Марина-12.21
Анатолій ВИСОТА: З Україною в серці, 1, 12.2021
#постаті
Ну що ми за народ такий?
Володимир Яворівський
Сьогодні неділя 12 грудня 2021 року і я пишу про роман ЕГОЇСТ Марини Гримич. Читається (на планшеті) легко, не відірватися, бо він про українців, про Україну і Київ. Це художньо оформлена публіцистика. А потім удруге я прочитав його повільніше, задумуючись і виписуючи цитати. Якщо коротко, то в романі наведена широка і багатопланова відповідь на питання В. Яворівського: НУ ЩО МИ ЗА НАРОД ТАКИЙ?
Але спочатку про письменницю.
Вікіпедія лаконічна:
"Марина Віллівна Гримич (нар. 4 квітня 1961, Київ) — українська письменниця, доктор історичних наук, кандидат філологічних наук, директор видавництва «Дуліби», продюсер літературного проекту Люба Клименко. Член Спілки письменників України, член ПЕН клубу, член Національної спілки краєзнавців України"
І ще ось це:
Роман „Егоїст"
– це майже правдива історія про сучасного українського сноба, нащадка давнього козацького роду, політика і адвоката Георгія Липинського, якого доля звела з таємним політичним товариством націонал-боротьбістів і подарувала екстремальну любов з сучасною українською революціонеркою.
За роман «Егоїст» автор книги, Марина Гримич, нагороджена Першою Премією «Коронації слова – 2002».
Іще додам: Марина Гримич має відзнаку "Золотий письменник України", бо загальний наклад її книжок давно перевищив 100 тисяч.
Я особисто знайомий з п. Мариною. На світлині ми в Національній бібліотеці ім. Вернадського. Це було в Києві 22 березня 2017 р. на презентації Імадом Раефом його перекладу арабською мовою "Бейрутських оповідань" Агатангела Кримського.
Щоб було зрозуміло
Головний герой роману - Георгій Липинський - адвокат і депутат Верховної Ради України. На Україні він поставив хрест:
"С.72: Гнила країна. Гниле правосуддя. Що можу я один у цій державі? І взагалі, чи можливо тепер щось змінити? Вилікувати хворобу набагато важче аніж провадити профілактику. Суспільство інфіковане. Його неможливо вилікувати. Може, наступне покоління зламає цю систему? Хоча тоді буде вже пізно. Україна може втратити все..."
Тому він живе для себе. Гардероб як клавіатура, взуття виблискує, стрілки на штанях, сам прасує сорочки, коханки надовго не затримуються. Письменниця зводить його із Євдокією (Євою) із роду Ханенків. Колишня вчителька математики, кандидат фізико-математичних наук, взялася змінити Україну, створивши підпільну групу з нащадків давніх українських родів. І ці люди (націонал-анархісти) мають знищувати ворогів України.
Дізнавшись про це, Георгій закипає:
"С.285-286: Невже ти не розумієш, що українська еліта - це міф? Українці - сільська нація, яка ненавиділа тих, хто виділявся із загальної маси. В нас не було королів, царів, лордів, баронів і графів. А князі були не українцями. Розумієш - не-ук-ра-їн-ця-ми! Вишневецькі, Браницькі... і хто там іще! А гетьмани, тобто ті, хто себе називав ними, - це в основному звичайні сільські хлопці, які виявилися прудкішими і хитрішими від інших звичайних сільських хлопців і зробилися "панами з Іванів"... Невже ти цього не усвідомлюєш? А як тільки хтось виривався із своєї сільської хатини на світ божий, то вже на-зав-жди відривався від неї і починав вкладати усі свої таланти і природжену інтелектуальність в розбудову чужих держав. А тут, на цій землі, завжди правили чужі! Розумієш- чужі: росіяни, поляки, австріяки, молдавани, євреї - чужі! І так буде завжди в цій задрипаній Україні! Завжди!"
С.286: "Ми повинні воскреснути... Воскреснути з мертвих... Ми - це справжня українська еліта! Ми завжди були! Ми є! І ми будемо завжди! Навіть працюючи на чужі держави, ми всеодно залишалися українською елітою! Ми повинні стати господарями на своїй землі... Чуєш? Ми, а не вони! Не чужинці, що порядкують на нашій землі, не безпорадні селюки, а ми - розумієш? Ми!"
