Українська література
December 25, 2019

ТЕМА 4 : «ЛІТЕРАТУРА ХХ СТ.»

 

Модернізм – мистецький напрям, тип світосприймання, який виник у ХІХ ст. і утвердився у духовності та культурі.

Ознаки :

  • інтуїтивність (логічність);
  • індивідуалізм (зосередження на «я»);
  • посилена увага до психологізму;
  • використання символів;
  • незалежність характеру людини від умов її життя;
  • потужний ліризм;
  • глибокий естетизм;
  • умовність;
  • волюнтаризм (воля);
  • ідеологічність.

Основні течії : імпресіонізм, неоромантизм, неокласицизм, символізм, експресіонізм, неореалізм, футуризм, сюрреалізм.

Етапи модернізму :

1.декаданс (занепад) – І.Франко, М.Вороний;

  • фаталізм (страх перед життям);
  • песимізм (панування у світі зла)

2.модернізм (Леся Українка, Л.Костенко, В.Симоненко, В.Стус).

3.авангардизм

Напрямки модерної прози :

  • імпресіонізм (емоції всередині людини; М.Коцюбинський «Intermezzo», «Тіні забутих предків», О.Кобилянська «Земля»);
  • експресіонізм (емоції ззовні; В.Стефаник «Кам’яний хрест»);
  • неоромантизм (акцент на почуттях, інтелігенції, уникання теми села; В.Винниченко);
  • символізм (використання символів; О.Кобилянська «Царівна», «Людина», «Valse Mеlancolique»).

У 1907р. в Києві перший український театр М.Садовського; «Молодий театр» Леся Курбаса.

Композитори : М. Леонтович, К.Стеценко.

Художники : О.Мурашко, Г.Нарбут.

Письменники : П.Мирний, І.Нечуй-Левицький, О.Пчілка, М.Старицький, М.Кропивницький, Б.Грінченко, О.Кобилянська, О.Олесь, М.Вороний, Б.Лепкий, В.Винниченко.


Михайло Коцюбинський

-народився 17 вересня 1864 у Вінниці. Віддали до початкової школи (1875 — 1876). Навчався в духовному училищі у Шаргороді (1876 — 1880). Після закінчення Шаргородської семінарії у 1880 Михайло Коцюбинський поїхав до Кам’янця-Подільського, маючи намір навчатися в університеті, але ця мрія не здійснилася. У 1886–1889 він дає приватні уроки і продовжує навчатися самостійно, а 1891-го, склавши іспит екстерном при Вінницькому реальному училищі на народного учителя, працює репетитором. Почав друкуватися в 1890 р. — львівській дитячій журнал «Дзвінок» опублікував його вірш «Наша хатка». У 1892–1896 був у складі Одеської філоксерної комісії. Потім працював у Криму. Згодом переїхав у Чернігів, де займав посаду діловода при земській управі. В Чернігові зустрів Віру Устимівну Дейшу, закохався, і вона стала його дружиною — вірним другом та помічником. Постійні матеріальні нестатки, конфлікти з владою та ще постійна зажура долею коханої жінки, Олександри Іванівни Аплаксіної, молодшої за нього на 16 років. У 1907 р. з анонімного листа дружина дізналася про стосунки чоловіка з Аплаксіною та примусила його дати слово не кидати родину. 1911 р. «Товариство прихильників української науки і штуки» призначило довічну стипендію в розмірі 2000 крб. на рік, щоб він міг звільнитись зі служби. Проте письменник почував себе дедалі гірше. Його мучили астма і туберкульоз. Навесні 1913 Михайла Михайловича Коцюбинського не стало.

 

«Тіні забутих предків»

Літературний рід: епос.

Жанр : повість.

Тема : зображення життя гуцулів у Карпатах на межі 19 – 20 ст. у гармонії з природою, традиціями і звичаями, з язичницькими й християнськими віруваннями.

Ідея : оспівування високого й красивого почуття – кохання. Поштовх для написання: перебування М. Коцюбинського в селі Криворівня (Івано-Франківська область), під час якого він отримав багато вражень від життя, звичаїв і обрядів гуцулів.

