Редакторській переклад та підбір шпальт Сергій Чернявський

1. Ціна війни «Чотири роки по тому: справжня ціна вторгнення Путіна» - перша шпальта британської газети The Independent.

• На 203% зросла кількість ударів дронами по цивільних в Україні у 2025 році, згідно з Проєктом даних про місцезнаходження та події збройних конфліктів (ACLED).
• 15 172 мирні жителі, включаючи 739 дітей, загинули в Україні з 24 лютого 2022 року, за даними Управління Верховного комісара ООН з прав людини (УВКБ ООН).
• На 99% знизився обсяг допомоги Україні з боку США з 2024 року - з €46,39 млрд до €0,48 млрд (Kiel Institute).
• 13 866 - загальна кількість атак на українських мирних жителів з початку війни (ACLED).
• На 70% впало енергопостачання України з початку війни через атаки (Київська лабораторія енергетики та клімату).
• 325 000 - бойові втрати Росії у війні (Центр стратегічних та міжнародних досліджень).
• Понад 55 000 українських солдатів загинули на війні - Володимир Зеленський.
• 5 923 870 українських біженців по всьому світу, з них 263 750 у Великій Британії, що на 14% менше, ніж минулого року (УВКБ ООН).
• €250 млрд - витрати Росії на оборону лише у 2025 році (50% усіх витрат), згідно з даними німецької розвідслужби BND.
• 1894 російські атаки на енергетичну інфраструктуру України (ACLED).
• 96% українських військовополонених, опитаних УВКБ ООН, стверджують про катування або жорстоке поводження з боку Росії.
• Вартість російських активів, вилучених лише у Великій Британії в межах санкцій, становить 25 млрд фунтів стерлінгів, за даними уряду Великої Британії.

Канада, «The Globe and Mail»: Війна. Ціна конфлікту. Аерофотознімок могил загиблих українських солдатів на кладовищі №18 у Харкові. Десятки тисяч людей загинули з моменту вторгнення Росії у 2022 році. Президент Зеленський у четверту річницю російського вторгнення впевнений, що Путін «не зламав українців».

«Free Press»: «Росія ніколи не поставить нас на коліна», - кажуть українці напередодні п'ятої річниці війни. Прожектори освітлюють могили загиблих солдатів, коли люди запалюють свічки у четверту річницю повномасштабного вторгнення у Львові.

Ірландія, «Irish Examiner»: Колумбійський солдат, який воював у складі міжнародного підрозділу, біля українського меморіалу загиблим воїнам на майдані Незалежності у Києві під час четвертої річниці вторгнення.

2. Вшанування пам’яті жертв у четверту річницю вторгнення в Києві без Сполучених Штатів Іспанія, «El Pais»: Україна згадує своїх полеглих і вшановує пам'ять своїх жертв у четверту річницю російського вторгнення. Президент та європейські лідери разом, тоді як Сполучені Штати не були присутні на церемонії. На зображенні показано вид з висоти пташиного польоту на цвинтар у Харкові, де поховані загиблі воїни.

Португалія, «Público»: Брюссель прискорює постачання безпілотників та боєприпасів до України. Чотири роки війни. Європейські лідери разом із Зеленським.

3. Відсутність нових санкцій проти Росії і гарантій вступу України до ЄС Німеччина, «Handelsblatt»: Немає згоди щодо санкцій. За останні роки внаслідок бойових дій в Україні загинули сотні тисяч людей. Слідчі повідомляють про найжахливіші знущання та катування в російських таборах для військовополонених. Тим не менш, Європа досі не може домовитися про нові санкції проти винуватця цих звірств - президента Росії Володимира Путіна. Так, на четверту річницю початку війни залишилися лише обіцянка надіслати Україні більше грошей та вшанування пам'яті тих, хто загинув.

«F.A.Z.»: У четверту річницю повномасштабного вторгнення Росії європейські політики відвідали Київ. Вони взяли участь у церемонії разом із Зеленським та його дружиною на майдані Незалежності. Зеленський наголосив на важливості визначення конкретної дати вступу України до ЄС. Без цього Путін блокуватиме вступ України на роки, розколюючи Європу.

Іспанія, «EL Diario Vasco»: Україна прагне міцного миру через чотири роки з початку російського вторгнення. Річниця, в яку Європейський Союз не зміг продемонструвати єдність після того, як Угорщина заблокувала санкції проти Росії.

4. Президент України ослаблений, але легітимний, у той час як репресії розтрощили опозицію в РосіїФранція, «Le Monde» (25 лютого): Зеленський ослаблений, але все ще легітимний. Через чотири роки після початку війни український президент залишається популярним у своїй країні, де його рейтинг схвалення ніколи не опускався нижче 52%. Однак його влада похитнулася наприкінці 2025 року, коли його праву руку, Андрія Єрмака, було замішано у справі про корупцію. Володимир Путін, зі свого боку, змусив російське суспільство підкоритися з моменту початку «спеціальної військової операції» в Україні 24 лютого 2022 року. Репресії розтрощили опозицію в Росії, а правозахисники оцінюють, що в РФ перебуває від 3000 до понад 4600 політичних в'язнів. У Європі Віктор Орбан погрожує накласти вето на нові санкції проти Москви та фінансову допомогу Києву.

Бельгія, «De Morgen»: Чотири роки війни, але в Москві її майже не відчувають. Далеко від лінії фронту на російських вулицях мало що свідчить про те, що країна перебуває у стані війни вже рівно чотири роки. Російське вторгнення в Україну, яке забрало незліченну кількість життів, здається далекою перспективою. Але зішкребіть цю маску та відкрийте для себе іншу історію.

Франція, «La Croix»: Російська «економіка смерті». Через чотири роки після початку вторгнення в Україну Росія збільшує стимули та бонуси для набору 35 000 солдатів, яких вона потребує щомісяця для компенсації своїх втрат.

5. Україна - чотири роки мужності Швейцарія, «24 heures»: Україна, день 1462. Через чотири роки після початку російського вторгнення солдати та цивільні особи тримаються, незважаючи на виснаження. Редакційна стаття: Чотири роки мужності. Коли страждають права людини, все руйнується. Ця фраза, сказана цього понеділка Генеральним секретарем ООН Антоніу Гутеррішем, ідеально підсумовує чотири роки війни в Україні. Ми не знаємо, чи буде нав'язано мир і коли. Ми не знаємо, чи буде він добровільним, чи його примусить Володимир Путін під керівництвом Дональда Трампа.

Швейцарія, «Le Temps»: Україна продовжує чинити опір російському вторгненню. У четверту річницю агресії Москви європейські лідери вирушили до Києва, щоб продемонструвати свою солідарність. Країни-союзники зараз практично єдині, хто надає військову та гуманітарну допомогу Україні.

Іспанія, «ABC»: Україна чинить опір нескінченній війні, яка ганьбить Путіна. Ні тисячі загиблих, ні бомбардування, ні холод не зламали волі Києва не піддаватися Москві за ці чотири роки.

Франція, «La Depeche»: Чотири роки війни. Україна вагається між надією на мир і страхом загрузнути в кризі. Репортажі з Києва та Москви та інтерв'ю з колишнім послом Франції в Росії.

«Le Monde» (24 лютого): Україна: ризик нескінченної війни.

• Москва в пошуках солдатів.
• Німеччина переозброюється. Маючи оборонний бюджет у 50 мільярдів євро, Берлін має намір посилити вплив у НАТО.
• «Відбити Росію». Нова російська агресія неминуча, якщо Путіна не зупинити.
• Редакційна стаття: Володимир Путін - військовополонений власної логіки.

Нідерланди, «NRC»: «Як Бородянка знову повстала після руйнування». Українське місто Бородянка було окуповане та значною мірою зруйноване на початку масштабного російського вторгнення. Життя там зараз здається нормальним, але це ілюзія.

6. Біженці з України Франція, «Courrier Picard»: Чотири роки війни в Україні: біженці на роздоріжжі. Війна в Україні вступає у свій п'ятий рік. Ніщо не вказує на її кінець у найближчому майбутньому. Для українців, які шукали притулку в Пікардії, це також час для роздумів, оскільки їхній тимчасовий захист закінчується за рік.

Польща, «Dziennik Polska»: Війна триває вже чотири роки. Польща взяла на себе найбільший тягар підтримки українських біженців, яких щонайменше мільйон прибуло до країни.

7. Війна та економіка Франція, економічний додаток до газети «Aujourd'hui en France»: Розробка технологій подвійного призначення (цивільного та військового) компаніями в різних секторах. Дрони, будівництво, хімікати та навіть косметика - все більше компаній цікавляться обороною.

Обкладинки журналів Der Spiegel за 2022-2025 (чотири роки) або чи існує культ Путіна та Трампа в Німеччині

Здаеться в Німеччині люблять автократів та тиранів. Це коліноприхиляння перед двома керівниками інших країн, інакше важко пояснити. Навіть підлітковою травмою дорослої країни та її громадян після другою світової війни.

І розуміешь, що це локомотив Євросоюзу, машиніст якого, боїться власного минулого (і тоді майбутнего), та завжди тримає одну або обидві ноги на гальмах.

До речі керманич Кітаю-Сі був всього три рази за 4 роки на обкладинці...

В огляд увійшли чотири журнали:

Щотижневик: Der Spiegel

Щорічник: Der Spiegel Chronik

Щомісячний журнал для дітей та підлітків: DEIN SPIEGEL (Трамп)

Раз на два місяці: Der Spiegel Geschichte (Трамп)

1-місце путін та росія - 27 номерів (за чотири роки)

Щотижневик, Der Spiegel: Путін та Росія - 25 номерів із 208 номерів за 4 роки (12%): з них 21 обличчя путіна, 4 рази згадка путіна у головному заголовку, і багато разів трокольор

Щорічник: Der Spiegel Chronik -2 номера з 4

2-місце Трамп - 24 номери (але за три роки) у 2022 році згадки не було. Але Трамп потрапив на чотири з шести проектів Der Spiegel, навіть на обкладинку дитячого журналу DEIN SPIEGEL

Щотижневик, Der Spiegel: 20 номерів з 156 номерів (13%)

Щорічник, Der Spiegel Chronik -2 номера з 4

Щомісячний журнал для дітей та підлітків, DEIN SPIEGEL -1

Раз на два місяці, Der Spiegel Geschichte - 1

3-місце всі канцлери Німмечини за 4 роки- 24 номери (Меркель - 6 разів, Шольц-11 разів та Мерц - 9 разів (Шольц та Мерц двічі на одних обкладинках))

Щотижневик, Der Spiegel: 21 номер з 208 номерів (10%)

Щорічник: Der Spiegel Chronik -3 номера з 4

4-місце. Зеленській та війна в Україні - 13 номерів

6 номерів з обличчям Зеленського та 7 номерів про війну

Щотижневик, Der Spiegel: 5 номерів з обличчям Зеленського з 208 номерів (2,5%) та 7 номерів про війну (3%)

Щорічник: Der Spiegel Chronik -1 номер з 4

Повне інтерв'ю на англійській мові

Початок інтерв'ю (1 частина)

К: Війна дронів. Літаки, гелікоптери, крейсери, навіть авіаносці - менш актуальні сьогодні?

Т: Скажу так: очікувати, що дрони замінять усю іншу зброю — це ілюзія. Цього не станеться. Хоча б тому, що все ще лишається фактом що не можна контролювати територію без реальної присутності власних військ. Ви можете надіслати 5, 10, 20 чи цілі рої дронів, щоб контролювати всю теріторію, але ви не контролюєте її ефективно без присутності своїх солдатів. Ми бачили це з танками у Першій та Другій світових війнах, навіть у війнах між арабами та Ізраїлем у 1967–1973 роках. Тоді казали: піхота не може вижити там, де є танки. Але виявилось навпаки — танки не можуть вижити без піхоти. Зараз така ж ситуація з дронами. Ви можете здійснювати непрямий контроль за допомогою БПЛА, наприклад на 50 км за лінією фронту, але ви не контролюєте сам фронт без реальної присутності своїх військ. У цьому проблема.

Дрони —чудова річ для багатьох завдань. І вони майже напевно замінять, наприклад, ударні гелікоптери у майбутньому. Але загалом вони не замінять усе інше.

Приклад. Ми раніше згадували Індію, війну між Індією та Пакистаном у травні цього року. Пакистан спробував завдати удару по Індії величезними хвилями БПЛА. І що сталося? Індійська система ППО спрацювала чудово - збила практично все. Тобто контрудар Пакистану був абсолютно неефективним. Протягом двох днів пакистанці залучали свою авіацію для ударів по Індії — і навіть вона була збита. Не вся, але достатньо, щоб відтіснити її від кордону. Водночас Індія могла надсилати свої винищувачі-бомбардувальники з балістичними або крилатими ракетами повітряного базування дальньої дії й вражати цілі на території Пакистану.

Тож дрони — не єдине рішення. Вони не якісь “володарі війни”. Вони корисні тільки як частина системи. І зараз, Україна сильно залежить від БПЛА, бо її авіація досі не може вибороти панування в повітрі в російських ВПС. І так буде доти, доки Україна не отримає щось на зразок Meteor чи AIM-120D, останнього (американського) AMRAAM, або подібної далекобійної зброї, щоб збивати російські винищувачі здалеку й тоді впочати серйозно нищити російські ППО, наземні комплекси.

Ситуація така: можна мати мільйони дронів, але цього замало, бо бракує інших елементів усієї системи ведення війни. Бракує не лише авіації, бракує постачання, бракує танків, артилерії, бракує снарядів та іншого обладнання. Бракує навчання. Військам бракує підготовки. Багатьом підрозділам досі бракує належного вишколу, бо Сирський не реформував систему навчання або зробив усе, щоб завадити Драпатому це зробити. Тож ми знову ходимо колом.

Дрони це прекрасна річ, вони допомагають Україні вистояти й тримати лінію. Але дрони не принесуть перемоги у війні. Цього не станеться, вибачте. Можна шкодити російській економіці, але росіяни все одно знайдуть спосіб вижити, навіть під великим тиском українських дронів. І не забуваймо: практично щоніч росіяни завдають Україні серйозних ударів. Половина країни зруйнована. Енергосистема та система постачання електроенергії сильно пошкоджени. Три роки тому ви ще експортували електрику, а тепер імпортуєте. І цієї зими краще не стане. Це вже четверта воєнна зима — і ви сильно залежите від генераторів… які постачає Захід.

К: У свій перший термін Трамп запровадив санкції проти судна, яке будувало Nord Stream 2. Пізніше президент Байден зняв санкції — і вже за 4–6 місяців Росія розпочала повномасштабну війну проти України. Як Ви думаєте, Трамп стане на бік України, чи буде лише гучна риторика і обіцянки?

Т: Це просто. Здається, у лютому чи березні Трамп “поставив на місце” Зеленського, пояснюючи йому, що той нічого не має в руках, ні карт, ні козирів, ні навіть краватки, доки не підпише Угоду по корисним копалинам. Після довгих викрутасів та перемовин Україна підписала цю угоду. Ви бачите чергу американських інвесторів, які рвуться вкладати кошти й розробляти ці корисні копалини в Україні? Ні. Отже, хтось там — чи то Трамп, чи хтось із його “друзів” — зробив висновок: пробачте, в Україні нічого експлуатувати. Відповідно, ваша країна для Трампа неважлива, нецікава. Все просто.

Далі він спробував нібито домовлятися про мир і так далі, але з’ясував, що не має способів натиснути на Путіна — принаймні так, щоб це було вигідно для нього. А вигода для Трампа — це надзвичайно важливо. Тож він відкинув і цю ідею. Отож, вибачте, але не очікую від нього більше нічого. Якщо станеться якесь диво і він раптом серйозно вирішить підтримати Україну — добре. Але загалом не чекаю від Трампа нічого. Здебільшого йому не можна довіряти з тпростої причини, що те, що він каже зараз, через п’ять хвилин він уже не пам’ятає. Не кажучи вже про багато інших важливих речей, які він озвучує майже щодня. Тож результат простий: його слова не мають значення.

Важливим є інше — те, що він говорить, щоб прикрити те, що насправді робить. А він фактично встановлює фашистську диктатуру у Сполучених Штатах. Він робить заяви, щоб замаскувати конкретні операції чи маніпуляції на ринках, аби він і його “друзі” могли більше нажитися на акціях. Ми говоримо про десятки мільярдів доларів. Оце важливо. Це має значення для нього.

К: У попередньому інтерв’ю ви казали, що, на жаль, війна в Україні може тривати до 2030 року. Ви все ще дотримуєтесь цієї думки?

Т: Так, на превеликий жаль, дійсно так вважаю. Це не лише можливо - це майже напевно. Чому? У нас є типове явище місіонного розповзання Заходу -так зване mission creep. Захід, чи то США у В’єтнамі, чи США й НАТО в Афганістані, чи в Іраку, у багатьох інших випадках - втручається, про це багато говорять, це підвищує увагу, гуде преса, а через два місяці всі про це забувають. Але війна триває. Бо, по суті, Захід, чи то США, чи Європа, не веде війни, щоб перемогти, а щоб отримати вигоду. І так відбувається десятиліттями. Наші люди, що керують війнами - політики й військові командири — не знають іншого способу вести війну. Вони знають лише один режим: «ми втрутилися -подивимося, як можемо з цього витиснути профіт, як я можу напхати собі гроші в кишені», хай навіть не прямо, але принаймні опосередковано.

Наприклад: я тепер генерал, але через два роки піду у відставку, і хочу мати гарну посаду гендиректора якоїсь корпорації. Тому зараз я підтримую цю корпорацію, допомагаю їй заробити, і в майбутньому вона мені дасть добру посаду. Ось як це працює. І ніхто не думає про закінчення війни - принаймні не у спосіб, який би призвів до перемоги. Навіщо це робити? Тому що війна вигідна - не для всіх, але для достатньо великої кількості людей, щоб це мало значення. Отже, коли ви питаєте, чи бачу я війну до 2030 року - так, бачу, й навіть до 2035-го. Чому? Через це саме місіонне розповзання - спосіб вести війну не щоб виграти, а щоб просто продовжувати її. Така природа мислення західних політиків, їхніх радників, усієї системи. І збройні сили теж так думають.

Звісно, вони навчають молодших командирів - лейтенантів, капітанів, майорів - як вести тактичні бої. Але щойно вони піднімаються вище за рівень полковника, тобто стають генералами, вони перетворюються на політиків і просто шукають приводів продовжувати війну. Тож ніхто не думає: «давайте створимо таких проблем у Росії, щоб вона розвалилися, щоб вона не могла більше воювати; щоб Путіну довелося займатися придушенням бунтів, заворушень і забрати війська з України». Про це не думають. Натомість читаєш у публікаціях: «О, Росію неможливо перемогти, вона непереможна… взагалі, її неможливо перемогти військовим шляхом». Це нісенітниця: звісно, можна перемогти. Якщо забезпечити достатні військові засоби вчасно. Хоча запізнилися на три з половиною роки, але все ще можна було б це зробити. Ми зараз йдемо в 2026-й, потім 2027-й, 2028-й — саме ті роки, коли ще два-три роки тому оголошували про значне нарощення виробництва боєприпасів і т. п. А насправді нічого не відбувається. Ми досі виробляємо менше боєприпасів, ніж Росія. Звісно, у Росії теж є проблеми -їх виробництво снарядів не збільшилося. Останні два роки вони просто спустошували всі запаси Північної Кореї. Тож їх ситуація не набагато краща. Рано чи пізно і вони змушені будуть, як українці, заощаджувати боєприпаси та БПЛА - бо не зможуть їх виготовляти в потрібній кількості. Але навіть якщо так станеться, ніхто не каже, що вони припинять війну тільки тому, бо вичерпали боєприпаси. Як бачимо, у них ще достатньо військ, щоб просто «витрачати» їх. У теперішньому стані війна для Путіна - ідеальний варіант, бо вона відволікає російське суспільство від проблем удома. І він завжди може використати війну як привід: «Ой, вибачте, не можу полагодити вам дороги - у нас нема грошей, бо треба воювати з цими укронацистами чи натонацистами». Все дуже просто. Отже, не бачу завершення цієї війни найближчим часом - принаймні не в спосіб, який був би позитивним для України й передбачав би вигнання всіх російських військ з країни.

