Вуді Аллен - головний іпохондрик та меланхолік кіно

Поговоримо про творчість Вуді Аллена, якого дивляюсь уже 3 роки поспіль. Для мене це істинно геніальний режисер, бо навіть доволі "зеленому" поціновувачу кінематографу його роботи можуть донести шматочок істини через сатиричні та гумористичні манери подачі.

Саме з Вуді Аллена починається історія кінопоказів PostArt. Чому саме він? Напевно тому, що багатогранний. Людина - хамелеон, як і головний герой його фільму "Зеліг". Якщо ви не знали то Аллен режисер, актор, продюсер, автор великої кількості п'єс, а також грає на кларнеті. Почавши, з кінокартини "Любов і смерть" я хотіла показати глядачу якою всебічною може бути робота однієї людини.

Зараз я пропоную вам познайомитись з оглядом його кращих фільмів.

1. "Любов і смерть"(1975)

На творчість Вуді Аллена можна дивитись під різними кутами, але я впевнена, що комедія "Любов і смерть", знята в той час, коли Аллен ще був молодий і його наполегливість, змусить сміятися кожного. Режисер любить балет і російську класичну літературу - саме вониі є базою цієї кінострічки. "Любов і смерть" показує численні кліше та уявлення заходу про Росію XIX століття. Ні в якому разі не варто думати, що Аллен регоче з Золотого віку. Його фільм скоріше нагадує абсурдні анекдоти в дусі "Монті Пайтона".

Заради ролі головного героя Аллен не поспішає відмовитися від образу свого типового нью-йоркського персонажа, боязкуватого єврея-очкарика, невротика та інтелектуала. Тільки тут він ще й молодший син російського дворянина - Борис Грушенко. Борис закоханий в свою не менш начитану кузину Соню (прекрасна гра Даян Кітон).

Здається, Аллен не обійшов стороною жоден аспект російської культури, навіть шанування на Русі юродивих показано тут абсурдно в сцені, де місцевого дурника везуть на всеросійський з'їзд ідіотів. Висміюються і межують з невіглаством забобони, і віра в безглузді прикмети. Подібно Феклуше з «Грози» Островського, яка говорила про людей з собачими головами з далеких країн, отець Миколай наставляє маленького Бориса, що російські євреї - з рогами, а німецькі - в смужку. Втім, тут достатньо і інших національностей. Соня скаржиться на Бориса, який намагався себе вбити: сів поруч з вірменином і став дихати одним з ним повітрям. Вуді і сам єврей, і нерозумно було б його звинувачувати в расизмі. А ось йому явно подобається посміятися над американською політкоректністю: він вводить у фільм афроамериканця-патріота, начальника російської дивізії.

У фільмі будуть і метафізичні діалоги, і філософія Толстого, і психологізм Достоєвського роздуми про самогубство і право на вбивство іншої людини, пошуки Бога, і в тому числі смерть з картин Бергмана загляне на вогник.

Вуді Аллен зняв більше сорока фільмів, але саме «Любов і смерть» називає своїм улюбленим. Якщо ще не бачили, подивіться, з яким завзяттям режисер грає в російську класику.

2. "Енні Холл"(1977)

Перший фільм нью-йоркської трилогії ("Енні Холл","Інтер'єри","Мангетен").

У фільмі показано зародження, розвиток і кінець любовних відносин пари - нью-йоркського стендап-коміка Елві Сінгера (Вуді Аллен), єврея-невротика, який бачить всюди антисемітські змови і вже 15 років відвідує психоаналітика, і молодої співачки Енні Холл (Даян Кітон). Оповідання перемежовується вставками комедійного характеру, що відносяться до спогадів або рефлексії персонажів.

Можливо, головна романтична комедія в історії кіно. Нью-йоркський комік Елві Сінгер препарує своє життя, щоб з гумором розповісти про особливо важливі моменти, людей навколо і невдачі в любові. Персонаж Аллена бісить своїм егоїзмом, снобізмом, грубістю , але в той же час закохує в себе тим, що він не плоский набір позитивних рис, а жива людина. У кінокартині чимало посилань на роботи Фройда.

3. "Зеліг"(1983)

Cтрічка дивна, новаторська і ні на що не схожа. Формально це квазідокументальное кіно про Зеліга - чоловіка, який в 1920-х дізнається, що хворий дуже дивною хворобою. Він як хамелеон фізично і духовно може перевтілитися в будь-яку людину. Аллен вставляє свого персонажа в реальну хроніку, імітуючи кадри з відомими діячами того періоду - від Чарлі Чапліна до Адольфа Гітлера , - щоб з типовою йому легкістю та іронією поміркувати на тему втрати ідентичності і самоідентифікації. Фільм є посиланням на оповідання Чехова "Хамелеон".

Хочете розуміти Аллена до кінця? Читайте російських класиків, Фройда та дивіться Бергмана.

Додаткова підбірка кінострічок тут.