Інші назви: Тіні минулого, Голос віків, Відгомін Предковіку, Дар Предків забутих

Головні герої :

  • Іван Палійчук — дев’ятнадцята дитина у родині. Не відчуваючи себе комфортно серед людей, часто втікає в ліс. Добре знається на травах ще з семи років. Згодом знайомиться із Марічкою, дівчинкою з ворожого роду. Між дітьми зав’язується дружба, а згодом — кохання. Після смерті батька хлопець змушений іти працювати на полонину, і коли повертається, дізнається, що Марічка загинула. З великого горя Іван йде в ліс і там живе шість років. Потім повертається додому, одружується з Палагною. Закінчується його життя зустріччю із нявкою в образі Марічки. Іван йде за нею в ліс без страху, але мара зникає при появі чугайстра, доброго лісового духа. Потім Іванові вчувається її голос, і він, слідуючи за ним, падає з гори.
  • Марічка Гутенюк — кохана Івана. Познайомилася з Іваном ще з малечку. Поетична душа, складає і співає пісні, в той час як Іван грає на флоярі. Передчуває, що щасливо жити їм разом не судилося. Згодом, коли Іван пішов в найми, гине в Черемоші під час повені.
  • Палагна — дівчина з багатого роду, добра господарка. Але вона не була вдоволена своїм мрійливим чоловіком, який все більше любив пасти маржинку, а не ходити коло хати. Не розуміла вона й Іванових пісень. Палагна стає коханкою сусіда Юри.
  • Юра — мольфар, людина, наділена надприродними здібностями. Йому під силу відігнати градову хмару чи, навпа­ки, викликати дощ, урятувати худобу чи звести людину — залеж­но від обставин та уподобань. Стає коханцем Палагни і прагне звести чарами Івана зі світу.

Сюжет :

На початку твору розповідається про закохану молоду пару — Івана та Марічку. Вони належали до ворогуючих гуцульських родів Палійчуків і Гутенюків, боротьба між якими тривала уже давно. Проте це не стало на заваді їхньому коханню. Згодом Іван тривалий час змушений перебувати в наймах на полонині, а повернувшись він дізнається про смерть Марічки. Іван важко переживає загибель коханої. Одружився з Палагною та почав «ґаздувати». З часом Палагна стала «любаскою» сусіда Юри. Іван про це знав, проте йому було байдуже, тому що він не міг забути Марічку та змиритися з болем. Якось хлопець пішов у гори й почув там голос Марічки, попрямував за ним і зустрів кохану у вигляді мавки. Після короткої розмови вона зникла, натомість Іван зустрів чугайстра і спробував відволікти його, запросивши у танок, щоб Марічка могла якнайдалі утекти. Після танцю з лісовиком головний герой пішов за голосом коханої і зірвався в урвище. Наступного дня його ледь живого знайшли пастухи. Згодом він помер, і його поховали за місцевими звичаями (з танцями і розвагами).

Проблематика : гармонія між людиною та світом природи; життя і смерть, добро і зло, язичництво і християнство, сила кохання і неможливість жити без нього, вплив мистецтва на людину, роль праці в житті людини, стосунки батьків і дітей.

Сюжет повісті перегукується з трагедією Шекспіра “Ромео і Джульєтта”. Палійчуки і Гутенюки ворогують так само, як Монтеккі та Капулетті. Діти з ворожих родів кохають одне одного. Вкінці герої гинуть. У повісті широко використовуються діалектичні слова.
У 1964 році режисер Сергій Параджанов та оператор Юрій Іллєнко зняли однойменний фільм.

Композиція твору:

Експозиція: зображення карпатської природи — збирання гуцульських родин на Храмове свято до церкви — бійка між родинами Гутенюків і Палійчуків на ґрунті давньої, незапам’ятної неприязні.

Зав’язка: знайомство малих Івана й Марічки.

Розвиток дії: зустрічі малих Івана та Марічки, які пасуть скотину — малий Іван вирізає флояру й підслуховує мелодію Чугайстира — зародження кохання й стосунків юних Івана та Марічки — Іван прощається з Марічкою перед тим, як іти на кілька місяців на пасовище — перебування Івана на полонині — повернення Івана, який довідується, що Марічка втопилася — пошуки Іваном Марічки, зникнення його на 6 років — повернення Івана та його одруження на нелюбій Палагні — господарювання Івана й Палагни, «гуляння» Палагни в корчмі — Палагна проводить таємний обряд перед Великоднем і перша її зустріч із мольфаром — Палагна спостерігає битву Юра з грозовою хмарою — Палагна стає любаскою мольфара й нехтує Іваном — бійка Івана з мольфаром — Іван іде в гори, де його починає зводити нявка, яка набула вигляду Марічки — Чугайстир наздоганяє нявку — Іван грає на флоярі, щоб примусити танцювати Чугайстира й тим урятувати нявку.

Кульмінація– нявка повертається й заводить Івана до прірви — понівечений Іван помирає.

Розв’язка: похорони Івана: сумна частина + веселощі.

 

«Intermezzo»

Літературний рід: епос.

Жанр : новела.

Форма: монолог.

Присвята : кононівським полям.

Стиль – модернізм.

Течія – імпресіонізм.

Тема : зображення взаємодії митця і суспільства.

Ідея : утвердження думки, що людина щаслива лише в гармонії з природою, а митець відіграє важливу роль у суспільстві.

