків, мова – це ще й музика, мелодика, барви буття, сучасна художня інтелектуальна і мислительська діяльність народу.

Одна вона у нас така –

Уся співуча і дзвінка,

Уся плакуча і гримуча

Хоч без лаврового вінка.

(Т.Шевченко).

У листопаді 1997 р. за ініціативою Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т.Шевченка був виданий Указ Президента України “Про День української писемності та мови”.

Щорічно 9 листопада (день вшанування пам’яті Преподобного Нестора-Літописця) у нашій країні відзначається День української писемності та мови.

Нестор Літописець був монахом Києво-Печерського монастиря (бл. 1114 р.), першим давньоруським письменником і літописцем, послідовником творців слов’янської писемності Кирила і Мефодія. Автор житій князів Бориса і Гліба, Феодосія Печерського; традиційно вважається одним із авторів “Повісті временних літ”. Саме Нестор увів історію Русі в річище всесвітньої історії.

Українська мова належить до слов’янської групи індоєвропейської мовної сім’ї. Число мовців – понад 45 млн, більшість яких живе в Україні. Поширена також у Білорусі, Молдові, Польщі, Росії, Румунії, Словаччині, Казахстані, Аргентині, Бразилії, Великій Британії, Канаді, США та інших країнах, де мешкають українці. Українська є другою слов’янською мовою за кількістю мовців та входить до третього десятка найпоширеніших мов світу. Українська мова є результатом інтеграції трьох діалектів праслов’янської мови - полянського, деревлянського та сіверянського. Для запису української мови використовують адаптовану кирилицю, зрідка – латинку в різних варіантах. З погляду лексики найближчою до української є білоруська мова (84% спільної лексики), потім польська (70% спільної лексики) і словацька (68% спільної лексики).

Назву “українська мова” вживали, починаючи з XVI ст., на позначення мови українських земель Речі Посполитої, однак до середини XIX ст. основною назвою мови, що тепер зветься українською, було поняття “руська мова”. Це почало вносити плутанину від моменту приєднання України до Московії та згодом Російської імперії, оскільки росіяни у XVIII ст. стали позначати свою мову схожим прикметником (рос. “русский языкъ”). Після певного періоду вагань, під час якого мову України намагалися відрізняти від російської за допомогою різних назв, поняття “українська мова”, зрештою, поступово перемогло в усіх українських регіонах.

Понад 4 століття в українців намагалися відібрати мову: законами, анафемами, указами, державними актами.

Документи, які зараз є у вільному доступі, а також історичні довідки засвідчують нищення української мови ще з далекого минулого. А також – той факт, що вона за свою історію пережила дуже багато актів лінгвоциду (свідомого нищення мови як головної ознаки етносу).

Для порівняння: історія фіксує небагато проявів лінгвоциду на планеті: згадується у цьому зв’язку окупована Каталонія і заборона режимом Франко каталонської мови, лінгвоцид щодо української мови в Російській імперії та Радянському Союзі й лінгвоцид удегейської мови в СРСР.

В одному матеріалі непросто розглянути майже півтори сотні (в історичних довідниках найчастіше зустрічається число 134) задокументованих актів придушення української мови. Проте кожне століття свідомого нищення мови має свої особливості, зупинимося на них.

Церковні душителі мови.

Вони активізувалися вже у далекому ХVII столітті. Так у 1626 р. Київський митрополит Йосиф Кракiвський склав акафiст до Святої Варвари. Москва дозволила, але за умови його перекладу росiйською мовою. Заодно синод наказав Київському митрополитовi позбирати з усiх церков України книги старого українського друку, а замiсть них завести московськi видання.

Де подіти українські книжки – вирішилося майже відразу: 1627 р. указом царя Михайла наказано було книги українського друку зiбрати й спалити.

І вже 1693 рік “увінчався” листом патрiарха Московського до Києво-Печерської Лаври про заборону будь-яких книг українською мовою.

Царі, цариці й українці.

Петро І розпочав мововбивче XVIII століття примусовим скороченням кількості студентiв Києво-Могилянської академiї з 2000 до 161, а кращим науково- просвiтницьким силам звелiв перебратися з Києва до Москви.

У 1720 році заборонив книгодрукування українською мовою і наказав вилучити українські тексти з церковних книг, у наступному році видав наказ цензурування українських книжок, у 1729 році – наказ переписати з української мови на російську всі державні постанови і розпорядження.

У 1740 р. до царського мовознищення додалася росiйська iмператриця Анна Іванiвна, яка створила правлiння гетьманського уряду пiд керiвництвом московського князя Олексiя Шаховського i запровадила росiйську мову в дiловодствi на територiї України, а кількома роками раніше наказала вилучити книги старого українського друку.

Катерина ІІ “добила” мовне питання XVIII століття, заборонивши у 1763 році викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії і всіляко приклавшись у 1775 році до зруйнування Запорізької Січі та закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.

