Естетика Гюстава Флобера
Флобер був учителем Мопассана, другом Еміля Золя, Братів Гонкурів, Івана Тургенєва і Жорж Санд, автором, який написав порівняно небагато, але майже всі його твори, як люблять сьогодні говорити, стали канонічними.
Я розповім, хто такий Гюстав Флобер, які його естетична, політична, філософська позиції, скажу, як його творчість розглядати не варто, чим він відомий і корисний, що думав про себе і письменництво.
Син відомого хірурга, з заможної сім’ї, по-нашому кажучи, “мажор”. Батько йому купив дорогий великий будинок, на гроші матері він здійснив майже дворічну мандрівку сходом. Разом із ріднею з’їздив у Італію. Час від часу катався по Франції.
Але нас він цікавить як письменник, для нас важлива його письменницька біографія. Писати почав рано, листувався з дитинства — і в його дитячих листах більше сенсу і цинізму, ніж у сучасної дорослої людини. Більш за все він не любив Францію і французів. Наприклад, в 9 років він закликав Аттілу прийти і зрівняти із землею його рідну Францію, яка видавалась йому зіпсованою остаточно. У 9 років! А тринадцятирічним пацаном Флобер зізнався Ернесту Шевальє, другу:
“Якби я не писав про життя королеви Франції 15 століття, то я би повністю розчарувався в реальності. Від цього дурного жарту, який називають життям, мене давно вже врятувала б куля у скроню”.
Вчився на юриста, але не довчився. Зате багато читав і писав. Циніком і романтиком (одне іншого не заперечує) він залишався довго, поки був молодим і красивим. Та зрештою виписався як “скигляр” — скільки ж можна про одне й те ж писати! Втім, йому друзі порадили, що настав час писати щось нормальне. Хоча підказали — не дуже вдале слово: адже на чергових читання Флобера його один друг сказав, що цей твір треба спалити. Натомість підказали йому ідею — так почалась робота над “Пані Боварі”.
З дитинства він називав своїм покровителем святого Полікарпа, який любив повторювати: “В який час ми живемо”. Гюстав "полікарпович" Флобер за життя написав небагато. В середньому, на один роман він витрачав 4-5 років життя. Пробував писати п’єси, але успіхом вони не користувались. Естетичних, критичних статей майже не залишив. Зате збереглись листи, де легко можна знайти його естетичні й філософські погляди.
Зазвичай кажуть, що Флобер прожив нудне життя. Так воно, напевно, і є. Сам він писав якось, що його
“...активне, сповнене емоцій і хвилювань, раптових потрясінь і різноманітних вражень життя скінчилось у 22 роки”.
Коли він це писав, йому було 25. Орім тих кількох поїздок-мандрівок він майже нічого не бачив. З кожним роком він все більше розчаровувався у житті, друзях, Франції і в собі.
Як розглядати його творчість? Найбільш поширені варіанти:
1. Набоков, виїхавши з Росії, підготував цикл лекцій про літературу. Про Флобера, точніше, його стиль, теж. Набокова цікавить саме техніка, граматика, стиль у вузьколітературному сенсі. Він захоплюється влучністю слова, силою фрази, вишуканістю письма Флобера. Що таке художня деталь, що таке віддзеркалювання у “пані Боварі”, як читати і уявляти написане — цьому вчив своїх студентів Набоков. Він звертав їхню увагу на те, як гарно побудований сюжет, як доречно і вчасно одна лінія сюжету розділяється на кілька, як перегукуються вони між собою. В цілому, десь так само захоплювались ним майже всі письменники-модерністи. Це, до речі, дивно, що модерністи, творчість яких немислима без них самих, де твір не може бути зрозумілий без розуміння особистості автора і його мотивів, захоплювались Флобером, який навмисно відділяв себе від своїх творів.
Пруст назвав Флобера генієм граматики. Часто тільки на це і звертають увагу. І цінують його саме за форму, художність, вишуканість і простоту. Та цим не можна обмежуватись. Цінувати його за це можна, воно виходить само собою. Бо пише чоловік гарно — чому ж не зачаровуватись текстом? Однак це зовсім не викреслює того, про що текст, що за ним стоїть. А твір завжди про щось. Про людей і їхні почуття. Воно тому й мистецтво, що займається чуттєвою стороною життя людей.
