Це короткий огляд маршруту, який разом з Максимом ми проїхали 5 травня 2021. Не сваріть за якість фото – їх я робив на ходу суто для фіксації ключових моментів маршруту і для уявлення про дороги і покриття.

• Що ми наїздили: https://www.strava.com/activities/5248011044
• Перероблений з урахуванням розвідки трек (звісно, варіант не остаточний): https://foregps.com/tracks/CQYZH7IDM7

Цей маршрут ще взимку накидала мені Аня Уласенко. Того разу я доїхав тільки до Глібовки, але початок мені дуже сподобався. Крім того, хтось мені розповідав (та і сам я бачив), що є в Сухолуччі багато гравійних доріг. Потрібна розвідка. От і вирішив я зібрати невеличку компанію, щоб на швидку оглянути заповідні місця. Подорож відбулась 5 травня 2021.

Маршрут можна починати від Пущі (зупинка трамваю “Спецдиспансер”). Наші перші 15 км були для прогріву і перевірки сил. Мої заплановані маршрути, насправді – лише орієнтир. Майже завжди реальність відрізняється від плану. Кожного разу, як побачу цікаву дорогу, хочеться відхилитись від запланованого маршруту і подивитись “а що там?”. Але основні контрольні точки залишаються.

Перше КП – річка Мощунка. До неї можна доїхати однією з лісових просік. Більшість з них їдуться легко і швидко. Нам трапилось лише пару місць з піщаними підйомами, де треба було або спішитись, або акуратно об’їхати між дерев. Тут проходить давній маршрут веломарафону “Пуща”. На мапі Komoot навіть збереглась назва траси – Архімедка (хто пам’ятає Архімеда і Пущу – відгукніться!). 

Через Мощунку є кілька мальовничих переходів. Ми обрали дамбу става “Крикунів”, де на нас чекали дві мисливські собаки. Мав необачність увійти з ними в “контакт”. Після цього нас ніяк не хотіли відпускати і вимагали погратись ще. Деякий час довелось їхати в супроводі собачого конвою😀

Після Мощунки і аж до Лютіжа - швидкісна гравійна дорога. Її добряче присипало піском, що навіть, не скрізь видно гравій. Але, дякуючи основі, їдеться тут чудово. 10 км гравійки – таке не часто побачиш навколо Києва. Можливо, вона ляже в основу Devil Gravel Race🤔

Від дороги, що з’єднує Лютіж і Гуту Межигірську, на північ проходить теж серія лісових просік. Проїхав дві з них – проблем не побачив. Обидві виводять до Реабілітаційного Центру, а далі по гладенькому асфальту, до дачних кооперативів. Тут наступне КП – де річка Ірпінь впадає в Київське море. Точніше – її засмоктують насосами, бо рівень моря вище рівня річки😮

Об’їзджаємо село Козаровичи зі сходу і далі, вздовж берега моря до Глібовки польовою дорогою. В Глібовці можна поповнити водно-їстівні запаси – перша чверть маршруту пройдена.

Тепер занурюємось в ліси Сухолуччя. Ця територія ще потребує детального вивчення. Багато доріг, багато розбіжностей з картами, часто трапляється “важкий” пісок.

Намагаючись виїхати в село Круги - дали “круг”. Але, трішки поблукавши в пісках і переораних під протипожежні канави дорогах, виїхали на гравійку, яка веде в село. Села Круги і Рови з’єднані чудовою гравійною дорогою (там навіть пара варіантів є). Далі до Дмитрівки асфальт-гравійка веде прямо в магазин)

І знову карти підкидають багато варіантів як доїхати до Сичівки. Нам довелось поборотися з пісочком – треба вивчати інші дороги. Зато, після Сичівки на вас чекає справжня швидкісна гравійка з переправою через якийсь ноунейм-канал. Доступні два варіанти – брід і кладка.

Тут гравійка обривається купою гравію( – не вистачило кількасот метрів дотягти до мисливської просіки (не знаю, як це правильно називається).

Таких просік тут п’ять чи шість. Вздовж укатаної гравієм дороги стоять невеличкі вишки (я так розумію – для полювання). По боках – дикий ліс, який виглядає неначе в казці. Всі вони виходять на ідеальну асфальтовану дорогу – рай для шосерів. 

Гравійною зрізкою потрапляємо на добре відому багатьом велосипедистам дорогу Сухолуччя, а з неї до села Пилява – середини і головної мети нашого маршруту, - де річка Тетерів зустрічається з Київським морем. Тут є музей Радянської військової техніки (на який у нас не було часу). І тут на нас чекала важка піщана дорога вздовж берега. 

Поборсавшись в пісочку, вирішили більше не випробовувати наші ноги в Богданах і Ритнях – повернулись на асфальт. Щоправда, асфальт тут доволі “гравійний” – дуже грубий, старий і порепаний. А навкруги все той же дикий казковий ліс.

Дорога від Любимівки до Димера і далі,  до “курячої” гравійки – це непоганий асфальт з чудовими краєвидами і мінімальною кількістю авто.

Повертаємось на гравій😊 Це продовження тієї самої дороги, яку “ніжні шосери” не дали включити в маршрут Chicken Kyiv. Тут майже 5 км занедбаної гравійки зі смітниками та іншими проявами людства😡 Позаду 150 км. Фінальні 50 км маршруту – це поля приірпіння. Більшість доріг добре укатані і швидко їдуться.

Але, якість польової дороги часто залежить від того, який трактор проїхав після останнього дощу. Тут вже зовсім інші пейзажі – поля, поля, і знову поля. Їх колір буде змінюватись впродовж всього літа. Але зараз він – яскраво-зелений.Зробили ще одну розвідку, яка показала – туди їхати не варто. Тому, маршрут буде дещо відрізнятись від того, що проїхали.

Полями через село Червоне і далі, вздовж лівого берега річки Ірпінь, аж до мосту на Мощун. Після 180 кілометрів дорога здається занадто тряскою. Та ще й свіжий весняний вітер дме прямо в обличчя. Але зазвичай, тут дорога дуже прикольна – з віражами і швидкісними ділянками. Біля мосту на Мощун вирішили переїхати на правий берег. Там дорога більш накатиста, хоча трапляються піщані болота. Якщо дупка вже не може терпіти, можна виїхати на асфальт і до Горенки дати їй трохи спокою. Ще варіант – і далі їхати лівим берегом.

Горенка: все погано – сміття і жлобські 4-метрові паркани. Тому краще її проскочити швиденько. Але тут є світлофор і пішохідний перехід через Гостомельське шосе. Можна спробувати і під мостом (восени я порізав там покришку, тому до кінця не розвідав🥺)

Фінальна дорога вздовж узлісся, де можна побачити дивовижний захід сонця, і фініш на ірпінській набережній – чудове завершення непростих, але прекрасних 200-т кілометрів.

Поки писав цей текст, вирішив, що краще всього робити старт і фініш маршруту в Романівці.

Останні роки в наш вело-лексикон увійшов термін “Gran Fondo”. Але не всі чітко розуміють його значення. Тому вирішив з цим трохи розібратись.

Перші змагання з приставкою “Gran Fondo” в Україні відбулись у 2017. Це Gran Fondo Ukraine (організатор Lviv Bicycle Club) та Gran Fondo Dnipro Race (організатор Dnepr Cycling Foundation).

