«Привид Києва» та інші герої українського неба - Павло Савчук

Роздуми до Дня авіації про те, чому льотчики – це круто, і як легенди допоможуть нам в боротьбі

В перші дні у столиці було тривожно - це м’яко кажучи. По Оболоні вже їздили ворожі танки, велися перестрілки із ДРГ… Відчуття були не надто приємні. Те, що нас бомбитимуть, було очевидно, а куди й як саме – отут вже були варіанти. Коли за кількасот метрів від нас ракета влучила в житловий будинок, тривога майже переросла в паніку, а близькість аеропорту та іншої інфраструктури, в свою чергу, не додавала позитивних думок. Мій однокласник та його вагітна на той момент дружина чудом вціліли: ракета влучила в їхній поверх, але в «передню» частину будинку, з іншого боку…

У ті моторошні дні один з найбільших боїв йшов як раз за Гостомельске летовище, кияни ж ховалися у метро та сховищах, в області також було чутно грім авіаударів – усі ми переконалися тепер вже на практиці, що значить у війні контроль над повітрям. Кияни та жителі інших міст щодня читали, що «сьогодні вночі на нас буде летіти все, що в них є» та інші жахіття. Людям хотілося вірити, що захист існує, що у ППО та у небі над містом з’явиться герой, який відверне небезпеку. Такий захисник знайшовся і отримав ім’я – «Привид Києва».

Під час такого стресу наша свідомість шукала того, хто давав завітну надію на відсіч. Бог для більшості з нас – занадто далекий і неосяжний, то ж потрібен був радше герой, тобто – посередник, а краще – декілька.

Взагалі-то, з огляду на будь-яку військову доктрину, героїзм у вигляді самопожертви вважається у збройних силах радше ознакою не звитяги та гордості (про ганебний стиль рос імперської та радянської армій у формулі «поляжем всє!!!» в даному випадку не йдеться), а того факту, що десь у плануванні були допущені значні прорахунки. Сумнівів щодо готовності та потужності ЗСУ я особисто не мав ніяких; неприємним сюрпризом стали обставини швидкого просування ворога на дуже значні території: як на Півдні, так і на Півночі…

Так чи інакше, довіра до Збройних Сил у населення величезна, про що свідчать будь-які опитування. Це дуже добре, і це – дуже природньо. Кожен український боєць для усіх нас – це рідна людина.

Тож повернімося до героїв. Наразі очевидно, що героїчних історій у війні 2022 року вже дуже багато! На жаль, чимало є і таких, про які йшлося вище: люди жертвували власним життям, аби нівелювати перевагу ворога внаслідок тих чи інших прорахунків. Такою була історія матроса та інженера Віталія Скакуна, що був змушений підірвати міст разом із собою поблизу Генічеська. Були також тероборонівці, що опинилися віч-на-віч із ворогом, маючи лише стрілецьку зброю. Таких героїв було й ще буде багато, кожен з них вартий окремої розповіді.

В перші ж дні війни особливо хотілося історій потужних, яскравих, в яких герої не гинуть, а одержують перемогу. Людям, далеким від рутинних та геть не кіношних буднів війни, потрібні були яскраві символи, якісь драматичні сюжети. Таких символів наче й вистачало: легендарна вже фраза захисника острову Зміїний, певні види зброї, швидко оспівані у піснях, ба – навіть трактори, що тягнуть танки, чи-то бабуся, що збиває банкою ворожий дрон!

Але «привид Києва» вирізнявся навіть з цієї достойної кампанії (медійно все ж, мабуть історія на Зміїному лишається найбільш впізнаваною): своїми загадковістю, результативністю та безпосереднім зв’язком із небом.

Герої коміксів, яких частина з нас щиро любить, виявилося, існують насправді! В це й досі важко повірити, але це дійсно так. Війна приносить багато страждань та жахіть, а проте, водночас ми бачимо, що герої в найкращому сенсі цього слова існують не тільки в книжках та кіно. Насправді це усвідомлення дуже важливе для усіх нас.

Артилерія (боги війни!), десант, стара-добра піхота, спецпризначенці різних служб та інші категорії війсь мають безліч героїв, «залізних людей» у своїх лавах. Авіація ж – також героїчна від свого початку.