К: Тобто Ви фактично кажете, що ми живемо в орвеллівський час.

Т: Так. Навіть гірше - у певних аспектах це перевищує те, що Орвелл міг уявити. Орвелл би ніколи не подумав, наприклад, що не існує якоїсь тіньової постаті за Трампом - натомість Трамп сам і є тією тінню, і він смикає за нитки. Його ідеологи, родина - вони відкрито тягнуть за нитки. Тепер вам навіть не потрібні змови - усе робиться публічно.

Наводе банальний приклад. Групу чехів привезли в Україну, щоб показати їм реальність війни - бо ці люди палко підтримували Росію. Їх повезли в заклад на заході України і показали: «Дивіться, тут допомагають українкам, яких ґвалтували росіяни. Їх десятки й сотні, вони страждають». І яка була реакція цих людей? «Ну, російські військові під тиском на фронті, у них не було іншого виходу, як ґвалтувати українських дівчат і хлопців».

Ми маємо систему, яка вирощує таких людей мільйонами. Коли ви говорите про Орвелла, то маю на увазі, що він навіть не міг уявити таке. І це лише один приклад. Тепер уявіть мільйони таких людей на Заході - у Німеччині, Австрії (де проросійські сили часто в рейтингах), у Британії, США - не має значення. У нас розбита система освіти, яка продукує таких відморозків: людей без жалю, без етики, які не здатні до серйозного аналізу, мислення чи інформування себе. Це триває десятиліттями, і нічого з цим не робиться. То чого ви чекаєте - що політики раптом прозріють і скажуть: «гаразд, досить, давайте переможемо Путіна й його орду»? Ні, цього не буде. Бо, як пояснив колишній директор Торговельної палати Австрії: «Вибачте, ми не можемо кинути наші банки в Росії, продати їх, бо тоді американці чи китайці нас замінять». І що тут скажеш? Він відкрито все пояснив, і всім наче добре. А ці банки заробляють по 20–30 мільярдів прибутку на рік. І люди знову вибирають той самий уряд, сподіваючись на інший результат.

К: Чи могли б ви назвати три речі, яких Україні найбільше бракує для перемоги, і три речі, які Росія робить краще за Україну?

Т: Три речі, яких Україні бракує для перемоги. Перше - перепідготовка всієї армії, включно з навчанням офіцерів дбати про своїх підлеглих. Друге -загальна мобілізація, щоб було достатньо військових, але також достатньо людей, задіяних у виробництві боєприпасів, безпілотників, спорядження й так далі. Адже фермери, наприклад, зараз не можуть нормально працювати на своїх полях через російські удари БпЛА; їм потрібна допомога, і якщо не мобілізувати населення й не відправити людей на підмогу, вони так і не отримають її вчасно. Навіть пішов би далі й сказав - інший уряд і інший Генеральний штаб. Але гаразд… Ви запитали - я відповідаю.

А що ж Росія робить краще за Україну? Власне, нічого. Іронія в тому, що через усі українські провали на найвищому рівні, через некомпетентність і корупцію, росіяни можуть дозволяти собі безліч дурниць - їм усе сходить із рук. Ось у чому проблема. Вони не роблять суттєво більше чи значно краще за Україну. Насправді в багатьох речах вони діють навіть гірше.

Але є один момент. Здається, їхній Генштаб таки працює трохи краще за український. Чому? Тому що він вивчає досвід фронту. Він безжальний, він кидає десятки тисяч життів у абсолютно безглузді атаки, щоб захопити ще два з половиною метри землі. Але він робить висновки з досвіду й дуже добре вміє випускати відповідні методички для офіцерів, які самі по собі не мають достатньої підготовки. І в цих методичкпх чітко пояснюється: ось такі-то помилки були, отже так робити не можна, натомість потрібно діяти ось так і так. У цьому сенсі вони випереджають український Генштаб. Український же Генштаб навіть не здатен зробити висновки, що не можна збирати новобранців на одному й тому ж навчальному полігоні. Вони все одно це роблять. Ці бази накривають російські ракети, десятки людей гинуть чи отримують поранення - а практика триває. У «найкращому» випадку тих самих новобранців просто переводять на інший полігон, де їх знову тримають усіх разом, щоб чергова російська ракета могла знову поцілити по них. В Україні немає системного процесу вивчення уроків, принаймні у верхівці. Він є лише на рівні полковників, частково підполковників, майорів, капітанів, лейтенантів - тобто середнього й молодшого командного складу. В цьому плані росіяни кращі, бо їхнє вище командування таки вміє робити висновки й більш серйозно аналізує бойовий досвід.

Ось що приходить мені на думку в цьому контексті.

К: Ви думаєте, це проблема у навчанні?

Т: Це проблема керівництва. В Україні є керівництво, яке вважає себе безпомилковим. Сирський нібито ніколи в житті не робив помилок. Повірте, так? І якщо хтось раптом надумає сказати: «Слухайте, нам треба вивчити досвід тієї чи іншої битви, наприклад бою за Бахмут — що там пішло не так? Чому “Вагнер” зміг прорватися?» — ні, цього робити не можна, бо це може виявити помилкою Сирського чи його оточення, або когось ще. Отже, заборонено.

Таких прикладів тисячі. Бо Бахмут - це була лише одна велика битва, лише одна. А ще ж були Авдіївка, Вугледар, моя улюблена тема - Мелітополь, Херсон… Бій за Попасну, квітень 2022-го. Це був перший великий російський прорив старої лінії розмежування. (Хоча можна сперечатися, адже вони проривалися й на півночі, й на півдні, але тоді українська армія просто відступила: вона не тримала оборону й не билася так, як це було під Попасною). У будь-якому випадку, в Україні немає нікого, хто серйозно вивчав би такий досвід і казав: «Добре, ось цей командир припустився помилки, ось це рішення було неправильним, а ось це - правильним, навіть блискучим. Давайте винесемо з цього урок і застосуємо його надалі». Саме цього бракує в Україні. Замість цього бачимо інше: ось з’явилися нові ракети, вироблені новою компанією. Випадково президент є її співвласником і співзасновником. Тому тепер саме ця компанія отримує все, а великі корпорації, які могли виробляти подібні ракети вже роками, -ні. Бо вони нібито «корумповані й некомпетентні».Ось така практика панує в Україні. І, дивно чи ні, але система не працює. Чому ж так виходить?

Або інший приклад: витрачають, скажімо, 150 мільйонів євро на озброєння, якого немає, або воно вкрай низької якості. Бо хтось у ланцюжку ухвалення рішень отримав хабар, щоб підписати таку закупівлю. Далі -люди, які люто ненавидять Індію за те, що вона купує російську нафту й перепродає її в Європу. Але ті самі люди забувають, що Індія водночас постачає Європі артилерійські снаряди, які далі йдуть в Україну.

Тобто маємо абсурдну ситуацію, де я не бачу особливих підстав для оптимізму найближчим часом.

К: Коли, на вашу думку, європейські країни усвідомлять, що якщо Україна програє, Росія не зупиниться — так само, як не зупинилася після анексії Донбасу й Криму - і може рушити на Європу, примусивши українців воювати проти Європи?

Т: Якщо ви так ставите питання, я б сказав - ніколи. Але фактична ситуація така, що Європа вже десь усвідомила це, так би мовити вивчила цей урок, але тепер їх занесло в іншу крайність. Вони це надмірно перебільшують, уявляючи, як усе може розвиватися. Сьогодні Європою керують люди, одержимі ідеєю «Путін ante portas» — тобто що Путін завтра вранці або через три місяці, чи через три роки чи через десять років нападе на НАТО або на Молдову чи кудись ще. Тому Європа зараз переозброюється сама замість того, щоб переозброювати Україну. Це означає, що вони не зрозуміли одне: Путін навряд чи зможе перемогти Україну й тим самим звільнитися, аби напасти на Молдову чи НАТО. Це абсурдна ситуація.

Вони бачать, що Україна чинить опір. Бачать, що вона рішуче бореться. І що вони роблять? Вони припиняють підтримувати її, крім постачання боєприпасів, і починають озброюватися самі, бо нібито Путін ось-ось завоює Україну.

Але які є докази, що він переможе? Ніяких. То як ви можете вважати, що після нібито неможливості перемогти Україну він раптом вирішить напасти на НАТО чи Молдову? Це безумство. Путін не піде ні на кого далі, поки не переможе Україну — а перемога над Україною йому зовсім не потрібна. Чому? Бо якби він зараз завоював всю Україну, йому довелося б контролювати це населення. І він не зацікавлений цим займатися: це коштує багато грошей - його грошей… насправді грошей Росії, але він вважає їх своїми. Тому подумайте над цим тверезо. Отже, моя відповідь на ваше питання — «ні». Європа ще не зрозуміла, в головне не усвідомила, що Україна не припинить чинити опір і не буде підкорена Росією. Росія не може перемогти Україну. І це потрібно усвідомити: тоді всі ті танки, літаки, ракети й боєприпаси, які зараз купують європейські армії для себе, їм не потрібні — достатньо просто серйозно підтримувати Україну. Дуже проста арифметика, якщо на то пішло.

К: Ракета «Фламінго» - це реальна розробка чи інформаційний хід, щоб підняти дух та образ України на європейській/світовій арені?

Т: Я казав вже: цей «Фламінго», цей «Фламінго-10», потім «Фламінго-15», і далі буде «Фламінго-123». Це майже як франшиза фільмів — «Рембо-1», «Рембо-2», «Рембо-3» і т. д. Компанію начебто співзаснував Зеленський… можливо, її співвласниками залишаються Зеленський і, принаймні, Єрмак. Тому для цієї компанії робиться велика PR-кампанія - усе, що вони роблять, виглядає чудово й фантастично.

Хоча ті ракети далекого радіусу дії, які вони зараз виробляють, могли б вже три з половиною роки тому запускати інші українські компанії, якби не було всього того, що сталося. Але тоді ніхто й не потребував їх так само, як після вторгнення. А тепер, бачите, Єрмак і Зеленський оголосили інші компанії «неприбутковими, корумпованими, некомпетентними», тепер ця нова компанія має показати, яка вона чудова. Часто виявляється, що багато її виробів те, що вже було розроблено в Україні роками раніше, або принаймні в Росії. Отже, чи такі вони вже й «геніальні»? Будь-яка зброя, яку має Україна, корисна, якщо вона ефективно вражає росіян. Частково мені некомфортно від цього, але я радий, коли влучають у нафтовий НПЗ і він вибуває з роботи на кілька місяців.

Я не тішуся людським стражданням, навіть якщо це росіяни, але задоволений, коли вражають командний центр чи НПЗ - будь чим, хоч «Фламінго», хоч чимось іншим. Це поки що прийнятно. Але ці ракети не такі унікальні, їх виробляють у малих кількостях. Мене особливо насторожує, коли офіційний Київ починає заявляти: «ми випустимо 200, 2000, 20 000, 100 000, мільйон таких». Проблема завжди в логістиці. В Україні, вибачте, логістика працює для помідорів і картоплі, але не для реактивних двигунів чи снарядів, чи стволів для кулеметів. Вона не працює у цих речах. Список причин довгий.

Підсумок такий: я сумніваюся, що Україна зможе виробляти багато таких ракет, щоб вони дійсно стали суттєвим фактором - наприклад, по 200–300 на день. У кращому випадку зараз вони раді, якщо виробляють 200–300 на рік. Тому я не в захваті від історії з «Фламінго», коли раптом хтось тішиться, що «ось Україна випустила багато ракет, дві влучили». І ще момент: будь-яка атака по російському НПЗ чи заводу вимагає сотень дронів, щоб пробити російську ППО. У підсумку на ціль потрапляє лише 2–3% застосованих БПЛА та ракет. Уявіть: ви витрачаєте 100 БПЛА й ракет, щоб довести до цілі одну-дві. Це жахливо неефективно. Це означає, що ви витрачаєте купу ресурсів, грошей і людей, виробляючи цілі для російської ППО. Це безглуздо, бо створює виснажливу війну, яку Україна самотужки не виграє. Особливо з такими західними «союзниками», як є зараз. Тому в мене великі сумніви щодо всієї історії з «Фламінго».

К: Ви принаймні вірите, що вона існує?

Т: Вони справді існують, у цьому немає сумніву. Принаймні кілька штук є. Дуже ймовірно, що їх і справді застосовують у боях. Я не сумніваюся. Питання лише в кількості. Зараз їх замало. Надто багато збивають. Знову ж, подумайте: вже згадував - запускають сотню дронів чи ракет, а до цілі долітають лише 2–3. І справа не лише в цьому. Щоб ці 2–3 прорвалися крізь російську ППО, Україна паралельно застосовує потужні системи радіоелектронної боротьби. Відповідно, дуже чутливі підрозділи наражаються на ризик бути виявленими та обстріляними. Також піднімають у повітря Су-27, які відстрілюють пастки. Тобто наражаються на небезпеку пілоти, і цінні літаки. Тож кожна така атака — це складна операція, аби влучили 1–2 дрони у якийсь нафтопереробний завод. Не певен, що це економічний підхід до справи.

К: Останнє запитання. Чому Ватикан і Католицька церква мовчать? Вони просто чекають, хто переможе у війні Росії проти України, чи є якісь інші причини?

Т: Я не знаю про Ватикан настільки багато, щоб сказати, що все так просто. Думаю, справа не в очікуванні перемоги росіян, а радше в тому, що вони не вважають це своєю справою. Є ж Російська православна церква, є Українська церква. Це не католицька церква. То кого це пече? Вибачте за вислів.

К: У нас багато католиків, особливо на Заході України.

Т: Це гарно й добре, але не їхній клопіт. Як пояснити… Наприклад, у Європі люди, що співчувають українцям, але не співчували сирійцям, яких не лише атакував їхній режим, травив хімічною зброєю, а ще й бомбили росіяни та іранці. Але тут, у Європі, ніхто особливо не переймався Сирією, тоді як Україною переймаються. От так само й у Ватикану свої пріоритети. Вони опікуються чимось іншим, але не Україною. Принаймні так я це розумію.

Катерина: Дякуємо за Ваш час.

Сергій: Дякую.

Катерина: Було чудово з Вами поспілкуватися.

Том: І мені приємно. Бережіть себе, будь ласка. Це моє побажання для вас: бережіть себе й не наражайтеся на небезпеку.

Київ використав інновації для сміливої операції з безпілотниками

Одна з найзухваліших таємних операцій у сучасній війні мало не провалилася, коли російський водій вантажівки в паніці зателефонував українцю, який його найняв.

Автори: Джеймс Марсон, Джейн Литвиненко та Сергій Босак

Дах збірної кабіни на задній частині його вантажівки з'їхав, сказав водій, відкривши неочікуваний і незаконний вантаж.
«Це якась нісенітниця...», — сказав водій менеджеру з транспорту Артему Тимофєєву. «Під дахом дрони».
«Що за чорт?» — відповів Тимофєєв, вдаючи, що нічого не знає. Насправді, дрони були частиною таємної операції, спланованої Службою безпеки України (СБУ), спрямованої проти величезного парку російських бомбардувальників. Тимофєєв, 37-річний українець, який проживає в Росії, був головним координатором на місцях.
У Києві планувальники операції спітніли, за словами людей, причетних до неї.
Що, якби далекобійник не зміг повернути дах на місце? Що, якби російські служби безпеки стежили за ним? Що, якби він розповів своїй дружині, а вона — друзям?

Вони придумали майже правдоподібне пояснення, щоб передати його водієві: -кабіни були мисливськими будиночками з дронами, які використовувалися для відстеження тварин на великих територіях. Невдовзі водій надіслав Тимофєєву текстове повідомлення з фотографією даху, встановленого назад на кабіні, та одним словом: «Зачинено».

Операція «Павутиння» продовжилася.

Тож коли Тимофєєв удавав, що нічого не знає, він був насправді саме тим ключовим звеном Служби безпеки України на території Росії.

Як спрацювала "Павутина"
СБУ створила складну логістичну систему для доставки до Росії сотні дронів та восьми спеціальних збірних кабін, замаскованих під будиночки. Їх таємно перевозили через кордон, користуючись корупційними схемами російських митників. Деталі збирали вже на території РФ- цим займалися Тимофєєв та його дружина.
Кабіні обладнали сонячними панелями та акумуляторами, дроні-системами зв'язку, що дозволяло керувати ними з Києва. Лише кілька людей знали всю картину операції.

П'ять вантажівок вирушили на різних напрямках Росією наприкінці травня. Першого червня звідти одночасно злетіли понад 100 дронів і атакували чотири російські аеродроми. За годину українські оператори знищили або вивели з ладу десятки літаків. За оцінкою СБУ - 41 літак було підбито або пошкоджено, понад десяток знищено.

Артем і Катерина Тимофєєві - українці, які переїхали до РФ після економічного кризи 2014 року. Вони вільно володіли мовою та мали російські паспорти, що допомогло їм уникнути підозр. Перед початком операції їх везли до Львова та перевіріли на поліграфі.

У Челябінську Тимофєєв створив логістичну компанію, наймавши водіїв, облаштовував склад та непомітно керував розгортанням "Павутини". Водії навіть не здогадувалися, що перевозять. Після атаки російська влада оголосила Тимофєєва у розшук - але було пізно. За кілька днів до операції він і Катерина перейшли кордон із Казахстаном під виглядом подорожі, взявши лише найцінніше: включно із шотландським прямоухим котом та собакою породи Шицу.

Операція "Павутина" стала проривом у репутації СБУ. Під керівництвом Василя Малюка українська спецслужба перетворилася з пострадянської структури на орган, здатний на складні, технологічно інноваційні операції - від підриву Керченського мосту до знищення російських генералів.
Як повідомляв УНІАН, спецоперація СБУ "Павутина" відбулася 1 червня. Її хід контролював особисто президент Володимир Зеленський, а керував підготовкою та проведенням "Павутині" безпосередньо Малюк.
"Бавівна" була на аеродромах "Біла", "Дягілєво", "Оленья" та "Іваново".

В результаті операції було вражено 41 літак РФ, або 34% всієї стратегічної авіації супротивника. Серед них – Ту-95, Ту-22М3 та Ту-160, якими оккупанти обстрілювали мирні українські міста, а також унікальні ворожі літаки-розвідники А-50.
___________________________________________________________

СБУ створила спеціальні FPV-дрони з посиленою системою зв'язку та бойовим зарядом, який пропалював корпус літаків та вибухав усередині, щоб спровокувати спалах палива. WSJ уточнює, що кожен із понад 100 квадрокоптерів із чотирма гвинтами «був розміром приблизно з велику обідню тарілку» і міг нести до 1,8 кг вибухівки, яка була запрограмована детонувати при ударі.

До аеродромів дрони доставили у будиночках з дахами, які відкривалися дистанційно завдяки спеціально спроектованим замкам. Будиночки мали живлення від акумуляторів та сонячних панелей. Це дозволяло підтримувати зв'язок з Україною та заряджати дрони. Дрони були розроблені для автономного польоту до цільового аеропорту. Далі пілот у Києві брав на себе управління, використовуючи з'єднання через місцеві вежі стільникового зв'язку та сигнал із камери на дроні, пояснює видання. Щоб таємно перевезти до Росії дрони та будиночки, СБУ, яка зазвичай має боротися з контрабандою, тепер змінила роль і доставила свої вироби через кордон, «використовуючи контрабандні схеми, у тому числі скориставшись корупцією у російських митних органах», пише WSJ.

