Камо грядеши? Хрещення Русі vs Хрещення України - Іван Сидор

Інтерв'ю записала Ірина Захарчук

Ірина Захарчук: Окрім богословської академії, ви маєте ще й історичну освіту. Навчалися в Київському національному університеті імені Шевченка на історичному факультеті. Вашою спеціалізацією стала кафедра Центральної та Східної Європи. Якими були Ваші наукові інтереси?

Іван Сидор: Пам’ятаю, коли завершив другий курс навчання в Київській православній богословській академії, виникло бажання навчатися ще десь. Тобто користуючись таким моментом, що ти в Києві навчаєшся, і максимум взяти того з того, що ти можеш. І, до речі, цей рік вперше було ЗНО. І друга така мотивація – перевірити свої знання просто. І коли здав ЗНО, подав документи лише в один вуз - це КНУ [ім.] Шевченка. Бо була така мрія.., що, можливо, доведеться там навчатися. Червоний корпус... легендарний, найбільш відомий університет в Україні... Тому не подавав в інші, тільки туди. І так сказав: «Якщо буде Божа воля, то буду там навчатися". І вступив, ще й на бюджет, тобто навчання все пройшло безкоштовно. І яка мотивація?.. Найперше, це історичний факультет, тому що у школі мені найкраще вдавалася історія. Історія України. Мабуть, ще й географія, якесь образотворче мистецтво, але найбільше цікавила історія. Я вважаю, що поєднання духовної освіти і історичної, досить так вдало поєднується.

Коли вступив в університет на історичний факультет, постало питання, на якій кафедрі буду навчатися. Звісно, цікавила історія росії не тому, що я люблю цю історію, а тому, що мене цікавило церковне питання: утворення Московського патріархату. Ми, якщо почитаємо українську історіографію, ми не знайдемо якоїсь такої великої праці про утворення МП( 1589 року я маю на увазі), не ХХ століття, коли її Сталін утворив, там вже є більше джерел, а саме ХVІ століття.

І. З.: Ми ж знаєм, що спочатку була Київська митрополія, яку потім перенесли в москву, і вже закрутився весь цей процес.

І. С.: Ми говоримо якраз про Хрещення Русі - це 988 рік, і поставлення першого київського митрополита, тоді починаються прямі зв’язки з Константинополем. Була вже Київська митрополія до моменту приєднання її до Російської Церкви - це 1686 рік, хоча і Константинополь, і інші церкви цього приєднання не визнали. Це вже інша зовсім тематика. Але найбільш цікаве утворення Московського Патріархату. Це, власне, і дипломна робота, і потім вийшла книга, монографія по цій темі. І коли я пішов на кафедру, вона тоді називалася кафедра історії росії, В’ячеслав Михайлович Мордвінцев, мій науковий керівник, допомагав мені, власне, з пошуками джерел. Він сам як історик, то його дуже цікавила саме церковна тематика. Не тільки світська історія, але й церковна. Чому я й обрав його науковим керівником. Коли він дізнався, що я маю відношення до церкви, в той час я навчався на стаціонарі в духовній академії при Михайлівському Золотоверхому монастирі, він запитав: «Чи можна освятити кафедру історії Росії, вона ніколи не була освячена. Що треба принести, може, святу воду...» [посміхається] Кафедра історії росії – її треба освятити. Це ще було до вторгнення росії в чотирнадцятому році. Це ще... до Майдану було. І коли освятили кафедру, пройшло, можливо, пів року, вже був окупований Крим, розпочалася ця війна, і кафедру історії росії в університеті переіменували на кафедру Центральної та Східної Європи. Для того, щоб не було згадки про цю росію. І, мабуть, це освячення кафедри так вплинуло, що назва росії розвіялась. Звісно, не зникла як наука історія про росію, бо вивчати історію росії - це ще той подвиг...

З.І: Це інтерв’ю виходить в День Хрещення Русі. Востанні роки воно дійсно стало для нас дуже важливим і навіть сакральним. Це, беззаперечно, була феноменальна історична подія на березі Дніпра, яку хочуть переписати на московських болотах. І це вже є як територіальним зазіханням, так і зазіханням на наш духовне, релігійне становище. Чому росіянам так важко визнати свої витоки від Київської держави? Що Ви про це гадаєте як історик і як богослов?

