Марина-01.22
Анатолій ВИСОТА: З Україною в серці-2, 1, 01.2022
#постаті
Ну що ж ми за народ такий?
Володимир Яворівський
(Друга частина рецензії, початок отут:
https://teletype.in/@anatoliana/uIgQe7dJtX1)
Сьогодні субота 8 січня 2022 р. - другий день Різдва. Я продовжую писати про роман ЕГОЇСТ Марини Гримич.
Твір такий якісний і ємнісний, що довелося багато цитувати з нього і, щоб утримати увагу читача допису, доводиться подавати рецензію у двох частинах. Читається роман легко, не відірватися, бо він про українців, про Україну і Київ. А потім удруге я прочитав його повільніше, задумуючись і виписуючи цитати. Щоб було читачу зрозуміло, я дещо повторю із першої частини рецензії.
Отож дещо напишу про письменницю.
Вікіпедія лаконічна:
"Марина Віллівна Гримич (нар. 4 квітня 1961, Київ) — українська письменниця, доктор історичних наук, кандидат філологічних наук, директор видавництва «Дуліби», продюсер літературного проекту 'Люба Клименко". Член Спілки письменників України, член ПЕН клубу, член Національної спілки краєзнавців України"
І ще ось це:
Роман „Егоїст" – це майже правдива історія про сучасного українського сноба, нащадка давнього козацького роду, політика і адвоката Георгія Липинського, якого доля звела з таємним політичним товариством націонал-боротьбістів і подарувала екстремальну любов з сучасною українською революціонеркою.
За роман «Егоїст» авторка книги, Марина Гримич, нагороджена Першою Премією «Коронації слова – 2002».
Іще додам: Марина Гримич має відзнаку "Золотий письменник України", бо загальний наклад її книжок давно перевищив 100 тисяч.
Я особисто знайомий з письменницею
Це ми разом з п. Мариною у Національній бібліотеці ім. Вернадського у березні 2017 року на презентації Імадом Раефом його перекладу арабською БЕЙРУТСЬКИХ ОПОВІДАНЬ Агатангела Кримського, до чого я теж причетний.
На другій світлині п. Марина друга зліва, а праворуч від неї її чоловік Ігор Осташ; крайній праворуч Імад Раеф - перекладач з української на арабську творів класиків української літератури. 2 червня 2018 р. я зустрівся з ними у Києві у Мистецькому Арсеналі на конференції-презентації БЕЙРУТСЬКИЙ ДВОРИК.
Головний герой роману Георгій Липинський є успішним адвокатом і депутатом Верховної Ради України. В Україні він розчарувався, бо не може нічого в ній сам змінити: "гнила країна, інфіковане суспільство". Тому живе для себе: гардероб як клавіатура, стрілки на штанях, черевики виблискують, коханки надовго не затримуються. І раптом йому зустрічається Євдокія (Єва) з давнього роду Ханенків - колишня вчителька математики. Вона знайшла спосіб змінити Україну, відстрілюючи один за одним її ворогів. Для цього вона утворила групу боротьбістів - нащадків давніх українських родів. Дізнавшись про це, Георгій сміється: яка еліта? Українці - сільська нація, яка не мала своїх королів-царів, а князі були чужинцями...
"Ми повинні воскреснути... Воскреснути з мертвих... Ми - це справжня українська еліта! Ми завжди були! Ми є! І ми будемо завжди! Навіть працюючи на чужі держави, ми всеодно залишалися українською елітою! Ми повинні стати господарями на своїй землі... Чуєш? Ми, а не вони! Не чужинці, що порядкують на нашій землі, не безпорадні селюки, а ми - розумієш? Ми!"
Але виникає питання
Чому українці так довго, століттями, не могли утворити власну державу? В романі на це є розлога і правдива відповідь, якщо коротко, то пояснення таке: українці мають своєрідний національний характер, що українці взагалі "дивовижний народ".
В цій частині допису я приведу деякі нові цитати-пояснення з роману процесу становлення українців. Не забуваймо, що Марина ГРИМИЧ є доктором історичних наук і це допомогло їй зробити певні публіцистичні узагальнення, які, мабуть, не всім сподобаються. Але краще на тверезу голову дивитися на себе в дзеркалі...
Про нас кажуть сусіди, особливо москвини, що українці працелюбні і гостинні люди, а ще, додавали царі і воєводи, українці хитрі, підступні і зрадливі. Із цього щось є правдою, а щось брехнею. Національний характер українців формувався століттями. Ось одна із цитат із роману про здобичництво:
"С.234: Були часи, коли українців з татарами-напівкочівниками єднало більше, аніж з православними народами. Те, що їх єднало, називалося "дике поле". Дике поле - це не лише спільний простір, нейтральна територія, це була однакова здобичницька діяльність, однакова одежа, однаковий степовий жаргон, одні звичаї і одна ментальність...
