Чи було поняття "орки" в античності? Його українська концепція - Віталій Туренко
В контексті повномасштабної війни Росії проти України до російських військових почав використовуватися у ЗМІ і в побуті концепт «орки». При розгляді розуміння витоків цього концепту посилаються на романи Д. Толкієна і скандинавські саги. І це цілком виправдано, з одного боку. А з іншого боку, якщо говорити про латинську етимологію цього слова, то корені його видаються значно давнішими. Розглянемо це більш детальніше в контексті доробку античної цивілізації, а конкретніше Стародавнього Риму, Стародавньої Греції і Етрурії.
Етрусько-давньоримська традиція
Латинське слово Orcus тлумачиться як «Orc, þyrs, odððe hel-deofol» («Гоблін, привид або пекельний диявол») у Староанглійських глосаріях Клеопатри ХХ століття, про які Томас Райт писав: «Орк був ім'я Плутона, бога пекельних областей, отже, ми можемо легко зрозуміти пояснення hel-deofol. Orc, англосаксонською мовою, як і thyrs, означає привид або гоблін». Цікавим є також той факт, що латинська назва косатки Orcinus orca імовірно походить від грецьк. ὄρυξ — цим словом Пліній Старший позначив якогось хижака, який міг бути як косаткою, так і кашалотом.
В свою чергу, саме слово Orcus пов’язане з давньогрецьким ἕρκος, erkos і латинським urgeo: Orcum quem dicimus, ait Verrius ab antiquis dictum uragum, (Festus), або власне «той, хто тисне, хто обмежує» і має такий самий корінь, що й arca: утворений на основі індоєвропейського кореня **H2or-k- («містити»), Оркус – це дуже давнє божество в європейському просторі, «задумане як величезна ваза, що приймає душі померлих».
Отже, що ж взагалі за персонаж в давньоримській і етрусській міфологіях?
Орк (лат. Orcus) — бог підземного світу, каратель порушених клятв в етруській і римській міфології. Як і у випадку з Аїдом, ім’я бога також використовувалося для самого підземного світу. Важливість цього бога в давньоримському пантеоні може бути аргументована тим, що храм Орка, можливо, колись існував на Палатинському пагорбі в Римі. Цілком імовірно, що він був транслітерований від грецького демона Горкоса, уособлення клятви та сина Еріди. Витоки Орка, можливо, лежали в етруській релігії. Так звана «Гробниця Орка», етруська стоянка в Тарквінії є неправильною назвою, оскільки її першовідкривачі прийняли волохатого бородатого велетня за Орка; на ньому насправді зображений циклоп.
Римляни іноді ототожнювали Орка з іншими богами, такими як Плутон, Аїд і Діс Патер - усі боги підземного світу. Ім’я «Орк», здається, було дано зловмисній і каральній стороні правителя підземного світу, як бога, який мучив лиходіїв у загробному житті. Як і ім’я Аїд, «Орк» могло стосуватися як самого підземного світу, так і його правлячого божества.
Цікавим є той факт, що шанування його не було урбанізованим. Орку в основному поклонялися в сільській місцевості, він не мав офіційного культу в містах. Ця віддаленість дозволила йому вижити в сільській місцевості ще довго після того, як більш поширеним богам перестали поклонятися. Він вижив як народна фігура в середні віки, і аспекти його поклоніння були перетворені на фестивалі диких людей, що проводяться в сільських частинах Європи до сучасності. Дійсно, багато з того, що відомо про свята, пов’язані з Орком, походить із середньовічних джерел.
В свою чергу, якщо говорити про давньогрецьке слово-теонім ὅρκος походить від праіндоєвропейського *serḱ- («городити»). Споріднене з ἕρκος (hérkos, «паркан»), ὁρκάνη (horkánē, «огорожа»), ἑρκάνη (herkánē, «паркан»), латинська sarciō. В давньогрецькій мові це слово мало три ключових значення:
1. предмет, яким хтось клянеться, як Стікс серед богів, у Гомера [Il. 15.38, 2.755; h.Cer.259], та Гесіода [Hes.Th.400,784,805], Арістотеля [Metaph.983b31]та Піндара [P.4.167]. В цьому контексті могли говорити: «Клянуся орками»;
2. присяга як така: в епічній літературі [Il.22.119; Od.2.377, 2.378, 4.746, 10.299; Hes.Op.194], драматургії [A.Ag.1284; Aeschin.1.115; E.IT790, Hipp. 657, Ph.1241; S.Fr.472; Ar.Ra.589], історіографії [Hdt.1.146, 6.62,74; X.Lac.15.7; Th. 4,86] та філософії (включаючи софістику) [Аrist. Rh.1377a7, 8; Emp.30.3; Democr.239; Pl.Smp.183b; D.39.3;];
3. Ὅρκος, персоніфікований, син Еріди у Гесіода [Hes.Op.219, 804; Th.231,] та Геродота [Hdt.6.86].