Дрони були розібрані на частини для подальшого збирання. Будиночки мали підробні документи, які мали ідентифікували їхнє походження. Пілоти інтенсивно тренувалися, але до останнього не знали своєї мети. Готуючись до операції, СБУ залучила своїх найкращих пилотов дронів. «Вони тренувалися на безпілотниках, літаючи цілий день, щоби розвинути м'язову пам'ять. Їм не сказали, за якими цілями вони працюватимуть, що змусило деяких нарікати на те, що їх зняли з фронту». Тож навіть на рівні пілотів учасникам Павутини не було наперед відомо про її деталі. Витоку інформації запобігло тому, що всі деталі операції знали лише кілька людей.

"Той, хто виготовляв будиночки, не знав, що будиночки поїдуть на аеродроми, так само і той, хто виготовляв дрони, не знав, що дрони полетять саме на ці літаки", - пояснив голова СБУ Василь Малюк.

У Росії всі будиночки та дрони зібрала подружня пара з України

Ключовими агентами СБУ в Росії стали подружжя з України, Артем та Катерина Тимофеєва — колишній діджей та його дружина, тату-майстер. Обидва брали участь у Революції гідності у 2014 році, проте у 2018-му переїхали до Челябінська. Артем Тимофєєв розпочав у РФ бізнес зі своїм батьком, який керував там борошномельним бізнесом.

Щоб переконатися у проукраїнських позиціях Тимофєєвих, яких СБУ обрала проміжними виконавцями надважливої ​​місії, спецслужба організувала їхній приїзд до Львова, щоб перевірити на детекторі брехні. Лише переконавшись у їхній лояльності, СБУ довірила подружжю перейти до фази збирання дронів та будиночків на території Росії. При цьому під час повернення до РФ Тимофєєвим вже довелося пройти додаткову перевірку ФСБ, адже в їхніх російських паспортах місцем народження було вказано Україну. Втім, після тригодинного допиту їх пропустили.

Повернувшись до Челябінська, 37-річний Артем Тимофєєв «створив логістичну компанію, орендувавши великий склад та офіс у промисловій частині міста». Він почав купувати вантажівки та наймати водіїв. Чоловік розмістив оголошення на російському веб-сайті та провів співбесіди із 20 кандидатами. «Водії мали бути надійними, але не прискіпливими, пройшовши не лише перевірку Тимофєєва, а й таємну перевірку СБУ».

На орендованому складі Артем та Катерина годинами збирали 150 дронів та вісім будиночків для їх транспортування, керуючи інструкціями з України через аудіо- та відеодзвінки. Складання дронів зайняло близько тижня. Будиночки були більшими, збирати їх було складніше. «Дах одного з будиночків постійно зривався з тонких петель, одного разу мало не вдаривши Катерину. Вони перемонтували її за інструкціями своїх кураторів із СБУ».

Операцію планували на День перемоги, але водії пішли у запій

Все необхідне для операції було готове до кінця квітня. СБУ планувала завдати удару приблизно 9 травня, коли в РФ святкують День перемоги, який російська пропаганда перетворила на ідеологічне свято. Однак у ті дні «з ладу вийшли» одразу кілька водіїв. Це повязано з «російськими національними традиціями»: надмірним споживанням алкоголю протягом тривалого святкового періоду на Великдень, День праці та День Перемоги.

П'ять вантажівок, які перевозили вісім будиночків, нарешті вирушили з Челябінська в багатоденну подорож різними напрямками в період з 23 по 26 травня. Водії не знали про свій справжній вантаж.Це сталося тоді, коли один із водіїв уже проїхав майже 300 км із запланованої дистанції у 3,2 тис. км. Дах будиночка на його причепі з'їхав, через що стало видно дрони, заховані всередині.

"Тимофеєви спали вдома в Челябінську, коли їх телефонним дзвінком розбудив водій, шокований тим, що виявив дрони". «Це якась маячня, — сказав водій Артему Тимофєєву, — під дахом дрони». Що за чорт? — відповів Тимофєєв, вдаючи, що нічого не знає про цей «вантаж».

"Від такої події у подружжя зупинилося серце. Одне неправильне слово, і їхнє прикриття могло бути розкрите, а ФСБ могла миттєво опинитися біля дверей". Тимофєєв заспокоїв водія, пообіцявши уточнити деталі про дивний вантаж. Він зателефонував до свого куратора від СБУ, який порадився з головою служби Василем Малюком. «Керівник СБУ вигадав досить правдоподібне пояснення: це мисливські будиночки із дронами, які використовуються для відстеження тварин на великих територіях. Така версія виглядала правдоподібною, адже на дронах не було видно вибухівки, оскільки її було вмонтовано в їх корпус».

Водій повірив у цю версію та полагодив дах за допомогою місцевого тракториста. Саме в цей момент у СБУ найбільше хвилювалися про дострокове розкриття та провал операції. Але цього не сталося.

Більше того, WSJ вказує на те, що реалізувати операцію допомогло «природне небажання росіян ставити під сумнів команди свого керівництва». Наприклад, російські водії допомагали подолати інші проблеми на маршруті - зокрема необхідність замінити вантажівку після того, як на одній із них поламався компресор.

Утім, саме з цією заміненою вантажівкою згодом виникла проблема: зв’язок із нею був нестабільним. «Проблема була з двома будиночками», — сказав Малюк, якого цитує WSJ. Фахівці СБУ в Києві «намагалися допомогти водієві налаштувати проводку всередині одного з будиночків, але вона, здавалося, не працювала». Потім він перестав відповідати на дзвінки. Пізніше стало відомо, що щось спровокувало пожежу, яка призвела до вибуху автівки та їхнього вантажу, вбивши водія.

Чотири інші з п’яти вантажівок прибули до цілей успішно — вони дісталися малопомітних місць поблизу аеродромів, таких як заправки, щоб випустити дрони.

«Не було жодної тривоги»: кульмінаційну фазу операції супроводжували оплески

Лише 1 червня, в одній кімнаті поруч із пілотами, Василь Малюк розкрив їм ціль місії: російський флот стратегічної авіації.

«Він показав карти та схеми літаків з позначеними на малюнках слабкими місцями, щоб пілоти знали, куди завдавати ударів». Пілоти які звиклі до шаленого тиску боїв на передовій, «реагували спокійно». «Не було жодної тривоги, — згадував один з пілотів. — У нас була конкретна мета, і ми знали, що її досягнемо».

Зрештою прийшов час кульмінації операції "Павутина". Пілоти зайняли свої місця, а за тисячі кілометрів від них дахи будиночків розсунулися, і 117 дронів вилетіли в напрямку російських аеродромів.

Пілоти управляли безпілотниками через монітори, а біля них інші учасники операції спостерігали за подіями.

«Як тільки відбулися перші влучання, не було нічого складного в тому, щоб зрозуміти, куди летіти [іншими дронами], — сказав один з пілотів. — Просто набираєте висоту, бачите чорний дим і розумієте, куди летіти».

Кімнату сповнили оплески, коли влучання йшли в літак за літаком, йдеться у статті. «Це було так емоційно, — розповів один з пілотів. — Коли чуєш, як хтось радісно кричить, розумієш, що все працює, все літає».

WSJ додає, що, попри дискусії серед аналітиків, СБУ наполягає на коректності своїх підрахунків: 41 російський літак було пошкоджено, а щонайменше десяток знищено.

За матеріалами: WSJ, NV

Том: Доброго дня. Привіт, Катерино. Привіт, Сергію.

Сергій: Раді вас бачити, Томе. У Катерині питання, і вона вам перекладатиме, ваші відповіді ми перекладемо українською і викладемо на YouTube, і поширимо в Інтернеті. Томе, хочу окремо подякувати вам за те, що ви постійно робите для України, включно зі збором коштів для ЗСУ. Костя Шабалєв пішов захищати Україну, тож сьогодні ми з Катериною удвох, а Костянтину ми передаємо лише вітання, бажаємо удачі, гарних командирів і дякуємо за захист!

Том: Дуже дякую, я це ціную. Але, те, що я роблю – це навіть не варто згадувати. Насправді більшість роботи виконує Анастасія, а я лише намагаюся залучати людей, щоб бодай трохи допомогти вам. Ось і все.

Катерина: У Сергія є кілька відео, які він хоче вам показати перед наступним запитанням.

Т: [дивиться й коментує] Дніпро, 20 вересня… Так, це добре відомий випадок.

К: Щодо останнього ракетного удару по Дніпру - правда, що бойова частина не вибухнула? Бо є кілька відео. На першому видно дві ракети, і складається враження, що одна не здетонувала, наче бойова частина відпала. Сергій каже, як колишній ракетний інженер, що на його думку, це горів паливний залишок, полум’я йшло з двигуна, а не від бойової частини. Сергій каже, що це сталося біля його будинку. Два будинки прикрили від вибухової хвилі, але вікна й двері повибивало, одна людина постраждала. Та якби здетонувала бойова частина, руйнувань було б значно більше.

Т: Так.

С: То нам просто пощастило?

Т: Так, вам, дуже пощастило…не бачу уламків, які розлітаються — а саме це було б, якби вибухнула бойова частина. Тут видно лише помаранчеву вогняну кулю — це паливо. Ракета не встигла використати все паливо, і залишки в баках вилилися та зайнялися від сили удару. Тож так, схиляюся до думки, що бойова частина просто не спрацювала. Таке трапляється доволі часто — набагато частіше, ніж хтось готовий визнати.

К: Який це був тип ракети?

Т: Це нова російська — вже десь два роки як з’явилася — бомба малого діаметра. З відносно невеликою бойовою частиною, вага близько 100- 250 кг, з висувними крилами. Дуже схожа на американську «small diameter bomb».

Це російська керована авіаційна бомба (КАБ) УМПБ Д-30*(потім напише ТК в особисті)

*УМПБ Д-30 (скор. від рос. «унифицированный междувидовый планирующий боеприпас») — російська планерна авіабомба, створена на основі на ФАБ-250. Орієнтовна дальність застосування УМПБ Д-30СН складає близько 100 км.У деяких джерелах стверджується що вони дооснащенні, крім крил, ще й реактивними двигунами.

Носіями УМПБ Д-30СН є фронтові бомбардувальники Су-34, а також Су-30 та Су-35.

К: Була новина про масштабний продаж американських ракет, але серед країн-покупців не було України. Чи входить Україна до покупців ракет “повітря–повітря”?

Т: Наскільки я знаю – ні. Це комерційна угода, і треба дивитися на неї з точки зору Трампа. Головний інтерес Трампа– це покласти якомога більше грошей з кишень американських платників податків до власної кишені. Чому? Тому, коли він постачає ракети “повітря–повітря” Ізраїлю чи Пакистану, ці країни за них не платять – це оплачує американський платник податків. Тобто гроші платників податків ідуть на закупівлю американської зброї, і зрештою вони опиняються в кишенях самого Трампа, та його партнерів, союзників, спонсорів чи “друзів” – називайте як хочете. Так це працює. Є великий торговий контракт, бо він продає зброю платоспроможним клієнтам. Але серед цих угод є чимало таких, де платять не клієнти, а американські платники податків. У випадку України все очевидно: ви не можете платити, не можете собі дозволити такі ракети – отже, ви для нього нецікаві. Вибачте за прямоту, але саме так Трамп бачить світ. Просто пояснюю його логіку. Ви для нього нецікаві, бо не платите. Йому байдуже, що Пакистан набагато ближчий до Китаю, ніж до США, і що у них тісна військова співпраця. Йому байдуже, що майже напевно ці передові американські ракети рано чи пізно опиняться в руках Китаю – і китайці отримають змогу їх дослідити й зрозуміти, як вони працюють. Йому байдуже, що де-факто військовий диктатор Пакистану має родинні зв’язки з “Аль-Каїдою”. Єдине, що для нього важливо – скільки грошей із цих податків опиниться знову в кишенях Трампа та його партнерів. Такі комерційні угоди робляться в часи Трампа. Хоча, якщо чесно, так відбувається вже десятиліттями – ще задовго до нього. Тож нічого нового тут немає.

К: А може ракети для України купувати Європа, тобто фінансує все і передає нам?

Т: Можна сподіватися, що частина цих ракет усе ж потрапить до України через Європу. Тобто Європа купить їх, а тоді передасть вам. Але це зовсім не гарантовано. Навіть якщо, Німеччина зараз купить версію D3 ракети (AIM-120) AMRAAM і захоче передати їх Україні – вона спершу має отримати дозвіл США. Тому що США фактично не продають ці ракети, а лише дають “ліцензію на використання” клієнту. Ракети залишаються у власності США, програмне забезпечення теж залишається у власності США й так далі. Тож якщо Німеччина, Данія, Швеція чи будь-хто інший захоче перепродати, передати чи подарувати американську зброю Україні – спочатку потрібно отримати офіційний дозвіл із Вашингтона. Так це працює. Тому гарантії, що щось із цього дістанеться Україні, немає взагалі.

К: Ви чітко кажете про війну Індії з Пакистаном. Наскільки є ймовірність застосування ядерної зброї протягом наступного року — у цій війни, або на Близькому Сході чи, не дай Боже, у нашій війні? Можливо, Китай у випадку з Тайванем?

Том: Почнемо з Індії та Пакистану. До травня цього року, ще до війни між Індією та Пакистаном, я би сказав, що загроза була дуже реальною. Тому що Пакистан постійно погрожував Індії застосуванням ядерної зброї. І робив це практично за будь-що. Наприклад: Пакистан відправляє своїх проксі-терористів атакувати Індію, Індія завдає ударів по терористичних таборах на території Пакистану — і одразу лунає: “Ми вас ядеркою накриємо!”. Або економічні санкції, що сильно б’ють по Пакистану — знову: “Ми застосуємо ядерну зброю!”. У них немає жодної концепції “First Use” (використання першими). Вони відкрито погрожують майже так само, як Путін погрожує Україні — вже разів сорок. Тому до травня 2025 року я вважав такий сценарій дуже ймовірним. Після травня стало очевидно, що Пакистан не здатен захиститися від індійських ракетних ударів по ключових об’єктах. Його вразили настільки сильно, що слабкість системи ППО Пакистану повністю оголилася. Індійцям знадобилося всього 90 хвилин, щоб знищити або серйозно пошкодити приблизно десяток пакистанських авіабаз. Крім того, вони вразили щонайменше одне підземне сховище ядерної зброї — можливо, навіть два. Два командні центри були знищені вщент, якщо не три чи чотири. І все за півтори години. Пакистан практично нічим не зміг відповісти. Є докази, що вони збили лише одну індійську ракету з усього, що летіло в їхній бік.

Тобто, попри свої погрози, Пакистан не застосував ядерної зброї після таких ударів. Відтак, вважаю малоймовірним, що найближчим часом вони її використають. Пакистан зрозумів, хай і не публічно визнає: “Нас можуть бити дуже боляче і без будь-якої ядерної зброї. І це справді боляче те, що зробили індуси. Треба переосмислити наші дії”. Індія вже перейшла кілька “червоних ліній” Пакистану щодо ядерної зброї, але він її так і не застосував. Це дуже схоже на ситуацію Україна–Росія: Індія в ролі України, а Пакистан у ролі Росії з її погрозами ядеркою.

Що стосується Тайваню, ситуація інша. Наскільки я знаю, Китай не погрожує застосуванням ядерної зброї проти Тайваню. Тайвань має технічну можливість розробити власну ядерну зброю, але цього не робить. Тому, там це малоймовірно. А тепер про Близький Схід. Там теж цього не буде. З дуже простої причини, яку на Заході чомусь ігнорують: у 2003–2006 роках лідер ісламської революції в Ірані, аятола (чи радше квазі-аятола) Хаменеї, видав ядерну фетву. Ми можемо сміятися чи жартувати з цього, але фетва — це релігійний закон. А якщо у вас напівтеократичний режим, то фетва є законом. Ця фетва забороняє Ірану збирати й утримувати в зібраному вигляді будь-яку ядерну зброю.

Тому навіть якщо Іран має можливість зробити не одну-дві, а кілька ядерних боєголовок, зібрати їх і використати — це не станеться, принаймні не з боку Ірану. А всі ізраїльські дії, атаки, агресія проти Ірану цього року, у червні, й раніше — це насправді знову щось на кшталт того, що робить Трамп: це радше спосіб утримати Нетаньяху при владі, не допустити, щоб ізраїльська юстиція його усунула і притягнула до відповідальності за корупцію, за брехню, за розпалювання агресивних воєн, за трагедію 7 жовтня 2023 року і так далі. Все, що він робить, спрямоване лише на власне збагачення й уникнення правосуддя. Отже, я не бачу серйозної загрози застосування ядерної зброї на Близькому Сході також.

Росія — схожа ситуація. Між Путіним і людиною, яка реально має натиснути “червону кнопку” й запустити ракету чи відправити літак із ядерною боєголовкою, стоїть щонайменше 20 різних людей. І Путін не може бути впевненим, що всі ці двадцятеро виконають наказ застосувати ядерну зброю. Це перше.

Друге: якби Путін застосував ядерну зброю проти України, це викликало б справді великі проблеми із Заходом. Я маю на увазі СЕРЙОЗНІ проблеми. Бо Захід насправді категорично проти застосування ядерної зброї. Так, її там мають — як стримуючий фактор для інших цілей, але передусім саме як стримування. Тому ядерний удар означав би: “Добре, тепер він зайшов занадто далеко, і Захід реагуватиме зовсім інакше”. Путіну таке не потрібно. Йому цілком зручно що війна триває безкінечно. Війна допомагає йому триматися при владі, він підсилює Росгвардію замість того, щоб розвивати регулярну армію — цим гарантує безпеку власному режиму. Усе під його контролем (принаймні номінально). Він може так триматися роками. Економіка розвалюється? Ну й що. Росія завжди може взяти кредити: якщо не самостійно, то через Китай чи ще десь. У неї величезні запаси корисних копалин. Завдяки багатствам вона може позичати гроші, відправляти свою нафту на переробку за кордон і завозити готові нафтопродукти назад. І так далі. Тому не думаю, що Путін застосує ядерну зброю в Україні.

С: Можливо Путін перестав брязкати ядернкою після того, як його кулуарно попередив Китай? Бо Китаю потрібен цілий світ…

Т: [сміється] Звісно, це важливий фактор. Компартія Китаю керує країною на підставі фактичної обіцянки населенню: розвинути Китай у багату державу, щоб усі жили добре, мали достаток і користувалися плодами економічного розвитку. Відповідно, китайський уряд перш за все зацікавлений у стабільності, процвітаючій економіці, щоб усі були задоволені: є квартира, є їжа, все добре й ідеально.

Тому, коли з’являється такий, як Путін, який з одного боку контролює величезні поклади ресурсів, потрібних Китаю для розвитку, а з іншого — погрожує ядерною зброєю… Це для Китаю абсолютно неприйнятно. Вони, безперечно, дали йому сигнал: “Путін, спустися на землю й припини розмахувати ядеркою”. У цьому сумніву немає.

Російська армія й система безпеки зараз безнадійно залежні від імпорту із Китаю: чи то електроніка, чи авіадвигуни для ударних БПЛА, які він запускає по Україні, чи інші складні технології. Тому він не може ризикувати. Йому треба комусь експортувати свою нафту й газ. Він намагається розвивати співпрацю з Китаєм. А цього не буде, якщо він створюватиме проблеми для Пекіна. Тому так — Китай у цій історії дуже важливий фактор.

