Тягар само(тно)сті

У філософіських антропологів минулого століття є цікава ідея: життя людини стає нестерпним тією мірою, якою ти є "внутрішньою людиною". З цим в принципі погодяться і сучасні психологи, і навіть мудреці-даоси дещо подібне говорили. Нескінченне копання в собі, суперечки с внутрішнім голосом, постійний внутрішній діалог обумовлений і необумовлений - все це не дуже добре для людини, а вже відчуттю щастя аж ніяк несприяє точно.

Звідси виходить надзвичайно надихаючий і в принципі інтуїтивно навіть зрозумілий висновок: ми один для одного слугуємо тим самим рятівним колом, яке рятує від "внутрішньої людини". Остання потрібна, без неї ніяк, але її диктат теж проблема, з якою можукть справитись одиниці. Зрештою, навіть Деніелю Дефо для свого Робінзона доводилось вводити пʼятницю. В інакшому випадку Робінзон просто вкоротив би собі віку - до цього підштовхувала логіка розвитку ситуації на острові самотності.

Виходить, ми разом не лише для того, аби посвідчувати існування один одного (адже ми не можемо сказати, що ми є, якщо хтось ззовні це нен підтвердить), але і звільняємо один одного від диктату внутрішньої людини. Точніше, маємо звільняти. Сьогодні, в ситуації нескінченного галасу в соцмережах ми триста раз думаємо, грубо кажучи, що вибрати - vita activa або стара добра vita contemplativa. Ми тягнемось соціально "притулитись", але в багатьох випадках отримуємо банальний хейт і ненависть.

А мало б бути інакше. Нодар Думбадзе у романі "Закон вічності" в 1980 роцы сформулював цей закон таким чином: саме ми тримаємо небо ,і те, що ми це робимо разом - полегшує цей тягар. Ми допомагаємо одне одному його тримати, бо це дійсно важко. Як на мене - метафора дуже влучна і правильнап. Але забута.