Можливо ви здогадались, що “Gran Fondo” – термін італійський. Перекласти його можна як “Великий виклик” або “Довгий заїзд” (це сталий термін який не має дослівного перекладу). Ніколи не кажіть GranD Fondo)

Почнемо з італійських коренів

Вікіпедія розповідає, що перша GF відбулась 12 червня 1970 в італійському містечку Cesenatico (Чезенатіко) під назвою Nove Colli (Дев’ять Пагорбів). Але, на сайті самої події (https://www.novecolli.it/) дещо інша легенда: 20 травня 1971 року о 5-й ранку 17 друзів-відчайдух зустрілись біля бару під назвою “Bar del Corso” і історія Gran Fondo почалась)

E 2020-му мала стартувати 50-та Gran Fondo Nove Colli! Це дійсно епічний велозаїзд 12000 учасників довжиною 200 км, з набором висоти під 4000 м. Ще кілька цікавих фактів: 1996 р. – рекорд кількості учасників велозмагань без використання чіпів – 10000 (учасники ставили штампи на КП). 2010 рік – 40 років, кількість учасників обмежена у 12000, а фінальна частина 13-го етапу Giro d`Italia повторює маршрут легендарної GF. 2015 – 12000 стартових номерів розібрали за 4 хвилини (цього року - за хвилину!). У 2019 ДЕСЯТЬ учасників було дискваліфіковано і не допущені до участі у 2020 році за викидання сміття на трасі.

Їдемо далі…

Формат аматорських змагань з масовим стартом швидко став популярним в Італі, а згодом і в інших країнах Європи. Особливий сплеск почався у 90-ті з розвитком чіпової системи таймінгу, яка дозволяє автоматично фіксувати результати тисяч учасників. В 1993 відбувся перший L’Tape du Tour (у Франції масові велозаїзди називають cyclosportive). У 1999 перший Тур Фландрії для аматорів під назвою “We Ride Flanders”.

У 2000-х формат GF поширився і на інший світ – Америка, Австралія, Азія. У 2011 відбулась перша GF New York, а у 2019 – це вже серія з двадцяти подій по всьому світу. Сайт https://www.dalzero.it/ на 2020 рік зареєстрував 145 італійських GF.

Дистанції і правила змінювались, але для переважної більшості подій можна сформулювати три головні особливості:

• Масовий старт (500 і більше учасників)
• Персональний таймінг на базі чіпів
• Рейтинг по вікових категоріях серед жінок і чоловіків

Стандартом де-факто стала обов’язкова паста-паті для всіх учасників на фініші.

UCI вступає в гру

У 2011 UCI вирішив взяти це різноманіття під свою опіку. Були розроблені правила для серії змагань під назвою UCI Gran Fondo World Series кульмінацією яких є UCI Gran Fondo World Championships – Чемпіонат Світу серед непрофесіоналів, який прийшов на заміну чемпіонату світу для категорії Мастерс.

В календарі 2020 UCI Gran Fondo World Series 30 змагань у 25 країнах світу. Дуже приємно, що Gran Fondo Dnipro Race також у цьому списку.

Основні правила GF від UCI:

• Дистанції: 80-225 км для гонки з загальним стартом (за правлами італійської федерації - 120+) і 15-40 км для гонок з роздільним стартом
• Вікові категорії по 5 років починаючи з 19-34 (в італійців, починаючи з 19-29)
• Участь можуть приймати власники будь якої ліцензій, крім гонщиків професійних команд і гонщиків, що мають очки UCI

В правилах також прописано три типи організації руху:

• з повним перекриттям доріг
• з частковим перекриттям на час проїзду учасників
• без перекриття

В залежності від кількості учасників, можуть використовуватись різні варіанти фіксації часу і визначення переможців:

• Ган-тайм – з однаковим стартовим часом, де перемагає той, хто перший перетнув фінішну лінію
• Чіп-тайм – враховуєтся час перетину стартової і фінішної ліній, а перемагає учасник з найменшою різницею часу
• Комбінована – для першої (найсильнішої) групи використовують ган-тайм, а для решти – чіп-тайм

Стартують, як правило, групами (або хвилями) по 500-1000 учасників з гандікапом (інтервалом) у декілька хвилин між ними.

Як бачите, правила дуже демократичні і націлені на залучення максимальної кількості учасників.

Мені дуже сподобалось порівняння Gran Fondo з біговим марафоном: одні учасники їдуть справжню шосейну гонку, змагаючись між собою; інші намагаються покращити свій час на дистанції; хтось бачить для себе виклик у подоланні дистанції за встановлений часовий ліміт; а для когось, – це можливість долучитись до свята, яке об’єднує сотні і тисячі людей, закоханих у велосипед.

Тепер до українських реалій

Серед масових велоподій, найбільшу популярність здобули так звані “сотки”. Починались вони як звичайні велопробіги, суть яких полягала у подоланні дистанції близько 100 км. Єдиним правилом було обов’язкове використання шолому)

Але, поступово правила ускладнювались. На сьогодні, найбільш популярні українські “сотоки” майже повністю відповідають правилам GF. Єдина суттєва різниця – наявність окремих категорій по типу велосипеду. На мій погляд, причина у великій кількості МТБ-подібних велосипедів, які два десятиліття нав’язували недосвідченим велолюбителям горе-велопродавці.

Сподіваюсь, найближчим часом з’являться масові велоівенти на кшталт Лісова Пісня 2020 | by Merida, які задовольнять власників велосипедів що більше придатні для бездоріжжя.

Про це я напишу окремо ;)

На шоссе хорошо

насос в задний карман бросил и поехал. Если в ибеня – можно еще запасную камеру прихватить (напомню, у меня безкамерка с 2017).
Первые месяцы катания на гравийнике (а это была зима) показали, что нужно быть готовым к более разнообразным неожиданностям. Раскрутившийся винтик, согнутая спица, порванная цепь, согнутый петух, порезанная покрышка – все это (и не только это) может случится во время самой заурядной ГРВЛ-покатушки. Ибо пути гравийные неисповедимы.
Поэтому, минимальный шоссейный комплект дополнился такими специфическими штуками:
спицной ключ – пару раз “ловил” палку в спицы и приходилось на месте ровнять обод;
бортировочная лопатка – дома я бортирую покрышки пальцами, но, когда в +5 стоишь под дождем с колесом покрытым грязюкой, все оказывается не так, как на теплом балконе;

насос+баллон СО2 – это не потому что лень качать, а потому, что если безкамерка “отщелкнулась” от обода ручным насосом ее не вернуть;
ремонтные шнуры – один раз спас даже без герметика;
ключик для золотника – если после 5-минутного накачивания колеса вы не выкручивали шланг насоса вместе с золотником, то вы не знаете что такое настоящий облом;
переходник для автомобильных компрессоров – если рядом оказалась заправка или автомобиль, то почему бы и нет).

Этот комплект я складывал в пенал, с ролью которого отлично справляется старая фляга SIS (у нее широкое горлышко для крышки).
Все это не очень меня устраивало. Насос TOPEAK удобный и компактный, но уже свое отслужил. Мультитул TOPEAK настолько компактный, что им мало что можно открутить-прикрутить. Нужна еще выжимка для цепи и нужно все это куда-то складывать в жаркое время года, когда нужно будет возить две фляги (не по карманам же распихивать)...