Особисто для мене, це взагалі якась «подвійна» (як мінімум!) звитяга. Попри усвідомлення адекватних законів фізики, завжди під час польотів моя уява виявлялась сильнішою: як тільки я думав про те, що знаходжусь у якийсь залізяці бозна скільки метрів\кілометрів від землі – душа одразу заходила десь за фюзеляж. І це в звичайному авіалайнері! Пілоти ж цих «зілізяк» й до війни викликали неабияке захоплення, тепер же годі й казати!

«I am so high. I can hear heaven…» (я так високо, що можу почути рай (небо) - співається у крутій пісні про супергероя (група Nickelback, пісня «Hero»). Хоча частіше буває, коли герої буквально гризуть землю, але ж навіть тоді наша уява малює їх десь дуже високо, над простими людьми, над поверженими ворогами. Герої – то сила, що тримає небо, іноді рятує звичайних людей від його гніву, доносить нагору їх прохання.

За різними даними, «привид Києва» у перші дні війни збив над містом щонайменше шість ворожих літаків.

Поширювалися відео та фото ймовірної особи героя, висувалися версії, робилися здогадки. Одна за одною, ці версії спростовувалися, особа «Привида», як і належить справжньому героєві, залишалася в таємниці. Припускаю, так буде завжди: або, принаймні, до завершення війни ми не дізнаємося його особи. Хоча, звичайно, це як раз той випадок, коли багато дівчат пішли б під вінець навіть не знаючи, хто ж саме там сховався під маскою «Привида», бо то вже зовсім деталі, хех… (Зізнаюся – через це до пілотів також маю величезну заздрість, і більше солідарний із моряками)))

Були чутки, що це хтось з відставних кадровиків узяв на себе місію захисту Києва й, стряхнувши пил зі старого шолому, сів за штурвал «МІГу», аби врятувати рідну для всіх українців столицю. Хтось прагнув бачити за геройською балаклавою більш молодого парубка, бажано схожого щонайменше на Тома Харді (тільки з фільму «Дюнкерк», а не з «Бетмена»!))

Сьогодні ж, більш серйозною та достовірною виглядає думка, що «Привид Києва» - не один пілот, а декілька. І це чудово! По-перше, з суто з військових міркувань, кілька героїв таки краще, ніж одинак, а по-друге – й дівчат-наречених може бути більше одної! : ) Аби ж тільки герої лишались живі.

Пізніше Командування ВПС України визнало у Фейсбук, що:

"Привид Києва - це супергерой-легенда, персонажа якого створили українці".

"Просимо українську громаду не нехтувати елементарними правилами інформаційної гігієни", - йдеться у повідомленні, яке закликає людей "перевіряти джерела інформації, перш ніж поширювати її".

Хай там як, але панування у небі давно вже є одним з головних постулатів війни. Від перших експериментів братів Райт більше ста років тому, перших «кукурузників», дирижаблів та асів світових війн (так вже сталося, що в основному – німецьких) авіація в новому тисячолітті перетворилася в щось надзвичайно технологічне.

Наразі ця боротьба сягає вже космічних висот та протистоянь супутників. В нашому випадку перевага рф у компоненті авіаційних сил викликала тривогу ще до початку великого вторгнення. Україна, що довгі роки була колискою для підкорювачів неба: конструкторів Сікорського та Антонова, асів Петра Франка, Івана Даценка й багатьох інших, опинилася у перші дні війни майже беззахисною перед стерв’ятниками, що довгі роки «тренувалися» сіяти смерть на голови тих же нещасних сирійців. Символами цього розпачу стали спалена у гостомельському ангарі «Мрія» (до слова, більшою мірою радянський літак, ніж український) та відчайдушні акції із закликами «закрити небо» над Україною. Важко уявити, наскільки кепсько було б без «Привида». Точніше – без «привидів». Точніше – без справжніх живих героїв, деякі з них вже загинули.

Важливо пам’ятати, що крім реальних бойових дій, реальної роботи наших захисників, йде війна й на інших фронтах. Це війна сенсів та символів. Цей фронт зрідка приносить швидкі видимі результати, ця боротьба навряд здатна тактично покращити ситуацію тут і зараз, у певних конкретних обставинах. Але «війна сенсів» - це цивілізаційний, стратегічний вимір, що визначає розклад сил на довгі роки. Це дуже важливо. Пантеон українських героїв великий та світлий: воїни, волонтери, дипломати, поети та музиканти, будь-які небайдужі, активні громадяни. Це ті, хто піклується про тварин, природу, довкілля. Це діти, що проявляють себе сумлінними громадянами. Ці символи нашої боротьби дають надію на велику Перемогу українських армії, суспільства, держави. Перемога, що зробить нас ще кращими, перемога, що не зіпсує. У цьому пантеоні реальні герої часто оповиті міфами та легендами, і нехай ці історії бувають дещо прикрашені та узагальнені, в них все ж немає брехні, вони йдуть від самих витоків цивілізації, від давньої «Іліади» в майбутнє.

