Тягар само(тно)сті
У філософіських антропологів минулого століття є цікава ідея: життя людини стає нестерпним тією мірою, якою ти є "внутрішньою людиною". З цим в принципі погодяться і сучасні психологи, і навіть мудреці-даоси дещо подібне говорили. Нескінченне копання в собі, суперечки с внутрішнім голосом, постійний внутрішній діалог обумовлений і необумовлений - все це не дуже добре для людини, а вже відчуттю щастя аж ніяк несприяє точно.
Маркс і ШІ - близнюки-браття?
The Telegraph опублікував матеріал з промовистою назвою: "Overworked AI 'turns towards Marxism'". Стаття вийшла 14 травня 2026 року, і вже облетіла весь технологічний світ.
Перегляд онтології
Кожна епоха приречена переглядати метафізику. Здавалося б, можна було б один раз, ще в Давній Греції винайти якісь загальні принципи (типу "буття є, а небуття немає") і забути про це назавжди. А потім лише додавати до цього якихось вінʼєток, деталей, приміток на полях.
Про Початок
Філософи весь час шукали Початок. Якщо російською - Начало. Так вчиняли майже всі філософи, починаючи з Фалеса Мілетського. А це, між іншим, конструкція, заснована на хибному припущенні. Вірніше, якщо не стопроцентно, то хоча б частково хибному. Адже весь ланцюжок розміркування істинний лише за умови, якщо десь в минулому є точка, з якої все почалося. І умови, які склалися для того, щоб в цій точки все таки почалося. Якщо на рахунок умов висловлюються різні версії, то наявність точки початкуц ніколи не ставилася під сумнів. І ми знаходимось немов всередині цього дискурса: обовʼязково має бути якійсь Початок (а отже і кінець).
Логіка держави і політична логіка
Чому мене навчили всі оці роки в політиці і чого ми не розуміємо сьогодні. Існують дві логіки, на вид споріднених, але насправді паралельних, а іноді таких, що суперечать одна одній.
Закономірності в політиці
В політиці, схоже, немає закономірностей. Як і всяка складна система, вона дуже залежить від контексту і особистостей, що її творять. В ній присутній суттєвий ірраціональний елемент. Всі рішення, які приймаються в поліфтиці, залежать відж двох речей: поточного контексту і коаліцій.
Интеллектуалы всегда опаздывают
Уильям Мак-Нил в «Восхождении Запада» приводит интересное наблюдение, когда пишет о Реформации. Он считает, что интеллектуалы всегда опаздывают: реформа, назревавшая в 14–15 веках, случилась гораздо позже, чем была нужна. И в 1517 году привела к расколу.
Опыт и альтернативы
До чего мы можем дотянуться непосредственным живым опытом? Строго говоря, до своего детства. И то этот самый опыт будет содержать доиндивидуальное — мнение родителей и учителей, ту рамку восприятия, которую социум закладывал в то время. Доиндивидуальное имеет свойство накапливаться. Что-то отвергается, что-то отмирает, уходит на маргинес, перерастает в традицию. Но большинство стереотипов доиндивидуального все же остаются активными. Мы, как сообщество в целом, удерживаем опыт, живой опыт в размере не более ста лет. Это если учесть опыт наших отцов и матерей, бабушек и дедушек, который был передан в устной традиции. И это лишь при условии, если мы обмениваемся опытом друг с другом. То есть, в идеальной ситуации. Нужно ли отдельно...
О единстве
Любое единство – в той или иной степени иллюзорно, поскольку невозможно до момента установления, регистрации единства сознанием. Парменид, который говорил о том, что единое есть, а многого нет был прав в том, что единство создается человеческой мыслью и человеческим сознанием. Даже если существует нечто холистическое, называемое миром, оно существует прежде всего потому, что мы заметили, гипостазировали его изначально, помыслили как единое. Ибо «мир» – есть проекция потока на наше сознание. Проекция достаточно статическая, которая в то же время избавляет нас от необходимости постоянно регистрировать различия. Сконцентрироваться на различии невозможно – точно так же, как без концентрации невозможна любая деятельность. Только создавая...
Фокус внимания
Интересно вот что. Со среднего – человеческого или человекоразмерного – уровня наше познание продвигается вглубь: атомы, частицы, субатомные. И по мере того, как все более глубинные уровни становятся видимыми, целое и гигантское становится все более туманным, неопределённым, поставленным под вопрос. Мы говорим о том, что все фрагментируется. Но не потому ли, что приближается к тем уровням фрагментации, из которых складывается привычное? Конечно, мы по-прежнему, как и люди ренессанса, и древние греки, ДЕЛИМ целое на части, эти части – ещё на части. Но попутно становится все более очевидным, что само целое – случайно и конкретно. Что в большинстве случаев это наш конструктор, наша привычка к целостному восприятию. И справедливее было...