Кому потрібна пригодницька література в ххі столітті? Частина 4: жанр і жанрики

Частина 1: витоки жанру

Частина 2: містика і фантастика

Частина 3: мандрівки та подорожі

Кожен може написати тритомний роман. Все, що для цього потрібно, — абсолютно не знати ні життя, ані літератури.

О. Уайльд

Пригодницький жанр — це своєрідний міст між минулим і майбутнім, між нудною і часом набридливою філософією буття і мріями про майбутнє, між відчаєм і надією. Хтось називає його «авантюрним», — напевно, прагнучи висловити свою зневагу чи недовіру. Однак, якщо вже на те йде, авантюрою можна вважати твір, в якому описувалися б шукання, пригоди, інтрижки якогось ловеласа або шахрая, але відносно, наприклад, моряка, який бореться за батьківщину, честь та кохання, вважаю, слово «авантюра» неприйнятне.

Не далі, як сьогодні мені довелося гортати каталог «Клубу сімейного дозвілля», що видає все підряд (переважно макулатуру, яку й на полицю поставити було б соромно), будь-якими тиражами і обкладинками на будь-який смак. Від яких критеріїв відштовхується редактор, пропонуючи короткі анотації до рекламованих творів? Чи обтяжує він себе читанням незліченних «шедеврів»? Ще років тридцять тому жоден редактор, який себе бодай трохи поважав, не прийняв би у виробництво переважну частину з того, що зараз пропонується або навіть нав’язується читачеві!

Чи можна назвати «авантюрою» романи Г. Хаггарда «Донька Монтесуми» або «Мрія світу»? У першому скромний англійський хлопчина, підбурюваний щирим почуттям помсти, залишає батьківщину і їде в Іспанію. З того дня вже не він планує майбутнє, не він шліфує життя, а воно його, занурюючи в такі ситуації, які й не снилися. Тут читач бачить і дуелі, і опис інквізиції, і подорож через океан, і боротьбу індіанців з хижими конкістадорами Кортеса. Пізніше навіть сам Магидович — видатний географ, спеціаліст з відкриттів, написав вельми схвальну післямову до цього роману…

У той же час, під книгами сучасних українських авторів слова «авантюрний» немає. Зазвичай, вони розвивають стандартний сожетик, який до примітивності простий: наприклад, якийсь козак Арсен, подорожуючи по Україні і Туреччині, вивчає все і вся, веде якісь політичні ігри з султаном… Знаєте що я подумав, читаючи це? Якщо той же Хаггард, описуючи в багатьох романах Африку, добре уявляв, що це таке, оскільки жив там протягом якогось часу, та й історію знав непогано, то сучасний український автор явно поняття не має про історію, і саме тому його твір — вигадка й авантюра, розрахована лише на повнісіньких телепнів, і написана виключно заради отримання грошей.

А взяти «Мрію світу»! Пам’ятаєте, Одіссею передбачили, що після повернення в Ітаку він буде блукати по світу до тих пір, поки не зустріне народ, який не знає весла? Він знайшов його; у деяких істориків є підозри, що малися на увазі наші краї. Як би там не було, повернувшись з цієї подорожі, легендарний герой знайшов не Пенелопу і сина Телемаха, а руїни і запустіння — в його відсутність на батьківщину напали пірати, а потім «попрацювала» якась страшна епідемія. Вражений до глибини єства, бажаючи смерті, Одіссей впав перед вівтарем Афродіти, яка і висловлює йому свою волю: відправлятися в Єгипет, де його очікує відповідальна і дивна місія… Автор використав враження, отримані від вивчення міфології стародавніх греків, подорожував по Єгипту, торкався руками до стін палаців колишніх володарів.

Сьогодні спостерігаються чималі проблеми і в таких піджанрах, як кримінально-сенсаційний роман, бульварний, шпигунський, окультний і про супергероїв. Знову і знову я стверджую: книга повинна бути написана на високому інтелектуальному і літературному рівні. Якщо мова йде про детектив, автор, щонайменше, повинен мати уявлення про розшук, злочинність і так далі. Якщо мова йде про фантастику, автору слід вміти мріяти, розвивати гіпотези; але це можливо тільки в тому випадку, якщо в тій чи іншій сфері у нього за плечима є знання по темі. Інакше у нього вийде не фантастика, а вигадка, не детектив, а пуста писанина, не містика, а звичайна примітивна страшилка.

