Між розпачем та надією
Історія №1: Довіра світу
Здається, що сталося неможливе. Війна. Не можу казати за інших, але мені запам’яталось, що за декілька днів до початку, на мою робочу пошту прийшов лист від власника компанії, де я працювала, із запевненнями, що війна це вигадки. Таке не можливо. Ось росіяни нам проплатили великі гроші, як передоплату за майбутні об’єкти. Що ще раз доводить, що оркостан кидає навіть своїх.
24 лютого я прокинулася від перших вибухів у 5 ранку. Та пішла гуляти собаку. Після смс, що таки почалось, завела собаку, дзвоню сину, який на той час був у свого батька. Після -- друга хвиля вибухів. Підняла чоловіка, пішли до магазину, зробити запаси їжі на 3 дні-тиждень. Після третього залпу, побігла скупляти їжу для мого собаки. Ті, в кого є тварини, мене зрозуміють. Приходить ще один смс. Виїжджай на декілька днів з міста. Там побачимо, що буде далі. Дзвоню сину, який на той час був у свого батька. Кажу. Сину, терміново до мене. Ми лишаємо місто. Почалася війна. У відповідь чую, що він у курсі, що війна розпочалася, але він нікуди не поїде. Йому ще намисто з орочіх вух збирати. Я відповідаю, що я категорично проти. Не те щоб мені було їх шкода, але намисто це буде дуже смердіти. А я не хочу навіть смороду від цій погані на моїй землі. Та взагалі, врубай мозок, дитина, треба рятуватися. На що отримаю відповідь, що якщо він зараз залишить свою країну, то ніколи не зможе поважати себе, як чоловік. У цей момент до мене прийшло розуміння, що якщо я не поважатиму рішення свого сина, то як він ніколи не зможе поважати себе сам. На той момент йому було 17 років, до його повноліття залишалося майже 1,5 місяця. Що після цього я послухала від багатьох «добрих людей», це знаю тільки я. Мої батьки теж відмовились виїжджати. Батько та мій син пішли до військкомату. Але їм сказали, що один замалий. Другий застарий та відправили до дому. Ми не орки, ми не відправляємо дітей та дідусів на війну. Я залишила найдорожчих людей у країні, де почалася війна. Поїхав мій чоловік, та його доньки, а ще дівчина старшої доньки. Усі знайомі мені телефонували та казали, що чоловіків не випускають. Що не випустять мою собаку без документів. Я відповідала, що подивимося. У голові лише лічильник відстані від моїх рідних.
Що би вам не казали, пробуйте самі. Якщо інші кажуть, що щось не можливо, не гарантія, що неможливо саме для вас.
Нас випустили за 2 години до того, як на кордон прийшло розпорядження про те, що чоловіків не пускають. Собаку теж спокійно випустили. Паспорт та чіп ми робили уже у Молдові. Потім ми їхали від кордону, до самого Кишиніва і ні де могли знайти місця, щоб зупинитеся на відпочинок. Приїхали до міста, усі готелі заповнені. Знайшли один готель, там не можна із собакою. Лишили у ньому дівчат та поїхали шукати далі. Усе повне. Прокинулася я 24 лютого у 5 ранку, а це вже була 11 година дня 25 лютого. Ми за кермом. Згадую свою подругу, у якої, мені здається, є родичі та знайомі по усьому світові. Дзвоню їй. Вона дає мені контакти волонтерів. Ці вже дають мені контакти людини, яка приймає у своєму будинку людей з України. Це був Євген та його дружина Євгенія. Це неймовірні люди. Вони прийняли нас до себе, як рідних. Навіть собаку.
І це другий урок. Іноді люди допомагають просто так. Іноді ти по життю допомагаєш одній людині, а до тебе допомога приходить від зовсім іншої.
Якщо допомагаєш раз, або декілька разів людині, не чекай відповіді саме від цієї людини. Збережи свої нерви. Можеш не дочекатися. Але добро завжди повертається, у той момент, коли воно найпотрібніше. Та ніколи не допомагайте тому, хто тільки споживає та сприймає це, як щось природне. Відносини мають бути взаємними.
