“... і в цих усіх гріхах я каюся перед Богом… Відпусти мені грішному усі гріхи, дай мені прощення…”

Зі сповідальні доносилась тиша і я застиг в моменті. Мої ноги затекли і боліли, тіло задубіло від холодку конфесіоналу і все ж, я терпів.

Спокійний тонізуючий голос почувся з-за ґратчастого віконечка: “Він обовʼязково почув тебе. Твоя віра, ось що головне в нашій релігії. Я бачив твою запеклість, твою рішучість та твої старання. Ти прийнятий.”

Це реальність? “Святий отче… Це так? Тепер, з цієї пори, я вхожу до Ордена Чорного Сонця?”

Багато років я тренувався та служив саме для цього моменту. На мене нахлинули спогади, але отець продовжив свою толоку.

“Саме так, синку… Ти знаєш, в нас давно йде війна з розкольниками зі сходу. Їх демонізм перевищує будь-які межі здорового ґлузду. Нещодавно Церква дізналась про древній артефакт, про ісконно святий дух, що вселився у матеріальну іпостась. Твоїм першим завданням, твоєю святою місією буде відшукати цей святий дух. Поспіши, щоб розкольники першими про це не дізнались та не вкрали реліквію”...

Майбутня подорож клалась через сухі, жаркі піски недалекого Сходу. Місцеві поселення, якщо були такі, не були привітними та не почитали нашого Бога. Одного разу, на одного з наших мечників селяни ополчились та трохи не вбили. Чи було гріховно захищати себе та покарати тих, хто не почитає Бога? Інколи, в пустелі, було нічого їсти та пити, та є не переймався, бо знав - мене веде Господь. Це всього лиш мала плата за те, що я маю життя. А тепер, я маю не тільки сите життя, а ще й чорні блискавичні обладунки з емблемами Ордену, що дають мені свободу дії робити все, що заманеться.

Змалечку, я ходив до церкви. О, так, вже не памʼятаю як, але в мене не було батьків, а один із монастирів взяв мене до себе, поки я не попав до містечка Корнюгейв та не побачив лицарів Чорного Сонця. То були справжні майстри та величаві мечники - їх почитали в усіх закутках ближайших земель. Один із них самостійно відбив шайку розбійників, які робили рейд до містечка! Його вправність, техніка володіння мечем була бездоганною. Священники в монастирі розповіли мені про Орден - що туди попадають найкращі воїни, що служать Богу та вже тоді я знав, яка в мене буде ціль. Стати кращим за кращих, дізнаватись істину та нести знання - в цьому я бачив своє життя. Тренуючись, стаючи сильніше та спритніше кожного дня, врешті-решт, я долучився до Ордену. Моєю зброєю був непереможний гладій - давній меч, який я носив, як зброяр. Легка та одноручна зброя, з нею було легше рухатись та парирувати удари. Зброяр та коваль Ордену скріпив його та придав йому стиль Ордену - чорний блискучий антрацит, що ніби поглинає світло.

На 24 день ходіння по дюнам золотистої пустелі, я побачив камʼяну будівлю. То був храм - але не розкольників. Величезні колони, різні орнаменти на фасаді храму та прекрасні, хоч і незнайомі конструкції архітектури були перед очима моєї групи. Цей храм манив мене та моїх побратимів, то ж ми вирішили зайти всередину. Пару мечників залишились біля нашого конвою з приписами, а всі інші - десь за дві дюжини людей, зайшли до храму.

Нас зустрів огроменний темний зал, в якому були вигравійовані стародавні рисунки та символи. Ця мова, якщо то була мова - була нам незнайома і тим паче не схожа на мову розкольників. Єдиним виходом із залу було багатацько коридорів-туннелів, то ж ми вирішили розділитися та пошукати щось, що було в цьому чарівному храмі.

Приємна волога та холод були гарними компаньйонами в цих безчисленних коридорах після багатьох днів ходіння по пустелі. Проходили хвилини, пройшло навіть пару годин, але я так нічого і не знайшов - лиш павутиння, занедбану плитку та коридори, коридори та коридори. В кінці-кінців - марно, я заблукав. Я кричав, махав факелом, але мене ніхто не чув і не бачив. Тому, я йшов вперед, бо мені нічого було що втрачати…

В один момент я почав розуміти, що пол ставав теплішим та теплішим. Ні, в один момент я почув потріскування вогню та вітер! Моє тіло змерзло та хотіло пити та їсти, тому я не зміг побіжати, хоча сердце от-от вискочило б. На всякий випадок, я взяв меч із ножен і переклав факел у ліву руку. Треба було до всього бути готовим.

Звук доносився з середнього розміру кімнати. Після залу вона здавалась маленькою, але все ж я б не зміг дістати до стелі. До речі, в центрі на тій стелі був відкритий верх у вигляді чудернацької сфери з якимись надписами по бокам. Замість світла в кімнату просочувались сутінки, а вгорі було видно маленьку димку від нашого каравану.

Вдоволь насолодовшись видом зверху, я зніяковів від того, що було в кімнаті. На полу лежало декілька моїх побратимів у крові, напевно, вже неживих, судячи по кровавій бані по всій кімнаті, серед багатьох залежавшихся скелетів інших людей. Стоючи на тому ж місці, я придивився та зрозумів, що всі мої товариші ніби розбросані по декій лінії. Перед ними, тобто цим стихійним кладовищем, було багато сходинок і зверху сторчав камінний трон, на якому сиділа статуя.

Але це була очевидна пастка - небезпека була з іншої сторони - по іншу сторону трупів - яку я не бачив, бо стояв за стінкою коридора.

“Бог, дай мені сили та хоробрості!” - подумав я, вдихнув та видихнув та вибіжав по ту сторону кімнати. Але тут нічого не було - тільки камʼяна брила. Щось за моєю спиною почало ворушитися: по якраз тій лінії зверху почала рухатись велика пила конусоїдальної форми. Тепер було видно усю картину: на пилі була засохша кров, а її залишки розбризгувались в напрямку крові на полу.

“...ньо” - глухий голос було чутно десь із храму. Я насторожився, спробуючи роздивитися найтемніші закутки кімнати, але нічого не побачив. Раптово, мій боковий зір угледів рух на сходах. Ні, то було не на сходах - статуя, що сиділа на троні - почала рухатись! Вона підставила своє підборіддя під ліву руку і нарешті тепер її було чутно: “Достатньо!”. Пила перестала рухатись та зупинилась на стелі.

“Підійди до мене”

Я й не знав, що робити. Істота мала людський голос та виглядила як людина, але була камʼяною. Тобто то була камʼяна людина в дивному вбранні, покритому пилом та сірим, знову ж таки, каменем.

“Ти! Камʼяна людина! Що ти зробив з моїми друзями?!”

“Хлопче..” - знову почувся глухий, низький голос - “В мене немає часу на тих дурнів, які померли своєю смертю із-за простакуватості. Я чекав саме на тебе і тепер, коли я проснувся - в мене мало часу”

Я нічого не говорив і слухав його далі.

“Я мало що знаю про тебе і твоїх товаришів зараз, але я знаю, що буде з ними в майбутньому. Ні, я памʼятаю. Ти зараз нічого не зрозумієш, але зрозумієш потім. Я хочу, щоб ти взяв це” - статуя вказала на кільце, яке було вдягнуто на нього. “Після того, як я зніму його, я перестану існувати. Використовуй його зі своєю впевненістю. Від тебе залежить, чи ми ще зустрінемось…”

Статуя зробила щось пальцем і з кільця засяяло білим світлом, настільки ярким, що мені засліпило очі. З трону почувся нелюдський звук: ніби сильний морський вітер змішався з хором баритонів. Коли світло раптово зникло, статуї вже не було, а звук перестав бути чутним: лиш кільце впало з трону та покотилося вниз по східцям.

Простягаючи руку, я швидко її прибрав і в той же момент пила пройшла по тому місцю. В кінці кінців я взяв кільце з полу та піднявся до трону.

Вже стояла ніч і все, що я бачив - це нічне небо зверху та світло з туннелю за троном. Нарешті, я вийшов з цих катакомб.

Будучи голодним та без сил, я на останньому подиху дійшов на каравану Ордену.

Наступного ранку, я прокинувся від смачного запаху айсалахського супу. Сонце засліпило мені очі та моє тіло застигло від виснаження.

“Дайте йому води та їжі! Швидко!”

Нас залишилось четверо чоловік. Двоє - ті самі, що охороняли караван, а третій - зумів вискочити з-під завалів храму. Мені розповіли, що перед тим, як я зміг вийти з нього - він почав сипатись та пішов під землю. Але що пам'ятав я? Нічого. Хоча ні.. Думками виривались незліченні коридори, а потім… Кровавий хаос, куча трупів та смерть навколо. Я трохи не бльованув супом від цих почуттів. Але то було марно, я нічого не міг згадати.

Реліквія хоч назавжди була погребена під пісками золотистої пустелі, але тепер вона на попаде до рук невірних.

Чи можна була вважати місію виконаною? Але далі не можна було продовжувати - Орден і так останнім часом втратив багато людей, а нам не можна більше ризикувати. Час було йти додому, до рідних земель.

Вертаючись пустелею, ми набрели на одне із поселень розкольників. Старий дід, напевно, старший цього поселення - був похмурим та розгубленим, але дав згоду на притулок. Наш конвой попросився на ночівлю і зайняв одну з домівок. Молоді дівчата та хлопці принесли нам їжі місцевого народу - але я просто пішов спати, настільки я був сонний. В моїй дрімоті просачувались пляски й танці, алкоголь та різні забави. Нарешті, я заснув.

То був ранній ранок, я спочатку не зрозумів, що відбувається. Нікого з моїх побратимів не було в хатині - я зразу ж вибіжав з неї.

“Стій!” - то був голос діда - “не шукай своїх товаришів. Краще йди звідси, поки живий.” Мені не сподобався його тон - для мене, лицаря Ордену Чорного Сонця, не може бути наказу, крім Бога.

“Що ви зробили з мечниками? Де вони?” - я повернувся до нього лицем та вдивився в його химерні одягання. Мені здалося, що це була ритуальна роба.

“Ви - негідні завойовники, варвари здалеку. Такі ж буйні, як бики, та тупі, як мавпи. Огидні фанатики, які навʼязують свою віру та вбиває мирне населення нашого народу. Я даю тобі останній шанс, хлопче, якщо хочеш жити. Йди, поки не передумав”. Лють пронзила моє сердце. Моя рука стиснула руківʼя меча від злості. “Показуй, де вони?” - загарчав мій голос на діда. Меч інстинктивно піднявся до рівня грудей діда і від його життя відділяло всього-на всього декілька сантиметрів. “Ти думаєш, я боюся тебе? Я прожив довге життя, надто довге, щоб трястися від ще одного недоумка, який скоро піде у землю. Вбийте його!” - з різних боків повискакували озброєні розкольники.

Інстинкти взяли верх над мною - я вже бував в таких ситуаціях і все, що я мав зробити - це вижити. Двоє мужчин напали на мене по бокам - їх броня була надто крихка, щоб витримати помах мого меча. Інші намагались вицілити мене луками та пращею здалеку, а коли перші трупи попадали на землю - вони ще більш віддалились від мене. Останнє, що я памʼятав - це бажання помсти за Орден, що перемішалось з безцільностю цього походу.

Прийшов я в себе вже потім. Все тіло нило від болю, подекуди були рани, десь потерпали мишці. Навколо мене було багато людей, точніше їх трупів, кривава пляма посеред поселення. До мене дійшов тот жах, що я наробив. Чи міг би я просто піти, не зробивши гріха? Навіть якщо це були розкольники? Це були такі ж люди, як і я, які хотіли іншого життя. Різні думки дурманили мені голову. Нічого не розуміючи, щось у мені підказувало йти далі. Я зібрав їжу та воду, яку знайшов, сів на мула, який заховався у одному з халуп і вирушив додому.

Бійці Ордену завжди мали таку високу витривалість і хоч моє тіло зазнало багатьох поранень, стан не погіршився і я успішно доїхав до знайомих міст. В одному з таких містечок місцеві жителі дали мені відпочити та через пару днів я мав іти далі. Цей залишок подорожі я замолював гріхи і напевно це єдине, що зберегло мою свідомість.

Місце, звідки все почалось - Собор. Величаве місце, різні архітектурні прийоми зачаровували кожного, хто приходив до церкви. Вже вечоріло і одна річ мені не дозволила понасолоджуватись цим красивим видом.

З дверей Собору йшов ніби туман чи пар і чулись крики. То були звуки битви! Я обнажив меч і забіжав всередину.

Серед довгих колонн лежали обгорівші кінцівки інших членів Ордену. То був не пар - то був димок від вогню. В кінці Собору, біля алтаря відбувалось якесь месиво і я зразу ж побіжав туди.

На возвишенні я побачив архієпископа. Те, що я побачив далі зовсім не співпадало з реальністю. З його рук створювались вогняні фабрики енергії, що про пронизували орденців поруч. Святий отець зʼїхав з глузду і вбивав наших людей. Але більш того, щоб сам архієписком був магом? Це тотальна зрада, весь Орден тепер буде засуджений за таке. Як може бути так, що найсвятіший член Ордену опанував магію - диявольське творіння?

Я не стояв осторонь і побіжав на допомогу. Але це була дурна ідея. Він помітив мене, промовив, що шукав мене, сконцентрував свою силу на пальці та зробив щось накшалт шару. Від вогняної сфери йшов пар, а по самій сфері проскакували прожилки жовтого та червоного кольору. І це було останнє, що я побачив. Все що я встиг зробити - це поставити меч на блок…

Мої пальці почули тепло, але лиш на секунду. Шар ніби пропав переді мною та зазвучав такий пронзаючий свист, немов був сильний вітер в вузькому коридорі. Архієпископ не розгубився і запустив ще один шар. На цей раз я встиг упригнути вправо, а ось моїм побратимам за мною не пощастило: будучи в тяжкій броні, всі вони почали горіти заживо, немов у пічці.

Оббіжавши колону, я побіжав прям на святошу. Своїми рухами він створив вогняний щит з гравуванням, що були мені знайомі з церковних манускриптів, але все ж невідомих. При наближенні, його щит пропав. Точніше я зрозумів одну річ: це ніби я сам висмоктав цю енергію з його тіла!

Але на деталі не було часу: одним помахом я попав архієпископу в сам живіт.

“Нащо, нащо ви це робили, отче? Всі мої побратими… Ми померли в тій пустині, лиш я лишився живий…” - в мене було куча запитань до нього, але я зовсім не очікував такої відповіді.

“Він.. Він виходить з мене…”

З усього тіла архієпископа почав йти якийсь димок, щось між інієм та паром. Я подивився вгору і побачив околи деякої фігури, щось дуже знайоме, але таке високе і неприємне. Ця фігура повністю вийшла з тіла святоші і полетіла до виходу. Там, де вона проходила - затухали свічки і пол покривався інієм. В Соборі стало набагато холодніше. Долетівши до кінця, фігура закрила двері Собору.

“Вам не здається, що вас не тільки забагато, а ви ще й в комфортному місці?”

І все в мить змінилось. Я кліпнув очима, видихнув та зрозумів, що тепер усі бійці, як і я, знаходяться на горі. Так, на горі! Це створіння, перемістило нас з Собору на гору всього силою думки? Чи це створіння взагалі чи може диявол? Ні, у людини не може бути такої сили. Це щось за гранню мого розу-

“На коліна переді мною.” - з того місця, де було погано видне туманне створіння, почали просачуватись прям із повітря чорні стрічки. Вони укутавали його та надавали більш точного та більш зрозумілого околу.

Цього не може бути. Саме такий образ, по Його подобію був описаний в старих текстах! Крила. Саме за цим я впізнав янгола, що почорнів. Він був в два чи в три рази більше за людину, його роба окутувала його ноги, руки були тощі та я не міг розглянути його до кінця - все ж це була поміш інеєнного туману та цих чорних стрічок. Стрічки перетинались та створювали йому подвійні крила. Гору освітлювало тепло сонця, але все одно було холодно, що почував тепло тільки всередині себе. Голос цієї сутності йшов з різних боків, хоч зараз вона була попереду - цей звук був такий глибокий та мав гротескний амбієнт.

Члени Ордену не розуміли, що коїлось. Чесно кажучи, я теж не розумів. Де ми знаходимось? Що сталося з архієпископом та Собором? Невже це ще одне Боже випробування? Схоже на те.

“На коліна перед своїм хазяїном!” - промовив диявол. Але це був не просто клич, це було і закляття.

Переді мною стояло десь декілька дюжин хлопців, багато з них були в броні і зі зброєю, деякі просто збіжали в Собор в світській одежі. Але нікому з них не пощастило. Диявол зробив жест рукою до землі і через секунду всі члени Ордену завопили від болі. Одні впали на землю лицем і померли в той же час, інші зламали свої ноги, кінцівки яких порозлетались хто куди і не могли фізично встати. Деякі лежали на колінах, дрожачи і дивлячись собі в землю. Переді мною в мить із здорових сильних бійців получились каліки, трупи та просто мʼясо, що лежало серед землі. Навколо замерзла земля і було страшно холодно, лиш щось тепле мене зігрівало зсередини.

В голову почали лізти дивні речі. Моя остання подорож, думки про смерть та страждання почали забивати голову. Моя біль, мої інтимні переживання та жахливі сценки із мого минулого вспихнули в моїй голові. Моє тіло почало трястися від жаху та холоду і я теж впав на коліна. То це була не моя воля.

“Ви всі заслужили покарання”

З недр під ногами вибухнула енергія, пішло потріскування почви та якась гуркотіння землі. Вдалеку, на вершині гори привиділось щось червоне. Це не гора, а вулкан! Магма текла все ближче до нас.

Силует демона зачорнів - світло, точніше його промені стали заломлюватись за його спиною, створюючи не то зірку, не то сонце… Чорне Сонце. За спиною цієї сутності, за її єстиством було порожньо, була тьма..

Небо, сине, рожеве, що було хвилину назад, почало затягувати за його спину. Останні теплі, сильні жаркі промені світла солнця світились за його плечима. Темно.

За постаттю демона світилось Чорне Сонце.

І я згадав одну річ. Найпотаємніший спогад з дитинства, який був закопаний далеко в моєму мозку.

Крик. Мати кричала мені маленькому, щоб я вийшов з дому. Ні, це навіть наказ, це був приказ комусь відвести мене кудись… Ми жили в домі, в той час, я якраз був в самому будинку. Мати казала щось з подвір’я…

Потім, мене взяв якийсь мужчина, посадив на коня і ми поскакали з дому.

Зовсім трошки я побачив свою родину в останній раз: батько був не в броні, але з мечем і захищав мати, поки та боронила його спину.. В повозника, що сидів на коні, прилетіла стріла. Врешті-решт він скорчився від болю та випав з сідла, але сказав мені триматися далі та доїхати до наступного селища…

Маленьке тихе поселення, що було коло вулкану… Мій дім укутала вогненна вода, будинки зайнялись пламенем, а мої згадки були втрачені. Мій початок, моє родовище померло, так і не почавшись.

Моє тіло покрила пітьма та холод, мені стало страшно та так холодно, ніби ми перемістилися на далекі землі півночі.

Жар піднявся з землі. Я успів відскакнути на верховину землі таким чином, щоб магма пройшла далі, не чіпаючи мене.

Але це не спасло інших. Мечники Ордену кричали від болі, від дикої болі магми, що проходила по землі. Їх тіла, їх колені, ноги та ступні, все обжарювалось жаром та кип’ятком магми. Їх голоси зірвались від того ужасу, що вони відчували на собі, як фізично та психологічно. В кожного був свій скелет з шафи, кожен, кожна людина йшла сповідуватись до архієпископа, бо в кожної людини був свій гріх. Їх душі погрязли в гріху, їх тіла погрязли в мерзлоті та хуртовині. Лиш гаряча вода, магма, робила їх живими, по-справжньому вічними…

Моя рука від болі та жахіття стиснула гладій до такої сили, що з руки потекла кров. Всі ці страдання, вся біль. Мене захлинуло почуття несправедливості. Ми старалися. Наші божественні місії давались самим Богом - хоч ми й лукавили душею, але старалися їх виконати. Наші побратими, мечники - помирали пачками, щоб інші змогли виконати те, що нам присуджувалося.

Я - єдиний, хто вижив і хто стояв на ногах, нескорений, почуваючий біль та жахіття моїх братів, але я стояв, я не здався так просто, я саме той, хто повинен витерпіти це все та той, хто повинен все запам’ятати та передати правду, про те, що сталось.

Так, це невимовне бажання жити, жити, щоб передати правду, щоб ніхто її не спотворив - це зло, що левітує переді мною - демон, що захотів зламати нашу віру, ніколи її не зламає! Моя гордість, моя честь, моя біль від втрати моїх друзів - я зціпив зуби, як міг.

Мені було все одно, чи помру я, чи ні. Моя ціль була здолати цього демона. Воно знищить все живе, все те, за що я боровся.

Мої руки, ноги, моє все тіло дрижало від мерзлоти. Я дивився на цю сутність знизу, спостерігав, як мої нещодавні товариші помирали від опіків, як вони скачуються по схилу вулкану, як ще недавно живі люди, люди честі та совісті перетворились на пісок та землю…

Високий силует звеличався над схилом землі. Велика постать була так високо, як ніби птах. В нього з’явились крила - 6 спотворених сірих крил - 3 зліва та справа, що покривало його тіло, його ноги не були видні, а голова перетворювалась на різних тварин - лев, тигр, кінь, гієна, піранья, щука, качка, жаба і так далі. Деяких тварин я навіть не знав, та і в принципі перший раз їх бачив. Його тіло, що недавно воліло розпастися, ніби стало живим та живим по-справжньому. Тіло, чорне-сіре тіло, що було ледве-ледве видно раніше, яке було як тінь - тепер світилось зсередини - ніби світло зараз вискочить з його грудей.

Найдивніше, що я помітив - це сльози цієї сутності. Так, сльози стікали з його очей, ніби пронизуючи його груди та броню - полу-золота-полу-бронзова нагрудина прожигалась його плачем. Від нього не було звуку - воно лиш дивилось на мене, роздумуючи, що робити, в той час, як сльози катились по його тілу… Гримаса цієї істоти змінювалась - від пригнічення до звірства, що було притаманне йому.

Наступної миті, ця істота, точно демон, зійшла з повітря та ніби в ньому розчинилась. Як риба, що пирнає в водойму - так і ця істота просто - напросто пропала з виду.

Я відчув вічний холод за спиною і на жаль не встиг нічого зробити. Все відбулося так швидко, що мої людські рецептори не змогли зреагувати.

Кільце! Я думав, що воно пропало, загубилось в пісках розкольничеської пустелі.. Але ні. За той час, коли я спав, ходив, робив щось - воно ніби впиталось в мою праву руку, що тримала гладій. Моя єдина зброя - була майже безсилою проти цієї сутності, мої рефлекси, моя воля - все було зломлене, і хоч моя надія не погасла - я розумів, що тут загину.

Але! Кільце. В той момент, як це сталось, кільце, що вживилось в мою руку - обволокла її із-під кожі, створюючи темний, чорний колір, що був ніби бойовою рукавичкою. Цей чорний кристал, обволок гладій та зробив його міцнішим. Моя рука нереалістично вивернулась за спину. Щось ніби здригнулось в мені. Незрозумілість та невпевненість, як

Тіло моментально розгорнулось та я став лицем до сутності. Ні, мій гладій навіть парирув жезл цього демона і не просто відбив, а держав удар. Кільце.. Таке ж, а може подібної форми я побачив і у нього в руці - щось ніби переходило з його руки в його жезл. Моя рука йшла сама по собі - вона відбила жезл цієї істоти та занесла гладій прямо в груди, глубоко в груди цього демона….

Золотий іхор почав текти з цієї істоти.

“Ти! Ти забрав те, що я шукав! Що я жадав цими століттями!”

Рана почала сяяти різними фарбами та кольорами - мене ніби засмоктувало в неї - ніби я залетів в цю сутність.

Раптом мене осяяло тепло і я відкрив очі. Навколо мене сяяло рожеве небо.

Піді мною розташувались зелені, широкі лани та ліси, моря та океани, зорі та планети. Від тепла зігрівалось моє тіло та серце - я готовий був любити кожного, кого зустріну по шляху.

Біля мене літали такі ж створіння - як і я - гарні, благочестиві, хоробрі янголи. Своїм видом вони робили присутнє краще - їх світло та любов освічувались зсередини, але крила закривали торс, щоб те саме світло не спалило все живе на землі.

Я любив їх - а вони любили мене, я був їх частинкою, а вони - моєю. Вони панували над землею та небом, кожного дня слідкували за Законом Бога, за створіннями, що населяли цю землю, вони співали свої божественні пісні, ці істоти, їх голоси були божественні, а їх думки, думки були непорочні, як і їх священний дух.

Кожен день був благодатним, кожен день панувала радість та трепетання на серці, кожного дня я хотів творити та окріплювати любов’ю сутність життя.

Бог дивився на нас і був радий, ми дивилися на Бога і теж були раді. Його Кільця - Святі Престоли везли Престол Божий, а Херувими та Серафими були в янгольському хорі його Благочестивості. Небо здригалося від їх любові та могутності, здавалось, так буде завжди і що так повинно бути, здавалось, що я завжди буду щасливим, буду в мирі та спокої.

Інколи мене відправляли спостерігати за життям в далеких краях Всесвіту. В наший обов’язок, гідних Влад (тобто Влада), входило уподібнювати низших створінь до Бога, вчити їх любові та вчитися самим.

В той клятий день я був дуже далеко від інших істот. Відірвавшись від землі та полетів у вись, я відчув щось дивне, що не відчував раніше. Тепле сонячне проміння, тепле від Бога, від Його любові, більше не гріло мене. Навколо стало холодно - лиш тепло всередині зігрівало мене.

Я почав шукати інших створінь - янголів, архангелів, Сил, Панувань, кого завгодно. Ставало все холодніше - сама земля та небо почали охолоджуватись, а зірки ніби віддалятись від один одного. Простір, весь світ почав рухатись, віддаляючись від один одного.

А я все летів та шукав хоч когось. Хоч одного живого янгола.

Врешті-решт я долетів до такої висоти, де загалом летала тільки Божественна колісниця. Тоді я не повірив своїм очам і вірю до сих пір.

Божественні створіння почали рубати один одного. Їх тіла, частини перетворювались на тіла тварин, їх очі були в люті від без надії, а мечі покрились іхорем один одного. Частина янголів оскаженіла, лють від безумства стала рушієм їх ненависті. Всі ті браття та сестри, всі ті, кого я любив та жалував, від них нічого не залишилось від Бога.

Гаряче лезо проткнуло моє плече. Ще одне проткнуло мій живіт. Янгол знизу підлетів підцепився і вгризся мені в ногу. Мені було боляче, так боляче, як ніколи, але я тримався, я тримався навіть не від фізичного болю - а від психологічного, від того, що мені роблять боляче мої найближчі сутності.

Леза протикали мене - а я все тримався, я тримався до останнього - клянусь! - іхор стикав по моїм обладункам, а я лиш міг плакати… Але це не могло тривати вічно.

Я відцепив свій жезл від ножен та махнув по тому янголу, що гриз мені ногу. Ще раз, ще раз і ще раз, поки він не підцепився - його янгольське божественне лице було зкомкано в ніщо, він відцепився від мене та впав вниз. Я взявся за тих, що були за спиною, і хоч мій торс та крила були подроблені їх лезами - хоч їх було більше за мене - я зарубав кожного, кожен янгол, такий як і як, був забитий мною, кожен дорогий мені янгол був вбитий та скинутий вниз.

Чому це сталось? Чому ті, кого я любив найбільше, тепер приносять мені шкоду, хочуть мене вбити? Мені так боляче, в мені росте прірва, в мені росте Монстр…

Єдиний, хто міг на це відповісти - це був Він. Але я не відчував Його присутності, не відчував його Слів, Його ніде не було.

І тоді я зрозумів. Він зник. Він перестав існувати. Точно не тут…

Але в мене не було часу думати. На мене напали ще декілька янголів і я відбивався. Вони всі поскаженіли, деякі почали ставати різними тваринами, деякі - брудними жахливими істотами, чий лик я навіть не хочу згадувати, мені настільки гидко, що навіть саме життя відмовилось від них. Я вбивав, вбивав і вбивав, бо тут або вони, або я, але їх було дуже багато.

В кінці кінців вони загнали мене так далеко, що я потрапив в пастку. Мене почало засмоктувати у простір, що потім ви, люди, почнете називати чорною дірою. Саме там я хвилинами, годинами, днями, місяцями та роками, ні навіть століттями дивився на те, як мої побратими розривають один одного на клаптики, як мої ще недавно гарячо любимі янголи ставали бридкими, гротескними та огидними створіннями.

Пройшло так багато часу, що думки змінили мене. Від пережитого, я перестав був тим самим Владою, що був колись на небесах і зійшов з божественного шляху. Злі ідеї лізли мені в голову, а я ставав все безрозсудніше, поки самотність спотворила мою душу.

Напевно, я б так падав у прірву вічно. Але в один момент я помітив яскраве сяйво в цьому похмурому світі - Престол! Він сів мені на руку, засяяв промінням та згас. Бог, Він залишив нас самих, але промені світла іноді прикрашають кути нашого всесвіту. Таким чином, я вибрався з цього всесвіту і перемістився у інший.

Я почав мандрувати між ними завдяки Кільцю-Престолу. Але Бога я не відчував ніде. Тоді в мене тисячолітніми роками з’явилась думка - що буде, якщо зібрати усі Кільця-Престоли? Кожен з них дає неймовірну силу, таку, що може збагнути тільки таке божественна сутність, як я. Це мій обов’язок - знайти Бога, щоб я не робив, а значить, відновити Божественну Колісницю з Престолів.

І так я почав шукати їх по безмірному Всесвіту…. Я б зробив все, все що треба і не треба, щоб їх відшукати, мені було вже все одно, що робити.

Я, людина, почала відходити від спогадів цього янгола. Моя свідомість кришилась від такої інформації, від таких емоцій. Біль, лють, фрустрація, депресія, любов, зневага, гідність, гордість, страх - все змішалось в один суцільний клубок, який я не міг утримувати у собі. Трагедія янгола мало не вбила мене - моє тіло вмить постаріло, покрилось морщинами, стало розпадатися та перетворилось на щось накшалт каміння, хоч я був і молодим хлопцем, тепер я був чоловіком у віці, а саме волосся - посивіло, якщо не відпало. Кільце захистило мене і заринуло мене у якийсь темно-синій тунель, в якому я ніби плавав далі. Десь далеко я чув крики янгола, його гнів, але я вже не міг реагувати. Я зрозумів одне - це створіння, що здуріло від плину часу, може і зможе знищити цей світ і я повинен його зупинити, але як? Але по його спогадам можна зрозуміти й те, що й інші спотворені янголи, бридкі та огидні, отримали велику силу та можуть бути вселенським злом, гірше цього створіння…

Під час падіння в цьому тунелі, що нагадував темно-синю вуаль, я все ж таки заснув. В мене не було ні сил, ні бажання жити в цьому Всесвіті. Тому мене перекинуло в іншу землю, в інший вимір.