І. С.: Вони не так заперечують... вони говорять, що вони завжди тут були. Знову ж таки, згадуючи навчання в університеті, пам’ятаю, що був один предмет в нас на тему ... , коли переписувались Максимович – перший ректор університету – і Погодін – такий собі російський історик. І саме цей Погодін говорив, що саме народи з Київської Русі після монголо-татарської навали втекли зі спустошеного Києва на північ. Пізніше київські землі, центральну Україну заселили галичани з Галицько-Волинського князівства. Це його концепція. Він заклав і вона активно... роздувалися російськими істориками. Тими людьми, які мали завдання, скажемо так, концепцію нову створити: що російський народ – вони навіть не кажуть «російський», а «русский» – щоби максимально себе об’єднати з цим істинним народом росії, тобто українцями. І цей обман, можна сказати самообман, переріс в те, що вони самі вже в це вірять. Якщо скаже їм... погляд тверезих істориків, як насправді було, то вони це не приймуть. Я навіть не кажу зараз про українських істориків, Якщо ми візьмемо взагалі не з України – вони ці концепції не приймуть.

Ми згадаємо скільки разів намагалися українську мову знищити: Валуєвський циркуляр, Емський указ... Там десятки заборон... Так само українська Церква – вони й досі не намагаються спілкуватися з нами, з помісною церквою, вважаючи, що вони є українською церквою, хоча ми знаємо...

І. З.: Показати свою зверхність?

І. С.: ...свою зверхність, можливо. Але їм не дозволяють це робити, тому що керівний центр їхній, все ж таки, якби вони не казали, знаходиться в москві. Якщо Патріарх московський Кирило збирає Синод, то по праву руку завжди буде сидіти митрополит Онуфрій, який є зараз у Києво-Печерській Лаврі, якого вважають предстоятелем представники УПЦ Московського патріархату.

Якщо порівняти період сімнадцятого століття, коли в нас була заснована Києво-Могилянська академія –спочатку це братські школи, потім колегія, академія – і лише з плином часу через багато десятиліть подібна академія засновується в Москві. Московська Слов’яно-греко-латинська академія.

Цікаво, що зі ста двадцяти (там майже сто двадцять ректорів) понад сто ректорів були вихідцями з України, тобто перші навчальні заклади московії - це і перші семінарії, якщо простежити семінарії, які були засновані на території Росії, духовні училища, як правило, засновані вихідцями з України.

Як правило, саме ті, які навчалися в Києво-Могилянській академії. Коли ти вивчаєш цей період, настільки дивно, що якщо взяти так графік, так Київська держава чи Україна була ось тут [жест на порівння] на рівні розвитку, Московія ось тут. І якщо дослівно,то за сто років ось так все змінилося [демонструє жест навпаки], коли на Київську кафедру призначали вже не українця, а росіянина. Був такий період нашої історії, він тривав двісті років. Це вже з вісімнадцятого століття. Кінець вісімнадцятого століття аж до середини двадцятого століття керманичем Київської митрополії були вихідці з росії. Це робилося не просто так.

І. З.: Перекручування історії про Хрещення Русі стало улюбленою справою серед російського суспільства. Фраза «Володимир вас охрестив, Володимир вас і відспіває», – це вже стало стабільним прокльоном російському суспільству від нас. Ця фраза поставлена на знамена пропаганди з нотками якось сектанства. Як боротися з такими речами? Що є канонічним і догматичним, а що є громадянською релігією, якщо це можна так назвати.