Ми прожили там 4 дні. Потрібен був час, щоб вирішити, що робити далі. Ми не розуміли, що робити, куди рухатися. Але дякувати моєму чоловікові, ми отримали імпульс рухатися далі. Ми з ним посварилися і ця людина не знайшла іншого варіанту, як напитися горілки та влаштувати істерику. А потім взяти автівку, написати смс, що він повертається до Одеси, щоб його розстріляли на блок-посту і поїхати у невідомому напрямку. Заблокувати мене у телефоні, але, періодично розблоковувати та писати мені, що він ні кому не потрібен, я зможу подбати про його дітей, та взагалі, він хоче померти під найближчим кущом. Я підняла на ноги поліцію Молдови та їхню прикордонну службу. У ввечері ми знайшли цю «драму-квін». За 5 кілометрів від будинку, де ми зупинилися. Після цього я ще вирішувала конфлікт із полюцією. Тому що він ще встиг і з нами полаятися. Коротше, все встиг. Зрозуміло, що люди, в яких ми зупинилися, після цієї циганочки з виходом, попросили нас залишити їх будинок. До мене в них не було жодних претензій, але вони не хотіли ні хвилини тримати в себе мого чоловіка.
І ось третій урок. Нема супротивника страшніше, а ніж союзник довбоклюй. Не займайтеся рятуванням людини, яка нічого сама не робить для свого рятування. Просто пройдіть стороною. Але це не мій метод. Ніхто так мене не підставить, як я сама себе підставлю.
Почалася наша шалена подорож автівкою протягом 10 днів крізь Румунію, Угорщину та Австрію до Німеччини. Ми лишали наше місце ночівлі та їхали в нікуди. В дорозі ти шукаєш людей по сайтах, які приймуть тебе переночувати. І так 10 днів. Ми намагалися знайти собі постійне місце, але не виходило і треба було рухатися далі. У Відні, старша донька та її дівчина знайшли людей, які їх приймуть у Дрездені та поїхали туди. А ми навіть не уявляли, куди нам рухатися з Відню. Усюди багато наших. Місця ніде нема. Нарешті ми знайшли оголошення, що у Німеччині приймає людей місто Зіген. Воно не велике, 140 тис людей, але є все необхідне, навіть університет. Ми вирушили до цього міста. І знову нам пощастило із людьми, які нас прийняли до себе. Ці люди чекали нас до самої ночі із гарячою вечеряю. Нам віддали нульовий поверх свого будинку з усім необхідним. Це була повноцінна квартира з терасою. Єдине що було спільним із господарями будинку, це коридор та вхідні двері. Перші питання були, що вони можуть зробити для нас, чи може нам грошей дати та тому подібне. Я не розуміла, як таке можливе у Німеччині, про яку я знала з багатьох розповідей інших людей. Мені завжди здавалося, що люди у Німеччині мають бути більш холодними, інтровертами, які усе розраховують та прораховують. Але це то, що було навколо мене, було повною протилежністю усіх моїх очікувань. Крістін та Фолькер, це вже не молоді люди, які перші тижнями возилися з нами, як із кришталевими малюками. Усюди ходили з нами за ручку, заспокоювали, підтримували. А підтримка була потрібна. Коли буденні справи стають для тебе справжнім випробуванням. Банальний похід до магазину, це ціла купа проблем. Ти не розумієш мови, не можеш прочитати жодної етикетки. Не можеш знайди звичних продуктів. Те, що є-- не розумієш, що з цього можна приготувати.
Урок четвертий. Питай. Не важливо на якій мові, зараз всі мають смартфони. Питай, дивись що роблять місцеві, відтворюй. Люди, це примати. Повторювати та наслідувати для нас цілком природно.
Це як стосувалося жіночих хатніх справ, так і коли потрібно було перевозити та збирати нові меблі. Так і цим теж займалася я, з господарем будинку. Німці були у шоці, що жінка вміє тримати викрутку у руках.
