ТЕМА 3 : «ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ XVIII – ПОЧАТКУ XX СТ.» (частина 2)

Тарас Шевченко

Народився 9 березня 1814 року у селі Моринці Звенигородського повіту Київської губернії в закріпаченій селянській родині. Дитячі роки проходять у селі Кирилівка. Восени 1822 року починає вчитися грамоти у місцевого дяка. Залишившись сиротою, іде наймитувати до дяка Богорського, який прибув з Києва. Не витерпівши знущань дяка, тікає від нього і шукає в навколишніх селах учителя-маляра. 1828 року взяли козачком (слугою) до панського двору у с. Вільшану. Упродовж майже 2,5 років — з осені 1828 року до початку 1831 р. — Шевченко пробув зі своїм паном у Вільні. Переїхавши 1831 року з Вільно до Петербурга, Енгельгардт взяв із собою Шевченка і віддав його в науку на 4 роки до живописця Василя Ширяєва. Улітку 1836 р. він познайомився зі своїм земляком — художником І. Сошенком, а через нього — з Євгеном Гребінкою, В. Григоровичем і О. Венеціановим. Навесні 1838 Карл Брюллов та Василь Жуковський викупили молодого поета з кріпацтва. Незабаром став студентом Академії мистецтв. Першу збірку своїх поетичних творів видав 1840 під назвою «Кобзар». 25 травня 1843 року з Петербурга виїхав в Україну. В лютому 1844 року виїхав з України до Петербурга через Москву. У 1844р. написав гостро політичну поему «Сон» («У всякого своя доля»), ставши на шлях безкомпромісної боротьби проти самодержавної системи тодішньої Російської Імперії. 5 квітня рада Академії мистецтв видала квиток на право проїзду на Україну. Вже в листопаді 1845 року збори Академії мистецтв у Петербурзі затвердили рішення ради про надання звання некласного художника. 31 березня (12 квітня) 1845 року виїхав із Петербурга через Москву до Києва. Навесні 1846 року прибув до Києва, оселився в будинку. У квітні пристав до Кирило-Мефодіївського братства. Заарештували 5 квітня 1847, відправили до Петербурга й ув’язнили в казематі. Заслали в солдати до Оренбурга. Деяке полегшення становища Шевченка настало навесні 1848 унаслідок включення його до складу Аральської експедиції. У квітні 1850 Шевченка вдруге заарештовано і, після піврічного ув’язнення, запроторено в Новопетровський береговий форт. Звільнено з заслання у 1857 р. Навесні 1858 поет прибув до Петербурга. Влітку 1859 року повернувся в Україну, якої вже 12 років не бачив. До останніх днів свого життя поет перебував під таємним поліційним наглядом. 10 березня 1861 року Шевченко помер.

«Катерина»

Жанр : соціально-побутова поема.

Літературний рід: ліро-епос.

Тема : доля жінки-матері у тогочасному суспільстві.

Ідея : гнівний осуд панської розбещеності, співчуття жінці-матері, захист знедолених. Ідея вільного кохання.

Образи поеми : Катерина — образ України. Іван — образ байстрюка. Офіцер — негідник (в кульмінації). Композиція: 5 розділів: звернення до дівчат-селянок; народження нешлюбного сина; прощання з батьками; поневіряння Катерини на чужині; зустріч із спокусником-офіцером і смерть Катерини.

Сюжет :

1. Експозиція: пролог-звернення поета, в якому він застерігає дівчат не кохатися із москалями; кохання і розлучення Катерини з офіцером.
2. Зав’язка: Катерина за наказом батьків іде з рідної домівки.
3. Кульмінація: героїня зустрічається з москалем; вона накладає на себе руки.
4. Розв’язка: епілог — доля Івася-байстря, його випадкова зустріч з «батьком».

Проблематика : любов і страждання; батьки і діти; моральні закони тогочасного суспільства, їх порушення; честь і безвідповідальність; крах ілюзій.

Поему «Катерина» Т. Шевченко присвятив В. Жуковському на пам’ять 22 квітня 1838 року, дня викупу поета з кріпацтва.

«Кавказ»

Літературний рід: ліро-епос

Жанр: сатирична поема з елементами лірики

Тема: викриття загарбницької політики російського самодержавства, реакційної ролі церкви й дворянської моралі.

Ідея: співчуття поневоленим, схвалення патріотичної, мужньої боротьби горців, утвердження безсмертя народу; заклик до об'єднання зусиль народів для боротьби проти спільного ворога - російського царату.

Сюжет: Поема розповідає про загарбницьку безглузду війну, що десятиріччями веде самодержавство з маленькими кавказькими народами, чия національна свідомість настільки висока, що не вдається цей народ здолати. У творі звучить ніби гімн героям-кавказцям, що борються за волю, й звинувачення в безглуздій невиправданій війні, яка не принесе користі ні Кавказу, ні народам імперії. Тільки верхівка країни може отримає зиск і задоволення.