Вот я и попросил два самых близких мне веломагазина "Велоцентр Giant" (https://www.instagram.com/giant_kyiv/) и "Велобазар" (https://www.instagram.com/velobazar/) собрать необходимый набор из продукции брендов Lezyne, Blackburn, Topeak и Lyne, чтобы можно было выбрать.
Но текст я так и не написал, потому что сразу уехал разведывать новые гравийные маршруты). Зато теперь не буду выглядеть типичным вело-блогером, который делает обзор основываясь на теоретических умозаключениях. Ведь в прошлом сезоне я накатал более 10 тыс. настоящих “гравийных” километров и приключений было достаточно. Самое эпичное, пожалуй, – 40 км на синглспиде из-за поломки заднего переклюка (“Навколо України за 1 день”).

Кратко опишу каждый комплект и почему остановился на Blackburn и ни разу об этом не пожалел.

Lezyne (https://ride.lezyne.com/)

предлагает большой выбор качественных вело-аксессуаров – от звоночков до велокомпьютеров. Я смотрел на подседельные сумочки, мультитул и насосы. Размер сумочки можно подобрать на любой аппетит. Пластиковый крепеж позволяет легко ее снимать, если не хочется оставлять без присмотра. Есть отдельный кармашек под мультитул, что очень удобно.

Мультитул имеет 10 разных ключиков-отверток плюс выжимка с приспособой для разведения колодок. Но та же фигня, что и с 99% всех мультитулов – пользоваться крайне неудобно. Насосы отлично качают, имеют гибкий шланг (что очень удобно), но его нужно перед использованием выкрутить из одного конца насоса и вкрутить в другой (что мне показалось как-то не очень).

Topeak (https://www.topeak.com/)

делают очень технологичные вещи. Это мастера пазлов и конструкторов. Давно пользуюсь их разработками. Этим летом даже палатку опробовал. Карбоновые подфляжники на шоссере у меня с 2013 – тогда они успешно прошли краш-тест на Paris-Roubaix. От разнообразия всяких штучек глаза разбегаются. А свет CUBICUBI и набор RATCHET ROCKET – мечта каждого вело-дрочера.
Но на рассмотрение я взял минималистичную систему с универсальным креплением – NINJA.

Можно поставить специальный подфляжник либо крепление, которое ставится под любой подфляжник. А уже на это крепление вешай что хочешь: сумочки разного размера; мультитулы в футлярчике; насос СО2 с двумя баллончиками; или стяжку на липучке, которой можно прикрутить все сразу.

Короче, целый конструктор, которым можно играться пол дня, комбинируя разные конфигурации и варианты размещения в раме. Очень прикольные бортировки POWER LEVER, которые легко превращаются в съемник для цепного замка.

Lyne (https://www.lynecomponents.com/)

пока мало известный у нас, семейный бизнес МТБ-шников из Южной Африки. Эти веселые и креативные ребята делают уникальные вещи. Например, держатель для банана вместо подфляжника)

На тест я взял систему Holy Rail (Святые Рельсы), которая позволяет максимально использовать передний треугольник рамы для перевозки всяких полезных вещей. На стандартные бонки для подфляжника прикручиваем специальную рельсу, а уже на нее можно поставить несколько подфляжников, футляр для запаски, или мультитул в футлярчике, или стяжка на липучке.

С такой системой даже в небольшой передний треугольник рамы Revolt можно вместить ТРИ большие фляги.

Blackburn (https://www.blackburndesign.com/)

Істория этой компании началась в 1975. Их разработки не спутаешь ни с какими другими. Каждая вещь уникальна и не похожа на другие аналоги. Для теста я взял компактный насос совмещенный с баллоном СО2, мультитул в специальной сумочке и очень стильную подседельную сумочку.

От сумочки я отказался – ее красная отделка никак не вписывалась в серо-зеленый дизайн моего Revolt. А вот в насос и мультитул я просто влюбился. Поэтому, расскажу о них подробнее.

Комплект CORE CO2’FER MINI-PUMP состоит из мини-насоса (вес 100 гр.), балончика CO2 (на 16 гр.), крепления на раму и упаковочной резинки (с ней удобно насос и баллончик возить в кармане веломайки). Насос только под ниппель Преста (а другими я не пользуюсь давно) с резиновым выдвижным шлангом, который позволяет минимизировать нагрузку на ниппель во время накачивания (как и в моем предыдущем TOPEAK). Но в этом насосе шланг еще удобней т.к. головка накручивается под углом 90°. А головка не простая – она же используется как насадка для картриджа CO2. Нужно только перекрутить со шланга на баллон. Поток воздуха из баллона регулируется голубой крышечкой-вентилем. И еще одна маленькая, но очень полезная фишка – на другом конце насоса накручен латунный набалдашник, который оказался ключиком для золотника.

SWITCH WRAP TOOL KIT – этот набор инструментов не похож на 99% мультитулов. Вместо того, чтобы скручивать все элементы “швейцарский ножик” (которым, согласитесь, пользоваться крайне неудобно), дизайнеры Blackburn просто разложили их в футлярчик и добавили… вороток. Вороток можно использовать в двух положениях: отвертка (можно залезть в любое место) или, собственно, воротка (легко затянуть или раскрутить любой “закисший” болтик). Конструкция такая удобная, що я частенько использую ее вместо набора больших “домашних” ключей.

Прикольно, что здесь есть ключи под все, что можно открутить на моём Revolt, и НИ ОДНОГО лишнего. Выжимка для цепи=лопатка для тормозных колодок=ключи для спиц=ключ для золотника. И напоследок, WRAP BAG – кошелек-буритос с кармашками под набор ключей, баллон CO2 и лопатки для покрышек, в который заворачивается запасная камера. Широким ремнем с липучкой его можно надежно примотать под седло или к раме – ничего не тарахтит и не болтается. Два минуса: выжимка под восьмирековую цепь (легко поправить) и под седлом весь набор забрасывается грязью.

В ИТОГЕ остановил свой выбор на наборах от BLACKBURN, которые полностью удовлетворяют требованию “все необходимое и ничего лишнего”.

Какими наборами пользуетесь вы? Может что-то, чего я не учел? Делитесь своими советами в комментариях.

Желаю всем только ВЕСЕЛЫХ ПРИКЛЮЧЕНИЙ!

За фото благодарочка @Alexander Liquidovsky!

Звичайно, ідея ця не нова і ніхто, цього разу, велосипед не вигадав. В українських аматорських змаганнях з MTB рейтинг існує вже років десять під назвою ЛКУ.

Але я вирішив заглянути глибше – у світову історію. На це мене наштовхнула стаття на сайті UCI – The ins and outs of UCI Rankings. Адже саме UCI, на сьогодні, є головним оператором головних рейтингів у світовому велоспорті.

Challenge Desgrange-Colombo

Перший (відомий мені) міжнародний рейтинг був започаткований у 1948 році. Не так і давно для історії велоспорту. Його організатори хотіли заохотити гонщиків трьох домінуючих (на той час) у велоспорті країн, Франції, Італії та Бельгії, брати участь у в більшій кількості гонок (в першу чергу Tour d’France та Giro d’Italia).

Тому, засновниками рейтингу виступили чотири спортивні газети з країн, в яких відбувались найпрестижніші велогонки: L'Équipe (Франція), La Gazzetta dello Sport (Італія), Het Nieuwsblad-Sportwereld (Фландрія) та Les Sports (Брюссель).

