Короткий екскурс в історію джазу – «Jazz Faces/Обличчя історії джазу»

Гарвардські пророки з американського музичного істеблішменту, які очікували на народження «американського Баха» у своєму середовищі, – чи мали вони уявлення, що «американський Бах», народжений нетрями Нового Орлеана Луї Армстронг, разом із Бенні Ґудменом, Дюком Елінгтоном, Чіком Веббом давно живе і працює на повну потужність, і на його долю випадає 70% доходів усієї музичної індустрії США?

Джазова музика – це саме втілення Америки. Джаз став тим мистецтвом, яке дозволило американцям – чорним і білим – зрозуміти самих себе. Джаз відображав і втілював прагнення вільних людей, які марили новим життям. В його основі – індивідуальність. А це суперечить суті расизму, нацизму, конформізму. Саме тому ця музика не мала можливостей у жодній тоталітарній системі й завжди ставала притулком для тих, хто відстоював цінності людини, свободи, діалогу. У нацистській Німеччині джаз називали нікчемною музикою євреїв і негрів, в СРСР – жирною музикою чорних.

Під час Другої світової війни 39 керівників джазових оркестрів пішли в армію. Серед них був один із найвідоміших – оркестр Глена Міллера, який трагічно загинув на війні. Арті Шоу (батьки емігрували з України) очолив оркестр флоту на тихоокеанському театрі військових дій. 17 разів вони грали під японськими нальотами й бомбардуваннями. «Я пам’ятаю концерт на величезному авіаносці «Саратога», – згадував Арті Шоу. – Нас підняли на високу палубу, а потім спустили кудись у надра. Там зібралося 3000 людей у формі. Який здійнявся гул! Оце було відчуття! Неповторне».

Перший міжнародний джазовий фестиваль було організовано в Парижі. Очевидці писали: «Джаз – це винахід Америки та її відображення. Його грають і слухають усі разом: у гармонії та єдності. Колір шкіри не має жодного значення – як в істинній демократії. Важлива лише якість виконання». Утім колір шкіри все ще мав надто велике значення у США. Париж стає Меккою для чорних американських джазменів, які лише там забували про сегрегацію та расове приниження і почували себе людьми, художниками, яких розуміють і цінують.

Коли з’являється щось справжнє – стримати його стає не можливо. Адже воно проявляє саме ту потужну сторону людської природи, яка прагне кращого, правдивого, істинного. Колишні раби намагалися знайти власні голоси і розповісти світу сокровенну історію свого життя. «Джаз – це негритянські історії, покладені на мелодію та ритм», – говорив Дюк Елінгтон. Джаз проявив усю неприродність расизму і на долях білих музикантів, які, через колір шкіри, не мали можливості грати з великими і рівними собі велетами джазу.

«Джазова музика лежить в основі американської міфології, і тому вона нерозривно пов’язана з поняттям раси і кольору шкіри. Чим далі від нас ті часи – тим більшої актуальності вони набувають сьогодні», – Вінтон Марсаліс. Що може дати джазова музика сучасному світові? Колективна імпровізація (співпраця), діалог (без бар’єрів між людьми), миттєва реакція (життя «тут і тепер») – чи це не мистецтво? Майлз Девіс вважав, що не існує помилок чи не правильних нот – існує лише вибір та його наслідки. Істина релігій та філософій Далекого Сходу, втілена в американській музиці, створеній вихідцями з Африки.

Пропонуємо вашій увазі короткий екскурс в історію джазу, головну сутність якого завжди складала людина – в усій своїй парадоксальності і складності. Людина, що сміється в обличчя викликам, падає в прірву і виростає над власною слабкістю. Адже її життя – це найважливіша з імпровізацій – з єдиним шансом і неповторною мелодією.

На концерті Бенні Ґудмена (Окленд, Каліфорнія).

ЛУЇ АРМСТРОНГ Геній джазу і щастя

Нащадок рабів з новоорлеанських нетрів, чий незрівнянний геній перетворив джаз на мистетво соліста і вплинув на кожного співака, кожного музиканта, зрештою – на кожного митця всіх наступних поколінь. Понад пів століття він надихав світ унікальним даром: переконати людину, що – як би не було погано і важко – її життя прекрасне і, врешті, все налагодиться.

Усі музиканти прагнули грати на своїх інструментах так, як він грав на трубі. Дюк Елінгтон говорив до свого оркестру: «Мені потрібен Армстронг на кожному інструменті!»