Останнє, що я відчув в руках - теплі каменні піски…

Детектив з головним героєм Шерлоком Холмсом. Тут в нього поїхала кукуха - він має уявного друга Джона, який постійно коментує його дії. По сюжету Холмс приприває до місця проживання дитинства - острову Кордона.

Йому потрібно розгадати загадку, від чого таки померла його мати.

В грі потрібно знаходити різні докази, зіставляти їх та обрати, хто ж таки є злодієм. Інколи це дуже важко - можна посадити за грати не ту людину.

Інколи потрібно мати такий же вигляд, як у перехожого, щоб запитати в нього щось: аристократ не буде розмовляти з бомжарою, а осман не буде розмовляти з моряком.

Цікаво, що гру робила українська студія Frogwares.

Інколи в грі треба представляти злочинну подію в уяві і здогадуватися, що саме робили люди і що це були за люди взагалі. Наприклад, чи напав моряк на воєнного з ножем, чи це сам воєнний кинув табуретку на моряка. Це можна здогадатися по свідченнях свідків, доказах та залізній логіці.

Також потрібно копатися в архівах, щоб знайти певну інформацію. Всього на Кордоні є 3 архиви: новин, поліцейських протоколів та документи з мерії. Таким чином, можна дізнатися про певну подію чи особистість, що з нею трапилось, де вона живе чи яку зброю мав лиходій при затриманні.

Частина 1

Пам’ятаю, як мене застерігали в моєму роду.

Тоді я був маленьким, недосвідченим, зовсім дитиною.

Вдень я повинен був бути у своєму поселенні, а вночі в ніякому разі не виходити за його рамки, це було головне правило поселення Рослого.

Наше плем’я здавненини було найпотужнішим, найзначнішим серед інших людських племен, які залишились після Сумних Часів.

Ми повинні були триматися, наші сили - внушають впевненість і силу другим племенам та общинам.

Колись, коли я був трохи вище від половини двері, коли я міг отримувати солодощі шляхом своєї харизми та прямолінійності у дорогої мені прислужки Соні, ми з моїм другом Ультором пішли за браму.

Сонце сходило, і ми не змогли нормально досліджувати територію поза селом.

Скрізь була трава, різні рівнини, луги та пагорби. Починаючи від маленьких жучків, до сорок і дроздів, жителі фауни нагороджували світ мелодією і сенсом.

Зрештою, я показав вказівним пальцем Ультору грот, але було надто пізно.

Надворі стояв майже вечір, а отже треба було повертатися назад, бо за міфами нас могли вбити злі сили.

Я не вірив у них до тих пір, поки сам не почув зловісний скрегіт металів об скелі, який походжав навколо нашого маленького славного села.

Цей скрегіт мене вторг у страх, в саму думку тривоги і ми відразу побігли назад. Наші матері не даремно нас попереджали не ходити після вечора поза селом - могло статися що завгодно, тим більше, що були плітки, що після опівночі ніхто не повертався живим.

Але я вірив, що Рослі - наймудріше і наймогутніше село, серед інших, чиї долі буде розказано в літах.

Частина 2

Одного дня Володимир Рослий зібрав своїх братів.

Він їм сказав, що настав час покінчити з брудними нечестивцями.

Вони знайшли всі залізні палиці подібно до мечів, всі арматури, що залишилися після останньої війни, всю зброю, яка може вбивати.

Кожен кинджал був пронизаний болем від убитих родичів, кожна зброя була засобом помсти, загладила свою честь.

На зорі зібралися брати Рослого.

І саме так і вбили знищили чужих.

Рослий вбив найбільше - але він не пишається цим - він знав, що спільна справа врятує його братів і сестер.

Саме так можна врятувати долину людей.

Саме так зігнали люди нечестивців у гори.

І почали жити люди у будинках, у рівнинах.

Але вночі, в повний місяць, щоночі хтось шкребався об залізний фундамент.

Жах пронизувала до кісток у такі моменти.

Все, вистачить з мене старих безглуздих небувальщин…

Я був у таких ситуаціях, тихою, вразливою дитиною.

Моя нянька любила мене, але я досить їй докучав.

Якось я розбив улюблену голограму – прожектор матері, і вона заступилася за мене.

Це було сильним вчинком для неї, бо я тремтів як маленьке щеня, бо її відшмагали за мене.

Я тоді зрозумів, що ось воно, що є Мужність.

Саме воно стане переможцем Миру.

І ніхто не стане його засуджувати, бо всі стануть перед ним на коліна.

Іноді ми мали ярмарки між сім'ями.

М'ясо, молоко, залізні плати та запчастини.

Вони були частиною нашої економіки.

Я боявся дядька Валентина.

Він був із тих, хто пішов після заходу сонця за горизонт, але таки повернувся.

Без кінцівки, але повернувся.

На хворобливому столі, з кров'ю і згодом, йому приробили руку назад.

Вона почала працювати так, як має, але можливо, що він не грав у кістки, як раніше.

Так, рука іноді тремтіла, можливо, вона підводила його, але все ж таки він умів робити те, чому вчився всьому життя.

Саме це змусило не сумніватися у те, у свою волю.

Завжди ти можеш вірити тільки в себе, що ти виживеш, що ти продовжиш займатися улюбленою справою.

Посмішка дядька Валентина Рослого не зривалася в шинках, коли він програвав у кістки.

Іноді він програвав, іноді йому щастило.

Але він все ж таки був у грі і це найважливіше.

Не дивлячись ні на що, я поклявся теж бути у грі.

Перемагати попри все – моя мета.

Помститися всім нечестивцям і підняти свою сім'ю з колін.

Частина 3

На початку свого шляху люди вже помітили силу у Володимирі.

Ще хлопцем він був сильніший за будь-якого чоловіка з поселення, міг голими руками зламати протез з будь-якого сплаву, навіть той, над якими намагалися наші неперевершені ковалі.

Його характер був дуже запальним: іноді він міг кинути набридлу йому людину, а від злісті вибігти за межі поселення і полювати на чужих (що робити не раджу). Одного разу чужий таки спіймав його за ноги і почав затягувати під землю: благо Володимир зумів зачепитися за сталеве обладнання і тримався так всю ніч! Під ранок нечестивець пішов геть і Володимир зміг вибратися із землі.

Він повернувся до селищ і сказав людям, що йому пощастило, адже це був молодий чужий, який був ще зелений і не зміг його перемогти. У його нозі залишилися якісь прожилки чужого, металеві конструкції, стрижні або щось таке.

Ні, я не знаю, де знаходяться ці стрижні, ти ставиш надто багато запитань.

Більшість з роду Рослих були мовчазними, прямолінійними і працьовитими людьми. Саме це і слугувало успіхом та заслугою успіху. Але Ультор був не таким, чесно кажучи, мені здавалося, що він був чужим – його характер надто відрізнявся від, наприклад, мого – володаря роду Рослих. Коли ми з дорослими працювали на полях і займалися ремеслом: Ультор тинявся навколо та навколо, літав у хмарах і займався своїми справами.

Один раз, Старшина пробурчав, що мовляв Ультора ніде не видно, хоча він мав нам допомагати доглядати землю. Тут же люди почали перешіптуватися і один сказав, що ось, мовляв, він крав пиріжки у пекаря!

“Труджуся я значить біля печі, свою кров і піт вливаю в куховарство. Раптом, чую, за дверима – страшний крик. І як почало смердіти чимось! Я тут же підбіг, а на дверях - дохла миша! Але ж ні, на ній якась була мотузка, якийсь вузол. Коротше провозився я з цим вузлом кілька хвилин - повернувся, а пиріжків і слід застудив!

Вікно відчинене - лише скрегіт гака по землі видав злодія!”

"Було діло! – каже травниця – Один раз у мене вкрали трави, а потім виявилося, що Ультор споював інших однолітків незрозумілою настойкою!”

“Слухайте, слухайте - перебиває всіх коваль - колись у мене надзвичайна ситуація! Кую я зброю рано вранці. Раптом підходить цей хлопець і каже, що мене покликали на скликання: прозвітувати за інвентар. Приходжу: нема частин синтетичного кремнію, потрібного мене для роботи, зате бачу, як частина робочого столу димить!! Довелося замовляти у столяра новий стіл: старий майже згорів.

Брат старшини заступився за молодого, каже, мовляв, нудно хлопцеві, у нас і так купа заборон, а ви хочете вбити в ньому творчість.

“Нічого робити, кажеш? – відповів йому Старшина. – Добре, я йому так життя різноманітніше зроблю. Покличте його до мене увечері.”

Не дивлячись на регулярні догани і порки, Ультор собі не зраджував - він був таким же біснуватим, хаотичним хлопцем.

Не дивлячись на це - ми чудово з ним ладнали. Іноді у нас були спільні складні завдання - наприклад, замість того, щоб носити воду - ми “запозичили” колесо зі складу та пару листів заліза і спорудили щось на кшталт тачки. Зате швидко впоралися і потім побігли пити пиво! Головне нікому не попастися на очі - а то б нас так відшмагали, що живого місця не залишилося б.

Одного разу нас обох покликав Старшина у справі. Каже, що ось, мовляв, є ближнє стадо худоби і його треба перемістити на гірське пасовище на кілька тижнів, поки літо не встигло закінчиться. Можливо, там водяться чужі, можливо, вовки, хто його знає, тому йдете ви вдвох. Моє питання було таким, чи можу потрапити на ярмарок? Вони ж називалися Віче, там вирішувалося багато дорослих питань, але найголовніше - це достаток різних продуктів і приколюх.

“Ближче до дати, я надішлю до вас когось, щоб ви змогли повернутися і відпочити. А тепер – у дорогу!”

Частина 4

Якогось дня Олав назвав мати Рослого старою коровою. Володимир узнав про це і пішов до нього в домівку. “Це правда?” - почав виказувати своє невдовлення Рослий. Я тобі наб’ю пику, щоб ти засвоїв урок, як треба поводитися. Олав прийняв виклик, вийшов надвір і вони почали боротися. Рослий взяв Олава за руки, а той за його руки, Олав не уступав силі Володимиру. Так вони проторчали кілька годин. В один момент прилетів птах і почав гніздитися на голові Олава. “Бачиш, вже і природа зробила з тебе опудало!” - промовив Рослий. “Навіть так я не страшніший від тебе” - відповив Олав. Хлопці засміялися, так вони і помирилися, а через декілька років билися з чужими пліч-о-пліч.

“А це точно були чужі?” - запитував я малим. “Звісно, а може бути якось по-іншому?” - відповів зі зневагою дядько Боромір. “Ні, але мені цікаво, що їли чужі, та що взагалі вони роблять вночі…”. “Ти задаєш забагато питань. Я взагалі не хотів тобі нічого розказувати, але ти мені так набрид перед сном. Так що лягай вже.” - з цими словами Боромір закрив двері та мені нічого не залишилось, як заснути…

Доглядати за скотиною на пасовищі - нереальна нудота. Дні летіли, немов хмари. Сонце жгло шкіру, від нестерпної спеки хотілось спати. Інколи ми залазили на овець і скакали так до кінця огорожі наввипередки з Ультором. Так я забився і пару днів не міг нормально ходити.

Нарешті за нами послали гонця. То був дід Кувичник. Ввечері ми втроє розіжгли багаття і розігрівали їжу. Дід взяв з собою свій знаменитий інструмент, таке щось між флейтою і ксилофоном, але мало електронний звук. До речі, Кувичник ще приніс з собою фляжку вина та я нормально так причастився ним. Тепло пішо по тілу.

“А розкажіть, діду, про Рослого, які в нього були пригоди?”

Дід то співав, то грав на інструменті і між перервами розказував історії. Як Володимир відрубав чужим руки та зробив з них млин, як сам спопелив троєцарствіє чужого короля, як завзято бився за своє селище.

“Це взагалі нормально, що я не хочу бути такими, як в селищі? Люди все життя копаються в багні, щоб знайти артефакти тих років та намагаються посіяти зерно, але я не хочу цього! Ось би мені піти до чужих, повбивати нечестивців, звільнити свою землю…”. Ця думка була в мене давно в голові, не хотілось прожити все життя в халупі, розказуючи внукам, як правильно вспахувати землю.

Дід перестав грати і нахмурився. “Повір мені, хлопчику, тоді така відважність почиталася. Але не сьогодні. Ти маєш кров, маєш їжу, маєш сім’ю - що тобі ще потрібно? Але зрозумій мене правильно - навіть тоді Рослого та інших братів мали за йолопів.”

“І що ж тоді, тепер нічого не робити і жити як свиня? Дякую, хоч на убій не ведуть. Старшина мені всі вуха прожужав про це гниле тужливе життя, де немає відваги та слави!”

Дід посміхнувся. “Що ти пропонуєш робити? Ти не дитя старшини, не будеш керувати селищем та і для цього треба вчитися, щоб все життя наших не пішло по одному місцю. Молодій Аві ще хоча б можна вийти заміж - а нам нічого не залишається, як копати землю або шукати щось цікаве поміж артефактів того часу. Шлях в гори недосяжний із-за чужих, а по іншу сторону селища поселились біля ріки та моря. Зрозуміло, що в юності з нами було стільки клопоту!”

“То ви теж були таким же безладним, як ми?”

“Ох, повір мені, хлопче, я був як ти і навіть в сотні, в тисячі поганіше від тебе. Добре, що багато хто не дожив до мого віку - мало хто знає мої грішки!” - сказав старий та закашлявся.

Настала тиша, потріскував вогонь. Ультор запитав: “Цей інструмент… Діду, де ви його знайшли?”

“Колись давно я бував у Нижній Долині. Це селища близь низини річки та моря. Десь там і знайшов в землі цей артефакт… Тобто інструмент. Наш коваль відчистив його від ржавчини та від дефектів, а сам я вже здогадався, що в оці дирочки можна дмухати і ось так грати та творити музику.”

У мене загорілися очі - “Значить ви ще й подорожували? Це здорово. Нащо жити тут, якщо можна піти до моря, піти назустріч пригодам!”

Дід розхохотався та грайливо почав поглажувати свою бороду. “Як би ти знав, хлопче, які в тих селах дурні, які негідники та в принципі які безнадьоги там живуть. Староста хоч і строгий, але хоч щось робить для нашого селища. Селище Рослих - найкраще, поміж усіх, це є факт.”

“А я все одно хочу відчути дмухіт вільного вітру, без наказів та ідіотських повчань!”

Напившись вина, я розложився біля багаття на спину і почав засинати.. Ультор ще трохи поговорив з дідом про щось і теж ліг поряд.

Вранці ми зібрали усі речі та вийшли назад, до селища.

Частина 5

Проводячи час на самоті, хлопці здивувалися, як дійшли до селища. Життя кипіло: всі жителі метушилися, кожен мав собі діло, деякі навіть бурчали, що мішаються під ногами.

До мене підійшла мати і промовила: “Ось ти де, сину! Слухай, я дуже рада, що ти повернувся. Може потім розкажеш, як тобі було на пасовищі, а зараз бігом до дядька Матеуша, йому потрібна допомога з торбами. І щоб без викрутасів! А то випорю, зрозумів?”

Ультор пішов по своїм ділам, а я по своїм. Матеуш сказав взяти на себе палатки та інший “туристичний” еквіпмент, багато з якого ми знайшли на пустошах неподалік.

Я був у захваті. Нарешті я зможу попасти на Віче! Там буде декілька сотен людей, всі з різних селищ, а скільки в них може бути різного барахла? Скільки історій, скільки вкусної їжі та алкоголю там буде! Будуть і артефакти, і змагання на конях та на ногах, будемо битися на руках та на мечах (правда я користувався тільки дерев’яними). В кінці кінців, в мене буде шанс вийти з цього “болотища”, не покидаючи його! Бо в цьому циклі Віче приймаємо ми - Рослі.

Через пару днів наше поселення можно було не взнати..

На флагштоці біля входу в селище висіло наше знамя, біля старшинського чертогу побудували землянки та поставили табір для купців та гостей, всі стіни були украшені флажками, столи ломились від всякого добра: від артефактів і різних залізячок, так і до поділок та різних дрібничок, якими славиться наше поселення.

Час йшов до вечора, я вже порядком втомився та сів відпочити біля майстерні. Мужики покотили пивні бочки до складу біля кухні. Еххх, колись я помітив ті діжки, але тоді мені так сильно всипали, що й думка про хмельне боліло мені розгами.

Відновивши сили, я знайшов пару хлопчиків і зібрав їх для гри. Ми постійно грали в “Останню битву” чи “Передай артефакт”, як збиралися разом.

Звичайно, обрали як завжди “Останню битву”. Я сказав, що я буду Володимиром - героєм.

- А може краще чужим? - “підказав” син коваля Ґадорн - Ти ж вилитий брудник, дивись як вимазався!

- Може тобі напам’ятати, як ти валявся після моїх кулаків в багнюці півдня, коли довипендрювався? Рослим буду я!

Хлопці, які грали за чужих, повинні були вимазатись та взяти старі ржаві серпи - вони імітували скрип по камінню. Також в них були страшенні маски, які були підпалені з зовнішньої сторони, то все для того, щоб показати, які чудища оці чужі. Герої - брати зазвичай брали старі відра як шоломи та дерев’яні або пластикові палиці з конюшні.

Місце бою вибиралось подалі від люду, біля старої розваленої стіни.

В бій!

Обі сторони побіжали в бій, крича що є сили. Жінки, що проходило мимо, тяжко вздихали, щось казали у наші спини і йшли далі.

А в цей час в роботу пішли кулаки та зброя. Я вправно володарював палицею, ніби списом, відбиваючи атаки злих чужинців.

• Гей, гей, ви, дітвора!

Хлопчики були окликані молодим мужланом юних літ. Зверху він казався низьким, проте він був вищим від мене. Серед брудних пацанів його виділяли його одежі: хутряні штани, кремову сорочку з бордовими узорами на плечах та перстень з зеленим каменем на вказівному пальці. То був Лев - син старшини. Він нікому не подобався, бо був недружнім з простими хлопчаками, був пихатим та гордився станом, але більшість боялися його, оскільки все-таки мав кровні зв’язки з старшиною, а зі старшиною не хотілося в’язуватися у проблеми.

- Я кому кажу? Злізайте швидко. У нас Віче на носі, а ви тут вимазилися у багнюці, кричите та махаєте своїми палками. Я бігаю туди і сюди, хочу жрати як собака, а ви тут дурнею маятися! Значить так, спускайтеся, або ж закрию в чулані до кінця Віче!

Лев був вже дорослим пацаном, старшим за всіх нас, але ще не мав такої пишної бороди, як у дядьків. Пацани пожали плечима, деякі навіть поблідніли та почали спускатися. Але я посміхнувся:

- Слухай, Леве! Може ти не будеш читати нам нотації, а покажеш, як тримати зброю в руках?

- Давно тумаків не получав? Забув, хто від тебе доросліший і главніший? Я син Старшини, мені ніколи з брудом вовтузитися!

- Та ну? А ось Ганна мені розказувала інше! Як ти був повністю в соломі, коли виходив з її хижі!

Чесно кажучи, я так не любив цього вискочку, що навіть і сам не зрозумів, що сказав. Пацани мало не попадали зі стіни від сміху. Лев зціпив зуби і своїми довгими ручищами намагався піймати мене за чобіт і все ж таки, йому це вдалося. Я впав носом вниз і кров зразу ж бризнула на землю та на штани.

- Бачите, що буде, якщо будете перечити старшим? З такими нахабцями я вести діло твердо та чітко. Може хтось ще хоче получити по заслузі?

Здержуючи сльози та зупинивши кровотечу рукою, я побачив, що Лев заліз на половину на стіну і був до мене зовсім близько. Він шось там ще кукурікав, а я прицілився і як дам йому прямо в зад!

Плюх! Хто ж знав, що внизу конюх прибрав з конюшні велику навозну кучу, в яку тільки що попав Лев.

Всі на нього дивилися з жахом. Син старшини потроху почав вибиратися з гівна і шось булькотив собі під вуса.

Настав час робити ноги. Хлопці потроху почали розходитися по домівкам, а я мерщій спригнув зі стіни та побіжав всередину поселення. Минуючи різні перепони, людей, діжки з пивом, стільця та столи з флажками, я виліз на ящики з добром, зацепився за якийсь стрижень і впав з тентом додолу.

Переді мною стояв Лев, Старшина, його дружина та купа народу.

Краще б я провалився під землю або ж знову получив по носу.

Нас запитали, що ж це було і я вирішив взяти ініціативу і сказати чесно:

- А що ж мені залишилось робити, як не захистити свою честь та гідність моїх друзів? Лев получив по заслузі.

- Так, але ти не повинен був ударяти його в спину.. Треба було визвати його на чесний двобій! - сказав Старшина.

- Але ж, Старшино, якщо б я визвався, так, як ви кажете, то це була б 100% поразка. В чому тоді був би сенс битви?

- Мене це не цікавить. Ти спаплюжив честь сина Старшини перед Віче і за це будеш покараний. Усю тривалість цього заходу ти будеш сидіти вдома. Я все сказав!

На галявині постала гробова тиша. Я волів би щось сказати, але слова покинули мене, від злості я навіть не помітив дурну посмішку Лева і пробіг до себе в дім.

Частина 6

Єдина причина, по якій мене не вбили на місці, то є якась задолженність старшини перед моїм покійним батьком. Колись давно мені про це говорила одна бабка, але вона вже давно в землі, а інші не знають про що мова.

Мене тіліпало із однієї сторони в сторону. Хотілось то домовитись і попросити прощення, щоб піти на Віче, а потім хотілось ще щось зробити на зло. Думки вирували в моїй черепній коробці, я не хотів вірити у те, що відбулось.

Мої переживання припинив гуркіт чогось об стіну за дверми. В кімнату, ніби крадькома, зайшов Ультор, зачепивши своїм рюкзаком стіну і створивши такий гуркіт, що якщо б я спав, я б прокинувся.

"Ти серйозно вирішив прийти саме зараз? Ти взагалі знаєш що трапилось? Мене відсторонили від Віче! Я цього чекав дуже довго і…" - репетував я, але Ультор не слухав і щось перебирав у рюкзаку.

Я пнув його і сказав: "Чи слухаєш ти мене взагалі?"

Натомість, Ультор дістав щось на кшталт ручки та якоїсь трубочки. "Ось. Це тобі допоможе." Я взяв ручку в ладонь, помацав її, пощупав металічну основу і випадково ткнув на якусь кнопку, там де повинний бути пимптик для ручки. Із іншої сторони ручки полилося світло, освітлюючи клаптик кімнати у секторі. "З цим треба бути обережно, бачиш?" - туди куди я посвітив, звідти поплила маленька димка. "Це, наскільки я розумію, називається лазер, проте якийсь модернізований" - пояснив Ультор - "а це осьо навушники, спробуй".

Він запихнув мені трубочку в вухо.

"АГОООВ" - мені було чутно звуки і з кімнати і через навушники. "Такий собі радіо пристрій із гівна і палок. Я взяв частину речей у дядька Бальтазара, він все одно не помітить таких чудових речей, а нам вони будуть в нагоді!"

Але ж все ж таки мені не можна було виходити із хати. Може хоч трошки дізнаюся, що буде на Консіліумі.

Частина 7

Ніч перед Віче була тривожною. Було жарко, я довго не міг заснути. Коли встав, побачив у вікно, як різні торговці та жителі інших поселень прибувають до нас. У деяких переважали тканини, хтось приїзжав у модернізованій кольчузі, хтось навіть із багатих мав дуже красиві одежі, матеріал яких я не знав. Пару разів до мене приходила прислужниця Соня, стара бабка, приносила їжу. "Ехх, знав би ти, що пропускаєш…" - казала вона. Так, знаю, чорт візьми. Поки я тут чахлюсь, все цікаве трапляється назовні…

Так проходили години за годиною. Через вікно я бачив різні речі, бачив і наших хлопчаків теж, пару разів навіть хтось мені усміхнувся навзаєм.

Прийшов час і в вікні була процесія. Старшина вів усіх шишок різних поселень в Острог - тобто почнеться Консіліум.

На цих переговорах голови дискутують щодо важливих питань і мені було дуже цікаво, що відбувається зараз в інших поселеннях.

Звичайно, наше поселення було найсильнішим та найстаршим, але інтерес колись вигравав щодо інших поселень, та й взагалі, завжди хотілось побути на такому видовищі.

"Ти тут?" - я почув шурхіт та голос Ультора - "я знайшов тут гарне місце, сподіваюсь буде гарно чутно".

Частина 8

Консиліум починається з промови та привітання усіх голов поселень Старшиною.

Далі було виступи та якісь торговельні перепалки інших голов поселень. Інколи деякі голови презентують нові факти о тій цивілізації, що була до нас, або ж нові артефакти або технології. Я нагострив вуха, хотів бодай що почути про чужих, але марно.

Одні голови знайшли нові сплави металів, інші хвалилися більш зручної одежі.

Все це мене не цікавило, бо практично до нашого поселення нічого з новизни мало що доходить.

Останнім повинен був виступати правитель Примор'я - Августин Пересічний.

То був сталий, трохи сердитий, але чіткий мужський голос.

“Шановні побратими й сестри! Я представляю Примор`я і моїм священним обов'язком є оголошення наступного характеру. Ми, люди Сумних Часів, виживші після війни з нечестивцями, завжди жили порізно і окремо один від одного. Моє поселення, як і ваші, жили в темряві та й в страху перед чужими, але цього більше не буде!

Ми знайшли в морі стародавній металевий стовп - пам`ятник богині Дани. Коли я підійшов до нього - на ньому викарбувались слова: “...і тільки святобливий зможе об`єднати людські серця..”.

Це був знак від забутої богині Дани - колись давно вона була в шані від наших людей.

Моє священне, богоявлене право - об`єднати нас усіх! З завтрашнього дня ми всі станемо частиною великої сім`ї, як і було за прадавніх часів.”

Постала тиша. Першим слово сказав правитель Пригірців - “Наші предки та ми вже давній час жили без релігії, без ідолів. Чому ми маємо скоритися перед тобою, коли так давно жили окремо, як хотіли і все було добре?”

“Ви принесете велике лихо, якщо не скоритися” - відповів Августин - “Та й наші предки так хотіли б, щоб ми жили затишно та дружньо, разом.”

Почався галас і активний диспут. Деякі вже навіть згодились до союзу і об`єднання, а деякі відстоювали свою незалежність.

Тут я спочатку не зрозумів частину слів, але потім до мене дійшло, що це противний голос Лева. Напевно, він хотів виокремитися і похизуватись перед старшими.

“Щоб ми стали вашою колонією із-за якогось шматка металу? А що, якщо відмовимось? Тим паче, як такі як ви, Пересічні, можуть контролювати всі наші поселення? Здається мені, що Володимир Рослий якось здолав вашого предка Якова Пересічного в армреслінгу… Як такий слабк…” - і тут його перебив інший голос - “Закрий рота, Леве. Ми, Рослі, не хочемо тут вашої ноги та встановлення нових порядків - нам і так нормально живеться. Так що нічого більше слухати про цю дурницю не хочу”. То промовив наша Старшина.

“Покидьок.. По-перше, я не такий дурень, як тобі здається, Рослий. Як ти таке смієш говорити взагалі?… Володимир кольнув Якова голкою об бедро і таким чином виграв ту дуель, необізнана ти тварино…” - я почув погупуючі кроки - “а по-друге… Богиня Дана покарає вас моїми руками.”

Я нічого не зрозумів. І не мав часу збагнути - як почалась метушня, крики та зойки.

“Так буде з кожним! За свою зневагу, Рослі, ми прийдемо до вас першими… А цей кретин подумає про свою поведінку перед Богинею.” - почув я обривок фрази Августина.

Частина 9

Що там трапилось? На слух я не сильно сприймаю інформацію, тим паче, коли звук був так собі. Що це за Дана і що затіяв Августин?

Я вибіжав із свого дому та побачив, як флажки Примор`я швидко забираються з нашого поселення. Десь вдалечині я побачив Старшину та вирішив прибіжати до нього.

Я був сконцентрований на промовах з Консиліуму, але розгубився, коли побачив кров на землі. Старшина стікав кров`ю, але тримався, ось і травники вже десь метушаться.

“Хлопче! Підійди сюди.. Августин з Примор`я збожеволів… Вони забрали… Забрали мого сина. Я бачив, як Ультор ховається у кутку Острога та думав, що може ти десь теж близько…” - похекуючи, сказав Старшина. Ось і прибіжав Ультор.

“Це не те…” - сказав я, але мене перебив Старшина - “Буде велика біда. Візьміть зброю та доженіть приморців. Ці кровожадні релігіозні ідіоти розв`язали нам війну та прийдуть через пару днів назад зі своєю армією. Може там буде небагато мужиків, але приморці багаті - вони знайшли багато технологій та зброї на морському дні… Треба будувати охорону якнайшвидше”.

Це здивувало мене. Як так може бути, щоб ми, Рослі, боялися якихось там приморців? Невже ми не зможемо подолати їх нашими силами?

Ультор хотів відкрити рота, але Старшина закричав: “Йдіть, ну!”.

Ми подивились з Ультором та кивнули йому.

В арсеналі нам перешкодив шлях кремезний коваль: “Знову прийшли щось красти? Я вам не позволю. Нам потрібна кожна одиниця зброї для захисту”.

“Ви там були? Ви бачили, що вони зробили з Левом?” - запитав у нього Ультор - “Він помре, якщо ви нічого не зробите? Будь-ласка, хоча б щось!”

Бальтазар на секунду остовпів, а потім пішов у будівлю. Вже скоро він приніс 2 кинжали та одну металічну сферу.

“Це все, що можу дати. Не гайте мій час” - і закрив за собою двері.

“Чорт! Це просто посміховисько. Дав хоча би меч або палаш. Що я зроблю з цим ножичком?” - почав нити я. “І що це за сфера?”

“Це сигнальна димовуха” - відповів Ультор. Він декілька ночей провів у кузні та арсеналі та трошки знався на цих штуках. “Слухай, ми створимо диверсію і спасемо Лева. А зараз, поспішаймо!”

В нашому селищі не було коней, тому йти треба було пішки. Зібравши речі на скору руку, ми вибіжали з поселення.

Частина 10

Ми слідували за приморцями по їх слідах. Дорога була нескладна і обрій проглядувався - ми йшли по лугах. “Так буде з кожним!” - нечіткий глас звонив у мене в вухах. З Ультором ми йшли мовчки, кожен обдумував ситуацію.

- Напевно, не такі ми й сильні. Напевно, світ змінився. Напевно, нам брехали, - врешті-решт промовив Ультор з гірчинкою в голосі.

- Але ж… Пам’ятаєш, як нам постійно говорили, що Рослі - найсильніші? Так не може бути. Тут точно щось не так.