1. Експозиція: романтичне зображення величних Кавказьких гір; розповідь давньогрецького міфу про Прометея.
2. Зав’язка: роздуми автора над стражданнями, приниженням народу від жорстоких гнобителів та засудження бездіяльності людей у зв’язку з цим.
3. Кульмінація: монолог-звернення колонізатора до горця.
4. Розв’язка: інтимний реквієм по загиблому другові Якову де Бальмену, вбивця якого царизм, а зовсім не горці.

Віршовий розмір: значна частина сатири написана чотиристопним ямбом

І. Франко назвав «Кавказ» огненною поемою.

Поема присвячена Я. П. де Бальмену (1813-1845) - офіцеру, художникові-аматору. Т. Шевченко зблизився з ним влітку 1843 р. на Полтавщині, де Я. П. де Бальмен перебував тоді у відпустці. У 1845 р. Я. П. Бальмен, який служив у діючій армії на Кавказі, загинув у бою.

«Сон» ( «У всякого своя доля…» )

Рід літератури: ліро-епос.

Жанр : сатирична поема (зразок політичної сатири).

Тема : зображення загарбницької політики російського самодержавства і прогнилої дворянської моралі.

Ідея : засудження аморальності й паразитизму російського самодержавства, заклик до самоусвідомлення народу, пробудження його національної гідності, пристрасне заперечення національного і соціального гноблення народів.

Композиція : композиція твору спрямована на показ широкої панорами царської Росії:

• вступ (має характер філософських роздумів);
• три частини — картини закріпаченої України, сибірської каторги, столиці Російської держави — Петербурга; завершення.

Поема написана у формі розповіді від першої особи, яка відкриває широкий простір для виявлення авторського ставлення до зображуваних подій та есте­тичної їх оцінки. Проте автор твору виступає в поемі не безпосередньо, а в літературній масці умовного автора-оповідача про «напрочуд дивний» сон, фантастичні пригоди й комічні події, які йому наснилися.

Сюжет :

1. Експозиція: пролог, у якому поет розмірковує над тим, що кожна людина має власну долю; зображує соціальні й моральні гріхи, які процвітають у країні.
2. Зав’язка: лаштування п’яного ліричного героя до сну і врешті-решт його по­літ до неба.
3. Розвиток подій: змалювання загальної картини життя у часи покріпачення самодержавством простого люду. Кульмінація: сатиричне висміювання катів і грабіжників народу.
4. Розв’язка: «Не здивуйте, / Брати любі, милі, / Що не своє розказав вам, / А те, що приснилось».

І. Франко: «Сон» — це, безперечно, перший в Росії сміливий і прямий удар на гниль і неправду кріпацтва».

«І мертвим, і живим, і ненародженим …»

Рід літератури: ліро-епос.

Вид лірики: патріотична (громадянська).

Жанр: поема-послання.

Тема: зображення морального обов’язку свідомого громадянина перед власним народом; показ змодельованого образу національної еліти, визначення її політичних та морально-етичних орієнтирів.

Ідея: засудження аморальності й паразитизму російського самодержавства, заклик до самоусвідомлення народу, пробудження його національної гідності, при­страсне заперечення національного і соціального гноблення народів.

Композиція: композиційно послання оформлене суцільним ліричним монологом, худож­ній прийом діалогізації надає драматизму та емоційної напруженості деяким рядкам твору. Поет зіставляє сучасне з минулим, заглядаючи і в майбутнє. Хоча твір поданий суцільним текстом, за змістом поеми композиційно виріз­няються п’ять частин, у кожній з яких ліричний сюжет збагачується новою темою.

• Епіграф розкриває головну ідею твору: «Коли хто говорить: люблю Бога, а брата свого ненавидить — брехня це». Вступ — розгортаються обидва мотиви: критика української еліти; заклик до соціального примирення, активного громадського життя заради відродження нації.
• Завершення — концентрація смислу твору, заклик до інтелігенції повести народ праведним шляхом. Поема не має сюжету. Поет звертається до своїх земляків, закликаючи їх до боротьби та духовного відродження. Шевченко іронічно ставиться до багатьох тогочасних реалій України, наприклад до відсутності етнічної самовизначеності українців, що попри це намагаються дотримуватись прогресивних суспільно-політичних поглядів.

Проблематика: осуд національної байдужості й нагадування: «нема на світі України, немає другого Дніпра»; викриття лакейського схиляння перед чужоземним і заклик: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь»; засудження конформізму (пристосуванства) значної частини української еліти: «Славних прадідів великих правнуки погані»; осуд комплексу меншовартості («Чого ви чванитеся, ви! сини сердешної Украйни...»); критичний перегляд національної історії з метою уникнути помилок дер­жавотворення у майбутньому («Прочитайте знову тую славу...»).