У середині 20х Луї став найбільшою зіркою джазу та американського шоу-бізнесу. Армстронг був неперевершений. Музиканти слухали його записи і не вірили, що можливо грати з такою потужністю і співати з такою інструментальною точністю. Вони згадують, що вибігали на вулицю під дощ, аби захрипнути і звучати, як Армстронг. «Він майже все грав із заплющеними очима. І з простору музики народжувалися звуки, які ніколи не існували раніше. Це був перший геній, якого я побачив. Неможливо переоцінити значення моменту, коли 16-річний хлопчик із Півдня визнає генія, до того ж в негрі. Ми ж тоді дійсно сприймали негрів лише в якості прислуги. Луї відкрив мої очі на світ і поставив мене перед вибором. Як говорить приказка: чорні хороші на своєму місці. Але що за місце було в такої людини і її народу?» – професор Чарлз Л. Блек, викладач конституційного права в Єльському університеті. У 1954 році він був серед тих, хто переконав Верховний суд США, що сегрегація школярів за расовою ознакою порушує Конституцію США. Він пам’ятав, як вразив його темношкірий геній.

ДЮК ЕЛІНГТОН Американський Бах і Шекспір

Нащадок багатих батьків, що зумів перетворити цілий оркестр у свій особистий інструмент, для якого написав майже 2000 п’єс та увійшов до пантеону найвеличніших композиторів Америки. Все життя Елінгтон, якого прозвали Дюком – «граф» у перекладі з англійської – боровся проти конкретного означення для його музики. Вона завжди була для нього засобом подолання бар’єрів між людьми, засобом об’єднання усіх з усіма.

1933 року, під час тріумфального турне Європою, один із британських критиків написав: «Музика Елінгтона володіє істинно шекспірівською універсальністю. Молоді дівчата плачуть на його концертах, а юнаки падають на коліна». Музичний критик із газети «Даллас Ньюз» назвав Елінгтона «африканським Стравінським, який зруйнував расову межу між джазом та класичною музикою». Тим часом темношкірі прихильники могли слухати свого кумира лише з балконів, а самого Дюка та його музикантів не пускали в «білі» готелі та ресторани. Щоб не переживати приниження знову і знову, оркестр почав подорожувати і жити в окремому спальному вагоні, про що Елінгтон жартував: «Ми подорожуємо, як президент».

«Ідеї? Та в мене їх мільйон! Я тільки те й роблю, що живу в мріях. Це не фортепіано. Все, що ви чуєте – мої мрії». Франко-швейцарський письменник Блез Сандрар так описав музику Елінгтона: «Це не просто нова форма творчості. Це новий сенс життя».

ЕЛЛА ФІЦДЖЕРАЛЬД Перша леді свінгу

У Елли було сумне і безрадісне дитинство. Батьки не одружені, вітчим знущався, мама померла, коли їй було 14. Дівчинку вигнали з притулку, і вона кілька років провела на вулиці. У 1934 році Елла Фіцджеральд вийшла на сцену клубу «Аполло» в Гарлемі. Прожектор освітив дівчину в недолугих чоловічих черевиках. Їй було некомфортно. Вона знала, що публіка в «Аполло» вміє бути безжалісною. Та цього разу публіка була в захваті! Співачці вручили першу премію й осипали оваціями. Втім на роботу не взяли – Елла була не достатньо красивою. Вона повернулася на вулицю.

У цей час барабанщик і керівник оркестру, що втер носа самому Бенні Ґудмену, Чік Вебб шукав красиву солістку, яка би прославила його колектив за межами Гарлема. Вебб жахнувся, побачивши Еллу: витягти це на мою сцену не вдасться нікому! Та коли він почув її спів – Фіцджеральд миттєво стала невід’ємною частиною оркестру, а оркестр миттєво з’явився на всіх радіостанціях країни.

Платівки розліталися миттєво. Це було найкраще рішення Чіка Вебба за всю його кар’єру. А вона й без того була феноменальною, як і сам Чік! Зріст 130 см, слабке здоров’я і – надпотужний талант. Барабани доводилося прибивати до підлоги цвяхами – інакше вони просто злітали від енергії та ударів «маленького» Чіка Вебба.

Музикантів вражали досконалі інтонації Фіцджеральд, а її інстинктивне відчуття свінгу й молодий дівочий голос захоплювали публіку. У 1937 році в обох провідних музичних виданнях – «Даун Біт» і «Метроном» – вона вийшла на перше місце в категорії вокалісток. Залишивши позаду навіть Біллі Голідей.

Коли Еллі виповнилося всього 19 років, її проголосили Першою леді свінгу. Платівка із дитячою пісенькою, яку Вебб і Фіцджеральд перетворили на гімн свінгу, протрималася на першому місці хіт-парадів 17 тижнів! Довгоочікувана слава прийшла до феноменального Чіка Вебба – та здоров’я підвело. Він помер 30-річним. Оркестр не розпався. Вони взяли нове ім’я «Елла Фіцджеральд та її відомий оркестр».