Наприклад, Уеллс писав фантастику. Ми пам’ятаємо його «Машину часу», «Острів доктора Моро», «Невидимець» та інші повісті. Завівши мову про вівісекцію, в сфері якої трудився вельмишановний доктор Моро, письменник мав уявлення, про що пише. Крім описаних образів людиноподібних істот, в повісті яскравим світочем сяє ідея щодо заборони подібних експериментів. Мало того, письменник вносив «сильний» філософський елемент, немов хотів застерегти прийдешні покоління від тоталітарних режимів, які, власне, завжди діють стосовно населення, як вищезгаданий доктор. Іншими словами, книга несе певний сенс. А ще має значення барвистість і правдоподібність викладу — наприклад, читаючи цей твір в сутінках, я, 13-річний хлопчина, відчував, як жах холодить кров у венах…

Ведучи мову про «Війну світів», ми обов’язково замислимось про те, чи варто поспішати налагоджувати контакти з інопланетянами, якщо такі десь існують. Разом з тим, автор описав, по ходу твору, кілька примітних реальних характерів звичайних людей. Іншими словами, його фантастика вийшла правдивою.

Якщо Конан-Дойл, описуючи раціоналістів від науки, які вирішили просвердлити земну мантію, хотів сказати, що планета — це не просто шматок каменю, загублений у Всесвіті, а гігантський цілісний організм, — то він знав, про що писав, немов передчуваючи, що скоро з цього приводу з’являться цілком обгрунтовані теорії Обручева та Вернадського.

На жаль, за останні дві сотні років ми не зустрічаємо в українській літературі і солідного шпигунського роману. У роки більшовизму, звичайно, писали… за рознарядкою правлячої партії. Суть жанру тієї епохи: наша країна — найправильніша в світі, але навколо раз у раз нишпорять агенти імперіалізму, які бажають влаштувати якусь капость; але свідомі радянські громадяни завжди напоготові… Не дивлячись на пустопорожність, неправдоподібність сюжетів, можу сказати, що багато з тих пародій були написані граматично, фонетично, навіть літературно правильно. Навчали вони лише одному — намагатися бути справжніми будівничими комунізму і любити правлячу партію.

Іноді знаходилися «свідомі», які намагалися писати на теми абстрактні — наприклад, про часи стародавні. Наприклад, про українського козака, який займається шпигунською діяльністю в Туреччині з метою знайти і звільнити товаришів по зброї. В ході пошуків у нього, як правило, виникають дуелі з татарами або розбійниками-одинаками, чи не в кожному селі обов’язково відбуваються романи з огрядними, грудастими і гарячими молодичками. Все це викладалося горе-авторами грубувато, брудно, примітивно.

Ах так, трохи не забув! Були ж ще І. Ле, М. Старицький, Н. Рибак, Шолом-Алейхем з історичними романами. При вивченні історії нам навіть рекомендували читати це все, оскільки зазначе��і автори відображали офіційні теорії про походження козацтва, України, князів і т.д. Як правило, поважний професор, рекомендуючи ту чи іншу, повчально наголошував: «Тільки дивіться, у вчених є різні теорії щодо (наприклад) Гелени, яка мала стосунок до Б. Хмельницького! В одній книзі написано, що вона була його племінницею, в іншому місці — що вона припадала йому дружиною …» Начебто це має «всесвітньо-історичне значення»… Іншими словами, український історичний роман того часу нагадував, швидше, пропагандистський проспект, аніж художній твір.

Завжди цей жанр використовувався як ідеологічна зброя. Особливо в спробах пошуків відповідей на питання: «Хто винен?» і «Як ми, українці, докотилися до ТАКОГО життя?» Одні автори писали, що винні монголо-татари, інші — Польща чи Туреччина. Деякі, що мали стосунок до українофільських політичних гуртків 19 століття, несміливо натякали на Росію. Немов передана по естафеті, неприязнь до Росії лягає в основу сучасного історичного і шпигунського роману. Це, в світлі політичних подій, вітається політичними організаціями. Мало того, завдяки цьому автор може «зробити ім’я» і навіть «щось заробити».

