###

Десь там, за товстиими, бетонними стінами світить світло надії. Та я вже давно не бачу його, воно десь там, вже тільки в моїх спогадах. І я з кожним днем лиш заганяю себе далі вглиб. Кожен крок по цих смердючих, глилих, заріжавілих сходах тяжчий за попередній, а розвернутись і спробувати підти назад, взагалі, вдесятеро тяжче, тому й продовжую шлях до дна.

І як тільки можна було себе довести до такого стану? Я намагаюся згадати, що саме я зробив, з якого момету почався цей відлік. Що з'явилось першим? Біль, страх, провина, байдужість? Хоча яке тепер це має значення. Вони всі тут. Вони - частина мене, ходять за мною, шкребуть, впиваються ще глибше, зводячи з розуму. І найближчим часом я точно не вирву це з себе.

Розчарування, яке тягнеться за мною - те що не дає спокою. Здається, я все ж найбільше розчаровував самого себе. Сам зраджував собі, відкидав справжнього себе, виліплюючи безформну масу. От вона тепер і повзе за мною, та ще й розлазиться, пускаючи повсюди коріння, яке хоч підривай, хоч пали, вже ніколи не знищиш.

Страшно ще й від нового "світла", що є тепер вже нормою. Це наче промінь, що пробивається крізь криваве скло. Та "світло" це не рятує. Воно - контраст. Дозволяє краще бачит жах навколо. Від нього нема ні тепла ні надії. Лише дає побачити у відблисках води на підлозі ті очі - порожні очі, як бездонна криниця. Я знаю, що це не примари і не хтось інший. Це - я. Інші версії. Іноді потворна, гнила. Іноді печальна, розбита. Чи зла, роздратована. І всі вони сміються. Бо головна ціль виконується і досить успішно - знищення того самого, справжнього,живого мене, що не боявся, не злився, йшов з позитивом до кінця. І відголосок того мене приходить також. Не говорить, не звинувачує, просто дивиться - з тугою. І це б'є дуже сильно. Тепер іноді є відчуття, що я мертвий і тіло лише тягнеться по інерції, як уламок розбитого корабля, загублений в чорному морі.

Мені здається, що все це місце - моє власне пекло, моє покарання. Я йшов сюди сам. Крок за кроком залишаючи позаду все хороше. І попереду тільки найгірше, та я йду. Бо в цьому пеклі є ще щось. Навряд чи це спасіння, але якщо є хоч якийсь мізерний шанс стати тим, ким був, до того, як усе почалося. То я спробую, бо я не хочу визнавати, що мене вже не існує. І навіть якщо, це означає згоріти повністю, аби хоч на мить знову відчути себе живим - то чому б і ні.