І. С.: Я як історик і ви як історик знаємо, що будь-яка відповідь, правдива на те чи інше питання може бути отримана, якщо ми вдаємося до джерел, до документів, не до якихось фантазій. А є конкретне джерело. Ми маємо багато літописів, які оповідають про Хрещення Русі і, ба, більше. Це говорить про те, що у дев’ятсот вісімдесят восьмому році відбулося Хрещення Київської Русі. Або правильніше казати просто Руси. Але ніхто не задумується над тим, чи були християни до дев’ятсот вісімдесят восьмого року на території сучасної України. Вони були, тому що той самий Густинський літопис, який переповідає нам, що Андрій Первозванний - один з апостолів брата апостола Петра. Після Зішестя Святого Духа на апостолів... йому випав жереб піти проповідувати саме на ці землі, тоді це була Скіфія. І він по гирлу річки Дніпро дійшов до – сучасна назва – дійшов до київських гір, де поставив хрест і прорік, що тут засяє благодать Божа. І в Густинському літописі написано, що перші хрещення звершив апостол Андрій Первозванний вже тут, на території сучасної України. Друге хрещення, про яке згадує густинський літопис, – це хрещення, коли на наші землі прийшли проповідувати, нести світло Христової віри святі благовірні Кирил і Мефодій. Рівноапостольні Кирил і Мефодій. Це і підтверджує Патріарх Фотій, Константинопольський патріархат, і це записано грецьких джерелах, коли Патріарх Фотій сказав, що вже Русь і болгари хрестилися. Після Кирила і Мефодія, ми знаємо, згадується про ще одне хрещення. Це [хрещення] князя Аскольда, де він… недалеко від нас похований, Аскольдова могила. Мінімум три хрещення ми вже назвали. Четверте хрещення за княгині Ольги, бо вона була сама християнка, вона мала навіть свого духівника, якого призначили з Царгорода, якщо не помиляюся, Григорій його звали. Саме вона заклала основи цього світобачення і сприйняття державницької ідеї князю Володимиру - це був її внук, через що і часто порівнюють князя Володимира і Ольгу як візантійського імператора Костянтина і царицю Єлену. Ця паралель між Візантією і Києвом, вона зберігається і є незаперечною, тому що ці факти мали місце на цих землях. Коли ми проговорювали всі ці п’ять хрещеннь – п’яте хрещення за князя Володимира, зрозуміло, – то ми не можемо згадувати про москву, бо її ще не існувало. Навіть самої назви «Москва» не було. Було болото, яке мало схожу назву на Москву, там різні варіанти: Мокша чи Моксель. [посміхається] Але навіть сама назва «москва» перекладається як «болотяна місцевість», бо саме місто було засновано на болоті. І це не є якась моя ненависть до росіян, до Москви, чи до росії, це є історичний факт. Якщо ми говоримо як історики. І говоримо, як люди адекватні, бо коли людина перекручує факти, вона сама вірить у ці брехні, то ми можемо вже засумніватися в адекватності цієї людини. І коли ти їй розповідаєш, що є такий літопис, є такі факти, вона тебе не хоче слухати. Можемо говорити про якісь, мабуть, психологічні відхилення. Або те, що людина зазомбована: от вона це вивчила, їй сказали, що це правильно, і [вона] не може прийняти інакше. На жаль, ми маємо справу з більшістю росіян, тому що дивлячись різні програми, як спілкуються з ними, їхні думки – часто це російські YouTube-канали – я переконався остаточно вже під час цієї ж повномасштабної війни, що, мабуть, цей народ… [посміхається]... не перемогти... В плані правди. Щоб донести до них правду – це не реально.

І. З.: Люди просто звикли не приймати на себе якоїсь відповідальності. Вони хочуть, щоб за них цю відповідальність ніс той же самий батюшка-царь. Тому так в нас, на жаль, і виходить.

Ми лише зараз відчули, що таке бути очевидцями історичних подій. Ви, як дзвонар Майдану, людина, що боролась за Томос і брала участь в його отриманні...Як воно, бути не лише спостерігачем історичних подій, а й справжнім історичним діячем?

І. С.: Так сказати, що я боровся за Томос, – це досить... сміливо. Ми всі – я маю на увазі духовенство Української православної церкви, на той час це був Київський патріархат, була ще одна конфесія, це Українська Автокефальна православна Церква – і те, і те духовенство, беззаперечно, можна сказати боролося за те, щоб Україна стала... українська, Церква стала незалежною, автокефальною. Це була наша велика мрія. Це була наша ідея і вона об’єднувала всіх. Попри те, що, можливо, були якісь там внутрішні суперечки. Але ідея була одна: незалежна Церква. І цей момент настав у грудні дві тисячі вісімнадцятого року п’ятнадцятого грудня у соборі Святої Софії в Києві. Відбувся Об’єднавчий Собор, де зібралося усе духовенство, єпископат Київського патріархату, УАПЦ а також два митрополити з Московського патріархату. Ми зуміли об’єднатися в єдину церкву, яка відтоді називається Православна Церква України. Хочу звернути увагу на те, як неправильно казати, що Православній Церкви в Україні там два роки, три роки, чотири роки... Ми можемо говорити, що з часу об’єднання пройшла... така, така, частина часу. Так.