А взагалі, тільки коли ми прибули до Зігену почалася моя адаптація. До цього, це була подорож, у якій ти тримаєшся, тому що це дорога. Так треба. Треба дістатися до безпечного місця, а потім вже будемо розбиратися з усім. Так от, усе це «потім», на мене звалилося разом. Перші дні в мене була паніка, коли треба виходити з будинку. Оформлення документів. А ще, саме цікаве, це стосунки із донькою мого чоловіка, якій 14 років, було. Якій 3 роки поспіль, рідна мати вдовблювала, яка я жахлива людина, що спілкування зі мною, це зрада матері та подібне. А потім, відправили зі мною у іншу країну, під час війни. Комбо. Чоловік, від якого жодної моральної підтримки, підліток із зруйнованою психікою, чужа країна, війна, батьки та син, які залишилися в Україні. Постійна напруга, конфлікти із чоловіком та його донькою. Чоловік взагалі забив на те, що він у чужому домі, у чужій країні, він продовжував жити звичним для себе життям, не зважаючи на зауваження господарів. Підліток, який мені кожного дня мститься не зрозуміло за що. А я лише тільки встигала реагувати та вибачатися перед господарями. А ось усувати наслідки життєдіяльності своєї родини, я встигала не завжди. Почалися конфлікти із господарями будинку. Які вилилися у грандіозний шкандаль. Крістін та Фолькер слово у слово повторили фразу, яку я вже чула у Молдові: «Ми не маємо до тебе жодних претензій, але з твоїм чоловіком ми жити не хочемо». Вони подзвонили до ратуші та попросили знайти для нас нове житло. Добре, що за законами Німеччини, якщо ти приймаєш людей до себе, то не маєш права висилити їх на вулицю. Я попросила свою куму, яка добре володію німецькою мовою, перекласти господарям, як мені шкода за усі ці обставини. Що найменше, чого я хотіла, так це образити людей, які стільки зробили для мене та моїй родини. І тут Кристін відповіла моїй кумі, що найбільше їй шкода мене. Це було для мене, як крижаний душ. А далі, Кристін відповіла, що вона все одно буде шукати для нас нове житло. Але, якщо я хочу, вона пошукає окремо і для мене. І тут до мене дійшло, що людина, яка не розуміє моєї мови та культури, прекрасно розуміє у якому я лайні. Я міркувала декілька днів. Більше того, я прямо сказала своєму чоловікові, що до мене поступила така пропозиція. Але у відповідь отримала тільки «роби що хочеш». І я почала займатися самою страшною справою для жінки. Я почала думати. Тому дала згоду на те, щоб мені шукали нове житло окремо.
Урок п’ятий. ЗАВЖДИ, у першу чергу думай про себе. У кожній ситуації. Де у цій ситуації ти сама. Що буде краще саме для тебе. Чим це загрожує потім. Думай. Із холодною головою, без емоцій, розбирай зі сторони, так, як це нібито не з тобою. Пиши на папері від третього лиця, як історію, яка сталося із твоєю знайомою. Та що би ти порадила у цьому випадку. Не дивись на те, що людина каже, дивись, що вона робить. Пиши, а потім у тексті підкреслюй дієслова, що відносяться до людини. Систематизуй їх, подібні до подібних. А потім подумай, як можна назвати людину, одним словом, якій притаманні ці дії. Тоді зрозумієш, хто поряд. А потім вже, що із цим зробити.
Насправді, між розмовою та знайомством із новою Крістін, от щастить мені на це жіноче ім’я у Німеччині, пройшли 2 тижні. Я вже вирішила, що про це вже всі забули, почала шукати виходи із ситуації із падчеркою та чоловіком. Кому як, а мені ну дуже не комфортна жити у постійних конфліктах. Життя почало приходити до якоїсь норми. Але одного дня мені прийшло смс, що ось тобі контакти жінки, яка згодна взяти тебе до себе жити. Це був як грім. Я вже цього не хотіла. Але, якщо я зараз відмовлюся від шансу, за який сама просила, то чим я буду краща за свого невдячного чоловіка? Це буде неповагою до людей, які мені допомагають, яких я сама просила про допомогу. Тому я вирішила, що спочатку познайомлюсь. Це мене ні до чого не зобов’язує. Крістін приїхала до мене, я сказала їй, що спочатку ми повинні познайомитися. Може ми взагалі одна одній не сподобаємося. Як що в неї є інші претенденти, то я зрозумію, якщо вона знайде когось, хто їй більше сподобається. Та взагалі, це буде більш розумно, якщо вона зустрінеться з усіма, а потім вже прийме рішення. Ми поїхали до неї до дому, попили чаю, поспілкувалися, я подивилася кімнату, яку вона підготувала для мене. У кінці розмови, Крістін сказала, що не збирається ні з ким більше зустрічатися. Я їй подобаюсь. І знаєте що, мені сподобалася те, що я побачила. По перше людина. Крістін неймовірна людина. Добра, смілива, приймаюча, тепла, розуміюча. А ще, дуже смілива. Тому що треба мати велику сміливість, щоб пустити незнайому людину у свій будинок та своє життя. З усіма проблемами та звичками цієї людини. По друге, кімната, у якій усе було підібрано із такою любов’ю. Будинок та його місцерозташування. Я переїхала до нового місця. Забрала свою собаку, сказала чоловіку та його дочці, що завтра я їду від них. А зранку, Крістін прихала за мною і почалося моє нове життя.