І це лишило глибокий слід в українській історичній пам'яті. Українець досі тужить за "диким полем" за законами "дикого поля", за повною свободою і повною безвідповідальністю, тобто за анархією. Дике поле не мовчить. Воно в нас. Не як простір, а як модель поведінки".
Здобичництво - це з погляду теперішнього часу є прямий грабунок тих, хто щось мають. Підстерегти караван, що їде собі з товарами. Несподівано напасти на нього, убити охоронців і погоничів, а вози з товаром перекотити у свій стан і збагатитися чужим добром. Іноді такі здобичники-татари дорогою бувало були вистежені нашими предками козаками і пограбовані. Це здавалося тоді нормальною поведінкою, бо у світі звірів сильніший поїдає хворого, пораненого і слабшого, а серед людей сильніший завжди гнобить слабшого.
Це помітив давно наш філософ Григорій Сковорода:
"Лев роздирає там вовка в куски,
Тут же вовк цапа скубе за виски,
Цап у городі капусту псує,
Всякий з другого бере за своє.
Всякий, хто вище, то нижчого гне,
Дужий безсильного давить і жме;
Бідний багатого – певний слуга,
Корчиться, гнеться пред ним, як дуга".
Отже здобичники-розбійники розуміли, що їхній вік короткий і щоб вижити, треба бути сильним, виносливим і хитрішим від ворога. Серед козаків була приказка: "Не той козак, що поборов, а той, хто викрутився".
"С.250: Українці - народ, що уникає прямої дії. Цього їх навчило Дике поле. У Дикому полі виживає не той, хто йде в лобову, а той, хто маневрує. Родзинкою української політичної традиції є маневр а-ля дике поле, який полягає у вмінні ввести ворога в оману і несподівано поцілити його у найвразливіше місце... Росіяни ненавидять українців за синдром Дикого поля... Українцям теж є за що ненавидіти росіян".
"С.273-274: Що таке свобода для українця? Слово "свобода" увійшло в український розмовний лексикон доволі пізно. Для нього більш звичним було слово "воля". "Воля" - це право робити те, що волиш, тобто, що любиш. А ще в українському народному словнику були ще два такі словечка, як "вольності" і "вільготи". Щоб зрозуміти українське розуміння свободи, треба розшифрувати, що означають ці два суто українських слова, а точніше, що вони означали: а означали вони право українців селитися там, де вони забажають, орати ті землі, які вони забажають, будуватися там, де вони забажають, порядкувати так, як вони забажають, а ще - зверніть увагу - при всьому цьому не платити податків (!!!). Так, не платити податків. Звичайно, за це вони згодні час від часу воювати, звичайно, якщо це приносить для них трофеї.
Ідея "вільгот" і "вольностей" доводить, що українці не створені для державного порядку. Вони створені для анархії. Щоб зуміти управляти анархічними українцями, треба знати кілька речей.
Перша річ: не винаходити для всієї України єдину управлінську модель, ослабити централізацію, поставити акценти на місцевому самоврядуванні.
Друга річ: мінімалізувати податки - дайте їм розбагатіти, тоді й держава розбагатіє. Українці - не росіяни, які дозволяють державі спершу розбагатіти, а потім, як Бог дасть, і самим. Тут діє обернене правило: спершу дай українцеві, а лиш потім можеш брати у нього.
Третя річ: пам'ятати про три речі, які добре роблять українці".
Що ж це за три речі? Про це трохи згодом.
С.259: Узагалі історики й етнопсихологи по-різному характеризують українців у плані агресії. Одні цінують у них миролюбну покірність, інші за це їх засуджують. Ще інші вихваляють дух непокори, який, мовляв, сидить в українцях. То де правда? Правда в тому, що навіть в часи, найбільш несприятливі для українців, коли ті видавалися мовчазним стадом, вони тільки вдавали, що покірні, а насправді в повсякденному житті, служачи господарю, вони намагалися робити все по-своєму, з непереборною хохляцькою впертістю. В іноетнічних державах вони жили своїм паралельним життям - повноцінним і багатогранним. В часи історичних зламів уся внутрішня непокірність українців виходила назовні. Як українці бунтують? Вони бунтують анархічно. А взагалі їм більш пасує мовчазний баранячий опір. Це в них виходить краще".
"С.222: Українська діаспора селиться в світі дисперсно, на відміну від єврейської, італійської та китайської. Навіть за кордоном українці не можуть помиритися між собою. Це й не дивно. Головною українською дією на історичному шляху було відділення. На всіх рівнях і у всіх сферах. Українська традиційна сім'я, на відміну від російської, ділилася щоразу, як син одружувався. Українська сільська громада ніколи не була монолітною цілісністю з гаслом "один за всіх - всі за одного", як це було в традиційній російській общині, навпаки, вона була простим територіальним об'єднанням окремих сімей, які жили сепаратно і автономно. На противагу моноцентричності російської соціальної піраміди - від барина до царя-батюшки, в українців - поліцентричність".