Образи М. Коцюбинський визначає у новелі Інтермеццо, що не є за жанровою ознакою драматичним твором.

Назви дійових осіб:

  • Моя утома (зневіра, надломленість, депресія, розчарування);
  • Ниви у червні (ниви в червні тільки починають набирати сили; символізують життєву енергію, а її так не вистачає головному герою);
  • Сонце (символ вічності, космічної енергії, сили);
  • Три білих вівчарки. (Оверко -“селянин”; Пава – “дворянин”, Трепов – “міністр внутрішніх спрів”)
  • Зозуля( символ, що втілює надію і життя; образ часу);
  • Жайворонки (символ творчого піднесення);
  • Залізна рука міста (потяг і саме місто, що вторгається в життя особистості);
  • Людське горе (становище народу);
  • Образ ночі (символ краси, одухотвореної Богом);
  • Образ білих мішків (образ повішених людей).

Сюжет новели — безфабульний: за його основу взято не подієву інтригу, а характерну для імпресіонізму гру настроїв. В «Intermezzo» вони проходять через три фази:

ДЕПРЕСІЯ. Вона викликана великою душевною втомою ліричного героя, який перебуває в конфлікті з самим собою. Михайло Коцюбинський показує людину, захоплену виром історичних подій, поставлену у ситуацію морального і громадянського вибору. Психічний злам, що під впливом цих подій відбувається в душі героя, змінює його ціннісні орієнтації, руйнує внутрішню рівновагу, призводить до роздвоєння особистості, стає основою психологічної драми. Ліричний герой новели — надломлений інтелектуал-митець, який втомився від “незліченних «треба» і безконечних «мусиш», від болю й мерзенних вчинків людей, від жаху, бруду їхнього існування, виривається із полону «сього многоголового звіра», їдучи з міста в українське село. Прагнучи спокою й самотності, герой опиняється в майже повному безлюдді, наодинці з природою. Проте навіть там він не може відігнати спогадів про повішених, про розправи над людьми, що боролися за землю і волю; про це йому нагадують навіть клички вівчарок, викликаючи болісні асоціації.

СПОКІЙНО-СПОГЛЯДАЛЬНИЙ СТАН. Цей стан з’являється під впливом гармонії, якої сповнене життя природи. А природа в новелі — щось більше, ніж просто тло. Вона одухотворена, недарма ж на початку твору письменник подав перелік «дійових осіб», серед яких є і «Ниви в червні», і «Сонце», і «Зозуля», і «Жайворонки». Перебуваючи серед розкішної природи, герой поступово звільняється від песимізму. Він гладить руками «соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі», милується волошками, вдихає пахощі «білої піни гречок», і п’є «теплий зцілющий напій сонця», слухає пісню жайворонка. Це додає йому сил, відчуття якнайтіснішого зв’язку із землею. Так починається його одужання.

ОБУРЕННЯ, ГНІВ, НЕТЕРПІННЯ. У чарівну мелодію кононівських полів і небес вриваються дисонанси, викликані контрастом між прекрасною природою і потворною реальністю людського життя. Одним із таких є зустріч із селянином-трудівником, (кульмінація), розмова з яким викликає в митця і співчуття, і справедливе обурення, й гнів; пробуджує нове бажання до творчості й боротьби. Ліричний герой прощається з нивами і йде «між люди», в місто, служити своєю творчістю народові: «Душа готова, струни тугі, налагоджені, вона вже грає». Таким чином, у новелі зображено еволюцію внутрішнього стану митця, зміну його настроїв у ставленні до людей — від цілковитої байдужості, роздратування, навіть ненависті — до співчуття, готовності активно діяти на благо суспільства. Отже, головною думкою твору є усвідомлення того, що інтелігент, митець не може бути самотнім, він повинен служити своєю творчістю народові, частиною якого він є.


Василь Стефаник

Народився 14 травня 1871 року в селі Русів Івано-Франківської області в сім’ї заможного селянина. У 1880 р. батько віддав до другого класу початкової школи в Снятині. Навчався у Снятинській міській школі, потім у польських гімназіях у Коломиї та Дрогобичі. Був виключений з Коломийської гімназії через участь у «Покутській трійці». По закінченні Дрогобицької гімназії вступив до медичного факультету Краківського Університету. Поступово втрачав зацікавлення медициною і зрештою у 1900 покинув університет. У 1904 р. одружився на дочці священика Ользі Гаморак мав трьох синів. У 1910 р. перейшов батьківський спадок у рідному селі, куди він переїхав і де прожив до кінця життя. Перші літературні спроби припадають на роки навчання в гімназії; 1897 в чернівецькій газеті «Праця» надруковано кілька його новел з життя покутського села. Засновує читальні «Просвіти», як член Радикальної партії агітує на виборах, виголошує палкі промови на вічах, 1908–1918 працює послом австрійського парламенту. 1916 Стефаник повертається до літературної творчості, яка триває до 1933. Радянський уряд з пропагандивною метою призначив йому в 1928 персональну пенсію, від якої, Стефаник у 1933 відмовився, коли довідався про штучно створений голод і переслідування української інтелігенції. Внаслідок чого його в УРСР аж до 1939 перестали згадувати. Відтоді його видають сфальшовано, представляючи як прихильника радянського ладу. Помер 7 грудня 1936 року.