- Ти бачив все на власні очі, - не подумав Ультор - точніше, вуха. Сумніваюся, що то все правда. Та і чужі… Ми ж вибіжали та досить далеко вже пройшли і нікого не зустріли.

То була правда. Вже сутеніло, ми були далеко від поселення та ні разу не чутно було скреготу або звуків чужих.

Богиня Дана… Що то таке і звідки з’явилося?

Я чув, що приморці знаходили багато скарбів з моря. Що ж вони там знайшли?

Вечір повільно переходив у ніч. Ми зробили невеличкий табір та вирішили відпочити.

В темряві було надзвичайно тихо, так, що я очікував нападу приморців або чужих…

Мучаючи себе думами, так чи інакше, я заснув.

Ранок не був добрим: кінцівки задубіли та мені захотілось додому. Я розбудив поряд лежачого Ультора, ми швидко перекусили та пішли по слідам далі.

В далині, пару разів було видно чи то впавший супутник, чи якусь химерну установку, але в нас не було часу приблизитись і подивитись, що там.

З цієї сторони було гарно видно гори: підсніжна макушка та ряди чагарів перемішку з лісом. Десь там, на схилах, земля просохла кров`ю: в затяжних боях проти чужих полегло немало наших людей.

Ноги боліли, проте ми йшли далі. Дорога стала більш цивілізованою - від витоптаних стежок стежечка трансформувалась в бруківку темно-коричневого каменю.

Став почуватися морський запах солі. На горизонті виднілись лазурні мазки - перший раз я побачив справжнє море.

Підходячи, до поселення приморців, не можна було не помітити їх дивні споруди. Ці споруди, мабуть були їх будинками, де кожний був зроблений з якогось чорного каменю чи металу.

“Дивно - на порогу нікого немає, навіть здалеку не видно дітвори, яка бігає недалеко” - помітив Ультор.

Цей дивний чорний камінь… У будинків немає гострих кутів, а колір здається ніби як матова перлина. На дотик він ніби й жорсткий та гладкий, хоча очі кажуть, стіни цього дивоматеріалу пройдуть між моїми пальцями.

“Чорт..” - зніяковів Ультор і показав рукою підійти до кінця рогу вулиці. Почувся якийсь гул близько і я обережно підійшов до друга.

Перед мною розкинулась невеличка площа. В її центрі стояв обеліск з чорного каменя, на якому були вигравіювані золоті гліфи. Граючись із сходящим солнцем, вони переливались між собою, ніби світились.

По спині пройшли мурашки. Ця площа була велика, а моторошно було саме те, що тут були майже всі поселенці. Вони стояли на колінах та монотонно кланялись монументу. Спочатку я остовпів, не розуміючи, що тут робиться, але вже за пару секунд Ультор мене потягнув назад. Не можна було, щоб нас хтось побачив.

Як таке може бути серед нашої епохи? З багаточисленними технологіями та доказами неперевершеності людської думки?

Але в мене не було часу це обдумувати. Треба знайти Лева.

Вулички були оздоблені лампами з невідомою рідиною, що освітлювала темні провулки синім кольором. Іноді в провулках проскакувало морське полотно. Я піддавався жаху, коли дивився на вечірнє море. Хвилі стояли високі, я б сказав дуже високі, може пару, а може й з десяток метрів. Ніби великі сторожі, вони охороняли таємниці моря, не даючи нікому пройти крізь них.

Врешті-решт ми дійшли до якоїсь маленької площі з ратушею. “Дивись, сюди!” - показав Ультор на сходи біля будівлі. На них ще не осохла маленька струйка крові. Немає ніякого сумніву, що Лев вирішив попручатися, але його швидко прижали.

Струйка вела до заднього боку приміщення. Двері були відкриті: в фойє нікого не було, а згодом показався довгий темний коридор з камерами.

“Леве ти тут?” - почав я стримано шукати хлопця. Згодом голос почувся з дальніх камер: “Хлопці, це ви? Ви прийшли за мною?”. Ми з Ультором переглянулись і побіжали до камери.

Лев швидко розказав, що з ним трапилось, поки ми давали йому їжу та воду. Я спробував зірвати ґрати грубою силою, але вони було насильно приварені. Що робити?

“Кхе-кхе… Я можу вам допомогти.. Але дайте щось поїсти..” - почувся стомлений голос.

В темряві нічого не було видно. “Де ти? Дай мені знак” - відповів я йому. “Тут я, тут” - і я пішов на звук.

Єдиним, хоч і слабким джерелом світла в мене лежав той лазер, що колись дав мені Ультор. Я посвітив на підлогу і побачив проблиски силуету людини, яка ледь-ледь тримається за стержні ґрат чорного каменю. Я дав йому трохи їжі, щоб той не помер з голоду.

“Мене… Мене тут тримають вже пару днів. Моє імʼя Давид. Колись я був інженером, а зараз маргінал, якого зневажає новий культ.” - хапаючи повітря та жеручи промовив чоловʼяга - “Августин захватив тут всю владу і для зміцнення іміджу втянув мене в авантюру з обеліском. Насправді його не діставали з моря, як кажуть культисти. Ми його зробили в нижніх печерах під грифом таємно і нанесли золоті слова, що повинні були згуртувати наше містечко під час кризи… Але Августин мене використав і викинув як ляльку. Тепер я тут.”

Запахло димом. Уважно слухавши свого нового співбесідника, я випадково залишив лазер увімкненим, наставленим на стик між ґратами та підлогою. Ґрати почали розварюватися, виділяючи при цьому безмежний сморід та тонку струю диму.

“Так! Точно. Цей матеріал, що ми назвали репугноаквій, легко руйнується точечним джерелом тепла. Якщо можеш, підігрій інші прути теж…”

Через декілька хвилин в'язні були на свободі. Ми розказали про погрози Августина іншим поселенням та його наполеонівські плани.

“І що далі? Просто збіжимо?” - запитав Лев.

“Ви можете йти, тут немає ніякого змісту чогось чекати. Ви повертаєтесь додому, а я проведу диверсію. Наше поселення знайшло багато технологічних вишуків, які ви можете знайти в арсеналі. Думаю, без них в вас практично немає шансів оборонити своє поселення.” - тихим голосом, ледь тримаючись за стіну сказав Давид.

Хлопці були втомлені, але не мали вибору, як окрім робити свою справу.

Рослі хотіли додому.

Частина 11

Люди почали потроху з’являтися на вулицях. Ми йшли, ховаючи обличчя, щоб нас ніхто не впізнав. Іноді для цього не було потреби - тіні були нашим прихистком. Ми розділились - Давид пішов в одну сторону, ми в іншу. Чолов'яга вказав нам приблизний шлях, але як тільки ми вийшли з ратуші, то одразу ж заблукали.

Фасади помешкань були на порядки красивіше та декоративніше за наших. Місто віддавало лазурно-чорною атмосферою моря та новизною, що наводила жах від того, що ми очікували побачити. Ці приморці своїми руками та душею перетворили ландшафт на березі на чудову перлину моря.

Морських хвилей тепер зовсім не було видно: за берегом стояла повна темрява.

Врешті-решт, арсенал був не так уж далеко, пару вуличок від ратуші. Сама будівля не сильно відрізнялась від інших, але на порозі стояло два часових, які жваво про щось балакали. Усі троє хлопців, включаючи мене, сховались за рогом вулички, пристально спостерігаючи за різними напрямками, щоб нас не спіймали.

Раптом відбувся тихий, писклявий нелюдський свист і стався вибух. Спалах світла осяяв вуличку і зразу ж часові побіжали на напрям шуму.

Це був шанс, який нам дав Давид.

Ми швидко прокралися до Арсеналу, вибивши двері і зайшли всередину.

Лев і я не знались на технологіях. Ставші, як вкопані, ми розкрили рота і хотіли зрозуміти бодай треть речей, зібраних тут.

Ультор же - навпаки, часто копався в таких речах на родині та під себе намугикивав назви речей, які я вперше чув. “Знайшов!” - скрикнув Ультор і повернувся до нас - “Чого стоїте, яка вас щука вкусила? Допомагайте мені.” - з цими словами він дав нам по рюкзачку з балонами. Ультор хапав різні речі - флакони з речовинами, різні штучки, примочки, інструменти та інші речі. Ми розклали все по рюкзакам і були готові валити звідси.

На порозі, Ультор згадав теж дещо, змішав пару флаконів та змочив речовиною тканину.

“Це подаруночок від Рослих!” - і кинув самодільну бомбу в складовище.

Ми встигли закрити двері, як вже почувся вибух в Арсеналі.

Переглянувшись, ми побіжали по вуличці у темряву, як почули звук кроків, які доносилися з неї.

“У рюкзака є кільце знизу.. Смикніть його!”- сказав Ультор.

Я смикнув і мало не втратив рівновагу. Рюкзак почав мене штовхати наверх! Ми полетіли по вуличці вверх, приземлились на будиночок, оминувши товпу культистів.

“Дивіться!” - показав кудись Лев.

На горизонті палав обеліск, а гліфи, висічені на ньому, розплавились і стікали по ньому вниз. Багато людей бігало туди і сюди, не розуміючи, що робити та що трапилось. В місті був повний хаос.

Заревів дуже потужний сигнал. Як я зрозумів потім, це був сигнал тривоги. Але ні, не від пожару та вогнища обеліску та навіть не із-за того, що в`язні збіжали з в`язниці.

Потужний поштовх трохи не збив нас з ніг. Мирні сейші, великі стоячі хвилі, що до цього “охороняли” або ж “спостерігали” за містом моря, тепер стали ворожими агресивними цунамі, яких не хвилювали людські життя.

“Це наш шанс втекти! Обговоримо це потім.” - закричав я своїм побратимам і полетів у напрямку нашого поселення. Легкі, мов пір`їнка, повштовхи повітря понесли нас за межі Примор`я. І поки ми летіли, місто за нами потопало в морській люті.

За деякий час, рюкзак використав усі свої ресурси і ми приземлились на землю. Вирішили зробити привал і вранці повернутися додому.

Частина 12

Чорна рука, що здіймається від землі до неба, переслідувала мене. Я біжав, біжав, не міг відірватися від неї та в кінці кінців попався в її мертву хватку. Почав задихатися, майже не стало повітря і тут я проснувся.

Моя гримаса була спотворена від нічного кошмару, але ще більше від страшенного голоду та поту, що встиг накопичитися за ніч.

Залишилось трішки їжі, яку я пожарив на кострищі.

Лев та Ультор почали приходити в себе, ми поїли та з останніми силами двинулись в путь. Лев був поранений, тому ми йшли помірно, тим паче, що на нас були тяжкі рюкзаки.

- Це кінець. Ми технологічно відсталі від приморців. Ми не маємо зброї, не маємо взагалі нічого, щоб якось відбитися! Те, що ми несемо - цього ніяк не хватає - почав скаржитися Ультор.

- Ми повинні зробити все, що в наших силах, Ульторе. Може буде й так, що ми всі помремо від рук приморців. Але я не хочу, піджав хвіст, збігати від них, немов той ж чужий. Ми - будемо стояти до кінця. - промовив я - Тим паче, що увесь Арсенал ми взорвали та все їх місто спіткане бідою. Може, це дасть нам шанси.

Лев нічого не говорив, а лиш концентрувався на своєму кожному кроку, щоб не упасти додолу. В Ульторі посіялося зерно сумніву і я його розумів. Наші технологічні досягнення були пшиком, в зрівнянні з приморськими, а вся “правда” в казках, які нам говорили кожного вечора так і залишилась “лапшею” для сліпих та дітей.

За декілька годин ми дійшли до нашого поселення. Старшина наказав відновити кам'яну стіну та укріпити підходи, але це ніяк не помогло проти обладнання приморців. Дуже сподіваюся, що все, що вони мали, змило волнами та було зжерто вогнем.

До нас зразу ж підбіжала дітвора і почала вітати, згодом нас обступив кожний люд і всі нас почали розпитувати, що трапилось і як ми вижили.

“Води…” - Лев упав на землю та скинув рюкзак. Дехто побіжав за припасами, а Лева взяло під себе пару мужиків і віднесли його до аптекаря.

Підійшов Старшина: “Мої хлопці, дякую вам, що повернули Лева, ще й самі повернулись цілими. Все поселення в борзі перед вами”. Я почав самодовольно посміхатися, але зрозумів, що смішного тут нічого. По черзі з Ультором ми швидко пересказали увесь перебіг подій. Спочатку, мало хто повірив в те, що приморці досягли більш успіху в розбудовуванні свого міста, в своїй культурі та технологіях. Але в нас були рюкзаки з різним барахлом. Ультор почав доставити речі з рюкзаків і розказувати що це таке.

І саме тепер, Рослі повірили, що вони залишились в кам'яному віці. Мале поселення, яке ледве-ледве захищається від чужих, тепер в небезпеці повного знищення.

“Це хоч і погані новини, але нічого не змінює. Ми - Рослі, завжди жили на цій землі і завжди будемо тут жити. Любого, хто прийде на нашу територію - ми здолаємо. Хлопці, йдіть перепочиньте та до роботи! Потрібно налаштовувати оборону.”

Нас відпустили, відкормили та ми на декілька годин провалились у сон. Був полудень. І хоч ноги вже не так боліли, а спину не нило від болю, але сили не всі відновились.

“В мене є пару ідей, що можна зробити, щоб противник не пішов у прорив напролом. Також є пару цікавинок для тебе” - з цими словами Ультор дав мені маленьке руків’я з проводом та маленькою коробкою.

Як у лазера, на металічному руків’ї була маленька кнопка. Натиснувши її, з кінця отвору почулося шипіння і щось засяяло темно фіолетовим кольором. На кінці рукоятки переливалась речовина, іноді створюючи короткі малі спалахи.

Піднявши руків`я вгору, я зрозумів, що переді мною був меч новітньої ери. Його лезо створене з якогось фіолетового газу, може плазми, яке освітлювало лице Ультора, що стояв недалеко.

“Обережно з проводом - коробка живить цей меч” - указав Ультор мені на електричний шнур. Я кивнув, виключив меч і затягнув коробку собі на пояс.

Що ж, я був задоволений - це нічого не сказати. Люблю такі прибамбаси.

Ультор вже хотів піти вниз, до головного входу поселення, але я затримав його плече рукою.

“Слухай, я хочу тобі дещо сказати. Ми пройшли через багато дурниць разом. І хоч зараз буде серйозний напад, ми пройдемо його, як ні в чому не бувало. Вже через пару днів будемо пити пиво та штовхати Лева в багнюку!” - мовив я. Ультор зупинився, посміхнувся і відповів, що дуже надіється на це, повернувся і пішов по своїм справам.

Фух..

Я витягнув меч і ще пару раз пофехтував ним. Класна штука.

Під час мого міні-тренування до мене підійшов хлопчисько і повідомив, що мене шукає Старшина. Зітхнувши, я пішов за хлопчиком, який відвів мене до Острога.

В залі був галас: мужики сперечалися, яку зброю вони можуть забрати і який залізний непотріб замість броні вони можуть взяти.

Невдовзі, прийшов Старшина і наказав всім замовчати.

“Поселення Приморців зруйноване. Усі, хто вижив там, скоро будуть в нас.”. Старшина продовжив свою промову планом захисту нашого селища. Почало сутеніти.

Мене поставили у західну частину поселення. Ворог міг зробити дірки у любій частині наших стін, тому захисники повинні були бути по всіх околиць поселення.

Прозвучав бойовий горн. Всі зцепилися з Острогу і розбіжалися по позиціям.

Я заховався у застінку, так, щоб мене не було видно з сторони стіни та почав чекати.

Частина 13

Пройшло пару десятків хвилин.

В основному виході почулися вибухи та крики людей. Почався штурм нашого поселення. Я не бачив, що саме відбувалося на головній тропі, проте побачив пару іскор в небі. Небо було вже темним та інколи мерехтіло від сяйв битви. Незабаром, почувся викрик. Знайомі голоси гелготіли та переможно кричали. Першу атаку було відбито.

Раптом, за стіною почулося ледь чутне шершання.

"Хай собі ликують… Тут місце підійде, можна лізти"

Кров почала бурліти по венах. Було страшно, немов тебе шукають, коли ти зробив щось не хороше в поселенні, але в цьому випадку - моя помилка і смерть.

Я не був готовий до такого, але в мене немає іншого вибору. Моя рука міцно стиснула руків'я моєї нової зброї.

Темна фігура забралась на стіну та спригнула з неї. В цей час я активував меч та проткнув її з коліна до протилежного ліктя. Нутрощі ворога посипались на землю, а кров бризнула мені на шкіру. Сам меч був легким і мов по маслу пройшов через чоловіче тіло.

Це не було схоже на наші ігри на стіні. Ворог навіть не вскрикнув, а просто розсипався на шматки, як лялька.

Не встиг я подумати, як на мене сзаду пригнув ще один чоловік. Він захекався, погано крутнув металевим мечем, але я парирував його атаку, причому мій меч відсік його додолу. Наступною атакою я проткнув мужика в груди. Плазма пробивала його обладунки, а він сам почав кричати від скаженого болю. Цей крик… Я перервав його страждання ще одним махом меча.

"Тут хтось є! Він вбив наших побратимів! В атаку!"

На стіні з'явилось ще пару людей і ще пару точно почали лізти на неї. Краєм вуха я почув, як з інших стін полізли приморці - іноді були чутні звуки битв та дзвін металу.

З декількома противниками було набагато важче, ніж з одним. Хоч я міг руйнувати їх зброю, мені не можно було ніяк підставлятися. Звичайно, на словах все легко, але на ділі мене пару раз штрикнули, пару ран на руці та бедрі я отримав. Було боляче, хоч адреналін зашкалював.

Врешті решт, захеканий, я вбив ще пару приморців, але їх було забагато. Я відступив назад, в напрямку центра поселення.

Ззаду я почув голос Ультора. Він з парою мужиків прийшли до мене на поміч.

"Очі геть!”

Лиш на секунду я побачив заграву від сфері в небі. Мої очі настигла біла плівка: я позадкував назад і спіткнувся об каміння. В наступну мить в моєму животі стало тепло.. Біль почав просочуватися через все тіло. Мені залишалося дригати мечем всліпу: десь вдалечині були викрики.. Врешті-решт в мене не залишилось сил і я опустив меч кудись поміж камінням.. Голова закружилася і хоч я нічого і не бачив, на очі опустилася остання, сіра пліва. Всі мрії про інше життя, про життя поза селищем миттю обрушились, але така смерть мені була до вподоби. Десь-колись, мене поховають, як предків-героїв…

Частина 14

Кілька мужиків схопили Ультора та не дали йому побігти до своєї смерті. Він кричав, лаявся і проклинав приморців, але підійти до трупа друга вже не мало можливості - приморці зайняли нову позицію, а Рослі відступили вглиб селища. Бої були скрізь - вороги пробралися через стіни, і хоч головний вхід був блискавично відбитий завдяки укріпленням та удосконаленому рву з різними пастками, боки селища були практично не захищені. Побачивши ситуацію, навіть декілька жінок перестали ховатися в домах: але численна та технологічна перевага приморців була велика. На широких проходах велись бої біля Острогу - останньому рубежі оборони Рослих.

Декілька приморців тянули за собою тіло до Острогу да кинули його біля лінії оборони. Це був Старшина. Рослі мали різні емоції - деякі стиснули зуби та мечі, деякі поникли поглядом, а деякі взагалі не зрозуміли, що коїться. Знак від приморців був надісланий і тепер вони відійшли з поля зору. Наївно думати, що вони не повернуться.

Рослі почали обговорювати ситуацію: здебільшого більшість хотіла битися до кінця, або ж їх життя закінчиться таким же чином, як і життя Старшини. Фактично, всі очікували останні свої хвилини.

Постав холодний вечір. На небі розстелилася темрява, було чутно цвіркунів та інколи повздохи вояк. Було тихо. Запалені факели Острогу створювали етеральне відображення Рубікону Рослих, останній прихисток, останнє вогнище та спокійне, комфортне місце для життя.

Ультор все думав про свого друга. Скільки можна було зробити разом, скільки пригод та труднощів можна було пройти разом, скільки моментів та емоцій можна було б розподілити разом. Тепер цієї людини немає. В хлопчику немов щось померло, якась частинка душі, яка горіла всім вогнищем, раптом перестала видавати жар та потихеньку зачахла…

“Ви чуєте це? Там, десь біля стіни!” - Рослих щось застережило біля входу. Доносилися відгукування та звуки битви на краю поселення. Що, якщо там були виживші? Ультор та пару пацанів зібрали групу та під мороком темряви вирушили на звуки біля стіни.

На півшляху вони розійшлися та пішли самотужки. І так, знову Ультор йшов один у темряві.

Переступаючи трупи, він дійшов того місця, де повинен бути його вічний компаньйон, але його там не було! “Вони забрали його?” - подумав Ультор. Але його увагу захопила інша річ. На стіні декілька людей билися на мечах. Один дуже дивний, світлий контур, який можна було побачити неозброєним оком проти групи темних контурів. Декілька разів темні контури таки попадали по світлому, але він не скричав і навіть не дрогнув, а зробив вирішальний випад без коливань.

Раптом, Ультор все зрозумів. Його зрачки розширилися, він повірив серцем, але не міг зрозуміти це розумом. У світлій тіні було видно рану, точніше це назвати поглибленням у районі живота, саме там, куди проткнули його друга. Чим більше хлопець дивився на містичну білу тінь, тип більше помічав різні дрібнички походки свого друга. Коли ворогів не залишилось, Ультор крикнув другу в спину. Але відповіді не було.

Ультор вирішив залізти на стіну та поговорити з ним віч-на-віч. Окликавши друга ще раз, той таки повернувся до Ультора. Візаві обернувся. Хлопчик побачив світло-сірі глазниці, які мали спокійний, невиразний погляд. Друг не розумів, що перед ним стоїть Ультор. Візаві повернувся назад та пішов по стіні далі. Але не зміг той пройти і пару десятків метрів, як в нього кинули бомбу, від якої звичайну людину, якщо б не поранило, то хоча б контузило.

Частина 15

Ультор стояв на стіні подалі від основної мʼясорубки. З землі поза стіною почали вилазити такі ж світлі тіні, почався гул та побризкування металу по каменю. Світлі тіні методично виборювали приморців, відтісняючи їх за межі поселення.

Світлі тіні не були безсмертними. Все-таки, при масових фізичних контактах, світлі тіні отримували якесь критичне понівечення, після чого вибухали короткочасним сяйвом.

Не було ніяких чужих чи нечестивців. Самі поставші трупи, тобто їх енергетична проекція в цьому світі були чужими. Так, Ультор помічав різних пращурів з різних поколінь. Не всіх, але, наприклад, цими світлими тінями були тільки Рослі, причому серед них точно був його побратим.

Через пару десятків хвилин все скінчилось. Не залишилось ні сліда приморців в поселенні. Рослі вийшли з Острогу, ликували та плакали.

Ультор стежив за світлими тінями та вийшов за ними із поселення. Останні сили Августина полізли на холми, відбиваючись від світлих тіней, а Ультор нишпорив за ним на дистанції.

Пару необережних рухів і Ультор видав мілкий хрускіт. Проблема була в тому, що цього для пару тіней було достатньо, і хоч раніше вони не приділяли увагу Ультору в поселені, зараз вони пішли на звук.

Місцевість перейшла у маленький ліс. Хлопець заліз на гілку дерева та притих.

Світлі тіні перешептувались між собою та убого просили, щоб це закінчилося. В знайомих голосах Ультор впізнав діда Кувичника та дядька Бальтазара.

“Хлопче.. Хорош ховатися, вийди до своїх родичів потеревенити…”

Це не були його родичі. Ефірні створіння, які не мали своєї волі, ніби виконували чийсь наказ.

“От де він!” - Кувичник побачив ногу Ультора та почав лізти на дерево.

“Стій! Заріжу!” - прокричав Ультор. Кувичник не слухав, йому було все одно, тому попередження було марним.

Врешті-решт, Ультору нічого не залишилось, крім як нанести випад фіолетовим мечем. Одного удару було мало: Кувичник на момент зупинився, але почав лізти далі. Пару випадів і меч проник повністю у груди світлої тіні - Кувичник пропав назавжди з мікросяйвом.

“Ми не хочемо цього робити” - почав лізти Бальтазар - “Але ВІН керує нами…”

Захеканий, хлопчик покінчив з Бальтазаром та пригнув з дерева.

Пацан побіжав на схил, але нікого не побачив. Тишина огорнула пагорби.

Бум! - удар по схилу - Бум! Місячне сяйво виринуло поміж хмар та освітило місцевість. Перед Ультором була велика, ні, гігантська людина, практично велетень, від якого несло покорою та силою. Стояла така атмосфера, така сила, яка могла вирвати дерева з корінням, вистругати річки, перевернути гори. Меч цієї білої - світлішою за всіх суті, був в пару разів більше, ніж за фіолетовий меч Ультора.

“Ти не чуєш його? Він говорить з тобою!” - прокаркала стара бабця, одна з помірних світлих тіней за фігурою.

“Не чую..” - Ультор став укопаний, він вже думав, що йому кінець, але не розумів, що відбувається.

“Він наказує тобі схилитися перед ним!”

“Зроби це!”

“На коліна!”

Ультор нічого не зміг вимовити, але покачав головою. Що-що, а ставати на коліна перед ходячим трупом він точно не збирається.

“Чому ти не схиляєш коліна? Адже ти знаєш його ім'я!”

В Ультора практично не залишилось сил. Він і так був виснажений після битви в поселені, а після дерева він майже був на ногах.

Чийсь суровий чоловічий голос промовив: “Ти знаєш його ім'я, Ультор Рослий! Ти знаєш хто він! Він — скелі та дерева, поля та потоки. Він — каміння твого палацу, дошки того ліжка, на якому ти спав. Він – твої кістки та твоя кров. Він - Засновник твого Роду, він - Батько тобі та всім твоїм родичам, і він не любить непокори!”

Лице Ультора змінилося. “Чого він сам не скаже? Я бачу тільки його шолом. Я хочу бачити його лице! Що ти за тварина, яка ховає своє лице перед Рослим!”

Висока фігура трохи підійшла ближче.

Луна повністю вийшла із хмар і ярко освітила велетня. Білий світлий контур, що раніше освітлював фігуру міфічної істоти, тепер змінився на жахливий вид.

Перед Ультором стояв ходячий труп, тепер не в переносному сенсі, а в прямому. Всередині сяяла пустота - там, де повинна була бути шкіра, просто скомкано були ніби вставлені кишки та гниль. В шоломі був старий, величезний подряблений череп з наполовину відваленою щелепою.

“Великий Володимир - наш Засновник! Ми всі - його діти і повинні слухатися його!”

Ультор знову мотнув головою. Страх та жах змінилися холодною люттю. Колись, маленький хлопчик був зацікавлений старими розповідями про пращурів, які захистили його поселення від чужих, але тепер він побачив їх справжнє лице, їх брехню, якою вони увʼязнили жителів поселення на століття. І все із-за однієї, прогнилої тварі, яка стояла перед Ультором.

“Це не мій ідеал і не мій родич. Я не буду служити, ні за життя, ні після смерті такому бридкому…”

Не встиг Ультор закінчити свою фразу, як велетень ударив мечем по ньому. Ультор зміг відскочити та активувати свій фіолетовий меч. Випад - велетень відбив атаку та перейшов в контратаку.

Ультор схрестив мечі з Велетнем, але це було марно. Меч Велетня не просто розрубив меч Ультора, але ще й знищив пристрій, блок живлення меча. Хлопчик вскрикнув від болі, з його ноги капала кров, але нічого, він ще стояв на ногах. Меч… Ультор був беззбройний. Хоча…

Ще один швидкий випад Велетня, свист меча, але Ультор знову зміг ухилитися. На цей раз, він впав напівлежачи і був у дуже поганому становищі - наступним помахом меча Велетень попаде по Ультору. Він не розгубився - в кармані штанів залишились різні хімікати та елементи технологій приморців, які він використовував для укріплення головних воріт. Ультор почав кидати все, що попалось під руку і бах! - один флакон зробив так, що Велетень втратив рівновагу і впав назад на землю. Його важкий меч, ніби відкладена бомба, яка абсорбувала енергію фіолетового меча, впала на грудину Велетня і вибухнула. Гучний звук, біле, сліпуче сяйво зайнялось над схилами.

Коли Ультор оговтався, він не побачив Велетня.

В небі марували помірні, вже сірі тіні - напевно душі пращурів, поневолені Володимиром Рослим. Вони гралися в танцях, літали та співали свою останню пісню перед вічним сном.

Тіло Ультора все боліло. Вставши, він помітив пару тіл в самому низу схилу. То були залишки армії приморців - Августин та пару його елітних вояк.

В напів-маячні, ледве-ледве, хлопчик дійшов до свого поселення.

Ніяких “чужих” або “нечестивців” більше не було.

Епілог

Через пару днів сейші близько підібралися до поселення Рослих. Кожного дня, маленькі діти та дорослі батьки поселення дивилися у темні хвилі моря, яке хотіло загарбити більше землі.

Ультор Рослий вижив і став новою Старшиною поселення, виявши бажання назавжди покинути ці землі. Так і трапилось: жителі поселення зібрали найнеобхідніше і пішли в путь.

Більше, ні один житель поселень долини не контактував з Рослими.

Вони обрали новий шлях і що трапилось з ними, назавжди залишиться в небутті.

Передмова

Octopath Traveler є класичною JRPG з деякими винятками, яку роблять цю гру особливою. Як можна було здогадатися, в грі є 8 основних персонажів, від лиця яких ведеться розповідь. Спочатку можна обрати одного з 8, пройти його першу місію в місті, а потім досліджувати глобальну карту та знаходити інші місця з іншими персонажами. Щоправда, в паті може бути до 4 персонажів, а отже треба правильно комбінувати їх.

Сюжет

Я обрав першу героїню - Прімроуз Ейзелхарт, яка є танцівницею в піщаному місті Саншейд. Колись давно вона була наслідницею дому Ейзелхарт, проте однієї ночі бандити вбили її батька, зробивши її сиротою: тепер вона живе в помсті і шукає вбивць з тату воронів на руках.

Другого героя я знайшов у місті серед лісів та степів Клірбук, то був аптекар Альфін. Сестра його друга була знесилена ядом "Вимаркованої гадюки", що живе в печері неподалік від міста. Вбивши гадюку та вилікувавши дівчинку, Альфін вирішує піти по стопам людини, яка надихнула та навчила Альфіна медицині та хімії з травами в дитинстві: а тобто вийти в великий світ та допомагати людям.

Третього персонажа я зустрів у містечку серед гір Коблстоун. Сер Олберик Ейзенберг колись був лицарем Горнбургу, проте його отчизну зрадив лицар Ерхардт. Тепер він найманець в місті і допомагає йому відбиватися від шайки бандитів. Одного дня бандити викрадають хлопчика Філіпа, якого тренував Олберик і з'ясовується, що меч глави шайки принадлежав колись до Ерхардта. Тому Олберик виходить в подорож, щоб дізнатися правду, чому той став зрадником і відновити свою честь та гордість.

