Чорне сонце
“... і в цих усіх гріхах я каюся перед Богом… Відпусти мені грішному усі гріхи, дай мені прощення…”
Зі сповідальні доносилась тиша і я застиг в моменті. Мої ноги затекли і боліли, тіло задубіло від холодку конфесіоналу і все ж, я терпів.
Спокійний тонізуючий голос почувся з-за ґратчастого віконечка: “Він обовʼязково почув тебе. Твоя віра, ось що головне в нашій релігії. Я бачив твою запеклість, твою рішучість та твої старання. Ти прийнятий.”
Це реальність? “Святий отче… Це так? Тепер, з цієї пори, я вхожу до Ордена Чорного Сонця?”
Багато років я тренувався та служив саме для цього моменту. На мене нахлинули спогади, але отець продовжив свою толоку.
“Саме так, синку… Ти знаєш, в нас давно йде війна з розкольниками зі сходу. Їх демонізм перевищує будь-які межі здорового ґлузду. Нещодавно Церква дізналась про древній артефакт, про ісконно святий дух, що вселився у матеріальну іпостась. Твоїм першим завданням, твоєю святою місією буде відшукати цей святий дух. Поспіши, щоб розкольники першими про це не дізнались та не вкрали реліквію”...
Майбутня подорож клалась через сухі, жаркі піски недалекого Сходу. Місцеві поселення, якщо були такі, не були привітними та не почитали нашого Бога. Одного разу, на одного з наших мечників селяни ополчились та трохи не вбили. Чи було гріховно захищати себе та покарати тих, хто не почитає Бога? Інколи, в пустелі, було нічого їсти та пити, та є не переймався, бо знав - мене веде Господь. Це всього лиш мала плата за те, що я маю життя. А тепер, я маю не тільки сите життя, а ще й чорні блискавичні обладунки з емблемами Ордену, що дають мені свободу дії робити все, що заманеться.
Змалечку, я ходив до церкви. О, так, вже не памʼятаю як, але в мене не було батьків, а один із монастирів взяв мене до себе, поки я не попав до містечка Корнюгейв та не побачив лицарів Чорного Сонця. То були справжні майстри та величаві мечники - їх почитали в усіх закутках ближайших земель. Один із них самостійно відбив шайку розбійників, які робили рейд до містечка! Його вправність, техніка володіння мечем була бездоганною. Священники в монастирі розповіли мені про Орден - що туди попадають найкращі воїни, що служать Богу та вже тоді я знав, яка в мене буде ціль. Стати кращим за кращих, дізнаватись істину та нести знання - в цьому я бачив своє життя. Тренуючись, стаючи сильніше та спритніше кожного дня, врешті-решт, я долучився до Ордену. Моєю зброєю був непереможний гладій - давній меч, який я носив, як зброяр. Легка та одноручна зброя, з нею було легше рухатись та парирувати удари. Зброяр та коваль Ордену скріпив його та придав йому стиль Ордену - чорний блискучий антрацит, що ніби поглинає світло.
На 24 день ходіння по дюнам золотистої пустелі, я побачив камʼяну будівлю. То був храм - але не розкольників. Величезні колони, різні орнаменти на фасаді храму та прекрасні, хоч і незнайомі конструкції архітектури були перед очима моєї групи. Цей храм манив мене та моїх побратимів, то ж ми вирішили зайти всередину. Пару мечників залишились біля нашого конвою з приписами, а всі інші - десь за дві дюжини людей, зайшли до храму.
Нас зустрів огроменний темний зал, в якому були вигравійовані стародавні рисунки та символи. Ця мова, якщо то була мова - була нам незнайома і тим паче не схожа на мову розкольників. Єдиним виходом із залу було багатацько коридорів-туннелів, то ж ми вирішили розділитися та пошукати щось, що було в цьому чарівному храмі.
Приємна волога та холод були гарними компаньйонами в цих безчисленних коридорах після багатьох днів ходіння по пустелі. Проходили хвилини, пройшло навіть пару годин, але я так нічого і не знайшов - лиш павутиння, занедбану плитку та коридори, коридори та коридори. В кінці-кінців - марно, я заблукав. Я кричав, махав факелом, але мене ніхто не чув і не бачив. Тому, я йшов вперед, бо мені нічого було що втрачати…
В один момент я почав розуміти, що пол ставав теплішим та теплішим. Ні, в один момент я почув потріскування вогню та вітер! Моє тіло змерзло та хотіло пити та їсти, тому я не зміг побіжати, хоча сердце от-от вискочило б. На всякий випадок, я взяв меч із ножен і переклав факел у ліву руку. Треба було до всього бути готовим.