А якщо врахувати силу самореклами і допомоги з боку держави в поширенні подібних нісенітниць (розсилка по бібліотеках, діаспорським організаціям та ін.), не варто дивуватися і досить великим накладам. І знову я бачу гнітючу систему: автор, як правило, не має уявлення про розвідувальні структури, про специфіку шпигунської діяльності, про роботу слідчого, не знає географії Росії, нічогісінько не тямить і в геології або в іншій сфері, зате береться про все це писати, притягаючи «факти» за коліно. Наприклад, полковник ГРУ (!) пішки, долаючи ріллю, перетинає кордон, немов нікчемний найманець-виконавець, при тому він не володіє українською мовою, у нього на рукаві красується нашивка у вигляді георгіївського хреста; він тиняється по селах, терпить холод, недоїдання і дощі, а все заради того, щоб залишити пакет з вибуховим пристроєм біля дверей маленької крамнички в провінційному містечку. І тут його майже ловлять за руку «свідомі» громадяни… Тупо, примітивно і смішно! Цей автор хоч уявляє собі, що означає звання полковника в такій структурі, як ГРУ? Швидше за все, поняття не має, як і про розвідувальну і диверсійну роботу. Не кажу вже про те, що чимало авторів намагаються писати російською мовою, що, в свою чергу, означає: більшість читаючої публіки все ж таки віддає перевагу російській мові, а не українській…

Останнім часом в різних виданнях обговорюється професія письменника. Найдивніше полягає в тому, що таке важливе питання висвітлюється виключно з точки зору грошової. «Знавці» навіть з упевненістю стверджують, що якщо письменство не приносить автору великих гонорарів, йому варто покидати цю справу, оскільки, бачте, капіталізм — це «здоровий фільтр», що відбирає лише найбільш цінне. Мовляв, якщо книга не продається, значить вона погана.

У цьому контексті згадався Мартін Іден, доля якого багато в чому збігається з біографією Джека Лондона. Скільки разів йому твердили: «Покинь писанину!» Навіть Руф, кохана жінка з університетською освітою, — і та була впевнена, що йому слід «знайти собі місце», а не писати. На її думку, громадська думка — досконалий фільтр, мірило, яке відсіває все «погане». Якщо редактор не приймає рукопис до видання, значить, він нічого не вартий. Але, аналізуючи те, що відбувається, герой приходить до несподіваного висновку: не його книги погані, а просто Руф їх не розуміє! Не розуміє, як не розуміють і її друзі, батьки, і ті, хто розуміти повинен, зважаючи на свою освіту і становище. «Навіщо їм була освіта? — запитує він себе. — Навіщо вони стільки вчилися і одержували дипломи?»

Розвиваючи сюжет, осмислюючи духовне зростання свого Мартіна, автор підводить читача до воістину філософського висновку: суспільство насправді безглузде до неймовірності, а люди, котрі в силу свого становища, повинні б розуміти більше, ніж інші, насправді не розуміють нічого. Громадською думкою заправляє мораль людей, далеких від духовності — буржуа з їх підленькою, нікчемною, пристосуванською філософією, що зводить людину до рангу слимака або бактерії. Ось чому і в наш час на перше місце вийшла література, яка відображає погляди і філософію такого, з дозволу сказати, «суспільства» — література, при читанні якої не треба думати.

На превеликий жаль, слід визнати, що нині більшість з тих людей, які так-сяк вміють тримати в руці ручку, починають «творити», керуючись саме цими міркуваннями, внаслідок чого наша література стає неохайною, нікчемною, брехливою ​​і беззмістовною. З цього приводу непогано висловився свого часу Стівенсон: «Велика література припинила своє існування, щоб жила і множилася жадібна зграя борзописців, яка випускає з рук чудові традиції, принижує і знеславлює наше славне письменницьке плем’я. Нехай би вже краще наші сповнені спокійної гідності храми обезлюдніли, аніж щоб жерцями в них стали торговці і міняйли!»

Геннадій Демарьов