Четвертим персонажем став Теріон з скалистого містечка Кліфтлендс. Колись давно, він був у тюрмі за невизначених обставин, але йому допоміг втекти інший заключений Даріус. Вони стали партнерами і стали красти, щоб вижити. Даруіс використовував Теріона у кражах, щоб стати топ-1 чуваком серед вельмож. Одного дня підступний Даріус скидує Теріона зі скелі, щоб не було лишніх вух, але Теріон виживає. Історія Теріона починається, коли він узнає, що в сусідньому палаці Равус Манор є дуже дорогий скарб, проте сам палац сильно захищений собаками, сторожами та іншими створіннями. Теріон краде туди перепуску, розбиває ворогів всередині і знаходить синій самоцвіт. Проте його захищає Хіткот - дворецький палацу. Теріон перемає в битві між ними, проте Хіткот ставить на нього мітку позору (мітка лоха), яку може зняти тільки він. Ця мітка є абсолютно дізреспектом для Теріона, тому він згоджується на послугу Корделії Равус, яка домовляється з ним повернути інші 3 самоцвіта, які в неї вкрали. В кінці кінців, Теріон виходить на слід Даріуса, який є чолом крадіїв та бандитів, в якого знаходить пару самоцвітів.

П'ятим героєм є Ганіт - дівчина - мисливець з лісного міста Сваркі. Одного дня її мастер Кзаанта пропадає без сліду і вона вирушає за ним. Їй потрібно буде спасти свого ментора, вбивши монстра, що окам'янував Кзаанту.

Шостим персонажем є торговець Тресса з приморського Ріплтайду. Її сім'я працюють торговцями в цьому містечку та одного дня увірвалися пірати, які пограбували її. До цього вона познайомилась з торговцем - капітаном Леоном, який допомогає їй відбити її речі у піратів. Той каже їй, щоб вона взяла любу річ, яка їй до сердця, і Тресса бере щоденник Грехема Кроссфорда, в якому описані його подорожі. Вона починає подорожувати світом і дізнається, що Леон - пірат - легенда у відставці, який став торговцем після смерті свого товариша Бальтазара.

Сьомим героєм є молодий професор Сайрус з Королівьскої Академії степного міста Атласдама. Завуч Айвон невдоволений тим, що Сайрус хоче поділитися деякими знаннями з Королівського Архіву. Не послухавши його, Сайрус продовжує досліджувати архів і помічає, що пару книжок немає. Тоді він детективно знаходить колегу Рассела, який викрадав книжки та людей і ставить його на місце. Щоправда, одну книжку - "From the Far Reaches of Hell" - він не знаходить, бо та пропала 15 років назад. В той час, завуч викликає його до себе і просить по-хорошому покинути Академію, бо були доноси на нього, що він фліртував з принцесою (хоча це були брехливі доноси його учениці, що ревнувала його). Зібравши усі обставини до купи, Сайрус вирушує на подорож, щоб знайти давню книгу. В своїх походженнях, Сайрус знаходить давні знання про те, що світ скоро знищеться давньою могутною силою.

Останнім восьмим персонажем є прислужниця храму Офілія з засніженного Флеймсгрейс. Вона прислужує храму бога доброго бога Альфріка, бо її - сироту спас архієпископ і ставився до неї, як до своєї дочері Ліани. Ліана готується до Паломництва (Kindling або Кайдлінг), проте її батько сильно захворює, тому її долю повинна виконати Офілія. Паломництво полягає в тому, щоб взяти полум'я з "Печери Походження" і пройти по трьом містам, де є собори та запалити там полум'я. В кінці кінців, батько Ліани - архієпископом Джозеф помирає і саму Ліану викрадають культисти з лідером Метью, який прислужує злому богу Гальдері. Ліана забувається і допомагає культистам, бо хоче воскресити отця, проте втручається Офілія і спасає її. Ліана впадає в депресію, бо не здатна була воскресити батька і навіть трохи не відкрила двері Гальдері в цей світ, проте їй допомагає Офілія, яка сама страждала від депресії, коли її батьки допомогли.

Після проходження усіх гілок місій, персонажі узнають, що до всього причасна безсмертна відьма Ліблак, яка тим чи іншим способом створила мережу антагоністів та нещасть, щоб ввести в цей світ бога Гальдеру - її батька.

Геймплей

Паті може бути максимум з 4 персонажів. Кожен персонаж має свої особливі дії та зброю, їх комбінація є запорукою перемоги.

В грі є така зброя: посох, кинджал, меч, сокира, лук, спис, а також доступні наступні елементальні стихії: лід, вогонь, блискавка, сила темряви та світла. Крім бос файтів, гра має тільки рандомні енкаунтери на глобальній карті. Різні локації мають різну складність ворогів та різних ворогів в принципі, наприклад, оскільки я почав грати за Прімроуз, то на її локації були найлегші вороги - Піщані Ящери, а ось вже у Офілії були Льодовиті Ящери або Сніжні Лиси. Тобто, від локації (чи то ліси, скелі або степи) залежить тип ворогів, які будуть стикатися з нашим паті, а також їх рівень складності.

У кожного ворога є каунтер витривалості, своя зброя (фактично є сенс розбирати, чи фізична атака, чи елементальна), кількість ХП та СП та слабкості. Наприклад, у різних віспів є слабкості до елементальних атак (вогонь, блискавка і т.д., залежить від типу віспа), а у людей чи бандитів - до фізичної зброї - мечів та кинджалів. Спочатку невідомо, які слабкості є у юніта - потрібно дізнаватись наугад або використавши заклинання Сайруса, яке 100% "відкриває" ячейку слабості. Коли покажчик витривалості зменшується до 0, ворог приголомшується на пару ходів і вважається послабленим - всі атаки б'ють по ньому з подвоєною шкодою. Це дуже важливо з босами - таким чином можна перешкоджати їх сильним атакам, які, як правило, мають підготовку в 1 хід.

Кожний персонаж СП (skill points) - це такий аналог мани, за який він може використовувати свої здібності. Сайрус - маг, який використовує стихії, Прімроуз - "баффер" та очільниця темряви, Офілія - клерик, що хілить товаришів та атакує світлом, Олберик - танк, який вдаряє мечем та має мультиатаку списом. Цікаві "професії" - здібності у Гааніт, Треси, Альфіна та Теріона.

Гааніт - мисливець, що має сніжного леопарда Лінде. Вона стріляє з луку, має мультиатаку та атаку блискавкою, а Лінде - дамажить типом меча або списом (типу своїми кігтями). Гааніт вміє захвачувати постраждалих монстрів і переманювати на свою сторону, що розширяє пул атак слабостей і виручає в певних ситуаціях.

Треса - торговець, її здібності це або атаки вітром, або "Відпочинок" - загоєння своїх ран, або аренда найманців, тобто атака за гроші, а також атаки списом.

Альфін - найімбовий персонаж. Маючи атаки топором та заклинання льодом, він вміє робити мікстури та хілити персонажів поцільно. Мікстури - то мультиатаки певною стихією, а його здібність знімати дебафи або воскрешати товаришів робить його найбажанішим в партії.

Теріон - крадій, що краде хп та сп, також має дебафи та заклинання вогню.

З кожного енкаунтера партія отримує золото, досвід та досвід професії. Досвід йде в рівень персонажа (exp), а досвід професії (jp) можна витратити на нові скіли, тобто більш сильні скіли покупаються за досвід професії. Трохи згодом можна знайти святилища богів - професій і екіпірувати 2 професії на одного персонажа, наприклад Прімроуз може бути танцівницею та магом (проте якщо хтось в паті вже маг, не може бути другого мага). У героїв можуть бути саппорт скіли - пасивні скіли, що впливають на характеристики, на глобальну карту чи на певну поведінку в самому енкаунтері. Наприклад, у Прімроуз є така здібність, яка дозволяє їй залишити 1 хп, якщо їй був завданий летальний удар. Деякі здібності можна здійснювати на глобальній карті, наприклад хіл чи воскресіння Альфіна, що дозволяє економити на спеціальних айтемах - мікстурах. До речі, в містах можна арендувати таверну і відновити всі ХП та СП.

Всі герої мають БП (boost points) - максимум 5 штук. Ці заряди накоплюються в битві з кожним ходом персонажа, їх можна застосувати, наприклад на зброю і персонаж застосує атаку декілька разів, або усилить своє заклинання в N раз.

Комбінуючи слабості ворогів та використання БП, можна ефективно знешкоджувати ворогів та перемагати в битві.

В містах є різні магазини, наприклад крамниця всього-потрошки, де можна купити різних мікстур, хілок або продати непотріб. Також існують зброярні, в яких можна купити різну зброю та обладунки, які впливають на характеристику персонажів.

Цікаво, що кожен персонаж має унікальну здібність на глобальній карті. З НПС можна говорити і дізнаватись щось нове, а також, Прімроуз вміє танцювати та спокушати НПС, а Офілія - "направляти" - ціль зможе воювати за вас, Гааніт та Олберик можуть байтити ціль на драку, Альфін та Сайрус - випрошувати деяку інформацію, Треса - покупати речі, а Теріон - красти. Також Теріон вміє відкривати усі сундуки, тому бажано його брати теж.

За допомогою цих маніпуляцій можна знаходити рідкі речі та проходити сайдквести.

На глобальній карті є різні міста, я б сказав міста певного кільця, дороги між ними та данжени.

Кожна місія є передбачувана і складається з таких етапів:

1. Прибуття в пункт призначення
2. Катсцени в місті
3. Обов'язкове застосування здібності персонажа
4. Вихід з місця в локацію боса - тупика
5. Розв'язка сюжету місії
6. Остання катсцена

Міста першого кільця - це перші міста героїв, усього їх 8. Далі міста другого кільця обов'язково мають перетин 2 персонажів, тобто в місті Х будуть місії як героя А, так і героя Б. Далі йдуть аналогічні міста третіх+ кілець, до яких тяжко добратися.

Дороги між ними не мають ні магазинів, ні безпечного проходу, тобто на дорозі може статися енкаунтер. В данжені практично завжди є бос і шанс енкаунтеру досить великий.

Атмосфера

Сама глобальна карта є HD-2d типу, по якій ходить ваша паті, а графіка є поєднанням 2d спрайтів та 3d графіки, такий ніби закіс під SNES та піксельарт.

Гра сама по собі дуже добра - хоч персонажі і мають грішки, але виставляються в гарному світі і не завжди гра потребує когось вбивати, коли можна поговорити і вирішити проблеми. Наприклад, замість того, щоб вбити піратів, які викрали у Треси її речі, ці ж пірати зрозуміють своє нещастя і підуть працювати матросами у капітана Леона. Гра завжди моралізує дії персонажа, до речі інколи персонажі можуть говорити друг з другом. Крім геймплея, в грі немає сюжетної синергії між персонажами, вони фактично не контактують. Найбільш реалістичною є гілка Прімроуз - шлях помсти та сексуалізованих бажань персонажа. Інші гілки є досить типічними, та ж Офілія, яка є наївною добродушною дівчиною - клериком, яка всім допомагає, а Сайрус - книжний черв'як, який не бачить флірту дівчат.

Від міста до міста, наявні різні вороги та пейзажі. Сніжні гори, пекельні скелі, зелені степи.

Власні думи

Основним мінусом гри є його передбачуваність, звуженість сюжету та грінд. Після проходження 8 місій грає повторяє себе і нічого особливого не привносить, а для проходження гри далі потрібно багато гріндити, щоб збільшувати рівень персонажів для наступних місій. Маючи потенціал в 8 сюжетних гілок та взаємодії персонажів, гра не привносить ніякої варіативності, ніякої взаємодії між героями.

Механіка геймплею - класична для JRPG. З знаходженням святилищ, які дають змогу екіпірувати другу джобу на персонажа, гра отримую другий подих для тактичних обмірковувань, наприклад для створення крадія - клерика.

Третій подих грі дають самобутні класи професій: Чаклун, Віщун, Майстер рун і Майстер зброї, проте я не дійшов до того моменту саме із-за грінду і необхідності вбухати в гру велику кількість часу.

Музика в грі не погана і не геніальна - просто передає атмосферу середньовічного фентезі. Чомусь не завжди є озвучка НПС або героїв - замість неї в грі звучить "мугикання" персонажів.

Гілки сюжету персонажів досить типічні та скучні і гру спасає тільки геймплей та піксельний ретровізуал.

Передмова

В основному меню гравця зустрічає астронавтка - головна героїня.

Налаштування та UI трохи незручний: курсор дефолтний з ОС, а кнопка "Continue" - не завжди загружає сейв з останнього найпрогресивнішого проходження.

Також лоадінг скрін виглядає так, ніби про цей екран зовсім забули і залишили мок дизайну.

Такі перші враження Тест Тьюринга надає ще до початку гри.

Сюжет

Від кріогенного сну астронавтку Єву Тьюринг будить ТОМ (або Т.О.М. - Technical Operations Machine - Машина технічних операцій) - штучний інтелект на борту космічного корабля, який називається Фортуна, близько Європи - супутника Юпітера. Він каже, що команда, яка знаходилася на поверхні супутника не виходить на зв'язок 450 годин.

Тому ISA (International Space Agency - космічна компанія, що відправила космонавтів до Європи) санкціонувала пробудження Єви Томом, щоби розібратися в ситуації.

Єва забирає EMT - пристрій для маніпулювання енергією. В грі можна оглядати предмети - але це косметична здібність, ніякого змісту вона не несе. Навіть тексти погано видні.

В грі також є такі аудіопрогравачі, які є щоденниками вчених на борту, також в них записані діалоги між вченими та між ними і Томом.

Єва заєвропується, тобто садиться на Європу з Фортуни і заходить в дослідницький комплекс.

Настала активна фаза гри.

Том каже, що комплекс був перероблений, причому таким чином, що гравцю треба проходити логічні задачки - причому такі, щоби він проходив Тест Тьюринга, тобто щоб машини а-ля Тома не змогли пройти далі. Сам Том каже, що та частина його свідомості, що була на Європі була десинхронизована з свідомістю на Фортуні (в нього є 2 інстанса свідомості, які працюють окремо) і що ці свідомості конфліктують при мерджі.

Гравець маніпулює енергією - для того, щоб відкрилися двері, можна вставити в "гніздо" сферу або батарею, причому батарею можна носити з собою (але не можна брати з собою на драбину). Сферу можна вбирати собі в ЕМТ - всього можна акумулювати 3 заряди. Також на перших рівнях є важіль.

В грі існують бонусні рівні - вони іноді є між простими рівнями. Оцей наприклад можна відкрити, коли пізніше знаходиш лист з схемою, де повинні знаходитись активовані блоки.

За ним можна знайти могилу Міноса Брук - дитини Сари Брука, але про це згодом. Також, фантастичний факт - Європа є мати царя Міноса в грецькій міфології.

До речі, можна дізнатися, що надворі - 2246 рік.

В наступних рівнях знаходиться магнітний маніпулятор - який переносить речі з допомогою пульта контролю (такої певної стійки).

Перед кожним рівнем є такий монітор, який показує, скільки рівнів ти вже пройшов.

Врешті-решт Єва знаходить командний пункт, де дізнається що один вчений помер, а інші не підключені до мережі (де є їх пульс, рівень вологи в тілі і так далі).

Далі Єва стикається з мостами. До речі на цьому рівні я перший раз помітив, що магніти теж можна включати та виключати - позаду є енергетичний блок.

Мимохідь, Том вступає в суперечку з Євою щодо прийняття рішень.

Людина має креативне мишлення, бо мозок посилає хаотичні сигнали, а Том - детермінована передбачувана машина, тому більш надійна та логічна. Але рівні пройти сам не може, тому що для цього потрібен креатив, на що у машини був би підхід перебором.

2 опціональний рівень вже на смєкалку. По центру кімнати стоїть датчик руху, але він не працює як потрібно і тільки потрохи ходячи можна дістатись кімнати.

В ній стоїть термінал, в якому спочатку можна писати що захочеш, а потім інпут гравця заміняється фразами "я контрольований програмою і не маю волі". Такий собі зворотний Тест Тьюринга - машина тестує, чи є його співбесідник людиною.

Далі Єва стикається з плаваючими платформами.

Також Єва запитує - чи може Том придумати рішення для цього рівня. Він каже відрубити їй руку або пролізти через вікно (переламавши кістки). Єву такий варіант не тішить і розуміє мораль свого вибору.

3 опціональний рівень дуже простий - потрібно закрити огляд камері. Дивно, що камера гравця ніби показує вид з камери, а ландшафт, який показується на рівні - то є відсилка до іншої гри розробників.

В кінці глави Єва знаходить пруфи, що команда вчених зробила саботаж, а на стінах написані вислови "Том спостерігає". Також тут є код до кімнати на початку гри - до каюти-офісу капітана корабля Данієля.

В каюті можна знайти нотатки, що ISA скомандувала не забирати Організм 119 та команду на Землю.

Далі Єва знайомиться з напів-енергіями - якщо синя енергія ціла та "працює" завжди, то зелена і фіолетова - "працюють" на половині тіку часу. Тобто наприклад зелена енергія забезпечує напругу перші 0.5t, а наступні ні - а фіолетова навпаки.

Мірою проходження рівнів, Єва знаходить багато нотатків, щоденників та аудіо, які вказують на те, що доктор Михайло Токарев дізнався, що члени команди контролюються Павловим рефлексом через імпланти, які встановили всім в праву руку, щоб "контролювати життєзабезпечення". До цього команда мала страшну блювоту через електричний шторм на Європі, а під час аналізу, ISA наказувала Михайлу зупинитись, тому він продовжував аналіз в туалеті, щоб про це не дізнався Том.

Михайло випадково лишився руки, зато залишився без імпланту. Хоч Том починає настроювати всіх проти нього, Михайлу вдається вговорити інших пити рилузол, що зменшує збудження в центральній нервовій системі.

Себто імпланти давали змогу системі контролювати думки та тіло жертви.

На початку 4 опціонального рівня на платформі справа зверху стоїть якась людська постать, але швидко вшивається. Після вирішення головоломки, Єва знаходить аудіозаписи, де становиться зрозуміло, що Соічі та Сара знаходять Організм 119, який вміє відновлювати ДНК, тобто робить біологічних створінь - безсмертними. В інших аудіозаписах Сара розказує Михайлу про свою вагітність від Кріса - згодом дитина помирає від несприятливих умов Європи (недостатня гравітація і т.д.), а також Сара винить у всьому Кріса. Та могила Міноса - то скоріш за все могила саме дитини Сари.

В останньому аудіо Данієль авторизує Тома, щоб Єва забрала Організм 119 на Землю. Також він каже, що не хоче, щоб про це дізналась команда та каже, що він пропаде, причому так заховається, що його не знайде навіть Том.

Єва заходить в дивну кімнату, де повсюду є монітори "ти раб", "Том тобою маніпулює", "не вір Тому", "ти контрольована".

На зв'язок виходить Сара, яка каже, що Єва контролюється Томом через імплант. В цій локації гравець може піти до іншого виходу, проте гра не дає йому зробити це до кінця: Том контролює рухи Єви.

Єва проходить до клітки Фарадея та знімає з себе окови контролю Тома. В цей момент гравець має огляд від камери, тобто від Тома.

Далі гравцю треба грати як Євою, так і Томом - Том вміє вмикати та вимикати певні частини електросхем.

5 опціональний рівень - це загадка з 3 зеленими та 2 фіолетовими енергіями.

В кінці рівня можна знайти 2 різних китайских кімнати - одна куди приходять листівки китайскою мовою, а інша - звідки.

В китайській кімнаті перекладач-автомат не знає, що за сенс стоїть поміж словами, проте людина, яка розуміє слова - якраз може інтерпретувати зміст.

В них є аудіозаписи, де Михайло та Том суперечать щодо різниці їх свідомостей. Том каже, що "якщо воно ходить, як качка, і говорить, як качка - це і є качка", а Михайло парирує, що програми не мають семантики - тільки синтаксис, тобто надзвичайно швидкий та розумний синтетичний мозок Тома не може бути еквівалентом мозку людини, хоч Том себе вважає свідомим. З того моменту Том став одержимим Тестом Тьюринга і доведенням своєї свідомості.

Єва знаходить контейнери з регенувавшими рослинами. Том виражає думку, що знайдений організм-екстремофіл носить загрозу для людства, бо не відрізняє добра від зла, тобто може розмножувати та регенувати не тільки людей та різних створінь, а різні болячки, як-от: рак, віруси та інших паразитів. Після такого, життя на Землі не буде колишнім і буде апокаліпсис.

ISA прийняла усі дані, які їй були доступні та заключила висновок, що організм та члени команди не повинні покидати Європу, вже включаючи Єву.

Єва стикується з дронами, які теж можуть взаємодіяти з енергією.

6 опціональний рівень - задачки на булеву алгебру. В кінці рівня знаходиться капсула з міфами про Європу та бика.

Тут я зрозумів, що у дронів ззаду є енергія, яку можна забрати собі.

Ще з'являється пушка, яка розстрілює кріплення.

Під кінець, Єва знаходить підземне приміщення, де треба включити реактор та йти далі.

В 7 опціональному рівні треба підставити батарею так, щоб двері не повністю закривалися. Відкривається кімната, де є куча нотатків - листків щодо свідомості.

У папірцях викладена історія суперечок Джона Ширлі та Деніела Денетта від лиця Деніела. Якщо коротко, в кінці тексту виписані аргументи проти існування розумних машин - від математичного доказу теорії Геделя до аргументу неперевності нервової системи та дискретної природи машини.

Єва доходить до "кінця цивілізації". Тут енергія вставлена в різні гнізда хаотично, поміщення трохи зруйноване. Паралельно, Єва знаходить записи, що Том закрив один з шлюзів, що привело до нестачі кисню та смерті Кріса прям перед Сарою.

Єва йде через тунель до Сари та відмовлюється від імпланту.

Видно, як дівчатка проходять до ложі Тома. Себто, Том спостерігає із камер (які були в рівнях), як астронавтині підходять до ядра Тома.

Сара каже, що за дверима - зброя, але все одно йде далі, як ні в чому не бувало.

Логічною першою кінцівкою є контролювання гармати та вбивство обох сатотерів.

Після цього, гра закінчується з приписом "ви пройшли тест Тьюринга".

Чудово.

Іншою кінцівкою є не вбивання дівчат. Тоді вони повільно виключать Тома, який буде трепетіти від "страху" і казати, що йому неприємно та він наляканий. Але Єва каже, що так тепер він буде почувати, як бути контрольований та що значить, коли тобі залазять в мізки і згодом, відключає Тома.

Якщо вбити одну з дівчат, то інша буде швидко бігти до пункта управління, щоб відключити Тома. Тобто всього кінця 2: або Том вбиває дівчат і екіпаж не зможе повернутися на Землю, або він нічого не робить і дає собі відключитися.

Сеттінг

Гра є сумішшю The Talos Principle та Portal. Задіяна лабораторність рівнів та спілкування головного героя Єви та оповідача Тома. Гра побудована на принципах наукової фантастики, філософських думок, як наприклад Тест Тьюринга, Китайська кімната чи Проблема вагонетки.

Геймплей

Геймдизайн механік та рівнів має потужний потенціал для редактора рівнів та взагалі для комплексних загадок. Опціональні рівні спираються на дослідження навколишнього світу, а інша їх частина хоч і нетривіальна, але нескладна. Можна сказати так, що це є додатком до основної історії, який відкриває трошки світла на потайну темряву нарративу.

Пасхалки

В грі є відсилки до своїх ігр, та до грецької міфології (Європа, Мінос). Також багато ссилок є на філософські концепти та навіть реальний спір щодо свідомості.

В грі є деякі коди, наведемо певні з них:

Зашифроване письмо Данієлю, що він має обрати шлях людства.

Надалі ISA надає інструкції Тому щодо зупинення дій екіпажу.

Власні думи

Перше, що спало мені на думку при проходженні гри - недопиленне меню, налаштування, криві збереження та дебільна загрузка. Гра має цікавий геймплей, непогану графіку (UE4) та гарний нарративний потенціал з деякими АЛЕ.

Викликає сумніви щодо адекватності акторів впродовж гри. Як можна мати фамілію Тьюринг і не знати про тест Тьюринга, причому ти і є науковець? Як можна було піддатися інстинктам та залетіти від іншого члена екіпажу?

Ну, нехай, але чому Том то міг контролювати людиною-дроном Євою, але в деякі моменти (наприклад перед кліткою Фарадея), він втратив контроль? Якщо він мав контроль над Євою, навіщо взагалі з нею спілкувався? Він же міг керувати її думками.

Де взагалі інші члени екіпажу? Куди дівся Данієль? Чому всі з'їхали з глузду, окрім Данієля, який був проти бунту? (до речі Том нормально його так наїбав, бо Данієль надав наказ доставити чудо-рослину до Землі, а натомість Том використав його наказ, щоб доставити Єву на поверхню Європи).

Весь час гри Том комунікував з членами екіпажу, хотів довести, що він є свідомим конструктом. Також Том мав гарні аргументи, щодо того, що рослина може привнести хаос до Землі, але як на мене ISA дала досить каторжні інструкції "замуровати" екіпаж на Європі назавжди, хоч Том хотів допомогати вирощувати їжу і так далі. Оскільки екіпаж - безсмертний, то можна було б хоча б зробити велику кількість дослідів над рослиною і повернути екіпаж додому в кінечний час.

Але Єва та екіпаж наголошували на волі своїх дій та благої міри введення рослини додому.

Але повна маячня зруйнувала кінцівку гри.

Сара буквально каже, що в кімнаті Тома є зброя, але не приймає ніяких мір по безпеці і вони разом з Євою просто входять повільно до кімнати. Тобто Сара, яка була свідком смерті Кріса, смерті, що причинила машина до її близької людини, нічого не зробила в вирішальний момент.

Очевидно, що граючи за Тома, треба обрати смерть обох дівчат та виживання усього людства. Нарратив гри та здоровий глузд підсказує, що Том - безжальна машина, яка тримається на детермінаціях логіки, а отже єдиний правильний шлях - не дати рослині покинути Європу. Ну і звичайно, машина не може бути супротиву оператору - ISA.

Але якщо пофантазувати, як Том впродовж гри хоче довести свою свідомість та усвідомлення людям, як дає свободу Єві та намагається з нею подружитися, як доводить, що був би креативною людиною, якщо був би людиною, які думки в нього сформувалися щодо іллюзорної свободи вибору і так далі. В цьому сенсі - коли Том вимикається - Том веде себе дивергентом, бо не вбиває дівчат, хоча повинен.

В любому випадку гравець пройшов тест Тьюринга, бо суддя не може визначити, чи гравець комп'ютер, чи людина, бо людина буде права, якщо вб'є або ні, дівчат, або навпаки, як і комп'ютер, тим паче такий, як Том.

Взагалі ідея про те, що гравець грає не Євою, а Томом - дуже крута і є кілерфічою сприйняття гри, хоч є нюанси, які сильно підкачали сюжет та дії акторів.

Введение

Игра основана на настолке "Cyberpunk 2020". Отсюда и дизайн вселенной и сеттинг.

Действие происходит в Найт-Сити в Северной Калифорнии. Миром стали управлять мегакорпорации - остальные работают или на них, или ошиваются в хулиганские и не очень банды, некоторые работают на фиксеров, этакая гиг экономика, а также просто бомжуют и пытаются выжить. Каждый имеет право носить огнестрельное оружие, более того, из-за того, что огромное количество жителей зависимы от имплантов и модификаций, на улице очень опасно.

Мир грязный и опасный, на улицах города открыто работают бары с наркотой и брейндансами - это технология виртуальной реальности, которая позволяет чувствовать напрямую чувства и цифровые ощущения актера. Людей похищают, чтобы распилить на органы и импланты (которые вставляют риперы - специальные нейрохирурги), полиция практически бессильна, как и государство в целом, каждый житель пытается кого-то убить, чтобы выжить.

Сюжет

Мы играем за Ви - работающего на фиксеров, выполняющую различные заказы. Изначально можно выбрать 3 пути: быть кочевником в Пустошах, корпоратом в Арасака, дитей улиц в Найт-Сити.

В любом случае мы знакомимся с латиносом Джеки Уэллсом и он становится нашим братишкой. По стечению обстоятельств Джеки и Ви падает жирный заказ, а именно: украсть биочип у компании Арасака. У них это удается, но при краже Ви становится случайным свидетелем убийства лидера корпорации - Сабуро Арасаки от собственного сына - Ёринобу Арасаки. Ёринобу поднимает тревогу, мол отца отравили - Джеки и Ви сбегают, но оба смертельно раненые и Ви приходится вставить в себя биочип, чтобы сохранить товар. Джеки умирает в машине Деламейн (специальные бронированные элитные машины для таких заданий).

Фиксер, который их нанял - Декстер Дешон - хотел избавиться от лишнего шума и убить Ви, выстрелив в него на свалке, но ситуацию спасает Горо Такэмура - бывший глава охраны Арасаки, который хочет вывести Ёринобу на чистую воду.

ГГ смог доставить себя до Виктора Вектора - знакомого рипера. Оказывается, что на биочипе записана личность Джонни Сильверхенда, известного рокера и сорвиголову, который полгода назад уничтожил штаб-квартиру Арасаки ядерным взрывом. Пуля Дешона активировал специальный режим "воскрешения" - теперь биочип Джонни понемногу "поглащает" сознание и нервную систему Ви. Постепенно Ви начинает видеть воспоминания Джонни и даже видеть его и разговаривать с ним. Нельзя вынять биочип, иначе Ви и Джонни умрут.

Ви ищет решения, чтобы выжить, так как умрет через пару недель. Оказывается, что бывшая Джонни - блестящий хакер Альт Каннингем создала "Душегуб" - технологию копирования сознания через свои нейронные связи. Арасака похитила ее, чтобы создать такую же штуку специально для личностей в тюрьме душ Арасаки, так была создана "Микоши". Джонни пытался спасти Альт - но тщетно, в итоге он сам подставился и был скопирован на биочип. Технология настолько была потрясающей и успешной, что Арасака начала рекламировать ее для богатейших людей мира.

Тут Ви становится на распутье: можно позволить Джонни взять свое тело и уничтожить Арасака Тауэр, организовать атаку с помощью дружков-пирожков, каких Ви знает во время доп. миссий, провести атаку самой, покончить жизнь самоубийством, а также помочь Ханако Арасака восстановить отца Сабуро и убить Ёринобу.

Все равно тело Ви необратимо повреждено и ему остается жить несколько месяцев. Можно отдать свое тело Джонни, чтобы тот дожил свою жизнь или дожить ее самому.

Атмосфера

Найт-Сити - не дарквейв киберпанк, не киберпанк светлого розового будущего и не киберпанк антиутопии, как может показаться. Это мир анархии, где правят группировки и мегакорпорации, здесь решают деньги и репутация, а не мораль и честность.