Звичайно, в тилу завжди є небезпека та спокуса зовсім відійти від реальності у вихор легенд та казок, аби тільки заспокоїти нерви, переконати себе, що десь там стоять справжні титани й атланти. Вони рішуче тримають фронт, і це їм не складно, бо ж такою є їхня природа. Але це неправда. Війна – це жах, і наші солдати посміхаються та жартують у своїх роликах часто лише тому, аби не множити цей жах іще далі, у тил. Не можна підміняти реальність лише казками. Але й без казок та легенд теж не можна. Легенди ж мають силу тільки тоді, коли реальність не забута, вони виходять із неї – так, як хліб родить з простого зерна, як метелик виникає із лялечки: все має свій власний шлях…

І хто ж бачить більше за усіх, як не «лицарі неба»! Це на них завжди дивишся із відкритим ротом (бо інакше не підняти голови, хах). Колись я із задоволенням писав про двох потужних пілотів, що були символами своєї епохи, чиї діяння варті легенд, романів та кінострічок. До речі, обидва вони були також майстрами не тільки штурвалу, а й пера.

Перший з них – тонкий автор, безстрашний авіатор із трагічною долею, Антуан де Сент-Екзюпері. Непроста людина у житті, він був закоханий в небо більше за будь-що, він став «батьком» зворушливої історії «Маленького Принца».

Другим був гордий, навіть самозакоханий італійський поет Габріеле Рапаньєтта, що взяв собі псевдонім Д’Анунціо, тобто буквально назвався «Гаврилом-Провісником». Це був такий собі лисуватий авантюрист, король розкішних вечірок та фашист – справжній, не з сюжету про «мальчіка в трусіках»... Ясна річ, відомий Д’Анунціо куди менше, ніж знаменитий французький колега, та й знають про нього не стільки через творчість, скільки через історію з захопленням хорватського міста Рієка, доволі оригінальним диктатором якого він став на деякий час.

Можливо, й наш «Привид» колись виявиться поетом, але й без цього його діяння вже вписані у золоту книгу української військової звитяги. Таємниця його особи – штука сама по собі потужна, адже ще з часів згаданої нами «Іліади» схилити на свій бік щось надприродне – то вже є гарний козир до перемоги!

Як з цим у наших ворогів справи? Знарядь для убивств в них ще достатньо. Але змісту, сенсів, у них геть нема. Немає у них легенд. Історії про чергового «сєржанта Голопупова», що сам відірвав собі ногу, збив нею три байрактари та власними газами зупинив сто хаймарсів, не збуджують вже навіть таких гидких збоченців, як соловьйов, скабєєва чи сімонянша… Казки плєшивого «діда П-раса» про райські кущі під геленжикським палацом, крадені пральні машини, пластмасові «лади» в обмін на мертвого сина, нещасна бабуся, що від стресу витягла на світ Божий прапор срср – ото й весь набір тих «скрєп», що лишилися. В холодильнику типового скрєпоносця ще не так порожньо, аби він заволав «доколєєєє???», але й «мамулєчка» теж не така вже щаслива у краденому Криму…

У ворога ще є пілоти, але вони вже бояться літати навіть під лінію фронту, хіба що з чортової далечини зручно розстрілюють мирних людей в Україні ракетами, що вартують більше, ніж рядовий мокшанин здатен собі уявити… Російських пілотів ми бачили: катапультованих типових жлобів, на чиї пики як тільки й налазить отой шолом! Оченята в них бігаючі, маленькі, розгублені.

«Сирійські орли» люблять вбивати здалеку, а в полоні їм страшно та некомфортно, а тут ще й селянин ледь вилами не дістав… Кажуть, до «вагнерів» йдуть вже «ветерани» 60+, бо «орлів» усе менше. І це добре. Трапляється, що якийсь дурний вихор і до неба доносить усяке сміття, та робити йому нема чого в небі...

А от наших «Привидів» вистачить.