Тимур-21
Анатолій ВИСОТА: Тимур ЛИТОВЧЕНКО відійшов, 1, 11.2021
#постаті
29 жовтня 2021 року відійшов у засвіти Тимур Литовченко, а днем раніше покинула цей світ його дружина Олена. Обоє не досягли пенсійного віку, маючи творчі задуми на роки і роки... Вони лікувалися від "осінньої застуди" народними методами і антибіотиками, а виявилося, що це підступний коронавірус. Обоє важко ходили з милицями і роками жили інвалідами, рідко виходячи з дому. Мучилися, а ще й книги писали. Біда, що їх не вдалося вакцинувати дома. Гадали, мабуть, що пронесе і цього разу. Взагалі люди підозрівають, що житимуть вічно, забуваючи, що їхні тіла тимчасові, як і одяг. Згадаю дещо і розповім і вам про свого товариша Тимура...
З інтернету
Тимур Литовченко мав таку буйну уяву, що писав фантастичні твори в різноманітних жанрах, починаючи від науково-популярної і аж до містики та жахів. Відомі його і в співавторстві з дружиною Оленою авантюрно-історичні романи, детективи. Різноманітними є й форми написання творів — від невеликих оповідань, віршів, есе, казок, повістей і аж до романів. Автор понад двадцяти збірок прози й авторських книг, що друкувалися в Російській Федерації та Україні. Спочатку писав та публікував твори російською мовою, згодом перейшов на українську. Значну частину власного доробку автор самостійно переклав нашою мовою.
Дещо з Вікіпедії
Тиму́р Іва́нович Лито́вченко — український письменник-фантаст, інженер-металург за освітою, член Національної спілки письменників України та Національної спілки журналістів України, заступник голови Творчого об'єднання пригодників і фантастів при Київській міській організації НСПУ, керівник клубу любителів фантастики.
Народження: 4 січня 1963 р. (58 років), Київ
Дружина-партнерка: Литовченко Олена Олексіївна
Помер: 29 жовтня 2021 (58 років); Київ; ·коронавірусна хвороба 2019 (COVID-19)
Діяльність: письменник, журналіст, блогер
Кілька років я був автором сайту Народний Оглядач і мав там якийсь авторитет. У двох справах мого життя, одною з яких було відновлення і утвердження Незалежної України, мав я там соратників Ігоря Каганця, Тимура Литовченка та інших. Щоб пожвавити спілкування на сайті, в грудні 2015 р. я провів творчий конкурс по складанню ВЕСЕЛКОВИХ РЕЧЕНЬ. Світло розкладається призмою Ньютона на сім кольорів і, щоб учням легше було запам’ятати їх послідовність (червоний, оранжевий, жовтий, зелений, блакитний, синій і фіолетовий: Ч-О-Ж-З-Б-С-Ф) учасники конкурсу кинулися складати речення, в якому перша літера слова відповідала б першій літері кольору веселки.
Я визначив наперед, що переможцям конкурсу вручу камінець із печери Ісуса, що в Кані Галілейській (їх кілька я привіз із Лівану в кінці літа 2015 року). Це було жваве творення веселкових речень, обговорення й голосування самими ж авторами й коментаторами сайту. Одним із переможців виявився Тимур Литовченко, а ось і його веселкове речення:
“Чули оце: життя земне без совісті – фальш”?