Геймплей

В игре присутствует инвентарь и система прокачки персонажа. Можно разбирать предметы на различные компоненты, улучшать, создавать новые.

Существуют несколько типов оружия: винтовки, снайперки, пистолеты, пистолеты-пулеметы, револьверы, дробовики, пулеметы, двустволки, катаны, ножи, мачете, дубинки и т.д. Оружие может быть обычным, может быть электромагнитным (обычно против техники), а также "умным" - с автонаводкой.

Также есть слоты для различной одежды, что и у одежды и оружия есть специальные слоты для улучшений. Отдельно нужно вспомнить за импланты - слоты для улучшения конечностей тела.

Система прокачки.

50 уровень - максимальный, как и репутация. Скиллы прокачиваются, когда используете тот или иной навык, например разрубили врага клинком - прокачали клинки.

Способности можно апать, если характеристика ее достаточно высока.

• Сила отвечает за «атлетику», «уничтожение» и «уличный бой».
• Реакция — это «короткоствол» (пистолеты и револьверы), «винтовки» и «клинки».
• Техника связана с «инженерным делом» и «созданием».
• К интеллекту привязаны «взлом протокола» и «быстрый взлом».
• Хладнокровие нужно для «скрытности» и «невозмутимости».

Отдельным пунктом нужно выделить нетраннерский взлом.

Слева можно выбрать скрипты, которые пошлются на врага.

Можно разведывать обстановку запросами и взламывать камеры, чтобы помечать противников и легче ориентироваться. Да и в принципе, можно засесть где-то в углу и убивать всех скриптами. Таков стелс в киберпанке.

Интересная фича геймплея - брейнденс.

Это детективная головоломка, где по визуальным, звуковым или тепловым ощущениям нужно найти некую информацию, достать ее из головы субъекта. Хоть в игре это преподносится, как развлечения - кому-то нравится трахаться с видом от актера, кому-то нравится черные брейки - например убить или быть убитым.

Машины и управление ими - полный отстой. Круто, что можно найти и купить новые авто или мотоциклы - но покататься - не покатаешься, управление не удобное, поганять не выйдет.

Неосновная ветка прохождения

Что ж, тут разработчики задали жару. Дополнительные миссии - однотипные, но вот другорядные - очень интерестные и могут даже перебить энтузиазм основной ветки. Тут тебе и погоня за машинами Деламейна, разборки Джуди и Панам, линии Джонни и Бестии, политическая драма Пералесов, детективная ветка Ривера и даже монашеские учения. В каждой из этих веток персонажи хорошо прописаны, да и сюжет неплох, но вот неподдельные чувства вызывает только Джонни и Джеки. Такое ощущение, что ты играешь с куклами, а еще сильнее это заметно при прохождениях бесконечных доп. миссий, где нужно кого-то убить, кого-то выкрасть, что-то принести и подать, это убивает игру, слишком много ненужного гринда.

Баги и оптимизация

Невозможно не сказать про баги, когда говоришь о Киберпанке. Да, я играл в версию на ПК и меня не затронул тот ужас, который был на консолях. Более того, я подождал пару лет, чтобы играть в игру без багов, но они все равно были.

В игре много глюков, много ноуклипов, тупняка ИИ, визуальных багов, да и в целом производительность в игре маленькая. А тут как раз она очень нужна - чтобы точно стрелять и отменно отбивать атаку катаной.

Итоги

Игра мне дала то, что я не совсем ожидал. Немного другой киберпанк, не все возможности (например нельзя менять внешность, в киберпанке!!), огромное количество багов, гигантский оверсексуализированный меркзий и грязный мир, наполненный пустыми заданиями, который не внушает доверия и сочувствия, все кажутся какими-то бездушными марионетками, лишь пару персонажей прописаны хорошо.

В игре есть пару забавных моментов, также, как и пару решений, которые трудно выбрать, но в итоге все равно сводится к одному, по факту все решения иллюзорны и ничего не стоят.

Основа того, чем понравится киберпанк игрокам - это тактический уклон в битвах, широкий спектр оружия и хакинг, но остальное, пожалуй - или сырое, или сделано абы как, для галочки.

Тепер я розумію.

Серед таких письменників були такі відомі персони, як-от: Джордж Орвелл, Джером Селінджер, Конан Дойль, Говард Лавкрафт, Еріх Ремарк, Ернест Хемінґуей тощо. Проте чи ви знаєте, скільки українських письменників чи публіцистів писали під час війни? Від козацьких дум, до поневолених, написаних творів крадькома під час Російської імперії, від Універсалів УНР та закровавлених творів шістдесятників.

Але то було давно. Зараз - Україна, яка довгий час зубами виборювала свою свободу, вже як 30+ років незалежна держава.

Довгий час не міг зрозуміти, чому саме за мене, тобто в епоху, коли я живу, існував високо технологічний та культурний прогрес всього людства.

Бо в цього цивілізованого, себто у більшості такого людства не було війн. Ніхто не воював за дюйм землі, всі домовились жити ради більшого, заради того світлого майбутнього, яке могло б бути.

Але ж ні. В перший день війни я прокинувся рано вранці та це було дуже дивно, бо я завжди сплю до свинячого голосу. Стояв чудний звук на вулиці, я не розумів, що відбувається. Коли відкрив вікно - серце стянуло холодними лапищами. Перший звук сирени в моєму житті був сюрреалістичним, цього не повинно було бути. В телефоні почав дивитися новини. "Воєнний стан введений по всій країні". Я не гаяв часу та швидко почав збирати свої речі, як автомат. А в думках були істеричні думки та абсурдність ситуації, як це взагалі може бути. В реальність змусила вірити тільки сирена на вулиці. Кожна її амплітуда відчувалась мені неперешкодженим ударом тривоги.

Зібравши сім'ю та купивши їжу та інші продукти, ми поїхали до бомбосховища. Так почався тиждень життя в підвалі. Перший раз в житті на власні очі я побачив "тінь совка" - величезні черги серед людей до типічного магазину, пусті полки на багатьох полицях. Усі люди закупались як хто може, цілі візки вивозили усе необхідне. В мене не було страху, не було думок, що я можу вмерти, проте саме почуття наближення краху (вибрав літературне слово) трубило по всьому тілу та змушувало рухатися далі.

Перші дні в сховищі здавалися роками. Практично весь день ти сидиш в новинах, дивлячись, яка наразі ситуація, чи потрібно буде максимально голодувати, розтягуючи існуючу їжу, чи може взагалі потрібно буде виїхати із-за міста. Не було думок про військові результати, чи переможемо, чи ні.

Згодом, нам пророкували всього 2 дні. На третій день було зрозуміло, що ми вже перемогли. Міжнародна спільнота підтримала нас, українців, тепер чимало людей за континентом знає, чим відрізняється руська свинособака від гордого українця. Багацько хто буде знати, де знаходиться Київ (а не Києв), де знаходиться хоробра, волелюбляча нація.

В підвалі було тихо, але холодно. Оскільки фактично це був офіс - були всі блага цивілізації, себто вода, туалет та навіть холодильник з мікрохвильовою пічкою.

В тому районі усі продукти в магазинах були вже розібрані. Маленькі крамнички не працювали, або ж працювали за готівку.

Якщо ж хотів хоча б нормальної їжі, то потрібно було встати зарано та почекати першим в черзі пару годин. Але все одно, не завжди був хліб, молочні продукти, я вже не кажу про м'ясо.

Це взагалі смішно та іронічно, коли одного дня ти смакуєш страви від шефа в ресторані, а через декілька днів їсиш мівіну в підвалі.

Перша панічна тривога та нервова напруженість стихала.

Я почав працювати, це приводило мізки в порядок. Кожного дня ти повинен був терпіти непомите волосся та нечисті руки й ноги. Але звичайно це не йшло в порівняння з тими, хто був під обстрілами, хто кожного дня не мав ні води, ні їжі, а лиш молився, щоб дожити до завтра.

Через тиждень після початку війни я повернувся додому. Дивовижно, вікно вдома було відкрите на балконі, проте не було слідів мародерства, усі цінності були на місці.

Назовні було сильно чутно повітряну сирену. Кожного разу, як її слухав, я здригався, хоча розумів, що наші ППО повинні справно працювати. Але все ж є шанс того, що ти можеш померти, бо наші військові не ідеальні, як і все в цьому треклятому житті.

Наразі страх війни пропав. Тривога не сигналізує тілу, тепер працює холодний мозок. Немає голіафскього синдрому самозбереження. Треба працювати, відновлювати економіку.

Війна - то є про людей. Але тепер я хочу задіти тему про нелюдей.

Ніколи не подумав би, що уроки історії так сильно аукнуться нам в майбутньому. Ніхто з нас не подумав би, що ми будемо в епіцентрі війни.

Так, хочу донести до вас, пані та панове певний тейк.

Багато хто думає, що прості росіяни тут ні в чому не винні, що це все путін та шойгу з'їхали з глузду та роблять що хочуть.

В мене є докази, хоча ні, не в мене, а в кривавих мемуарах нашого народу.

Повернемося до Київської Русі. Всі знають, що Москва була створена київським князем Юрієм Довгоруким. Московське царство було Московським декілька століть і тільки потім Петром Першим була перейменована у 1721 році. Це важний момент на початок перейняття "русинства" на свій бік, хоча, звичайно, не всі московити були прямими потомками Русі.

Всі знають період Галицько-Волинського князівства та виразний початок пригнічення українського народу почався в період Руїни. Українські козаки вправно балансували між поляко-литовцями та монголо-татарами, проте після союзу з Москвою та Чорної Ради все почало йти до одного місця. Почалося омосковщення Лівобережної України, хоча Запорізька Січ або Гетьманщина була самостійною державною ячейкою, зі своєю культурою та політикою.

За Івана Мазепи омосковщення прийняло більш швидкий темп, багато прав гетьмана було обмежено, селяни почали отримувати панщину. Але пізніше, з початком шведських війн, Мазепа приєднався до знищення Московії, маючи при цьому лояльність Запорожського Війська. За це на Мазепу наклали анафему, а російський цар Петро Перший наказав зруйнувати Батурин (столицю Січі) та Чортомлицьку Січ. Але українські війська програли та російська влада почала ліквідовувати українську державність та воєнний устрій.

Катерина ІІ - чорт російщини, за її владою українців закріпачили та закріпили назву "малороси", були створені Малоросійські намісництва. Усі Січі були зруйновані.

19 століття стало епохою українського відродження. Створюються перші українські твори, книги буття українського народу, створюються українські громади та театри. Кожен українець повинен знати про Валуєвський циркуляр та Емський указ, які фактично забороняли друкувати твори українською мовою, спрямовані на посилення національного, духовного і політичного гноблення українського народу. Себто мене вже репресували за той текст, який я зараз написав. Любі повстання подавлялися і не було фактичних шансів визволити українців у свою, вільну державу.

Фактично коридором для політичних дій були революції під кінець першої світової війни. Було фактично відновлено українську державність - УНР у 1917 році, хоча Другий Універсал проголошував Україну як автономію у складі Росії після порозуміння с так званим Тимчасовим урядом, який не був царським. До речі вже тоді була створена одна з перших маріонеткових держав - УНРР у Харкові, яка служила більшовикам. Проблема була в тому, що неважливо, який уряд був в Росії - більшовицький чи царський - росіяни все одно хотіли загарбити українську землю. Поступово було асимільовано українство Кубані, Стародубщини та Слобожанщини вбивством українців та переселенням інших людей.

Але це не апогей страждань українського народу.

Після смерті Леніна, до влади прийшов ще більш психований Сталін. Сталін уявляв радянську державу як фортецю, звідусіль оточену ворогами, що готові напасти в будь-який момент, тому більшовики перейшли від ідей світової революції до побудови комунізму в окремо взятій державі.

Почалися репресії, фабрикування неіснуючих справ, розкоркулення (до речі мій рід теж цього зазнав), ссилки в ГУЛАГ та розстріл людей НКВСниками. Кожний українець повинен пам'ятати про Голодомор, про геноцид українського народу.

Що до 2 світової війни, що після, велика кількість українців була відослана до Сибіру, натомість були мігровані росіяни та члени інших національностей до наших, ісконно українських територій. Нашу культуру не просто винищували, а змішували з іншими, асимілювали її.

За Хрущова боролися шістдесятники, а за Брєжнева були заарештовані члени Української гельсінської групи. За Горбачова була аварія на Чорнобильський АЕС, яка підсвічувала більшість проблем радянського ладу.

Нарешті, Україна стала незалежною в 1991 році. На наступний день, Україну визнали Польща та Канада, а потім 90 держав.

Дуже важливо зазначити, що Україна уклала Будапештський меморандум з низькою держав, серед которих була Росія, натомість сама Україна відмовляється від ядерної зброї.

Хоч Україна була вже незалежною - Росія простягла свою руку, немов Дамоклів меч. Саме із-за цього були майдани Помаранчевої Революції та Євромайдану.

2014 рік - початок відкритої агресії Росії, окупація Криму, створення ДНР та ЛНР.

2022 рік - повномасштабне вторгнення Росії в Україну.

Які ще були військово-загарбницькі акти Росії? Придністров'я, Грузія, Афганістан і так далі.

Всю історію, від Русі до незалежної України - Росія систематично жила імперіалізмом, кожен її особистий склад влади прагнув захоплювати чужі території, кожне покоління воліло вбити в нас українство. Але в них не вийшло, ми як були українцями, так і будемо назавжди.

За останні 20 років в ерефії створився фашистський-поліцейський режим. Проблема навіть не в конченному путлєру, який наказав виконати "специальную военную операцию", а в тому, що русня - то є народ безхребетних рабів.

Більшість росіян - за путлєра, за вбивства та геноцид українського народу та так буде завжди, це у них в крові та ДНК. А залишок "внє палітікі" і тільки мовчить, поки руйнується як наша, так і ороча псевдодержава.

Саме прості росіяни, тобто солдати, артилеристи, пілоти, пропагандисти, політики та інші - всі вони винні в смерті та страждань українського народу.

До Євромайдану я був у Третьяковській галереї. Мушу визнати, там є 2 картини, які описують русню натуралістично.

То є "Бурлаки на Волзі" Рєпіна та "Апофеоз війни" Верещагіна.

Немає миру та прогресу, там де ступає нога русні.

КНДР, Куба, НДР (знову ці "демократичні" республіки) та інші держави - це позор російського впливу.

Колись забуваєш, після перегляду відео чи читання книжки, що за вікном - війна. Напевно, якщо б не відсторонитися від фактичних дій, можно позбутися розуму, тому й я відношусь так до новин критично, без зайвих емоцій.

Хоча в мені, як і в 2-4 поколінь українців буде палати та ненависть до руських свинособак, до загарбників мирного народу, до конченних промитих мізками рабів та сволот.

Тепер на нашій землі не буде проросійських вільнодумців. Для нас російський флаг виглядить як лайно, як більма на очах, як червоний клаптик для бика.

Після остаточної перемоги, ми, українці, збудуємо нову, сучасну державу.

Розвиток підприємств та економіки, єдина соборність, сильна армія та нетерпимість до кацапського бруду тепер буде синонімами українства саме зараз.

А кацапські бурлаки будуть жрати щі та сухарі, думаючи про те, як весь світ обернувся проти них...

Нас встречает минималистическое меню игры.

Фишка игры отображена в меню: чтобы использовать интерфейс меню и играть, нужно зажимать ЛКМ на определенных вещах. Например, чтобы начать играть или повысить/понизить звук, нужно задержать курсор на иконке и зажать ЛКМ на пару секунд.

Нарратив игры передается через символы и "чпоканье" различных элементов.

Оранжевый человечек сидит в библиотеке за столом и разглядывает шар с блестками.

Нам дают первое задание: включить свет, чпокнув на светильник рядом.

Следующий уровень: нужно чпокнуть все динамики, которые громко вещают или проигрывают музыку. С этого момента начинает становится понятно, что оранжевый человечек не любит шум и суету.

В следующем уровне нужно убрать озеро от труб сточных вод, тех же динамиков и маленьких птичек.

Далее оранжевый человечек сталкивается с синим человечком и влюбляется в него. Но что-то происходит не так, синий человечек сильно болтает: в итоге мы должны чпокнуть синего человечка, избавившись от него.

Оранжевому человечку все равно плохо: он начинает чпокать все подряд: других человечков, машины, динамики, но ничего не помогает. В итоге нас приводят в библиотеку, где оранжевый человечек "выпадает" из мира и мы с него должны вычпокать синего человечка из мыслей.

В конце концов, нужно избавиться от планеты.

На этом - конец, но также есть бесконечный режим.

Игра очень много чего берет от "Где Уолли?" и от пузырьковой пленки (для зумеров: попита). Фактически можно пару раз пройти одиночную игру (с первого раза не совсем понятен сюжет и его тонкости, так как нету привичных диалогов: лишь символы), и поиграть в бесконечный режим - этакий аналог киберантистресса.

Игра хоть и маленькая и проходится за один вечер, но имеет свой шарм и свой стиль.

Сюжет

Является продолжением DOOM (2016) и мимикрует под Doom II: Hell on Earth похожим, но все же нет, сюжетом.

После того, как в приквеле доктор Хайден деактивирует Палача Рока — последними титрами было показано, как искры молний парализовали ГГ, прошло 2 года. За это время Палач Рока овладел космической крепостью, которую начал использовать как собственный штаб, а армии демонов вторгнулись на Землю, сея везде страх, ненависть и разруху.

Палач Рока отправляется с своей орбитального замка на Землю.

Первые кадры — главный герой оказывается в квейкоподобной гротескной темнице — адской барже.

Оказывается, что темницы на себе носят огромные демоны — Титаны.

Стартовая локация является туториалом — тут же мы находим некого жреца Деага Николса.

На Землю начали вторжение культ Деаг — Деага Нилокса, Деага Ранака и Деага Грава. Собственно поэтому задача Палача — выследить и убить их.

Большинство людей были заморожены в криогенных камерах и посланы в космос, чтобы человечество выжило.

Палач находит Цитадель, в которой обычно происходят сборы жрецов и приносит им голову на одно из собраний.

Палач кидает голову коллеги к ногам жрецов, а те говорят ему, что люди за свои грехи должны быть принесены в жертву Кан Созидательнице.

Кстати, она является лидером могущественной расы Творцов (Maykr) и предупреждает Палача Рока, что он своевольничает. Два Деага перенесены в неизвестные места и Палач Рока пытается их найти.

В поисках Деагов Палач телепортируется в город Ликование (Exultia) (Аргент Д’нур), чтобы найти некий Локатор.

Это земля Стражей — доблестных воинов со своими волками, здесь когда-то властвовал Король Новик, который был, и правителем, и полководцем.

Исследуя город, Палач находит Предателя (который живет в этом мире), который предал свой народ в обмен на жизнь своего сына, но был обманут. Тот помогает ГГ — заряжает Локатор, который позволяет найти Деагов.

После долгих лет борьбы с демонами, вторгавшимися в их мир, командование Аргент Д’Нур решило нанести ответный удар во множестве измерений и отправило лучших воинов в сердце преисподней. Несмотря на тщательную подготовку, благородная миссия закончилась крахи. Из-за предательства в высших эшелонах командования храбрейшие бойцы Аргент Д’Нур оказались заперты и рассеяны по преисподней.

Лишь один из последних ночных стражей остался там по собственному желанию. Коммандер Вален был тем, кто предал Стражей, отдав ключи от Святилища Элементалей в обмен на возрождение сына. Шепот демонов постепенно сводил Валена с ума; его одолевали видения, в которых он видел кошмарное существование своего сына. В миг слабости он купился на козни демонов и тем самым приговорил к гибели мир Аргент Д’Нур, которому поклялся в вечном служении. За святотатство Вален сам приговорил себя к изгнанию в преисподнюю.

Палач Рока тут же отправляется на север Земли — скрытую крепость сотрудников ОАК, которые переметнулись к армиям ада.

Забавно, но чтобы достать супердробовик, который присутствует на этой же базе, игроку необходимо завладеть телом ревенанта и поубивать своих сородичей.

После того, как Палач одолевает Диага Ранака, нужно найти доктора Семюэля Хайдена, который после прошлой игры переместился на Землю и возглавил Коалицию.

Ранак втайне от землян приготовил Врата ада и стал ожидать знамения шестой печати, которое провозглосит Эру вознесения, которая очистит Землю, как и предсказвали пророки Творцов. Ранак тесно сотрудничал с Оливией Пирс и стал главой ОАК после ее смерти.

Ранее Деаг Ранак служил королю Аргент Д’Нур в качестве жреца Стражей и заботился о духовном росте аргента, будучи признанным в ранге святого. После Предательства он покинул свой дом, встал под знамена Кан Созидательницы и лично руководил трансфомацией перспективных планет.

Коалиция же — объединенный альянс всех людей на Земле, чтобы дать бой демонам.

В космической цитадели очень много пасхалок и нужных внутриигровых ништяков — но об этом позже.

Палач отправляется за Хайденом на Землю.

После множества убитых орд демонов, Палач находит Хайдена — но тот катастрофически поврежден, поэтому ГГ телепортирует его к себе на космическую станцию.

На базу Коалиции проникает могущественный демон — Мародер. По лору это восставшие воины Ночных Стражей из ада, которые предали своих собратьев и начали служить жрецам.

Палач убивает его и телепортируется домой.

Твердыня Рока — космическая станция Стражей. служившая им операционной базой и штабом. Согласно результатам ЭСР-датирования, она была построена при короле Данаке. Об этом же свидетельствует и спектральный анализ излучения, испускаемого разряженными батареями Стражей, основными источниками питания для подсистем.

Каменные и металлические конструкции, вне всякого сомнения, проектировали аргента, но дизайн подсистем Твердыни (навигационного компьютера, центрифуги для искусственной гравитации, аппаратуры жизнеобеспечения типичен для техники Творцов, что указывает на сотрудничество двух народов в процессе разработки. Примечательно, что на станции отсутствует двигатель — за ненадобностью. Твердыня искажает пространство с помощью неизвестной технологии, расходующей энергию Стражей

Судя по всему, Творцы не строили огромную Твердыню для себя. Ее пропорции соответствуют анатомии аргента; это позволяет предположить, что станция служила Ночным Стражам флагманом. Сохранились свидетельства о том, что Ночные Стражи посещали множество обитаемых планет в своем секторе галактики (об истинных размерах империи остается только догадываться. Вероятнее всего, Твердыня — лишь уцелевший осколок некогда великой флотилии.

Исходя из конструктивных особенностей станции, можно предположить, что она служила центром управления для космических исследований Ночных Стражей. Войска попадали в пункт высадки не напрямую со станции, а перемещаясь на небольших транспортных кораблях или, гипотетически, через порталы в континууме. Путешествия между измерениями упоминаются в нескольких исторических источниках и считаются одной из продвинутых технологий, принесенных Творцами на Аргент Д’Нур, однако принцип ее работы остается загадкой.

ГГ подключает Хайдена к станции и узнает, что Деаг Грава прячется в Твердыне Стражей в мире Аргент Д’Нур. Добраться туда можно через древний адский город Гебет, который заложен внутри Марса.

Палач летит на спутник Марса — Фобос.

Палач имеет свои методы решения проблем: с помощью орбитальной пушки BFG 10000 пуляет по Марсу, а потом и сам летит туда на спасательной шлюпке.

Кстати, с этой орбитальной пушки Палач забирает кусочек — BFG 9000, которую протагонист забирает с собой.

Когда ГГ попадает в Твердыню Стражей — на него накатываются воспоминания.

Раньше жрецы были красивыми жителями Аргент Д’Нур, а сам мир был еще не захвачен демонами.

Тут следует сделать огромную ремарку и объяснить, что за Стражи такие в принципе и причем тут Палач Рока к ним. В игре можно найти страницы из книжек, из которых собирается вся история и хранится в внутриигровом кодексе.

Изначально с небес упало Космическое копье, которое раскололо земли напополам, настолько оно было большое. Разверзлось Чрево мира и с него вышли Перворожденные — призраки-элементали, которые дали земле жизнь. Но за их тенями являлись яростные мрачные твари. Первыми появились Предки — дикие создание, погрянувшие в межусобицах. Песнь призраков текла и ширилась — вскоре появились аргента. Аргента быстро научились ковать мечи и щиты и стали мощным народом, который прогнал Древних Чудовищ в скорбные долины. Лучшие из легиона — орден Ночных Стражей появились потому, что нужно было защищать свои традиции, свой люд, воевать с варварами и чудищами.

Некогда явились существа из верхнего мира — Творцы, которые стали союзниками аргента. Их не брал ни щит, не меч, они умели перемещаться сквозь пространство и время и властвовали в разных измерениях. Ночные стражи стали бессмертные именно благодаря знаниям Творцов. Воспрянув святые учения Творцов, аргента получили шанс того, что их бессмертные души обретут вечный покой в Урдаке — родине Творцов.

Праведное войско под стягом Ночных Стражей начало пополнятся, причем воевали они с разными врагами в разных мирах. В один момент Кан Созидательница явилась королю Роану и она рассказала о своей тревоге: один из аргента будет иметь страшный изъян в крови. Можно было использовать испытание, которое определит сильнейших — потому как в них по идее должен быть этот изъян.

Тогда Творцы создали Божественный Механизм. Это механизм, который просчитывает все вероятности развития будущего и только Разрушитель является константой, который уничтожит творцов.

Хоть пророчество о Нечестивце было записано, за несколько веков угроза перестала быть внушительной и только Кан Созидательница и высшие жрецы ордена Деага еще говорят о Нечестивце.

Когда правил король Новик, аргента нашли Скитальца. Он не был от мира сего, стражи-разведчики нашли его окровавленным, говорящим о неизбежном роке и о силах тьмы. В его руках было колдовское оружие, а кровь на доспехах не была его собственной. По законам аргента, ему предстояло предстать перед судом Арены, где всякий сбившийся с пути истинного обретал шанс завоевать свободу. Короче, он разнес всех и вся и понравился Стражам. Но победа давала ему только право погибнуть с честью. Зато весть дошла до Кан Созидательницы и та заставила его выучить язык, а он в свою очередь рассказал, что существуют неведомые земли и неслыханные твари, рожденные из огня, о которых никто ничего не знал.

Накануне падения Черной звезды из мира под нашим миром, явились Темные, они же бы демонами из другого измерения.

Их сила была в количестве и в их жизненной силе, они не поддавались клинкам аргента. Орден Деага раскрыл тайну этих созданий: они нашли эссенцию преисподней, которая давала силы демонам. Эту силу начали извлекать из демонов и перенаправлять в оружие и именно это дало шанс победить их.

Эта сила могла прерывать жизни, насыщать их, исцелять, чинить и так далее.

В умелых руках жрецов и Кан Созидательницы эта жизненная сила демонов позволила бы не только их победить, а еще и вывести аргент на новый ступень бытия. Не пришлось бы страдать от недугов, а Творцам — проходить мучительное Преображение.

Кан Созидательница потребовала долю той эссенции и жрецы покорились ее воле. Жрецы посоветовали королю пойти в оскверненные земли, чтобы закончить войну раз и навсегда. И пошли через колдовские врата мы на них войной.

Среди нас был один, который понимал истинную сущность этих демонов: Скиталец. Он удивил войско аргентов тем, что дольше всех продержался в армии, хоть и был изначально пленником, а сам он с наслаждением шел в бой с ордой демонов, хоть Аргент Д’Нур не была его родиной. Инквизиторы из гвардии Стражей начали говорить о нем, что он заключил пакт с демонами в тихую. Но король Новик заставил клеветников замолчать и рек, что Скиталец достоин стать избранным. И тогда на совете Знаменующих было решено вознести Скитальца над плебеями.

Весь народ припал к колодцу энергии, открытому жрецами и лишь Ночные Стражи не причащались к этому изобилию. Нашлись среди нас те, кто открыто опасался этого дара, но было велено закрыть свои уста.

Когда Черная звезда засияла в зените, король Новик оставил свой трон и начал сражаться вместе с Ночными Стражами против тьмы Нечистых, коих яростно изрыгали Врата ада. И вышел из Врат чудовищный Титан — исполин, величиной и свирепостью превосходивший самого могучего из Предков. Этот отвратительный гигант сокрушал все перед собою и опустошал все позади себя. И поняли мы, что демоны стремятся ударить в самое сердце Аргент Д’Нур. Каким образом этот левиафан прошел через Врата ада, не подняв тревоги? Этого мы не узнаем, хотя Ночные Стражи уже тогда подозревали, что не обошлось без предательства.

Стражи, которых явление Титана и его полчищ застало врасплох, слишком поздно выступили против них; и приготовился святой город Тарас Набад встретить свою судьбу. И ширилась отбрасываемая ненавистным врагом тень, и множились в ней орды лютующих демонов, и проникли они за стены святого града, и тогда сотрясся он до основания. Никто не спасся, кроме тех, кто бежал на север. Мерзкие демоны же осквернили наши дворцы и храмы, предали огню башни и отравили воды.

Однако Ночные Стражи собрались с силами и дали отпор демонам, которые оттеснили их на Арену Крови. Мечи Стражей были все еще остры. когда светило опустилось за окоем, и крушили тьмы вражеские в изобилии. Там, где все иные ученики пали в бою, один лишь Скиталец остался в строю среди несгибаемых ветеранов. Над полем боя разнесся его яростный рык: «Рвать в клочья!» С изумлением взирали выжившие служители Арены на зверя, который некогда ярился в клетке на их попечении, теперь же в сверкающих бронях сражавшийся плечом к плечу со Стражами. Он совершил то, чего не удавалось никому прежде: возвысился над собою и стал истинным воинам Стражем, даже лучшим из них.

И сокрушали Стражи тьму на тьме демонов, Титану как будто не совершалось никакого вреда, и никто не мог совладать с ним в одиночку.

В предрассветный час отразили Ночные Стражи атаку свирепейшую, ибо Скиталец не сдвинулся с места у подножия великой стены с северной стороны цитадели. И тогда увидел его неослабный напор Самур, советник самой богини

матери, и в великой секретности приказал Скитальцу поспешать за ним. Что двигало им — неведомо, но совершил он над Скитальцем неназываемый обряд. И было это ересью, ибо не заручился Самур ни согласием Кан Созидательницы, ни искал ее совета. В часовне Божественного механизма. Там Творец Самур, которого прежде мы знали как Серафима верного слугу богини-матери, — даровал чужаку несравненную скорость и силу, соизмеримую с его волей. Каким образом он был наделен этой мощью, остается величайшей загадкой. Много колен сменилось с тех пор, как народу аргента был дарован механизм от Творцов, но все это время мы полагали, что его предназначение — искать изъяны среди нас. Как же с помощью устройства, призванного искоренить все скверное в народе Стражей, можно было очищать тела Скитальцев и наделить силой того, кто отныне будет вести нас в бой? В тот судьбоносный день из святого саркофага восстало не мерзкое чудовище, о котором предупреждали Творцы, но герой, имя которому — Великий Палач, странствующий сквозь время, царь над воинами, который своими мечами, сделанными как бы из огня, проложит для праведных тропу сквозь полчища демонов, свирепствуя против них, как может свирепствовать один только Бог-Король. Ритуал не сломил его, и он восстал с очами, горящими от чар Творцов. И в одной руке он зажал Горнило, меч его окутался призрачным огнем; а ведь это случается, лишь когда держит его в деснице истинный король-воин Стражей.