І.З.: Шлях був досить довгим і важким...

І. С.: Ми є спадкоємцями саме церкви Володимирового Хрещення, бо Володимир Великий прийняв віру не від Риму, а від Візантії. Візантія – це є Православ’я. Те, що там в шістнадцятому столітті була Берестейська церковна унія, в силу різних політичних подій... в Україні була нестабільна ситуація, велика частина українців і духовенство приняло Буллу Папи Римського, відбулася ця унія Берестейська, і була створена Українська Греко-Католицька церква. Але зараз в нас такі сприятливі умови до об’єднання навколо Києва, навколо Київського престолу, що я не знаю, що може нам ще заважати, окрім, можливо, якихось власних амбіцій, переконань. Але не секрет, що сила України, українців і церкви в єдності. Коли ми будемо єдині, ніякий ворог нас не зможе здолати. А, власне, росія це робила впродовж усіх століть. Роз’єднувала, вносила свої ідеї, твердження. Досі вносить, що вони там є цією справжньою русскою церковью. Навіть сама назва «Русская». Чому не «Російська»? Я неодноразово думав... Нещодавно був свідком такої розмови, коли хлопчик маленький – це був дитячий майданчик – каже до своєї мами: «Мамо, мамо, дивися… мамо, смотри она тоже русская». Чи з росії приїхала сім’я, чи зі Сходу України – не знаю. Я так зауважив, коли хлопчик сказав на дівчинку «Вона, она русская», тобто це прикметник. Ми як кажемо: вона грузинка, вона українка, вона полька, вона ще... Нема такого народу, якого би ти називав на прикметник. А «русский» – це який. Русскій. Чому «русский» правильно казати? Він – росіянин, і російська церква. Але наскільки це вже в свідомість світової маси вкладено, що про це говорять тільки одиниці. Ви згадайте, як важко було світу донести що не Kiev, а Kyiv через вай, не через і з крапочкою. Це тільки назва столиці, але все ж таки дехто ще пише Kiev.

А донести до людей, що русская церковь, що вусское государство, русский – такого немає. Є р о с і й с ь к а, р о с і й с ь к и й. А ще краще московський, бо назва «Росія» була привнесена ким? Петром Першим великим, російським імператором, для них великим, який відкрив вікно в Європу і московію, Московське царство перейменував в імперію Російську. Як уже ми бачимо, десь я прочитав в Інтернеті: «Провітрили – і вистачить». Вікно закрилося і зараз росія є однією з найбільш ізольованих держав світу.

І. З.: Це так.

До речі, Ви згадали про об’єднання. Саме з початком повномасштабного вторгнення багато парафій з УПЦ Московського патріархату почали переходити до Православної Церкви України. Це позитивне поповнення резерву в рядах ПЦУ? Чи все ж таки нам колись може доведеться чекати якихось диверсій?

І. С.: Найперше, диверсії ми не можемо очікувати, тому що ці парафії, які переходять з УПЦ в єдності з Московським патріархатом, переходять не під дулами автоматів, не насильно, а це є природній шлях. Бо ми розуміємо, що якщо це буде насильно все зроблено і штучно, то рано чи пізно прийде час, коли почнуться проблеми у цих парафіях. Хтось буде за ПЦУ, хтось буде за МП, і в самій парафії почнуться чвари. Основна ідея - це є... і має бути природній шлях. Ми не бігаємо за кількістю. Православній Церкві України не потрібна велика кількість, щоб нам здаватися, що ми є найбільшою Церквою у світі, як це робить зараз російська. Вони себе позиціонують найбільш потужною. І навіть вищою ніж Константинополь. Бо в неї великий русский народ, великой русской церкви, великий Патриарх Киррил. Ідея того, що це має відбуватися природньо, воно є наслідком того, що у майбутньому все буде гаразд. У всій церкві. Вона буде розростатися дальше. Уявіть собі дівчину і хлопця, які один одного не люблять, їх заставляють оженитися і потім кажуть: «Живіть разом все життя і любіть один одного». Зрозуміло, що такий шлюб приречений на провал. І дай Боже, щоби в ньому не відбулося якоїсь бійки, щоб спокійно розійшлися. Так само і церковних питаннях. Якщо громада насильно приєднується - ну не буде там спокою, повірте.

