July 28

Отрывок из книги _2

Хоч як я намагався тихо ступати, у майже абсолютній тиші заснулого госпіталю кожен крок видавався дзвінким ляпасом. Дико калатало серце. По тому, як важко й часто дихала Ірма, я зрозумів, що її насправді теж каламутить. Від цієї думки чомусь полегшало.

Магнітні двері пропустили нас у робоче крило

без будь-яких проблем. Тихо. За наступним поворотом коридор був освітлений. Не змовляючись, ми обоє пішли спокійно й упевнено, ніби виконуючи буденні обов’язки. Бігти або скрадатися було б не тільки безглуздо, але й більш підозріло. Правду кажучи, навряд чи хтось подумає, що ми маємо право тут бути, але все ж таки… Ще один коридор. Магнітні двері. Знову коридор. Ще зо дві виснажливі хвилини задушливого страху у світлих коридорах госпіталю.

Невдовзі ми опинилися перед непрозорими дверима карантинного боксу.

Якщо вірити табличці, усередині саме Окамура. Проігнорувавши стандартний напис «НЕ ЗАХОДИТИ, НЕБЕЗПЕЧНО»,

Ірма приклала ключ-картку до замка.

Щось клацнуло, й важкі двері ледь сіпнулися. Я взявся за клямку й обережно відчинив.

Усередині було геть темно. Судячи з усього, наш капрал спав. Я нерішуче завмер. Ми ж не можемо отак запросто увімкнути світло й розбудити його… Або…

— Охоронець! — раптом видихнула мені на вухо Ірма і буквально увіпхнула в палату.

Перш ніж зміст вимовленого дійшов до мене, вона зачинила двері й ми опинилися в суцільній темряві.

На мить я розгубився. Вертів головою, намагаючись щось роздивитися, але пітьма була хоч в око стрель. Від цього я чомусь повністю втратив орієнтацію, й, здавалося, важко навіть було б сказати, де верх, а де низ. Час ніби зупинився.

«Ось хто відтестує тебе по повній…» — раптом сказав у голові мій власний голос, і під ребрами неприємно залоскотало відчуття напливу паніки. Почувся знайомий кислий запах. Увижається. Тобі це просто ввижається. Немає ніякого запаху.

Я заплющив очі й вдихнув повітря. Пахло тільки лікарнею й нещодавнім ремонтом. Це страх, хлопче, просто страх. І все ж я боявся навіть поворухнутися через ірраціональну впевненість, що відразу наткнуся на гострі хеліцери болотяного павука. Серце стугоніло, як відбійний молоток. Здавалося, за шумом крові у вухах можна було розрізнити цокіт павучих кігтиків.

«Панічна атака, — сказав я собі, з останніх сил намагаючись утримати свідомість по цей бік реальності. — Після нейроконструктора ти боїшся суцільної темряви».

У нескінченній чорноті плавно рухалися якісь вогники, ніби їх несло течією. Щойно я їх зауважив, вони різко змінили напрямок, а потім так само раптово завмерли. Я не міг зрозуміти, далеко вони чи, може, висять у повітрі прямісінько перед моїм обличчям, але їхній рух викликав запаморочення. Я втрачав відчуття реальності.

«Індикатори, — пролунав у голові мій власний голос. — Світлодіодні індикатори на медичній апаратурі. Ти вертиш головою, і здається, що вони рухаються».

Від цієї думки трохи полегшало. Я досі не міг зорієнтуватися в палаті, але простір навколо поступово ставав реальним.

— Я дивлюся в мультивізор, — раптом пролунав Ірмин голос, і він був як ковток повітря. — Він спить! Штучний сон.

Я здригнувся, остаточно скидаючи з себе залишки паніки. Очевидно, минуло лише кілька секунд. Хотів витерти піт з чола і з подивом виявив, що в моїй руці пістолет.

— Ірмо… — тихо покликав я, але вона перебила.

— Зараз вирубаю штучний сон!

— І не думай!

Адже треба було вибиратися. Не знаю як… Але точно не відключати штучний сон хлопцеві, в якого сьогодні стріляли з індукційної гвинтівки. Я хотів підійти й зупинити її. Але щойно ступив крок, як повернулася паніка, заволавши в моїй голові, що просто зараз я наткнуся на павука. Своїм обличчям на його покриті пушком лапи. І хоч яка абсурдна була ця думка, вона паралізувала мене, пришпиливши до місця.

— Ірмо! — повторив я. — Не роби цього!

— Та все нормально.

І тут одразу щось клацнуло.

Потім тоненько запищав котрийсь із медичних апаратів, і на кілька секунд запала тиша. Нарешті на ліжку зашурхотіла білизна. Було схоже, що хтось заворушився.

Далі дивно: звук був такий, ніби він ворушиться й ворушиться, не зупиняючись. Ворушиться, ворушиться, ворушиться, ворушиться, ворушиться…

— Ірмо! Що відбувається?!

Іще одна нескінченна мить мовчанки, поки Ірма розгублено відповіла:

— Не розумію…

— Не розумієш що, Ірмо?!

Мені здалося, ще секунда, і в мене встромляться пазури, жала або чортзна-що ще. Я міцніше стиснув зброю, відчуваючи непереборне бажання смалити, поки є патрони.

— Ірмо? Що саме ти не розумієш? — спитав я, відчуваючи, як горло стискає паніка.

— Глянь! У тебе є ліхтар — подивися!!!

Точно! Обізвавши себе ідіотом,

відшукав на поясі чохол, висмикнув ліхтарик, гарячково намацав кнопку. Ліжко було порожнє.

— Вище! — Ірма з мультивізором на обличчі, задерши голову, стояла біля ліжка.

Я підвів погляд, не піднімаючи ліхтарика. Світла було достатньо, щоб добре бачити стелю.