Втім, ключові сюжети, пов’язані з Горкосом в давньогрецькій літературі, містяться в «Теогонії» Гесіода, Гігіна і доробку байкаря Езопа. Розглянемо кожен з них більш детальніше:
У грецькій міфології фігура Горкоса (/ˈhɔːrkɒs/; давньогрецьке: Ὅρκος [hór.kos], «клятва») уособлює прокляття, яке буде здійснене на будь-яку людину, яка присягне фальшивою клятвою. Він був месником за лжесвідчення і карателем богині Діке (Правосуддя).
Теогонія Гесіода ідентифікує Горкоса як сина Еріди («сварка») і брата різних страждань і випробувань: Дісномії («Анархія»), Ате («Руїна») та інших зловмисних демонів [Th. 231].
«І ненависна Еріда вродила болючий Понос («Тяга»), Лєта («Забуття»), Лімос («Голодування») і плаксивий Алгос («Болі»), Гісмінай («Битви»), Махай («Війни»), Фоної («Вбивства»), Андроктасій («Ненавмисні вбивства»); Neikea («Сварки»), Pseudea («Брехня»), Logoi («Оповідання»), Amphillogiai («Суперечки») Дисномія («Анархія») і Ате («Руїна»), поруч один з одним і Горкос («Клятва»), який найбільше страждає людей на землі, оскільки він дає фальшиву клятву».
У своїх «Працях і днях» Гесіод стверджує, що Ерінії (Фурії) сприяли народженню Хоркоса, «якого народила Еріда, щоб стати чумою для тих, хто приймає фальшиву клятву», і що п’ятий день кожного місяця був особливо небезпечним, оскільки це день, коли він народився. Однак, згідно з мораллю, викладеною в етичній притчі, яку розповідає Езоп, немає фіксованого дня, коли б Боже покарання прийшло на нечестивих.
Довговічний характер цього прокляття та відповідна користь від шанування свого слова також наголошується Гесіодом, обговорюючи це питання: «Хто навмисно клянеться неправдивою клятвою, говорить неправду в своєму свідченні, той сам зазнає невиліковної шкоди в той же час, оскільки він завдає шкоди правосуддю, і в наступні часи його сім’я залишається більш невідомою, тоді, як сім’я людини, яка дотримується своєї клятви, буде кращою в наступні часи».
У пізніші часи роль притягнення правосуддя за порушені клятви взяли на себе фурії, визначені Гесіодом як повитухи при народженні Горкоса. Справедливість також перебувала під захистом Царя богів, який у цьому аспекті згадується як Зевс Горкіос (охоронець клятви); за обставин, коли були названі інші божественні сутності, вони також брали на себе відповідальність за відплату.
В іншому описі Горкос був нащадком первісних божеств Ефіра та Геї. З Ефіру (Повітря) і Терри/Гейї (Землі) [народилися]: Долор/ Алгос (Біль), Долус (Підступність), Іра/ Лісса (Гнів), Луктус/ Пентус (Плач), Мендацій/ Псевдологой (Брехня), Jusjurandum/ Horcus (Клятва), Ultio/ Poine (Помста), Intemperantia (Нестриманість), Altercatio/ Amphillogiai (Сварка), Oblivio/ Lethe (Забуття), Socordia/ Aergia (Лінь), Timor/ Phobos (Страх), Superbia (Пихата). ), Інцестум (Святотатство), Пунья/Хісмінаї (Бій).