Особливість назви твору: Мертві — українські поміщики-кріпосники; живі — інтелігенція, про яку поет найбільше говорить у творі; ненароджені — простий народ, поневоле­ний, неготовий до участі в боротьбі. У заголовку цього твору ��втор зверта­ється не тільки до своїх сучасників, а й до «ненарожденних земляків», тобто до наступних поколінь українців — отже, й до нас. Він вчить, що наш поря­тунок -— у єдності всіх сил нації.

Епіграфом твору стали слова з Біблії: «Коли хто говорить: люблю Бога, а брата свого ненавидить — лжа оце». Шевченко таким епіграфом натякає на панів, які експлуатують кріпаків і водночас стверджують, що люблять народ. Цим самим поет порушує проблему лицемірства, фальшивого патріотизму, що ведуть згодом до зради, утрати своєї національної свідомості.

«Заповіт»

Рід літератури : лірика.

Вид лірики : патріотична (громадянська).

Жанр : ліричний вірш.

Віршовий розмір : хорей.

Тема : заклик до українського народу звільнитися від кайданів самодержавства, боротися за вільне життя, відстоювати інтереси простого люду.

Ідея : віра поета у світле майбутнє України.

Провідний мотив : заклик до українського народу звільнитися від кайданів самодержавства, боротися за вільне життя, відстоювати інтереси простого люду; віра поета у світле майбутнє України.

Композиція : за формою «Заповіт» — монолог. Складається із шести строф, що об’єднані попарно й утворюють ніби три сходинки, кожна з яких має свою провідну думку, певні ритми та інтонацію, а разом становлять гармонійну цілісність. Це розвиток-переживання ліричного героя про долю народу.

1. Експозиція: «Як умру, то поховайте... На Вкраїні милій...».
2. Зав’язка: «...Як понесе з України... Кров ворожу...».
3. Кульмінація: «...Вставайте, / Кайдани порвіте...».
4. Розв’язка: «...І мене... Не забудьте пом’янути / Незлим тихим словом».

Художні засоби :

1. Епітети: «степ широкий», «Вкраїна мила», «лани широкополі», «вража зла кров», «сім’ї великій… вольній, новій», «незлим тихим словом», «синєє море».
2. Повтори: «Як… було…», «реве ревучий», «в сім’ї…».
3. Символічними є образи: ревучий Дніпро, широкий степ, широкополі лани,— бо вони — свідки «козацької слави».

Пантелеймон Куліш

Народився 7 серпня 1819 року в містечку Воронежі Чернігівської губернії. Навчався в Новгород-Сіверській гімназії. а першим його літературним твором була оповідка «Циган», яку він витворив із почутої від матері народної казки. З кінця 1830-х років Куліш — слухач лекцій у Київському університеті. Дістав посаду викладача в Луцькому дворянському училищі. Згодом працює в Києві, у Рівному, а коли журнал «Современник» починає друкувати в 1845 році перші розділи його славетного роману «Чорна рада», запрошують його до столиці на посаду старшого вчителя гімназії і лектора російської мови для іноземних слухачів університету. Через два роки Петербурзька Академія наук посилає Куліша у відрядження в Західну Європу, куди він вирушає із своєю вісімнадцятирічною дружиною Олександрою Михайлівною Білозерською, з якою побрався 22 січня 1847 року. У Варшаві Куліша як члена Кирило-Мефодіївського товариства заарештовують і повертають до Петербурга. Його ув’язнили на два місяці в арештантське відділення шпиталю, а звідти відправили на заслання в Тулу. Після довгих клопотань здобув посаду у канцелярії губернатора, а згодом почав редагувати неофіційну частину «Тульских губернских ведомостей». У 1850-х повертається до Петербурга, де продовжує творити, хоча друкуватися деякий час він не мав права. Працюючи у Варшаві в 1864 — 1868 роках, з 1871 року у Відні, а з 1873 — у Петербурзі на посаді редактора «Журнала Министерства путей сообщения», він готує тритомне дослідження «История воссоединения Руси». В останні роки життя оселяється на хуторі Мотронівка поблизу Борзни Чернігівської губернії. Куліш багато перекладає, особливо Шекспіра, Гете, Байрона, готує до видання в Женеві третю збірку поезій «Дзвін». У змаганні знесиленого тіла з творчим духом і пішов Пантелеймон Куліш з життя 1897 року на своєму хуторі Мотронівка.

«Чорна рада»

Рід літератури : епос.

Жанр : (перший) історичний роман-хроніка.

Тема : зображення історичних подій у Ніжині 1663 р. — доби Руїни.

Головна ідея : викриття і засудження доби Руїни; утвердження думки про необхідність на­ціональної злагоди українців, про те, що провідною силою для розумної ор­ганізації українського суспільства є його національна еліта (культурна, осві­чена, здатна до мудрого державотворення).