За цей період повномасштабної війни, за ці місяці, п’ять місяців, перейшло... об’єдналася з ПЦУ шістсот п’ять парафій. Це не є така велика кількість, тому що УПЦ МП має план приблизно десять з половиною-одинадцять тисяч. Ми знаємо, що цей процес запущений, він буде йти поступово, бо все, що природньо, воно повинно пройти час...

І. З.: Це лише офіційно, так? Але є ще такі парафії , які юридично ще не...

І. С. : ...Дивляться як... Багато хто очікує, що буде. Вони бачать, що коли вони переходять в Православну Церкву України, там багато різних речей, яких не було в МП. І багато немає того, що там було. Наприклад, вони здивовані лояльністю предстоятеля, архієреїв. Багато хто зауважив, особливо тих священиків, які переходять з Московського патріархату до нас, що є це відчуття братньої любові, батьківської любові, немає якоїсь гонки, немає якого страху перед архієреєм, що ти маєш кланятися, ноги йому цілувати. Чи руки. А є наше християнське відношення один до одного, любов... Якщо не вірите моїм словам – прошу дуже [посміхається], як часто ми кажемо, двері нашої церкви відкриті для всіх.

І. З.: Хай так буде й надалі.

І.С.: Дякую.

І.З.:Якщо ще трішки повернутися до Томосу. Велика робота справді пророблена, щоб церква вже нарешті отримала автокефалію і взагалі, навіть позбулась, будь-якої екуменічної назви, прив’язки до росії.

Що особисто ви як майбутнє нашого духовного незалежного життя в Україні тоді відчували? Чи не було такого враження, що Україна отримує другу незалежність? Чи можна Томос назвати новим Хрещенням України? Не Київської Русі, а саме незалежної України?

І. С.: Я скажу так. Якщо порівнювати з Хрещенням Русі Князем Володимиром – це був вибір цивілізаційний. Чи ми будемо до Заходу тяжіти, чи до Сходу. Князь Володимир обрав Візантію, тому що це була найбільш така вдала на той час модель керування державою. І...

І. З.: І дипломатично...

І.С.: Дипломатично, так. Він у всьому намагався повторювати. Ви, навіть, зауважте, що собор Святої Софії князь Володимир будує на зразок Софії Константинопольської. Він теж мав, хотів мати свій величний собор. Власне, він заклав Софію. Вже його справу завершив його син - князь Ярослав Мудрий. І що дало Хрещення Русі для Київської держави? Це, найперше, освіта: почали перекладатися книги, почалися з’являтися учні, викладачі, монашество, культура, архітектура – все, що ми можемо назвати в плані розвитку держави, ми в той час отримали. І воно збагачувало і збагачує по це час нас.

Якщо ми говоримо про Томос – це, можливо, не цивілізаційний вибір, це більше про свободу, про незалежність і можливість бути в сім’ї автокефальних церков, бо ми всі застали період, я наприклад, коли ми були невизнані і ми не мали можливості послужити в іншій Церкві за кордоном. Тому що ти є невизнаний. Коли ми отримали Томос – це є твій білет, це безвіз у цей світ, духовний, церковний, де ти можеш поїхати в іншу країну, до іншої Церкви і співслужити з іншими. Хоч і не всі Церкви поки що визнали нас, ми знаємо, який вплив Москви на ці Церкви. Це знову ж таки потребує часу. Але якщо говорити про період три роки, чотири – це дуже короткий період, щоб говорити, що ми вже повинні все отримати за раз. Це здобувається поступово. Часто важко. Але ми знаємо, що якщо Господь сподобив нас об’єднатися, якщо Господь сподобив отримати Томос про незалежність і сподобив, щоб нас визнали вже інші Церкви, чотири Помісні, то сподообить, що визнають всі інші, включно з російською церквою. [посміхається] Ну, це вона буде останньою, п’ятнадцятою. По тому, коли вони нас визнають. Тому що для них існування незалежної держави, незалежної Церкви, як говорив сам... [підбирає потрібне слово] Путін [посміхається], щоб не сказати якось інакше, що Україну створив, там, Ленін. Мова про Церкву взагалі не можете йти. Це дивишся: про що ми говоримо? І все це брехня, яку їдять росіяни...