 

«Камінний хрест»

Рід літератури: епос.

Жанр : психологічна новела (сам автор назвав свій твір студією, тобто художнім дослідженням внутрішнього світу головного героя).

Тема : еміграція галицького селянства на американський континент на межі XIX- XX ст.

Ідея : єдність селянина з рідною землею.

Герої : Іван Дідух, його дружина Катерина, їхні діти, кум Михайло, селяни.

Композиція : новела складається із семи розділів.

Експозиція: розповідь про повернення Івана Дідуха з 10 років служби у війську, про горб, що залишився йому в спадок. Тяжка праця на горбі.

Зав’язка: прихід гостей до хати Івана. Прощання з односельцями. Зізнання Івана у тому, що самому тоскно на душі. Екскурс у минуле: розповідь Івана про те, як сини дійшли думки про виїзд. «Два роки нічого в хаті не го­ворилось, лише Канада та й Канада...». Він дуже жалкує, що молодь не хоче триматися землі своїх пращурів.

Розвиток дії: гості пригощаються, ведуть розмови. Іван з Михайлом співа­ють, як у молоді літа.

Кульмінація: син нагадує батькові, що час виходити. Люди плачуть: «...Ціла хата заридала. Як би хмара плачу, що нависла над селом, прірвалася, як би горе людське дунайську загату розірвало — такий був плач». Іван із дружи­ною пускаються в танець — власне кульмінаційний епізод, — від якого «люди задеревіли», у якому вилився назовні весь розпач прощання навіки. Сини силоміць виносять обох з хати.

Розв’язка: односельці проводжають сім’ю Дідухів. Іван іде танцюючи. Уся процесія зупиняється біля хреста, що Іван поставив на горбі. Чоловік каже дружині, щоб знала, що там викарбувані їхні імена: «Видиш, стара, наш хрес­тик? Там є вібито і твоє намено. Не біси, є і моє, і твоє».

Проблематика твору : віковічного зв’язку з рідною землею; сумлінної праці на землі як вияву народної етики й моралі, як обов’язку, єдиного засобу і виправдання буття селянина; соціальна проблема масового зубожіння селян, що спричинило еміграцію за океан.

Художній напрям, стиль : модернізм, експресіонізм.

Примітки: Характерною особливістю твору є символічність та яскрава образність. Про­води родини Дідуха автор змалював подібно до похорону. Іван не просто залишає рідний дім, друзів та односельчан. Він залишає на цьому пагорбі свою душу. Іван розуміє, що на чужині вже не буде собою. Він навіть не ма­тиме можливості бути похованим у рідній землі. Тому він ставить цей хрест як пам’ятник і викарбовує на ньому своє ім’я та ім’я дружини.


Ольга Кобилянська

Народилася у містечку Гура-Гумора в Південній Буковині у багатодітній сім’ї. Через 5 років після народження батька перевели до м. Сучави. Пізніше вона жила в селі Димка, а з 1891 — у Чернівцях. Навчалася у німецькій школі. Перші її літературні твори написані німецькою мовою, пізніше почала писати рідною мовою. Взяла активну участь у феміністичному русі, ставши у 1894 однією з ініціаторок створення «Товариства руських жінок на Буковині». Творчість Кобилянської 1920-1930-х рр., коли Буковина опинилася під владою Румунії, проходила у складних умовах. У творах Кобилянської періоду першої світової війни та часів румунського панування з’явилися деякі нові мотиви. Творчість Кобилянської 1920-1930-х рр. підпадала під вплив символізму. Померла 21 березня 1942 року.

 

«Valse melancolique »

Рік написання – 1897.

Жанр – новела.

Літературний рід – епос.

Тема – зображення життя жінок-інтелектуалок, які прагнуть краси в житті.

Ідея – мистецтво є віддзеркаленням внутрішнього світу людини, її свободою.

Проблематика – жіноча рівноправність, свобода вибору, мистецтво і буденність, музика і реальність, пошуки щастя.