Мопассан вважав, що Флобер стоїть вище Бальзака тому, що не відкидав стиль. Стиль для нього, Мопассана, - все, геть усе, - як і для його учителя. Бальзак нехтував стилем, але його критикувати за це не можна, так само як ми не критикуємо бога за те, що він створив неідеальний світ. А що таке стиль за Мопассаном? Це найбільш доречна (єдина) форма для змісту. Тобто це не тільки красиві речення, точніше зовсім не вони, не прийоми, не техніки, звороти, якими володіє автор. Стиль — це вміння сказати про річ так, як того вимагає сама річ. В цьому сенсі Флобер був генієм стилю, стилю, - тобто не відірваної від життя літератури, а не тільки граматики, як то вважав Пруст.
2. Другий спосіб розглядати творчість письменника - соціологічний. Відомо, що не існує творів, в яких немає філософії — тобто точки зору на світ. В його творах, хоч він дуже не хотів цього, також відображені ставлення людини до світу й до себе. І місце, роль людини в світі показані добре. І чи взагалі існує художній твір, який тільки художній і позбавлений будь-якої філософії?
Скоріш за все, ні. Інакше немає довкола чого будувати твір, і він виходить пустим, тобто не художнім, та й не твором. Автору може здаватись, що він візьме й напише “чистий твір”, але він підходить до виконання цього завдання зі своїм поняттям про те, що таке “чистий” і “твір”. Відтак, його творіння уже заплямоване якоюсь позицією, ідеєю, філософією — відношенням себе до світу.
Кажу, значить, що не можна читати Флобера тільки як граматика. Та це не значить шукати в ньому якусь позицію і неодмінно її знаходити. Це називається “соціологічно читати”.
Критики-соціологи люблять мислити прямолінійно. Наприклад, якщо у “пані Боварі” показана трагічна історія незайнятої роботою жінки, то, значить, Флобер засудив буржуазний спосіб життя. Або у “Вихованні почуттів” він, значить, показав застій у суспільному житті і вказав на неспроможність аристократії виконувати провідну роль у ході історичного процесу. Такий літературно-критичний підхід дурний і неживий, він зовсім не допомагає розуміти суть написаного.
3. Так само неправильно керуватись виключно біографічним підходом, тобто виводити написане автором із його життя і настроїв. Наприклад, зустрічав я таке: Флобер хворів епілепсією у юності, а дорослим страждав від сифелісу й частих неврозів, тому й твори його фіксують страждання автора, від яких він намагався втекти, але не міг. Література була для нього місцем, куди він втікав від себе самого. Глибоко сказано? Ця думка — штамп.
4. А можна судити твір за законами, які він сам над собою визнає. Тобто знаходити логіку твору, продовжувати її і показувати, де автор відступав від неї, або продовжувати після крапки, поставленої автором. У випадку з Флобером це робити дуже зручно й легко, бо він, треба визнати, дуже добросовісний письменник.
Про роботу письменника він писав Луїзі Коле у 1847 році так:
“Якби ти знала, яка виснажлива письменницька праця. Вона відбирає всі мої сили. Я працюю, не розгинаючи спину. Це виснажує мене і розхитує нерви. Я картаю себе і мучусь. Бувають дні, коли я почуваюсь зовсім розбитим і хворим, а ночами у мене температура. Яка дурна нав’язлива ідея — витратити життя на те, щоб пітніти над кожним словом і трудитись весь день, щоб довести до ума кілька фраз”.
Відомо, що саме так він і працював — важко, виснажливо й наполегливо. Він не вірив у талант. Він повторював формулу Буало: талант — довготривале терпіння. І сам писав довго й терпляче. Не треба уявляти, що він прокидався зранечку й до ночі писав. Ні, він займався й іншими справами, писав більше вечорами й вночі.
Флобер був чи не найосвіченішим представником свого часу. Він увібрав у себе класичний спадок, знав інші гуманітарні науки так глибоко, що міг аналізувати роботи з інших сфер. Наприклад, він писав рецензії-листи Ренану про його “Життя Ісуса”.