Елла дивилася на Америку і співала наперекір тому, що бачила. В записах її душа переповнена радістю – і ця життєрадісність рятувала американців. З новою ерою бібопу вона освоїла його нарівні з кращими інструменталістами – і співала так, як до неї вважалося абсолютно не можливим.

Співпраця Елли Фіцджеральд з Луї Армстронгом змінила уявлення світу і про оперу. А їхній запис хіта «Summertime» з опери «Поргі та Бесс» ще одного вихідця з України Джорджа Гершвіна став зразковим варіантом джазової оперної арії. До слова, пісня має понад 23 тисячі записів!

БЕННІ ҐУДМЕН Король свінгу з України

Син емігрантів з Білої Церкви, який виріс у Чикаго, став Королем свінгу і навчив танцювати всю Америку.
Батько Бенні Ґудмена був ладен на все, щоб його діти мали краще життя, і записав сина на приватні уроки до місцевого німця-кларнетиста. Бенні виявився не лише талановитим, а й украй відповідальним. Він займався мало не з фанатизмом, по 5-6 годин на день, відточуючи свою майстерність. Ця звичка – постійної роботи над собою – збереглася у нього на все життя.

Зліт Бенні Ґудмена став вибухом! В одну ніч джаз, який був мистецтвом вузького кола шанувальників, стає найпопулярнішою музикою Америки. Ґудмен був буквально закоханий у свій кларнет і переконаний, що разом вони можуть абсолютно все. У 14 років Бенні заробляв утричі більше, ніж його батько на скотобійні. А ще за кілька років він стане ідолом і героєм популярної культури – як згодом Елвіс Престлі в рок-н-ролі.

Ґудмен був надиво колоритним артистом, а його звук – прекрасним. Він виходив на сцену, як респектабельний джентльмен, та, доторкнувшись губами до кларнета, починав танцювати на стільці, стрибати на одній нозі, звиватися змією в ритмі музики – це заворожувало й доводило публіку до екстазу. І в цьому не було жодної фальші чи гри – це був Ґудмен.

Кларнетист із пієтетом ставився до своїх учителів, які переважно були афроамериканцями. Він першим увів чорного музиканта в шоу-бізнес – це був прорив! Ось що писало видання про квартет Бенні Ґудмена з барабанщиком Джином Крупою, та чорними музикантами: піаністом Тедді Вілсоном та вібрафоністом Лайонелом Гемптоном: «Вони грають кожного вечора. І грають таку музику, що не віриш власним вухам. Вони захоплюють один одного настільки, що самі не можуть зупинитися. Вони вигадують музику в процесі гри і роблять це колективно. Сьогодні це – найяскравіший приклад того, як люди повинні працювати пліч-о-пліч».

БІЛЛІ ГОЛІДЕЙ Леді день, Леді самотність

«Біллі Голідей – це дівчина моєї мрії. Якби я міг обирати, ким бути і що робити в цьому житті, я би став саксофоністом 30х років і акомпонував би їй. Нічого кращого не можу собі уявити. Серед усіх великих джазових співачок вона була найбільшою. Їй вдалося втілити те, чим джаз є у своїй суті. У неї не було виняткових вокальних даних, вона не була віртуозом – та вона назавжди залишиться неповторною. Вона вміла прикути увагу до того, що робить, – а це особливий, рідкісний дар», – Бренфорд Марсаліс, саксофоніст.

Елеонора Феган – Леді Дей, Біллі Голідей – була донькою прислужниці з Балтимора, чий вокальний стиль перетворював будь-яку банальну мелодію у велике мистецтво. Її батько був гітаристом, і хоч вона майже ніколи не бачила його вдома, приклад татуся вабив її як в яскравий світ музики, так і до чоловіків його зразка: жорстоких і жадібних хижаків. У 12 років вона працювала повією у порту свого міста, де також підпрацьовувала, співаючи в салоні пісні Луї Армстронга і Бессі Сміт. У 13 років переїхала до Нью-Йорка, де у 1933 році джазовий продюсер Джон Хеммонд, вражений її зовнішністю і манерою співу, записав першу платівку співачки за участі самого Бенні Ґудмена. Незважаючи на обмежений вокальний діапазон (трішки більше однієї октави) Голідей уміла заспівати будь-яку пісню так, наче вона сама її написала. Вічна меланхолія, ідеально врівноважена легкою іронією, її колосальне задоволення від кожної ноти не могли не заражати публіку. Її просто обожнювали. Варто було їй вийти на сцену – й усі змовкали, від одного її погляду, від самої її присутності.