Звук доносився з середнього розміру кімнати. Після залу вона здавалась маленькою, але все ж я б не зміг дістати до стелі. До речі, в центрі на тій стелі був відкритий верх у вигляді чудернацької сфери з якимись надписами по бокам. Замість світла в кімнату просочувались сутінки, а вгорі було видно маленьку димку від нашого каравану.
Вдоволь насолодовшись видом зверху, я зніяковів від того, що було в кімнаті. На полу лежало декілька моїх побратимів у крові, напевно, вже неживих, судячи по кровавій бані по всій кімнаті, серед багатьох залежавшихся скелетів інших людей. Стоючи на тому ж місці, я придивився та зрозумів, що всі мої товариші ніби розбросані по декій лінії. Перед ними, тобто цим стихійним кладовищем, було багато сходинок і зверху сторчав камінний трон, на якому сиділа статуя.
Але це була очевидна пастка - небезпека була з іншої сторони - по іншу сторону трупів - яку я не бачив, бо стояв за стінкою коридора.
“Бог, дай мені сили та хоробрості!” - подумав я, вдихнув та видихнув та вибіжав по ту сторону кімнати. Але тут нічого не було - тільки камʼяна брила. Щось за моєю спиною почало ворушитися: по якраз тій лінії зверху почала рухатись велика пила конусоїдальної форми. Тепер було видно усю картину: на пилі була засохша кров, а її залишки розбризгувались в напрямку крові на полу.
“...ньо” - глухий голос було чутно десь із храму. Я насторожився, спробуючи роздивитися найтемніші закутки кімнати, але нічого не побачив. Раптово, мій боковий зір угледів рух на сходах. Ні, то було не на сходах - статуя, що сиділа на троні - почала рухатись! Вона підставила своє підборіддя під ліву руку і нарешті тепер її було чутно: “Достатньо!”. Пила перестала рухатись та зупинилась на стелі.
Я й не знав, що робити. Істота мала людський голос та виглядила як людина, але була камʼяною. Тобто то була камʼяна людина в дивному вбранні, покритому пилом та сірим, знову ж таки, каменем.
“Ти! Камʼяна людина! Що ти зробив з моїми друзями?!”
“Хлопче..” - знову почувся глухий, низький голос - “В мене немає часу на тих дурнів, які померли своєю смертю із-за простакуватості. Я чекав саме на тебе і тепер, коли я проснувся - в мене мало часу”
Я нічого не говорив і слухав його далі.
“Я мало що знаю про тебе і твоїх товаришів зараз, але я знаю, що буде з ними в майбутньому. Ні, я памʼятаю. Ти зараз нічого не зрозумієш, але зрозумієш потім. Я хочу, щоб ти взяв це” - статуя вказала на кільце, яке було вдягнуто на нього. “Після того, як я зніму його, я перестану існувати. Використовуй його зі своєю впевненістю. Від тебе залежить, чи ми ще зустрінемось…”
Статуя зробила щось пальцем і з кільця засяяло білим світлом, настільки ярким, що мені засліпило очі. З трону почувся нелюдський звук: ніби сильний морський вітер змішався з хором баритонів. Коли світло раптово зникло, статуї вже не було, а звук перестав бути чутним: лиш кільце впало з трону та покотилося вниз по східцям.
Простягаючи руку, я швидко її прибрав і в той же момент пила пройшла по тому місцю. В кінці кінців я взяв кільце з полу та піднявся до трону.
Вже стояла ніч і все, що я бачив - це нічне небо зверху та світло з туннелю за троном. Нарешті, я вийшов з цих катакомб.
Будучи голодним та без сил, я на останньому подиху дійшов на каравану Ордену.
Наступного ранку, я прокинувся від смачного запаху айсалахського супу. Сонце засліпило мені очі та моє тіло застигло від виснаження.
“Дайте йому води та їжі! Швидко!”
Нас залишилось четверо чоловік. Двоє - ті самі, що охороняли караван, а третій - зумів вискочити з-під завалів храму. Мені розповіли, що перед тим, як я зміг вийти з нього - він почав сипатись та пішов під землю. Але що пам'ятав я? Нічого. Хоча ні.. Думками виривались незліченні коридори, а потім… Кровавий хаос, куча трупів та смерть навколо. Я трохи не бльованув супом від цих почуттів. Але то було марно, я нічого не міг згадати.
Реліквія хоч назавжди була погребена під пісками золотистої пустелі, але тепер вона на попаде до рук невірних.