У XIX столітті винищували мову в школах, забороняли не лише українські твори, а навіть кирилицю.

Так, у 1804 р. царським указом заборонялося навчання українською мовою.

У 1847 році відбувся сумно відомий розгром Кирило-Мефодіївського товариства й посилення жорстокого переслідування української мови та культури, заборона найкращих творів Шевченка, Куліша, Костомарова та інших, наказ слідкувати за ними.

У 1859-му Міністерство віросповідань та наук Австро-Угорщини в Східній Галичині та Буковині здійснило спробу замінити українську кириличну азбуку латинською.

1863 рік приніс сумно відомий циркуляр Валуєва про заборону видання підручників, літератури та книг релігійного змісту українською мовою, якої “не было, нет и быть не может”.

Затим у 1864 році послідував Статут про початкову школу, за яким навчання має провадитись винятково російською мовою. У 1870 з’явилося роз’яснення міністра освіти Росії Дмитрія Толстого про те, що “кінцевою метою освіти всіх інородців незаперечно повинно бути оросійщення”.

Емський указ. За ним заборонялося друкування та ввіз з-за кордону будь-якої україномовної літератури, а також українські сценічні вистави і друкування українських текстів під нотами, тобто народних пісень.

Указ зобов’язував “прийняти як загальне правило”, щоб в Україні призначалися вчителі-московіти, а українців спроваджувати на учительську роботу в Петербурзькому, Казанському й Оренбурзькому округах.

Це “загальне правило”, по суті, діяло і за радянської влади – аж до проголошення Україною незалежності в 1991 році.

Як наслідок, за понад 100 років з України у такий спосіб було виселено кілька мільйонів української інтелігенції, а в Україну “відряджено” стільки ж росіян.

Кінець XІX століття – це суцільні заборони: викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою, указ Олександра III про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами, заборона перекладати книжки з російської мови на українську.

Українська мова XX століття

Репресії міцніли. Через чотири роки (у 1908-му) після визнання Російською академією наук української мови таки “мовою” Сенат оголошує україномовну культурну й освітню діяльність шкідливою для імперії. Двома роками пізніше відбувається закриття за наказом уряду Столипіна всіх українських культурних товариств, видавництв, заборона читати лекції українською мовою, створювати будь-які неросійські клуби.

У 1914 році на світ з’являється доповідна записка полтавського губернатора фон Баґовута, яка дає найповніше уявлення про ставлення імперської влади до української проблеми в Україні.

“1.Привлекать на должности учителей по возможности только великороссов.

2.На должности инспекторов и директоров народных училищ назначать исключительно великороссов.

3.Всякого учителя, проявляющего склонность к украинскому, немедленно устранять.

4.Составить правдивую историю малорусского народа, в которой разъяснить, что “Украина” — это “окраина” государства в былые времена.

…14.За семинарии нужно взяться и искоренить гнездящийся в них дух украинства.

…17.Разъяснить, что “Украина” — означает окраину Польши и России и что никогда украинского народа не было.

18.Доказывать необходимость великорусского языка как общегосударственного и литературного и что малорусский, как простонародный, не имеет ни литературы, ни будущности.

19.Всеми способами искоренять употребление названий “Украина”, “украинский””.

1918 рік ввійшов в історію страшною розправою більшовицьких військ з 300 українськими героями — київськими гімназистами та студентами, що під Крутами стали на захист своєї Вітчизни України. 26 січня 1918 року, захопивши Київ, більшовицькі інтервенти за кілька днів розстріляли 5000 осіб, які розмовляли українською мовою, носили український національний одяг або у кого в хаті висів портрет Т. Шевченка…

У 1929-1930 роки почалися арешти визначних діячів української науки, культури, освіти, церкви, харківський судовий процес над ними: процес “Спілки Визволення України”.

Генеральні секретарі – на “стражі” мови

Саме з їх подачі у 1978 році з’являється постанова “Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках”, так званий “Брежнєвський циркуляр” і (у 1979 році) – “Про додаткові заходи з поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік”, так званий “Андроповський указ”.

У 1984 році з’являється наказ про переведення діловодства в усіх музеях на російську мову, а в школах починаються виплати підвищеної на 15% зарплатні вчителям російської мови, порівняно з учителями української мови.

Апогеєм мововбивчого століття була в 1989 році постанова про “Законодавче закріплення російської мови як загальнодержавної” і – в наступному році – прийняття Верховною Радою СРСР Закону про мови народів СРСР, де російській мові надавався статус офіційної.

Початок ХХІ століття також вніс свою ложку дьогтю у відродження мови.

10 серпня 2012 року був прийнятий закон “Про засади державної мовної політики” (неофіційно — закон Колесніченка-Ківалова або “мовний закон”).