Назвали рейтинг на честь видатних організаторів Анрі Дегранжа (Тур де Франс) та Еміліо Коломбо (Джиро) – Challenge Desgrange-Colombo. Рахувався він за результатами виступу на таких гонках: 

1. Tour de France
2. Giro d'Italia
3. Milan–San Remo 
4. Paris–Roubaix
5. Tour of Flanders
6. La Flèche Wallonne
7. Paris–Brussels
8. Paris–Tours
9. Giro di Lombardia
10. Tour de Suisse (з 1949)
11. Liège–Bastogne–Liège (з 1951) та 
12. Vuelta a España (з 1958)

Першим переможцем став бельгієць, двократний Чемпіон Світу (1948 та 1950) Briek Schotte на прізвисько “Залізний Брік”

Було в рейтингу дві номінації: індивідуальна (перелік переможців можете подивитись тут: https://en.wikipedia.org/wiki/Challenge_Desgrange-Colombo#Winners) і рейтинг націй (в ньому по 5 разів перемагали Італія та Бельгія і лише один раз – Франція).

Challenge Desgrange-Colombo проіснував до 1958 року. Потім організатори щось не поділили і рейтинг припинив існування. Нажаль🙁

Super Prestige Pernod

Щось мені підказує, що незадоволені були саме французи. Бо йому на заміну прийшов Super Prestige Pernod. Його перша редакція з’явилась у 1959 і туди увійшли 11 гонок, які проходили лише у Франції (і тільки дві з заїздом в Італію та Бельгію).

Цього разу ініціативу виявила компанія PERNOD (Пернo) – виробник традиційних французьких напоїв Пастис (а до цього - Абсенту).

Пригадав, як ми з французькими вболівальниками на Мон Ванту святкували День взяття Бастилії під час Тур де Франс 2013. Тепер Пастіс і Тур де Франс для мене нероздільні😜

Кажуть, ідея належала містеру Коварду, який відповідав за промоцію PERNOD. Існувало три "PERNOD"-рейтинги:

• Promotion PERNOD – для французьких гонщиків молодше 25 років
• Luxury PERNOD – тільки для французьких гонщиків
• Super prestige PERNOD – міжнародна редакція, як очкова версія Чемпіонату Світу

Організатори були доволі відкриті для нових учасників, тому в різні роки до рейтингу входили 45 гонок з 12 країн світу (у тому числі США, Канада і Колумбія), а його переможцями стали найвидатніші велосипедисти тих часів: https://en.wikipedia.org/wiki/Super_Prestige_Pernod#Winners

Проіснував рейтинг аж до 1987 року, коли у Франції не заборонили рекламу алкоголю на спортивних подіях😢

До речі, попутно знайшов, що у Франції з 1931 року вже існував національний рейтинг гонщиків, який вважався неофіційним чемпіонатом країни!
Sedis Challenge (також відомий як Challenge Yellow) проіснував до 1982 року.

А де UCI?

У 1984 році за справу вже береться UCI і започатковує рейтинг гонщиків під назвою UCI Road World Rankings. Це вже дещо інша система. Рейтинг відображає кількість очок, отриманих не за сезон, а за останні 52 тижні, – так звана, rolling classification (типу кругова або безперервна класифікація). До неї входили результати всіх гонок, що були санкціоновані UCI. 

Паралельно, у 1989 році, з’являється UCI Road World Cup – рейтинг за результатами 12-ти одноденних гонок сезону. Спочатку в нього входили дев'ять класик: Milan San-Remo, Paris-Roubaix, Tour of Flanders, Liege-Bastonge-Liege, Amstel Gold, Classica San Sebastian, GP Zurich, Paris-Tours і Tour of Lombardy. Але в різні роки додавались й інші гонки.

Для переможців Кубку Світу зробили особливу майку – біла джерсі прикрашена шістьма вертикальними кольоровими полосами.

Поява Pro Tour

Обидва рейтинги проіснували до 2004 року і були об'єднані в один – UCI Pro Tour. Це вже не просто календар гонок. Рейтинг визначав 20 найкращих команд, які могли (точніше, були зобов’язані) брати участь в усіх гонках. Система ставала складнішою. В календар додавали нові молоді гонки, що викликало незадоволення організаторів гранд-турів. Було немало дискусій і з командами і з окремими гонщиками. У 2008 Град-Тури навіть підняли справжній бунт проти UCI. 

У 2009 Pro Your трансформується в World Tour, а UCI продовжує додавати нові гонки. У 2019 їх було вже 38.

UCI World Rankings

Ускладнювати – просто. Спрощувати – складно.

Сучасний рейтинг UCI рахуєтся для чоловіків і жінок, для еліти і андерів. Він відіграє ключову роль у призначенні квот національним командам для виступу на Чемпіонатах Світу і Олімпійських Іграх.

UCI World Rankings складається з трьох класифікацій: індивідуальної, національної та командної. Дві перші рахуються за принципом постійного 52-тижневого рейтингу. Тобто після завершення гонки Мілан-Сан Ремо (наприклад) очки за її минулорічну версію – згорають. 

Очки у командному рейтингу рахуються на кінець сезону по результатах десяти кращих гонщиків команди (восьми гонщиць – для жіночих команд).

Кожна гонка UCI World Tour також має свій рейтинг (клас) і відповідну кількість очок, яку отримують гонщики за перемогу.

В 2018 році заговорили про відновлення Світового Кубку з 2020 року. Схоже, пандемія внесла свої корективи. Але на сайті UCI з’явились окремі рейтинги для багатоденних і одноденних гонок.

Крім того, існують і континентальні рейтинги UCI.

Побачити, хто ж на сьогодні є найсильнішим гонщиком або гонщицею за версією UCI можна за цим посиланням: https://www.uci.ch/road/rankings. Він оновлюється щовівторка.

І на додаток треба сказати, що крім офіційних рейтингів UCI, існують також інші, неофіційні. Наприклад, Cycling Quotient – https://cqranking.com/

Коли я починав писати цей пост, і гадки не мав, що тема виявиться настільки обширною.

Але, в сучасному демократичному і надзвичайно динамічному світі нам потрібно все швидко і зараз. А ще, нам недостатньо дивитись на когось, – ми хочемо спробувати самі. Тому, формат Goldsprint швидко став популярним у великій кількості розвинених країн.

Що ж таке цей магічний Goldsprint?

Якщо коротко, це змагання на ролерних велотренажерах, де двоє або більше учасників намагаються якнайшвидше подолати дистанцію від 300 до 1000 метрів. За перебігом гонки можуть спостерігати вболівальники завдяки великому табло з різнокольоровими стрілками. Система передачі інформації на табло може бути електронною або механічною.

Для голдспрінту використовують спеціальні станки з кріпленням для передньої вилки велосипеду. Тож гонщикам не потрібно тримати баланс. Це робить змагання більш демократичними. Адже взяти участь може будь хто, навіть без досвіду використання ролерного тренажеру, та і взагалі – велосипеду🤭

Голдспринти користуються велокою популярністю у більшості країн Европи та у США. Завдяки британцям з компанії Rollapaluza (проводять змагання під своїм брендом) це явище стало меінстрімом. Вони навіть вийшли на телебачення!

Звідки назва?