День зустрічі
У Києві живе мій брат Олександр Наконечний. Він математик, доктор фізико-математичних наук, професор, член-кор. Української Академії Наук та Президент Академії Вищої школи України. То він і запросив мене на свій 70-літній ювілей. Отож 10 січня 2016 р. я й поїхав у Київ і спочатку заїхав на Поділ до Тимура, щоб познайомитися і вручити йому приз. Вулиця Костянтинівська була засипана снігом. Тимур вразив мене своєю гостинністю, масою і милицями в кутку. Було жарко. Господар показав кілька своїх книг і дві підписав мені в дар. Потім похвалився заскленою шафкою-сервантом, де матеріальними слідами було відображене майже все Тимурове життя. Там сяяли Золоті медалі за школу й КПІ, дзвеніли мечі та кубки й кололися булави – відзнаки за літературну діяльність. Здавалося, що не вистачало ще гармат і порохового диму. Крім камінця з Кани Галілейської я, здається, привіз йому ще дещо…
Тимур познайомив мене із дружиною Оленою, дочкою Людмилою і матір'ю Жанною. Тотально російськомовна родина. Тимур вільно володів українською, а його "дівчата" з поваги до мене кілька слів сказали українською.
Потім улітку 2016 р. в нас у Красному гарно вродили сливи-угорки і я відвіз їх відро Тимуру у Київ. Мати Жанна розповідала мені про свою колишню роботу економістом. Я дізнався від Олени про її торгівлю сантехнікою - це було основою добробуту родини, а не літературні гонорари. Люся більше мовчала...
У червні 2018 року я поїхав у Київ до Мистецького Арсеналу. Там мала відбутися конференція "Бейрутський Дворик" з участю Імада Раефа - письменника з Лівану, якому я допомагав у перекладі творів Агатангела Кримського. (Докладніше про цю поїздку в моєму дописі
https://teletype.in/@anatoliana/WEQtoBU5YГ)
Я підгадав, щоб того дня зустрітися і з Литовченками, які мали представляти свої твори від видавництва "Фоліо" ("Коронація слова"). Було спекотно і ми з Тимуром та Оленою трохи поговорили у тінистому скверику серед велелюддя.
В Тимурових руках милиці і я допоміг йому пересипати відро горіхів у наплечник. Потім під склепінням Арсеналу лунало Тимурове: "Автограф-сесія!" , а на столі перед ним лежало кілька книг, і окремо рядком біліли перші 4 томи їхньої епопеї "101 рік України". То я їх і купив. Перший том автори мені підписали
Кілька раз ми зустрічалися з Тимуром, а спілкувалися майже щодня через інтернет та по телефону. Народжений Тимур Жанною Григорівною Гордон від батька Івана Івановича Литовченка.
Виховувався хлопчик в родині подільських євреїв Гордонів: діда Григорія і баби Тамари. Перед смертю баба Тамара сказала дочці Жанні: "Ти народиш хлопчика з голубими очима". Так і сталося. Тому Жанна й назвала сина Тимуром (ТаМаРа=ТиМуР).
Ріс сором'язливим і часто хворів, але в його блакитних очах проглядалася постійна допитливість. Був улюбленцем всієї родини. Після окупації України московськими більшовиками у 1918-20 роках згодом Тимурів дід Іван Литовченко був охоронцем Косіора - вождя ЦК КП(б) України. І вождя, і його охоронця більшовики розстріляли. Ось чому родина Литовченків жила-бідувала під постійним пресом НКВД-КГБ. А Іван Литовченко парубком пристав до подільських євреїв, серед яких життя було безпечнішим. Десь там на Куренівці жила Тимурова баба, як же її звали? Ось чому вже дорослим Тимур став вважати себе галахічним євреєм, тобто народженим від матері-єврейки.
У Тимурові змалечку проглядалася якась дивна для багатьох німецька ретельність і обов'язковість: пообіцяв-зробив. У російській школі українська мова була необов'язковою і багатьма однокласниками ігнорувалася, а Тимур вивчив її капітально, що знадобилося згодом, коли став українським письменником. У школі вивчалася й інформатика, теж ігнорована багатьма, але не Тимуром. Згодом у КПІ, коли під загрозою стало виконання дипломної роботи, Тимур застосував її компютерне оформлення. Захист пройшов успішно - червоний диплом, і дехто із вченої ради казав, що Тимурова дипломна робота могла б стати основою кандидатської дисертації.