«Під час війни я жила в Нью-Йорку. Я носила білі сукні й білі туфлі. І кожного вечора мені приносили білі гарденії і білий порошок». Утім Леді Дей (з англійської – День) значно краще знала ніч. Вона жила за межею. Каунт Бейсі називав її чоловічим ім’ям Вільям – визнаючи її талант і темперамент. Найближчою людиною Біллі був саксофоніст Лестер Янг, з яким вони залишалися друзями протягом усього життя. Його уважність і досконале звучання вражали Біллі Голідей, разом вони утворювали своєрідну музичну сім’ю – такі різні в житті, такі споріднені в музиці.

Особливе місце у спадщині Біллі Голідей посідає авторська пісня «Дивний фрукт», у тексті якої йдеться про повішених афроамериканців, які звисають з дерев на плантаціях Півдня, наче «дивні фрукти». Біллі померла в 44 роки, такою ж самотньою й недосяжною, якою була потягом усього свого життя.

ЧАРЛІ ПАРКЕР Птах у польоті

Чарлі Паркер створив диво, адже в цілій історії музики ми знайдемо лише кілька випадків, коли тільки один музикант повністю змінює напрямок розвитку музики і трансформує її.

Син залізничного кондуктора з Канзас-Сіті, який приїхав у Нью-Йорк, щоб зробити революцію в музиці, став її символом – і загубив себе у 34 роки. Він влаштувався барменом у відомому клубі «Савой», де кожного вечора за роялем грав його кумир – Арт Тейтум. А сам за кожної нагоди грав на саксофоні де завгодно і з ким завгодно.

Чарлі Паркер здійснив велике відкриття: новий спосіб імпровізувати сольні партії. Він обігравав не мелодію, а акорди, які її супроводжували. «Я наче ожив, душа рвалася в політ». Так народився бібоп. А легендарний саксофоніст здобув своє прізвисько «Птаха».

Паркер був людиною тотальних крайнощів. Він поєднував любов і ненависть, міг обікрасти товариша – і при цьому був незмірно щедрим. Був добрим до молодих музикантів – а міг знищити їх зневагою. Його іменем було названо клуб, в якому він втратив право виступати. Цей клуб досі існує – легендарний Birdland – «Земля птахів» у серці Мангеттена.

Протягом воєнних років, коли в США майже не випускали платівки, Паркер творив нову музику. І коли з’явився його перший запис – він мав ефект вибуху. Його музика вразила Америку так само, як свого часу – Луї Армстронг. Коли Паркер помер, його мати заборонила виконувати джазову музику під час церемонії. А між тим його фанати й послідовники розписали стіни Нью-Йорка словами «Птаха живий».

Незважаючи на все новаторство і натовпи послідовників, істинна цінність музики Чарлі Паркера полягає в глибинній людяності, та у тій красі, що її – людяність – оспівує.

ДІЗЗІ ҐІЛЛЕСПІ Майстерність і успіх до запаморочення

Один з найбільш видатних трубачів всіх часів і народів – саме такий титул був присвоєний Діззі Ґілеспі ще за життя. Віртуоз, чия майстерна і вражаюча гра на трубі викликала запаморочення, від чого й отримав прізвисько Діззі. Легкий і відкритий, організований і цілеспрямований вільнодумець, який разом із Чарлі Паркером став засновником нового стилю музики – бібоп. «Паркер – друга половинка мого серця» – говорив Діззі. Втім, життя їхні склалися по-різному.

З дитинства Джон Біркс ріс мультиінструменталістом, який грав на 12 інструментах. Він став успішним керівником оркестру, одним із найуспішніших музикантів джазу і тим рідкісним, майже винятковим прикладом не розбитого і не загубленого життя. Під час гри його щоки надувалися так смішно й об’ємно, наче перетворювалися на повітряні кулі. Існує поширена думка, що концерт Діззі Ґілеспі з Чарлі Паркером та Бадом Павеллом, записаний у «Джаз у Мессі Холл», був найвидатнішим джазовим концертом в історії. Не зважаючи на всі дивацтва – від зовнішності до дивної форми труби – Діззі став одним з найуспішніших музикантів в історії, що реалізувався і творчо, і фінансово. Його міцне положення підтримало і надихнуло безліч молодих музикантів, в тому числі Майлза Девіса. Діззі дав зелене світло кубинському джазу, який в його версії здобув назву «кубоп».