К: На вашу думку, це ситуативне партнерство між Путіним і Пекіном чи стратегічне, закладене ще до 2022 року?

Т: Я дуже обережний у тому, щоб називати відносини між державами партнерством чи альянсом. Річ у тім, що одна сторона має гроші й реальну силу — це Китай, — але також потребує мінералів і природних ресурсів. Інша сторона настільки дурна, що промотує всі можливості для майбутнього розвитку, аби вести якусь “велику війну” з Україною заради “славного минулого і майбутнього” та іншої маячні. І це Росія.

З китайської точки зору війна Путіна абсолютно безглузда. Тож коли ви кажете “партнерство”: Китай має власні інтереси — це продовжувати розвиватися. Якщо в він стане найбільшою економікою на планеті, найпотужнішою військовою силою — гаразд, так і буде. Але головне завдання Китаю — забезпечити, щоб його величезне населення жило краще, ніж раніше. Це їхня основна мета. Росіяни настільки дурні, що проміняли своє майбутнє на війну в Україні чи деінде і самі зробили себе залежними від Китаю. Китай постачає їм товари, а натомість отримує дешевий газ, дешеву нафту й так далі. Тобто, образно кажучи, Китай тримає Путіна “за горло” (вибачте за вираз). Жодного партнерства тут немає. Це відносини “покупець–продавець”.

Ніякого “О, Боже, тепер ми будемо захищати Росію, а Росія нас” чи “ми брати” — цього немає, попри всі заяви. Лише відносини клієнта й постачальника. Для Китаю це так працює. Їм байдуже до решти. А Путін настільки дурний, що зробив себе надмірно залежним від Китаю. Бо якби Китай завтра зупинив експорт авіадвигунів для дронів-камікадзе чи електроніки, потрібних Росії для виробництва боєприпасів, то вже за тиждень-два Путін не зміг би продовжувати війну. Росія залежна від Китаю, а не навпаки. Китай може знайти джерела мінералів в інших місцях. Просто зручно, що вони є поруч, в Росії. Це робить справу простішою.

К: Якщо для Китаю ця війна не має сенсу, і вони радше проти неї, не підтримують її. Але війна триває. Вони могли б зупинити але не зупиняють. Чому?

Т: Бо ця війна дозволяє Китаю тиснути на Захід, тримати його “зайнятим”. Це також вигідно Пекіну. Поки що Китай може розширювати свої “щупальця” далі: у Латинській Америці в нього чудові відносини, в Африці він уже присутній, в Азії тим паче. А Захід відволікається на дурість Росії та власну безпорадність бо він не може знайти рішення, як закінчити війну, як змусити Путіна її завершити.

Тож із китайської точки зору все чудово. Єдине, що важливо для Китаю у цій війні, — щоб ситуація залишалася достатньо стабільною для продовження економічного зростання. Для цього Китаю потрібен мир. Вони не хочуть більших проблем, ніж уже мають. Наприклад, як було з тарифами адміністрації Трампа чи теперішніми проблемами, що Путін створює Україні та Європі.

К: Повернімось до України. В Херсонській області посадовці інколи починають говорити що росіяни перетнуть Дніпро й спробують повторно окупувати Херсон. Чи вважаєте ви це реалістичним —взимку, коли річка може замерзнути?

Т: Те що росіяни хотіли б цього — у мене нема жодних сумнівів. Вони хотіли б не лише відвоювати Херсон, вони б хотіли заїхати аж до угорського кордону чи молдовського… Серйозно, в мене немає сумнівів щодо їхніх амбіцій. Але їхніх військових можливостей для цього вже немає. Спробую коротко підсумувати. Військовий потенціал Росії для швидких наступів, великих механізованих проривів — його вже нема. Ми виросли в епоху величезної радянської армії: сильно механізованої, з тисячами танків, бронетранспортерів, навіть повітряно-десантні підрозділи були броньовані й могли врізатися в тил ворога на 50 км за день, а при потребі — й 500 км. Такої спроможності зараз немає і не відновиться роками.

Щоб перейти Дніпро, навіть зараз — коли він значно вже вужчий, ніж коли був “Дніпровським морем” до підриву Каховської греблі — їм потрібна дуже велика кількість засобів, яких у них більше немає. Для переправи потрібна техніка, засоби перекидання, і головне — офіцери, здатні організовувати такі переправи й налагоджувати постачання, щоб війська просувалися далі. Таких офіцерів у них уже нема: багато вбиті, покалічені. Тому в них більше не має цієї спроможності.

Те, що вони робитимуть і роблять щодня — це надсилають невеликі групи своїх військ (власне зараз близько 50% штурмів складаються з 2–6 осіб), щоб шукати слабкі місця в українських позиціях. Таких місць багато, бо маса українських бригад і батальйонів зараз на ~50% своєї штатної сили. Українці не можуть утримувати суцільний, щільний фронт, бо відкриваються для російського вогню — не кажучи вже про КАБи, артилерію й особливо безпілотники. Тому росіяни шлють малі загони поміж українськими позиціями. Ви бачили це цьогоріч у Покровську: раптом з’являються їхні групи за лінією фронту, займають 2–3 будинки, і їх важко вибити, бо вони тримаються до останнього. Але це одне — просування по суші чи невеликі рейди, і інше — переправа через річку. Навіть якщо Дніпро значно вужчий, ніж три роки тому перед підривом Каховської ГЕС, перетнути його — зовсім інше завдання. І це зараз поза можливостями Російських Збройних Сил.

К: Противник поступово просувається у Дніпропетровській області, звідки родом Сергій. Які сценарії розвитку подій ви прогнозуєте до кінця осені чи взимку цього року?

Т: Наразі наступ росіян у Покровську фактично зупинився. Вони зазнали там колосальних втрат. Питання в тому, чи захочуть вони далі йти на Покровськ, чи перенаправлять зусилля в напрямку Дніпра. Відповідь залежить від того, де вони можуть зосередити війська й запаси. А факт такий: оскільки російські Збройні сили критично залежать від залізниці для логістики, їм простіше це робити в районі Покровська, ніж у районі Мелітополя. Очікую, що вони продовжать робити дрібні просування в бік Дніпра, на територію Дніпропетровської області, але значно легше їм це робити в інших місцях — у Куп’янську, Краматорську чи Покровську. Вважаю, що цього року чи взимку вони саме там зосередяться.

Дніпро для них — ласий шматок, вони хотіли б його перетнути і йти далі на Захід — хоч би й до Португалії, якби могли. Але вони не можуть. Питання не в тому, чого вони хочуть, а що реально здатні зробити. І на Дніпро в “великому стилі” вони піти не можуть, а на Покровськ — ще так. Це й стримує.

К: Сумська, Чернігівська, Харківська та Запорізька області (Донеччину розглянемо окремо). Які атаки й загрози ви вважаєте можливими там?

Т: Теж нічого великого. У Сумах була така собі “стихійна” група українських військ. Спершу там була справді катастрофічна ситуація — 156-та бригада зазнала страшних втрат. Влітку я дуже хвилювався, що там буде. Бо всі найкращі бригади вивели із Сумського напрямку, й виникла серйозна криза. Спілкувався з військовими, які туди йшли, і їхні повідомлення були жахливі. Тому був приємно здивований, коли ця група українських військ у Сумах не лише стабілізувала ситуацію, а й контратакувала та відбила частину території. Якщо чесно, гірших умов, ніж ті, з якими зіштовхнулися ЗСУ в Сумській області, важко уявити. Але вони вистояли, вижили й відкинули ворога назад. Тож моя оцінка: Суми на певний час у безпеці.

Далі Куп’янськ. Він досі тримається. І не тому, що там добре постачання з українського боку. Справа в тому, що там підрозділи настільки добре організовані, що тримаються попри всі шанси. Це корпус ЗСУ, нашвидкуруч зібраний із різних частин, бо Сирський постійно “мікроменеджить”: перетягує батальйони з одних бригад на інший край України, руйнуючи їхню цілісність. Але штаб 3-го штурмового корпусу робить чудову роботу: перевчив усі підрозділи під своїм командуванням, і вони тримаються. А коли відступають, то дуже повільно, крок за кроком. Думаю, що вони вистоять у кінці, незалежно від того, наскільки Сирський ігнорує ситуацію там.

Далі — Краматорськ. Це Часів Яр, Краматорськ, Сіверськ. Вважаю, вони теж утримаються. Бо там теж досвідчені підрозділи. Деякі я називаю “напів-автономними” секторами. Місцеві командири настільки досвідчені й авторитетні, що відверто ігнорують накази Сирського й діють на власний розсуд. Вони мають достатньо поваги серед сусідів, щоб ті слухали їх. Це, вибачте за порівняння, трохи “мафіозний” стиль. Але він працює. Завдяки цьому сектор тримається. Єдина проблема — постачання. Бо ці підрозділи менш підготовлені, ніж 3-й корпус. Тому без достатніх поставок боєприпасів вони довго не вистоять.

Далі південніше — це вже фактично Покровськ. Тут важко пояснити. Бо офіційно командує Сирський, є штаб 1-го корпусу, десь між ними ще Драпатий… [глибокий видих]. У деякі дні все працює добре — бо Сирський відсутній або зайнятий, а коли він на місці — нічого не працює. Вибачте, але це смішно й сумно водночас. Загалом ситуація стабільна принаймні на східному фланзі, а що буде на західному — побачимо. Один день все добре, інший — усе сиплеться, і залежить від того, хто “зверху” плутається під ногами й роздає безглузді накази.

Запоріжжя. Там фронт більш-менш стабільний уже місяцями, якщо не роками. Поки підрозділи залишаються цілими — нічого поганого для України там не станеться. Час від часу росіяни роблять локальні атаки. Наприклад, два місяці тому вони раптово перекинули підкріплення й тиснули на 128-му гірсько-штурмову бригаду, просунулися на кілька сотень метрів — просто щоб відволікти увагу України від важливішого напрямку (Покровська).

У цілому війна перебуває в глухому куті. Російська мобілізація сповільнюється — принаймні в плані сил, які вони можуть кинути в Україну. Вони не можуть відновити втрати. Зараз у них знову близько 500 тис. активних військ на фронті, а не 600–700 тис., як торік. Це величезна проблема для них. Україні ж трохи легше оборонятися. Але в секторах, як-от Покровськ, усе залежить від того, чи отримують підрозділи достатньо постачання: безпілотники, снаряди, боєприпаси. У масштабному контрнаступі зараз немає можливості. Тому в найближчі 6–7 місяців ми бачитимемо те саме. Жодних великих змін: ні тотальної мобілізації в Україні, ні того, щоб Захід передав 100 танків чи артилерійських систем. Нічого масштабного не планується. І ще одне: попри всі російські “просування” за 2 роки, коли говориш із бійцями, наприклад у Часовому Ярі, вони досі бачать свої позиції дворічної давності. Оце й весь “успіх” Росії. Так, у районі Покровська вони просунулися більше, але на більшості напрямків українські війська стоять там, де були, або їхні старі позиції за 2–3 км позаду російських. Тож не варто чекати якихось великих маневрів чи драматичних змін на фронті.

К: Донецька область. Чому, на вашу думку, росіяни поступово відтісняють українські сили. Це лише завдяки “м’ясним штурмам”, чи є ще фактори?

Т: Головна проблема в тому, що в України немає достатньо військ. Є багато бригад, але більшість із них укомплектовані лише на 50%. Наприклад, у бригаді мало бути 4000 бійців, а є лише 2000. Мало би бути 30 танків, а є 10–15. Мало би бути 100 бронетранспортерів, а немає й 50. Мало бути 100 автівок забезпечення, а є менше 20. Оце є проблема. За таких умов неможливо утримувати фронт у вигляді суцільної, добре з’єднаної лінії. Тому українські офіцери формують невеликі опорні пункти: тут 2 бійці, там 5, ще 10 за кілометр, і так далі. Вони намагаються перекривати один одного вогнем, підтримувати сусідів. Але між точками залишається багато простору. І це означає, що росіяни мають можливостій просочуватися між такими позиціями й заходити глибоко в українські тили. Власне, це вони й роблять більшість часу. Саме так просуваються зокрема в напрямку Дніпропетровської області.

У України недостатньо військ, щоб будувати глибоко ешелоновану оборону. Якби війська були, то мали б першу лінію опорних пунктів, другу лінію за нею, третю ще далі. І росіяни рано чи пізно наштовхнулися б на один із таких опорних пунктів навіть за 5 км у тилу. Але цього не відбувається, бо людей просто немає. Тому вони поступово просуваються. Отже, поки хтось “нагорі” (маю на увазі уряд, міністра оборони чи головнокомандувача ЗСУ) не знайде рішення проблеми нестачі військ і постачання — ситуація не зміниться. Саме тому Росія продовжує повзучий наступ у напрямку Дніпропетровщини.

К: Цей дисбаланс українська армія намагається компенсувати дронами. Тобто ми прикриваємо небо дронами й намагаємося бачити рух ворога нашими “очима” в небі.

Т: У вас просто немає достатньої кількості дронів, щоб робити це повсюдно.

К: Тобто проблема не лише в людях, а й у дронах?

Т: Перша проблема в тому, що навіть якби було 2 мільйони дронів, більшість із них спочатку йшла б на “гарячі точки” фронту — типу Покровська, Куп’янська, можливо, частково Сум. Тобто для Дніпра їх просто не залишиться.

Є ще інший момент: батальйон, який стоїть у Дніпропетровській області, може отримувати, скажімо, лише по 4 дрони на день. Він не може витратити більше ніж 4 дрони за добу. Отже цей батальйон обмежений — якщо росіяни починають просочуватись, по-перше, через те, що дронів мало, їх можуть не помітити; тому вони проходять і проникають. По-друге, навіть якщо їх виявлять, їх можна знищити, але лише за допомогою тих самих 4 дронів — і все. Те ж саме з артилерійськими снарядами: якщо артилерійська група бригади, що має підтримувати даний батальйон, має лише 40 снарядів на день, то вона витрачає ці 40 — і все. А що далі? 40 снарядів витрачаються за 5–10 хвилин, а решта 23 години 55 хвилин — що робити? Ось проблема України: нестача людей, нестача постачання, нестача боєприпасів — нестача фактично всього. Бо вся маса того, що є в України, направляється на Покровськ, на Куп’янськ, на Суми — туди, де найгостріша загроза. Отже, було б необхідно масштабно наростити виробництво БПЛА, масштабно наростити виробництво снарядів тощо. Але цього не відбулося навіть через 3 роки війни. Вибачте, з огляду на те, що весь український народ перебуває під загрозою винищення, не розумію, чому немає загальної мобілізації. Навіть якщо люди не хочуть йти на фронт, то можна залучити їх на заводи — виробляти дрони, боєприпаси, вибухівку тощо. Нинішня ситуація далека від ідеальної, навпаки. Поки цього не станеться, я не очікую жодних серйозних змін для Україні чи в цій війні.

К: Отже, ви вважаєте, що ми могли б стабілізувати ситуацію, якби значно збільшили виробництво дронів і додали їх на лінії фронту,?

Том: З одного боку — так, без сумніву. Але для цього потрібна інша організація згори. Зараз у вас є… вибачте, мушу бути критичним … у вас адміністрація концентрує всю владу й контроль у своїх руках, і ніхто не може нічого робити без її дозволу; ніхто не може навіть зашнурувати черевики без дозволу Зеленського (насправді Єрмака). То як тоді ви очікуєте, що компанії зростатимуть і нарощуватимуть виробництво, якщо: а) їм не дають достатнього фінансування, б) їм не дають дозволи без того, щоб когось у Києві не “попросили” через хабар, в) нема достатньо робочих рук для працевлаштування і так далі? А робітників немає, бо ніхто й не думає про мобілізацію молоді на виробництво БПЛА та одночасне їх навчання. В Україні ніхто навіть не думає про організовані дії в такому напрямку. І якщо у вас є якесь нове проривне рішення — нова технологія, ідея, рішення для БПЛА, для виробництва боєприпасів чи ще щось — спочатку треба отримати дозвіл із Києва. Це означає, що вам доведеться підкупити п’ятьох людей по дорозі, поки ви дістанетесь до тієї правильної людини, якій покажете: «Ось моє рішення, чудова ідея». Потім треба молитися й сподіватися, що це та людина, яка зрозуміє і підтримає вас, дасть фінансування, необхідне для реалізації. От тобі й ланцюжок проблем без кінця: відсутність управлінських навичок, корупція скрізь і так далі. Поки це не буде вирішено — вибачте, але нічого не вийде.

Потрібно, як адміністрація Рузвельта зробила у 1940–1942 роках для підйому виробництва в США: вони переоблаштували всю індустрію і те, як вона працювала. Великі корпорації — Boeing, Lockheed, Martin, Douglas — фактично були поставлені під публічний контроль. Так, це правда. Але з іншого боку публічний контроль був надзвичайно ефективним. Зараз в Україні немає ефективного контролю нічого, вибачте на слові. На це боляче дивитися. У вас фактично система людей, які збагачуються на війні, і все має йти за певними процедурами; от що у вас. А контролю якості — нема. Є випадки, коли фабрика виробляє 30 000 мінометних снарядів, відправляє на фронт, і вони вибухають ще під час пострілу. Їх повертають на завод — завод має їх удосконалити, відремонтувати і знову відправити. І завод каже: “Мм, потратили 5 днів на ремонти” (насправді нічого не зробили) і відправляють їх назад — а військові по суті ремонтують ці міни самотужки. І нічого не відбувається! “Буде розслідування” — офіційна реакція. А через 5 місяців — де це розслідування? Що з того вийшло? Ніхто не знає. І це скрізь так само. F-16 збитий своїми ж ракетами — “буде розслідування”. Через 5 місяців…та яких 5, вже рік — де результати? Ніде. Херсон був захоплений росіянами на 2-й чи 3-й день війни. “Буде розслідування”. 3,5 роки — і нема розслідування. Де результат? Мені дуже боляче слухати це, бо я знаю, що пережили люди Херсона і що вони досі переживають через те… Я не буду вживати надто сильні слова, але як так сталося, що нікого не цікавить встановити, хто був відповідальний за ту катастрофу?

А потім після війни почнеться: “Ой, вибачте, той хлопець загинув”, або “це був той, кого вбили”, і так далі. Ніхто не несе відповідальності. Ваше керівництво не вчиться на власних помилках. Навпаки — воно забороняє вчитися на практиці. Уявіть: ви починаєте нову роботу, подаєтеся на посаду і починаєте працювати — незалежно від кваліфікації, робота відрізняється від роботи, і люди вчаться робити її на практиці. Це нормальний процес. Ви вчитеся, бо різні компанії мають різні процедури, колеги інші, начальник інший — ви вчитесь на досвіді. В Україні цього немає. Особливо в політичному та військовому керівництві — вони вважають себе непогрішимими. Якщо ви кажете, що вони помиляються — ооо… “Ідіть і атакуйте ту позицію!” — типова реакція. Отже, поки немає серйозних розслідувань і реального навчання на помилках — а чи то три роки тому, чи три години — нічого не зміниться. Вибачте за прямоту, але інакше я не можу сказати.

К: Нещодавно один російський економіст заявив, що санкції майже не впливають на Росію. Як Ви думаєте, санкції працюють?

Том: Санкції завжди звучать прекрасно і фантастично. І нам завжди приємно, коли наш противник підпадає під санкції. Але загалом вони або не працюють, або навіть дають зворотний ефект. У випадку з Росією санкції частково корисні. Замороження активів на Заході, заборона імпорту… ну не повна заборона, але обмеження на імпорт нафти й газу —це має сенс. Але решта насправді вже не працює. Або, принаймні, росіяни знаходять способи їх обходити.