Я у чужій країні, з великою собакою, без грошей, без мови та без жодної знайомої людини за декілька сотень кілометрів навколо. Але питання грошей, Крістін вирішила дуже швидко. Ми пішли до Ратхаусу. Зареєструвала мене та добилася того, що мені в той же самий день видали чек на 300 євро допомоги. Питання грошей було вирішене. А через тиждень, Крістін поїхала до Хорватії на декілька тижнів.
Перше у житті, мені довелося познайомитися із собою. Я завжди бігла від цього. Піклувалася про всіх, окрім себе. Зараз розумію, що то був шалений страх знайомства із собою. Уявляєте, мала початися війна, я мала втратити усе своє звичне життя та все, що маю, щоб нарешті познайомитися із собою. Це виявилося дуже важким та цікавим процесом. Мене розгойдувало, як маятник. Нові знайомства та я порхаю, наче метелик. Потім щось не виходить і ти вже на емоційному дні. А ще туга по дому, по рідним. Тобі банально, не має кого обійняти, окрім собаки. Відчай. Мама та родичі із України постійно повторюють, що ти там робиш сама? Навіщо? Повертайся до дому. В мене почалися приступи паніки. Приступи відчаю. Хотілося бігти позаочі. Або просто опинитися дома. Прокинутися, щоб усе це скінчилося. Єдине, що мені допомагало, це місцерозташування будинку, у якому я живу. В нас великий задній двір. На кордоні ділянки маленька, але дуже красива річка. Це навіть не річка, а так, струмок. Але дуже дзвінкий. Коли мене крило не по дитячому, я йшла до річки та слухала воду, ліс навколо, птахів.
Урок шостий. Гальмуйте свій мозок. Коли відчуваєш, що все…все пропало, гіпс знімають та хочеться бігти, задай собі декілька питань. Те, що коїться саме зараз, на пряму, загрожує моєму життю? Наступне питання, що коїться навколо мене прямо зараз? Якого кольору небо, що я бачу навколо, що я чую та відчуваю( не емоції, а саме запахи, вітер на обличчі, сонце на шкірі). Підмічай найменші деталі. А потім зроби глибокий вдих та скажи, як же красиво навколо. Зрозумійте, війна вже назавжди всередині нас.
Просто прийміть це. Тому наш відчай та паніка, це нормально. Нормальна реакція нашого мозку на те, що трапилося. Так працює наш мозок, весь час шукає та чекає небезпеку. Але іноді це заважає. Коли ти зосереджуєшся на тому, що прямо зараз, твій мозок перестає малювати загрози там, де їх нема. Коли підступає відчай, здається, що ти застигла як комаха у бурштині. Що в усіх життя йде, а в тебе стоїть, задай собі декілька питань. По перше, що я хочу отримати. По друге, що я вже для цього зробила? По трете, що я ще можу зробити для досягнення цілі. Як що зроблено все, що було можна уявити, придумати, просто переключаємося на щось приємне. Або не приємне, але на щось таке, що дійсно відволікатиме.
І тут прокинувся мій інстинкт розвідника-випробувача. Я завжди вважала, що наша душа приходить на цей світ для того, щоб отримати досвід. Та забезпечити досвід іншим душам. Мене зупинила думка, що повернутися до дому, я зможу завжди. А ось спробувати себе у новій країні, в мене може і не випасти другого такого шансу. Розумієте, у людей навколо мене не має спільного минулого зі мною. Це справжній чистий лист. Я можу бути такою, як хочу. І вперше у житті, я маю відповідати лише за себе. Коли ця думка прийшла до мене, в мене прокинувся азарт. Хто стикався із німецькою бюрократією, мене зрозуміють. Так ось, мені пригадався мультик Астерикс та Обелікс. Пам’ятаєте серію, коли їх відправили до страшного місця, де вони повинні були взяти документ, якого не існує. Так ось, я скористалася досвідом героїв з цього мульта. Перегляньте. Коли я почала відноситися до цього процесу, як до гри, квесту, то вже не в мене почало тремтіти око, а в німців від мене. Я змогла настроїти самостійно інтернет у будинку, узявши ізмором техпідтримку і це не володіючи мовою, лише з гугл-перекладачем. Так, вони кидали слухавку, я передзвонювала та продовжувала. Я проходила до Джобцентру без термінів. На питання, як