Після уроків

Ішов дощ. Двоє п’ятикласників поспішали додому. Хлопчики майже весь час бігли, зрідка переходячи на крок, щоб перевести дихання. Бігли не для того, щоб врятувати від дощу зошити й підручники. І застуди вони не боялись. Денис і Коля мчали, щоб встигнути пограти на комп’ютері якомога довше – поки дорослі не повернуться.

Денисові на день народження подарували комп’ютер. Сказали, що це його річ, і тільки його. Він зрадів, та скоро переконався в тому, що його річ – насправді не його. Батьки заборонили сидіти за комп’ютером більше, ніж дві години на день. Денису це не сподобалось, він почав бунтувати – і дарма: ліміт скоротився до години. Щоб не втратити й таке – коротке – щастя, Денис підкорився. Година на день? Добре! Хай тільки батьки самі засікають час.

Коля комп’ютера не мав. Тому він після школи охоче ходив до Дениса. Поки один грав – інший дивився. Денис, звісно, грав більше.

Зайшли в дім, роззулися, позбулися мокрого одягу й одразу сіли перед комп’ютером. Та – от біда! – комп’ютер не вмикався. Друзі перезирнулись. Може розетка не працює? Денис спробував увімкнути чайник. Тиша. Перевірив, чи є світло на кухні – дарма. Таки немає електрики!

-          То що будемо робити? – запитав Коля.

Денис не знав. Він подумав, що мусить неодмінно вигадати якесь заняття, бо він – господар, а Коля – його гість.

-          Може почекаємо? Скоро світло буде, - впевнено відповів господар. – Таке буває.

Коля знав, що таке буває і що треба просто почекати. Але чекати можна по-різному.

-          Може, футбол?

Хлопчаки дістали маленький гумовий м’ячик і стали по різні боки довгої прохідної кімнати. Двері з обох сторін слугували ворітьми. Грали так, що у кожного по два дотики, а руками торкатись м’яча не можна. І заходити на половину суперника заборонено. Це старшокласники грають так у коридорі на перервах.

Спершу хлопчики били легенько, «на техніку». Побачивши, що «техніка» не дає результату, почали бити сильніше. Швидко дійшло до того, що стали лупити з усієї сили. З такими маленькими воротами вся надія на різкість, на те, що суперник не встигне відбити удар.

Денис вигравав. Коля не хотів програвати, бо вважав себе кращим футболістом. Вирішив застосувати хитрість – бити м’яч одразу, першим дотиком. Денис розкрив тактику друга й відповів тим же. Гра перетворилась на метушню.

Захоплені забавою, хлопці не одразу помітили, як зашипів чайник, як загорілась лампочка на кухні, як блимнув монітор. Першим на це звернув увагу Денис. Він, перемагаючи, хотів припинити гру й сісти за комп’ютер чемпіоном.

-          Давай ще до одного, - попросив Коля.

-          Ну добре. До останнього.

З усієї дурі Денис вгатив по м’ячу. Удар був зовсім неточним. М’яч полетів по діагоналі й, відскочивши від крісла, завис у повітрі. Коля зробив крок уперед і збирався підстрибнути, щоб вдарити «з льоту». Але килим у нього під ногами поїхав назад, хлопчик втратив рівновагу і завалився набік. Зліва від нього, під стіною, стояла шафа-купе. Коля вдарився ліктем об скляні дверцята - скло, як і мусило, розбилось.

Коля вибачався. Все повторював: «Пробач, пробач! Я не хотів. Чесно. Пробач!»

Денис розумів, що йому – каюк.

Прибравши скло, почали міркувати, як краще про цей збиток розповісти батькам Дениса.

Коля заявив, що сам в усьому зізнається. Він знав, що треба говорити правду. Та й що йому, чужій дитині, зроблять батьки Дениса?

Денису такий план не сподобався. Він знав, що треба брати вину на себе й захищати інших. Тому він збрехав:

-          У мене таке часто буває. Нічого вони мені не зроблять.

Коля не повірив, бо знав по собі, що батьки прощають тільки після добрячої прочуханки.

-          Ні, - заперечив він, - я зробив, то й зізнаюсь.

-          Ні, - вставши, мовив Денис. – Я - сам

Повернулась мама Дениса. Вона не помітила, що щось не так. Денис сам зізнався їй, що він розбив дверцята. Жінка, зважаючи на те, що в домі гість, сварила сина не надто голосно. Коля, сидячи перед комп’ютером, чув, що «серйозна розмова» з його другом буде ввечері – коли й тато повернеться.

Коля і хотів іти додому, і не хотів. Він почував себе винним. Хотів спокутувати вину, натомість мусив тепер думати, як віддячити другові. Денис зробив порядно, що підставив себе під удар. Він сміливий і хороший.

Наступного дня Денис прийшов до школи засмученим. Видно, вечірня розмова і справді була «серйозною».

-          Як учора? – запитав Коля.

-          Та нічого, - зітхаючи, відповів Денис.

-          Сильно сварили?

Денис відвернувся і мовчки побрів до свого місця.

Після другого уроку він все ж зізнався, що йому заборонили грати на комп’ютері цілих два тижні. А ще він тепер не може приводити друзів додому. І оцінки повинні бути хороші – не нижче дев’ятки, з усіх предметів.

Коля співчував другові. А той, поки перераховував покарання, немов розцвітав. Йому наче подобалось, що його покарано аж так.

Коля навіть здивувався, який його друг сміливий і хороший. Здивувався знову – ще більше, ніж учора. Вчора Коля питав себе, чи зміг би взяти вину на себе, якби був на місці Дениса. А сьогодні збагнув, що не зміг би так легко сприйняти покарання. Просто не зумів би.

Он який у нього друг! Коля хотів бути таким самим. Коля йому заздрив.

Школою прокотився дзвінок, а Коля зненацька усвідомив, що на місці Дениса мав бути він.