Приклад із високими технологіями. Уже три з половиною роки повинна діяти повна заборона на експорт західних технологій. А що ми бачимо? В Україні падають дрони Шахед/Герань. Відкриваєш його — всередині повно західних технологій, західної “начинки”.

ЄС каже: якщо ми знайдемо великі китайські операції на підтримку Росії, тоді накладемо санкції на Китай. Добре. А тепер — 500 Гераней атакують Україну за одну ніч. І майже в кожному стоїть китайський двигун. Де реакція ЄС?

Тож санкції ефективні рівно настільки, наскільки ті, хто їх накладає, реально дотримуються їх і забезпечують виконання. Якщо ви просто оголосили санкції, але нічого не робите — то ці санкції нічого не варті. У випадку Росії та Китаю масштабні санкції марні саме тому, що вони не застосовуються по-справжньому. Немає чіткої процедури їх реального впровадження. Маю на увазі: як так може бути, що російські танкери вже три роки проходять повз Північну Німеччину та Данію, запускають безпілотники над територією Північної Німеччини й Данії, прямо над однією з головних авіабаз ВПС Данії, а поліції заборонено по них стріляти?

Ще приклад. ЄС заборонила RT, російський телеканал, заборонили більшість російського інтернету. Але ми й досі дозволяємо кремлівським пропагандистам поширювати дезінформацію, брехню й міфи в соцмережах. Вони дестабілізують ЄС і окремі країни. Чого варті ці санкції? Чого ми досягли, заборонивши RT? Та нічого. Можна було дозволити їм мовлення, як і раніше, бо різниці мало.

Отже, санкції працюють лише тоді, коли застосовуються серйозно. Зараз цього нема. Бо в гіршому випадку, вибачте, BMW чи Porsche, чи як там зветься весь концерн, змушений експортувати свої авто в Росію через Казахстан. Ось і всі санкції. Прибуток виявляється важливішим за санкції. Ось у чому проблема.

Частина 2 інтерв'ю

Повне інтерв'ю на англійській мові

#UkraineWar2025 #TomCooper #ТомКупер #ВійнаВУкраїні #Дрони #СанкціїНеПрацюють #ЗСУ #RussianLosses #TrumpUkraine #россияУкраина #Украинароссия #ТрампУкрана #FlamingoMissile #Війна #AirWar #НАТО #КАБи #ПеремогаУкраїни #Херсонатаки #Дніпрообстріл #Покровськ #МобілізаціяУкраїна #KhersonAttacks #DniproShelling #Pokrovsk #MobilizationUkraine #nuclearweapons #indianarmy #Iran #pakistanwar #indiawar #войнаевропа #зброядляукраїни #ядерка

Редакторській переклад: Сергій Чернявський

Протягом останніх тижнів і місяців ми отримали чимало запитів у стилі: «Чи можете ви пояснити рівень командування корпусами ЗСУ? Скільки існує корпусів? Як далеко зайшла ця реорганізація (після дев'яти місяців з моменту її оголошення)?… тощо».

Дон сів і майже два місяці збирав усю доступну інформацію.

***

Залужний писав , що у 2019 році українська армія планувала створити командну структуру, яка керуватиме цілями стратегічного, оперативного та тактичного рівнів. У 2020 році Міністерство оборони заявило про завершення цих зусиль. Коли Залужний став Головнокомандувачем у липні 2021 року, він виявив, що роль Міністерства оборони у формуванні політики остаточно відокремлена від обов'язків Головнокомандувача щодо реалізації політики на стратегічному рівні, але реформи на оперативному рівні ледве розпочалися, а тактичні реформи так і не були розпочаті.

Будь-які спроби розвитку загальновійськових можливостей, покращення ситуаційної обізнаності та командування й управління зустріли опір з боку політиків. Фактично, восени 2021 року наглядовий орган у Міністерстві оборони вимагав негайного призупинення дії програмного забезпечення «Кропива» , що Залужний проігнорував. Серія штабних та польових навчань у другій половині 2021 року показала, що Генеральний штаб міг забезпечувати виконання завдань, але не забезпечував планування, а Командування Сухопутних військ могло виконувати завдання, але не мало організації оперативного планування.

Навесні 2022 року Залужний читав історію Радянської армії у Другій світовій війні, в якій зазначалося, що ліквідація корпусного рівня командування вимагала створення тимчасових груп оперативного управління для заповнення прогалини, і це негативно вплинуло на ефективність Радянської армії. Коли корпуси були відновлені в 1942 році, почали проявлятися можливості загальновійськового зв'язку, які повністю дозріли до кінця 1943 року.

Україна відтворювала радянську історію, ліквідуючи корпусний рівень управління, і їм довелося імпровізувати організацію на оперативному рівні, щоб заповнити прогалину. Не дивно, що ефективність української армії постраждала.

До літа 2022 року українська армія мала Генеральний штаб на стратегічному рівні та 24 різні командні організації, які намагалися заповнити прогалину на оперативному та тактичному рівнях. За підрахунками Залужного, їм все ще не вистачало 18 командних організацій, саме тому так багато бригад і батальйонів було призначено до існуючих 24 оперативно-тактичних командувань. Крім того, ці перевантажені тимчасові командні організації були укомплектовані особовим складом з 10 і більше різних підрозділів.

Тимчасові імпровізовані командні підрозділи зрештою лише погіршили проблему. А зі створенням нових бригад проблеми зростали.

Одна тактична група могла б командувати 15-20 бригадами замість очікуваних 3-5. Командир бригади міг би контролювати більше 12 батальйонів замість очікуваних 3-5. Навіть якщо зв'язок між вищестоящими та підлеглими підрозділами функціонував, це було б занадто багато даних для обробки та обробки. Вигорання командира та штабу стало проблемою.

Через це Генеральний штаб під керівництвом Залужного влітку 2022 року розробив план впровадження структури корпус-дивізія-бригада.Його схвалили США та Велика Британія. 9-й та 10-й корпуси були створені до того, як ці ініціативи було припинено. Урядовий чиновник повідомив Залужному, що концепція штабів на рівні корпусу є «радянським пережитком», і деякі «радянські пережитки» (генерали старшого покоління) у війську погодилися.

Зрештою, після лобіювання та протестів бригад і батальйонів армії, українські політики погодилися створити корпус. Це ніколи не було легко реалізувати. Щоразу, коли виникала надзвичайна ситуація, Сирський виділяв батальйони з бригад і терміново перекидав їх до проблемного сектору за 10-300 км. Додавання цих підрозділів до відповідальності місцевого оперативного командира збільшувало навантаження на їхнє командування навіть після того, як загрозу було подолано. Розплутування осиротілих батальйонів та повернення їх до бригад без порушення місцевої оборони призвело до ризику. Переміщення цілих бригад так, щоб вони воювали пліч-о-пліч в одному корпусі, є більшим ризиком. А якщо сектор вже нестабільний, наприклад, навколо селища Комар (Донецька область) чи Покровська, дуже важко вивести будь-який підрозділ, що обороняється, навіть якщо фрагментація підрозділів сприяє цій нестабільності.

***

Проблеми

Протягом багатьох років прагнення до реорганізації вимагало створення системи корпус-дивізія-бригада, але Генеральний штаб – той самий вищий командний вузол, який виявився нездатним забезпечити планування – заявив, що дивізійний рівень буде занадто дорогим з точки зору обладнання та персоналу, тому вони схвалили систему корпус-бригада. Усі корпуси мали звітувати перед оперативними командуваннями (Захід, Північ, Схід та Південь). І все ж тепер над корпусним рівнем з'являється командний рівень під назвою «Угруповання сил» (УВС). Одним із прикладів є те, що УВС Схід командуватиме 3-м, 9-м та 11-м корпусами. Оперативно-стратегічна група «Хортиця» вже командує цими секторами. Можливо, що УВС замінить «Хортицю» в цьому секторі та створить менші, більш керовані стратегічні угруповання. Також можливо, що вона стане марним рівнем командування, який командири корпусів навчаться ігнорувати, подібно до того, як багато успішних бригад змогли ігнорувати оперативно-тактичні/стратегічні групи.

Певного прогресу досягнуто, але залишається багато питань .Наприклад, Оперативно-тактична група «Луганськ» , яка контролювала підрозділи в Торецькому та Сіверському секторах, була розформована, а штаб став 11-м корпусом. Оперативно-тактична група «Донецьк» , яка відповідала за підрозділи між Торецьком та Великою Новосілкою, також була розформована, а штаб став 9-м корпусом.

Попередня імпровізована командна структура мала три оперативні стратегічні групи, кожна з яких мала різну кількість оперативних тактичних груп. Корпуси повинні звітувати перед Оперативним командуванням Схід, Оперативним командуванням Північ, Оперативним командуванням Південь та Оперативним командуванням Захід. Запровадження так званого командного рівня Угруповання сил затьмарює ясність ситуації.

Ось лише деякі з проблем, які зараз турбують армію:

Високопоставлений офіцер одного з корпусів, що формувався, назвав (неназвану) Оперативно-тактичну групу у своєму районі «купою брехунів», заявивши, що все це «повне лайно». Співробітники ОТУ думають про корпус так само.

Нові корпуси беруть під контроль райони, де йдуть запеклі бої, і виснажені бригади не можуть їх зупинити без додаткових ресурсів.

Через імпровізоване розгортання бригад по всьому фронту, корпуси командуватимуть секторами, до яких входитимуть підрозділи, що офіційно не приписані до корпусу, але перебуватимуть під його оперативним контролем. Це очікувалося, і такий статус триватиме досить довго. Але принаймні, зрештою, до штабів оперативного рівня буде приписано менше підрозділів, ніж було в організаційній структурі Оперативної стратегічної групи/Оперативної тактичної групи.

Особовий склад підрозділів корпусного рівня, таких як безпілотники, розвідники, інженери тощо, комплектується з самих бригад, а не з армії, а поповнення шляхом мобілізації мінімальне. Один офіцер описав ситуацію:

«З 11 бригад, що знаходяться в зоні, три належать до корпусу. У відділі вогневої підтримки корпусу лише половина – безпосередньо артилеристи, решта – заступники політслужбовців, заступники інженерів, топографи. Я особисто сідав і навчав людей працювати з «Кропивою». Окрім вербування некомпетентних людей, є ще й проблема з продажем посад компетентним людям.»

Ще одне питання – чи знаєте ви, з чого нам слід сформувати корпусний батальйон БПЛА? Зі стрілецького батальйону однієї з бригад. Коли, на вашу думку, вони почнуть нормально літати ?

Кропива існує з початку відкритого вторгнення. Це важлива система, яка використовується для передачі інформації та координації дій. Той факт, що вона не використовується повсюдно, свідчить про те, наскільки нерівномірні компетенції та можливості між усіма підрозділами армії. А це пряме відображення в ланцюгу командування.

Деякі корпуси вже активно підтримують свої нещодавно підпорядковані бригади. Інші корпуси надто зайняті самоорганізацією, щоб бути корисними для бригад. Вони воюють та забезпечують себе так само, як і за старої системи.

***

Більша проблема

Зусилля з реорганізації вже показали деякі покращення, найбільш публічно це стосується 3-го корпусу. Вони показали, що компетентне впровадження, підкріплене достатніми ресурсами, може покращити тактичну ситуацію. Але багато командирів зазначають, що армії бракує стратегічної мети. Після того, як мета обрана, можна вжити заходів для її досягнення.

Бригадний генерал поділився своїми побоюваннями : «Якщо таке бачення існує, то ніхто у військах про нього не знає, але ми повинні знати це до рівня командирів батальйонів точно! Якщо ми не знаємо, куди йдемо, то ми опинимося де завгодно, тільки не там, де нам потрібно бути. Призначення Мадяра, створення корпусів – це, можливо, нас кудись приведе. Але куди? Я сам не знаю ».

«Нам потрібно визначити, до якого стану ми рухаємося. Чого ми хочемо з точки зору ворога, територій, людей? Це може бути коротке формулювання, яке ми потім розбиваємо на частини – враховуючи те, які ресурси та можливості ми маємо».

Наприклад, ми хочемо повернути собі Маріуполь – тоді ми чітко прокладаємо шлях до того, як це зробити. Які заходи потрібні, які ресурси? Незалежно від того, хто сьогодні головнокомандувач чи міністр оборони, і якщо вони зміняться завтра, ця робота має продовжуватися».

***

Розгортання

Українська армія переживає значні організаційні зміни, але це лише короткий огляд поточного стану. Кожен корпус має підрозділи ППО, технічного обслуговування, логістики, медичні, розвідувальні, безпілотні та артилерійські підрозділи, але на картах будуть відображені лише піхотні бригади корпусу. Окремі батальйони та полки розглядатися не будуть.

За останні кілька тижнів і місяців відбулося багато змін, і незабаром відбудеться ще більше змін. Деякі оголошені організаційні кроки були змінені невдовзі після цього, наприклад, 41-шу бригаду було призначено до 12-го корпусу в червні, а потім перепризначено до 16-го корпусу в серпні. Незважаючи на зміни в розвитку подій, цей знімок має дати широке уявлення про розгортання корпусів станом на цей тиждень.

Половині корпусів публічно призначено сектор для оборони. Інші корпуси все ще формуються або їм не призначено сектор, оскільки складові бригади все ще розпорошені по кількох секторах. Усі корпуси з призначеними секторами повинні мати оперативний контроль над підрозділами у своєму секторі, навіть якщо вони не належать до їхнього корпусу. Сподіваємося, що сектори корпусів зрештою матимуть лише корпусні підрозділи, а ширина сектора буде відповідно визначена.

1-й Азовський корпус (Національна гвардія) - головний підрозділ: 12-та Азовська бригада

Підполковник Денис Прокопенко вступив до лав батальйону «Азов» стрільцем у 2014 році та став командиром полку «Азов» у 2017 році. Будучи наймолодшим командиром в історії Національної гвардії, він перетворив її на елітний підрозділ. Він обороняв Маріуполь 86 днів і провів 124 дні в полоні. У квітні став командиром корпусу.

Цьому корпусу ще не призначено сектор відповідальності. Фактично, наразі головна бригада, 12-та Азовська, перебуває під оперативним командуванням 19-го корпусу, який відповідає за Костянтинівський сектор.

1-ша Буревська бригада, 14-та Червонокалинова бригада та 15-та Кара-Дазька бригада знаходяться в Куп'янському секторі, але на відстані 16-25 км одна від одної.

12-та Азовська бригада та 20-та Любартівська бригада в Торецькому секторі розташовані досить близько одна до одної, можливо, сусідять одна з одною, але в цьому котлі так багато підрозділів, що важко сказати, хто саме.

***

2-й Хартійський корпус (Національна гвардія) - головний підрозділ: 13-та Хартійська бригада

Полковник Ігор Оболенський служив у спецпідрозділі «Омега» та став командиром 13-ї оперативної бригади. У квітні він став командиром корпусу.

3-тя «Спартанська» бригада веде бої в Покровському секторі, 4-та «Рубіжська» бригада знаходиться в Сіверську, а 13-та «Хартійська» бригада знаходиться перед Глибоким у Харківській області. Місцезнаходження 17-ї та 18-ї бригад невідоме.

***

3-й армійський корпус - головний підрозділ: 3-тя штурмова бригада

Полковник Андрій Білецький став одним із засновників батальйону «Азов» у 2014 році. Полк спеціального призначення «Азов» став 3-ю штурмовою бригадою у 2022 році. У березні він став командиром 3-го корпусу.

3-тя штурмова бригада є головним підрозділом корпусу, і вони розширюють свої батальйони безпілотників та зенітної оборони до полків на рівні корпусу. Медичний підрозділ стане батальйоном, а підрозділ зв'язку буде створено як батальйон, обидва на рівні корпусу. Розвідувальний батальйон буде окремим підрозділом на рівні корпусу. Вони формують підрозділи корпусного рівня з нуля та використовують свою репутацію для заповнення вакансій, чого немає у багатьох бригад та корпусів. Корпус замінив "Кремінну тактичну групу".

Щодо змін у порівнянні зі старою системою командування, заступник командира 3-го корпусу сказав: «Це колосальні зміни. Я жодного разу в житті не бачив свого старшого командира, якого я замінив – командира Кремінної ТГР. Це була віртуальна структура. А ми займаємося реальними справами. Наш командир вже звернув увагу головнокомандувача на питання, які раніше не були вирішені. Головне, що ми нікого не змушуємо відновлювати втрачені позиції будь-якою ціною; ми аналізуємо, ми не боїмося приймати правильні рішення. Ми допомагаємо з перших днів».

60-ту механізовану бригаду цього місяця було переведено з 11-го корпусу до 3-го корпусу, ймовірно, тому, що вони розташовані досить близько до 3-ї штурмової бригади. Нещодавно до корпусу були додані 53-тя та 63-тя механізовані бригади. 3-тя штурмова бригада налічує 10 000 солдатів, а 3-й корпус, за оцінками, матиме 50 000. Ймовірно, у майбутньому він отримає важку механізовану бригаду.

3-му корпусу було надано контроль над 120-кілометровим фронтом, як показано на карті, а також оперативне керівництво всіма підрозділами в цьому секторі. 3-тя штурмова бригада розкидана на 60 км на північній стороні Тернського виступу, а її підпорядковані підрозділи розкидані серед підрозділів, що не входять до корпусу, для посилення їхніх можливостей та демонстрації їм методів ведення бойових дій у стилі 3-ї бригади/корпусу.

60-та, 63-тя та 53-тя механізовані бригади розташовані на південній стороні Тернського виступу.

53-й має батальйон поблизу Торецька.

***

7-й корпус швидкого реагування - головний підрозділ: 25-та повітряно-десантна бригада

Полковник Євген Ласійчук був командиром 25-ї повітряно-десантної бригади, перш ніж очолити 7-й корпус.

7-й корпус було сформовано у січні 2024 року для адміністративного управління всіма десантно-штурмовими бригадами. Коли Україна вирішила використовувати корпуси як оперативні підрозділи, було створено 8-й десантно-штурмовий корпус, а бригади розділено між двома корпусами. Командира 25-ї повітряно-десантної бригади нещодавно було призначено командиром корпусу. 7-й корпус у певний момент служитиме у Покровському секторі.

79-та десантно-штурмова бригада розташована поблизу Кіндратівки, а 78-й десантно-штурмовий полк — поблизу Олексіївки. Між ними розташовані ще одна бригада та полк.

77-ма аеромобільна бригада воює сама на південь від Куп'янська.

81-ша аеромобільна бригада знаходиться в районі Сіверська. Вона тимчасово приписана до 11-го корпусу, щоб сектор воював як єдине командування.

25-та повітряно-десантна бригада у Покровську.

8-й десантно-штурмовий корпус - головний підрозділ: 82-га десантно-штурмова бригада

Полковник Дмитро Волошин був командиром 82-ї десантно-штурмової бригади, перш ніж його призначили командувачем 8-го десантно-штурмового корпусу.

71-ша єгерська бригада та 95-та десантно-штурмова бригада знаходяться досить близько одна до одної, що, ймовірно, вони працюють як єдина команда. Багато деталей невідомі громадськості, зокрема, чому 78-ма та 79-та бригади знаходяться в іншому корпусі, ніж 71-ша та 95-та, коли всі вони розташовані поруч одна з одною. З іншого боку, високоефективні бригади, такі як ці, часто координують свої дії одна з одною. Під час вторгнення на Курську вежу вони регулярно консультувалися одна з одною за відсутності ефективної присутності вищого командування.