Чи можна була вважати місію виконаною? Але далі не можна було продовжувати - Орден і так останнім часом втратив багато людей, а нам не можна більше ризикувати. Час було йти додому, до рідних земель.
Вертаючись пустелею, ми набрели на одне із поселень розкольників. Старий дід, напевно, старший цього поселення - був похмурим та розгубленим, але дав згоду на притулок. Наш конвой попросився на ночівлю і зайняв одну з домівок. Молоді дівчата та хлопці принесли нам їжі місцевого народу - але я просто пішов спати, настільки я був сонний. В моїй дрімоті просачувались пляски й танці, алкоголь та різні забави. Нарешті, я заснув.
То був ранній ранок, я спочатку не зрозумів, що відбувається. Нікого з моїх побратимів не було в хатині - я зразу ж вибіжав з неї.
“Стій!” - то був голос діда - “не шукай своїх товаришів. Краще йди звідси, поки живий.” Мені не сподобався його тон - для мене, лицаря Ордену Чорного Сонця, не може бути наказу, крім Бога.
“Що ви зробили з мечниками? Де вони?” - я повернувся до нього лицем та вдивився в його химерні одягання. Мені здалося, що це була ритуальна роба.
“Ви - негідні завойовники, варвари здалеку. Такі ж буйні, як бики, та тупі, як мавпи. Огидні фанатики, які навʼязують свою віру та вбиває мирне населення нашого народу. Я даю тобі останній шанс, хлопче, якщо хочеш жити. Йди, поки не передумав”. Лють пронзила моє сердце. Моя рука стиснула руківʼя меча від злості. “Показуй, де вони?” - загарчав мій голос на діда. Меч інстинктивно піднявся до рівня грудей діда і від його життя відділяло всього-на всього декілька сантиметрів. “Ти думаєш, я боюся тебе? Я прожив довге життя, надто довге, щоб трястися від ще одного недоумка, який скоро піде у землю. Вбийте його!” - з різних боків повискакували озброєні розкольники.
Інстинкти взяли верх над мною - я вже бував в таких ситуаціях і все, що я мав зробити - це вижити. Двоє мужчин напали на мене по бокам - їх броня була надто крихка, щоб витримати помах мого меча. Інші намагались вицілити мене луками та пращею здалеку, а коли перші трупи попадали на землю - вони ще більш віддалились від мене. Останнє, що я памʼятав - це бажання помсти за Орден, що перемішалось з безцільностю цього походу.
Прийшов я в себе вже потім. Все тіло нило від болю, подекуди були рани, десь потерпали мишці. Навколо мене було багато людей, точніше їх трупів, кривава пляма посеред поселення. До мене дійшов тот жах, що я наробив. Чи міг би я просто піти, не зробивши гріха? Навіть якщо це були розкольники? Це були такі ж люди, як і я, які хотіли іншого життя. Різні думки дурманили мені голову. Нічого не розуміючи, щось у мені підказувало йти далі. Я зібрав їжу та воду, яку знайшов, сів на мула, який заховався у одному з халуп і вирушив додому.
Бійці Ордену завжди мали таку високу витривалість і хоч моє тіло зазнало багатьох поранень, стан не погіршився і я успішно доїхав до знайомих міст. В одному з таких містечок місцеві жителі дали мені відпочити та через пару днів я мав іти далі. Цей залишок подорожі я замолював гріхи і напевно це єдине, що зберегло мою свідомість.
Місце, звідки все почалось - Собор. Величаве місце, різні архітектурні прийоми зачаровували кожного, хто приходив до церкви. Вже вечоріло і одна річ мені не дозволила понасолоджуватись цим красивим видом.
З дверей Собору йшов ніби туман чи пар і чулись крики. То були звуки битви! Я обнажив меч і забіжав всередину.
Серед довгих колонн лежали обгорівші кінцівки інших членів Ордену. То був не пар - то був димок від вогню. В кінці Собору, біля алтаря відбувалось якесь месиво і я зразу ж побіжав туди.
На возвишенні я побачив архієпископа. Те, що я побачив далі зовсім не співпадало з реальністю. З його рук створювались вогняні фабрики енергії, що про пронизували орденців поруч. Святий отець зʼїхав з глузду і вбивав наших людей. Але більш того, щоб сам архієписком був магом? Це тотальна зрада, весь Орден тепер буде засуджений за таке. Як може бути так, що найсвятіший член Ордену опанував магію - диявольське творіння?