Goldsprint race – явище, тісно пов’язане з субкультурою веломесенджерів. Перші такі змагання пройшли у 1999 в Цюріху в рамках Cycle Messenger World Championships (Чемпіонату Світу серед веломесенджерів).

Засновником їх був пристрасний велосипедист Adrien Weber, який є власником пивоварні TurbinenBräu у Цюріху. Тому змагання назвали на честь марки пива “Gold-Sprint”. От так все просто. А традиційним напоєм, під час проведення голдспринтів, є пиво🍺

Як Goldsprint перетворився на #велооргію

Перші Goldsprints організовані Kyiv Cycling відбулись у січні 2019 року під назвою "Goldsprint Party. Відкриття Сезону". І одразу не обійшлось без курйозу. Тодішний очільник Федерації велоспорту України не міг спокійно заснути, якщо в аматорському велоспорті щось відбувалось. Тому пильно слідкував за нами і, звичайно, побачив пряму трансляцію у фейсбук. На офіційній сторінці ФВСУ з'явився гнівний пост у стилі "куда смотрят родители!?" з текстом "а в это время на велотреке происходит велооргия".
І хоча, з велотреком цю подію пов'язувала лише теніска Колі Вогника, шановні "ветерани" і поважні "чиновники" ще довго кошмарили його керівництво і намагались зшити якусь справу.

Але слово #велооргія нам сподобалось і всі наступні події ми обов'язково позначали цим хештегом)

Ну а самим учасникам і глядачам формат Goldsprint на стільки сподобався, що у настопному 2020-му році (ще до карантину) ми встигли провести цілу всеукраїнську серію змагань з фіналом на виставці BikeExpo.

Продовжую ділитись досвідом використання різних покришок для Gravel.

під словом GRAVEL у цій статті, я маю на увазі використання велосипеду для їзди по дорогах (стежках) з різноманітним покриттям (крім асфальту), або взагалі без покриття

Колеса мають значення, особливо для Gravel, особливо – покришки. Адже вони і котят, і віраж тримають, і амортизують.

Перший рік катання на Revolt мене цілком влаштовували його рідні покришки Giant Crosscut Gravel 1 шириною 40 мм. Звичайно, після 10 років на шосе, вони здавались монстрячими. Тому дві гонки, які цілком можна вважати гравійними, ”Рівно 100” і “100 ВелоВат”, їхав на кросових 30 мм. Тепер я не певен, що це була гарна ідея)

Покришка Crosscut доволі універсальна і витривала. Я і зараз поставив її на переднє колесо для катання по снігу.

Але на другий рік, це почуття свербежу, коли хочеться щось вдосконалити на своєму байку, таки мене дістало. Ще й bike24 підкинув зимовий розпродаж

Panaracer Gravelking SK 38 мм

Кращого ім’я для гравійної покришки годі й шукати. Не дарма вони такі популярні в Gravel-спільноті. А ще ЗЕЛЕНОГО кольору, який так пасує до незрозуміло-зеленої смуги на рамі мого Gravelcrusher. З такими покришками Revolt точно стане унікальним і неповторним. Картинку довершила камуфляжна обмотка керма.

Треба розуміти, що Gravelking – назва цілого сімейства покришок від японського бренда Panaracer. Просто Gravelking – це слік, з приставкою SS – напівслік, SK – напівшипована (як у мене), AC – all conditions, EXT – для реальної грязюки. Всі вони мають версію Plus – з додатковим захистом (канешно важча).

Ширина

один з найважливіших параметрів покришки. Тут немає універсального рішення, не можна спиратись на чиїсь рекомендації. Це зона пошуку компромісів і золотої середини саме для вас, вашого стилю катання, ваших маршрутів і уподобань.

Ширша покришка = краща амортизація, а відтак, кращий накат по лісовій стежці або кам’яній дорозі, краще щеплення на грунтах, менше провалюєшся у пісок або болото. Але, як казав мій викладач електроніки, “бесплатных пирожных не бывает”. Ширша покришка = більша вага з усіма її мінусами.

Добре, що рік досвіду був достатнім, аби не вестись на колись досить популярну аксіому “вужча значить швидша” і між 32 і 38 я обрав 38 мм. 

Можливо не всі знають, позначення 700х38C або 28х1,5 – це старі стандарти (французький і англійський відповідно), які мають доволі умовне відношення до реального діаметру колеса. Сучасний стандарт для колес і покришок розробила ETRTO (European Tire and Rim Technical Organization). За цим стандартом, мої гревелкінги мають розмір 40-622, що означає 40 мм ширина і 622 мм внутрішній діаметр.  

Вага

430 грам. Одна з найлегших покришок. Наприклад, аналогічна WTB Riddler 37-622 – 465 гр. IRC BOKEN, Hutchinson TOUAREG - 490 гр. З відомих мені, лише Teravail мають аналогічну вагу.

Використання

Перша прикатка відбулась на початку квітня. Враження були неоднозначні: твердо, не їде по піску, проблеми з встановленням. Ще й на польовому віражі не втримався на звичайній своїй швидкості. Але на швидкісних прямих котить вона дуже приємно.

Після підбору “правильного” тиску більшість проблем вирішилась. Для мене “правильна зона тиску” для Gravelking 38 знаходиться між 1,7-2,4 bar (25-35 psi) в залежності від маршруту. Якщо качати більше - покишка стає дуже тряскою. Менше – є вірогідність відслоєння від ободу (пару раз бувало таке).

По підбір “правильного тиску” читайте в кінці статті.

Переваги Gravelking повністю розкрились під час дводенного зйомочного туру в Карпати (скоро буде презентація фільму). Каміння, мокре каміння, щебінь, гравій – царина гревелкінгів.

Щойно ми приїхали і зібрали велосипеди (три Revolt і Contend AR, всі на Gravelking SK) – поїхали затестити. Хлопці, які вперше сіли на гравійники, мов діти, понеслисль кам’яною карпатською дорогою для лісовозів. У мене серце зупинилось🤬... І нічого, витримали і гума і велосипеди!

Кам'яні підйоми, спуски, дощ і струмочки з камінням де на 100% мав зіслизнути. А ні - тримала зараза. Компаунд і ці невелички квадратні шипи працювали як лапки ящірки.

Стійкість до проколів

Проколи звичайно були, переважно від гострого каміння. Під час гонки "Курна Дорога" такий прокол коштував мені призового місця😭 Але, зважаючи на жорсткість Gravel-умов, це звичайна статистика. За два роки використання я звик, що з собою завжди потрібно мати все для польового ремонту. 

Про мінімаьний Gravel-комплект писав тут: https://www.strava.com/athletes/573361/posts/13916840

WTB Riddler 45

вперше поставив через місяць після Gravelking. Суто заради експериментів.
По-перше, 45 мм – максимальна ширина, яка нормально стає в Revolt.
По-друге, зацікавив малюнок з чітко визначеними шипами по краях і невисокими посередині. Про плюси і перші враження я вже доволі детально писав тут: https://teletype.in/@chronic_cyclist/WTB_first_look . Покришка виявилась дуже легкою на свої 45 мм – 510 гр. (хоча виробник вказує 560 😲) і комфортною на лісових та польових стежках і дорогах.

Зосереджусь на результатах тривалого використання

Передчуття не збрехало – покришки виявились дуже ніжними. Легко проколюються, на твердому покритті швидко стираються, з боковини лізуть нитки. Герметик треба доливати регулярно – ніби вони його п’ють. Без герметика покришки взагалі спустили за 15 хвилин. Довелось додати до свого Gravel-ремкомплекту ще й дозу герметику.