80-та десантно-штурмова бригада знаходиться за 40 км.

82-га десантно-штурмова бригада намагається стримати просування росіян на північ між Покровськом та Костянтинівкою. 46-та десантно-штурмова бригада знаходиться на північ від Комара.

***

9-й армійський корпус

Генерал-майор Віктор Ніколюк командував 92-ю механізованою бригадою, Оперативним командуванням «Північ» та Навчальним командуванням сухопутних військ, перш ніж очолити 9-й корпус у 2024 році.

9-й корпус стратегічного резерву був сформований у листопаді 2022 року за типом тактичної групи з десятьма бригадами, кількома батальйонами, артилерією та іншими допоміжними підрозділами. Наразі він налічує вісім бригад, хоча їхня кількість, ймовірно, буде скорочена в майбутньому. 3-тя штурмова та 58-ма моторизована бригади вийшли до складу 3-го та 16-го корпусів відповідно. 9-й корпус діятиме в Покровському секторі.

Командиром 9-го корпусу був генерал Тарнавський, який командував 17-ю танковою бригадою з 2011 по 2015 рік, коли вона переживала труднощі. У 2015 році він балотувався до міської ради Кривого Рогу від проросійської партії. У 2022 році він був заступником командувача Оперативного командування «Схід». Потім він командував Стратегічною групою «Таврія», яка керувала літнім наступом 2023 року під Оріхівом. У 2024 році його було призначено командиром 9-го корпусу, поки він не пішов у відставку в червні 2025 року.

У секторі 9-го корпусу розташовано близько дев'яти бригад та дев'яти батальйонів, які не входять до складу корпусу.

47-ма механізована бригада є найвідомішою і часто використовується у складних операціях, але її командири кілька разів змінювалися. Вона розташована на російському кордоні, посередині між Тьоткіним та місцем вторгнення Росії до Сум.

4-ту танкову бригаду нещодавно було переформовано в 4-ту важку механізовану бригаду та переведено з Костянтинівки до Борової.

32-га механізована бригада, 68-ма єгерська бригада (легка піхота), 142-га механізована бригада та 153-тя механізована бригада – усі вони знаходяться в Покровському котлі та зараз повинні працювати як корпус. Разом з ними в Покровському котлі є ще чотири бригади.

100-та механізована бригада знаходиться в Костянтинівському котлі.

5-та важка механізована бригада, раніше 5-та танкова бригада, намагається зупинити просування росіян на захід від Комара.

***

10-й армійський корпус

Командувачем є Сергій Перець. Раніше він командував 56-ю моторизованою бригадою з 2016 по 2017 рік, а потім служив у генеральному штабі, командуючи оперативно-тактичною групою «Старобліськ» у районі Тернів. У 2023 році його було призначено командиром 10-го корпусу.

116-та механізована бригада перебуває у резерві в Сумах.

43-тя механізована бригада утримує лінію оборони на схід від Куп'янська, а 115-та механізована бригада — у резерві в районі Терни.

117-та механізована бригада зазнає авіаударів, намагаючись перешкодити росіянам просуватися на північ між Покровськом та Костянтинівкою.

***

11-й армійський корпус

11-й корпус – найстаріше діюче формування в українській армії. Спочатку це був резервний корпус, але у 2023 році він був перетворений на 11-й армійський корпус. Його командир Сергій Сірченко очолював дві різні бригади до 2023 року, коли став заступником командувача Оперативного командування Схід і очолив 11-й корпус у грудні 2024 року. Корпус візьме на себе обов'язки Оперативно-тактичної групи «Луганськ» між Часовим Яром та Сіверськом і використовуватиме той самий штаб.

60-ту та 63-тю механізовані бригади щойно перевели до 3-го корпусу, а 61-шу механізовану бригаду щойно перевели звідти, але вона ще не з'явилася в жодному іншому корпусі. Наразі до цього корпусу приписано лише чотири бригади, тому, ймовірно, у майбутньому вони отримають ще одну бригаду.

24-та, 56-та та 30-та механізовані бригади розташовані поруч одна з одною на захід від Бахмута. 54-та механізована бригада розташована трохи південніше від Сіверська.

81-ша аеромобільна бригада все ще входить до складу 7-го корпусу, але наразі підпадає під оперативне управління 11-го корпусу.

10-та гірсько-штурмова бригада не входить до складу корпусу, але знаходиться між 54-ю та 30-ю бригадами. Немає повідомлень про те, що 10-та перебуває під оперативним контролем 11-го корпусу, але це було б логічним розвитком подій.

30-та бригада має два окремі батальйони в Куп'янському секторі.

Окрім 10-ї гірсько-штурмової бригади та батальйону 143-ї бригади, у цьому секторі немає підрозділів, які не належать до корпусу, що робить його найбільш однорідним корпусним сектором в армії.

***

12-й армійський корпус

Павло Процюкр очолив 51-шу механізовану бригаду у 2014 році та був звільнений з командування через заперечення своїх солдатів, які стверджували, що він врятував багато життів. Він був заступником начальника штабу Оперативного командування "Захід", поки у травні не отримав командування 12-м корпусом. Про формування корпусу було оголошено у березні 2025 року.

Корпус незвичайний тим, що має підпорядковані підрозділи Прикордонної служби, Територіальної оборони, Національної гвардії, Сухопутних військ і навіть 26-ї річкової катерної дивізії Річкової флотилії. Його основним завданням на даний момент є оборона Києва. Президентська бригада та 67-ма механізована бригада постійно прикомандировані до корпусу, а решта підрозділів тимчасово прикомандировані до корпусу.

Президентська бригада виявилася дуже надійним підрозділом, але вона не воює як бригада. Вона має чотири механізовані батальйони та два батальйони спеціального призначення, і їх постійно використовують як окремі «пожежні бригади», щоб заткнути дірку там, де виникла остання криза. Вона має батальйон спеціального призначення в Сумах, механізований батальйон поблизу Куп'янська, два механізовані підрозділи поблизу Торецька (але вони не воюють разом як команда), батальйон спеціального призначення поблизу Покровська та механізований батальйон на захід від Великої Новосілки. Якби їх коли-небудь використовували як цілісну бригаду, вони були б грізною силою.

19-та бригада Національної гвардії розміщує гарнізон у Миколаєві.

27-ма бригада Національної гвардії перебуває в резерві в Сумах.

31-й полк Національної гвардії та 112-та територіальна бригада знаходяться на протилежних кінцях Куп'янського котла.

25-та бригада охорони громадського порядку, 28-й полк охорони державних об'єктів та 120-та бригада територіальної оборони – усі вони знаходяться у Покровську, але вони не воюють як корпус.

67-ма механізована бригада намагається зупинити російську експансію з Комара. Підрозділ було сформовано в листопаді 2022 року на базі "Добровольчого українського корпусу" та інших підрозділів, пов'язаних з "Правим сектором". Вони дискримінували новобранців, які не мали таких самих політичних переконань, і наражали їх на небезпеку. Бригаду було розформовано в квітні 2024 року, а особовий склад відправлено до інших підрозділів. Через шість місяців її було відновлено з новим командиром.

118-та бригада територіальної оборони має три батальйони, розгорнуті у Малій Токмачці (Запоріжська область), але два батальйони були виділені та відправлені до Сум, а ще один – до Велика Новосілки (Донецької області).

19-та бригада Національної гвардії розміщує гарнізон у Миколаївці.

***

14-й армійський корпус

Корпус було сформовано у лютому 2025 року, але його командирів та підрозділи не оголошено. Полковник Руслан Ткачук мав бути його командиром, але пізніше його кандидатуру відхилили, і він залишається командиром 100-ї механізованої бригади. Свого часу його командиром мав бути Олександр Ярмошевич , заступник командира 5-ї важкої механізованої та 156-ї механізованих бригад, але й це не відбулося.

***

15-й армійський корпус

Про створення цього корпусу було оголошено у березні 2025 року, але з того часу жодної інформації не було опубліковано.

***

16-й армійський корпус

Євгеній Кураш був командиром 25-ї аеромобільної бригади, яка брала участь у Харківській наступальній операції 2022 року. Очікується, що вона візьме на себе обов'язки Оперативно-тактичної групи «Харків», центром якої був Вовчанськ, з Міловим на східному краю та Харковом на західному. Цей фронт зараз укомплектовується вісьмома бригадами, лише три з яких приписані до корпусу. За збігом обставин, 16-й корпус наразі має вісім бригад, приписаних до нього.

41-ша механізована бригада знаходиться в Сумах, одразу за лінією фронту.

57-ма та 58-ма моторизовані бригади, а також 113-та територіальна бригада знаходяться поблизу Вовчанська. 101-ша бригада та бригада «Форпост» знаходяться між ними. Немає інформації про те, що ці дві бригади перебувають під оперативним контролем 16-го корпусу, але оскільки вони були частиною Харківської ОТГ, було б логічно, що ними командуватиме 16-й корпус.

154-та механізована бригада намагається не допустити оточення Куп'янська. 3-тя важка механізована бригада знаходиться за лінією фронту поблизу Борової, але має батальйон, виділений та розгорнутий поблизу Дворічної.

42-гу механізовану бригаду було розгорнуто на схід від Костянтинівки та щойно переміщено на захід від міста. 92-га штурмова бригада знаходиться за лінією фронту між Покровськом та Костянтинівкою. Офіційно не було оголошено про головну бригаду для 16-го корпусу, але 92-га бригада була б очевидним вибором. Це ветеранський підрозділ, який тісно співпрацював з 13-ю Хартійською бригадою, яка стала достатньо сильною, щоб стати головною бригадою для 2-го корпусу.

***

17-й армійський корпус

Володимир Сіленко служив в українській армії з 1985 по 2005 рік. Він повернувся до служби у 2014 році, командуючи 92-ю бригадою, і був начальником штабу 93-ї та 71-ї бригад. Він став командиром 30-ї механізованої бригади, поки не обійняв командування 17-м корпусом.

Корпус буде відповідальним за запорізький сектор. У 60-кілометровому секторі також є дев'ять бригад/полків та шість батальйонів, які не входять до складу корпусу.

110-та механізована бригада, відома тим, що вижила протягом понад року інтенсивних боїв в Авдіївці, зараз перебуває в тилу, відпочиває та відновлює озброєння після боїв під Комаром.

128-ма механізована, 241-ша бригада територіальної оборони та 128-ма гірсько-штурмова бригади воюють пліч-о-пліч у Кам'янському. 128-му механізовану бригаду було реорганізовано з бригади територіальної оборони минулого місяця. 128-ма гірсько-штурмова бригада мала міцну присутність у цьому секторі, де лінія фронту майже не рухалася роками.

65-та механізована бригада розгорнута на південь від Оріхова, 118-та механізована бригада обороняє Малу Токмачку, а 118-та механізована бригада обороняється перед Мирним.

***

18-й армійський корпус

Роман Дармограй командував 10-ю гірсько-штурмовою бригадою, поки не прийняв на себе командування 18-м корпусом.

Інформація про підрозділи, приписані до цього корпусу, не оприлюднена.

***

19-й армійський корпус

Олександр Бакулін командував 57-ю бригадою, перш ніж прийняти командування 19-м корпусом. 19-й корпус оборонятиме Костянтинівський сектор. До корпусу було виділено батальйон безпілотників та протитанкової техніки, але про інші підрозділи не повідомлялося.

Біля Костянтинівки розташовано близько 20 бригад/полків та 17 батальйонів. Можливо, деякі з цих підрозділів вже приписані або будуть приписані до 19-го корпусу.

20-й армійський корпус

20-й корпус буде розгорнуто в секторі Комар.

17-та важка механізована бригада вже кілька місяців дислокується на північ від Покровська.

23-тя, 33-тя, 141-ша та 31-ша механізовані бригади розгорнуті від Дачного до Шевченка. 110-та бригада територіальної оборони обороняється перед Темирівкою.

У секторі 20-го корпусу є близько восьми бригад та семи батальйонів, які офіційно не входять до його командної структури.

***

21-й армійський корпус - головний підрозділ: 93-тя механізована бригада

Валерія Курача звільнили з тактичної групи «Вугледар» після того, як війська, зокрема 72-га бригада, були оточені та зазнали важких втрат. Один офіцер, який служив під його керівництвом, сказав, що він перевершує багатьох некомпетентних офіцерів своїм рівнем некомпетентності. Як і 1-й та 2-й корпуси, цей корпус підпорядковується військам територіальної оборони, а не Сухопутним військам.

Чудова 93-тя механізована бригада розташована на південь від Часового Яру, а 159-та механізована бригада розгорнута трохи східніше від Малої Токмачки.

***

30-й корпус морської піхоти

Генерал-майор Дмитро Делятицький був командиром єдиного підрозділу морської піхоти України поблизу Феодосії, Крим, у 2014 році. Після короткого затримання він очолив дві роти морських піхотинців, які дотрималися присяги на вірність Україні. Він командував 36-ю бригадою протягом трьох років. Коли у 2018 році було створено морську піхоту з девізом «Завжди вірні», він став її заступником командира. Після керівництва Одеською військовою академією він очолив 30-й корпус морської піхоти, коли попередній командир став командувачем Об'єднаних сил.

Усі підрозділи морської піхоти входять до складу 30-го корпусу. Вважається, що 30-й корпус контролює оборону поблизу Херсона.

38-ма та 36-та бригади морської піхоти знаходяться у Покровську та Костянтинівці.

35-та та 37-ма бригади морської піхоти знаходяться на північ від Комара.

34-та, 39-та та 40-та бригади берегової оборони знаходяться поблизу Херсона.

***

Впровадження

Було багато змін, і їх буде ще більше. За умови, що Сирський та його друзі дозволять це зробити, корпусно-бригадна структура надасть командиру корпусу можливість ефективно керувати меншою кількістю військ, яку легше контролювати. Таким чином, результат залишається залежним від залучених лідерів. Реформу затьмарюють не лише вищі командири. Багатьма корпусами керують командири перевірених бригад. Ці перевірені бригади є провідними підрозділами в корпусі, які можуть допомогти іншим підрозділам піднятися до їхнього рівня. Але реорганізація не може подолати поганого командира корпусу. Сирський та Генеральний штаб відповідають за те, щоб у кожному корпусі були призначені здібні лідери.

Щойно корпусом керує здібний лідер, Генеральний штаб повинен надати йому цілі та ресурси для досягнення цих цілей, а потім довірити йому використовувати власну ініціативу для виконання місії.

Сирський та Генеральний штаб мають достатньо справ на власному рівні командування. Вони мають визначити стратегічні цілі та кроки, необхідні для їх досягнення. Вони мають керувати атаками далекобійних безпілотників, захистом від російських далекобійних безпілотників, набором та утриманням персоналу, навчанням, логістикою та технологічним розвитком. Якщо вони виконуватимуть свою роботу та довірятимуть компетентним підлеглим виконувати свою роботу, тоді українська армія стане набагато ефективнішою.

Першоджерело: Том Купер
Бенджамін Кук (вступ Тома Купера)

Вступ

Своєрідне застереження: читаючи наступний матеріал, пам’ятайте одне. Протягом усієї війни в Анголі 1980-х років кубинці не лише «знали», що Південна Африка має ядерну зброю, але й свідомо та серйозно – і я маю на увазі: серйозно – були стурбовані тим, що Південна Африка, ймовірно, розгорне її на полі бою.

Це зайшло так далеко, що, всупереч ангольцям (та їхнім радянським радникам), кубинці не лише розпорошили свої сили вздовж лінії фронту (так що південноафриканці ніколи не могли знищити більше, ніж, можливо, «батальйон» одним ядерним ударом), але й ніколи не наважувалися заходити кудись на південь Анголи (в межах досяжності південноафриканських ВПС) без потужної протиповітряної оборони. Цей страх перед розгортанням південноафриканцями своєї ядерної зброї в Анголі зайшов так далеко, що щоразу, коли уряд у Луанді планував свою наступну велику військову операцію (зазвичай у співпраці з та за порадою свого радянського радника), кубинці відмовлялися брати участь — доки, серед іншого, не виявляли, що задіяні сили не мали достатньої протиповітряної оборони або були зосереджені занадто близько одна до одної. Як наслідок, і незалежно від того, що повідомляють південноафриканці з того часу, жоден кубинський солдат не брав участі у двох найбільших ангольських наступах проти повстанців сумнозвісної УНІТА у 1985 та 1987 роках. Щонайбільше вони втручалися лише тоді, коли ангольські війська, побиті авіаударами Південної Африки, оскільки їхні радянські радники та особи, що приймали рішення в Луанді, не дослухалися до кубинських порад, відступали: тоді кубинці кидалися допомагати їм будувати запасні позиції та зупиняти просування Південної Африки та УНІТА. Завжди залишаючись у тилу.

...що, серед іншого, є однією з головних причин, чому південноафриканські війська ніколи не зустрічали кубинських військ у бою, незалежно від того, наскільки вони стверджують, що не лише зустрічали їх, а й «перемагали»... принаймні, не з часів операції «Аскарі» в 1983 році до приблизно завершальних етапів битви при Куїто-Куанавале в лютому 1988 року.

Чому я про це згадую?

Тому що ядерна війна – це найвища форма війни, яку людство здатне вести. Здатність тієї чи іншої сторони вести ядерну війну настільки важлива, що сама лише згадка слова на «н» лякає до смерті – як головних зомбі-ідіотів на «Заході», так і «вище керівництво» їхніх збройних сил, а також багатьох інших людей на подібних посадах по всьому світу. Наприклад: в Індії. Коли згадується «це слово», все зупиняється, і ніщо інше не має значення.

Відповідно (і це не дивно), щоразу, коли військова сила, не оснащена ядерною зброєю, стикається з військовою силою, оснащеною ядерною зброєю, першій найкраще пам'ятати про останній факт. Завжди. Незалежно від того, що вона робить. Будь-що інше можна порівняти з грою в «російську рулетку».
До Бенджаміна…
***
У серії симуляцій з використанням NUKEMAP , інструменту моделювання ядерних ефектів, розробленого істориком Алексом Веллерштейном, детонація 10-кілотонних тактичних ядерних боєголовок над Феніксом, Москвою та Часовим Яром розкриває нелогічну правду: ця зброя, хоча й жахлива, не дає Росії багато стратегічної чи тактичної вигоди.

Усвідомлення цього, схоже, формує українське стратегічне мислення. Незважаючи на неодноразові ядерні погрози з боку російських чиновників та пропагандистів з початку повномасштабного вторгнення, мало що свідчить про те, що Київ очікує — або боїться — обмеженого ядерного удару.

Моделювання вибуху

Зображення, отримані для цього аналізу, показують, що повітряний вибух потужністю 10 кілотон — еквівалентний за потужністю деяким найменшим видам ядерної зброї, що використовуються для доставки — уражає міські та напівміські цілі. У Фініксі, штат Аризона, пошкодження досягли центру міста, але зупинилися далеко за межами метрополітену. У Москві така ж потужність зрівняла б частини центру міста, але залишила б значну частину столиці функціональною.

Над Часовим Яром, містом на сході України, яке перебуває під постійним обстрілом, було проведено два симуляції. Одна змоделювала удар потужністю 10 кілотонн, інша — детонацію потужністю 50 кілотонн, що приблизно втричі перевищує потужність бомби, встановленої на Хіросіму.

Результати тривожні, але не трансформаційні.

Вся міська зона Часів Яр буде знищена (що, до речі, вже було зроблено… за допомогою «звичайних» вибухових речовин). Саме вибух і теплове випромінювання вб'ють або покалічать будь-який особовий склад, який там все ще перебуває.

Однак, з військової точки зору, результат не відрізняється від того, чого Росія вже досягла в таких містах, як Мар'їнка, Авдіївка, Бахмут і Маріуполь, використовуючи звичайну зброю: майже повне спустошення.