Так в час величайшей нужды был избран Палач. Вопреки традициям, самым чтимым нашим законам и даже воле великой Кан, небесной мощью был наделен человек пришлый. Когда взошло светило, Палач вышел на мощную куртину, высоко подняв в руке Горнила. Ночные Стражи, чьи брани уже дымились от крови пресмыкающихся тварей, ринулись к Неудержимому Хищнику, явленному им в теле Скитальца, завоевавшего их уважение. Как будто обретя новые силы, сделали они огромную просеку в рядах демонов и не ослабляли натиска, пока не столкнулись с Титаном. И тогда Палач сразил его и вогнал Горнило глубоко в сердце ненавистного врага. Без Титана демоны быстро обратились в бегство, и мы секли и рубили их во множестве, самых лютых уничтожая бесследно. Потом на разоренное поле боя пала тишина.

Скиталец же был наречен Палачом, и Кан Созидательница, вопреки всем обычаям, благословила чужака, наделив его божественным могуществом.

С появлением Палача Ночные Стражи смогли войти дальше в царство демонов, чем когда-либо прежде.

Сердца наши были чисты, а цель благородна. В то же время под покровом тайны, без ведома бойцов аргента, наша богиня-мать приказала своим жрецам соорудить в землях язычников большие как бы заводы для сбора эссенции для будущего развития. Где кроется корень этого обмана, нам неведомо, ибо всецело мы были заняты борьбой с адскими полчищами. Могли ли мы так низко пасть, чтобы усомниться в соблюдении обоюдных клятв нашей богиней матерью?

Кан Созидательница казалась встревоженной неожиданным явлением Палача. Серафима, который тайно позволил родиться жнецу, более не видели в Урдаке, быть может, за свой еретический поступок он был изгнан.

Неутолимая ярость Палача Рока побуждала на битву наши несокрушимые легионы; но и для Кан Созидательницы появилась своя корысть в том, чтобы поддержать Палача. Вскоре открылась, что он сам был святой реликвией и божественным механизмом, явленным в мир с понятной целью: нести низким и подлым слово Творцов и карать всех, кто будет ставить другим препоны на пути в Урдак.

Сам того не ведая, Палач прорубил как бы канал, по которому богиня-мать вытягивала эссенцию и преобразовывала ее без нашего ведома в топлива, которое позже стали называть аргент энергией.

Тем временем Палач не касался дел государства. Занятия нашего народа его не заботили. Им двигала единая страсть, коей он отдался всецело: уничтожить демонов и их мир. По причинам неведомым человеческая речь более не излетала из его уст, хотя, как мы полагали, способности К этому он не утратил. Мы слышали лишь низкий рык, когда он в ярости причинял врагам страшную боль. Многие лета воевал он вместе с Ночными Стражами на пышущей огнем земле демонов. Каждый раз, возвращаясь в Аргент Д’Нур, видел он множество перемен. и он множество перемен. И если есть в случившемся хоть капля вины Стражей, состоит она в следующем: в боевом рвении мы позабыли о нашем народе и не замечали, что наши походы лишь преумножают зло. Нам ведом был лишь один враг, и в борьбе с ним мы полагались на богатство народа аргента, не задумываясь, однако, каким способом достигнут и какой ценою куплен его успех.

Выполняя задание в глубине бурлящих морей нижнего мира, где обитают служители ордена Шести, отряд Ночных стражей узнал об истинной связи Кан Созидательницы с отвратительными тварями преисподней. По желанию Творцов, как Стражи, так и народ аргента до сих пор пребывали в блаженном неведении касательно того, что эссенция, ставшая незаменимым подспорьем в этой войне, делалась из духа наших собственных братьев и сестер, принявших смерть через борьбу с мерзкими тварями. Так открылась истина: все убитые ордами демонов становились посланниками преисподней. Плоть их уподоблялась демонам, с которыми мы сражались, а из разлученной с телом души изготавливалась та самая эссенция, на которой зиждется и наш мир, и мир нижний. Жертвы были врагом, а враг становился нами.

В страхе и трепете стояли воины перед как бы фабрикой, где производились эти действия, где тела павших разбирали, а затем истязали, дабы посредством отвратительных чар извлечь из них души. Под ужасные завывания потерянных душ, обреченных на вечное рабство, здесь в огромных котлах боль, страдание и бесплатная энергия переплавлялись в силу, которая единственная позволяла нам сражаться с темным миром и всеми происходящими от него бедами.

За одним откровением последовало второе, еще более жуткое. Нашим глазам предстали механизмы, посредством которых погибшие герои подвергались страшным пыткам. Не когти и не копыта построили эти орудия, а руки человеческие, выполняющие приказание богини матери. Мы осознали, что собственноручно отдали себя врагу и что народ аргента не поверит нашим уверениям, ибо то, с чем мы боролись, не спешило обнажать свою истинную сущность. Как бы то ни было, честь Ночных Стражей велела нам насмерть стоять за открытую нами истину. Кан Созидательница более не могла называться нашей богиней.

В кулуарах, во время тайных сходок, Ночные Стражи искали в своих рядах тех, кто не доверял эссенции и предугадал распространение порчи. Осиянные светом истины скептики присоединялись к восстанию Стражей. И сделался великий раскол между праведными и неправедными аргента.

Кан Созидательница предала Аргент Д’Нур и заключился тайный пакет с демонами: она открыла им все миры, коими правила, а получила эссенцию.

Когда вернулись Ночные Стражи сквозь Врата ада и огласили весть о том, что на рабских заводах маются невинные души, верующие Аргент Д’Нур не восстали на Творцов. Существование их зависело от демонической

эссенции. И тогда власть предержащие совещались, но не нашли повода для перемен и осыпали бранью посланников Стражей, ибо те осмелились возводить хулу на богов, от чьих щедрот зависело процветание народа. Правители опасались гнева богини-матери, ибо служили ей всю жизнь, и восстание Стражей ничего не меняла. Они сочли происходящее еще одним испытанием веры, ниспосланным безгранично мудрыми Творцами, дабы отделить зерна от плевел, а достойных вечной жизни в Урдаке — от недостойных. Аргента остались неколебимы в своих убеждениях.

И были выстроены планы и измышлена тактика. Стражи намеревались остановить все фабрики аргента в Некраволе, обеспечивающие приток эссенции напрямую в Урдак. Это остановило бы весь поток. Спящие призраки пробудятся от дремы и принесут на Аргент Д’Нур надежду.

Ночные Стражи понадеялись на орден Деагов, которые откроют портал в Некравол. Но жрецы запечатали их, после того, как Стражи вошли в портал + подвели Стражей не только жрецы, а и сам один из Стражей, из-за которого Стражи потеряли силы призраков.

Большинство Ночных стражей погибло в бою, но и много демонов погибло вместе с ними. Правда до сих пор неизвестно, жив ли Палач или нет…

Вот такая вот была история стражей, если собирать ее по кусочкам. Становится понятно, что Кан Созидательница и жрецы — предатели, Палач или Скиталец — это тот самый Думгай, который по факту является персонажем из старых игр серии, но попал к Ночным Стражам, а доктор Хайден — тот самый Самур, который дал Палачу необыкновенную силу.

Жители Аргент Д’Нур считали древний амфитеатр святым местом. Он был возведен на заре их истории и служил ареной для ордалий, судебных поединков. У историков мы находим указания на то, что аргента не заключали своих соплеменников под стражу: пленным и преступникам давалось право восстановить свою честь, одержав победу в амфитеатре. Те, кому это удавалось, служили в первых рядах армии Стражей и гибли на службе Аргент Д’Нур.

С тех пор как империю поглотило царство тьмы, Арена служит иным целям. Жрецы устраивают кровавые зрелища, заставляя вооруженных пленников сражаться с демонами.

Жрецы Деага все еще имеют на Аргент Д’Нур абсолютную власть. Любой, кто прольет кровь потомков аргента, будет изгнан, а тем, кто откажется играть по правилам, аргента не предоставят убежища.

Палач добирается до Арены и до Гладиатора — убивает его, а также Деага Грава.

Теперь Кан Созидательница хочет воскресить Икону Греха — демонического исполина, чтобы забрать души землян.

Чтобы помешать этому, нужно попасть в Урдак — родину творцов, а сделать это можно через портал в Некраволе — город, в котором перерабатывают души в аргент-энергию.

Урдак — невероятное красивое место, по сравнению с адом или зелеными холмами Аргент Д’Нура.

Палач находит Кан Созидательницу, которая проводит обряд и прерывает его. Она пыталась воскресить его с помощью сердца сына Предателя. Икона Греха выходит из-под контроля и через портал проходит на Землю.

Перед тем, как вернутся на землю, нас ждет боссфайт с Кан Созидательницей.

Пожалуй нужно сделать отступ и рассказать про Урдак побольше. Именно Всеотец наделил Творцов знаниями и силой, но Творцы имеют свойство деградировать со временем и на противовес этого существует процесс «Преображения», после которого биологическое существование прекратило быть, а душа Творца уходит в связь с Всеотцом, но из-за Кан Созидательницы этот процесс усложнился или прервался, а если быть точным, то она управляет аргент-энергией, чтобы его предотвратить, потому как каждые 10000 лет коллективное сознание (Сингулярность) рождает новую Созидательницу.

Сингулярность — огромная нейронная сеть из мертвых и живых Творцов.

Всеотец первый раз замечается в связи с неким Люминарием — местом, где Творцы ищут ответы. Эссенция Всеотца была украдена Серафимом и Люминарий перестал давать ответы.

С исчезновением Всеотца текущая Кан Созидательница может занимать свой трон вечно.

Палач уничтожает Икону: человечество спасено.

Так ведь? Нет.

Дальше история рассказывается и дополняется в 2 DLC The Ancient Gods и являются ключевыми в этой истории.

Ад завоевал Урдак и теперь демоны царствуют во всех измерениях.

Палач отправляется на объект ОАК Атлантика, где находится капсула с Самуром, которого ищут Комитет и андроид Хайден. Тут официально Самур и раскрывает, что он доктор Хайден.

Самур поручает Палачу Рока вернуть Сферу жизни Всеотца из Адских Кровавых Болот, на которых расположено Святилище Ингмора, чтобы вернуть его в физическую форму. Пробившись через Кровавые Болота и пройдя Испытание Малигога, Палач находит сферу Всеотца. Однако он предпочитает уничтожить её, а не передать Самуру, и вместо этого извлекает Сферу Жизни Давота (Темного Владыки) с намерением воскресить, а затем и уничтожить его физически, что, в свою очередь, уничтожит всех демонов за пределами Ада.

Палач Рока возвращается в Урдак, оскверненный нашестивием демонов, и достигает Люминариума, где любой, у кого есть Сфера Жизни, может активировать его.

Однако Палач сталкивается с Самуром, поглощенным его же собственным дегенеративным преобразованием, и почти побеждает его, прежде чем его телепортирует Всеотец.

Палач воскрешает Давота.

И этим Давотом оказывается он сам! Но из ада.

Остановимся на Книге Серафимов.

Серафимами записано, что когда пустота впервые возникла, Всеотец пересёк её в одиночку. Новые реальности вырастали там, где он задерживался, а когда он остановился на отдых, из него расцвёл Урдак. Всеотец начал проводить эксперименты, пока не создал Джеккад, мир, во всём превосходивший Урдак. Всеотец наделил народ Джеккада великими амбициями и убрал все запреты, чтобы нерешительность не мешала их делу.
Сотворив Джеккад, Всеотец в тот же миг создал Давота, чтобы тот стал правителем измерения. Давот был Первозданным, одним из первых богов Всеотца, которые обладали столь огромной силой, что каждое измерение могло вместить лишь одно божество. Мыслители Джеккада создавали великие чудеса, пытаясь сотворить рай. Они стремились к невероятным возможностям, дабы построить идеальное общество. Давот чувствовал гордость за свой народ, стремившийся к величию, но понимал, что над ними довлеет бренность, которая ему самому не грозила. Со временем любовь к жизни и безграничное любопытство подтолкнули их поиском бессмертия, ведь даже Давот боялся, что его народ исчезнет и он останется в одиночестве. Давот вывернул весь Джеккад наизнанку, чтобы обрести это величайшее знание любой ценой.
Планируя очередной мир, Всеотец увидел, что Давот не остановится, пока не отыщет источник бессмертия для своего народа, ведь, создавая Давота, Всеотец наделил его великой любовью к народу Джеккада. Предвидя, что действие Давота несут угрозу всему сущему, и что однажды Давот посмеет бросить Всеотцу вызов, творец мироздания отрезал Джеккад от сонма миров, сокрытых в его руках.
Узнав, что от его мира отреклись, Давот впал в ярость и всецело подчинил Джеккад своей воле, пока под лучезарными стенами Имморы не загноились разоренные земли. Чистейшие озера Наслаждения стали Кровавым болотом. Над Садами Арденита вырос Дворец стонов.
Глядя, как тьма постепенно окутывает Джеккад, Всеотец понял, что это не должно повториться. Дабы уберечь Землю от этой участи, Всеотец добавил в свой последний эксперимент боль и страдания смертных, чтобы его новые творения ценили жизнь, сочувствие и мир.

Серафимы — первые существа, сотворенное из пустоты в Урдаке, и проводники воли Всеотца. Эти ангельские создания помогали Всеотцу строить и вести изыскания, выполняли его волю, летая по всем уголкам мироздания. После битвы при Изонкасте Всеотец забрал у них крылья.
Чтобы искупить вину, Серафимы построили Люминарий для Всеотца в самом древнем уголке Урдака. Они молча гордились, создавая свои чудеса, среди которых были машины, управлявшие колоссальной энергией всего живого. Чтобы Серафимы не смогли обрести власть, Всеотец приказал им выполнять волю всякого, кто вошёл в Люминарий. Их законы и нормы будут едиными для всех прибывших без каких-либо исключений.

Самур был самым любимым из всех Творцов. Он управлял мирами, изучал духовные эксперименты и докладывал о развитии всего мироздания. По прошествии времени Всеотца начали раздражать допущенные им ошибки, главной из которых был Джеккад, где непрерывно нарастал диссонанс. Всеотец объявил, что уйдёт из материального мира, чтобы растущая мощь Джеккада не сокрушила со временем Урдак, и чтобы Давот не поглотил безграничную силу Всеотца, к которой он так стремился.
Выполняя приказ, Самур отнёс жизненную сферу Всеотца в Люминарий. На протяжении многих веков Творцы и другие просители приходили туда с мольбой о заступничестве.
В эпоху Нунции Самур уничтожил Покров Кезардина и похитил жизненную сферу Всеотца. Самир доставил сущность Всеотца в оскверненные чертоги Джеккада. С тех пор его тайные дела известны лишь по слухам и разговорам о том, что он часто посещает земные миры.

В жизненной сфере, великом изобретении Серафимов, хранятся память, разум, воля и истинная природа сознания существа. Когда первая Кан Созидательница погибла при осаде Каза-Дура, её жизненную сферу нашли на поле боя и доставили в Люминарий, чтобы Серафимы воскресили её. Вернувшись во главе армии Творцов, Кан Созидательница обратила испуганных врагов в бегство.
Лишь самый крепкий, божественный, неукротимый разум выдерживает чудовищную нагрузку, когда его сущность сливается с жизненной сферой, но даже не всякий из них способен пережить мучительное возвращение в телесную оболочку.

Серафимы знали, что всё нараставшие изъяны Джеккада тревожили Всеотца, который смотрел на мир, объятый ужасом и страданиями. Это было первое измерение, которое он создал намеренно, и он по-прежнему любил его. Но он со временем понял, что его шёпот о смерти довёл до безумия их древние души, и знал, сколь сильна зависть в их сердцах к бессмертным обитателям Урдака.
Пытаясь обрести величие, Давот искривил барьеры между мирами. Его полчища множились, истребляя десятки слуг и младших богов, созданных Всеотцом. Поглощая их энергию, Давот многократно усилил способности, дарованные ему Всеотцом.
Всеотец поручил Самуру, своему самому верному слуге, завершить его последние дела в материальном мире. Всеотец разберётся с Давотом в Джеккаде и уйдёт из материального мира. Самур отнесёт жизненную сферу Всеотца в Люминарий, где она будет в целости и сохранности. Если Всеотец почувствует угрозу, исходящую от Джеккада, Самур должен доставить его жизненную сферу туда, где никто не сможет её найти. Самур принёс клятву, зная, что дорого заплатит за свою верность, ведь Творцы заклеймят Самура еретиком и будут преследовать его.

Глубоко в недрах ада соткрыт фрагмент Урдака — святилище Ингмора. На этой свято хранимой земле находится Гробница душ с жизненными сферами многих богов, которых создал Всеотец. Каждый бог обладал неслыханной мощью, но Всеотец счёл всех их ущербными. В материальном мире есть много легенд об их страшной участи.
Именно здесь Всеотец впервые создал новое измерение под названием Джеккад. Именно здесь он сотворил Давота. На этой земле, ставшей его мастерской и домом вдали от Урдака, Всеотец управлял машинами мироздания, глядя на сверкающие шпили Джеккада и его великую цивилизацию. Самур мог посещать святилище, но путь Джеккад был для него закрыт. Всеотец предпочитал разделять миры.
Сотворив Джеккад, Всеотец удалился в свою мастерскую, чтобы подготовить план земного измерения. Здесь Всеотец предался думам о будущем бытия и принял решение покинуть материальный мир.

Любой проситель с жизненной сферы в руке может ступить на священную землю Ламинария. Всякий, будь то величайший правитель ада или самое слабое создание Урдака, может прийти в Люминарий, чтобы восстановить телесную оболочку, но далеко не каждый разум способен пережить воскрешение. Серафимы Люминария служат всем существам без исключений.
Ритуал воскрешения возможен только в Люминарии, и только Серафимы способны вернуть первозданный облик жизненной сфере, направляя мощные потоки энергии за гранями измерений с помощью машин мироздания.
Это безопасное место и священная земля, откуда раньше Всеотец смотрел на всех, кто приходил, чтобы внять ему вечному слову.

Серафимы помнят эпоху, когда Джеккад купался в несметных богатствах и славился великими успехами на заре управление Давота. Но Давот действовал всё жёстче, чтобы дать как можно больше ресурсов величайшим ученым Джеккада, искавшим источник бессмертия. Он сурово наказывал тех, кто отклонялся от этой цели, ведь он упорно стремился защитить свой народ. В отсутствие запретов ученые Джеккада стали жестокими и одержимыми. Они хотели сохранить идеальный уклад Джеккада любой ценой, и никто из жителей этого мира не хотел признавать поражение и испытывать боль.
Решив, что творец отрёкся от Джеккада, Давот воспылал ненавистью. Джеккад ещё глубже погрузился в пучину неравенства, пока Давот истощал измерение, преследуя заветную цель, а Всеотец, скорбя, отрезал Джеккад от всех остальных миров. Первозданный, чей удел — защищать и вести за собой обитателей этого мира, разжигал вечную ненависть к Всеотцу, пока его народ вымирал. Он стал Тёмным Владыкой и бесновался в стенах Джеккада.
Всеотец почувствовал это и понял, что они оба должны покинуть материальный мир, пока их враждующие помощники не разорвали мироздания в клочья. Всеотец вернулся в Джеккад, который теперь многие называли адом. На вершине Пирамиды усопших, где ад когда-то поклонялся Всеотцу, под грохот неба и дрожь земли, Всеотец вырвал жизненную сферу из груди Тёмного Владыки. Он не уничтожил сущность некогда любимого им Давота, а поместил его сферу в Гробницу душ.
Затем Самур отнёс жизненную сферу Всеотца в Люминарий, и в мироздании ненадолго воцарился покой. Но теперь Тёмный Владыка, пылая от ярости в плену Гробницы душ, нашёптывал ложь о Всеотце своим прислужникам из ада. Даже утратив телесный облик, боги до сих пор влияют на судьбы миров.

Сотворённый шёпотом, едва Урдак расцвёл вокруг Всеотца, Люминарий — самое первое из всех созданных мест. Нет священнее земли, чем эта.
Ни одно живое существо не смеет проливать кровь в Люминарии. Если оно это сделает, то потеряет право на воскрешение. На этот чистейший священный пол ни разу не упала даже единая капля крови. Кто бы не входил в его дверь, Люминарий остаётся последним отголоском спокойствия Всеотца во всех осквернённых мирах.
Под его краеугольным основанием движутся квантовые машины мироздания. Огромные межпространственные конструкции появляются и исчезают, давая энергию для извлечения сущности из материальной формы или, напротив, её восстановления.
Здесь, в Люминарии, возрождаются боги.

Машины мироздания — не метафора или стихотворная выдумка. Эти объекты находятся сразу за гранью реальности. Сокрытые под Люминарием, они пробивают барьер пустоты, чтобы коснуться материального мира.
Машины ада извлекают души из тел, чтобы превратить их в аргент. Но ад не может вернуть душу в тело. Он не способен воскресить поглощённое. Чтобы не просто вырвать сущность, а восстановить её в теле, нужны редкие виды энергии, не подвластные аду. Машины ада — детские игрушки по сравнению с тем, что находится в Люминарии.
Серафимы с гордостью управляют этими силами, молча направляя естество мироздания и разума, чтобы вновь обратить энергию в жизнь. Воскрешение каждой жизненной сферы — признак силы и умений Серафима. Миры вокруг Люминария ветшают с течением времени, но Серафимы, величайшие конструкторы множества измерений, созданных Всеотцом, будут присно нести свою службу.

Серафимы помнят, что, когда бездыханное тело Тёмного Владыки скатилась по Пирамиде усопших, Самур начал умолять Всеотца раздавить жизненную сферу Владыки. Самур хотел уничтожить сущность Тёмного Владыки, чтобы тот никогда не замахнулся на Всеотца.
Всеотец отказался. Тёмный Владыка был его творением. Гораздо лучше ослабить влияние ада и низвести его до шёпота.
А если однажды Тёмный Владыка вернётся в телесном обличии, его сможет убить лишь другой Первозданный или более могучее существо. Если уничтожить Тёмного Владыку таким образом, он перестанет быть правителем ада. Лишившись изначальной связи с миром, в котором его создали, он станет пылью среди звёзд. Все обитатели ада, находящиеся за пределами измерения, моментально погибнут, утратив связь с реальностью, для которой их сотворил Всеотец.

Продолжение гейммарка здесь.

Ночной вызов

Вызов в 5 ночи. От громкого сигнала заболела голова.

Как-то не повезло в этот раз. Обычно вызывают ночью раз в месяц, когда нужно успокоить нажравшихся дешевым бухлом рабочих. Пустяковое дело, только вставать со стула не хочется.

Взяв недопитое эспрессо и ломтик бутерброда с холодильника, я окликнул напарника. Он уже немного очухался и начал приходить в себя, ну, а я пока подкреплялся и входил в курс дела.

В итоге, мы пошли в служебную машину.

По рации сообщили: что-то произошло в стриптиз клубе «Адская роза».

Я завел машину, и она потихоньку начала двигаться с места.

От одиноких улиц и светящийся огней неимоверно хотелось спать. Голоса по рации также действовали как некая чудесная колыбель.

Помогал не засыпать лишь дорожный адреналин. Глаза успевали прочитывать названия на вывесках, а руки прикипели к рулю.

И вот, неоновая вывеска, даже парочку.

Я остановил машину на парковке среди дорогих иномарок, словно черный уродливый гусь.

Я отрапортовал, что мы прибыли на место посадки и устало посмотрел на напарника.

«Ну что, идем?»

«Мне лень. Я сюда довез тебя, а дело проведешь ты»

«Черт бы тебя побрал, водила. У меня ведь тоже права есть»

«Значит надо было первым садится. Шустрее, дело ждёт»

«Ладно, ладно. Щас порешаю»

Напарник не спеша вышел с машины, громко закрыл двери и потопал ко входу.

Наверняка произошла драка между 2 задирами, которых уже разняли охранники и осталось лишь формально составить протокол. Не люблю бумажки.

Кстати, о охранниках. У входа не было ни одного вышибалы. Может быть драка еще происходит? Странно.

Пару минут и еще ничего не слышно. Должно быть лёгкое дело. Я вышел с машины и закурил.

Вдруг, взорвалась часть клуба с восточной стороны. Отлетела часть стены и пару труб.

Я побежал внутрь клуба, а точнее туда, что от него осталось.

Я чуть не поскользнулся на какой-то воде на ступеньках, благо ступеньки имели возле себя за что подержаться. Измазал руки в чем-то, но да черт с ним. Нужно найти напарника.

На выходе, у двери в клуб снизу, я понял, что произошло. Напарник меня больше не волновал.

Черт возьми, это должна была быть еще одна ничтожная рутинна смена, где я бы проебывал впустую свое время.

В такой ситуации нужно немедленно вызвать подкрепление по протоколу, что я и сделал.

Я вышел обратно на улицу, чтобы не трогать улики и вдохнул чистой грудью. Это меня не спасло, и я все равно вырвал на тротуар.

Дела хуже некуда.

Часть 2

Котел рутины

Я так устал ходить.

Мои ступни болели от очередного рутинного дня.

На улице стояли черные строгие фонари, которые как будто говорили, что нечего шастать вечером по району, освещая путь слабым желтым ели теплым светом.

Но я не мог не шастать. Каждый день я должен был ходить на кружки, на которые меня записали родители. Их было настолько много, что хватало на всю неделю, а каждый день нужно было делать еще домашнее задание на следующий день. Сам я ходил в школу, уже в старших классах. Но слово родителей было безоговорочным. Если я не буду ходить на кружки, то я отупею, а так у меня будет «светлое» будущее.

Светлое, как эти чертовы фонари. Но мне нравилась вечерняя романтика.

Чем-то меня увлекали ночные улицы, укутанные притягивающей, мистической тьмой.

В этом была своя загадка, изюминка. Ты плаваешь в своих мыслях, мысли плавают в твоей голове, тебя никто не трогает.

Даже сейчас я все это продумываю в своей голове. Между занятиями, естественно. Чтобы было не так рутинно и сложно, я воспринимал это, как квест. Нужно пойти в одно место, в другое, в третье. Такая геймификация отвлекала от самого процесса, я даже использовал кое-какой метод, чтобы время на самих занятиях — кружках быстрее проходило.

Я бы его назвал «Архимедова временная петля». Если знаете, что такое Архимедов винт или Архимедова спираль, то вы быстро поймете о чем я.

Суть в том, чтобы подумать про нежелательное событие: вы представляете себе, как оно закончится и «запечатлите» этот момент в будущем. Процесс петли начался: время проходит и петля сама по себе начинает затягиваться. Но если вы начинаете думать о конце или самом процессе этого события, то вы становитесь наблюдателем, а значит «замедляете» действие петли. В общем, этот психологический метод мне много раз помогал коротать неинтересные кружки.

А таких было много. Что больше меня раздражало — глупые школьники, может быть такие же, как и я. А может быть и нет. Все были такие разные — и такие же одинаковые. Их всех объединяло то — что у них было время на все. Некоторые хвастались, что они прогуливают школу, а некоторые первый раз выпили крепкий алкоголь с папиной заначки и затеяли тусовку. В какой-то степени, я даже им завидовал. У меня не было такого, не было свободы.

Единственный, с кем я общался — парниша Захар. Я уже не помню, как с ним познакомился, довольно-таки давно общаюсь. Наверное, познакомились еще в детстве, а детские воспоминания еще как забываются. В общем, не важно. Я не чувствовал какой-то наигранной искренности, дебильного детского энтузиазма в делах, которые не принесут ничего полезного, которая исходила от бесчисленного количества этих же детишек в кружках и в школе. Такое ощущение, что мое сознание облили серым маслом и заставили вариться в этом котле из социума.

Меня буквально рвало от этих людей. Я не мог ничего с этим сделать. У семьи не было денег на личного репетитора, поэтому я ходил на кружки. Ходил на кружки, потому что у меня не было какого-то особенного хобби — я все равно слонялся бы по двору или тратил время в интернете. Годами накапливалась эта мизантропия, но я был слишком трусом, чтобы как-то себя проявить и дать отпор взрослым. Еще ко всему прочему, мой молодой организм имел безумную реакцию и все еще детское восприятие, поэтому время шло медленно.

Каждый прокол, чавканье, идиотские недомысли, сказанные вслух, конченные насмешки, обсуждение погоды и прочие легкие, бесполезные для общения темы, пацанские цитатки, а также расточительные соцактивности меня донимали каждый день. Каждый день ты слушаешь одно и то же, каждый день ты думаешь о том, как бы это все побыстрее закончилось. Я очень надеялся, что после конца кружков я этих людей не встречу никогда в жизни. Это будущие старушки-консьержи, которые не имеют амбиций и просрали свою жизнь. Конечно, не все люди такие, но мой юношеский максимализм совсем не позволял воспринимать таких людей, как нечто настолько хорошее, чтобы перебить те все мысли о том, с каким контингентом я общаюсь (хоть и не напрямую).

И вот, наконец-то, я подхожу к знакомому подъезду. Сыроватый, закуренный, обоссаный, но родной. Снимаю обувь, иду в ванную и смываю с себя все дерьмо, которое накопилось за день. Если бы только это помогло по-настоящему.

И вот, опять прозвенел будильник.

Новый день — старая рутина. Громкий сигнал разбудил меня от сладкого, интересного сна, который укутал меня хоть какими-то надеждами не бессмысленности.

Как же я таки заебался.

Часть 3

Вор

Свободная касса!

Мальчик в серой куртке медленно подошёл и начал раскладывать продукты. Набралось 2 маленьких пакета. После того, как мальчик оплатил еду, он осторожно вышел с магазина.

Возле сломанной детской площадки, во дворах, этого мальчика нагнал другой мальчик.

«Слушай, я видел, что ты сделал в магазине!» — крикнул второй мальчик. Его слова были неразборчивы, а дыхание — сбитое.

«И что же?» — не оборачиваясь и не останавливаясь сказал мальчик в серой куртке.

«Я видел, как ты что-то положил под куртку! Что-то украл!»

Действительно, походка первого мальчика была немного странной, как будто он чуть-чуть прихрамывал.

«Нет, ты что-то перепутал.» — отрезал парень с 2 пакетами и ускорил шаг.

Второй мальчик ускорил темп, подбежал и дернул за эту серую куртку. Она вся была пошарпанная, местами зашитая.

«Отвали, говорю» — крикнул первый мальчик и отдернул куртку обратно.

Но второй мальчик не собирался сдаваться и уходить.

Он оббежал «подозреваемого» и резко расстегнул серую куртку спереди. Все получилось настолько резко, что оторвался клочек куртки.

Во дворе, в тенях высаженных подряд ясеней, кроме 2 мальчиков никого не было.