Ще одною рисою характеру мого товариша була совісність і дотримання справедливості. Дізнавшись ще дитиною про Куренівський грязевий потоп (Київ, березень-1961) - про цю замовчувану комуністами біду, Тимур пообіцяв собі написати про неї книгу. Роками й роками він збирав свідчення очевидців, таївся з ними, а потім таки написав повість "До комунізму залишалося років 15-20". Мати рукопис викинула, побачивши в ньому бомбу уповільненої дії і підставу для майбутніх репресій. Вже в часи Незалежності Тимур відновив по пам'яті той рукопис і передав у видавництво. Видавництво згоріло разом з рукописом. То Тимур удруге по пам'яті відновив текст і таки видав ту книгу своїм коштом, яку вважав кращою у своєму доробку.
Будучи людиною освіченою і совісною, Тимур у протистоянні з Росією став на бік України. Він підтримував Помаранчеву революцію (2004) і Революцію Гідності (2013-14). Згодом увійшов у команду Інформаційного Спротиву московській пропаганді і багато користувачів інтернету знають його як Діда Панаса. І діяв Тимур як переконаний патріот України. Він правильно голосував у 2019 році, розуміючи, що "зелене затьмареня" свідомості у багатьох українців сталося з-за ворожої пропаганди. Тимур попереджав про недолугість Зе-Президента і пов'язану з цим небезпеку для державності України.
Тимур штудіював Тору і знав про її прихований зміст, розповідаючи мені про мідраші. Водночас він вірив у Сина Божого і в Святого Духа. Розповідав мені також про випадки прямої Божої допомоги йому, називаючи Його Всемогутнім. Іноді сперечався зі мною, заперечуючи реінкарнацію, бо про таке нема нічого в Торі. Мовляв, вічна Душа людини один раз втілюється на Землі, а потім, набравшись земного досвіду, після смерті тіла повертається до Всемогутнього. Колись ще на сайті Світоч він ненав'язливо розповідав нам про кожну із 22 літер єврейської мови іврит і квадратичне письмо.
Родину Литовченків переслідували тяжкі випробування. Якось Тимур дерся по кручі гори Щекавиці за бузком, чіпляючись за дерезу і траву. Зірвався і покалічив коліно. Ось звідки в нього операції, інвалідність і милиці на все життя. Олена якось спішила на корпоративну вечірку, бігла і зачепилася за непомітне при землі коріння. Упала і викрутила коліно. А потім на все життя мала інвалідність із ціпком у руці. Люся ще маленькою випала з вікна третього поверху прямо на пташину клІтку на асфальті, вона пом'якшила удар. Прибігла мати, а потім бабуся і батько. Тимур мав велике потрясіння, але донечка жива, при тямі... Мабуть, це була компенсація за нестримні радощі від успіхів у житті. По собі це знаю достеменно.
Ще одною рисою характеру Тимура була його доброзичливість і делікатність у поводженні. Він багатьом допомагав, ділився своїм досвідом.
За кілька років Тимур дечого навчив і мене, зокрема формувати дописи, вставляти в них світлини. Написав він і рецензію на мою книгу "Красне. Красен. Красн". Я запитав, чим йому допомогти, а він попросив написати відгук на його книжку, мовляв, у тебе є гарні рецензії, написав же про "Музей покинутих секретів" Оксани Забужко.
Мене вразила Тимурова повість "До коммунизма оставалось лет 15-20" про Куренівський потоп, коли багато метровий грязевий вал зносив хати і покривав трамваї з людьми. Йому вдалося це описати дуже реалістично через спілкування жертв цієї біди на тому світі в підземеллях під Києвом. Я написав про цю повість рецензію.
(http://bukvoid.com.ua/events/culture/2016/03/13/085652.html).