Цікава була подорож по Бесарабії, коли ми з'їхали з маршруту на необкатану дорогу і я вмить начіпляв купу колючок. Вже вдома, намагався їх повитягувати, але після двох десятків втомився і залишив випадати самостійно 😤

Зато отримав безцінний досвід по ремонту різноманітних проколів і порізів. Тепер точно знаю, як треба готуватись до гонок, щоб це не впливало фатально на результат 😉

Боковина – найслабше місце. Вона зовсім не тримає повітря без додавання добрячої порції герметику (від 60 мл). Кантик, який тримає покришку в ободі, додатково проклеєний тканиною, яка з часом розсотується і відклеюється від тіла покришки. Тому, при повторному встановленні, треба бути дуже уважним, аби ця тканина не завернулась під обід.

Зустріч з розбитою пляшкою моментально закінчилась розрізом більше 1 см (і це я посто котив велосипед). До такого теж треба бути готовим, адже запасна камера може не допомогти – потрібна спеціальна латка для покришки. Ніколи не зашивав покришки нитками але спробував... і спрацювало 😊

Закінчилась моя історія з WTB Riddler, коли під час поїздки почало спускати задне колесо і я довго шукав якийсь поріз або прокол, доки не почув, що шипить прямо з під обода. Боковина покришки тупо розшарувалась.

Вердикт

WTB Riddler комфортні, м’які, мають гарне зчеплення, добре котять по будь-якому сухому покриттю. Мінуси: малий ресурс, потребують обережного використання, бояться гострого каміння. Якщо вам потрібна комфортна резина для катання по грунтам (поле, ліс) без екстремальних завдань і змагань, без грязюки – WTB Riddler непоганий варіант. По відчуттях, вона мені дуже сподобалась.

Gravelking витривала і більш універсальна. Вона чудово їде по будь-якому твердому грунту. Але найбільше розкривається на кам'янистому покритті. Для Карпат і південного Поділля я обираю саме її. Але обережно на швидкісних віражах! Якщо в приорітеті не вага, а надійність – обирайте версію з плюсом.

Який ТИСК правильний?

Це окрема історія, на якій варто зупинитись в статті про покришки. Можна знайти різні рекомендації і таблиці для підбору тиску. На покришках пишуть мінімальний і максимальний рекомендований тиск. Хоча Panaracer указують тільки MAX. WTB так написали на своєму сайті: "tire pressure recommendations have changed over time due to further developments in technology".

Загальне правило можна сформулювати так:

• Важчий райдер – більший тиск
• Гірша дорога – меньший тиск

Але треба хоч від чогось відштовхуватись. Бо рекомендовані діапазони занадто широкі і, як правило, завищені.

Я присвятив цьому питанню багато експериментів. Декілька разів виїжджав з електронним манометром щоб прямо “у полі” підбирати “правильний” тиск для різного покриття. Постійно заміряв його, після повернення додому, щоб порівняти відчуття.

Висновок, який я для себе зробив – треба їхати на мнімальному тиску, при якому ви не відчуваєте дискомфорт. Що за "дискомфорт" такий? Для переднього і заднього колеса це дещо різні відчуття. Задне колесо почина ніби-то плавати, його водить вліво-вправо. На передньому колесі покришка на віражах починає "підвертатись" і колесо сповза у бік, протилежний від повороту, велосипед втрачає керованість. Відчуваєте таке – значить треба підкачати.

Звичайно, якщо тиску замало, ви можете "пробивати" покришку до обода на коріннях або ямах. Такого допускати не можна. Але тут багато залежить і від техніки. Краща техніка - м'якше проїзджаються перешкоди.

Це орієнтовна таблиця тиску, з якого можна починати експерименти. Вона зроблена на основі рекомендацій Shimano і перевірена для моєї ваги. Особисто я більше 2,4 Bar ніколи не качаю. В середньому мій (80 кг / 38 мм) тиск - 2 bar.

Питання!?

Швидко пролетіли перші 600 км на новому Gravelcrusher – час ділитись враженнями

Нагадаю, перший гравійник GIANT Revolt Advanced 1 я придбав рівно два роки тому. За цей час накатав майже 15 тис. км. різноманітними дорогами і бездоріжжям нашої країни. Він бачив піски Київщини, чорнозем Вінничини, безжалісну бруківку Колибабинців, гравійні дороги навколо Львова і шляхи лісовозів Карпат, Полісся і Поділля, Ірпінь, Десна і Київське море, Рівно 100 і 100 ВелоWatt, Бакота і Хотин, Печора і Тульчин...

За два роки я об'їздив більше місць в Україні ніж за попередні двадцять. І не в останню чергу, саме завдяки гравійнику. Було багато експериментів з колесами, покришками, тиском, трансмісією, кермом, сідлами…

Зато, тепер я точно знаю, чого хочу)

Стисло 2019 vs 2021

1. Перевірена геометрія рами залишилась без змін. Але перейшов на більший розмір – ML замість М.
2. Сірий колір поміняли на … сірий) Але тепер він повністю нейтральний. Замість комбінації сірого, оливи та сріблястого тепер сірий матовий бетон плюс чорні елементи. В рекламній поліграфії матовий папір завжди вважався ознакою дороговизни, стилю і статусу. Відсутність будь-яких інших кольорів залишає простір для фантазії. Можна експериментувати з покришками, обмоткою, обвісом. Наприклад, тепер сюди чудово підійде сумочка Blackburn з червоною застібкою.
3. Колеса (обода) стали ширшими на 6 мм. Це треба було зробити, бо досвід використання показав, що оптимальна ширина покришки 38-42 мм
4. Повністю нове сідло замінило невдалу (як на мене ) форму попереднього, врахувавши нові тенденції до збільшення ширини.
5. І головне: замість SRAM Apex 1 маємо Shimano GRX. От цього я чекав і дуже хотів затестити.

Розмір рами

Чи варто було міняти M на ML? Однозначно – так. Головний плюс, який я відчув вже під час першої поїздки – правильна робота підсідельного штиря з D-Fuse за рахунок меншої (на 2 см) його довжини. Тепер на глибоких ямах і горбах він не розкачується наче ресора, а відпрацьовує один раз тільки для пом’якшення.

Сама геометрія посадки майже не змінилась. Компенсувати збільшення на 15мм рульової вдалось за рахунок коротшого (90 замість 110) виносу і меншої підкладки під нього.

Що ще я виграв? Відчув це, коли Костя Жученко продемонстрував трасу Броварських дюн. Керування стало “гострішим”, а велосипед більш маневреним. На прямих дорогах це не відчувається, бо немає чого рулити. А от на лісових піщаних стежинах, де багато рульожки, дуже відчутно. 

І головне – GRX

Параметри трансмісії залишились без змін: сінгл на 40 зубів  спереду і касета 11-42 позаду (було 10-42). Але Shimano перевершила всі очікування. Зручні, непристойно анатомічні ручки гальм. Звичний спосіб перемикання, який на складних тряских кам’яних трейлах надійніший за суто шосейний Apex. Чітке і м’яке перемикання. Задній перемикач shadow+, який не потребує мікроскопічних налаштувань. Сподобалась можливість додаткового натяжіння ланцюга – для Лісової Пісні точно знадобиться. А от уловлювач ланцюга я відкрутив – зайва деталь.