Головні герої:

  • Софія Дорошенко ─ творчо обдарована особистість, лірична й емоційна. Такі деталі, як подерті рукавички або затикання найменших щілин у вікні розкривають у ній нервову, вразливу, чутливу до світу, замкнену особистість. Мистецтво стає засобом саморозкриття, віддушиною для духовних сил героїні, яка зазнала приниження у житті (через нещасливе кохання).
  • Марта ─ втілення любові. Стримана, терпляча, жіночна, «ладна обійняти весь світ», «вчилася музики, язиків і різних робіт ручних». Готувалася стати вчителькою. За словами Ганни ─ вроджена жінка і матір.
  • Ганна ─ емоційна, нестримна, вибухова, непостійна. Однак натуру мала чисту, без фальшу. Її гарячковість швидко змінювалась добротою та чуйністю. Вона талановита і живе своїм ремеслом. В особистому житті не терпить приписів, їй байдуже, що скаже світ про її особисте життя. Мрія-розвиватися.
  • Мати й дядько Софії, гуцули, господиня помешкання, її син.

Сюжет

Експозиція — оповідь Марти про музику, враження від неї, життя з Ганнусею.

Зав’язка — рішення подруг взяти третього компаньйона для спільного проживання; поява Софії Дорошенко.

Розвиток дії – розмови подруг, їх уподобання, навчання, проблеми; смерть матері Софії.

Кульмінація – серцевий напад Софії, її згасання.

Розв’язка твору — похорон Софії, від’їзд Ганни до Італії, повернення, Мартине заміжжя.

Провідною темою новели музика, мистецтво та їх вплив на людину, а також доля талановитого митця. У творі представлено три артистичні натури Ганни, Марти та Софії. Вони різні за характером, але їх об’єднує любов до краси, прагнення до гармонії, фізичної та духовної досконалості. Художній аналіз їхніх думок та почуттів становить основний зміст твору. Героїні твору ─ сильні, вольові, самодостатні, горді та незалежні жінки, що прагнуть утвердитися в чоловічому світі. Вони не бояться лишитися незаміжніми, адже шукають щастя насамперед у собі. Мистецтво задовольняє їх запити.

Сюжетний ланцюжок твору :

  • Роздуми майбутньої вчительки Марти, від імені якої ведеться оповідь, про любов до класичної музики.
  • Знайомство з художницею Ганною, подругою Марти, що орендували разом квартиру.
  • Після підвищення орендодавцем плати за квартиру дівчата змушені шукати третю співмешканку.
  • Знайомство з Софією відбувається через повідомлення служниці, яка вказує на непривабливі деталі її гардеробу: подерті рукавички, ґудзик від пальта тримається на одній нитці.
  • Софія – професійна піаністка. Перше враження змінюється після виконання дівчиною етюду Шопена.
  • Марта вийшла заміж і стала зразковою дружиною та дбайливою матір’ю.
  • Ганна виїздить до Риму, де заводить вільні стосунки. Однак цей зв’язок, не скріплюючись справжніми почуттями, швидко розривається. Батька своєї дитини вона покидає. Сина бере повністю під свою опіку.
  • Трагічна доля Софії. Її талант не зміг зреалізуватися – не було кому покрити великі видатки, потрібні для здобуття освіти у Відні. Смерть матері та відмова дядька допомогти завдали їй страшенної муки. Звук розірваної струни фортепіано був останньою краплею для змученого серця. Воно не витримало ─ настала раптова смерть.

Леся Українка

Народилася 25 лютого 1871 в місті Новограді-Волинському. Вчилася у приватних учителів. У 6 років почала вчитися вишивати. 6 січня 1880р. дуже застудилася, початок тяжкої хвороби. Влітку 1883 року діагностували туберкульоз кісток, у жовтні цього ж року видалили кістки, уражені туберкульозом. У грудні Леся повертається з Києва до Колодяжного, стан здоров’я поліпшується, з допомогою матері Леся вивчає французьку і німецьку мови. Починаючи з 1884 року Леся активно пише вірші («Конвалія», «Сафо», «Літо краснеє минуло» і ін.) і публікує їх у часописі «Зоря». Саме цього року з’явився псевдонім «Леся Українка». Про рівень її освіти може свідчити факт, що у 19-літньому віці написала для своїх сестер підручник «Стародавня історія східних народів». Побувавши 1891 в Галичині, а пізніше й на Буковині, Українка познайомилася з багатьма визначними діячами Західної України. Історію кохання Лесі Українки часто розпочинають із Сергія Мержинського. Вимушені потребою лікування подорожі до Німеччини, Італії, Єгипту, кількаразові перебування на Кавказі, Одещині, в Криму збагатили її враження та сприяли розширенню кругозору письменниці. На початку березня 1907 року Леся Українка переїжджає з Колодяжного до Києва. 7 серпня 1907 р. Леся Українка та Климент Квітка офіційно оформили шлюб у церкві. Останні роки життя Л. Косач-Квітки пройшли в подорожах на лікування до Єгипту й на Кавказ. Померла 19 липня 1913 року в Сурамі у віці 42 років.