І. З.: Настрашніше, що вони в це вірять.

І. С.: ...вони... Так. Це створює те, що, є така думка, що не буде в нас ніколи цього миру нормального, допоки вони не почнуть вивчати нормальну історію. Поки вони не зрозуміють, що ми є окремий народ. ... Вони не визнають нас як народ. Це просто якісь... дивні росіяни, які, там, збунтувалися, як вони кажуть. русские. Це русский народ, який там збунтувався. Якісь фашисти. [серйозно] Є окремий народ. Великий народ. Український народ. Це не є секрет, що... це не вперше ми вже зустрічаємо цю боротьбу з Україною. Але всі століття попередня Україна... була практично за крок до перемоги. Згадайте УНР. Що завадило? Міжусобиці всередині. Так само Києворуська держава. Що завадило? Міжусобні війни між братами. Почали ділити землі і так далі. Зараз в цей час важливо зберегти цю єдність. Тим паче, що ми маємо незалежну державу, незалежну церкву, ми маємо підтримку практично всього світу.

І. З.: Умови як ніколи до об’єднання.

І. С.: Так. Президента, владу, потужну армію – все, що потрібно для функціонування і доброго розвитку держави, ми маємо. Єдине, що нам треба – це єдність. Не забувати, що окрім нас, крім воїнів, крім дипломатичних стосунків –окрім всього цього є ще Бог. Бо я інколи так думав, навіть на білбордах зустрічав «Слава ЗСУ». Чому не написати «Слава Богу і ЗСУ»? Поєднувати божественне і земне. Тому що навіть Києворуська Держава, якщо ми згадаємо період керування князя Володимира і Ярослава Мудрого, то в них дійсно Бог був на першому місці. І ми бачимо, що коли Господь є в центрі всього, а вже навколо нього ми будуємо все інше, то держава розвивається. Зараз, на жаль, якась така тенденція, що ми інколи покладаємось на людей. А як в Біблії сказано? «Не надійтесь на синів і на князів людських», а треба мати надію на Бога і тоді Господь сотворить чудо і може навіть в один день все змінитися так, як ми цього хочемо.

І.З.: До речі, що Ви думаєте про утворення нового віяння в релігійному мистецтві, яке породила війна, тобто ми всі бачили мурал зі святою Джавеліною, жінка в образі Мадонни, яка годує немовля в метро та, взагалі, багато інших сюжетів. Вони стають зараз дуже популярними. І не просто популярними, а люди їх сакралізують. Як казав мій колишній науковий керівник: «Коли ти дивишся на релігійні сюжети, ти на них не дивишся, ти їх споглядаєш». І люди дивляться, дійсно, з якимось духовним наповненням на них. Це, можливо, буде якимось новим віянням релігійного мистецтва чи все ж таки лишиться народним мистецтвом, якимись певними репліками, що породила війна?