Але виникає питання
Чому українці так довго, століттями, не могли утворити власну державу? В романі на це є розлога і правдива відповідь:
"С.253-254: Українці - дивовижний народ. Олександр Довженко писав про те, що в нас завжди родить дуже багато листя, а квіточки з'являються лише де-не-де. А плодів і поготів немає. У нас вся енергія йде в бадилля, а не в плід. Зелене, лапате, буйне. Українці багато працюють, але не вміють користатися з плодів своєї праці. Вони не вміють робити те, що тепер називається словом бізнес. В усі часи в Україні цим займалися греки, євреї, мусульмани врешті-решт, росіяни. Тільки не українці. Їм завжди бракувало підприємливості.
Українці - народ екстенсивної дії. Поки трудяги скандинави чи прибалти зрошували своїм потом землю, ламали собі голову - як раціоналізувати свою працю і як примусити камінну землю родити, українці сиділи собі на призьбі, лузали насіння і милувалися своєю земелькою, яка родила навіть у запеклого ледацюги, і... співали. О, як українці співають! Якби вони всю співочу енергію пустили б на бізнес, вони були б найбагатшими у світі!.."
Можу додати таке. Держава - це камінь, залізо і насилля. Українці мали нехіть до мурування з каменю, а віддавали перевагу глині й соломі. Підвалини (фундаменти) в хатах наших предків були з міцного дерева: дуба, акації та шовковиці, які швидко гнили і трухлявіли в землі, а навколо, наприклад, по берегах Росі й досі повно червоного і сірого граніту: лупай, довбай, коли і бери камінь на фундаменти для будинків і палаців, які стоятимуть не 50-100, а сотні років. Ні! Віддавали перевагу простішому і легшому: дереву, глині і соломі. Українці мали нехіть і до плавлення сталі. Подивіться у Влескнизі: мечі і кольчуги наші предки купували на півдні у греків.
І головне: українці мали відразу до пролиття крові, як своєї, так і чужої. А без насилля держави не збудуєш. Нестор Літописець свідчить, як наші предки закликали чужинців: приходьте й управляйте нами. На с.346 про це пише і Марина Гримич:
"Ще одна проблема українців полягає в тому, що вони завжди шукають собі Покровителя. Вони свято вірять в історичний міф, що Литва, Польща, Росія силою заганяли їх під свій дах. Документальна історія свідчить про протилежне. Як тільки Україна отримувала сяку-таку можливість жити самостійно, вона відразу ж кидалася в обійми Покровителя, причому мало не насильно нав'язувала себе йому, як це вона тепер робить щодо Європи".
Група боротьбістів склала список ворогів України у нас і за кордоном і ухвалила знищити їх один за одним. Як це: вбити людину? Все єство Георгія і моє, як читача, протестує проти цього. Йому пояснюють: санація (очищення) України від недолугих керівників буде корисне українцям:
"С.186: Акт знищення представників чи символів влади викликає сум'яття у самій структурі влади. Народ відразу ж користається цим сум'яттям і бодай деякий час має свободу дій.
С.187 Кожна держава є антиморальною за своєю суттю, оскільки обмежує людську свободу. Однак одні держави- меншою мірою, інші - більшою. Наша держава є якраз надто аморальною".
Є Божа заповідь: НЕ УБИЙ! Ось чому ми, українці, маємо відразу до пролиття крові. Але світ жорстокий: миша їсть твоє зерно; кіт їсть мишу; собака роздирає кота; вовк їсть собаку; людина вбиває вовка; людина вбиває людину; мікроби і віруси вбивають усіх людей... Ось перед тобою твій ворог, який наміряється тебе вбити. Що ти будеш робити? Втечеш. А потім підстережеш і уб'єш свого ворога першим. Маєш на це життєве право і це називається самозахист.
Один кремлівський людоїд колись сказав: "Є людина - є проблема. Нема людини - нема проблеми". Для нього ворогом був український непокірний народ. Він не міг його знищити з-за великої чисельності, але покалічити міг, що й було успішно зроблено Голодомором у 1933-34 роках. Щоб українці не розвивалися, москвини методично і ретельно знищували нашу еліту. У всі часи. Україна і українці були б міцнішими і здоровішими, якби серед нас жив і творив Володимир Івасюк. Бо нас оздоровлює українська пісня. Тому вони його і вбили. Марія Матіос була на похороні Володимира і чула, як за ним голосила його мати: "Ох, мої ж ви пальчики! Мої пальчики!". Це тому, що кожен палець на руках у його сина був перебитий. А з покаліченими руками Володимир не міг вилізти на дерево на 3 метри і повіситися. Тоді радвлада у пресі повідомила, що Володимир вчинив самогубство.