Історична основа : події, що відбувалися в Україні в роки Руїни, коли після смерті Б. Хмельницького почалася боротьба за гетьманську владу. Україну тоді роздирали різні соціальні пристрасті й політичні орієнтації, що й призвели до «чорної» ради 1663 року (на раді, крім козацької старшини, була присутня також «чернь» — запорожці, селяни, міщани, тому її й названо «чорною»). Деякі претенденти на булаву думали не про долю України та її народу, а про власну вигоду. З цією метою вони зверталися по допомогу то до польської шляхти, то до тур­ків і татар, то до Москви. Україна була розколота. На Правобережжі правив польсько-шляхетський ставленик Павло Тетеря. На Лівобережжі України точилася запекла боротьба між кількома претендентами на гетьманування, серед них — переяславський полковник Яким Сомко, обраний на старшинській раді в Козельці наказним гетьманом, хоч російський цар і не затвердив його, та кошовий отаман Запорозької Січі Іван Брюховецький. 27-28 червня 1663 року в Ніжині відбулася «чорна» рада, за підсумками якої гетьманом було обрано Брюховецького, а Сомка покарано. Пишучи роман, письменник спирався на численні документи, наукові джерела, літописи, зокрема «Літопис Самовидця». У романі діють реальні історич­ні особи — Яким Сомко, Василь Золотаренко, Павло Тетеря, Матвій Гвинтовка, Вуяхевич.

Головні герої : наказний гетьман Лівобережжя, переяславський полковник Яким Сомко, правобережний гетьман Павло Тетеря, ніжинський полковник Василь (Васюта) Золотаренко, кошовий отаман Запорозької Січі Іван Брюховецький, запо­розький козак, курінний отаман Кирило Тур; полковник і панотець Шрам, його син Петро Шраменко; колишній козак, господар хутора Михайло Чере­вань, його дружина Меланія і донька Леся; Божий чоловік.

Композиція : роман складається з вісімнадцяти частин, у ньому наявні дві сюжетні лінії: головна — політична (вибори гетьмана) і другорядна (любовна). Оригінальним композиційним прийомом (стрижнем) у творі є романтичний образ до­роги, якою полковник Шрам і його син їдуть із Правобережної України на Лівобережну до наказного гетьмана Якима Сомка.

1. Експозиція: зображення історичної епохи, у якій відбуватимуться події твору, знайомство з головними героями роману.
2. Зав’язка: прагнення Шрама підтримати на раді Я. Сомка, подолати розбрат і безлад серед козацтва.
3. Кульмінація: проведення «чорної» ради, за підсумками якої І. Брюховець­кий — гетьман, Я. Сомко — в’язень. Розв’язка: смерть Я. Сомка, І. Шрама; одруження Петра з Лесею.

Композиція роману насичена пригодницькими елементами. Зокрема це епі­зоди з викраденням Лесі, лицарський двобій, запорозькі суд і кара.

Проблематика : незалежності України; патріотизму і зради; ролі державного діяча; ставлення влади до народу; боротьби добра і зла; батьків і дітей; кохання і подружнього щастя; людини і народної моралі; козацтва, Запорозької Січі, її місця в історії; вірності обов’язку, козацької честі; цінності людського життя.

Іван Нечуй-Левицький

Народився 25 листопада 1838 року в м. Стеблеві Київської губернії, в сім’ї сільського священика. У 7 років віддали в науку до дядька, який вчителював у духовному училищі при Богуславському монастирі. У 14 років вступив до Київської духовної семінарії, де навчався з 1853 по 1859 рік. Закінчивши семінарію, рік хворів, а потім деякий час працював у Богуславському духовному училищі викладачем. 1861 року вступає до Київської духовної академії. 1865 року закінчує академію із званням магістра, але відмовляється від духовної кар’єри й викладає російську мову, літературу, історію та географію в Полтавській духовній семінарії в гімназіях Каліша та Седлеця. Одночасно з педагогічною діяльністю починає писати. З 1873 року працює у Кишинівській чоловічій гімназії викладачем російської словесності, де очолює гурток прогресивно настроєних учителів. Потрапляє під таємний нагляд жандармерії. 1885 року І.Нечуй-Левицький йде у відставку й перебирається до Києва, де присвячує себе винятково літературній праці. До кінця життя І. Левицький жив майже у злиднях. Останні дні провів на Дегтярівці, у так званому «шпиталі для одиноких людей», де й помер без догляду 2 квітня 1918 року.

«Кайдашева сім’я»

Літературний рід: епос.

Жанр: соціально-побутова повість.

Тема : змалювання побуту й психології українських селян у перші десятиріччя після скасування кріпацтва, з усіма його складнощами й суперечностями на прикладі однієї родини.

Головна ідея : засудження індивідуалізму егоїстичних натур і норм народної моралі, що є головними причинами духовної роз’єднаності в родині.