Тимур і Олена Литовченки разом написали й видали кілька дивних історичних пригодницьких творів. Почали, так би мовити, з кінця: роман «Пустоцвіт» (2012 р. видання) розповідає про останнього правителя середньовічної України-Гетьманщини – Кирила Розумовського. А продовжили… спочатку – романом «Кинджал проти шаблі» (теж 2012 р. видання), історією Роксолани та Дмитра Вишневецького, відомого ще як Байда. Третім спільним історичним пригодницьким романом творчого подружжя стали «Шалені шахи» (2014 р. видання), де презентована ціла плеяда цікавих історичних особистостей: Василь Костянтин Острозький, Гальшка Острозька, Северин Наливайко, Криштоф Косинський… А в 2015 році – «Фатальна помилка». На цей роман я теж написав рецензію.
(https://teletype.in/@anatoliana/k_CjWwKiD)
Окрім історичних, Литовченки написали разом ще соціальний трилер «Забути неможливо зберегти», в основу якого поклали українські реалії передмайданного часу (зокрема, наприкінці роману згадуються події у Врадіївці), і пару повістей, надрукованих в колективних збірках, випущених харківським видавництвом «Фоліо».
Насамкінець, варто зазначити, що до 2011 року, коли подружжя Литовченків вдалося до спільної творчості, Тимур Литовченко встиг стати автором (чи співавтором) півтора десятка авторських і колективних книг і збірок фантастики, а також двох історичних пригодницьких романів, написаних самостійно, ще без участі дружини. Тож не дивно, що в червні 2016 року в рамках церемонії нагородження переможців Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова – 2016» йому була вручена спеціальна відзнака «Золотий письменник України». Нею відзначаються ті прозаїки-романісти, у кого сукупні наклади виданих книг перевищили у підсумку 100 тисяч примірників. І станом на літо 2016 р. таких «золотих письменників» України не сотні, а всього 34! І це при загальному числі всіх письменників у кілька тисяч.
Що це таке? Вікіпедія пояснює:
"Епопе́я (грец. epopoiia, від epos — слово, розповідь та poiea — творити) — один із епічних жанрів, який домінував аж до появи роману. ... На основі колективних народних епопей виникли епопеї авторські — «Іліада» та «Одісея» Гомера, «Енеїда» Вергілія, «Витязь у тигровій шкурі» Ш. Руставелі та інші."
Простіше кажучи, епопея - це багатотомний художній твір, який відображає великий відрізок часу життя родини або існування країни. Литовченки замахнулися описати 101 рік новітньої історії України (1914-2014 роки). Вже сам намір це зробити вражає. На це не наважилися і більш відомі письменники. Треба було Україні відновити незалежність, а потім її відстояти у війні з Московією в 2014 році і в наступні роки, щоб наважитися описати цю сотню років боротьби українців на самостійність своєї країни.
Я здивувався, коли дізнався, здається, у 2016 році про Тимурові плани писати і видавати(!) по два томи епопеї щороку обсягом 200-300 сторінок кожний щороку. Видавництво "Фоліо" шукало авторів під це завдання і вони вибрали саме Литовченків.
Історія країни - це життя окремих людей, які покоління за поколінням появляються і зникають, як листя на дереві, як дерева у лісі. Тимур показав Україну через життя родин Івана Литовченка і Григорія Гордона. Видумані герої епопеї мають прототипи з реальних людей, які жили в цих родинах. Це мені пояснив сам Тимур, коли я редагував перші дві книги епопеї. Ось як виглядає перша книга
Ця ЕПОПЕЯ вражає. По ній будутЬ зніматися фільми. Попереду прочитання, прийняття і оцІнка...
У ЖИВОМУ СЛОВІ є Цифрона 7. Ось її зміст
"Здійснилося! Сталося! Відбулося! Збір завершився! Сім плюс сім і гучним дзвоном рознеслось! Збулось! Відчуваю!".
Тимур і Олена ЛИТОВЧЕНКИ відІйшли, бо, мабуть, завершилася успішно їхня теперішня місія на Землі.