Закон передбачав можливість офіційної двомовності в регіонах, де чисельність нацменшин перевищує 10%.

Двомовність інформаційного простору, постійні суперечки про те, якою має бути мова офіційних документів, і досі притісняють мову народу на його землі.

А тим часом українська мова є однією з найпоширеніших мов у світі, оскільки за кількістю носіїв посідає 26-те місце. Також вона є другою за поширеністю серед мов слов’янського походження. Усвідомлюючи значення української мови для розвитку світової культури, Японія запровадила її вивчення в Токійському університеті.

Конституція України визначає українську мову як єдину державну мову в Україні та покладає на державу обов’язок забезпечувати всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

Українська мова є визначальним чинником і головною ознакою ідентичності української нації, яка історично сформувалася і протягом багатьох століть безперервно проживає на власній етнічній території, становить переважну більшість населення країни і дала офіційну назву державі, а також є базовим системотвірним складником української громадянської нації.

Цікаві факти про українську мову.

1. Сучасна українська мова налічує, згідно зі словником Національної Академії Наук України, близько 256 тисяч слів і включена до списку мов, які успішно розвиваються в цей час.

2. Вчений В.Кобилюх довів, що українська мова сформувалася в Х-IV тисячоліттях до нашої ери. Тому походження найважливіших українських слів слід шукати саме в санскриті, а не в російській, німецькій, турецькій, грецькій та інших мовах, які виникли значно пізніше.

3. Найбільше перекладений літературний твір – “Заповіт” Т.Г.Шевченка: 147 мовами народів світу.

4. Найбільш уживаною літерою в українській абетці є літера “п”; на неї також починається найбільша кількість слів. Літера “ф” – найменш уживана. Слова, які починаються з цієї літери, в переважній більшості випадків прийшли в українську мову з інших мов.

5. Найдовше слово в українській мові складається з 30 літер. Це слово “дихлордифенілтрихлорметилметан” – назва хімікату, що використовується для боротьби зі шкідниками.

6. Іменник у нашій мові має 7 відмінків (один з них – кличний). Це вирізняє українську мову серед східнослов'янських. Сьомий, кличний, існує також в граматиках латини, грецької мови та в санскритській граматиці (як опціональний восьмий відмінок).

7. Назви всіх дитинчат тварин в українській мові належать до середнього роду.

8. Особливістю української мови є те, що вона багата на зменшувальні форми. Зменшувально-пестливу форму має, як не дивно, навіть слово “вороги” – “вороженьки”.

9. Офіційно вважається, що після видання “Енеїди” Котляревського українська мова була прирівняна до літературної мови. Івана Котляревського по праву вважають основоположником нової української мови.

10. В українській існує три форми майбутнього часу! Проста, складна і складена. Майбутній час першої особи однини недоконаного виду в українській має іншу форму без префікса: знатиму, говоритиму, робитиму тощо.

11. Найстарішою українською піснею, запис якої зберігся до наших днів, вважається пісня “Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?”.

12. У 1918—1920 роках українська мова була офіційною мовою Кубанської Народної Республіки.

13. Українська дуже тісно пов’язана зі старослов’янською — спільною мовою предків всіх сучасних слов’ян, так само як санскрит, є мовою, найближчою до спільної мови перших індоєвропейців (арійців). До речі, в українській мові є багато слів, які майже ідентичні словам у санскриті: “повітря”, “кохати”, “кінь”, “дерево”, “вогонь”.

14. Починаючи з вісімнадцятого і до дев’ятнадцятого століття в українській мові використовувалося до п’ятдесяти різних систем письма (але не письменностей). Тому за кількістю орфографії (але не письменностей), українська мова перевершує найскладнішу – монгольську.

15. В кінці шістнадцятого — на початку дев’ятнадцятого століть в Україні використовувалася особлива система письма (“козацький скоропис”), де начертання деяких букв відрізнялися від прийнятих у кирилиці.

16. За межами Європи українська мова має напівофіційний статус в США (округ Кук штату Іллінойс). Відомо, що округ Кук в штаті Іллінойс – це 16-й з набільших у світі урядів місцевого самоврядування. В цьому окрузі проживає близько 5,5 мільйонів населення, до складу округу входить місто Чикаго разом з передмістями. Українська мова була обрана як одна з найбільш вживаних мов у даному районі.

17. Відповідно до видання “Короткий словник синонімів української мови”, в якому розроблено 4279 синонімічних рядів, найбільшу кількість синонімів має слово “бити” — 45 синонімів.

18. Дослідники довели, що чимало вживаних сьогодні українських слів та мовних коренів були поширені ще у часи трипільської культури, про що свідчать топографічні назви, народні пісні сонцепоклонницьких часів та значний слід у древньо-індійській мові — ведичному санскриті, джерела якого дійшли до нас з давнини у 5 тисяч років.