Якщо пам’ятаєте твір “Прапори на вежах” Макаренка, то там є епізод, де учень зізнається, що хоче стати письменником, тому вважає, що нічого вчити не повинен. Буде просто собі писати, і на тому все. Самого письменництва достатньо. Але вчитель доводить, що писання для того, щоб бути літератором, мало. Треба мати і знати про що писати. Відтак треба знати все.
Флобер якраз приклад того, хто для виконання своєї письменницької роботи, опрацьовував, вивчав, пізнавав все підряд. Наприклад, для “Саламбо” — роману про занепад Карфагену він опрацював кілька сотень книжок з історії, а для “Бувара й Пекюше” — понад півтори тисячі наукових джерел із найрізноманітніших галузей, починаючи з медицини й закінчуючи філософією.
Завдання письменника — спостерігати. Багатовікове спостереження, значить, приведе до того, що хтось колись зробить синтез. Це те ж саме, що говорив Добролюбов, міркуючи над різницею між літературою і філософією. Література може тільки підсумовувати те, що вже є у світі, може лиш помічати те, що зазвичай ми не помічаємо, і в глибшій чи меншій мірі аналізувати це.
На його думку, всі автори, як прагнули показати велику ідею, які до чогось закликали, які окрім спостережень мислили, повчали, звертали увагу читача, всі вони програли. Так, йому дуже не сподобалось моралізаторство Толстого, він сміявся над прагненнями авторів писати “корисні книжки”. Сартр писав, що він, Сартр, ангажований, тенденційний, що він пише для чогось і стоїть за щось, працює в ім’я чогось. Сартр писав, що письменник повинен, зобов’язаний вибрати, по який бік барикад воювати. Тобто визнає, що письменник завжди суб’єктивний і не соромиться це показати — не соромиться, бо мусить. А Флобер не те, що соромився — він цурався такого підходу до творчості. Його завдання — не своє показати, а вловити красу й злитись із нею.
Завдання письменника — бути об’єктивним. Та це не означає, щоб бути відстороненим. Сам він казав, що вкладає у написане все, що знає і відчуває. Всього себе вкладає.
“Я вважаю, що романіст не має права виражати свою думку про справи світу цього. В своєму творінні він мусить уподібнитись богу-творцю, тобто створювати й мовчати”.
Тим не менш, Флобер дивився на літературу як, по перше, на засіб вилити свою жовч, висловитись, а по-друге, повідомити світу те, чим він є. Давно існує теорія відображення, згідно якої мистецтво покликане відображати світ. Так от воно відображає не весь світ ,а тільки те і так, як і на що звертає увагу автор. Якщо література — дзеркало, то Флобер направляє його.
Письменник повинен гарно писати. Але добре писати означає ще й добре думати і добре виражати (повторює слова Бюффона). Точне слово приходить завжди, якщо володієш думкою.
Бернар Фоконьє пише, що світлогляд Флобера це
“...вибухова суміш ідеалізму й песимізму. Та, на щастя, у нього ще гарне почуття гумору і саркастичний склад розуму”.
Література для Флобера — останній прихисток правди й краси, - на противагу мінливому й шаленому світу. Втім, у листі він зізнається:
“Я не вірю нікому й нічому, навіть самому собі, що рідко можна зустріти. Я займаюсь творчістю, бо це заняття відволікає мене від сумних думок. І все ж я зовсім не вірю в красу, яка переможе світ, як і у все інше”.
Тобто краса ще поживе в літературі, але недовго, бо й там її скоро не буде. Краса і сучасний світ — несумісні. Звернуть увагу: краса у нього не рятує світ, а перемагає його, тобто він не хоче, щоб світ просто жив, а хоче, що світ став красивим, - хоч і вважає, що цього ніколи не буде.
Флобер був прибічником доктрини “мистецтва для мистецтва”, хоч і розумів її по-своєму. (Це не схоже на Пушкіна, який вважав, що в поезії не може бути іншої мети, окрім неї самої). У Флобера писати треба перш за все для себе — щоб забувати про те, що світ зіпсований, щоб не концентруватись на своїй нікчемній особі тощо. Це у нього такий протест проти утилітарного погляду на мистецтво. Він перейняв цю точку зору у Теофіля Готьє, який і сформулював поняття "мистецтво для мистецтва".