Єдине, чого мені буде не вистачати – фіксатора лапки Apex (зручно під час обслуговування, демонтажа колеса).

Резюме

Те, що Gravelcrusher не зазнав суттевих змін говорить, що модель виявилась дуже вдалою. Загалом в модельній лінійці 21-го року Giant пропонує 9 варіантів виконання на різні смаки і гаманці: від алюмінієвого Revolt 2 на Shimano Sora до full carbon Revolt Advanced Pro на SRAM Force eTap.

Бажаю вам багато цікавих "гравійних" маршрутів!

І завжди пам'ятайте про головну деталь Вашого байку ;)

Зима таки пришла с настоящими крещенскими морозами и, даже, со снегом. В этот раз все сложилось правильно: снег выпал вместе с морозами и равномерно покрыл землю в лесах и на полях. Слой снега идеальный для зимнего катания. Где проехали машины, – получились отлично укатанные дороги. Где ходили люди, – немного трясские тропинки, но без следов по колено и тоже терпимо.

Единственный вопрос: как ездить в морозы 15-17º?

Но, правильнее, в начале задать вопрос:

ЗАЧЕМ?

Лично для меня, зимние катания по снегу – это возможность отточить навыки владения велосипедом, потренировать чувство баланса и способность удерживать равновесие. В сильные морозы проблематично выдавать какие-то плановые интервалы и делать длинные тренировки. Но общая выносливость и закаленность организма точно повышается. Главное – не переборщить.

Хотя, на первом месте – ни с чем не сравнимые эмоции. Зимний заснеженный лес, да еще в ясную погоду – это всегда прекрасно. Хруст снега под колесами, торохтение дятла, поскрипывание деревьев, шуршание падающего с веток снега. И за это я люблю зимние катания.

Сначала боишься, что вот-вот колеса соскользнут в сторону и ты моментом окажешься на боку. Но постепенно понимаешь, что резина держит, а тело привыкает отрабатывать малейшие соскальзывания и микрозаносы. Все это добавляет и добавляет драйва по мере увеличения скорости.

Как?

Может не все знают, кроме страсти к велосипеду, у меня есть и другие, не менее страстные увлечения – горы и горные лыжи. Имею опыт зимних походов по Карпатам, высокогорных трекингов и восхождений (выше 6000). На горных лыжах катаюсь с 7-го класса.

Поэтому, то что я расскажу об одежде, это не мои личные исследования, а опыт и знания миллионов туристов и альпинистов, которые я применяю, втом числе, для вело-поездок.

Некоторые считаю, что, чем холоднее, тем больше одежды нужно одевать. Возможно, если нужно долго стоять на морозе за прилавком. Но если вы хотите заниматься чем-то активным – количество может только навредить. Ведь каждый новый слой превращает вас в неповоротливую тушку, которая быстро потеет в моменты повышенной нагрузки, а потом также быстро замерзает из-за неповоротливости и влаги, которая пропитала всю многослойную луковицу. Секрет же кроется не в количестве, а правильном подборе и последовательности каждого слоя.

Основное правило – правило 3-х слоёв. Хотя, я его называю 3+1. Сейчас расскажу почему и как это выглядит в моем случае.

Base-layer

Первый слой обычно называют "термобелье" или "термуха". Поэтому, новички ошибочно считают, что оно должно согревать (ведь ТЕРМО). Вот это яркий пример "работы" маркетологов. Но я бы так называл трусы с начесом) Правильное название: "базовый слой" (base-layer). Его задача отводить влагу, выделяемую телом во время физической активности. А базовый, потому что используется почти всегда, даже в летнюю жару. Последние пару лет в холодное время года я использую базовый слой из шерсти Мерино. Она приятнее, чем синтетика и может впитать больше влаги, сохраняя ощущение комфорта. Еще одно приятное природное свойство настоящей шерсти – антибактериальное.

Mid-layer

А вот задача следующего "среднего" слоя (mid-layer) – согревать, точнее, сохранять тепло нашего тела. Лучше флиса, для таких целей я ничего не знаю. Флис бывает разных типов, толщины и удельной плотности. Например, сетчатый (griddet или grid) легче обычного при тех-же термо-свойствах. Флис приятный на ощупь и очень легкий, впитывает мало влаги, а значит быстро сохнет. Имею пару вариантов разной толщины для разных условий. Для морозов ниже 10 мне пригодилась кофта из очень тонкого флиса, которую когда-то купил на распродаже в Decathlon.

Использовать шерсть в качестве среднего слоя неразумно. Она тяжелее и будет впитывать много влаги, становясь еще тяжелее. В детстве много походил в шерстяных свитерах)

Shell-layer

Третий слой – защитный (shell), защищает от внешних условий – ветра, влаги, дождя, снега. Softshell легче, удобнее, имеет ветрозащитные вставки или полностью пошит из материала типа windstoper, может иметь капюшон. Если же условия суровые – используйте Hardshell для защиты от сильного дождя, ураганного ветра или снегопада. В советские времена у нас были брезентовые куртки, которые так и называли – штормовка.

Третий слой бывает комбинированный: защитный+теплоизолирующий. Например, горнолыжная одежда. Так и не понял, как можно кататься в этих огромных горнолыжных куртках. Ведь на спуске пульс постоянно в красной зоне и можно буквально сгореть. Зато, моя дорогущая горнолыжная DESCENT прекрасно отработала на всех высотных восходжениях – только сейчас обратил внимание на эту иронию))))

В холодное время года функцию моего защитного слоя выполняет зимняя форма (джерси и рейтузы) GIANT. Она защищает от несильного ветра снаружи и имеет приятный микрофлисовый слой изнутри (что делает ее комбинированной). В зависимости, поддеваю под нее различные базовые майки.

Под велорейтузы дополнительно могу поддеть старенькие велотрусы, а для морозов пришлось использовать дополнительные базовые рейтузы.

+1

Это то, что мы возим в карманах. В зависимости от погоды, может быть ветровка либо дождевик. Моя тонюсенькая и невесомая ветровка MAVIC может существенно улучшить согреваемость при сильном ветре или быстрой езде по морозу.

Варианты

Вы можете сочетать одежду в разных вариантах в зависимости от погодных условий и интенсивности поездки. Для сильных морозов использовать все слои, а для температуры около "0" средний слой не нужен. Можно иметь пару вариантов базовых маек и пару вариантов джерси. Зависит от размеров кошелька, частоты и интенсивности поездок.

Пуховики

заслуживают отдельного упоминания. Они используются либо в качестве 3-го слоя либо как защита от быстрого охлажнения во время остановок (которые могут быть непредвиденными).

Обычно, я их не использую на велосипеде. Но вот на первый выезд в мороз -17 одел. Выезд был для акклиматизации и фоточек. Остановился - тепло. Во время езды приоткрывал молнию для терморегуляции. Так что если вы предпочитаете неспешные велопрогулки, то компактная пуховая куртка или жилетка очень даже хороший вариант. Ну а для дальних поездок в холодное время года – просто обязательное дополнение.