Але повірити в те, що побачив, було неможливо.

На стелі, скоцюрбившись, чи то навпочіпки, чи то навкарачки, в самих трусах сидів Окамура. Точніше… Воно було схоже на Окамуру — кутастою плечистою фігурою, чорним волоссям, стрижкою «під морпіха», сплетеними в клубок драконами на спині та плечах… Але його лице… Уявіть, що хтось виліпив його з пластиліну, а потім просто розмазав одним сильним рухом долоні. Усі риси були немов оплавлений віск. На місці, де мали бути очі, — сама шкіра, що затягла заглибини. Ніс — невиразна опуклість, а рот — ледь помітна складка, наче прорізана ниткою в пластиліні… Я стояв, ошелешений, не помічаючи, що промінь ліхтарика світить у підлогу, а я вдивляюся в дивну істоту в напівмороку й намагаюся переконати себе, що мені це здається.

— Його лице… — зірвалося з моїх губ.

Окамура сіпнувся від звуку голосу й одразу задер свою безоку морду, немов намагався побачити мене. Я машинально посвітив на нього ліхтарем. Видавши високий нелюдський крик, він затулився руками і лантухом звалився назад у ліжко.

А потім стрімким стрибком метнувся кудись у темряву.

Промінь вихопив лише зім’яту постіль і перекинуті прилади. УДАР!

На моїх зубах луною задзвенів щойно отриманий міцний стусан. Усвідомивши, що лежу на підлозі, я різко підхопився, сконцентрувавшись на прицілі пістолета. Бамц! Упав якийсь медичний прилад. За два рухи освітив ліхтариком кімнату. Його немає.

— Ірмо! — уже вимовляючи це, я зрозумів, що секунду тому не побачив у палаті і її теж!

Щось вовтузилося просто під ліжком.

— Ірмо!!! —

падаю на підлогу, намагаючись встигнути максимально швидко прицілитися.

Він жер її чи намагався зжерти — я бачив тільки роззявлений рот, яким він тягнувся до її обличчя, й Ірмине розкуйовджене волосся…

Цілюся й тримаю палець на спусковому гачку. Але щось зупиняє мене. Промажу — і заряд може рознести їх обох на шмаття! Перекочуюся через спину й знову цілюся. Ні, однаково не той кут!

Здавалось, я рухаюся в якомусь гелі. Неначе сам час сповільнився й тепер безнадійно відстає від темпу роботи мозку. Перекочуюся ще раз. Упираюся носаками в підлогу. Завмираю. Тепер краще. Цілюся. «Рукавичка» на руці страшенно заважає. «Промажеш», — промайнуло в моїй голові, і я щосили заштовхую цю думку подалі. Не думай. Просто стріляй.

Уривчасто, якось неправдоподібно голосно брязнув у приголомшливій тиші порожнього госпіталю постріл індукційного пістолета.

Мимо!

Я примудрився схибити й дивом не вбив Ірму, вліпивши заряд у стіну. Хай йому грець тому нерву чи що воно там у мене з рукою!!! Я натиснув на спусковий гачок занадто різко!

І хоча другий постріл, я впевнений, прогримів буквально за секунду, мені здалося, що я цілюся не менш як хвилину. По-справжньому стало моторошно. Десь у районі потилиці поселилася впевненість, що цього разу я не просто промажу, але неодмінно прострелю голову Ірмі. Палець на спуску був неначе відлитий з пластмаси. Я цілюся вже цілу вічність. Нарешті починаю запаморочливо довго тиснути на спусковий гачок…

Постріл!!!

Тіло істоти відлетіло від Ірми, немов ганчірка. Влучив. Точно в маківку. Я вистрілив іще раз. Гуркіт знову надірвав тишу, залишивши після себе дзвін у вухах.

Короткі Виписки З Сюжету

Магнітні двері пропустили нас у робоче крило

зачинила двері й ми опинилися в суцільній темряві

На мить я розгубився. Вертів головою, намагаючись щось роздивитися

І тут одразу щось клацнуло.

Промінь вихопив лише перекинуті прилади. УДАР!

падаю на підлогу, намагаючись встигнути максимально швидко прицілитися.

Постріл!!!

Тіло істоти відлетіло немов ганчірка.

Пояснення щодо сценарію:

в цьому фрагменті сценарій було змінено в двох випадках задля драматургії в цій історії

перший - химера нападає на Лейтенанта (в фрагменті на Ірму)

другий - що химера приймає вигляд самого Лейтенанта (у фрагменті химера у вигладі друга)

тому що химера набуває подоби героя в іншому фрагменті книги ми використали це для нашої драматургії:

Уривок 2 тут пояснення що химера набула подоби головного героя:

Раптом гучно, як постріл, хруснуло бите скло на підлозі, і вони повернулися на звук — різко, як пружини. Там, звідки я щойно прийшов, посеред коридору стояв я сам. Не знаю, як таке описати. Колись читав щось подібне в художній літературі: герой зустрічає когось, схожого як дві краплі води на себе самого.

І намагався уявити його відчуття. Впізнає він себе отак відразу чи подумає: «Де, цікаво, я бачив цього хлопця?». Якось я зустрів чоловіка, який, за словами моїх знайомих, був немов мій брат-близнюк. Але мені він зовсім не видався схожим. У нас були однакові зачіски, це так. Може, типаж загалом. Але нічого схожого на відчуття, що дивишся в дзеркало, або якихось інших дурниць не було. Не було й зараз.

Просто з-за рогу, завбачливо піднявши руки, вийшов я. Той самий я, якого звик бачити на відеозаписах: трохи сутуліший, ніж я сам про себе думаю (завжди випростовуюся, щойно побачу себе збоку), з дурнуватою напівусмішкою на обличчі