Проблематика : батьків і дітей; сімейних стосунків; виховання; народної моралі; віри в Бога; людської гідності; добра і зла.

Головні герої: Маруся Кайдашиха, Омелько Кайдаш, Карпо, Мотря, Лаврін, Мелашка.

Прототип сім’ї Кайдашів - сім’я Мазурів із кутка Солоний

Місце дії: село Семигори

Композиція: 9 розділів

Сюжет:

1. Експозиція – опис села Семигори, портрети головних героїв, розмова Карпа та Лавріна про одруження.
2. Зав’язка – одруження Карпа з Мотрею
3. Розвиток дії - постійні сутички в родині, одруження Лавріна з Мелашкою, проща Мелашки до Києва, смерть Омелька Кайдаша, розподіл спадщини.
4. Кульмінація – сутичка Мотрі з Марусею, внаслідок якої Маруся втратила око.
5. Розв’язка – примирення двох сімей після того, як засохла груша.

Особливості повісті:

• Перший в українській літературі твір, який зображує життя української сім’ї в пореформений період.
• Зображення руйнування патріархальних відносин на селі та в сім’ї (син піднімає руку на батька).
• Діалоги в повісті рухають і розгортають дію.
• Всі епізоди виписані в гумористично-сатиричному плані.
• У повісті згадується понад 30 релігійних свят
• Повість багата фразеологізмами.

Панас Мирний (Рудченко)

Народився 13 травня 1849 року в родині бухгалтера повітового казначейства в місті Миргороді на Полтавщині. Після кількох років навчання в Миргородському парафіяльному, а потім у Гадяцькому повітовому училищі чотирнадцятилітній хлопець йде на роботу. Чиновницька служба почалася в 1863 році в Гадяцькому повітовому суді. Наступного року він переходить у повітове казначейство помічником бухгалтера, а згодом, після короткочасного перебування в Прилуках, займає цю ж посаду в Миргородському казначействі. З 1871 року Панас Рудченко живе і працює в Полтаві, займаючи різні посади в місцевій казенній палаті. Перші його твори (вірш «Україні» та оповідання «Лихий попутав»), підписані прибраним ім’ям Панас Мирний, з’явилися за кордоном, у львівському журналі «Правда» в 1872 році. Ще 1875 року в співавторстві з братом Іваном Біликом було закінчено роботу над романом «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» , в зв’язку з так званим Емським указом твір не був опублікований і вперше з’являється в Женеві у 1880 році. Ще за молодих років він був зв’язаний з революційним визвольним рухом, з 1875 року брав участь у нелегальній роботі революційного гуртка «Унія». Коли 1914 року було заборонено вшанування пам’яті Шевченка, письменник у відозві, написаній з цього приводу, висловлює глибокий протест і обурення діями російської влади. Після встановлення Радянської влади в Україні Мирний, незважаючи на свій похилий в��к, іде працювати в Полтавський губфінвідділ. Помер Панас Мирний 28 січня 1920 року.

«Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Літературний рід: епос.

Жанр : соціально-психологічний роман-епопея (співавторство з братом Іваном Біликом).

Інша назва (авторський підзаголовок): «Пропаща сила».

Тема : зображення життя та боротьби українського селянства проти соціального гноблення, зокрема кріпосництва, напередодні і під час реформи 1861 року; зображення життя і еволюції Чіпки Варениченка.

Ідея : соціальні умови вмотивовують вчинки героїв роману, штовхають їх на слизьку дорогу.

Композиція : Роман складається з чотирьох частин, кожна з яких відповідно поділяється на дрібніші розділи. Ці розділи становлять так звану «зовнішню» композицію твору.

• I частина розповідає про дитинство та юність Чіпки.
• II частина присвячена сторічній історії села Піски.
• III частина знайомить зі складною долею селянина-бунтаря.
• IV частина завершує трагедію Чіпки Варениченка.

Історія написання : нарис «Подорож (подоріжжя) від Полтави до Гадяча»; повість «Чіпка»; роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» .

Прототип Чіпки – Василь Гнидка.

Місце дії – село Піски.

Час – понад 150 років.

Головні герої : Чіпка, його мати Мотря («найбільш трагічний жіночий об��аз української літератури»); батько – Іван Варениченко (Хрущ, Хрущов, Притика); Оришка – бабуся Чіпки; Максим Ґудзь, Матня, Лушня, Пацюк – «Пропаща сила»; Явдоха (Явдошка) – дружина Максима; пани Польські; чиновництво – Порох, Чижик; Галя («польова царівна») – дружина Чіпки, Грицько – друг дитинства Чіпки; Христя – дружина Грицька.

Проблематика : Людина і суспільство; Батьки і діти; Добро і зло; Народна мораль; Жіноча доля; Кріпацька неволя; «Пропаща сила»; Хабарництво.

