Фрагменти для сюжета
книга “Танець Недоумка” Іларіон Павлюк
Невідома нова планета, покинута станція, кімната управління. Двое біологів-солдатів шукають вакцину на покинутій станції
в цьому фрагменті вони відкривають кімнату з невідомим, там купа мішків з трупами.
акцент: фрагмент саспенсу як вони відкривають ці двері
Ми підійшли до продовгастої низької будівлі. У таких зазвичай влаштовують склад. Розсунувши високу траву, вона нагнулася й щось дістала. — Схованка? — запитав я. — Так… Я знала, що колись повернуся. На. Вона простягнула мені ключ-картку. Схожу на наші, тільки замість символіки Корпусу на ній був герб Урядової Агенції Космічних Досліджень. Поряд із фотографією вогненно-рудого чоловіка були ім’я й прізвище. — Нейтан Гоґ? Хто це? — Наш командир. Зник безвісти. Вона знову запустила руку в схованку й вийняла ще одну картку. У довговолосій дівчині на фото я впізнав Ірму. Майже не змінилася. Хіба що зачіска… «Ірма Сальватьєрро. Біолог». — Деякі замки тут відмикаються двома картками одночасно, — пояснила Ірма. — Стань з того боку. Масивні двостулкові двері будівлі перехрещували широкі жовті смуги з попереджувальними написами: «СТІЙ — БІОЛОГІЧНА ЗАГРОЗА — СТІЙ — БІОЛОГІЧНА ЗАГРОЗА — СТІЙ — БІОЛОГІЧНА ЗАГРОЗА — СТІЙ»… — Ти впевнена? — Не хвилюйся, усе під контролем, — вона підморгнула мені. — До речі, на об’єкті все кинули як було. Отам далі гараж, і в ньому, як я знаю, робочий транспортер. — А тут? Замість відповіді Ірма зірвала попереджувальні стрічки. Ми одночасно приклали до електронних замків ключ-картки зі схованки. Двері з гучним клацанням відімкнулися. Спалахнули рівним світлом люмінесцентні панелі. Ми опинилися у великому приміщенні без будь-яких перегородок. Воно було заставлене столами в декілька рядів, складськими каталками, розкладними ношами, якими оснащують медичні шатли, і навіть ліжками, схожими на лікарняні… І на всьому цьому лежали довгі, чорні, наглухо застебнуті пластикові згортки. Сотні однакових лискучих добротним пластиком мішків для трупів! Сотні!
в цьому фрагменті будучи в цій кімнаті їх знаходить якась химера але її ще не видно, тобто акцент: фрагмент тільки саспенсу що з ними буде далі
— Лейтенанте! — повторила вона пошепки, не відриваючись від мене. Я встиг здивуватися з того факту Ірмине обличчя й справді було зовсім близько — Тс-с… — піднесла палець до губ. Я повільно кивнув. Ірма забрала руку і, не мовлячи й слова, показала пальцем у кінець довгого коридору. Я придивився. Спершу здалося, що там абсолютно порожньо. Але Ірма наполегливо вказувала своїм тонким пальчиком на щось у самому кінці… І я помітив. Щось темне. Я напружив зір. У тьмяному світлі чергових ламп я навіть не міг стверджувати, що це предмет. Може, просто тінь. Якби не Ірма, я б у житті не звернув уваги. Вже збирався сказати, що не бачу нічого страшного, аж тінь раптом поворухнулася. Жодних сумнівів, вона поворухнулася — якось дивно й незграбно! Я відразу поклав руку на пістолет. Пальці намацали руків’я. «Дякую чорному пилку», — промайнуло в голові. Тінь ворухнулася ще раз. Ірма нахилилася до самого мого вуха, торкнувшись його вустами, і прошепотіла так тихо, як тільки змогла: — Химера.