Курточка

А сонцю що?

Сонце світить. Обкладинка на зошиті майже гаряча. Приємно покласти на зошит руку, погріти, прибрати її і почекати, поки поверхня вбере ще більше тепла, щоб притулитися знову.

В класі вчительки немає, але тихо. І так уже пів уроку. Ніхто не стрибає, не задирається, не галасує. Тільки двоє хлопців грають у морський бій, дівчата перешіптуються, хтось малює.

На Олежика Кочергу час від часу поглядає Сашко Бондар. Торік, у четвертому класі, вони були ворогами. Точніше, це Сашко проходу не давав. Олежик терпів-терпів, а якось втомився й зізнався батькові, що його ображає старший, - Бондар аж у сім з половиною років до школи пішов. Батько порадив викликати кривдника на бійку. “Ти з ним виясни все один на один, - сказав. - Такі тільки силу розуміють”. Побились. Тобто, краще сказати, Олежика віддухопелили. Зате пізніше Сашко потиснув йому руку й перестав чіплятись. Батько виявився правим.

Та то у четвертому класі.

А вчора цей самий Бондар складав список найсильніших хлопців у класі. На перше місце поставив себе — і це правильно, бо він і дужий, і не боїться прямо в лице бити, зразу, без штовханини. На другому місці — Ігор Коротенко, завжди із Сашком ходить, високий, руки довгі має. А от кого на третє місце поставити, не ясно. Олежика чи Андрія Ремніцького? З наступними місцями по списку зрозуміло, а що з цими двома робити. Хто — кого?

У кожного свої сильні сторони. Олежик Кочерга товстенький. Не сказати, що “жирний”, але маси в нього більше, ніж у однокласників. Якби йому сміливості чи нахабності, то і Сашка поклав би на лопатки. Андрій Ремніцький нижчий і тонший, але різкий, нічого не боїться. А ще з початку осені, ось уже майже місяць, ходить на гурток з кікбоксингу.

Сашко з Ігорем весь день не могли визначитись, хто сильніший: Олежик чи Андрій. Захотілось їм організувати бійку, щоб побачити як воно є.

Після останнього уроку Сашко затримав Олежика:

- Ремніцький хвалився, що тебе поб’є.
- І що? - відмахнувся Кочерга.
- Як це “і що”? Він таке про тебе розказував...

Та Олежик спішив додому. Не повівся він на такі підбурювання.

Ігор тим часом нашептав Ремніцькому, що Олежик грозився зламати йому носа.

- Мені? - здивувався Андрій. - Чого?
- А я хіба знаю чого? Казав, що просто може — от і зламає.

Андрій не хотів у це вірити. Олежик ніколи йому нічого поганого не робив, не казав і ворожим не здавався. І тут — таке!

- Ти що, будеш терпіти? - не вгавав Ігор Коротенко. - Хочеш, щоб над тобою всі сміялись?

Той не хотів. Підійшов Андрій до Олежика:

- Ти що таке говорив про мене?

Кочерга не хотів битися, бо зметикував, що це — задля розваги тих хлопців, які он, в кінці коридору стояли. Багато їх там, весь клас майже.

- Нічого я не...

Не встиг він договорити, як ті хлопці, які щойно були в кінці коридору, підлетіли.

- Що, боїшся?
- Давай, покажи!
- Та ні, він боягуз!
- Мені додому треба.

Олежик спробував прорватись крізь коло хлопчаків.

- Аякже, додому! До мамусі!
- Біжи додомку в ліжечко!
- Я ж казав! - вигукнув Сашко Бондар до Ігоря. - На третьому місці має бути Ремніцький! А ти: “Та ні, Кочерга поборе його!” Яке там поборе? Дивись, він втікає!

Презирливо поглянувши на Олежика, Сашко Бондар дістав папірець і записав щось. Написавши, акуратно склав аркуш і знову, тепер уже зневажливо, по-злому подивився в очі Олежику. Сповненим розчарування голосом сказав:

- А я то думав!..