У 1964 році Ґілеспі балотувався на пост Президента США. Якби його обрали, він планував перейменувати Білий дім на «Блюзовий дім», а до уряду увійшли б такі джазові артисти, як Майлз Девіс, Дюк Еллінгтон та Луї Армстронг. Цікаво, адже революція, яку вони з Паркером здійснили в музиці, дійсно була подібною тій, яку зробив Армстронг на чверть століття раніше, змусивши світ подивитися на музику і на місце афро-американців у ній геть по-новому.

ДЖАНГО РЕЙНХАРДТ Досконалість у двох пальцях

Перший європейський музикант, який вплинув на джаз на рівні з американськими виконавцями. Гітарист-віртуоз, народжений у циганському таборі в Бельгії, який виріс в околицях Парижа і грав лише двома пальцями лівої руки. У 1930 році він почув Армстронга — це була перша зустріч із джазом, яка вразила його до сліз і повністю змінила життя. Джанго, що циганською мовою означає «я прокинувся», було 20, і, прокинувшись, він постановив обов’язково навчитися грати цю вражаючу музику. Джанго зробив це так швидко, що невдовзі, разом із видатним скрипалем Стефаном Ґрапеллі, став кращим джазменом Парижа і Франції. Їхній дует був новаторським і нестандартним. Одного разу майстер класичної гітари Андрес Сіговія запитав у Рейнхардта, де взяти ноти до його музики. «Їх не існує – я все це щойно вигадав», – відповів циган.

Переживши страшну пожежу і майже втративши можливість музикувати, він знайшов в собі сили повернутися до музики і освоїв новий інструмент – гітару, розробив унікальну техніку гри, що в майбутньому надихне не одного музиканта продовжувати грати, не зважаючи на травми. Його кумир Дюк Еллінгтон влаштував Джанго гастролі в США і розділив з ним сцену. І хоча зрештою Джанго згадував про Америку лиш те, що «американські гітари звучать, як каструлі», ще одна його мрія здійснилася.

Музика Джанго Рейнхардта стала витоком «джаз-мануш» – джазу з елементами циганської музики. А манера виконання вплинула на всіх майбутніх джазових гітаристів, яких тепер ми звемо легендами. Навіть сьогодні, слухаючи його гру, виникає відчуття, що він усе робить легко й досконало – усе без винятку.

ДЕЙВ БРУБЕК Легкість і глибина

«Усі були абсолютно вільні, їх не обмежували ноти. Вони імпровізували поверх написаної мелодії. І це те, що я найбільше люблю в джазі. Він проявляє дух свободи. В усьому світі джаз – це дух свободи», – Дейв Брубек.
За планами сім’ї, Дейв Брубек мав стати скотоводом на ранчо. Та хіба це доля для юнака, який обожнює джаз і мріє грати з Бенні Ґудменом?

У 1942 році Дейв іде добровольцем до армії і незабаром потрапляє до театру воєнних дій в Європі. Увечері, напередодні дня, коли його рота мала вийти на лінію фронту, на базі було організовано концерт. Брубек зголосився зіграти за порожнім фортепіано. Після чого полковник сказав, що йому не місце в окопах. Дейв Брубек зібрав оркестр «Вовча зграя» – чорних і білих солдатів, без жодної сегрегації, такої поширеної в рядах американської армії. Грали вони вздовж усієї лінії фронту, періодично відстрілюючись під час чи після концерту. В Америці ж чорних військових все ще не пускали в кафе.

Коли Брубек говорить про афроамериканців – він ледь стримує сльози. Батьки виховували його з розумінням рівності людей. «Уперше я зустрів чорного на річці Сакраменто в Каліфорнії. Він був на коні. Тато попросив його розщебнути сорочку – і я побачив клеймо на грудях. Тато сказав: такого не повинно бути. Саме за це я і боровся». Брубек боровся за це як на війні, так і в творчості. Його гурт став найвідомішим колективом Західного узбережжя Америки, найяскравішим представником течії «кул джаз» – прохолодний джаз тихоамериканського прибою та вітру, а музика Брубека ввібрала всі культури світу.

ЧЕТ БЕЙКЕР Легко, як дихання

Ясне тихе звучання, схоже на тихоокеанський прибій чи подих вітерця над узбережжям – це кул джаз. Американська молодь обожнювала цю музику західного узбережжя. І її безсумнівним символом був Чет Бейкер.

Красень та ідол рівня Джеймса Діна, принц кул джазу та засновник свінгу західного узбережжя, його й усе з ним пов’язане любили всі – фанати музики й кіно. Його життя видавалося ідеальним, як і зовнішність. Та хвиля наркотиків, що накрила післявоєнну Америку, втопила і неперевершеного майстра суму Чета Бейкера.