Іван Карпенко-Карий ( Іван Карпович Тобілевич )

Псевдонім «Карпенко-Карий» поєднує в собі ім’я батька та улюбленого літературного персонажа Гната Карого — героя п’єси Т.Шевченка «Назар Стодоля».

Народився 17 вересня 1845р. в родині зубожілого дрібного шляхтича, управителя поміщицького маєтку. Навчався в Бобринецькому повітовому училищі, з 1859 р. працював писарчуком станового пристава в містечку Мала Виска, пізніше — канцеляристом міської управи. У 1864р. на службі в повітовому суді. У 1865р. переїхав до Єлисаветграда, де працював столоначальником повітового поліцейського управління, брав участь у аматорських виставах О.Тарковського, став членом нелегального народовольського гуртка Опанаса Михалевича. У 1870 р. одружився з Надією Карлівною Тарковською. Мав 7 дітей. У 1881р. втратив дружину Надію, наступного року померла дочка Галина. У 1883р. в альманасі «Рада» надрукував оповідання «Новобранець», підписане псевдонімом Гнат Карий. За неблагонадійність був звільнений із посади секретаря поліції. Вступив до театральної трупи М.Старицького. У 1883р. одружився з Софією Дітковською, хористкою трупи М.Старицького. У 1884р. заарештований і засланий до Новочеркаська. У 1886р. у Херсоні вийшов перший «Збірник драматичних творів» І.Карпенка-Карого. У 1888р. вступив до трупи свого брата Миколи Садовського, пізніше — до трупи іншого брата — Панаса Саксаганського. У 1890р. вступив до товариства українських артистів, написав комедію «Сто тисяч». 1900–1904 — створив власну трупу. 15 вересня 1907 року Карпенко-Карий помер після тяжкої хвороби у Берліні, куди їздив на лікування.

Корифей (з грецької мови) - це керівник хору або заспівувач.

1882 р. - Марко Кропивницький створив у Єлисаветграді (нині Кіровоград) першу українську професійну трупу (Театр корифеїв). У 1883 році в Одесі трупа відкрила сезон п'єсою "Наталка Полтавка" І. Котляревського.

До складу трупи увійшли: М. Заньковецька, Іван Карпенко-Карий, М. Садовський, П. Саксаганський, Марія Садовська-Барілотті. Багато сил театру також віддав драматург М. Старицький.

Труднощі, з якими довелося зіткнутися українському професійному театру:

1. Емський указ 1876 року, який забороняв виставляти п'єси українською мовою.
2. Українські народні пісні виконувалися французькою мовою.
3. На сцену не допускалася перекладна драматургія.
4. Усі ролі представників вищих верств мали виконуватися російською мовою.
5. Заборонялося відтворення історичних подій, які б нагадували колишні вольності.
6. Зміст п'єс міг торкатися лише селянського побуту або кохання.
7. Разом з українською п'єсою мала виставлятися російська на стільки ж актів.
8. Тяжке матеріальне становище.

У 1885 році театральна трупа розділилася: М. Старицький відокремився від М. Кропивницького.

1907 р. - М. Садовський відкриває постійний український театр.

«Мартин Боруля»

Літературний рід : драма.

Художній напрям : реалізм.

Жанр : трагікомедія.

Тема : зображення нестримного потягу багатих селян дорівнятися у своєму статусі до дворянства.

Ідея : висміювання намагань простої людини вибитися у дворяни, хибно думаючи, що цим можна винищитися над іншими.

Головні герої : заможний селянин Мартин Боруля, його дружина Палажка, їх діти Марися і Степан, друг родини Гервасій Гуляницький, його син Микола, наречений Марисі Націєвський, Красовський (пан, з яким судиться Мартин Боруля), повірений Трандалєв.

Проблематика : людської гідності, усвідомлення щастя, праці, батьків і дітей, кохання і сімейного щастя.

Композиція : комедія в 5-ти діях. Події відбуваються протягом кількох тижнів.

1. Експозиція — знайомство з родиною Мартина Борулі.
2. Зав’язка — домовленість Борулі із повіреним Трандалєвим про апеляцію щодо визнання Мартина дворянином. Розвиток дії – батькова наука синові, дочці Марисі. Зустрічі Марисі з нареченим Миколою. Відмова Борулі сватам від Миколи. Зневажливе ставлення економа поміщика Красовського. Повернення з міста Омелька, крадіжка коней і майна. Приїзд жениха Націєвського, його втеча із заручин, помста Борулі. Поміщик Красовський виганяє родину Мартина із села.
3. Кульмінація – відмова у дворянстві.
4. Розв’язка – Мартин Боруля спалює бумаги про дворянство.