І.С.: Іконографією це назвати точно ми не можемо. І поясню чому. Коли ми говоримо про зображення святих, треба сказати, що зображають тих, хто колись жив, тобто реальну людину. Якщо ми відкриємо календар чи побачимо ікони в храмах, там буде Пресвята Богородиця, буде Іоанн Хреститель, буде апостол Петро, Павло чи візьмемо там більш сучасних: преподобний Амфілохій Почаївський, який жив буквально минулого століття, чи Лука Войно-Ясенецький, святитель, який жив у період Другої світової війни, лікував воїнів – то все це є живі люди, які за своє життя сподобилися святості. Спочили, померли, пройшов деякий період часу і були випадки, факти того, що за життя вони створили якесь чудо, наприклад. Або коли відкривають їхню гробницю і бачать, що мощі нетлінні. Там є цілий процес, який називається в церкві «канонізація». І лише після цього малюють лик цієї людини і ми бачимо цю людину на образі. Якщо ми говоримо про святу Джавеліну, то скажіть мені, коли вона жила? Або де вона померла? Або як вона виглядала? Якщо ти дивишся, – я бачив цей мурал – це, по-суті, образ Богородиці. І якщо говорити про погляд церкви, то це не може мати місце, тому що... Найперше, це є почуття віруючих. Вони знають, що Богородиця - це Жінка, яка дала життя, Вона породила Господа нашого Ісуса Христа і християни називають її Чеснійшою від херувимів, тобто це та людина, до якої моляться, до якої звертаються у своїх молитвах і зверталося багато поколінь. І тут її образ використовується заради того, щоб якось прославити зброю. Ми знаємо, звідки це слово «свята Джавеліна». Це, можна сказати, є така профанація... і, не побоюсь цього слова, в певній мірі ідолопоклонство. Церква не зможе підтримати цього ніколи. Починаючи від того, що цієї людини не було, це не є свята людина, закінчуючи тим, що це почуття вірян зачіпає. Саме через це Церква не може цього прийняти. Це може залишитися тільки як народне мистецтво, яке виникло під час війни, воно було всім цим навіяноє. Я розумію особисто як священик, що це зброя, яку дає нам Захід, вона у тому числі і мене ця зброя мене захищає. Бо, можливо, якби не ці джавеліни, енлави і все інше, що дають, можливо, ворог був би набагато ближче до Києва, а може й в самому Києві. ... Можем про це говорити. Бо не секрет, що... Перемога у війні здобувається не лише мотивацією, але також і зброєю. Тому, чому так важливі ці перемовини, коли просять, щоб Україну не залишили, але постачали їй зброю. Ми розуміємо, що це допомагає нам в цій війні. Але це не потрібно змішувати з церковними, з духовними речами. І треба показати, що це джевелін – намалюйте джевелін на стіні – можете як його там назвати, але не потрібно використовувати образ Богородиці. І поєднувати зброю і Божу Матір.

Так само й ми говоримо про жінку, яка годує в метро. Це просто всім нам знайомий образ Богородиці, яка годує Богомладенця Ісуса. Знову ж таки, жінка в метро накладається на образ Богородиці. Це не є смертельний гріх, я розумію почування людей, які хотіли показати це якось в мистецтві. Навіть є католицькі церкви, десь ми бачили в Інтернеті, які в себе в храмі зобразили цей образ. Але якщо говорити про думку Церкви загалом, і не лише православної, тому що є їхні заяви на рахунок цього, то Церква відноситься негативно.

І.З.: І наразі останнє запитання. Яке воно, духовне життя України без російських наративів у майбутньому? Ваші мрії, прогнози...реальність...

І. С.: Не раз ставив собі запитання: чому так пощастило мати такого сусіда? Чому Україна не знаходиться між Францією й Німеччиною, наприклад? Якби ми знаходилися там територіально, ми зрозуміло б, мали зараз зовсім інше бачення і менталітет, це зрозуміло. Але так нам «пощастило» в лапках, що маємо сусіда на Сході саме такого. Ненаситного. Ненажерливого, який постійно у вигляді великого ведмедя вириває кусочки нашої землі.