Оточення згадувало, що музика давалася йому так легко, як дихання. Вона наче була невід’ємною частиною його природи і життя. Коли Бейкер заробив перший великий гонорар, друзі-музиканти очікували, що він купить хороше фортепіано для роботи. Та він купив новеньке спортивне авто й назвав той день найщасливішим.

Але й ця ілюзія легкості розвіялася, як міраж, коли Бейкеру вибили всі передні зуби. Трубач, вокаліст, людина-музика втрачає можливість творити музику, тобто бути собою. Ніхто не вірив, що Бейкер повернеться й відновиться. Та незабаром Чет знову виходить на публіку.

Він постарішав на кілька життів, він утратив ореол юного Аполлона і секс-символа Америки – та щось навіть більш глибинне й інтимне додалося до його музики, такої чуттєвої і такої особистої, якої світ не чув дотоді. Його вічне неоголошене змагання з Майлзом Девісом знову отримало форму і звук. І хоча місце Чета Бейкера не завжди підносять на таку ж вершину, багато музичних критиків і музикантів вважають, що він зробив для розвитку джазу не менше, а в певному сенсі – значно більше. Його імпровізації були точними та винахідливими, а піанісімо на трубі не міг повторити буквально ніхто. Інколи не можливо відрізнити, чи він співає, чи грає, чи розповідає історію твого серця, знаючи її навіть глибше, ніж ти сам.

«Найкращий спосіб провести це життя – знайти те, що ти дуже-дуже любиш робити. А потім робити це краще, ніж будь-хто інший. Тоді в тебе не буде жодних проблем», – Чет Бейкер.

МАЙЛЗ ДЕВІС Деміург музики

Поривистий і невтомний новатор, що протягом пів століття розсував межі джазу. Син стоматолога із Сент-Луїса, який все життя шукав нові підходи до роботи зі звуком – і став найвпливовішим музикантом свого покоління.

Виріс в обстановці комфортного усамітнення й достатку. Був сором’язливим хлопчиком, якого дражнили словом «красунчик» за милу зовнішність. На трубі почав грати у 13 років, а вже у 18 його майстерність сягнула такого рівня, що Паркер і Ґілеспі зіграли з ним під час концерту в Сент-Луїсі.

Уперше почувши Паркера, Майлз одразу вирушив до Нью-Йорка і незабаром став постійним партнером свого кумира. За це кожен трубач пішов би на все! Більшість одразу визнала Девіса унікальним явищем, з його чуттєвістю і мелодійністю: зіграти всього кілька нот, але абсолютно точно і так, щоб створити настрій. Його вирізняли багатство тембру й краса мелодій. Для виконавця чоловіка він звучав незвично ніжно, він безстрашно відкривав публіці свою вразливість і чутливість. Раніше це вдавалося лише Лестеру Янгу.

Одна з перших платівок була випущена під назвою «Народження стилю «кул». Вінтон Марсаліс називає цю платівку однією з кращих в історії джазу. Ці записи були неймовірно проникливими і м’якими, в них звучала людина в усій своїй самотності й одночасному прагненні єднання. Майлз неначе стверджує: як би ти не прагнув зближення – самотність неможливо подолати. Теза, яка пронизує творчість великих митців того часу.

Під час гастролей до Парижа Майлз потоваришував з Пікасо, спілкувався із Сартром. Саме тоді він уперше зрозумів, що білі бувають різними, вперше відчув себе людиною, рівною іншим, талант і значення якого розуміють і цінують.
Ніхто не був близьким із Девісом настільки, щоб достеменно зрозуміти, які демони з’їдали його зсередини і штовхнули до наркотиків. Заради наркотиків Майлз навіть став сутенером. Та з підтримкою батьків, колосальною силою волі й непереборним бажанням повернутися в музику йому вдалося позбутися залежності. Девіс так хотів працювати з новим лейблом, що записав 4 альбоми за 2 дні, і все – з першого дубля. «Музика Майлза бере людей за живе, заспокоює і втішає. І водночас йому вдається свінгувати. Саме це поєднання протилежного робить його музику неповторною, перед його звуками не можливо встояти», – Вінтон Марсаліс, трубач.

Майлз повернув джазу мелодію і змусив музикантів імпровізувати по-новому. До початку запису він ніколи не казав гуртові, що вони будуть грати. Він навмисне ускладнював задачі, щоб перевірити, хто є хто. Серед блискучих музикантів, котрі приймали виклик свого лідера, були незрівнянний тенор-саксофоніст Джон Колтрейн, альтист Джуліан Кенонбол Еддерлі, басист Пол Чемберс, барабанник Джиммі Коб і піаніст-початківець Біл Еванс. Саме Майлз відкрив білому піаністу Евансу двері у джаз – він називав його гру рівним полум’ям, що зігріває їхній квартет. Альбом «Kind Of Blue» у цьому складі став найкасовішим альбомом в історії джазу.
Майлз Девіс першим відкрив новий джазовий стиль, головним інструментом в якому стали не духові – а електронні інструменти. Так виник ф’южн, який почав збирати натовпи слухачів, що властиво лише рок-концертам. Майлз Девіс став деміургом джазу, новатором й експериментатором, який відкрив дорогу безлічі стилів та музикантів.