Не хвилюйтеся, Скоттсдейл і Меса цілком нормальні: це лише для порівняння.
Я відгорнув карту достатньо далеко, щоб побачити аеропорт Домодєдово. Для довідки.

***

Фактор наслідків
Ядерна зброя завдає двох основних шкоди: безпосередній вплив вибуху, тепла та радіації, а також довгострокову небезпеку радіоактивних опадів.

Тут має значення спосіб доставки. Наземний вибух , під час якого детонація відбувається на поверхні або поблизу неї, максимізує радіоактивні опади, витягуючи опромінений ґрунт в атмосферу. Високий повітряний вибух , навпаки, спричиняє набагато менше радіоактивних опадів і зазвичай використовується для максимізації площі термічних та ударних пошкоджень.

Якби Росія застосувала тактичну ядерну зброю в Україні, вона, ймовірно, обрала б авіаційний вибух , як для того, щоб уникнути забруднення власних військ, що наступають, так і для запобігання радіоактивному перекиду на територію, контрольовану Росією або НАТО.

Ненавидите підписки? Я теж! Ви можете підтримати мене одноразовим внеском у моє дослідження на сайті «Купи мені каву». https://buymeacoffee.com/researchukraine

Це узгоджується з військовою доктриною. Це також відображає геополітичну обережність.

Тактична корисність, стратегічні втрати

З точки зору поля бою, ядерний удар може дозволити Росії захопити ключову оборонну позицію — ціною того, що ця територія стане непрохідною або радіоактивною на кілька днів або тижнів. Наприклад, у Часовому Яру російські війська теоретично можуть «захопити» місто після такого удару, але опинилися б у забруднених руїнах під постійною загрозою української заборони.

Тактичні вигоди незначні. А стратегічні ризики серйозні.

Ядерний вибух на українській землі майже напевно спровокує міжнародну ескалацію. Хоча НАТО може не застосувати статтю 5, тиск на держави-члени щодо військової відповіді буде надзвичайно сильним. Сполучені Штати, навіть якщо їх відволікти щось інше, будуть змушені діяти. Невелика коаліція союзників по НАТО — навіть не повний альянс — може знищити розгорнуті російські сили в Україні та повернути назад її територіальні завоювання.

Результатом не буде глобальний розрив. Це була б капітуляція Росії.
Включно з ймовірною відмовою від окупованої української території.

Чому Україна залишається незворушною

Українські чиновники та аналітики постійно применшують ймовірність використання Росією ядерної зброї, називаючи його стратегічно нераціональним. Їхні розрахунки, схоже, полягають у тому, що Москва розуміє ціну, а її погрози спрямовані переважно на західну аудиторію.

Тактичний ядерний удар не змінює оборонну позицію України. Лінії фронту в Україні не визначаються бронетанковими колонами чи масованими батальйонами. Їх утримує розпорошена піхота, що окопалася в лісових масивах, мережі окопів та міській руїнній місцевості. Ядерна зброя може знищити частину лінії, але вона не прорве оборону.

Це та реальність, яка формує українську впевненість. Це та реальність, яка мала б впливати на реакцію Заходу на дії Росії з першого дня повномасштабного вторгнення.

Реальний ризик

Небезпека полягає не в втраті на полі бою. Небезпека полягає в прецеденті.

З 1945 року жодна держава не застосовувала ядерну зброю у війні. Щойно це табу порушується, глобальний режим нерозповсюдження починає руйнуватися. Інші держави звернуть на це увагу. Інші почнуть готуватися.

Саме тому, а не безпосередня радіоактивна шкода, використання ядерної зброї вважається червоною лінією. Воно переосмислює правила ведення війни.

І можливо, саме тому ядерний поріг — для всього театру військових дій та загроз Росії — ще не перетнуто.

Більше до справи:
Якби його було перетнуто, Україна залишилася б стратегічно нефазованою та тактично неушкодженою. Війна продовжилася б. І Росія опинилася б у гіршому становищі, а не в кращому.
______________________

Бенджамін Кук продовжує подорожувати до України, часто живе та працює в ній, і цей зв'язок триває вже понад 14 років. Він має ступінь магістра з міжнародної безпеки та конфліктології Дублінського міського університету та консультував журналістів та фахівців з розвідки щодо штучного інтелекту в безпілотниках, військових технологій США та розвідки з відкритих джерел (OSINT), пов'язаної з війною в Україні. Він є співзасновником некомерційної організації UAO, яка працює на півдні України. Ви можете знайти пана Кука в Одесі (Україна), Чарльстоні (Південна Кароліна) та Тусоні (Аризона).

Ненавидите підписки? Я теж! Ви можете підтримати мене одноразовим внеском у моє дослідження на сайті «Купи мені каву». https://buymeacoffee.com/researchukraine

Der Spiegel: Його найкращий ворог

Новий погляд Трампа на Путіна

Франція

Le Monde: В УКРАЇНІ НЕМАЄ ВІЙСЬКОВИХ ЦВИНТАРІВ

Хоча масштаби людських втрат у війні залишаються табуйованою темою, країна шукає місця для поховання та вшанування своїх бійців.

Велика Британія

The Independent: Викрито: десятки шпигунів Путіна стояли за таємними атаками на Велику Британію

Міністерство закордонних справ запровадило санкції проти 18 російських агентів та трьох підрозділів військової розвідки ГРУ, які стояли за таємними тероризмом, підпалами та диверсіями, у рамках найбільшої в історії репресії проти кампанії Путіна з дестабілізації Європи

автор: Саймон Шустер

Тисячі дітей було викрадено з України російьскими військами. Боротьба за їх повернення

Першоджерело: TIME

Редакторський переклад: Сергій Чернявський

Володимир Путін не міг розібрати імена зниклих дітей, що з'явилися на екрані перед ним. Вони були надруковані крихітними літерами, загалом 339, кожна з яких представляла дитину, викрадену з зони бойових дій в Україні та, за словами влади в Києві, насильно вивезену до Росії. Путін ніколи не стикався зі списком публічно, і він не виявляв особливого інтересу до його читання.

Це було 4 червня, теплий день у Москві, рівно три роки, три місяці та 11 днів з того часу, як Путін наказав про вторгнення в Україну. Дотримуючись звички самітництва, яку він розвинув під час війни, російський президент того дня скликав зустріч своїх помічників та міністрів через відеодзвінок. Їхні похмурі обличчя з'явилися в маленьких квадратиках на його екрані, поки Путін сидів за своїм столом сам.

У них було багато справ на порядку денному. Трьома днями раніше війна поширилася по всій Росії, оскільки українці контрабандою перевезли через кордон флот дешевих безпілотників і використовували їх для атаки кількох військових аеродромів, пошкодивши або знищивши російські військові літаки вартістю мільярди доларів. Наступного дня Україна та Росія провели черговий раунд мирних переговорів у Стамбулі. Путін тепер хотів знати, як вони пройшли, і він звернувся до свого головного переговірника Володимира Мединського, щоб той розповів про основні моменти.

Приблизно через дві хвилини свого звіту Мединський потягнувся за списком дітей, яких він отримав від українців у Стамбулі.«Ці так звані викрадені діти», — сказав він.«Їх врятували наші солдати, евакуювали під вогнем».
Гортаючи список імен, він додав: «Нам доведеться з'ясувати, скільки з них тут, з нами».
Путін не відповів, і зустріч перейшла до інших питань. За межами Росії викрадення цих дітей широко розглядається як воєнний злочин. Для Кремля це не здавалося терміновим питанням.

Дійсно, протягом останніх кількох місяців доля дітей опинилася на межі мирного процесу, що посилило побоювання по всій Україні, що діти можуть ніколи не повернутися додому. Чим довше вони залишаються в Росії, тим важче буде їх повернути та реінтегрувати, оскільки з часом посилюється вплив російської пропаганди та індоктринації. В одному випадку 11-річний хлопчик на ім'я Сергій відмовився розмовляти зі своїми родичами в Україні, провівши лише кілька місяців у російській прийомній сім'ї. «Вони повністю промили йому мізки», – сказала мені його старша сестра Ксенія Колдіна після того, як їй вдалося повернути його додому. «Вони переконали його, що Україну знищено, що він помре від голоду, якщо повернеться».

З початку війни близько 1200 викрадених дітей повернулися до України, головним чином завдяки наполегливим зусиллям їхніх родичів та гуманітарних організацій. Посланці України в Стамбулі попросили росіян повернути ще 339 з них, сподіваючись, що Кремль розцінить це як простий спосіб побудувати довіру та проявити добру волю на мирних переговорах. Але загалом, за словами влади в Києві, ще потрібно повернути 19 546 дітей.

Незалежна дослідницька група Єльського університету провела останні три роки, відстежуючи їх через російські новинні повідомлення, публічні бази даних та публікації в соціальних мережах, ідентифікуючи понад 8 400 дітей, яких «насильно та систематично переселили» з України. Адміністрація Трампа, в рамках ширшого призупинення іноземної допомоги, припинила фінансування програми в березн і ця програма зараз продовжує працювати за допомогою приватних донорів.

У заяві, опублікованій невдовзі після призупинення допомоги, Державний департамент США заявив, що президент Дональд Трамп продовжуватиме співпрацювати з Росією та Україною, «щоб допомогти забезпечити повернення цих дітей додому». Але деякі американські дипломати закликали Україну не обумовлювати переговори про припинення вогню з Росією поверненням дітей. «Ви не можете ставити умови, якщо хочете рухатися вперед», – сказав мені один із них цієї весни. «А Трамп хоче діяти швидко».

Однак, під час переговорів з Трампом протягом останніх кількох місяців президент Володимир Зеленський неодноразово порушував питання зниклих дітей, як і законодавці на Капітолійському пагорбі. Двопартійна група сенаторів у травні запропонувала резолюцію, яка закликає повернути всіх українських дітей до укладення будь-якої мирної угоди з Росією. «Ми хотіли переконатися, що це буде частиною обговорень», — каже сенатор Роджер Вікер, голова Комітету Сенату у справах збройних сил, який був співавтором резолюції. «Володимир Путін має бути у в'язниці з іншими сумнозвісними воєнними злочинцями історії», — сказав мені Вікер. «І шкода, що ми не чинимо на нього так рішуче, як повинні».

Поки що найсильніший тиск на Путіна з вимогою повернути дітей чинився з Гааги. У березні 2023 року, приблизно через рік після Після російського вторгнення Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт Путіна за «незаконне переміщення» українських дітей до Росії. Як обвинувачений у воєнному злочині, Путін ризикує бути арештованим щоразу, коли подорожує до однієї зі 125 країн, які визнають юрисдикцію МКС, включаючи всю Південну Америку, майже всю Європу та приблизно половину Африки.

Один із давніх соратників Путіна в Москві сказав мені, що обвинувальний акт продовжує дратувати російського президента: «Звичайно, йому, м’яко кажучи, некомфортно мати ці обмеження, погрози арештом тощо». Але він звик до ізоляції і не відчуває потреби діяти за будь-якою вимогою України. «Він міг би плюнути на Гаагу. Він міг би повернути дітей у рамках якогось гуманітарного обміну. Він не Сталін. Але, чесно кажучи, це просто не є пріоритетом».

У російських державних ЗМІ усиновлення та перевиховання українських дітей часто зображується як акт благодійності та патріотизму. Кремлівська уповноважена з прав дітей Марія Львова-Бєлова похвалилася на телевізійній зустрічі з Путіним у 2023 році, що сама усиновила хлопчика-підлітка з України. «Це завдяки вам», – сказала вона Путіну. (Єдина російська чиновниця, звинувачена Міжнародним кримінальним судом, – це Львова-Бєлова, якій висунуті ті ж звинувачення у воєнних злочинах, що й Путіну.)

Під час нещодавніх переговорів у Стамбулі посланці Путіна принаймні визнали проблему зниклих дітей і пообіцяли її вирішити. «Ми працюватимемо над кожним іменем у цьому списку», – сказав Мединський, головний російський переговірник, після переговорів 2 червня. Але він не зміг втриматися від того, щоб не підколоти українців за те, що вони вимагають повернення своїх дітей. Він порівняв ці зусилля зі сценою з фільму «Хвост, який виляє собакою», в якій голлівудський продюсер допомагає Білому дому вигадати війну. Продюсер, якого грає Дастін Гоффман, в якийсь момент створює фальшиве відео дівчини, яка біжить по руїнах сфабрикованої війни.

«Якщо ви хочете, щоб люди плакали, покажіть їм загублену дитину, в ідеалі таку, що тримає кошеня», – сказав Мединський. «Ось що вони нам показують».
__________________________________________
З усіх дітей у списку, яких бачив Путін, мабуть, найкраще задокументованим є випадок Маргарити Прокопенко, якій було лише кілька місяців, коли почалося російське вторгнення. Покинута матір'ю при народженні, Маргарита була наймолодшою з кількох десятків дітей, які жили в будинку для сиріт та дітей з інвалідністю в місті Херсон. На початку березня 2022 року російські війська захопили це місто та встановили маріонетковий уряд для його управління. Багатьох із тих, хто виявляв відкритий опір окупації, було заарештовано або вбито.

Невдовзі з Москви прибув член російського парламенту Ігор Кастюкевич, щоб допомогти закріпити контроль Кремля, і тієї весни він почав часто відвідувати дитячий будинок. Костюкевич, який представляє політичну партію Путіна, часто приїжджав у супроводі озброєних людей, одягнених у камуфляж, і приносив їжу та інші речі для дітей, згідно з відео, які він опублікував в Інтернеті, щоб задокументувати візити. На початку тієї осені Костюкевич та інші російські чиновники почали забирати дітей, за їхніми словами, щоб забезпечити їхню безпеку. Маргарита, наймолодша, була серед перших.

За даними українських слідчих, дівчинка опинилася під опікою відомого союзника Путіна на ім'я Сергій Миронов, який є невід'ємною частиною правлячої еліти Росії вже понад чверть століття. Коли ми вперше зустрілися в Москві в 2010 році, Миронов обіймав посаду голови верхньої палати парламенту, представляючи «Справедливу Росію», одну з фальшивих опозиційних партій, яку Кремль використовує для створення ілюзії конкурентної політики. З початком вторгнення в 2022 році Миронов відмовився від цієї шаради та став одним із найпронизливіших уболівальників Путіна та війни.

Його тиради проти України вирізнялися своєю кровожерливою риторикою: «Давайте знищимо всю інфраструктуру нацистської України раз і назавжди», – написав він на своєму вебсайті в жовтні 2022 року. Приблизно в той час Путін зробив офіційні кроки для анексії Херсона та трьох інших прифронтових регіонів України. Кастюкевич, який контролював вилучення дітей з дитячого будинку, потім став представником Херсона в російському парламенті.

Залишається незрозумілим, як саме Маргарита опинилася під опікою Миронова в Москві. Але розслідування BBC у 2023 році виявило, що дружина політика Інна Варламова неодноразово їздила до Херсона, щоб побачити дівчинку перед її викраденням, зокрема в лікарню, де Маргарита лікувалася від бронхіту під час російської окупації міста. BBC отримала документи, які свідчать про те, що після прибуття до Росії дівчинці видали нове свідоцтво про народження, в якому її ім'я було вказано як Марина Миронова, на честь її прийомного батька в Москві.

Миронов не заперечує, що взяв дівчинку до себе додому. У дописі в соціальних мережах він відповів BBC звіт із характерною злобою, назвавши його «черговою фальшивою істерією», створеною українськими спецслужбами та їхніми «кураторами» на Заході. «У них у всьому цьому одна мета», – написав він. «Грубо та особисто дискредитувати кожного, хто займає безкомпромісно патріотичну позицію». Він не відповів на конкретні запитання TIME щодо Маргарити.
__________________________________________
Російська окупація Херсона тривала недовго. На початку листопада 2022 року, приблизно через два місяці після того, як дітей забрали з міського дитячого будинку, українські війська вигнали росіян. Зеленський невдовзі пішов підняти прапор перед мерією і запросив мене приєднатися до нього на церемонію. Херсон та його передмістя були спустошені внаслідок бойових дій, значна частина інфраструктури пошкоджена або зруйнована. «Вони відключили всю електроенергію, всі лінії зв'язку», – сказав мені Президент під час поїздки. «Нам потрібно відновити все це якомога швидше».

Настрій серед херсонців так само непокоїв Зеленського. Вони дев'ять місяців зазнавали невпинної російської пропаганди, яка зображує уряд у Києві як банду фашистських головорізів. Навчальні програми в школах були змінені, щоб донести те саме повідомлення, і Зеленський боявся, що воно закріпилося. «Я шокований силою цієї інформації, її хворобливістю». Він хвилювався, що старших дітей можуть завербувати до російської армії або, як він висловився, «втягнути у війну проти нас».

У поїзді назад до Києва президент та його команда працювали над набором із 10 вимог щодо припинення війни. Вони назвали його Формулою миру, а четвертий пункт закликав до повернення всіх українських дітей. «Ми знаємо по іменах 11 000 дітей, яких насильно депортували до Росії», – сказав він у промові 15 листопада 2022 року, наступного дня після нашої поїздки до Херсона. «Серед них багато тих, чиї батьки загинули внаслідок російських ударів, а тепер вони утримуються в державі, яка їх убила».

Загалом, близько 1,6 мільйона українських дітей зараз проживають на території України, окупованої Росією. Вони стикаються з кремлівською пропагандою в школах, державних ЗМІ та програмах, присвячених «патріотичному вихованню». Згідно з дослідницькою програмою Єльського університету, яка проводиться на базі Школи громадського здоров'я, діти, відібрані для переведення до Росії, як правило, є одними з найбільш вразливих, як-от сироти, які живуть у групових будинках. Дослідники виявили, що багатьох дітей забрали з прифронтових районів України та розмістили у тимчасових притулках, перш ніж передати їх російським прийомним сім'ям також для перевезення дітей до Росії іноді використовувалися військово-транспортні літаки.

Для України постійна втрата цих дітей поглибить демографічну кризу, що назріває. Згідно з офіційною статистикою, з початку російського вторгнення населення України скоротилося з приблизно 41 мільйона осіб до 32 мільйонів. У звіті ООН, опублікованому минулого року, прогнозувалося, що до кінця цього століття в Україні проживатиме лише 15 мільйонів людей. Основними рушійними силами цього спаду будуть наслідки війни, яка забрала життя або поранення сотень тисяч чоловіків і змусила мільйони жінок і дітей тікати і стати біженцями

Все це посилює відчуття терміновості, яке українці відчувають у поверненні своїх дітей додому. Минулого року Зеленський доручив це завдання одній зі своїх близьких помічниць, Дарії Зарівні, яка народилася та виросла в Херсоні, недалеко від спорожнілого дитячого будинку. Коли ми зустрілися в березні, вона сказала, що її особливо непокоїть справа Маргарити. Заяви прийомного батька дівчинки в Москві дали зрозуміти, що вона виховуватиметься в атмосфері ненависті до своєї батьківщини. «Якщо ми скоро не повернемо цих дітей, — сказала мені Зарівна, — російській системі вдасться налаштувати їх проти нас».