Ці слова чи, може, цей погляд — щось зачепило Олежика Кочергу. Певно, якби від когось іншого почути це “а я то думав”, то можна стерпіти. А це вимовив Сашко, той, з яким вони торік побились, і який вчинив по-чоловічому, потис руку після бійки. І, головне, відтоді не прискіпувався, а... поважав.

Олежик вліз у бійку. Він хотів швидко довести, що його можна поважати, що йому можна тиснути руку. Змірявши очима суперника, він навіть “вітровку” не зняв. Збирався швидко його повалити. Чи й валити не доведеться. Залякати — скільки там того Андрія!

Замахнувся сумкою — Ремніцький ухилився. “Спритний який”, - подумав Олежик. Подався уперед, щоб притиснути суперника до стіни й задавити масою — ні, той хвацько відскочив убік і опинився позаду. Андрій міг би в спину вдарити, та ні, не можна в спину. Дочекався, поки Олежик розвернувся, і… як дав ногою в підборіддя!

Ударив не сильно. Але ж ногою — і в підборіддя! Місяць кікбоксингу — і вже так ноги задирає. І спритний який...

Олежик Кочерга відчув, що боїться сходити з місця. Коліна затрусились, по спині дрижаки побігли.

Страх його помітили інші. Почали насміхатись — так, щоб і підбурювати. Мало побачили видовища, хотіли ще.

Олежик на мить піддався настрою хлопців. Забув про страх. Не чуючи нічого, крім чужих голосів, кинувся вперед, щоб штовхнути. І ще раз по голові отримав.
Ремніцький поцілив кулаком прямо в ніс.

О, кров. Глядачі спостерігали із захопленням, як червона юшка потекла на підборіддя, а звідти закрапала на підлогу. Олежик витер лице рукавом сірої вітровки. Побачив, яким мокрим став рукав — жах застиг у його очах. Звідти стільки крові? Щоб інші не бачили його сліз, схилився над сумкою, притуливши край курточки до носа.

- А казав, що поб’єш мене! Хвалився? Маєш тепер, маєш? - викрикував Ремніцький. - І хто кому носа зламав?

Олежик Кочерга хотів відповісти, що не хвалився й нічого такого не говорив. Хотів сказати, що це ті, інші хлопці все вигадали — просто, щоб повеселитись. Та ніс його болів так сильно, і сліз з’явилось так багато, що він не наважився підняти голову. Дивився на кутик ромба на бетонній підлозі у коридорі, яким він ще недавно так весело ганяв. І з ким веселився — з тими, що тепер оточили його і сміються з чужого болю.

Вдома довелось пояснювати, що сталось із курточкою. Ніс трохи розпух, але видала його курточка. Олежик все розповідати не хотів, але трохи мусив розказати.

А сьогодні, як і обіцяв, батько Олежика прийшов до школи, щоб поговорити з Ремніцьким. Забрав із уроку і його, і вчительку. Батько не повідомив йому учора, що казатиме кривднику. Та всі у класі здогадувались, що там за “розборки”.
Сашко Бондар час від часу поглядав на Олежика, немов кажучи: “Все я знаю, знаю”. Кочерга боявся того погляду, відвертався до вікна.

Про хлопців він батькові нічого не сказав, а про Ремніцького мусив — треба ж було якось пояснити все те. А Сашко дивився на нього так, наче він, Кочерга, їх всіх “здав”. Та це ж не так!

І соромно йому — за те, що жалівся батькові. І прикро — що не змовчав. І страшно — як воно тепер буде?

“І чого я не зняв ту вітровку! - думав Олежик, кладучи руку на теплий зошит. - Обійшлось би… Може, Ремніцький потиснув би мені руку… Точно помирились би”.
Хоча весь день минув, а не помирились. Андрій Ремніцький, третій по силі в класі, не зачіпав, не насміхався, але й не вибачився.

“Може, завтра?...” - міркував Олежик.

Та помирились би, точно. Андрій хороший, мирний. Це хлопці його натравили.
“Помирилися б точно”, - повторив про себе Олежик Кочерга.

Він знав, що там, на гуртку з кікбоксингу тренер вчить, що треба захищати, а не нападати. І знав, що Андрій не поганий. Завтра прийшов би…

Ні, тепер не прийде.

А сонцю що? Світить, гріє.