ТЕЛОНІУС МОНК Премудрий хлопчик

«Мій улюблений музикант – Телоніус Монк. Піаніст, який був схожий і на премудрого старця, і на 5-річного хлопчика. Розум вищого порядку – з незрівнянною логікою, точністю і безпомилковими розрахунками. Серед усіх джазових музикантів він найбільш логічний – це шедевр логіки. А з його пристрастю до різноманітних капелюхів – він також вершина почуття гумору», – Вінтон Марсаліс, трубач.

Професор у капелюсі, який отримував колосальне задоволення від своїх відкриттів. Не існує більш загадкового джазового музиканта, який, до того ж, міг би створювати таку незабутню й унікальну музику.

Монк виріс у Нью-Йорку і ще в юності познайомився з музикою госпел. Стрімко він став одним із найбільш помітних піаністів бібопу. Його манера гри відрізнялася від усіх, він був великим і мовчазним чоловіком, який використовував піаніно як барабан. Його пальці наче не вміли згинатися. Його музика була уривчастою і непередбачуваною – та точною. Спочатку це лякало, допоки ти не потрапляв у магію його рухів і звуків. Він міг тижнями ні з ким не розмовляти – аж раптом почати танцювати посеред концерту, грати ліктями і – завжди – носити найнесподіваніші капелюхи з найвіддаленіших куточків світу. Його не одразу зрозуміли – настільки він був незвичним і новаторським. Його називають найбільш видатним композитором джазу нарівні з Елінгтоном, чиї композиції увійшли до золотого фонду джазової музики.

«Він дарує тобі тему – й одразу забирає. Все, що він робить, винятково красиво і чисто», – Вінтон Марсаліс.
У 50-х Монка позбавили ліцензії на гру в Нью-Йорку через наркотики друга, виявлені в його автівці. Друга він не викрив і провів 6 років над клавіатурою, займаючись композицією. Після чого цькування з боку музичних критиків завершилося й обернулося найвищою мірою звеличення. Монку повернули ліцензію, і його концерти стали найбільш відвідуваними в Нью-Йорку.

Телоніус Монк збивав з пантелику не тільки публіку, а й своїх партнерів. Вони зізнавалися, що мали відчуття падіння у шахту ліфта, коли грали з ним. Отримавши гідне визнання через 15 років кар’єри, він залишався таким, як на початку. І хоча Монк майже не змінився – світ змінився остаточно, й музика, як завжди, проявляла такі зміни першою і без жодної ретуші.

ДЖОН КОЛТРЕЙН Екзистенціаліст у музиці

Рідкісне щастя бути джазовим музикантом. Джаз – це музика, яка занурює тебе в реальний світ. Вона називає речі своїми іменами і відображає реальність такою, як вона є. Джаз здатен передати весь спектр особистості й життя.

Як і всі видатні новатори джазу, Джон Колтрейн намагався донести свою музику туди, де її не чули досі. І за ним пішли: нові шанувальники і ціле покоління нових натхненних музикантів. Джаз завжди був музикою, пов’язаною з пізнанням. Та саме Колтрейн виділив цю якість джазу і повів його дорогою духовного пошуку. Саме він вивів духовну складову на передній план.

Джон Колтрейн навчався у двох консерваторіях й отримав роботу в оркестрі Діззі Ґілеспі. Популярність прийшла до нього під час роботи в Майлза Девіса. Та коли Колтрейн перейшов на героїн, йому довелося залишити Девіса. Одного разу, граючи з Телоніусом Монком, він пережив просвітлення. З того моменту Джон Колтрейн відмовився від наркотиків та алкоголю – і почав займатися серйозним духовним пошуком. Глибоко занурився в африканську музику й культуру. Постійно працював над собою. Ті, хто були поруч, говорили, що він весь час розвивався, не дозволяв ані собі, ані своєму мистецтву зупинятися ні на секунду. Його вимогливість до себе вивела вимоги до музиканта на новий рівень.
Існує платівка, на одній стороні якої записане соло Колтрейна на 16 хвилин! Слухати його непросто, ще важче сприймати – але потік його фантазії, що б’є потужним фонтаном, захоплює: це не вірш, в якому кожне слово точне і кожен звук рафінований, це довгий роман, який захоплює тебе у свій потік і несе в новий і по-новому прекрасний світ джазу.