У грудні Зарівна отримала можливість розповісти історію Маргарити в ООН. Прибувши до Нью-Йорка, вона принесла папку з документами, пов’язаними з її справою, включаючи копії оригінального свідоцтва про народження Маргарити та нового, виданого в Росії. Коли Зарівна переглядала чернетку своєї промови, їй стало відомо, що Росія намагається перешкодити її появі. «Вони використали всі можливі важелі», – каже вона. Делегати Росії заявили, що Зарівна не мала акредитації, необхідної для виступу перед палатою. США наполягали на тому, щоб надати їй слово, і того дня відеозапис її промови став вірусним в Україні. Але найбільше резонувала саме реакція Росії. «Херсонський дитячий будинок – лише один із багатьох випадків», – сказала Зарівна, перш ніж звернутися до росіян у кімнаті. «Ви знаєте, де саме наші діти», – сказала вона їм. Представник Москви, молодий дипломат на ім'я Роман Кашаєв, підвів погляд від свого столу, злегка посміхнувся і почав сміятися.
__________________________________________
Кілька місяців по тому Зеленський прибув до Вашингтона на зустріч із Трампом в Овальному кабінеті. Їхній порядок денний був насичений. Білий дім хотів, щоб Зеленський передав права на природні ресурси України, зокрема на її рідкоземельні корисні копалини. Угода мала на меті дати Трампу економічне обґрунтування для продовження підтримки України. Зеленський, зі свого боку, хотів поговорити про зусилля Трампа щодо переговорів з Путіним та умови, які Україна хотіла встановити для мирного процесу.

На початку їхньої зустрічі 28 лютого Зеленський порушив питання зниклих дітей. Він пояснив Трампу, як росіяни змінили їхні імена та влаштували їх у російські сім'ї. «Ми хочемо повернути їх», – сказав Зеленський. «Це моя велика мрія, завдання та мета». Через кілька хвилин, коли Трамп почав відповідати на запитання журналістів, зустріч стала напруженою, а потім і гнівною. Двоє лідерів почали кричати один на одного, сперечаючись про важелі впливу України на мирних переговорах. «У вас немає карт», – сказав Трамп. «З нами ви починаєте мати карти».

Після суперечки Зеленського попросили залишити Білий дім, а США заморозили всю допомогу Україні, включаючи зброю та розвідувальні дані. Потік допомоги відновився лише після 11 березня, коли посланці США та України провели переговори в Саудівській Аравії. «Українці чітко дали зрозуміти, що йдеться не лише про припинення війни», – сказав журналістам державний секретар Марко Рубіо, який очолював делегацію США. «Їм потрібно повернути своїх військовополонених і їм потрібно повернути дітей».

Тим не менш, Україна погодилася на план США щодо припинення вогню без попередніх умов. Наступного тижня з’явилися новини про те, що уряд США припинив фінансування програми Єльського університету, яка відстежує дітей, викрадених до Росії. Союзники України у Вашингтоні були обурені. «Ці дані є абсолютно необхідними для зусиль України повернути своїх дітей додому», – написала двопартійна група конгресменів США у листі до Рубіо. Пізніше, виступаючи перед пресою, Рубіо пообіцяв, що США забезпечать безпеку всіх даних, зібраних дослідниками Єльського університету про зниклих дітей, та нададуть їх іншим сторонам. Але програма «не фінансується», сказав Рубіо. «Це було частиною скорочень, які були зроблені».

Кілька днів потому я запитав Зеленського, як він ставиться до цього кроку, і його обличчя виражало суміш смутку та розчарування. Зважуючи свої слова, він сказав мені, що «жаліє», що адміністрація Трампа не так рішуче підтримує Україну у питанні зниклих дітей. «Я думаю, вони хочуть показати, що вони посередині», – сказав він мені. «Це означає, що вони можуть підтримати пропозиції України, або вони можуть підтримати пропозиції Росії. Вони це демонструють».

Тим не менш, на кожному раунді мирних переговорів Зеленський наполягав на тому, що Україна продовжуватиме вимагати повернення своїх дітей. Навіть після суперечки з Трампом в Овальному кабінеті він продовжує порушувати це питання в їхніх телефонних розмовах. «Ми говорили про дітей, як їх повернути», – сказав мені Зеленський у своєму кабінеті в Києві. «Є справді великі перешкоди. Є діти, які втратили батьків, але тут на них чекає бабуся».

Він відмовляється вважати їх військовополоненими, навіть якщо цей статус може дати дітям право на якийсь обмін з росіянами. «Це не може бути торгівлею, — каже Зеленський, — бо ми не живемо в якомусь іншому столітті. Це не те саме, що викупити їх з рабства».

На його думку, єдиний спосіб повернути дітей — це міжнародна кампанія, спрямована на те, щоб змусити Путіна взятися за руки, чи то через санкції проти Росії, військову підтримку України, чи то кримінальні звинувачення, подібні до тих, з якими Путін стикається в Гаазі. «Питання зводиться до волі певних лідерів, які можуть просто тиснути на Путіна, щоб той повернув дітей», — каже Зеленський. «Трамп — один із них. Іншого шляху немає».

Дякую пану Олексію за допомогу

Велика Британія:The Independent

Через три роки – справжня ціна вторгнення Путіна

-За минулий рік кількість жертв серед цивільного населення зросла на 30% через збільшення кількості ударів безпілотників (ООН)

-За даними Управління ООН з прав людини, з 24 лютого 2022 року в Україні було вбито 12 654 цивільних осіб, у тому числі 669 дітей.

-Зменшення енергопостачання в України на 65% через російські атаки на електростанції (УВКБ ООН)
-За даними некомерційної організації ACLED (Armed Conflict Location and Event Data), російські авіації та безпілотники завдали 25 600 ударів по Україні.
-Понад 46 тисяч загиблих українських військових, – Володимир Зеленський
-1000 км довжини лінії фронту України з Росією, навіть після трьох років напружених боїв
-Комітет з надзвичайних ситуацій (DEC) зібрав для України 445 мільйонів фунтів стерлінгів допомоги
-За оцінками, Кім Чен Ин надіслав 11 000 північнокорейських солдатів для боротьби разом з російськими військами.
-6 906 000 українських біженців у всьому світі, за даними УВКБ ООН - 254 000 у Великобританії
-40% державних витрат Росії припадає на армію та оборону, стверджує Євразійський центр Carnegie Russia
-£58 млрд, за даними Кільського інституту світової економіки (IFW), гуманітарна та фінансова допомога з Європи та ще 41 мільярд фунтів стерлінгів із США.
-За даними уряду Великої Британії, вартість російських активів, заморожених лише у Британії в рамках санкцій, становить 22 мільярди фунтів стерлінгів.

The Guardian: Зеленський стоїть на своєму щодо тиску США з угодою на $500 млрд Володимир Зеленський заявив, що не має наміру піддаватися інтенсивному тиску США щодо підписання угоди про мінеральні ресурси на суму $500 млрд і що хоче, щоб Дональд Трамп був «на нашому боці» у переговорах про завершення війни в Україні. Виступаючи на пресконференції в Києві напередодні третьої річниці повномасштабного вторгнення Росії, яка відзначатиметься в понеділок, Зеленський сказав, що не визнає суму, яку вимагає Білий дім, як очевидну «відплату» за попередню військову допомогу США. Він зазначив, що ця цифра значно перевищує фактичний внесок США у військову підтримку України, який становить $100 млрд, і підкреслив, що обидві партії Конгресу США та тодішній президент Джо Байден схвалили цю допомогу після нападу Росії. Вона надійшла у вигляді «гранту», а не «боргу», який потрібно повертати.

Через три роки

Іван Забавський був викрадений, ув'язнений і підданий тортурам Росією.
Його мати розповідає їхню історію

Financial Time: Заклик до миру: Зеленський пропонує піти у відставку Володимир Зеленський виступив учора, коли Україна відзначає третю річницю повномасштабного вторгнення росії. Президент України вперше заявив, що готовий скласти повноваження, якщо це забезпечить тривалий мир для його країни, що є свідченням надзвичайного тиску, під яким він перебуває, тоді як США поспіхом намагаються укласти мирну угоду з москвою.

The Daily Telegraph: Зеленський: Я піду у відставку, якщо це принесе мир Президент України відкидає звинувачення у диктатурі та закликає до членства в НАТО для завершення війни Володимир Зеленський вперше заявив, що готовий залишити пост президента України, якщо це допоможе досягти миру та гарантує захист з боку НАТО. Ця несподівана заява пролунала на пресконференції напередодні третьої річниці повномасштабного вторгнення Росії в Україну, яке відзначатиметься в понеділок. Вона з’явилася на тлі різкої критики з боку Дональда Трампа, який минулого тижня назвав Зеленського «диктатором» і дав зрозуміти, що проведення виборів в Україні може бути частиною будь-якої мирної угоди. Сер Кір Стармер і президент Франції Еммануель Макрон у неділю під час телефонної розмови домовилися виступити з єдиною позицією перед своїми візитами до Вашингтона цього тижня. Макрон зустрінеться з президентом США у понеділок, а Стармер – у четвер. Обидва лідери активно просувають ідею розміщення європейських миротворчих сил в Україні після досягнення перемир’я.

METRO:ТРЕТЯ РІЧНИЦЯ ВІЙНИ В УКРАЇНІ

Зеленський: Я готовий піти заради миру

Daily Mirror: Зеленський поставив Трампа на місце

ОСЬ ЦЕ СПРАВЖНІЙ ЛІДЕР

Президент Зеленський заявив, що готовий піти у відставку, якщо це забезпечить тривалий мир в Україні. Учинок, який виставляє в поганому світлі дитяче та дріб’язкове лідерство Дональда Трампа, Зеленський заявив, що залишить посаду в обмін на вступ до НАТО, ставлячи свій народ на перше місце. Це сталося після того, як Трамп безпідставно назвав його «диктатором» і вимагав, щоб Україна віддала рідкісні мінерали в обмін на військову допомогу. В той же час вчора росія здійснила наймасштабнішу дронову атаку за всю війну.

The Times: Стармер і Макрон об’єдналися, щоб надіслати Трампу послання щодо України Сер Кір Стармер і президент Макрон домовилися виступити з єдиною позицією щодо України під час зустрічі з президентом Трампом цього тижня. У рамках напруженого раунду міжнародної дипломатії, що відбувається з нагоди третьої річниці російського вторгнення, Стармер і Макрон погодилися координувати свої дії, намагаючись вплинути на план президента США щодо завершення конфлікту. Вони заявили, що глобальна безпека переживає «вирішальний момент». Стармер зустрінеться з Трампом у Вашингтоні в четвер. Макрон уже проведе окремі переговори з президентом сьогодні. Високопоставлені дипломатичні джерела повідомили, що обидва лідери намагатимуться переконати Трампа не вести двосторонні мирні переговори з москвою в обмін на європейські гарантії безпеки для України.

Швейцарія: Neue zurche zeitung

Україна під тиском із двох сторін

Зеленський пропонує піти у відставку
Майже 1100 днів українці захищаються від Росії. Напад Москви три роки тому забрав життя кількох сотень тисяч солдатів, спустошив ландшафти на сході та півдні України та розділив світ, який хотів би забути про цю війну. Але вона триває з неослабною силою: лише за останній тиждень, за даними Києва, Росія випустила по Україні 1150 безпілотників, понад 1400 авіабомб та 35 ракет.

Німеччина, Der Spiegel: ЗРАДЖЕНИЙ

Спочатку ЗЕЛЕНСЬКИЙ, потім ми?

Радикальний відхід США від своїх союзників

Франція: La Croix: Україна спецвипуск

"Гризущий ЧЕРВ'ЯК" Ексклюзивна історія письменника Артема Чапея

З внутрішніми переселенцями, репортаж із Запоріжжя

Китай,Сhina daily: Китай та Росія підтверджують міцні зв'язки

Сі заявив, що Пекін вітає позитивні зусилля Москви щодо врегулювання української кризи.

Голова Сі Цзіньпін та президент Росії Володимир Путін підтвердили довгостроковий та стратегічний характер двосторонніх зв'язків, пообіцявши, що відносини між Китаєм та Росією не будуть порушені зовнішніми факторами чи третьою стороною.
Два президенти зробили заяву в понеділок під час телефонної розмови, їхньої другої взаємодії протягом місяця після відеозустрічі 21 січня.
Путін надав оновлену інформацію про останні взаємодії між Росією та Сполученими Штатами, а також про принципову позицію Росії щодо української кризи. Він підкреслив відданість Москви усунення корінних причин російсько-українського конфлікту та досягнення стійкого та міцного світу.
Сі Цзіньпін підтвердив позицію Китаю щодо врегулювання української кризи, заявивши, що Група друзів світу з української кризи, яка була створена у вересні Китаєм та Бразилією разом із деякими іншими країнами глобального Півдня, сприяє створенню атмосфери та умов для політичного врегулювання кризи.
Китай радий бачити, що Росія та відповідні сторони докладають позитивних зусиль щодо врегулювання української кризи, сказав він, у понеділок виповнилася третя річниця початку російсько-українського конфлікту.
Високопоставлені делегації з Росії та США провели переговори щодо української кризи в Ер-Ріяді, Саудівська Аравія, 18 лютого. Обидві сторони домовилися призначити спеціальних представників для переговорів між двома країнами.
Виступаючи на черговій прес-конференції в понеділок, представник МЗС Лінь Цзянь сказав: «З моменту повної ескалації української кризи Китай підтримував зв'язок із відповідними сторонами і був прихильний до досягнення консенсусу для припинення конфлікту та прокладання шляху до мирних переговорів».
Китай завжди твердо стоятиме на боці світу, відстоюватиме об'єктивну і справедливу позицію і продовжуватиме працювати з міжнародною спільнотою, щоб відігравати конструктивну роль у просуванні політичного врегулювання кризи, сказав Лінь.
Що стосується двосторонніх зв'язків, Сі сказав Путіну, що історія та реальність показали, що Китай та Росія є добрими сусідами, яких неможливо віддалити один від одного, і справжніми друзями, які поділяють і щастя, і горе, підтримують один одного та прагнуть спільного розвитку.
Китайсько-російські відносини мають сильні внутрішні рушійні сили і унікальну стратегічну цінність, і вони не націлені на якусь третю сторону і не будуть піддані впливу будь-якої третьої сторони, зазначив Сі.
Він наголосив, що стратегії розвитку та зовнішня політика обох країн є довгостроковими.
Незалежно від того, як зміниться міжнародна обстановка, відносини між Китаєм та Росією розвиватимуться у своєму власному темпі, сприятимуть їхньому відповідному розвитку та відродженню, а також привноситимуть стабільність та позитивну енергію до міжнародних відносин, додав він.
Путін висловив високу оцінку Росії її відносинам з Китаєм, заявивши, що наступного року його країна розраховує на підтримку обмінів на високому рівні з Китаєм та поглиблення практичної співпраці.

Індія, The times of Іndia: Зеленський заявив, що «негайно» залишить посаду президента України в обмін на вступ країни в НАТО.

«Якщо буде мир для України, якщо вам дуже потрібно, щоб я залишив свій пост, я готовий… Я можу обміняти це на НАТО», — Зеленський

Японія,The japan times: СВІТ - ЗМІНА ПОЛІТИКИ

Україна затиснута, оскільки підтримка з боку США слабшає

Канада, The Globe and Mail: НАЦІЯ БОРЕТЬСЯ

Через три роки після вторгнення Росії фотожурналіст Ольга Хащенко розмірковує над зворушливими кадрами війни, яку вона ніколи не хотіла висвітлювати.
Трюдо тисне на Трампа, щоб той гарантував, що будь-яка мирна смерть принесе гарантії безпеки для України

США, USA Today: Зеленський пропонує піти, щоб Україна вступила до НАТО

Лідер прагне миру, але членство малоймовірне. Президент України Володимир Зеленський заявив, що готовий піти заради миру членства в НАТО України

New York Times: Скликаючи САМІТ,ЗЕЛЕНСЬКИЙ ПРОТИВИТЬСЯ УГОДИ США З МІНЕРАЛЬНИХ ДОХОДІВ

Він ЗВЕРТАЄТЬСЯ ДО ЄВРОПЕЙСЬКИХ СОЮЗНИКІВ
Український лідер пропонує піти, якщо це означає мир чи місце в НАТО

The Guardian (США): Трамп «здається російським» Україною, каже головний демократ

Високопоставлений законодавець-демократ звинуватив Дональда Трампа у «здачі російським Україні» у неділю, оскільки спеціальний посланник Трампа Стів Віткофф сказав, що переговори між США та Росією щодо України — «єдиний спосіб покласти край бійні».
В інтерв'ю ABC News This Week сенатор-демократ Джек Рід, старший член Комітету збройних сил, розкритикував нещодавні словесні нападки Трампа на президента України Володимира Зеленського і великий зв'язок з Росією.
"По суті, це президент Трамп здається росіянам", - сказав Рід. «Це не державний діяч та дипломат. Це просто людина, яка захоплюється Путіним, не вірить у боротьбу українців і прагне
зблизитися з автократом».
Але високопосадовці адміністрації спробували обійти звинувачення в тому, що переорієнтація політики США щодо України, включаючи можливу угоду щодо відшкодування Україною військової та фінансової підтримки США рідкісноземельними матеріалами, була рівносильна капітуляції перед позицією Росії щодо війни.
Віткофф, спеціальний посланник Трампа на Близькому Сході, який цього тижня повідомив, що він «провів багато часу з президентом Путіним» під час нещодавньої поїздки до Москви, «розмовляючи, розвиваючи дружбу та відносини з ним», відмовився звинувачувати Росію у розв'язанні війни в Україні, назвавши амбіції України.
«Війна не мала статися, її спровокували. Це не обов'язково означає, що її спровокували росіяни, - сказав Віткофф у програмі CNN "Положення в країні" в неділю.
"Тоді було багато розмов про вступ України до НАТО", - сказав він. «Цього не мало статися. По суті це стало загрозою для росіян, і тому нам доведеться мати справу з цим фактом».
Зауваження Віткоффа пролунали через кілька днів після того, як він разом із держсекретарем Марко Арко Рубіо та радником з національної безпеки Майком Уолцем провів переговори в Саудівській Аравії з російськими офіційними особами про відновлення дипломатичних відносин та мирну угоду Росія-Україна.
Українські офіційні особи заявили, що їх не запрошували на зустріч, а пізніше заявили, що не ухвалять нав'язану ним мирну угоду. Але позиція України пізніше, схоже, змінилася після того, як Трамп назвав Зеленського «диктатором без виборів, якому краще діяти швидко, інакше у нього не залишиться країни».
У неділю Зеленський заявив, що хоче, щоб Трамп був близьким партнером України, а не просто посередником між двома наддержавами, США та Росією, і готовий піти у відставку, якщо це забезпечить міцний світ для його країни.
«Якщо для досягнення миру вам справді потрібно, щоб я відмовився від своєї посади. Я готовий. Я можу обміняти його на членство в НАТО», — сказав він. Я не планую залишатися при владі десятиліттями, додав він. "Але ми також не дозволимо Путіну залишатися при владі над українськими територіями". Це сталося, коли президент Путін призначив голову російського суверенного фонду добробуту Кирила Дмитрієва спеціальним посланником з міжнародної економічної та інвестиційної співпраці із західними країнами, «включаючи Сполучені Штати Америки». Дмитрієв, який вважається найпідкованішим у питаннях США членом російської еліти, був частиною російської делегації, яка зустрічалася з американськими колегами в Ер-Ріяді.
Членство України в НАТО було практично виключено американськими переговорниками. Міністр оборони Піт Хегсет підтвердив Fox News у неділю, що жодні американські війська не входитимуть до складу будь-яких майбутніх миротворчих сил в Україні, та ухилився від відповіді на питання про відповідальність за початок кривавого трирічного конфлікту. «Чи підвищують вірогідність світу всі ці перекладання провини та стискання перлин? Це постійне питання, яке ставить собі президент. Він хоче миру, і якщо це так, то потрібно уважно подивитися на росіян, Володимира Путіна і на тих, кого вони обрали для переговорів та серйозних розмов про складні речі» говорить міністр оборони США