Дозволю собі тут маленький коментар "убік". Хоч принцип "мистецтва для мистецтва" пропагує чисте мистецтво, яке не повинно мати ніякої цілі, може не виконувати ніякого завдання, та поява цього принципу сама є реакцією на утилітаризм. Цей принцип "вільного від чого-небудь мистецтва" не є вільним від свого завдання - бути протилежністю утилітарному погляду.
Він не монархіст і не соціаліст. Він пережив революцію 1848 року, бачив на свої очі Паризьку Комуну, але не зрозумів прагнень народу. Він зневажав буржуазію попри те, що сам жив як буржуа і належав до цього класу. Та це його не цікавить. Він бачив себе творчою особистістю, художником, майстром слова — і цього йому було достатньо.
Однак на події Паризької комуни він реагував як реакціонер. Сартр вважав, що Флобер і Гонкур
“...винні в тих кривавих подіях, що відбулись після Комуни, адже не мовили ні слова, щоб запобігти їм”.
Критикуючи Паризьку Комуну, Флобер навіть став на захист “правління впливових осіб”, адже народ, на його думку, завжди залишається на другорядних ролях. Він взагалі проти демократії, яка, за його словами, шкідлива для суспільства, бо вона опирається на християнські моральні цінності, тобто підносить милосердя на шкоду правосуддю, цим самим заперечуючи правові норми. Його вердикт щодо подій Комуни:
“Якби в світі було більше просвітлених людей, які знають історію, то не було б у Франції ні Пруссії, ні Комуни”.
Він добряче пройшовся по міщанству й по буржуазності, що для нього є тим самим, що і посередність. Всі буржуазні революції, починаючи з революції 1879 року й далі, не любив тому, що вони, на його думку, хоч і звільняють людину від релігійного, феодального і інших форм гніту, що панували раніше, проте ставлять людину в залежність від грошей. А така форма гніту набагато гірша попередніх, бо не є помітною для всіх, а влада грошей — сильніша за інші. Сильніша — і гірша. Звісно, він мав право так вважати, бо, наприклад, вся його старість чи точніше підстаркуватість була зіпсована фінансовими проблемами, а на тій же славнозвісній “Пані Боварі” він заробив близько 300 франків.
Словом, якщо революції — це крок уперед, то одночасно і назад.
Що таке просвітлений мандаринат?
Флобер вважає, що народ — це чернь.
Правити повинні освічені якнайкраще люди. Демократія — це паршиво. Яка може бути рівність, якщо хтось ввібрав у себе класичний спадок, мислить і діє від імені епохи, а інший — з висоти свого досвіду, який може бути дуже бідним?! Саме за те, що Жорж Санд захищала чернь, він з нею сварився і писав "токсичні" листи.
Ідеальною формою правління він вважав мандаринат — коли влада належить освіченій меншості. Він точно знав що управляння державою не можна довіряти народу. Якщо Огюст Барбьє у вірші “Собачий бенкет” писав про чернь, як про “святу наволоч”, яка, хоч і наволоч, та краща, ніж аристократи — ці “мазуни в натягнутих рукавичках”, то Флобер однозначно на боці розумних аристократів. Так, він їх теж зневажає, але в них він вірить більше — все-таки у них є хоч якась освіта і хоч якийсь потенціал. Він під старість уже розчарований геть у всіх, але аристократами колись був зачарований, - і пам’ять про це залишилась.
Познайомившись якось перед черговими виборами із брошурами кандидатів, Флобер написав листа Жорж Санд, в якому є таке: потрібно просвітлювати вже просвітлених. Починати треба з голови, бо вона найбільш хвора, ну а інше піде само собою.
Флобер ніколи не дивився на письменника як на того, хто своїми книжками виховує людей, формує їхнє ставлення до світу, визначає їхню позицію. Він ніколи не вважав себе соціальним педагогом, рабом чи вождем народу, навпаки, втікав від схожої ролі. Він писав для себе й тих, хто міг його зрозуміти, кому під силу було захоплюватись красою чи хоча б помічати її.
Проблема у його політичній позиції очевидна. Звідки візьмуться ті, хто гідні будуть керувати державою, реалізуючи справедливість, якщо життя в країні буде влаштовано несправедливо — коли влада належить обраним, та й коли не всі можуть піднятись на вершину людської культури. Звідки? Про це він не думав.