 

«Contra spem spero»

Рід лірики: медитативна лірика.

Жанр: вірш.

Художній напрям, стиль – модернізм, неоромантизм.

Тема вірша : роздуми про негаразди у житті та сподівання на краще.

Головна ідея вірша є підняття духу та надії на те, що після чорної життєвої смуги буде біла. Вона запевняє, що якщо вірити у добро, коли навіть немає віри, світ змінюється на краще і всі негаразди легше пережити, коли знайти останню краплю надії. Ліричним героєм є сам автор. Головним – людина, яка хоче жити щасливо і намагається закрити очі на усі нещастя, які звалилися їй на плечі. У творі ліричного героя можна утотожнити з Лесею Українкою.

Віршовий розмір : тристопний анапест, перехресне римування.

Художні засоби :

  • Епітети: хмари осінні, весна золота, молодії літа, думи сумні, вбогім сумнім перелозі, барвисті квітки, сльози гіркі, кора льодовая, кора міцна, весела весна, гора крута крем’яная, камінь важкий, вага страшна, пісня весела, довга нічка, зірка провідна.
  • Метафори: владарка темних ночей Звертання: гетьте, думи, ви хмари осінні! ; геть, думи сумні!

Також, не можна не зазначити про присутність міфологеми у творі. Вірш привертає увагу своєю простотою думки та високо піднятим настроєм.

Уся поезія побудована на антитезах, причому художні протиставлення звучать як крилаті, афористичні ви­слови, їх виразність досягається за допомогою метафоричної образнос­ті, яка посилює емоційність звучання твору.

В основу вірша покладено міф про сізіфову працю. У такий спосіб Леся Укра­їнка висловлює власне життєве кредо: всупереч хворобі й нещастям обов’яз­ково рухатися вперед. Вона вибирає шлях віри, надії, життєвої активності.

 

«Лісова пісня»

Рід літератури : драма.

Жанр: драма-феєрія (твір, у якому реальне поєднується з фантастичним, діють каз­кові персонажі).

Тема : розкриття зв’язку людини й природи, безсмертя вічних людських цінностей, добра і зла, волі як основного джерела щастя людини, різниці між високим покликанням людської душі та дрібним буденним життям, яка й призводить героя до трагедії.

Ідея : нездоланності життя, невмирущості мрії людини, віра в те, що найвищі людські життєві цінності безсмертні: що більше таких цінностей має людина, то світліші її ідеали, глибша і чистіша людська сутність. Тобто Добро завжди перемагає Зло.

Дійові особи : головні персонажі: Мавка, Лукаш; другорядні персонажі: дядько Лев, Лукашева мати, Килина, діти Килини; міфічні персонажі: «Той, що греблі рве», Потерчата, Русалка, Водяник, Русалка Польова, Доля, Злидні, Перелесник, Пропасниця, Куць, Лісовик, «Той, що в скалі сидить».

Композиція : найхарактернішою особливістю композиції «Лісової пісні» є органічне пере­плетення життя двох світів — природи й людини. Стосунки між людьми й лісовими істотами дають імпульси до зародження і розвитку конфлікту, що визначає сюжет феєрії, в якому розкриваються характери дійових осіб, реалі­зується творчий задум автора.

Складається з прологу і трьох частин. Зовнішньою композиційною особливі­стю драми є відсутність поділу актів на яви. Пролог являє собою самостійну драматичну сцену, прямо не зв’язану з розвитком сюжету. Він уводить читача у світ природи, знайомить із фантастичними істотами, які заселяють во­линські хащі та лісове озеро. У пролозі окреслюється недобре, вороже став­лення «водяного роду» до людини. Згодом воно позначиться на подальшому розвитку подій; природа — повноправна дійова особа п’єси. Композиційно драма складається з прологу й трьох дій, співвіднесених з різ­ними порами року, із зародженням, розвитком, згасанням інтимних почуттів і переживань Мавки та Лукаша. Пролог уводить читача у світ казки, в якій діють фантастичні істоти, містить у зародку вияви всіх конфліктів, реалізова­них у драмі. Композиційну роль у творі відіграють картини природи. Сюжет твору становить історія кохання Мавки й Лукаша. Пори року змінюються відповідно до розвитку почуттів Мавки й Лукаша: провесна — пробудження кохання; весна— його розквіт; пізнє літо — зрада Лукаша (відбувається зав’язка конфлікту і перипетії кохання); осінь-зима — смерть Лукаша, але миттєвості весни символізують перемогу над смертю і поєднання душ зако­ханих; у такий спосіб авторка підкреслює також і багатогранний зв’язок лю­дини й природи.