Українців має захищати українська держава, правоохоронні органи, збройні сили і СИЛИ СПЕЦІАЛЬНИХ ОПЕРАЦІЙ. А коли у нас не було своєї держави, то народ захищали народні месники, такі, як Олекса Довбуш, Устим Кармелюк та інші. А коли є в нас держава, але вона недолуга? Тоді появляються ніби нізвідки месники, які захищають українців. Один приклад. Був такий собі публіцист-українофоб Олесь Бузина. Він насміхався і зневажав Тараса Шевченка - батька нашої нації, назвавши його вурдалаком. І за це святотатство був покараний у квітні 2015 року.
Наші споконвічні вороги відстежують кожну реальну загрозу для себе. Ось чому група боротьбістів була виявлена. Їй вдалося зробити лише два вироки. І почався відстріл: за добу було знищено трьох боротьбістів. Георгій стає керівником групи. Але його поранено. Єва виношує його дитину. Вмираючи, ні!, воскресаючи і одужуючи, він мріє навчити своїх дітей грати у шахи і баскетбол. Він усвідомлює, що попереду в нього багаторічна робота по навчанню і вихованню національно-свідомих юнаків і юнок і це нове покоління українців зробить Україну квітучою і придатною до життя.
Письменниця пояснює читачам, чому Україна таки виборсається з історичних нетрів:
"С.194: Кожен народ має свій шлях. Який він - український шлях? Український шлях - широкий і битий. Широкий битий шлях. І в цих словах немає нічого песимістичного. Битий шлях - це найнадійніший шлях, який може бути. "Тихше їдеш - далі будеш". Так, битий шлях - це не магістраль, не шосе, не асфальтована дорога. Вони не можуть з ним порівнятися. Бо вони штучні і приречені на смерть. Український битий шлях природний і вічний. Так, він дещо застарілий і не динамічний. Однак минуть роки, і настане той час, коли будуть зруйновані магістралі й асфальтовані дороги, а битий шлях так і залишиться. Настане той час, коли колишні користувачі магістралей будуть, немов малі діти, вчитися ходити босоніж тим широким битим шляхом. Український широкий битий шлях урятує людство.
А така пора настане. І річ не в містичному кінці світу. Це є цілком закономірна річ для історії цивілізацій. В історії не існує еволюційності. Якби історія розвивалася еволюційно, ви, розвиваючи давньогрецьку, давньоримську чи майя цивілізації, вже були б далеко за горизонтом. А так не сталося. Бо цивілізації народжуються, зростають, квітнуть, старіють і вмирають. А після них залишається згарище і широкий битий шлях. Народи, привчені до цивілізаційних злетів, зникають з лиця землі, як зникли давні греки, давні єгиптяни, месопотамці. А народи, які живуть на їхній території, не можуть дати собі ради. Що стосується інших народів, яких не зачепили цивілізаційні злети, то вони виявляються найбільш живучими. Так і мандрують українці історією, тягнучись по широкому битому шляху - коли босоніж, а коли на волах...".
Поясню. Широкий битий шлях - це природовідповідний спосіб життя українців у родових маєтках на відміну від нинішнього технократичного життя у багатоповерхових вуликах.
Істо́рія (від дав. ... ἱστορία, «оповідь», «переказ про відоме, досліджене минуле») — наука, яка вивчає минуле людства, покладаючись при цьому на письмові та матеріальні свідчення минулих подій.
Аналізуючи розвиток і занепад людства, письменниця описує історію, як живу мега-істоту:
"С.199: Історія мудріша за будь-яку державу. Вона робить все по-своєму. Як їй забагнеться. Історія - істота одухотворена. Вона безумна. Безумно красива і безумно підступна.
Вона безумно мстива. Вона безумно марнославна. Вона безумно розумна. Безумно розумна? Так, саме безумно розумна. Вона така розумна, що іноді здається, що вона божевільна. Однак з нею не можна боротися. Її не можна переламати. Вона сильніша за будь-якого можновладця, за всі армії світу разом узяті. Вона підносить один народ до верхівки могутності, а потім сама ж скидає його з тієї верхівки. І поки він падає в прірву, в болото, в гній, вона регоче. І її сміх божевільний, він лунає крізь століття".
Розуміючи, що більшість читачів й досі є стихійними матеріалістами, письменниця, мабуть, надіється, що вони задумаються, що над нами ЩОСЬ є. Це ЩОСЬ я називаю Великим Узгоджувачем, який реально управляє людством. І в його планах для України були і є не тільки муки і поневіряння, а й майбутній розквіт.