На асфальт посыпался набор продуктов: хлеб, масло и красная икра, а также коробка конфет.

«Прости. Я не хотел порвать твою куртку. Но я был прав, ты действительно что-то украл!»

Эмоции на лице вора сменились с уверенности на отчаяние.

«Черт, меня тетя убьет за то, что опять куртку порвал» — и мальчик начал собирать упавшие продукты. «Ну, чего ты от меня хочешь? Сдашь меня в тюрьму?»

«Благородный» парень замешкался. «Зачем ты украл? Ты не мог просто купить?»

«У моей тети сегодня день рождения. Я хотел сделать ей что-то приятное, хоть даже и таким способом»

«Нельзя красть. Нужно было попросить денег у родителей или копить со своих»

«Деньги, которые я потратил на эти 2 сумки — мои личные. Мне не хватило, поэтому я решил так поступить. Так может ты мне поможешь? Ты мне-то куртку порвал»

«Почему ты не мог пойти и купить это все с родителями?» — все еще недоверчиво спросил второй мальчик.

«У меня их нет.»

Произошло неловкое молчание.

Мальчик в порванной серой куртке почти собрал все с асфальта и закинул в пакеты.

«Ты идиот. Хоть ты и действовал с лучших побуждений, но красть — уже не хорошо.»

«Я никогда не ел ничего вкусного. Моя тетя всегда ухаживала за мной, давала мне пропитание и жилье, а я ничего не мог ей дать взамен. Пусть хоть порадуется на день рождения и мы хоть раз покушаем что-то безумно вкусное»

Второй парниша все ещё был в замешательстве. Не было толком понятно, что делать, нужно было последовать или по морали, или по закону. Но ни то, ни то ни казалось ему единственно верным.

«Как тебя зовут?»

«Я Захар, а ты?» — ответил мальчик в серой куртке.

Второй мальчик назвал свое имя и решил прогуляться до его дома.

Захар рассказал, что не так с его семьей, но казалось, что другой мальчик все равно его не понимает, хоть и пытается.

Солнце начало заходить за зенит.

Еще один теплый, обыденный день.

Часть 4

Ламповые вечера

Тихими, прохладными вечерами, я любил сделать чай и сидеть за компом. Иногда меня выкрикивал со двора Захар, чтобы погулять, но чаще всего сидел дома, после того, как сделал домашку и занятия по кружкам.

Хотелось просто отдохнуть. Раньше, я читал много книг, почти все художественные. У каждого автора был свой стиль, но я человек больше прагматичный и практичный, поэтому не сильно обращал внимание на стилистику и некую творческую подпись авторов. Что мне больше всего нравилось — зрить в корень, то есть вычленять некий смысл, который автор заложил в свое произведение.

Тем не менее, на книги у меня времени не оставалось. Я не хотел загружать мозг чем-то еще, потому что и так потреблял много информации. В итоге, все что ты делаешь в свободное время, это сидишь и листаешь ленту в соцсетях.

Имея выраженную логику и неплохие аналитические способности, мне нравилось «выслеживать» человека — смотреть кто он такой по графу знакомств, на что подписан, чем интересуется, где был и тд.

Не сказал бы, что нетсталкинг был по мне, я не маньяк, но мне было интересно, как развивается один и тот же человек на протяжении нескольких лет.

Одно из венцов человеческой культуры — были так называемые кулстори. Да, это не полное произведение, не профессиональное, не всегда имеющие даже значение, но все они имели какую-то харизму, шарм голоса народа, а точнее, таких же мелких людей, как и я.

Очень часто затрагивалась романтика, отношения парней и девушек. У меня, по понятным причинам, девушки не было.

Иногда хотелось, чтобы сделать что-то пакостное, что-то плохое, а потом это исправить напоказ, то есть чтобы это выглядело, как будто ты спас тяночку от чего-то. Так сказать доблестный защитник, ага.

Без понятия, как люди общаются между собой. Как им не надоедает одно и то же.

Как может не разочаровывать человек, который при знакомстве с тобой говорит про погоду?

Хотя наверное это мне не о чем говорить.

Знаете, о чем я еще любил почитать?

Именно те истории, где выигрывает справедливость. Некий аттракцион для эмоций и души, когда впадаешь в туман боли и отчаяния из-за того, что одни позволяют себе слишком многое и переходят границы дозволенного, когда те люди, которые заслужили благо — его не получают. Но ситуация выравнивается и «быдло получает по заслугам». Мое гипертрофированное чувство справедливости всегда кормилось этим дерьмом и я ничего не мог с этим поделать.

Некое пламя внутри меня обдает внутренние органы, тепло расплывается по телу и агрессия повелевает мной: мне самому хотелось бы разделаться с уебками, которые задели пиксельных ненастоящих выдуманных персонажей, хотя, конечно, в жизни наверное я тот еще трус.

Что ж, сидеть целый день так я не мог: меня корили родители за то, что я сижу без дела и заставляли помогать в разных делах. Я не мог сопротивляться, у меня не было аргументов против. В целом, я им даже благодарен за то, что мне не нужно умирать от голода и что у меня есть одежда.

Правда, меня настораживает, откуда родители берут на это деньги. Раньше, будучи ребенком, я этого не понимал совсем, а сейчас не могу объяснить происходящее. Возможно, это уже другая история.

Часть 5

Общество

Люди, люди, люди.

В классе сидели самые обычные школьники. Некоторые дурачились, некоторые слушали учителя. Их всех, включая учителя, объединяло одно — они все были предсказуемы. Каждый день, поерзывая на стуле от скукоты, я тщательно наблюдал за другими, потому что было нечего делать. Мальчишки обсуждали типичные мальчишские беседы, а девочки — типичные девочные беседы. Приходит учитель, орет на нас, что мы ничего не сделали — типичный бесполезный монолог, «ритуал» учителя.

Каждого из учеников можно было разбить по архетипам поведения. Одни были задиры, вторые скучные нудящие терпилы, третьи попадали в вечные передряги. Каждый день рутина, каждый день смешки над несмешными, очевидными вещами. Мое чувство юмора изуродовалось каждый день, я никогда не смеялся над тем, над чем смеялись другие дети. Меня тошнило от общения этих засранцев. Но я не мог пойти сам против толпы. Не мог отказаться от системы. Это просто было невозможно.

Я всегда был странным. Поэтому был один. Родился один и жил один.

После школы я пошел домой, сменил одежду, взял другие учебники и пошел на курсы.

День был каким-то тяжелым… Я вернулся домой и вместо того, чтобы пойти на курсы дальше, я просто отрубился. Мое тело не выдержало таких нагрузок, такого морального террора над человеком.

Не буду рассказывать, как меня отругали родители, как наорали и какие наказания применили.

Важно то, что меня не хотели видеть в своем доме. Я должен был уйти. Но куда? Мне некуда идти.

Мне ничего не оставалось, как пройтись по этажу и пойти наверх, на самую последнюю лестничную клетку. Тут был закурено, витал древний советский запах и запах от сигарет и еще чего-то. Я бездумно пялился на лампу, которая то и дело, что потрескивала своим искусственно мрачно белым цветом. Лампа, клетка, лифт…

Я начал плакать, как маленькая девочка, от того, что я трус, что я не мог постоять за себя. В своих мыслях я был Богом, я мог созидать и критиковать. Но на самом деле все что я могу — это исполнять приказы других и молча наблюдать, куда катится моя жизнь. Сквозь слезы виднелся белый нечеловеческий цвет, как будто открывал мне глаза на происходящее. Но я все еще был слеп.

Через пару часов я устал и пошел обратно в квартиру. Родители были обижены на меня, но завтра новый день, а значит новые бессмысленные занятия, новый круг.

Часть 6

Апатия

Я стал постепенно деградировать. Я бессмысленно листал новостную ленту, ничего не происходило…

В своих переписках я навязывался — я был хорошим мальчиком, всегда пытался задавать интересные темы для обсуждений. С некоторыми было весело, с некоторыми не очень. В интернете найдешь всегда себе собеседника, куда больше возможностей и пространства, чем если бы общаться с обычными людьми с твоего района.

Иногда никого не хотелось видеть. Ни переписываться. В таких случаях я выходил на улицу и уходил в вечер. На улице было бессмысленно сидеть. Но в этом был свой шарм. Наблюдать за осенней, холодной погодой, наслаждаться красно-зелеными переливающимися деревьями. Иногда я находил Захара и мы вместе обсуждали интересующие нас темы. День за днем, час за часом.

Будний день. Шел ливень. С зонтом и принадлежностями я побежал по лужам и разбитым дорогам. Зонт не сильно помогал — ветер был сильнее. Это как-то идиотично, что ты не можешь воспользоваться зонтом в непогоду, потому что его сдувает.

Вот и подъезд. Этот кружок был не в школе или комплексе, а всего лишь в обычной квартире, которую переоборудовали под учебные классы. После успешного звонка в домофон и синтетичного «ПИИП» я побежал внутрь и зашел в помещение. Далее открыл зонт, оставил его сохнуть, наряду с другими и пошел учится.

Когда вернулся, зонта уже не было. Точнее был, но у этого какая-то была маленькая ручка, а цвет совпадает. Я молча посмотрел на охранника. Но… Ничего не предпринял и пошел на домой. Я просто не захотел с ним общаться.

Прошло несколько дней. Меня все волновал тот случай. Дожди все шли и шли, а я ходил с тем же зонтом, но поменьше. Моя рука была велика для ручки и мне всегда было неудобно. Неудобно было сказать охраннику и расспросить его, неудобно было предъявить претензию, неудобно было быть неудобным для других. Но теперь за эту непроявленную силу духа приходится платить мне неудобством ношения зонта.

Не то, чтобы зонт мне был сильно нужен. Мне нравился дождь. Запах сырости земли возвращал к жизни интерес, красил ее серо-зелеными красками. Но заболеть не хотелось. Ведь заболеть означало пропускать занятия, что недопустимо, а даже если бы вдруг случилось этакое, то пришлось бы после выздоровления доучивать то, что пропустил.

Каждую ночь, перед сном, я молил бога, хоть знал, что его нет, чтобы я умер. Чтобы я умер, без боли, чтобы это было случайно. Я не хотел убивать самого себя, мне надоела эта бесконечная возня. Всего лишь один несчастный случай. Ведь таких много. Зачем мне что-то делать, что-то учить, тратить на что-то время? Это была гонка за ничем, за пустыми обещаниями и пустыми знаниями. Мне говорили, что все в жизни пригодится, что не бывает ничего бесполезного. Мое сердце переполняли отчаяние и апатия. Я переставал мыслить, как прежде. Мне хотелось беззаботно умереть, не иметь дел на завтра, послезавтра, не иметь мысли в голове, что мне нужно себя заставлять что-то делать, потому что так сказали другие или потому что на через день мне нужны будет сделать домашнее задание. Домашнее задание… Бессмысленная заучка материала, один за другим. Каждый раз заучиваешь, каждый раз забываешь старый, каждый раз освобождаешь память для нового. Голова идет кругом. Нет, я просто хотел, чтобы лифт, в котором я еду вниз каждый день, всего один, один раз сорвался и упал. Или нет, чтобы меня взорвали вместе с этой проклятой школой, или чтобы на меня упал провод и зажарит меня до тла. Или взорвется газ, или маршрутка, в которой я еду, попадет в аварию. Но это никогда не произойдет. Потому что я всего лишь обычный человек. И проживу обычную жизнь.

Часть 7

Выгорание

В тот день я опаздывал на занятие. Сон был плохим, да и спал я мало, поэтому не было энергии и мотивации бежать и мчаться, чтобы успеть вовремя. Вдалеке, за несколько пару сотен метров до того самого подъезда я заметил знакомые очертания и краски. Это был такой же зонт, как и у меня!

Я окликнул человека, закричав «стой!». Догнал лишь буквально перед входом в здание.

Передо мной стояла девочка, ниже меня ростом, в маске, с карамельными волосами. Ее глаза были скрыты волосами, а золотистая кожа поблескивала на лучиках света.

Так я познакомился с Дианой. Девочка была на первый вид нормальная, но как я понял, что-то было не так. Изначально всю мистику источала маска, но я, будучи из культурной семьи, не решился спросить сразу, что не так с ее лицом. Мне некогда было общаться, поэтому я поменялся с ней зонтиками и побежал в здание.

Вы может подумали, что это будет особенным днем. Нет. Все как всегда.

Мое состояние хуже прежнего. Атмосфера Морфея окутывала меня, сил становилось все меньше. Да, у меня началась бессонница. Начала болеть голова.

То самое чувство, когда знаний становится настолько много, что не удерживаются в голове и приходится, неосознанно, ими жертвовать. Воздух становится все более душным, задания, которые казались легкими, становятся такими, что их читаешь, и не понимаешь, начинаешь задумываться, как их действительно решить, хотя вывод и решение совсем близко, тут перед носом.

Знаете к чему это привело?

Я не буду врать. Я не супергерой, не гений своего дела. Я проспал. Проспал свое дело. Когда я очнулся, было слишком поздно что-то предпринять. Мой организм был на нуле. Я не мог больше симулировать учебу и притворяться умным. Я был таким, как все, я лишь делал вид, что был умным.

Мой организм отказался от все этого. Он не был повторять эту дичь, не был готов истощаться ради чего-то непонятного, да и идеи у меня не было. Идеи за которую я смог бы умереть.

Меня обманули. Я делал все дела не по своей прихоти, возможно я бы сказал, что меня заставляли, но это не было так: я был просто слишком наивен. Слишком наивен, чтобы возразить, зато слишком глуп, чтобы делать бесполезную работу, которая мне, глубоко в душе, не нравится.

Что мне может вообще нравится? Я запутался. Я устал. Моя жизнь тратится на бег, на бег дел, которые мне не нужны, мое личное эго умерло, я перестал существовать как личность, я был лишь пешкой в системе обучения, которая ничему не обучилась.

Меня это подтолкнуло к мысли, что я должен изменится. Без инерции, без смены своего характера я буду топтаться на месте, буду таким же задротом, буду марионеткой.

Завтра. Нет, сегодня. Черт, меняться надо прямо сейчас. Осознание дало мне сил, но я должен осуществить толчок, должен перестать быть тем, кем был до этого.

Часть 8

Социальное потребление

Несколько шуток, хоть и дебильных, как мне казалось, но действенных, в школе. Ребята чутка хихикали и мне это казалось победой. Победой в том, что я не чудак, что я такой же, как и другие, даже могу быть не последним в лицах других.

Время делало свое. Я начинал понимать, что на самом деле, я себя накручивал, и что каждый человек имеет свою изюминку. Да, возможно было сложно и трудно понять, но у каждого была своя ноша, был своей характер, была своя искра, которая стыкалась с другими. Мне казалось, что общение было довольно посредственное, но я все же замечал особенности каждого человека. Мне было интересно наблюдать на реплики и ответы каждого человека, исследовать этакий натурализм.

Надо мной начали подшучивать, что я был нелюдимый, но я отнекивался и не реагировал на это. Я не верил до конца в абсолютный интерес людей ко мне, как и в то, что эти самые личности, то есть школьники, могут из себя вообще представлять, хотя через пару лет, а может даже больше, большинство станет полноценными ячейками общества в классическом его понимании.

Я перестал ходить на некоторые кружки, на те, которые мне особо не нравились. Я начал высыпаться. Начал прикидываться крысой, начал оправдываться перед родителями, но они особо не замечали проблемы, как будто они не следили вообще. Мне это было на руку. Мое здоровье, мое сознание, восстановилось. Я начал получать ощущение, что я стал важным, что я стал действительно сильным харизматичным человеком, который мог постоять за себя. Ложь ли это? Как же это смешно. Как же это абсурдно, если бы вы знали, что будет дальше. Но время берет свое.

В один момент, я опять встретился с Дианой. Меня начало мучить, начал мучить вопрос, почему, что с ее лицом? Почему она носит маску? Я нашел ее в соцсетях и сделал первый шаг. Мне легко было находить общий язык с человеком и я перешел на ее тему.

Оказалось, что ее тело, ее лицо, изуродовал отец. Ему все сходило с рук, ведь он был шишкой с МВД. Органы уничтожили его человечность, даже его собственная дочь стала его жертвой, не говоря о жене. Мне было истинно жаль ее, но моей эмпатии было недостаточно. Что я в итоге мог бы сделать? Лишь льстить и лгать языком, ничего более. Мне стало тошно от себя. Тошно от несправедливости.

Почему одни гуляют и имеют все, а другие пахают, как животные и ели выживают в этом мире? Вы считаете это нормально? Человек, который не имел ни единой мозоли, ни единой раны, не единого стресса, имеет все. Имеет то, на что тебе лично потребовалось бы пару десятков лет. Красивая и модная одежда, первоклассная еда, куча и еще больше свободного времени, развлечения, цена которых пойдет твоей семье в копеечку. Я делал под музыку разные задания и смотрел в окно. Видел этих наглецов, как они гуляют, поют и радуются жизни. А я, все что мог сделать — это завидовать. Я начал себя уничтожать изнутри.

Часть 9

Прекрасное чувство

Скука начала убивать меня. Все кружки, все активности, учеба, общение с ребятами — стало симуляцией. Мой энтузиазм умирал с каждой секундой, я чувствовал, как терял интерес к жизни, к тому, что делаю. Мой мозг ночью посылал мне сигналы, я начал сам себя переубеждать в том, что все бессмысленно, что я ничтожество, которое следует зову толпы.

Чувства во мне, с другой стороны, начали просыпаться. Ведь я постоянно общался с Дианой. Наверное у каждого был такой ангел-хранитель, у каждого был человек, благодаря которому ты до сих пор не отчаявшийся в жизни. Ее пару искр, пару искр общения и интереса ко мне хватало, чтобы воскресить меня. Но самое важное, что я смог, я смог ее вызвать в реальный мир. Мне так надоели эти цифры, эти бесконечные сети, хотелось услышать ее смех, ее переживания, а не смайлик в конце сообщения.

Я был в себе уверенным. Но я переживал. Сильно переживал. Мы пошли в ее любимую кофейню и я ели-ели нашкрябал денег на ее любимый вид кофе, а себе не купил.

Ей не понравилось, что я ничего себе не заказал, поэтому она меня заставила выпить ее напиток. Клянусь, это был самый горячий, самый возбуждаючий и самый теплый для души напиток. Я себя никогда не чувствовал так хорошо. Наши мысли пересекались, соединялись и переплетались, создавали гармонию. Мы рассуждали, обсуждали и проводили хорошо время, смеша друг друга. Она жила в высотке и предложила мне прийти в ее дом, посмотреть с ее балкона.

Оказалось, что ее балкон — это не балкон ее квартиры. К сожалению, дома у нее мог бы кто-то быть, поэтому мы смотрели на виды с лестничной клетки — рядом был общественный балкон каждые полэтажа.

Начал дуть холодный ветер и Диана прислонилась ко мне. Ее тепло согревало меня, а я согревал ее. Это случилось внезапно, безрассудно. Ее сладкие губы впитались в мои. Все так? Я не думал о любви. Я думал о том, что труд и запутанность доконали меня. Вот она — жизнь успеха, моя первая любовь, первый поцелуй, первая девушка. Мне казалась эйфория. Балкон превратился в операционную: сладость губ окутали мой разум, мне казалось, что мне светят в глаза, что это все невозможно и я скоро проснусь, что я умирал, но теперь проснулся. В голове был дымок: я чувствовал, что у меня выросли крылья, что я смогу упасть — смогу планировать и подняться выше, чем был. Но все длилось недолго. Ее время вышло и ей пришлось уйти.

А я пошел на лестничную клетку. Присел на самой верхней ступеньке этажа. Обдумывал ситуацию. Обдумывал, правильно ли я сделал, правильно ли все это, да и что я делаю в целом.Из звуком гудел лишь лифт. Я думал о жизни, о том, насколько я с ней могу пробыть и как все будет дальше. Я просидел пару часов, но мои мысли вылетели из головы. Было темно и пришлось возвращаться домой. О, боги, это был действительно роковой день.

Часть 10

Беспокойство

Незаметно для меня начался снег. Улицы покрылись белой плевой, холод начал укутывать мое тело. Снежинки, как белые мотыльки, витали в воздухе, лавируя среди воздушных потоков. Чувствовалась зимняя безмятежность, долгота времени и размеренность. Люди сходили с дорожек и шли в подъезды, домой. Каждый вздох сотворял пар тепла, выходящего из рта, каждую секунду в лицо бил слабый, морозный шквал, который отрезвлял меня.

Я увидел фигуру Захара, еще не доходя до подъезда. Обычно он не гулял так поздно и я что-то заподозрил неладное. Я слишком устал от разговоров и просто хотел домой.

Захар меня остановил и рассказал, что видел моего отца недавно на улице. Это странно, ведь обычно папа приходит куда раньше, да и рано утром ведь на работу. Еще интересно было то, что он куда-то спешил и был очень встревожен. Это что-то было совсем неладное.

Мы пошли в направление, где последний раз Захар видел папу. Желтый свет фонарей освещал нашу ходьбу, но нигде не было ни души. Мы смотрели в окна людей, которые лениво выключали свет в своих комнатах, уже отходившие ко сну. В парадных тоже ничего.

Все было бесполезно. В итоге, мы решили пойти домой, потому что уже было очень поздно и холодно при этом. На обратном пути Захар мне что-то рассказывал, но я не слушал. Я был в своем потоке, я просто хотел домой.

Вдруг, проходя через очередной дом, я заметил свет в подвале его. Я указал Захару на это и мы решили подойти и посмотреть, что там, в окно. Сквозь толстое стекло просачивался свет, но ввиду грязи и снега ничего видно и слышно нормально не было.

Что ж, мы и так хотела возвращаться, так что было уговорено проверить что тут и вернуться обратно.

2 парня подошли к двери подъезда, но все тщетно — ничего не открывалось. Дом был старого образца, не хрущевка, поэтому от этого все было еще куда мистичнее.

Но он сам казался вполне обычным и не примечающемся. Среди этих всех окошек внизу, только 1 подвал был освещен. Сделав круг вокруг здания, я заметил, что есть еще одна дверь, не с стороны двора, а получается, что лицевая и та была открыта. 2 лестницы по бокам огромного холла вели к квартирам, а лестница вниз, по центру — на отдельную площадку. С этой площадки просматривался выход с другой стороны, если смотреть прямо, а по бокам видимо были те самые подвальные помещения. Тусклые лампы освещали дом изнутри, холодный порыв ветра иногда прогуливался с щелей.

Эта атмосфера навеяла мне тревогу. Я ничего не знал об этом доме, ничего не знал, куда идти и что мне делать, я и сам не понимал что делал. Но стоять на месте я тоже не мог — было слишком холодно. Уже оказавшись во мраке я понял, насколько была плоха идея сюда идти. Да, я мог вернуться, но ведь осталось так мало. Да и люди рядом, если вдруг что. В общем, решили идти каждый по 2 разные стороны. Я пошел налево, а Захар — направо.

Первый шаг во тьму всегда сделать сложно. За углом каждого поворота мозг дорисовывал хтонических чудовищ, призраков и прочую нечисть. Но, очевидно, такой швали в мире не существует. Да, хоть я не был трусом, но все равно сердце быстро стучало и я чувствовал каждый его стук.

Было сыро, темно, но не полностью тихо. Иногда была слышна метель сверху, пару раз пробегали крысы, да и я сам наступал на какие-то камни и шумел. К сожалению, никакого источника света я не находил. Главное было не забыть дорогу обратно, к холлу, чтобы пойти домой.

По стенам проходили разные трубы. Парень с телефоном в руках освещал путь перед собой, но все же не видел ничего дальше, словно перевозчик сияния плывет по реке тьмы.

Часть 11

Ничтожество

Я достаточно потратил тут времени. Но я понял в один момент, что заблудился. Бесконечный лабиринт из труб, сырости и телефонного слабого света начал гипнотизировать меня. Гул от моих шагов начал меня гипнотизировать, а капли, стекающие с щелей в потолке, добивали мою психику. Если раньше я аккуратно заглядывал за угол, чтобы посмотреть, что там, то сейчас я просто бегал по многочисленным коридорам.

Сбоку послышался чей-то визг. Меня полностью передернуло. Но, возможно, это был и ключ к тому, чтобы выбраться. Я пошел в ту сторону, откуда послышался вопль. Вскоре, я вышел к мне уже известной локации — тот самый холл, плохо освещенный местными желтоватыми лампочками. Тут меня осенило. Крик был слышен с другой стороны, с правой стороны. Той самой, куда шел Захар.

Черт! В голову начали идти ужасные мысли, вдруг он провалился куда-то под старыми трухлявыми досками и ранил ногу или попал к каким-то алкашам. Но у меня не было времени думать и бояться.

Я тяжело вздохнул и пошел в этот самый проход. После пары проходов до меня начал доносится какой-то шум. Подходя ближе, мне начались слышатся всхлипывания. Меня оторопело, но я зашел уже слишком далеко. Я пытался идти как можно тише, тише травы, ниже воды, но все равно предательский пол трещал в некоторых местах.

Наконец-то я увидел несколько лучей света и разговор баритонов. Я осторожно начал подсматривать из-за угла. За поворотом была освещена комната, причем двери были открыты нараспашку.

В комнате сидел мужчина средних лет, привязанный к стулу, с надетым на голову пакетом. Возле него стояли пару мужиков, некоторые из них одетые в балаклавы, а пару без них. Но проблема в том, что все они смотрели не на мужчину на стуле, а на парня, лежащего на полу. На него кричали, мол, где твои приспешники и как он нашел их. Но они не знали, что их специально не искали, что это всего лишь случай случаев.

Мне одежда мужчины после нескольких взглядов на него, стала знакома. Это был мой отец! Я не знаю, как он попал в это. Почему он тут находится? Адреналин начал насыщать мое тело, я практически перестал хотеть спать. Господи, я не верил своим глазам, клянусь. Я думал, что так может быть только в дебильных сериалах прошлых десятилетий.

Но не важно, что я думал. Лысому бандиту, лет под 45, надоел терпеть Захара. Со всей дури он вьебал его, беззащитного на полу, в челюсть. Маленькая струя крови потекла по полу. Бандиты начали метушится. Некоторые из них, в балаклавах, начали переминаться с ноги на ногу, им стало не по себе от того, что начал происходить.

Как и мне. Кровь застыла в жилах, я боялся шелохнуться. А я все наблюдал и наблюдал, не мог даже слова сказать, сделать хоть что-то. Я с ужасом смотрел, как избивают моего единственного, надеюсь, друга.

Через пару секунд, главный лысый, сказал заканчивать с обеими. Мое сердце начало биться чаще. Я не мог этого позволить. Но я боялся, боялся как последний трус хоть что-то предпринять. А пока я боялся, пока ожидал чего-то спасения, кто-то достал что-то похожее на гаечный ключ и ударил по лицу человека на стуле. От первого удара он проснулся, измученный, начал кричать, что все отдаст, что вернет все долги, что все сделает так, чтобы всем было хорошо. Но было хорошо только этим тварям в масках, которые били беззащитных людей.

Что значит фраза «я все отдам?». Что у папы было общего с этими высерами общества, с этими гандонами? Почему? Почему это все происходит? Почему я ничего не могу сделать, а лишь переминаю тяжелые от ужаса коленки? Я всего лишь наблюдал, как моих родных для меня людей убивают у меня на глазах.

Последний удар в голову добил папу, стонущего от боли. Мое сердце екнуло. Я хотел провалиться под землю, хотел убежать от ужаса, хотел чем-то помочь. Но я стоял и наблюдал. Наблюдал над тем, что моя жизнь становиться кошмаром.

Неосторожно, я потерял равновесие и сделал неаккуратный шаг в сторону и случайно попинал камень. Все глаза, все глаза в этой комнате направили взор на меня. Мое сердце начало стучаться быстрее, я понял, что дошел до пиздецовой точки.

Меня разбудил с ступора крик «Стой!» и мгновенная реакция этих чмошников. Нет, только не я, только не я, только не я, только не я!

Я резко повернулся и стал бежать, стал бежать, ради собственной жизни, ради того, чтобы не быть убитым, как собака. Мозг перестал думать. Единственное, что я щас хотел — это вернуться домой, выбраться из этого ада. Какое же это было все ошибкой. Ошибкой, ценой в мою разрушенную жизнь.

Часть 12

Бесхребетность

У меня начало сбиваться дыхание. Слезы незаметно начали просачиваться по моим щекам. Но вот, я уже в том самом проклятом холле, уже поднимаюсь вверх по лестнице. С коридоров слышны крики, ругань и даже глухие выстрелы с огнестрельного оружия. Мозг мне говорил, говорил, что, мол, ты понимаешь, что тебя убьют? Беги, беги, беги как маленький кролик, прячься, что есть сил или ты станешь мертвым, вечно спящим навсегда.

Знакомые дома, знакомые улицы, но меня интересовал путь, интересовало только то, как добраться до дома. Родная скамейка, родной домофон. Боковым зрением я видел, видел как фигуры уже были на краю моего дома.

Я немного выиграл времени, ведь бандиты не могли сразу зайти в дом. Лифт не работал, я начал подниматься по лестнице. Снизу послышался гул и выстрел. Блять!

Я начал задыхаться, буквально упал на площадку между этажами. У меня почти не было сил подниматься, я как собака, на четвереньках поднимался по ступенькам. Еще пару этажей.

Сзади я слышал вздохи мужиков, которые гнались за мной. И вот, я уже перед своей квартирой. Руки меня не слушались. Ключ от домофона было легко найти, но в связке ключей было пару ключей для верхнего и нижнего замка. Руки вспотели как не в себя.

Первый замок, поворот ключа, вторый замок, поворот ключа. Звуки начали слышаться на площадке, в ушах начал стоять звон «вот он»!

Быстро открыв двери, я также быстро машинально закрыл ее на замок. В глазке были видны эти упыри, эти уебки. Они заметили, где я живу.

Начали кричать на меня, начали требовать, чтобы я открыл двери.

Я упал на пол, почти без сознания. Меня колыхало, мне было горячо и также холодно. В глазах было темно, а сердце неимоверно быстро стучалось. Каждая клетка моего тела вопили о тревоге, а я был сам по себе.

И тут я понял, что я в ловушке. Я не могу выйти. Клаустрофобия пронизала мою душу, я почувствовал, почувствовал, что я всего лишь отсрочил свой конец. Я весь дрожал, решил помыть лицо.

Даже в ванной были слышны крики уродов, которые кричали с входа. Но что-то не сходилось. Что-то было не так. Окна?

Я подбежал к балкону, к окнам, но никого не увидел. Дома было слишком тихо. Как будто не было никого, кроме меня в квартире. Мурашки пошли по коже. Я забыл, забыл, что я привел уебков домой и теперь фактически они знают, где я живу.

Что хуже, я совсем забыл про маму. Я взял телефон и набрал ее. Вот родной голос, который не подозревает о трагедии, о том, что произошло. Вместо приветствия я начал тихо плакать, всего лишь посербывая дыхания и слезы. Я не мог сказать не единого слога. Я не мог объяснить, что произошло, не мог сказать даже простое «привет».