Ще зі школи ми дізналися про столітній період "Руїни". Це коли після Гетьмана Хмельницького українські гетьмани воювали між собою. Марина Гримич вважає, що роз'єднаність глибоко схована у більшості українців:
"С.164: ...у нас на генетичному рівні закладений анархізм. ...вивчаючи українські історичні документи, складається враження, що українці у всі віки створювали державу лише з однією метою, щоб одразу її й знищити.
С.176: Закон в Україні не діє. Діє звичай.
С.178: Тому нічого не виходить в нас, в Україні, що в кожній команді знаходиться бодай один ображений на весь світ українець із садистським злорадством спостерігає, як в іншого нічого не виходить".
"С.288: Доки триватиме руїна? Поки не з'явиться новий харизматичний лідер. Не варто недооцінювати роль особистості в історії. Вона є визначальною. Як його впізнати? Його відразу впізнають. Він прийде - красивий, розкутий, ерудований, веселий з густим чубом та елегантним прізвищем. У нього буде чудове почуття гумору, суто українське почуття гумору, трохи крамольне і трохи "британське", тобто зрозуміле лише в українському контексті. У нього буде гарна посмішка - привітна. Він буде вільно володіти кількома європейськими мовами, зброєю, буде світським левом і одночасно глибоко віруючою людиною. Він виходитиме на телебачення не роздратований і закомплексований, а усміхнений і відкритий, - і відверто вестиме мову зі своїм народом - легко і переконливо. В нього буде логічна і красива мова. І йому віритимуть. Він ніколи нікого не звинувачуватиме. І його не звинувачуватимуть. Він ніколи не брехатиме, і йому не брехатимуть. Він ніколи не оточуватиме себе такими ж улесливими, такими ж продажними фаворитами. Фаворитом у країні буде тільки він. Його любитимуть і поважатимуть - не тільки вдома, а й за кордоном. Тільки він примусить світ поважати Україну, а не обтирати об неї ноги, як об килимок, що лежить при вході до Росії. Він не сіятиме ненависть. Він сіятиме любов. Він ніколи не вагатиметься. Його рішення будуть блискавичні й точні. Він знатиме, як підняти з колін Україну. І він її підніме...
С.315: Щирий (читай: справжній) український президент повинен бути характерником і бездоганно володіти тактикою Дикого поля: діяти несподівано і блискавично влучати в ціль. Це одна з умов виживання української держави".
С.292: "Українці щасливі, коли роблять три речі: по-перше, коли пожинають і поглинають плоди своєї праці на своїй матінці землі. По-друге, коли показують чудеса військової звитяги чисто із спортивного інтересу. По-третє, коли співають. І ці три речі в них виходять бездоганно.
Українці ніколи не зможуть робити швейцарські годинники, ніколи не матимуть британської банківської системи, подібної до японської електроніки, не володітимуть єврейською культурою лихварства. Однак є три речі, на яких українці колись таки зможуть заробляти великі гроші: армія і, відповідно, спорт; сільське господарство і, відповідно, харчова промисловість; мистецтво і, відповідно, література".
Рівно 20 років тому М. Гримич написала те, що ви прочитали. Давайте разом поміркуємо про теперішню (січень 2022 р.) Україну і українців. Головне те, що Україна є і що вона вже 31-й рік відстоює свою незалежність у хитрій війні з Московією. За цей час відбулися два державотворчі і націєформуючі Майдани: Помаранчева революція у 2004 році і Революція Гідності у 2013-2014 роках. Змінилися і українці. Згадаймо за Небесну Сотню.
Із рекомендацій письменниці по облаштуванню України впроваджено ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЮ. Укрупнено райони: наприклад, в наш теперішній Обухівський район Київської області входять ще такі колишні райони - Кагарлицький, Миронівський і Богуславський. Ліквідовані сільради і впроваджено старостинські округи. В нашому Красному вже діє староста села і секретар: посади бухгалтера і землеміра ліквідовані. Утворені із кількох сіл окремі територіальні громади (ОТГ). В нашому колишньому Обухівському районі діють такі ОТГ: Обухівська, Козинська і Українська. Але головне в тому, що 50-60% бюджетних коштів держави передано районам і громадам, а до сорока процентами коштів тепер розпоряджається Київ. Щодо другої пропозиції: "дайте спочатку розбагатіти українцям", то все виходить навпаки: з січня 2022 року майже всім фізичним особам підприємцям нав'язані касові апарати.
Цікаво, що здійснився і футуристичний прогноз М. Гримич про "три любі українцям речі":
1. Розвивається сільське господарство: валовий збір зернобобових і олійних культур зріс більш ніж удвоє з 45 до 100 мільйонів тонн.
2. Пісенність українців відзначена двома перемогами на Євробаченні: Руслана Лижичко у 2004 р. і Джамала у 2016 році.
3. За вмінням реально воювати наша армія займає перші місця у Європі.
Його ще нема. На мою думку до нього наближається Сергій Притула: розкутий, густочубий, легко жартує... Може й ви когось помітили?