Він був спінозистом. Етику “Спінози” Флобер вважав дуже гарною працею. Почав ним цікавитись у молодості, інтерес до Спінози йому прищепив його друг Альфред Пуатвен (дядько Мопассана), який також писав, але рано помер.
Спінозизм, як відомо, початок всякого філософствування. Спіноза зумів зайти далі Декарта, який намагався примирити ідею і матерію, сказавши, що є дві субстанції, які мирно співіснують. Спіноза заперечив, давши визначення субстанції: те, що в своєму існуванні не залежить від чогось іншого. Субстанція безкінечна, відтак може бути тільки одна. Субстанція одна, і має два атрибути — невід’ємні властивості: протяжність і мислення.
Як спінозист, Флобер дивився на все цілісно, шукав цілісності й добивався її у своїх творах. І ідеї його розчинені в творах настільки, що здаються непомітними. А кінець його “Спокуси святого Антонія” підводить до прагнення злитись із природою, розчинитись у матерії. Звісно, він не вірив у бога чи якусь вищу силу. Найвищим для нього було мистецтво, і він добре знав, що й Мистецтво має цілком матеріальну природу. Ідеальним мистецтво є тільки тому, що надто далеко від нього стоїть його причина — життя.
Спінозистським був його погляд на письменництво. Він писав:
“...письменник і його ідеї мають розчинятись у своєму творінні так само, як бог розчинився в природі”.
Очевидно: краса — вище всього. Пишучи про вірші Мопассана, Флобер заявив:
“Що прекрасно, то і морально — ось і все, як на мене”.
Для Гюго роман — це політичний акт, для Жорж Санд всі її книжки — пропаганда, для Франка — література це “робітниця на полі людського поступу”, а для Флобера — просто мистецтво, чисте мистецтво. Але мистецтво — не означає вигадка.
Для Флобера роман — це наукова форма життя. Він ось що каже:
“...роман, наукова форма життя, повинен мати справу із закономірностями й бути логічнішим випадкового збігу”.
“...роман не може виходити за рамки ймовірного і звичайного. Адже велике Мистецтво — наукове й безособове”.
Відтак, завдання письменника — перенестись всередину своїх персонажів, але не притягувати їх до себе.
Про кого писати? Про всіх. Для кого? Не для всіх...
Жорж Санд писала, щоб донести свою думку до широкої, а не вузької, аудиторії. Вона освічувала народ, ту саму чернь, якої цурався Флобер. Її класова позиція, яку вона не приховувала, насторожувала Флобера, він вважав, що це псує її книжки. Псує чому? Бо твір не може підкорюватись чомусь, що стоїть поза ним.
“Треба показувати Пристрасті, а не виголошувати промови на користь Партій. Бо партії бувають різні: порядку, глупоти, політичні партії і так далі. Але мистецтво — безпартійне”.
Флобер так пояснював різницю між ним і Жорж Санд: вона у своїй творчості відштовхується від ідеї, до якої притягує усе, а він цікавиться життям, яке вирує довкола — все йому цікаво, і з ідеї він не починає. Тому й правда у його творах не спущена з небес, а виведена з життя на Землі.
Спершу скажу, чому не варто ним ставати. Не як “граматиком” у розумінні Пруста — тут якраз всім бажаю так відчувати слова й так володіти мистецтвом говорити/писати, як він. Але не думаю, що хтось хоче вміти жити і дивитись на світ так, як Флобер. Ну хто хоче втішати себе тим, що краще інших засуджує свій час? І хто радітиме від того, що на цьому зупиняється?
Борхес називав Флобера “взірцем письменницької долі”. Я так не вважаю. Минули ті часи, коли письменник може сидіти в своєму кабінеті й творити, не зважаючи на те, що відбувається за стінами його будинку. Сьогодні і є такі письменники, та вони або нічого не вирішують, або вирішують значно менше, ніж їм здається. Напевно, більшість “творчих особистостей” мріють саме про таку творчість — спокійну, виважену, вищу від всього земного й плинного. Але той же Сартр, хоч як я його не люблю, правий, коли каже про ангажованість. Ніхто не може залишатись осторонь, а якщо йому здається, що він поза процесом, поза історією, поза політикою, то ним тоді найлегше скористається якась зі сторін — та, яка швидше думає.