Іван Франко

Народився 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі в Східній Галичині в родині селянина-коваля. Навчався спочатку в школі села Ясениця-Сільна (1862–1864), потім у так званій нормальній школі при василіанському монастирі у Дрогобичі (1864–1867). У 1875 році закінчив Дрогобицьку гімназію. Восени 1875 р. став студентом філософського факультету Львівського університету. Перші літературні твори — вірш «Народна пісня» (1874) і повість «Петрії і Довбущуки» (1875) були надруковані в студентському часописі «Друг». Активна громадсько-політична й видавнича діяльність та листування з Михайлом Драгомановим спричинили арешт письменника за звинуваченням у належності до таємного соціалістичного товариства. У 1880 р. вдруге заарештовують, обвинувачуючи в підбурюванні селян проти влади. У 1881 р. став співвидавцем часопису «Світ», після закриття (1882) якого працював у редакції часопису «Зоря» й газеті «Діло». В травні 1886 р. взяв з Ольгою Хоружинською шлюб у Павлівській церкві Колегії Павла Галагана. У 1888 р. деякий час працював у часописі «Правда». Зв’язки з наддніпрянцями спричинили третій арешт (1889) письменника. У 1890 р. за підтримки М. Драгоманова стає співзасновником Русько-Української Радикальної Партії. З 1908 р. стан здоров’я значно погіршився, однак він продовжував працювати до кінця свого життя. Помер 28 травня 1916 р. у Львові.

«Захар Беркут»

Рід літератури: епос.

Жанр твору : історична повість.

Тема : розповідь про те, як волелюбний народ Руської землі боронив свою батьків­щину від монгольської навали.

Ідея : возвеличення патріотизму, мужності, рішучості, винахідливості, уміння дола­ти перешкоди, боротися з труднощами; засудження підступності, зради, жаді­бності, жаги до збагачення за рахунок інших.

Герої : Захар Беркут — знахар, ватажок тухольської громади, добрий, волелюбний, чесний, досвідчений, шанує традиції і богів, служить інтересам народу, закли­кає до єдності та згуртованості в боротьбі з ворогом, патріот. Усе життя від­дав служінню громаді. Замолоду три роки вчився лікарської справи в монаха Акинтія та подорожував Руссю. Максим Беркут — молодший син Захара, перейняв ідеали батька, закоханий у боярську дочку Мирославу. Тугар Вовк — боярин, якому князь подарував землі Тухольщини. Вважає себе вищим за громаду і хоче нав’язати нові порядки. Відмовляється віддавати Мирославу заміж за Максима, бо переконаний, що простий смерд не гідний боярської дочки. Видав монголам плани руської дружини напередодні битви на Калці. та знову стає зрадником, приводячи монголів до Тухлі. Мирослава — дочка Тугара Вовка. Не поділяє батькових упереджень і відповідає Максимові взає­мністю. Невдало відмовляє батька від зради, і сама переходить на бік тухольців. Бурунда — монгольський воєначальник, що вирізняється силою та жорс­токістю. Веде десятитисячне військо на тухольський перевал.

Композиція : повість «Захар Беркут» має цікавий основний сюжет, у якому поєднуються дві сюжетні лінії: історична (напад монголо-татар) і особиста (кохання Максима й Мирослави). Сюжет доповнюють доволі вагомі позасюжетні елементи. Наприклад, у творі є приховане повторення епізоду повісті — йдеться про загибель війська за­гарбників у долині. Мешканці селища заблокували гірський потік, наслідком чого стала повінь, у якій загинули всі вороги. Схожу легенду ми знаходимо на початку твору. Максим розповідав її Мирославі й боярину. У давні часи на місці їхньої долини було велике «закляте» озеро. У ньому не водилося жодної живої істоти, а вода була отруєна. Опікувалася тим озером Морана, богиня смерті. Якось цар велетнів, що жили поряд із цим озером, посварився з боги­нею і вдарив чарівним молотом об скелю. Скеля зруйнувалася, і все озеро витекло. Після цього почався розквіт долини, а ображена Морана перетворила царя на великий камінь, який усі мешканці долини називали Сторожем. І по­бутувала ще одна легенда, згідно з якою скам’янілий цар велетнів оберігав село від неприємностей і мав допомогти у найскрутнішу хвилину. Сталося так, як передбачало це повір’я. Мешканці завалили велику кам’яну брилу, Ст��рожа, і нею перекрили гірський потік. Уся вода затопила долину, створи­вши тим самим нове озеро, у якому загинув ворог. Якщо за легендою вода була отруєна, то тепер була заповнена вбитими монголами, що також можна вважати отрутою. Письменникові вдалося створити дуже реальний світ, використавши захопли­вий сюжет у поєднанні з неперевершеними описами природи. Автор зумів показати внутрішній світ героїв, пояснити й умотивувати їхні вчинки за до­помогою діалогів, монологів. І. Франко продемонстрував свою неабияку осві­ченість в історії й історичних деталях та подробицях, адже чітко змалював особливості життя Карпатської Русі в XIII столітті. Проблематика : патріотизму, захисту рідної землі; морального вибору; єдності, згуртованості народу, що є запорукою перемоги; гармонії людини і природи; кохання, вірності, самопожертви; стосунків батьків і дітей.