Саша Дорофеев писал в комментах, что с собой берет пуховик, чтобы во время остановок одевать. А он знает толк в долгих велопоездках по ибеням)

Ноги-Руки-Голова

Уверен, что для 99% обычных людей это самая сложная часть одежды. Конечности мерзнут по естественным причинам – на то они и конечности. И как их не утепляй, рано или поздно начинают остывать. Поэтому, на одежде лучше не экономить.

Для ног идеально зимние ботинки. Если таких нет – неопреновые бахилы максимальной толщины. При этом, важно обращать внимание на защиту подошвы. Именно со стороны подошвы в обычных велотуфлях и пробирается холод. Я нашел у себя обычные войлочные стельки и вложил их.

Не стоит увлекаться количеством и толщиной носков. Велообувь (если правильно подобрана) и так плотно сидит на ноге. Если же туда воткнуть еще вязанный шерстяной носок от бабушки, то ноги занемеют еще до выхода на улицу. Есть большой выбор зимних велоносков (в т.ч. из шерсти мерино), которые не сильно утолщают ногу.

Если чувствуете, что ноги начали замерзать, помогает просто пробежаться рядом с велосипедом (если, конечно, туфли не шоссейные) или хотя бы потоптаться.

Для рук придумали больше вариантов. Самый шикарный вот нашел (но еще не пробовал): https://www.aliexpress.com/item/4000397121750.html?spm=a2g0o.productlist.0.0.2c1638738ACKLW&algo_pvid=ca52ddd3-f936-4e24-a66e-8fa385561ba1&algo_expid=ca52ddd3-f936-4e24-a66e-8fa385561ba1-4&btsid=0b8b15d416111465208512778e6101&ws_ab_test=searchweb0_0,searchweb201602_,searchweb201603_

Есть вело-рукавицы, различные перчатки. Я просто взял самые теплые перчатки для горных лыж. Приходилось несколько раз останавливаться, чтобы подышать на руки. Но пальцы не отморозил.

Голова - самая теплая часть тела. Но и самая уязвимая. Так что с подбором подшлемника нужно быть очень аккуратным. Если будет слишком теплый – можно вспотеть и моментально переохладиться.

Buff – наверное, самый универсальный элемент одежды. Их делают из разных материалов, в т.ч. из флиса. Но мне вполне хватает самого обычного.

Один я одеваю на голову, скручивая в два слоя в виде шапочки. Но для сильных морозов пришлось достать лыжную шапочку потеплее с виндстоперным передним слоем.

Второй бафф одеваю на шею. С его помощью прямо на ходу регулирую защиту носа, лица и ушей.

Балаклавы не рекомендую. Точнее, я даже не представляю как в них можно ездить... как рыцарь с копьем разве что)

В итоге

Решение "катать или не катать?" каждый принимает для себя самостоятельно. Я лишь поделился своим опытом. Подчеркиваю! Именно опытом, а не умозаключениями или теоретическими даннымми из рекламных буклетов.

Конечно, каждый человек уникален и имеет свою планку морозоустойчивости. Я никогда не занимался закаливаниями и моржеванием, но на зиму запасаюсь некоторым слоем подкожного жира и никакой мороз не может меня удержать от употребления очередной дозы "наркотика" под названием CYCLING.

Желаю всем пережить зиму без потерь для спортивной формы!

Спасибо за фото Serg Illy!

Останнім часом я серйозно намучився з тими пісками, що почали оточувати Київ немов Сахара. Можливо, це стало однією з причин тимчасового виходу зі строю моїх суглобів і м’язів.

Отже, я серйозно замислився над питанням розширення “плями контакту” своїх гравійних колес і переходом на “радикальні” 45+ покришки. Спеціально модель не обирав, хоча прочитав декілька тестів, в яких, до речі, не знайшов саме “піщаного”).

І тут, як і зазвичай, прийшов на допомогу Віктор Петрович, в загашнику у нього лежала пра новеньких WTB Riddler 45 в модному окрасі “tan”. А ще він дав на тест герметик Panaracer Seal Smart з натуральним латексом і шкаралупою грецького горіха :)

Давайте порівняємо з Gravelking SK 38.

На колеса стали нормально. Не заморочувався зі своїм насосом, а одразу скористався компресором на заправці. Без герметика спустили швидко. Особливо одне – знайшов на ньому маленьку дірочку, яка була під наклейкою. Залив по 60 мл герметику (Giant і Panaracer для порівняння). З Panaracer майже перестало спускать, а з Giant все ж підспускало через бокові стінки. Gravelking через боковину не пропускав, але в обід не так гарно став і теж травив без герметика.

Малюнок протектора чимось нагадує Gravelking, але кубики менші і розташовані дещо хаотично і більш щільно. Зато бокові зачепи виглядають солідніше і повинні добре тримати на віражах (цього мені не вистачає у Gravelking). Колір у Riddler хоч і “модний”, але точно програє зеленому Gravelking на моєму Revolt. Та головне питання – ширина. Поміряв – ледь дотягує до 42 мм. Різниця з Gravelking всього 4 мм. Чи варта шкурка вичинки? Ще й +130 гр. на кожне колесо.

Побачимо...

Перший виїзд: https://www.strava.com/activities/3380122379

Це не повноцінний тест. По-перше, пісок після дощу вже не той. По-друге, на швидкості не тестував, бо ще не готовий навалювати. Але проїхав різним, доступними в наших краях, покриттям, навіть грязючки трохи трапилось.

Укатаний лісовий синглтрек

М’якість – перше враження. Вона відчувається при наїзді на невеликі нерівності, каміння, гілки, сухі колії. При цьому, що з тиском 2,6 bar, що з 1,6 bar – майже однаково м’яко. Особливо переднє колесо (заднє з малим тиском починає “водить”). В принципі, це логічно – більше повітря, краща амортизація. Але я звернув увагу, що Riddler, так би мовити, “плющить” навіть на добре накачаних колесах. А Gravelking зберігає округлу форму і на підспущених. Можливо, саме під вагою Ріддлери стають 45-ми завдяки тонким боковинам. Gravelking накачана до 3 bar доволі “дубова”, а для комфорту краще качать в діапазоні 2-2,5 bar.

Гравій, щебінь, бруківка

Проїхав 2 км бруківкою, близько 6 км гравійкою різної якості, плюс ще трохи брутального щебню трапилось. Звичайно комфортніше, якщо це слово взагалі можна використовувати) На Gravelking з бруківки хотілось швидше з’їхати, на грубому щебні ковбасило, велике каміння вистрілювало зпід колес. А Riddler нормальненько все це “з’їда”. Принаймні, на невеликій швидкості можна доволі довго їхати без ризику перейти в 4-ту категорію гравійних доріг

про Gravel-категорії на відео: https://www.youtube.com/watch?v=_Xy__xjfXV4&t=38s

Пісок

Пісок був після дощу, тому, це не показово. Всі місця, які останні тижні були вже не проїзними для Gravelking, Riddler здолав доволі просто. Gravelking просто розріза пісок і грузне в ньому. 

Польові дороги і асфальт

Треба порівнювати на швидкості. В “режимі прогулянки” ніякої різниці не відчув.

Попередні висновки

Це не зовсім порівняння двох моделей покришок. Некоректно порівнювати гуму різної ширини. Я порівнюю Gravelking 38 з Riddler 45. І Riddler-и мене не розчарували. Я точно отримав більше комфорту і “всюдихідності”. Залишається питання втрати тиску, “піщаний тест” і тест “на швидкість”. 

Продовження скоро)