я сюди взагалі потрапила, я відповідала, що по сходах. Тому що тепер кожна відмова, або не вдача, це просто хід у грі. Це не фатально. Пам’ятаю, як я винесла мозок у німців у бюро по справах біженців. Мені потрібно було здати відбитки пальців. Я сканую праву руку та вже мостирю ліву, але мені кажуть, що потрібна тільки права рука. Я запитую : тобто, якщо з якоїсь причини, я втрачу праву руку, мої документи не дійсні?» Хлопець який спілкується зі мною російською, але народився вже в Німеччені, дивиться на мене. «Так, у такому випадку, ваш паспорт перестає бути дійсним.» Його лице потроху починає витягуватися. Його колеги, які не розуміють російську, починають його питати, що я таке йому сказала, що він завис, як старий комп’ютер. Він перекладає що я сказала, іншим колегам. У тих така сама реакція. Тому що один з найголовніших принципів життя більшості німців, це життя без стресу. А я вже не можу зупинитися. « Тобто, ви хочете мені сказати, що в мене і так важка фізична та моральна травма, а ви мені ще зверху стресу хочете додати, що мені потрібно тепер нові документи робити??» Чим взагалі добила бідних працівників. Слава Богу, всі руки при мені, але це було незабутньо. Та свої документи отримала у рекордні строки, тому що пообіцяла, що я особисто за ними повернусь, якщо про мене не згадають вчасно. Це ще одне, чим ми можемо та повинні користуватися. Нашою відмінністю у баченні цього світу та окремих ситуацій. Це те, що ми можемо принести у нові суспільства, які нас прийняли нас до себе. Була досягнута одна з цілей, отримання документів. І це ще один урок, який треба запам’ятати. Не бійтеся відрізнятися та задавати питання.
А потім захворів мій собака. В нього почалася просто жахлива алергія, я навить не знаю на що. Одне відвідування лікаря мені коштувало 150 єврів. А в мене виплата на весь місяць 450. Розумієте, про що я. Але я не можу залишити свою собаку без допомоги. Я почала писати та дзвонити у всі клініки, які писали, що домагають тваринам українських біженців. Але усюди мені була відмова. ТО я не в тій землі, то вже не допомагають, а то взагалі вони не в змозі мені допомогти, тому що забагато бажаючих. Я була у відчаї. Навіть моїй собаці тут погано. А я сама нічого не можу. Та знову я звернулася до Крістін. Вона почала проробляти це питання. Виявилося, що в нашім місті є клініка, яка підтримає цю ініціативу. А власниця цієї клініки сказала, що їй так подобається моя собака, що вона згодна його лікувати безкоштовно, навіть якщо держава їй цих грошей не поверне. А тут це коштує, скажу я вам, не мало. Тому що окрім прийому лікаря, це ще дослідження та ліки. Ну немає тут аптек для тварин. Все тільки від клініки. Але потім стало ще одно питання. Собаці потрібно спеціальний лікувальний корм. А він коштує дорого. Тобто, у місяць мені потрібно віддати більше половини усіх моїх грошей на корм. Пояснити своїй собаці, що тепер вона не має менше їсти я не можу. Тому залишається менше їсти мені. Знову листування з організаціями, які допомагають тваринам. Дуже жорстка економія на усьому. Суспільний зирінг, а не шопінг. В один день я просто розплакалася від цього. Та знову мені на допомогу прийшов мій янгол-охоронець. Крістін подзвонила своїм знайомим, які домагають тваринам. Вони зробили пост у місцевій групі волонтерів. Зовсім незнайомі люди стали приходити до нас до дому та приносити гроші на їжу для моєї собаки. За декілька днів, мі зібрали достатньо грошей, щоб купити їжу на місяці. Ще одне важливе питання було вирішене. А ще, тепер в мене багато знайомих та друзів. Завдяки цьому вирішилося моє питання з орендою житла та меблями.
Урок сьомий. Просить про допомогу. У кожного, в кого тільки зможете. Та не замовкайте після перших відмов. Люди мають право вам відмовити. А ви маєте право просити далі. Чим більше людей дізнається, що вам потрібна допомога, тим скоріше та в більшому обсязі ви отримаєте допомогу.