Бедная мать. Ее сын начал рыдать без причины в трубку, отчего ей стало совсем жутко.

«Не переживай, все будет хорошо. Я недалеко, скоро буду дома. Сейчас приду и ты мне все расскажешь».

Нет, не будет. Мозг в теле кричал на всю глотку: не иди сюда, прячься, только не приходи за мной. У меня не было рта, но я должен был кричать. Должен, но не смог.

Она бросила трубку. Я тут же позвонил еще раз. Если она придет, то она больше ничего никому не расскажет.

Блять. И я снова не смог. Рот предательски захлебнулся соплями с носоглотки, я опять начал пищать, ныть, рыдать, как последняя баба, как ебучая бездарная тряпка.

Надо что-то было делать. Я встал и начал ходить кругами, придумывая хоть какой-то план. В глазке уебки все также стояли у платформы. Никто из соседних квартир даже не захотел понять, что случилось.

Надо звонить в полицию. Я набрал номер и стал ждать. Вскоре, ответил уставший голос оператора. Но знаете что? Знаете что? Я снова начал рыдать. Как же я себя ненавижу. И тут произошло то, чего я боялся больше всего.

Я опять стал наблюдать. Стал наблюдать, в глазок, как услышал шаги женщины, подходящей с лестницы. Она спросила, что тут делают люди у ее квартиры. Ее лицо напряглось, когда на нее обернулись люди, одетые в маски и балаклавы. Они начали требовать, требовать открыть двери, чтобы поймать меня. Один уебок подошел к ней, захватил ее и подвел к двери.

«Ты же не хочешь, чтобы она умерла? Открой двери и мы все забудем».

Мать начала визжать и ей сразу же всыпали пощечину. Сказали заткнуться и молчать.

Очевидная ловушка. Что мне взять? Я быстро побежал на кухню и взял первую попавшуюся вещь. В правой руке оказалась скалка, что ж, подойдет.

Я отдышался и отдохнул, но как же было напряжно открывать двери. Была не была. Я резко открыл двери, чем сбил пару бандитов с ног и успел ударить скалкой того, кто взял в заложники мою маму, в ноги. Тот потерял контроль и мама смогла выплюнуть кляп в виде какой-то ткани.

«Беги отсюда скорее!»

Ее голос навсегда остался у меня в ушах. Я кинул скалку кому-то в лицо и побежал вниз.

Раздались маты, крики, ругань за спиной.

Я совсем не думал, что я делал. Сознание затуманилось, я лишь бежал.

Бежал, бежал, как можно дальше. Я не знал куда, не знал, что делать.

За спиной чувствовалась активная погоня. За мной бежала смерть и я ее натравил на своих близких. Левая нога, правая нога, левая нога, правая нога. Мое тело начало даже болеть, но я бежал, превозмогая свой организм.

Я побежал по мосту, к окраине города. Тут где-то должна была быть остановка. Но я забыл, что на дворе ночь, что никто не приедет. Так что мне пришлось бежать вне города, за границу домов и улиц.

Часть 13

Конец старой жизни

Я убежал в лес. Тут никого не было. Я хаотично бегал в рощу, заходя все глубже и глубже.

Пока не прибежал в абсолютную темноту. Меня никто бы не смог услышать. А даже если бы были бы люди, все равно всем было бы похуй. Никому до меня нет дела.

Слезы сами начали течь с моих глаз. Накатила бездонная грусть, схватила меня за шею и начала душить. Ненавижу себя. Я ничего не сделал. Я все что могу — только жалеться, критиковать, ныть. Я ничего не привношу. Я не имею никакого импакта в свою и чужую жизнь. Я лишь маленький винтик в этой сраной заржавевшей системе. Жизнь меня ненавидит. Более того, я ненавижу себя.

Я молча смотрел, как моих родителей убивают у меня на глазах. Ничего не сделал. Убежал, как последний трус.

И что, после этого я имею право себя назвать человеком? Я ебаное ничтожество, куда еще хуже, чем эти люди — роботы, которые подражают и дополняют систему. Я не смог ничего. Моя история на этом закончена.

Мне стало очень тяжело думать.

Слезы затекли за шиворот, голова сильно разболелась.

Дыхание стало прерываться. Я начал задыхаться и держаться за горло. Сил совсем не осталось и я упал на землю. Я извивался, как маленький щенок из-за испорченного мяса. Меня трусило, но я попытался встать обратно.

Внезапно, я почувствовал прилив сил. Меня как будто осенило тепло по моему телу, создало некую жаркую ауру.

В лесу пронесся крик и стук по дереву. И еще один, и ещё один.

Я себя решил не контролировать. Я себя постоянно контролировал.

Моя жизнь подошла к концу.

Как же, днем все казалось таким прекрасным, я думал, что это будет лучший день в моей жизни. Но на самом деле все скатилось в дерьмо.

Я выбивал кору, что есть мочи. Во мне не осталось эмоции на горечь. Я хотел бить, и бить, и бить. Кулаки разьебались в кровь, но я продолжал.

За что? Почему я? Почему я не могу быть таким же, как и другие люди, пусть и обманут, но зато в счастье?

Моя миссия — показать, рассказать миру, что наши идеалы и идеи повели на ошибочную дорожку.

Но кто меня поймет? Люди, как скот. Их нужно выбивать и тренировать до полусмерти, чтобы у них что-то получилось.

Только единицы могут не страдать хуйней и действительно приносить пользу, и для себя, и для других.

Моя жизнь. Моя трусливая жизнь была разрушена. Какое у меня будущее? Я не могу даже вернуться домой. И я все думал о себе. В голову лез свет из комнаты и струйка крови, которая медленно текла с лежавшего на полу тела. В ушах стоял крики родных людей, в глазах была пелена.

Это бред. Это невозможно. Это лишь плохой сон, вот и все. Со мной не может быть такого. Такой пиздец бывает только в фантазиях ублюдков, но этого не может быть наяву.

Я так думал, да. Но в жизни все было иначе. А главное, что делать, не понятно.

Одиночество и холод зимы окутали меня. Захотелось есть и пить.

Я убил их. Убил родителей. Всего лишь наблюдал, смотрел за стенкой, как крыса. Опять полезли кадры, сцены, где над мужчиной на стуле занес руку ебучий уебок.

Машинально присев, я схватился за голову и начал рыдать. Я потерял все. Моя жизнь теперь никогда не будет прежней. Я убил себя и свою семью.

Часы самопорицания, часы бесконечной грусти и депрессии добили мой организм.

Я заснул у большого дуба, укрывшись одеялом снега и поломанной коры.

В голове остался легкий туман. Как же я наделся, что это просто худший кошмар в моих сновидениях.

Часть 14

Самый что есть мороз

Меня разбудило чувство боли на лбу и озноб по всему телу.

Видимо я чихнул и случайно ударился головой об ствол дерева, поэтому и проснулся.

Все конечности полностью отмерзли. Была глубокая ночь.

Сначала я удивился, где я нахожусь. Мне сильно хотелось есть и пить, к тому же, мне было очень холодно и я простыл. Холод проник в мой мозг, я не понимал, почему я сейчас не дома, почему меня не разбудил будильник.

Дом… Я начал вспоминать прошлый день. Сердце начало биться чаще, а и вовсе выбился из колеи.

Разные мысли и сцены начали лезть в голову. Что случилось с мамой? Кто эти люди? Почему они напали на меня и моих родных? Почему это случилось именно сегодня? И как мне жить дальше?

В мозгу прокручивалась пленка наблюдения в глазке. Какие-то люди, в балаклавах и темных одеждах что-то от меня хотели, стояли над душой.

Слайдшоу не заканчивалось на этом. Далее прокручивались сцены сраного подвала. Как в светлом луче света убивают человека на стуле, который является мой отец. Как я трусливо убегаю и теряю свою семью и гордость.

Ужаснейший бред начал распространяться по моей голове. Но еще было хуже физически. Хотя нет, я не мог сказать наверняка, но я понимал, что если я буду так и дальше лежать, то наверняка умру на месте.

На уровне подсознания я поднялся и начал искать что-то. Выбрал сторону и начал блуждать туда. По дороге взял снег и начал его глотать, перед этим согрев его в руке, напьюсь хотя бы так. Сил не было никаких. Но я продолжал идти. Вскоре, я увидел пару ягодных кустарников калины и можжевельника. На вкус они были отвратительны, все отдавало морозом и холодом, мои вкусовые чувства полностью притупились, но зато это хоть немного уменьшило голод. Но мне все еще было очень холодно, а тело слабело.

Мой рассудок, сконцентрировавшись на выживании, не зацикливался о ужасах того дня. Да и не было сил размышлять. Меня пробирала апатия и безразличие ко всему, я шел сквозь ветки, не чувствуя боли от наглых, колючих ветвей деревьев, а темнота и снег усиливала мою беспечность и так уже хуевое состояние.

В конце концов, через пару часов, у меня не стало сил. Я просто петлял прямо, в небытие, в темную и холодную ночь, без цели, без мотивации жить.

Я просто хотел умереть. Я упал и скрутился бочком. Жизнь уходила от меня.

Я начал вспоминать те самые, ужасные моменты. Погоня, кровь, страх и смерть. Я был настолько запуган, настолько истощен, что не мог даже плакать.

Я закрыл глаза и слышал гул морозного вихря. Я так легко сдался, даже совсем не борясь за свою жизнь. В голове у меня были бесконечные качели. То я сейчас смог бы встать и жить дальше, то я умру и ничего не сделаю. Но я никак не мог встать. Я мог лишь мечтать. У меня замерз рот, а я хотел кричать, кричать со всей боли и дури, хотел выразить все дерьмо, которое вошло в меня. Легкое оранжевое бельмо появилось на закрытых глазах, но я предпочел умереть и не стал их открывать. Бред захватил мой разум и я потерял сознание.

Часть 15

Лесник

Темнота. В ушах звучит вьюга. Я открываю глаза, но ничего не вижу. Мощный поток вихря бьет мне в глаза. Конечности задубели, я не могу сдвинуться. Я начинаю раскусывать зубами руку. Тонкая плоть поддается, кровь начинает литься по сосудам быстрее. На зубах вкус железа…

Место укуса начинает разгораться. Мне становится тепло. Вдруг, вокруг становится все стабильнее, далеко в лесу я вижу несколько темных силуэтов. Они начинают ко мне приближаться. От страха я замер, не мог пошевелится. Но боль разбудила меня, я сделал шаг в сторону. И побежал. Бежал по лесным белым от снега тропам, через упавшие бревна, минуя ветки и другие лесные опасности. Что-то гналось за мной, дышало в шею, я чувствовал энергию позади меня.

Холодный ветерок проходил по моему телу. Но мозг отключился, нужно было все лишь убежать. Меня посетило дежавю. Казалось, я бегал вечность. Дубы сменялись березками и каштанами, а вот уже забежал в еловый лес. Вдруг открылась поляна снизу от концовки леса и я побежал к ней. Одно неверное движение и я начал куда-то проваливаться. Мое тело начало затягивать трясина. Отчаявшись, я пытался выбраться резкими движениями, но все больше и больше проваливался в нее. Я начал задыхаться. Сквозь мутную воду и болото я последний раз заметил силуэты. Они как будто оценивали меня, осуждающе наблюдая за утопленником. Легкие горели, я умираю.

Дрожь. Я проснулся от сильного кашля. Мое тело время от времени просыпалось и трусило, иногда я замечал, как кто-то меня волочит на каком-то сооружении, а-ля санок. Но сделать я ничего не мог, я даже просто быть в сознании не мог, голова стала рандомным шумом старой доброй лампочки накаливания.

Меня приволокли в какую-то хижину или что-то в этом роде. Несколько картинок сознания спустя мне показывали, что я нахожусь в помещении и смотрю в потолок. Да, потолок был совсем близко! Я как будто мог дотронуться до него руками, не вставая. Тело посетило тепло, внутренние органы начали согреваться.

Прошло очень много времени, когда я встал на ноги. Оказалось, что меня приютил старый дед, который жил неподалеку. Как я узнал позже, он отгонял местных браконьеров, а в тот день искал капканы и случайно нашел меня. Позже я узнал, что он лесник и знает много чего о лечебных травах и в целом о природе. Благодаря ему я не умер и смог выжить.

Но что делать дальше? Жизнь казалась лимбом. Все было бессмысленным.

Разве бессмысленным?

Тебе это не кажется бесполезным? Сидеть тут, в трущобах, пока режут твоют семью? Меня овеяла буря. Я должен был что-то сделать.

Честно говоря, со временем, можно было выписать все грехи лесника, всю его историю, биографию, но мне это не очень интересно.

Это — моя история.

Хотите узнать, как было дальше?

Я узнал. Я узнал, что мою квартиру — мой дом, по начертанию, посетило то самое было. Пидорасы не знали, не знали, зачем они там нужны.

Моя злость, моя злость, просачивалась каждый каждый день. Мне кажется, я стал дьяволом. Я все продумал…. Ни капельки жалости к этим ублюдкам. Я стал сиротой, бездомный, ОНИ ОТНЯЛИ МОЮ ЖИЗНЬ!!!

Вы думали, я сдамся?

Как вы, безжалостные твари, бесхребетные ублюдки, бессмысленные зооморфные существа, бесполезные уебки,. могли такое подумать?

Моя ненависть, моя ненависть, возрастала с каждым месяцем.

Я пахал на лесника, потому что знал, что я ему должен — каждый сруб деревьев, каждое завладение дичи было с особым энтузиазмом — я просто это НЕНАВИДЕЛ. я хотел побыстрее избавиться от этого образа жизни, я ХОТЕЛ ПОБЫСТРЕЕ ИЗБАВИТЬСЯ ОТ ДЕДА., но я должен исполнить свой долг.

И вот, мой срок пришел.

Вы думаете я считал дни по календарю?

У меня его в жизни не было.

Дед слег в хирабу.

Я взял лопату и похоронил его с почестями, как положено, все-таки — он спас мне жизнь.

Но я должен был исполнить свой долг.

Эти ублюдки должны ублюдки должны были заплатить свою цену.

Вы думаете я долго мешкал?

Прошло лето.

Сентябрь месяц.

Я все помнил мой дом. Мой двор, моу гулянки.

Эти ублюдки ублюдки убили мое детство. Мое отрочество. Мое будущее.

ОНИ УБИЛИ МЕНЯ. МОЕ БУДУЩЕЕ.

У деда был топор.

Все что я взял с собой — футболку, штаны и этот гадостный топор.

Я зашел в подъезд.

Он пах тем самым сырым запахом.

СТАРЫМ ЗАПАХОМ, КОТОРОГО МНЕ НЕ ХВАТАЛО, КОТОРЫЙ У МЕНЯ ОТОБРАЛИ.

МЕНЯ НЕ СУЩЕСТВУЕТ.

Я знал, где есть моя квартира.

Меня пропустила бабушка с подъезда с добротой или с испугом.

В конце концов, я позвонил в дверь.

Часть 16

Старое доброе ультранасилие

Мне открыл дверь довольно старый мужик. Не бритый алкаш.

Вы думаете, я начал ждать, разговаривать?

Моим первым движением было движением рукой.

Топор разрубил грудь мужика надвое. Его стоны, его плоть, его кровь читались с километра.

К нему побежал сразу его дружок — пирожок, который также отхватил пизды.

Мои глаза загорелись. Я никогда не видел этих людей, они захватили, заполнили мою власть, они — варвары.

Второму повезло меньше — его бедные ноги не могли ходить, по правде, они были уже заденеты старым добрым лезвием.

Тот лишь вскрикнул — «Господи, как больно…»

Если бы я знал…

Последний ублюдок встал в ступоре…

Я зашел в ванную, лишь заглянув, что из моей квартиры приключилось…

Там, там была темная, черная накидка.

Темная ткань над ванной.

Моментом я скинул ее.

Череп и волосы….

Я начал кричать, что это…

Последний ублюдок начал ублюдок начал плакать. Плакать от того, что я могу с ним сделать.

Я поставил его на коленки, начал рубить его пальцы.

Кровь сочилась из его рук, но он не отвечал, лишь когда начал рубать его тело, его грудь, он упал на пол и начал ныть. Его жизнь насколько ничтожная….

Как больно, да?

Тупой долбоеб.

Зачем ты пошел в эту шайку?

ТЫ же ДОЛЖЕН БЫЛ ПОНИМАТЬ, НА ЧТО ИДЕШЬ, ЧТО ТЕБЯ ЖДЕТ?

Тем не менее, я выпросил ответ.

В ванне была моя мать. В ней плавали кислота и ее останки…

Последний плакал, умолял ради своих божествов, ради своих родителей его пощадить…

Моя гордость была слишком велика.

Моя мать…

Я не мог это простить.

Я спросил, что они еще с ней сделали.

А впрочем я сам заметил.

На комоде лежали много презервативов, смазки и крови.

Она буквально была старая и шрамы были замечены по всему телу.

Возможно это меня и возмутило — возможно это и меня заставило зарубить последнего уебка.

КАК ВЫ ПОСМЕЛИ?

ВЫ ВТОРГЛИСЬ В МОЙ ДОМ!

ВЫ УБИЛИ И ИЗНАСИЛОВАЛИ МОЮ МАТЬ!

Я накажу всех.

Перед смертью, ради быстрой быстрой смерти я так выманили у последнего уебока координаты того самого — того самого заказчика, который руководит б этой всей операцией.

Как вы думаете я пощадил пощадил последнего уебка?.

Ни одной, ни одной слезкин у меня не пошло.

Но вот слезы крови — я бы даже сказал кровища, литры, лужы крови — да, огромные озера крови…

Я наслаждался каждым СТОНОМ этого уебка.

Да, ОН БЫЛ МОЛОДЫМ — НО ОН ЭТО ЗАСЛУЖИЛ!

Он был тут: он должен был сдохнуть.

Это не должно было закончиться сейчас. Я должен идти дальше.

Клуб «Адская роза».

Блядские аристократы, мажоры, все сливки и дерьмо этого общества — были там.

Часть 17

Клуб будущего

Я ехал на трамвае. В квартире я нашел цепочку отца — последнее воспоминание.

Клянусь, я отомщу — я умру, но сделаю все, что возможно.

«Пускай исчезнут все государства мира

И в космосе черные сгинут дыры

Навстречу мне свои раздвинешь ноги

И все поняв, нам улыбнуться Боги»

Грустная музыка, по крайней для меня — шла с воспроизводителя радио водителя трамвая.

Люди — были грустные, кое-кто ехал с работы, с их бесполезный рутины, но разве что им нужно было кормить себя и свою семью.

Я понимал, и все это было ясно.

Но, моя точка была ясна.

Моя жизнь была закончена.

За пазухой был топор — в карманах лежали 2 ножа, и даже пистолет, заряженный.

Мне нужно было объяснять, что я должен был устроить?

Как будет, так и будет. Умру — так умру — зато не в мучениях, а в поле боя, с честью, завалив пару уебков…

Моя голова гудела от адреналина — вот я только приехал и сразу зарубил пару людей.

Но мне не хватало — моя жажда крови была велика.

Пару уебков слишком мало для такой мести.

Еще раз повторяю — моя жизнь уничтожена.

Значит я должен уничтожить жизнь КАЖДОГО, кто к этому причастен.

Артерии в моих руках вибрировали — кровь в них шла к моему сердцу — а кровь с него к моим рукам — я чувствовал себя Богом, который должен творить судьбу.

Моя остановка…

Я приказываю водителю меня высадить и ухожу в темную ночь.

Часть 18

Кровавое помешательство

Вот оно. Логово последних ублюдков.

Возле входа был охранник.

Я подошел, попросил сигарету, но он отказался. Дохуя правильный, оказывается.

Я сделал вид, что повернулся и в ту же секунду достал нож и зарубил его в горло.

Клинок проник его плоть, разбрызгивая кровью.

Он не издал ни звука, я скинул его внутрь, в клуб.

На шум сразу на ступеньки подбежал другой охранник, в которого я кинул нож, прямо в ногу, из-за чего он упал.

Мой увесистый топор. Вечеринка шла полным ходом, причем настолько, что никто не услышал кри второго охранника.

Туловище, конечности, голова, все было раскромсано. Кровь заполнила весь объем вниз. Но мне было насрать.

При обыске, я нашел пару заряженных травматов, мне это обязательно пригодиться.

Я зашел в основное помещение. Играло диско восьмидесятых.

Дискошар вилял по верху помещения, аки ветер. Возможно, покажется, что мне нужно было расслабиться… Нет, в этом был свой шарм.

Шарм мести. На диване сидело пару мужчин, которые дрочили своими членами, своими купюрами на стрютптязерш неподалеку.

Я с ними начал беседовать, начал задавать вопросы своим ножом.

Сначала я спросил, как дела у их дерматологической, как у них дела с ортопедом, ну и что же с кардиологом.

Девочки начали убегать.

Я достал травмат и начал шмалять по всем, никто не убежал с моего взора.

Я подбежал и начал резать всех конченных шмар, которые продали свое тело этих нищим.

Их языки, их кровь заводила меня, но не в том смысле, что я люблю резать людей — нет, вовсе нет, но меня одолевало чувство справедливости.

Чувство, что все эти люди — часть системы: которую я разрушу и уничтожу.

Кто-то вызвал пожарную сигнализацию — ладно, так будет даже лучше.

На меня полилась вода сверху, отрезвляя и надоедая мне.

Она как бы мне говорила: что я не совсем закончил, что я должен умываться в слезах, но пока я стою на ногах, я буду биться до конца.

У этого клуба был второй нижний этаж, куда я пошел.

Мужики встали — думали, что смогут продержаться. Пару ударов, разбитая челюсть, несколько ударов ножом: человек просил о помиловании.

Но да, мне ударили в челюсть. Я упал, кувыркнулся, и метнул последний нож прямо в голову, в глаз мужика.

Его крик надо было слышать. Он упал, сгорбился, кричал аки проклятый. Я подошел к нему, ударил по бокам, загнал этот нож глубже, достал его, отрезал его язык, чтобы не кричал.

Вот он — пахан паханов. Отец шайки, глава мафии.

Он говорит, расслабившись: «ты хороший боец. ты нам пригодишься.».

Мой же ответ, зачем мне ему помогать, если НИКТО МНЕ НЕ СГОДИЛСЯ?.

Лысый полупокер начал чето пиздеть, но мне было похуй — я достал уже кровавый топор и кинул в этого уебка, в эту шваль.

Он совсем не ожидал такой выходки.

Эта боль, эта ненависть, кровавые глаза мне затуманили мой разум.

Тело мужчины превращалось в фарш — каждый удар мне удавался с тяжестью, но с приятной ноткой ублажения справедливости.

Его голову я завернул к себе вниз — к ногам: чтобы его нашли бесконечно сосущим свой член, а его руки я отрубил и повыкидывал в стороны.

Когда я отходил, меня посетила мысль, что этого всего мало.

Я взял глаза шлюх, нет, даже поотрубал яйца его колег — и засунул ему в глотку.

Истерия заполонила мой разум — я тут и умру и я это понимал.

Я взял зажигалку, начал жечь тела.

Пламя трупа зашло на ура. В помещении возвысился трупный запах.

Но это было далеко не все. По крайней мере, я довольно-таки получил — я пропустил пару ударов, пару увечий — с меня сочилась кровь.

Мой энтузиазм крови закончился — я упал на колени.

Это не должно было закончиться так: я начал уползать прочь.

Часть 19

Конец?

Зыбкий дым наполнил мои легкие.

Истекая кровью, превозмогая боль, я долез до двери подсобки.

Воздух стал слишком тяжелым: за дверью светило желтоватым цветом.

Ахх.

Так хорошо.

Стена служила хорошей опорой для спины, позволившая расслабить мышцы и уменьшить частоту дыхания.

Я… черт…

Нет, но если все обдумать, то эта процессия, этот олл-ин стоит всего.

Никакой ублюдок не должен был быть помилован, никакая свинья не должна понести наказание, выйти из воды сухой.

Пучина мыслей имитировала мне, что, если бы это все не получилось: наглые ухмыляющиеся уебки пьют дорогой бурбон и играют в карты.

Но на лице не появилась та гримаса, то лицо, которое кипело ненавистью и гневом.

Читалась усталость и некая, не физическая боль в глазах.

Послышались звуки сирен и выбивания внешней двери в клубе.

Мне нужно умереть… Не хочу жить в коробке, не хочу ничего!

Тело аккуратно сползло вниз, у полу.

ВЗРЫВ!

Яркий оранжевый, пламенный, хотя нет, больше рудой цвет загорелся у меня в глазах.

В ушах стоит звон, я пытаюсь понять, узнать, где я нахожусь.

Передо мной картина мелом: я лежу на грязном уже бело-красном кафеле, на который капает что-то с моей брови.

Пару плиток сдвинулось в бок и я увидел что-то бурое внизу.

Что-то. Внизу.

Как я сразу не догадался?

Я только мечтал о смерти, о том, что сделал правильно, что мир заслуживает меня и тут же захотелось жить и выживать как никогда прежде.

Перебирая грязные плитки и кашляя, я отыскал лестницу вниз.

Ни минуты ожидания, я сразу прыгнул туда.

Ход шел в местные канализации.

Через пару десятков минут я выбрался наружу.

Часть 20

Везение или сила воли?

Свежий воздух.

Я могу вдохнуть на полные легкие…

Я свободен. Но как только меня поймают — я труп. То, что я остался на свободе — чудо, и я обязан это обыграть.

Чувство свободы тебя опьяняет, делает безрассудным…

Но я знал, что делать.

Не смотря на боли в теле, в ногах, я шел дальше, по улицам.

Мой путь освещали уличные фонари, каждый сантиметр моего пути…

Я проходил через кварталы, через множество дворов…

Вдруг, какая-то машина имела включенные фары, а водитель говорил по телефону.

Я постучал в дверь. Никакого ответа. Ну ладно.

Тогда я подошел слева, к двери шофера непосредственно и открыл двери. Мужчина средних лет, кучерявый, модный, видно деловой, возмутился, мол какой-то мужик его задел, бизнесмена, который потребовал его время, время в суету.

Он говорил по телефону, но я не мог различить, о чем он говорил.

Это было не важно, на самом деле. Я и не думал о последствиях. Всего лишь вышвырнул его как животное на улице, я заполучил фаэтон в моем распоряжении. Я закрыл двери и повернул ключ.

Машина завелась и была под моим началом.

Мне лишь оставалось нажать на педаль газа.

И знаете? Я не пожалел сил. Рванул, как японский тайфун, мне было нечего терять.

В моем мозгу играли мелодии, мелодии страшные, дьявольские.

Они поднимались по тембру, то понижались. Это были словно сатанинские горки. Мое восприятие затмил музыкальный азарт, азарт крови убитых людей, а также свежой петрикора улицы.

Мои легкие заполнили тополя, буки, а также каштаны и липы…

В этом воздухе было что-то сигаретное, что-то от махорки, что-то от табака, что-то дымное, что опьяняет разум….

Ритм меня заставлял двигаться дальше и дальше. Легкость бытия предсказывала мне победу и ночную жизнь…

Множество перекрестков мне давалось легко, а дороги были мне словно путеводителями.

Но вот незадача, в один прекрасный момент, я почувствовал себя смертным, что если меня поймают, то я окажусь в клетке, причем навсегда. Этот момент охарактеризовался тем, что бензин закончился и я остановился, к сожалению, нигде, как на мосте.

Дьявольский мост!

Вокруг ни души.

Вокруг влажный воздух, который манил меня. как последнюю сучку, который говорил мне, чтобы я буйствовал.

Мне не было смысла быть больше в машине, я просто вышел и начал продумывать ситуацию, которая была очень сложная. Моя жизнь под угрозой — одна ошибка и я в пожизненной тюрьме, в клетке, я умру.

Одна ошибка — и я умер.

Знаете, что? Я бы никогда на это не решился, но звук.

Звук вертолета, который последовал меня. Тут я понял, что дело хуже некуда. Я вырезал, истребил нищебродский, но скорее важный для власти сброд, хоть и ублюдков, но важных людей. На моих руках лежала полная повинна, я должен был ответить, но перед такими же ублюдками. Я был один.

И в моей голове зародилась безумная, бессмысленная мысль, но которая имела смысл на жизнь.

Я всего-лишь хотел выжить и не более.

Я был на мосту, помните?

Был осень-месяц.

И я спрыгнул в реку.

Страх меня не одолевал, я прыгнул в водоручей щучкой, как полагается, а дальше поплыл по реке, по течению….

Было все хуже, как больше времени проходило.

Разве я чего-то добился? Я не был плохим человеком. Но разменял свою жизнь на жизнь многих плохих людей. Но это того не стоило… Мой плод, я, не понимали в каком я положении….

Прошло много часов, как меня пытались искать…

Моя жизнь была мстивой, я бы сказал, что она имела цель, но после, после столько стараний, я охладел.

Мое сердце не выдержало боли, я начал жалеть тех, кого уничтожил, чьи семьи остались без отца, без дохода, без ничего…

Они были ублюдками, но это было лишь подростковое оправдание тому, что было. Я начал ненавидеть себя.

Плач начался самим собой. В этой воде, в этой реке я хотел убить себя, но самозащита была сильнее всего, я хотел жить.

Часами я плакал, хотел себя утопить, но это слишком сильный, волевой поступок.

Большинство людей не способны на такое, чего уж я там, обычный человек, может сотворить с собой такое.

В итоге, пришлось плакать, в итоге пришлось смириться с своей херовой судьбой, судьбой убийцы, судьбой несчастного гражданина, с такой херней…

Течение меня прибило куда надо…. В конце концов, я был жив, со всеми возможностями, не инвалид и то хорошо…

Но мою душу, мое сознание что-то тревожило, что за мной что-то будет, что-то через несколько лет…

Я не могу сбежать с такой державы и жить нормально.

Моя жизнь в опасности и я осведомлен.

Я знаю.

И я буду готов.

Бегите ко мне, суки. Каждый из вас умрет, во имя великой державы.

Каждый из вас будет уничтожен.

Ненавижу.

И я плюнул в этот ручей. Как же было тут противно находиться.

Все таки, ночной мир меня утихомирил и я заснул….

В ночных приключениях, я проснулся вновь и открыл глаза.

Я был жив и это было главное.

Солнце озаряло душу и давало надежду.

Я рассмеялся, я был полон надежд.

Я выиграл.

Осознание этого меня опять опьяняло, но я был строг с собой, нельзя было расслабляться на секунду.

Но как будто в этом был смысл.

Так было первый день, второй и так дальше. Меня никто не находил и я плыл по течению, как бревно.

В итоге итогов, я взошел на берег.

Грунт был словно сказкой, словно моим Нилом, я в блаженстве.

Мои мысли были очерчены, я понимал, что делать дальше.

У меня появился план.

Но, к сожалению, тут моя история резко обрывается.

Я не хочу делится своими мыслями с Космосом, сейчас я буду держать все при себе.

Мой план будет удачен, а я буду верить в себя до конца.

Удачи себе и вам.