?

Ми трималися за руки. Сонце заходило за обрій. Світ навколо омивався рожево-пурпуровими кольорами. Мить викарбовулася в голові.

Чи буду я красивим, чи буду я багатим? Ці і інші питання що проходили зі мною все моє житття, тепер не мали ніякого значення. Вони розчинялись в теплі моменту. Чи було мені колись настільки ж добре? Ні! Аж ніяк. Це не щось звичне та будення, скоріше ж це відчувалось як момент падіння теплих та яскравих променів літнього сонця на територію вічної, бездушної та трагічної зимової мерзлоти. Відчуття яких просто фізично не може бути. Але ось, вони охоплювали мене і все навкруги трощачи та розплавляючи незламні льоди. Корабель надії пробивався крізь них на повних парах. Я поглянув у ці сіро-голубі очі і побачив нескінченність. Десятки мільярдів галактик серед стілько ж всесвітів проглядались в чорнющих хрусталиках за які затягували мене в себе своєю чарівністю неначе чорні діри.

Момент допомагав затьмарити біль. Біль червоного кольору який мав би пронизувати мене незупинну кількість разів, але не відчувався. Тепло. Було тільки воно. Зігрівало мою душу, й також інше тепло, що розтікавшись віддавало своє тепло світу навколо. Просочувалось в ґрунт. А густий білий туман починав затягувати собою все.

Ким же я став в самому кінці друже мій. Це все було завдяки тобі. Тому все моє що залишиться буде твоїм. Дякую що врятувала мене.