Стало питання про роботу. Але за законами Німеччини, вони не мають право брати мене на роботу без сертифікату про знання мови на рівні Б, вони не мають права. А на некваліфікованій роботі, я не зароблю достатньо, щоб покрити усі свої витрати. Держава усім біженцям оплачує такі курси, але мені у Джобцентрі відразу сказали, що наших тут забагато, місць на курсах замало. Тому все на що я можу розраховувати, це вересень-жовтень. Курси рік. І це тільки на Б1. А мені потрібно Б2. Це ще 6 місяців. Але мені потрібно зараз. І не хвилює. Розмова із менеджером у Джобцентрі зайняла го2 години. Але ця жінка була, як скала. Нічого вона зробити не може та й взагалі не розуміє, з якого дива вона повинна платити у 2 рази дорожче за бензин, тільки через те, що президент моєї країни не хоче домовлятися з путіним. Я її попросила нагадати мені, скільки років стояла Берлінська Стіна? Вона замовкла на цю тему. Тому я залишила її кабінет та пішла її керівника. Через тиждень я отримала листа, що мене зараховано на мовні курси. Б1 за 9 місяців. Але мені не подобається якість викладання. Відчуваю, що треба нанести візит до їхнього керівництва.
Урок восьмий. На права має право тільки той, хто готовий їх відстоювати. Майте повагу до себе та своїх прав. Не бійтеся йти та вимагати те, що вам гарантовано законом. За вас це ніхто не буде та не має робити.
А взагалі, мені щастить на зустрічі з неймовірними людьми. Одно разу до нашого будинку прийшов лист про те, що наш будинок відібрано для соціологічного дослідження. У Німеччині до цього ставляться дуже серйозно. У листі була вказана дата та час, коли до най прийде людина для заповнення анкети. Людина прийшла. Виявилося, що він дуже добре володіє англійською, тому що 8 років прожив у Англії. А ще, він інженер, як і я. Так зав’язалося наше знайомство. Міхаель допомагає мені з резюме німецькою. Уявляєте, мені допомагає складати інженерне резюме німецький інженер. Ще й власник проектної фірми. В якого дуже багато знайомих на місцевих виробництвах, яких тут багато. Ну ви мене розумієте. Так, самі співбесіді за рік та 3 місяці, після іспитів з мови. Але я вже знаю компанії, в яких в мене будуть співбесіди. Той же Міхаель записав мене до місцевого клубу з плавання. Що ще більше розширило моє коло спілкування.
Урок дев’ятий. Спілкуйтеся з різними людьми. Не заліпайте всередині оточення так біженців, як ви. Намагайтеся заводити більше контактів серед місцевих. Розповідайте про себе, про те, що вмієте, чого бажаєте від життя. Це збільшить ваші шанси на отримання бажаного.
Не дивлячись на те, що все складалося дуже веселково, грошей мені все одно не вистачало. Я почала питати усіх знайомих німців, чи хтось шукає допомоги в будинку, може на склад до магазину. Я не тішу себе, що без мови можу щось складніше. Та взагалі, на новому місці треба починати з простого. І мені потрібна робота на другу половину дня, у першій в мене мовні курси.
І знову Кристін врятувала мене. Виявилося, що колись, багато років тому, до неї в клас ходила рідна племінниця місцевого власника бістро. А йому як раз потрібна людина на кухні. Так в мене з’явилася офіційна робота. За 5 хвилин пішки від мого дому. Взяли мене мити посуду та нарізати салати, але потім я розповіла, що в мене вища харчова освіта. Коротше, в мене кожного дня на роботі нова серія Ревізору з СТБ. Власник спочатку радів, але коли і йому стало прилітати, почав рятуватися тим, що різко перестає розуміти англійську. Між собою вони дали мені прізвисько Леді-Бос. Я ще погано розмовляю німецькою, але працівники кухні почали вивчати англійську.
Розумію, що моя історія може здаватися дивною, навіть вигадано. Але це ваше діло, що з цим робити. Розумієте, ми вже заплатили велику ціну та продовжуємо її сплачувати. Ми не можемо змінити цей факт. Мене ніхто не питав перед тим, як розпочати цю війну. Але я обираю життя. І саме від мого ставлення залежить, яке життя в мене буде. А ще, мій досвід навчив мене тому, що я не хочу більше протистояти цьому світові, як робила все життя. Я частина цього світу. Усі ми, важливі частини. Ми ніколи не знаємо куди нас занесе життя та до чого в кінці приведуть наші вчинки. Як би рік тому я не забрала дорослу та дуже хвору собаку, я би ніколи не познайомилася з Крістін, тому що вона шукала саме дівчину із собакою. Як би я не вийшла заміж за свого другого чоловіка, я ніколи б не дізналася як мені пощастило з моїми батьками та ціну справжнім стосункам.