Колтрейн розпочав часто грати на сопрано саксофоні, саме на цьому інструменті він записав версію відомої американської пісні «My Favorite Things», яку неочікувано почали крутити на радіо на рівні з популярною музикою. Тоді Колтрейн став другим після Майлза найдорожчим джазовим музикантом світу. Але не це було для нього головним. Ним володіло якесь майже містичне переконання в силі музики та її здатності міняти людей. Цю віру розділяли його музиканти і слухачі. Було щось майже релігійне в його музиці.

Джазовий авангард знайшов у Колтрейні свого жреця. Його соло називали шаманством, продиктованим одержимістю. Колтрейн вимагав надто багато від своїх слухачів і подобався далеко не всім. Однак ті, хто наважувався на новий досвід, згодом ділилися: що здавалося какофонією на перший погляд, зрештою залишало потужний слід, який витісняв і замінював собою все.

Колтрейн говорив, що джаз звертається напряму до душі, а отже – може зцілити наш продажний і викривлений світ.

МАКС РОУЧ Мелодія барабанів

У 60-х роках розпочалася війна США у В’єтнамі. Расова рівність усе ще залишалася на рівні лозунгів. Американське суспільство переживало новий світоглядний перелом. На арену джазової музики виходять музиканти, які хочуть позбутися навіть тих рамок, які має найбільш вільна форма мистецтва – джаз.

Молодий барабанщик Макс Роуч створює сюїту «Свободу нам негайно», яку виконує його майбутня дружина Айбі Лінкольн. «Ці стогони й крики не були схожими на музику – але виявилися нею», – пізніше скаже вона. Країна звивалася в конвульсіях, світ потребував змін.

Макс Роуч був винахідником і новатором в усьому, за що брався. Він настільки ретельно опрацьовував ідеї на своїх барабанах, що врешті підняв перкусіоніста до рівня мелодичних імпровізаторів. У руках Макса Роуча барабанний сет перестав бути виключно «метрономом», який тримає час. Він зайняв позицію повноправного гравця фронту.

У 1972 році Макс Роуч став одним із перших джазових музикантів, запрошених викладати у коледжі на повний день, а згодом – професором в Університеті Массачусетса в Амхерсті. У 1988 році Макс Роуч став першим джазовим музикантом, який отримав так званий грант Генія від Фонду MacArthur.

«Ви не можете написати одну і ту ж книгу двічі. Так, у своїй історії я потрапляв у подібні музичні ситуації – та чи можу я повернутися в них і бути тим самим? Звісно, я весь час зіштовхуюся з мистецькими викликами, та саме вони роблять моє життя цікавим», – Макс Роуч.

ЧАРЛЬЗ МІНГУС Апокаліптичний голос джазу

Тривожність епохи точніше за всіх втілив Чарльз Мінгус – безмірно талановитий і нестримний, контрабасист-віртуоз, довершений піаніст, композитор, громадський активіст. Складні твори Мінгуса втілювали все, що до нього було створено в джазі. Сучасники стверджують, що в композиції він поступався лише Елінгтону. Спільно з Максом Роучем вони організували антифестиваль проти експлуатації чорних музикантів білими промоутерами та звукозаписними компаніями.
Войовничість джазу тих років проявлялася в різних формах. Але одне було точно: джаз знову відображав сьогодення і був кращим його репортером – найбільш пристрасним і відвертим.

Майстерна прощальна робота Мінгуса «Епітафія» потребувала 2 години для її виконання. Знайшли твір після смерті композитора, під час каталогізації його спадку. Прем’єра відбулася у 1989 році, через десять років після смерті автора.
Видання «The New Yorker» написало: «Епітафія» стала першим серйозним прогресом у джазовій композиції з моменту написання фундаментального твору Дюка Елінгтона «Чорний, коричневий і бежевий» у 1943 році. Цей твір належить до «найбільш пам’ятних джазових подій десятиліття».

Переконаний, що його твір ніколи не буде виконуватися за життя, Мінгус назвав свою роботу «Епітафією», заявивши, що написав її «для моїх надгробних плит». Насправді ж – для всіх майбутніх поколінь музикантів і слухачів, які продовжують неприборкано боротися за свободу людського духу в усій його гідності, красі, плинності й неповторності.

БУДЬТЕ В ТЕМПІ ДЖАЗУ ! 💃

ВІДДІЛ КУЛЬТУРОЛОГІЧНОЇ РОБОТИ У ВІЙСЬКАХ 😎