І замість того, щоб дати щось дійсно корисне, показати що, як вони кажуть, «можем повторить», але не можуть повторити, наприклад, автомобіль БМВ. Зробіть таку машину. «Ми не можемо». Натомість роблять «москвичі», «волги», «жигулі», на яких ніхто не хоче їздити. Але, знову ж таки, навіть ці автомобілі – це вкрадені, це копії італійських чи інших брендів, тобто це народ, який нічого сам не може створити, який завжди все краде, і він ще нас тягне туди. Коли була можливість поїхати в Європу самим автомобілем, коли (зараз Православна Церква України займається волонтерством, і в тому числі доставляють автомобілі швидкої допомоги), мав можливість поїхати, забрати автомобіль, і коли ти їдеш по Європі, то я зауважив таку деталь: що чим дальше на Захід, тим більше розвиненіші країни, розвиненіша інфраструктура. Коли ми говоримо про добробут населення, все воно іде в такій прогресії: чим далі від Росії, тим краще. Так само візьміть Західну й Східну Україну: також є різниця. Особливо села на Західній Україні порівняйте й на Східній. Ми не говоримо про «зараз», сьогоднішній Схід, бо він є знищений. І тому існування України без цих російських негативів, звісно, вплине дуже позитивно на все. Дуже велика проблема, на жаль, є в населенні України, яке поділене. Особливо Схід. Я бачив відео, не знаю, наскільки воно відображає реальність, коли в Маріуполі... .жителі... – я не знаю, чи це з Маріуполя жителі, чи це завезені з Росії – слухали пісню «Белый лебедь на пруду…», співали її... І там такий був допис, що ось на кістках своїх же ж співмешканців люди, знову ж таки звертаються до тих «російських культурних» традицій, пісень. Мені так дивно! Я розумію, що ця вся окупація відбувається зараз, тимчасова, але наскільки це нищить Україну!.. [з сумом] От є ця ракова пухлина і ми хочемо її вилікувати, і зараз йдеться про лікування – операція над Україною. [посміхається] Хочеться, щоб вона завершилися успішно. Але розумію, що без Божої допомоги ми нічого не вдіємо. Тому нам залишається бути єдиними. Намагатися розбудовувати Україну як тільки можна – це ж не обов’язково тільки зброю в руках тримати. Я не маю права взяти зброю в руки. Але ми можемо, так само як і ви, словом допомагати Україні. Бо слово – це також зброя. І... Господь. Наші молитви до Бога. Дуже часто, особливо на часі зауважуєш, що ми покладаємо свої сили на самих себе і на зброю. Звідси і Джавеліни беруться святі. [посміхається] Нам потрібно пам’ятати, що є Господь, є Україна, є люди. І навколо цього потрібно єднатися. Мені дуже подобався... цей період... президентських перегонів, можна так назвати. ЄС було три основоположні стовпи: армія, мова, віра. Можна бути противником ЄС, можна бути взагалі аполітичним, можна бути взагалі китайцем чи японцем, чи взагалі з Марсу прилетіти, але якщо людині скажеш ці три стовпи, вона скаже, що дійсно, заради державотворчих процесів це є основоположні істини. Армія. Мова. Віра. Армія в нас є, мова в нас є, віра в нас є. Тепер залишається це не втратити, а примножити. А перемога буде однозначно.

Бо скільки ще маємо показати росіянам, що ми не будемо руськими, а будемо українцями. Як би нас не били, згадайте Майдан. Чим більше Майдан били, тим більший він ставав. Чим завершилося? Втечею Януковича. Так само скільки би ракет не падали сьогодні на Україну – вони думають, що залякають чи змінять думку населення, – вони тільки все більше і більше викликають до себе ненависть.

Я як священик мав би говорити про любов. До ворогів, бо навіть Господь вчить про цю любов. Але я часто сам собі не можу дати відповіді на питання, як тут можна любити. Особливо, коли бомби, ракети падають на мирне населення, коли ти бачиш фотографії цих дітей... Дуже часто вже померлих. Нехай Господь нам допоможе простити, якщо це вдасться. Але нам, найперше, треба спочатку собі дати відповідь на запитання. І перемогти.

І завершити всесь цей довгий... speech [сміється], я хотів такими словами. Я вважаю, що зараз триває війна, яка розпочалася ще в домонгольський період чи у монгольський період, коли монголо-татари нападали на Київ. Звідки вони прийшли? З москви. Вони мали там свою ставку, ярлики там видавали. І, по-суті, росіяни – це є спадкоємці цих моноло-татрських народів. Угро-фіни так їх ще називають. Але, по суті, це є варвари. Які захоплюють. Якщо провести паралель, коли монголо-татари нападали на Київ, палили церкви, крали там різні речі, які їм подобалися, і ми дивимось зараз. Вони не дивляться: Московський патріархат, ПЦУ – всі храми нищать. Підряд. Крадуть все підряд. Як вони кажуть: «Як ви так живете гарно? Вам не положено так жить. [посміхається] Вам треба це знищити все». Тому ця ненависть до простих людей мене просто вбиває... Як можна так ненавидіти. І тому це, дійсно, йде війна, що точиться від тринадцятого століття, мабуть, можна сказати від дванадцятого, бо московский князь, російський, Андрій Боголюбський теж спалив Київ і вкрав нашу ікону Вишгородську. Потім її переіменували на Владимирскую.

І.З.: Ми обов’язково переможемо.

І. С.: А тоді вже будемо говорити про мир. Спочатку перемога.

І. З.: Дуже дякую вам за інформативні відповіді.

І. С.: Вам дякую за запрошення.

І. З.: Дякую.