Щоб тобою не користувались, то будь ласкавий, розбирайся у ситуації, вчись, пізнавай, змінюй. І тут доведеться працювати з кимось пліч-о-пліч. Сам ти нічого не зміниш. Флобер — не взірець, а лиш один зі зразків письменницької долі. На противагу цьому зразку можна відшукати багато інших.
Просто: не уникати свого зв’язку із людьми і світом. Флобер же свій час ненавидів. І свого зв’язку з людьми, з живими процесами, справами цурався. Наприклад, Флобера бісило, що його називали батьком натуралістичної школи. Він відверто критикував Золя за його надмірний натуралізм. Він не знав сили колективу, не розумів її, відмовлявся від неї. Біда його в тому, що він залишився на рівні “бурних геніїв”, які розумніші за свій час, хоч знав, що і сам не геній, і що бути розумнішим за свій час — ні про що не говорить. І “бурність”, музу з цього підходу прибрав — у неї він не вірив. Нагадаю, “талант — це довготривале терпіння”. Терпіння і вимогливість до себе.
Які твори я рекомендую найбільше?
1. “Пані Боварі” — взірець роману. Тут уже можна вживати слово “взірець”.
Часто тут звертають увагу на так званий “боваризм”. Це коли начитатись книжок, а потім мучитись, що життя гірше, а то й намагатись жити по-книжному. У цього терміна негативний відтінок. А дарма. Вся справа в тому, про які книжки і яке життя йдеться. Якщо жити негідним людини життям, то не гріх і намагатись виправити його, - хай навіть спробувати наблизити до того, що вичитав із книжок. Навіть більше, якщо ти, такий розумний, начитаний, усвідомив, що життя не зовсім таке, яким може і має бути, то гріх нічого не зробити для того, щоб змінити його.
Простіше кажучи, спробуйте засудити Емму Боварі - і у вас не вийде.
Флобер написав потужну книжку. Те, як він засобами, доступними письменникові, описує битви, занепад Карфагену, вражає. Ця книжка відновила моду на Схід при дворі. Відомий критик, для якого Флобер і писав цей роман, Сен-Бев не зрозумів її, і багато сучасників письменника теж. Особливо дісталось йому за те, що він “вставив” у роман “акведук”, якого у Карфагені бути не могло. Він просто пожартував, дозволив собі таку вольність. Якщо намагатись читати його по буквах, реченнях, деталях, то книжка розсипатиметься. Гарно в ній те, що вона цілісна й цим — сильна.
3. “Бувар і Пекюше” — “біблія цинізму”.
Мопассан вважав, що “Бувар і Пекюше” — це:
“...найвеличніша критика всіх наукових систем, що суперечать одна одній, що знищують одна одну суперечливими фактами, суперечностями законів, які визнаються беззаперечними. Це історія слабкості людського розуму, вічної і всезагальної глупоти”.
Це історія двох адвокатів, які шукають істину. Сам Флобер писав про “Бувара й Пекюше”, що якщо таки напише її, то його виженуть із Франції і Європи. Не вигнали.
Цікаво, що працюючи над романом Флобер часто просив Мопассана з’їздити у якусь місцину й подивитись, як в’ється стежка, зробити описи будівель, пагорбів — щоб все в книжці було точно.
Так, Флобер мало повпливав на життя свого народу. Не так, як Чернишевський, Жорж Санд чи Іван Франко. Флобер відділяв себе від життя. Життя його не цікавило. Для нього головне, істинне, розумне, справжнє — мистецтво, тобто краса. В мистецтві зберігається найкраще, те із життя, що гідне зберегтись. Все інше — зникає безслідно, бо тільки такого кінця й варте.
Зате він вплинув на тих, хто вплинув на життя. Якщо слово — це зброя (з чим він не погодився б нізащо), то він показав, якою гострою чи принаймні великою вона може бути. Чи ще краще: він, попри те, що не хотів, звернув нашу увагу на те, що зброя повинна бути начищеною і що користуватись нею треба вміти на найвищому рівні.