Особливість сюжетної побудови «Лісової пісні» виявляється у наявності двох кульмінаційних вершин, адже після першої кульмінації (Лукаш зраджує Мавку і сватає Килину; його вибір штовхає Мавку в обійми «Того, що в скалі сидить») події не йдуть на спад — третя дія («пізня осінь») виявляє колоса­льну боротьбу пристрастей: Лукаш перетворюється на вовкулаку і знову стає людиною, Килина заклинає Мавку, перетворивши її на вербу.

Розв’язка твору оптимістична: краса — вічна, як світ. Твір завершується ремаркою-епілогом: звучить «переможний спів кохання», «зимовий день зміня­ється в ясну, місячну весняну ніч», що єднає в пориві любові Мавку й Лука­ша. Заметіль білого цвіту переходить у сніговицю. Коли вона минає, видно нерухомого Лукаша з усміхом щастя на устах. Новаторство Лесі Українки у змалюванні природи в «Лісовій пісні» виявля­ється у синтезі різних видів мистецтв, своєрідному кінематографічному ефекті, що передбачає швидку зміну звуків, рухів і навіть часу. У створенні відповідного емоційного настрою важлива роль належить широ­ким поетичним ремаркам, які викликають в уяві читача відповідне пейзажне тло, сприяють докладнішому розкриттю світу дійових осіб.

Проблематика : духовності людини; пошуку гармонії в житті; кохання і зради; сімейного життя; високого пориву душі й буденності; матеріального і духовного в житті; життєвого вибору; роздвоєння душі; добра і зла; внутрішньої свободи людини; гармонії людини і природи.

Художній напрям, стиль: модернізм: неоромантизм.

У «Лісовій пісні» втілилося народне сприйняття навколишнього світу, давнє міфологічне мислення українців. У «Лісову пісню» письменниця вклала «цвіт душі». Твір вражає красою високої мрії, музикою мови. Сама ж історія написання п’єси нерозривно пов’язана з так званим грузинсь­ким періодом життя поетеси (1908-1913). Під впливом розлуки з рідним кра­єм Леся Українка, не маючи змоги через хворобу відвідати дорогу її серцю Волинь, згадала свої ліси і «затужила за ними». Саме ця туга, за словами са­мої поетеси, і була справжнім імпульсом до створення «Лісової пісні». П’єсу написано в небачено короткі строки — за дванадцять днів липня.

Микола Вороний

Народився 24 листопада 1871р. у сім’ї ремісника. Навчався у Харківському, пізніше — у Ростовському реальному училищі, звідки був виключений за зв’язки з народниками, читання і поширення забороненої літератури. Продовжував навчання у Віденському і Львівському університетах на філософському факультеті. Працював бібліотекарем і коректором Наукового товариства імені Шевченка, режисером українського театру товариства «Руська бесіда», в редакції журналу «Життє і слово», де вів рубрику «Вісті з Росії». Допомагав І. Франкові у виданні газети «Громадський голос» і «Радикал», деякий час був неофіційним редактором журналу «Зоря». З 1897р. актор трупи М. Кропивницького, П. Саксаганського, О. Васильєва та інших. Член РУП. У 1901р. залишив сцену і служив в установах Катеринодара, Харкова, Одеси, Чернігова. У 1910р. оселився в Києві, працював у театрі М. Садовського. У 1917р. один із засновників Української Центральної ради. У 1917р. один із засновників і режисерів Українського національного театру. У 1920р. емігрував за кордон. Жив у Варшаві, невдовзі переїхав до Львова. Викладав в українській драматичній школі при Музичному інституті імені М. Лисенка. Після повернення в Україну у 1926р. викладав у Харківському музично-драматичному інституті, згодом працював у Києві у Всеукраїнському фото кіноуправлінні У 1934р. було заарештовано як польського шпигуна. 7 червня 1938р. розстріляний за вироком УНКВС з групою селян. 10 листопада 1957р. рішенням президії Кіровоградського обласного суду було реабілітовано.

 

«Блакитна Панна»

Рід літератури : пейзажна лірика.

Жанр : вірш.

Тема : “має крилами Весна запашна, лине все в прозорих шатах, у серпанках і блаватах…”.

Ідея : довгожданна, нездоланна… ось вона – Блакитна Панна!…

Мотиви : возвеличення краси природи та єдність її з мистецтвом.

Віршовий розмір : хорей.

Художній напрям, стиль: модернізм: символізм. У поезії, попри символічні образи, звучить неоромантичне звеличення краси природи.

Микола Вороний витворює гімн весняній природі, молодості, натхненню. Новаторство письменника стосовно цього твору виявилося в розширенні музичних можливостей українського вірша. Поезія перегукується з віршем П. Тичини «Арфами, арфами...».