«Чого являєшся мені у сні ?..»

Рід літератури: інтимна лірика.

Жанр: ліричний вірш.

Віршовий розмір: ямб.

Художній напрям: модернізм (неоромантизм).

Тема : відображення внутрішнього світу закоханної людини, ії думок та страждань.

Ідея – заклик шукати своє кохання та кохати всупереч усім бідам, не дивлячись ні на що.

Художні засоби :

1. Епітети: «чудові очі… ясні»; «дно студене»; «зарево червоне»; «довгими ночами»; «щастя молодого»; «дива золотого».
2. Порівняння: «очі…, немов криниці дно студене»; «уста…, мов зарево червоне»; «серце…, неначе перла у болоті», Метафори: «докір займається і …тоне у тьмі»; «ти серце надірвала»; «вирвала ридання голосні»; «свій біль, свій жаль, свої пісні у серці здавлюю на дні».
3. Повтори : «В житті мене ти знать не знаєш, хоч знаєш, добре знаєш, як я люблю тебе без тями, як мучусь Довгими ночами і як літа вже за літами свій біль, свій жаль, свої пісні у серці здавлюю на дні…»
4. Примітки: Це зворушливий монолог-сповідь, складається з трьох частин: перші дві починаються риторичним запитанням, третя — риторичним запереченням. Вірш вражає відображенням внутрішньої боротьби, душевних мук лірич­ного героя, у яких він торкається найглибших струн серця людини, возве­личує найпрекрасніше з людських почуттів — кохання. Поезія має автобіо­графічні мотиви, є однією з перлин світової інтимної лірики. Вірш увійшов до славетної збірки «Зів’яле листя», виданої 1896 року. Покладений на музику композитором К. Данькевичем, він став популярним романсом.

«Мойсей»

Літературний рід: ліро-епос.

Жанр: філософська поема.

Віршовий розмір поеми: анапест (пролог написано ямбом).

Тема: зображення «смерті Мойсея як пророка, не признаного своїм народом» — так визначає тему сам автор і далі наголошує: «ця тема в та­кій формі не біблійна, а моя власна, хоч і основана на біблійнім опові­данні».

Головна ідея: заклик вірити у свій народ, у своє майбутнє, позбутися рабської психології й будувати нове життя. Головні герої: ліричний герой, Мойсей, князь конюхів Єгошуа; Єгова (Бог); єврейський народ; супротивники Мойсея — Датан і Авірон; де­мон пустелі Азазель.

Проблематика: Буття особи і нації; Воля і рабство; Життя і смерть.

Композиція: поема складається з прологу і двадцяти пісень.

Сюжет твору: сорок років єврейський народ, який вийшов з єгипет­ської неволі, шукав землю обітовану, але за лічені дні до досягнення ба­жаного краю він зневіряється і втрачає оптимізм — у високу світлу мрію вірить лише провідник народу Мойсей — Датан і Авірон пропонують за­кидати Мойсея камінням — Мойсей виходить на широкий майдан, стає на камінь і виголошує промову (невже доведеться розтоптати, «як гнилу колоду», того, кого «батьки звали батьком народу»?) — Мойсей застері­гає народ від Божого гніву, адже йому долею написано йти вперед — Мойсей розповідає притчу про дерева й розтлумачує її зміст — Авірон насміхається й наводить контраргументи (він не вірить у Єгову й пропо­нує євреям поклонятись іншим богам — Ваалу й Астарті) — Датан почав звинувачувати Мойсея (євреїв з Єгипту вийшло сотні тисяч, а сьогодні залишилася «жменька») і закликав народ закидати камінням пророка, проте ніхто не наважився зробити це — юрба виганяє з табору Мойсея, пророк підкоряється, прощається з народом і йде у степ — Мойсей звер­тається до Бога, але у відповідь чує голос злого духа пустелі Азазеля, котрий намагається довести йому марність справи, якій пророк присвя­тив життя — Мойсей упадає в розпач, і на якусь мить його охоплюють сумніви — у цей час з’являється Єгова й пояснює Мойсею, для чого він нині» сипів Ізраїлю з Єгипту — оскільки Мойсей «па момент» засумні­вався, йому призначено, уже побачивши обіцяний край, не ступити до нього і вмерти перед самим порогом своєї мети — вихор у степу, раптом в оточенні парубоцтва з’являється князь конюхів Єгошуа й закликає єв­реїв до походу, до бою, ще мить — і всі зірвуться й ліниві кочівники перетворяться на завойовників, героїв, Авірона поб’ють камінням, а Дата-на повісять.

Далі буде...