У байках Езопа є історія-застереження під номером 239 в Індексі Перрі, яка вказує на те, що відплата є швидкою там, де богу кидають виклик. Присяга та покарання за лжесвідчення відігравали важливу роль у давньогрецькій концепції справедливості. Байка Езопа стосується чоловіка, який взяв депозит від друга і, коли його попросили присягнути щодо нього, поспішно покинув місто. Кульгавий чоловік, якого він зустрів, сказав своєму попутнику, що він Горкос, який прямує вистежувати злих людей. Чоловік запитав Горкоса, як часто він повертається до міста, яке вони залишали. « Я повертаюся через сорок років, а іноді й через тридцять» ,— відповів Горкос. Вважаючи себе вільним від небезпеки, чоловік повернувся наступного ранку і поклявся, що ніколи не отримував депозиту. Майже відразу прибув Горкос, щоб стратити клятвоприсяжника, скинувши його зі скелі. Запротестувавши, чоловік запитав, чому бог сказав, що він не повернеться роками, хоча насправді він не дав навіть дня відстрочки. Горкос відповів: «Ви також повинні знати, що якщо хтось має намір мене спровокувати, я звик повернутися того ж дня».
Подібна історія була розказана Геродотом і, можливо, навіть стала джерелом цієї байки. Це стосувалося чоловіка, який запитав у Дельфійського оракула поради щодо зневаги такої клятви і отримав відповідь, що на даний момент він принесе користь, але це призведе до знищення його самого та його спадкоємців, оскільки Горкос має сина, «який не має імені і без рук і ніг, швидкий у погоні». Не може бути й каяття, бо намір нічим не відрізняється від дії. Суворість такого правосуддя підкреслює важливість присяги в Стародавній Греції, яка давалася іменем богів. Дати неправдиві свідчення - означало вести війну з богами, які навіть самі могли постраждати під такими ж санкціями. Даючи присягу, людина накликала на себе умовне прокляття, яке вступало в силу, якщо хтось збрехав або порушив свою обіцянку. Довговічний характер цього прокляття та відповідна користь від шанування свого слова також наголошується Гесіодом, обговорюючи це питання: «Хто навмисно клянеться неправдивою клятвою, говорить неправду в своєму свідченні, той сам зазнає невиліковної шкоди в той же час оскільки він завдає шкоди правосуддю, і в наступні часи його сім’я залишається більш невідомою, тоді як сім’я людини, яка дотримується своєї клятви, буде кращою в наступні часи».
Підсумовуючи, хочу підкреслити, що , очевидно, поняття «орк(и)» має дійсно більш давнє походження, аніж скандинавське. В античності можемо побачити два ключових вектори розуміння: хтонічний і правовий, при цьому не протиставляючи, а взаємодоповнюючи один одного. Очевидно, що в контексті війни Росії проти України, застосування концепту «орки» по відношенню до російських військових є слушним в контексті більше етрусько-давньоримської традиції, яка чітко наголошувала на інфернальному походженні цього явища.
1. Beekes, R. (2010), “ἕρκος”, in Etymological Dictionary of Greek (Leiden Indo-European Etymological Dictionary Series; 10), with the assistance of Lucien van Beek, Leiden, Boston: Brill, р. 460
1.1. Bernheimer, R. (1979) Wild men in the Middle Ages (reprint ed.). New York, NY: Octagon Books. p. 43.
2. Orcus. (1879). Charlton T. Lewis et Charles Short, A Latin Dictionary, Clarendon Press, Oxford.
3. Pheifer, J. D. (1974). Old English Glosses in the Épinal-Erfurt Glossary. Oxford University Press. p. 37.
4. Pokorny J. (1959). Indogermanisches Etymologisches Woerterbuch. LIV.
5. Schuch, C. (1842). Privatalterthümer, oder wissenschaftliches, religiöses und häuslisches Leben der Römer. Ein Lehr- und Handbuch für Studirende und Alterthumsfreunde [Private Antiquities: The scientific, religious, and domestic life of the Romans. A textbook and handbook for students and fans of antiquarian topics] (in German). Karlsruhe, DE. pp. 360–361.
6. Hard, R., & Jennings, R. (2004). The Routledge handbook of Greek mythology. Routledge. p. 31.
7. Richard, C. (1987). Hesiod's Theogony, Focus Publishing/R. Pullins Company.