Художні засоби :

  • епітети: весна запашна, прозорих шатах, вродою святою, неземною чистотою, променистою росою ;
  • метафори: ” сміючись на пелюстках, на квітках” ;
  • порівняння: а вона, як мрія сна чарівна ;
  • гіпербола: сміючись на пелюстках, на квітках ;
  • анафора: має крилами Весна запашна ;
  • інверсія: лине все, крізь блакить майорить, сяє вродою, сміючись на пелюстках.

Олександр Олесь

Народився 4 грудня 1878 року в м. Білопілля Слобожанщини, Сумської області в чумацько-селянській сім’ї. Закінчив початкову школу й двокласне училище, а у віці 15 років (1893) вступив до хліборобської школи у містечку Деркачі неподалік Харкова. Брав участь у випуску рукописних журналів «Комета» та «Первоцвіт», в яких з’являються його перші вірші. Став вільним слухачем агрономічного відділення Київського політехнічного інституту, незабаром через матеріальні нестатки змушений був залишити його. У 1903р. вступив до Харківського ветеринарного інституту. Опісля працює на Дарницькій скотобійні. Визначальним фактом у житті стала поїздка на відкриття пам’ятника І. П. Котляревському в Полтаві. Творчість виразно поділяється на два періоди — в Україні (1907–1918) та в еміграції (1919–1944). Подорож Гуцульщиною у 1912 р. збагатила поета незабутніми враженнями. У 1913 р. побував в Італії. Після більшовицького жовтневого перевороту опиняється за кордоном (1919). За кордоном оселяється і періодично живе в Будапешті, Відні, Берліні, Празі, видає ряд збірок, основна тема яких — туга за Україною. На твори, писані Павлом Тичиною на замовлення партії, Олександр Олесь відгукнувся віршем-докором «І ти продався їм, Тичино…». 22 липня 1944 року Олександр Олесь помер у Празі, невдовзі після того, як одержав повідомлення про загибель сина Олега Ольжича.

«Чари ночі»

Рік написання – 1904.

Збірка: «З журбою радість обнялась».

Літературний рід : інтимна лірика.

Жанр : романс (він став популярною народною піснею). Вид лірики “Чари ночі”: інтимна (любовна).

Провідний мотив : захоплення красою життя й красою кохання.

Віршовий розмір : чотиристопний ямб.

Римування : перехресне.

Тема: скороминущість людського життя, тимчасовість життя людини на землі; момент кохання.

Ідея: утвердження кохання як найважливішого в житті людини, як сенсу життя; заклик насолоджуватися життям перед обличчям тлінності; гімн природі й красі.

Лірична оповідь у творі ведеться трьома особами: автора, ліричного героя, тебе. У вірші наявне обрамлення. Поезія побудована на паралелізмах.

Образи: людей: ліричний герой — закоханий; Фауст — людина, яка хоче повернути минуле; примарна кохана; міфологічних істот: боги; природи: солов’ї, весна, шумляче море, земля, лист, квітка, струмок, зорі у воді, хмари, туман, верби п’яні; предметів і явищ: поцілунок, мить життя, струни золоті, бенкет весни, дзвін чарок, бажання, холодні груди.

Символічні образи: солов’ї (символ весни, кохання); іскра (символ душевної енергії, завзяття); бенкет весни (символ буяння природи й життя); Фауст (символ неповоротності минулого, минущості, марності намагань).

Композиція: вірш складається з 12 куплетів-чотиривіршів.

Художні засоби : “Сміються, плачуть солов’ї” – антоніми. Також використовуються метафори, анафора, епітети.

 

«О слово рідне! Орле скутий!..»

Рік написання : 1907.

Рід літератури : патріотична лірика.

Жанр : ліричний вірш.

Тема : любов до рідної мови і заклик до її збереження.

Ідея : рідне слово має стати духовною зброєю народу.

Віршовий розмір : чотиристопний ямб.

Римування: кільцеве.

Художні засоби виразності: алітерація; епітет; порівняння; метафора; метонімія; риторичне звертання, риторичне заперечення. У вірші багато риторичних окликів.

Мотиви: «сила слова», «національне безпам’ятство», «краса слова», «слово — зброя»; «місія митця».

Образи: людей: ліричний герой — людина-патріот, яка любить рідну мову й займає активну громадянську позицію; діти — українці, які відцуралися рідного слова; чужинці; природи: орел, дерева, зорі, Дніпро, сонце, дощі; предметів і явищ: слово; шум, музика, спів, рев, меч. Символічні образи: скутий орел (символ великої сили й свободи, яка неприродно скута); сонце (символ нового життя); судні дощі (символ покари за гріх безпам’ятства); меч (символ сили слова).

Композиція (зміст): ліричний герой звертається до слова, називаючи його скутим орлом — говорить, що слово чужинцям кинутого на сміх безпам’ятними дітьми — показує красу слова — звертається до слова бути його мечем, сонцем, дощем судним для краю рідного.