Я не стояв осторонь і побіжав на допомогу. Але це була дурна ідея. Він помітив мене, промовив, що шукав мене, сконцентрував свою силу на пальці та зробив щось накшалт шару. Від вогняної сфери йшов пар, а по самій сфері проскакували прожилки жовтого та червоного кольору. І це було останнє, що я побачив. Все що я встиг зробити - це поставити меч на блок…
Мої пальці почули тепло, але лиш на секунду. Шар ніби пропав переді мною та зазвучав такий пронзаючий свист, немов був сильний вітер в вузькому коридорі. Архієпископ не розгубився і запустив ще один шар. На цей раз я встиг упригнути вправо, а ось моїм побратимам за мною не пощастило: будучи в тяжкій броні, всі вони почали горіти заживо, немов у пічці.
Оббіжавши колону, я побіжав прям на святошу. Своїми рухами він створив вогняний щит з гравуванням, що були мені знайомі з церковних манускриптів, але все ж невідомих. При наближенні, його щит пропав. Точніше я зрозумів одну річ: це ніби я сам висмоктав цю енергію з його тіла!
Але на деталі не було часу: одним помахом я попав архієпископу в сам живіт.
“Нащо, нащо ви це робили, отче? Всі мої побратими… Ми померли в тій пустині, лиш я лишився живий…” - в мене було куча запитань до нього, але я зовсім не очікував такої відповіді.
З усього тіла архієпископа почав йти якийсь димок, щось між інієм та паром. Я подивився вгору і побачив околи деякої фігури, щось дуже знайоме, але таке високе і неприємне. Ця фігура повністю вийшла з тіла святоші і полетіла до виходу. Там, де вона проходила - затухали свічки і пол покривався інієм. В Соборі стало набагато холодніше. Долетівши до кінця, фігура закрила двері Собору.
“Вам не здається, що вас не тільки забагато, а ви ще й в комфортному місці?”
І все в мить змінилось. Я кліпнув очима, видихнув та зрозумів, що тепер усі бійці, як і я, знаходяться на горі. Так, на горі! Це створіння, перемістило нас з Собору на гору всього силою думки? Чи це створіння взагалі чи може диявол? Ні, у людини не може бути такої сили. Це щось за гранню мого розу-
“На коліна переді мною.” - з того місця, де було погано видне туманне створіння, почали просачуватись прям із повітря чорні стрічки. Вони укутавали його та надавали більш точного та більш зрозумілого околу.
Цього не може бути. Саме такий образ, по Його подобію був описаний в старих текстах! Крила. Саме за цим я впізнав янгола, що почорнів. Він був в два чи в три рази більше за людину, його роба окутувала його ноги, руки були тощі та я не міг розглянути його до кінця - все ж це була поміш інеєнного туману та цих чорних стрічок. Стрічки перетинались та створювали йому подвійні крила. Гору освітлювало тепло сонця, але все одно було холодно, що почував тепло тільки всередині себе. Голос цієї сутності йшов з різних боків, хоч зараз вона була попереду - цей звук був такий глибокий та мав гротескний амбієнт.
Члени Ордену не розуміли, що коїлось. Чесно кажучи, я теж не розумів. Де ми знаходимось? Що сталося з архієпископом та Собором? Невже це ще одне Боже випробування? Схоже на те.
“На коліна перед своїм хазяїном!” - промовив диявол. Але це був не просто клич, це було і закляття.
Переді мною стояло десь декілька дюжин хлопців, багато з них були в броні і зі зброєю, деякі просто збіжали в Собор в світській одежі. Але нікому з них не пощастило. Диявол зробив жест рукою до землі і через секунду всі члени Ордену завопили від болі. Одні впали на землю лицем і померли в той же час, інші зламали свої ноги, кінцівки яких порозлетались хто куди і не могли фізично встати. Деякі лежали на колінах, дрожачи і дивлячись собі в землю. Переді мною в мить із здорових сильних бійців получились каліки, трупи та просто мʼясо, що лежало серед землі. Навколо замерзла земля і було страшно холодно, лиш щось тепле мене зігрівало зсередини.
В голову почали лізти дивні речі. Моя остання подорож, думки про смерть та страждання почали забивати голову. Моя біль, мої інтимні переживання та жахливі сценки із мого минулого вспихнули в моїй голові. Моє тіло почало трястися від жаху та холоду і я теж впав на коліна. То це була не моя воля.
З недр під ногами вибухнула енергія, пішло потріскування почви та якась гуркотіння землі. Вдалеку, на вершині гори привиділось щось червоне. Це не гора, а вулкан! Магма текла все ближче до нас.
Силует демона зачорнів - світло, точніше його промені стали заломлюватись за його спиною, створюючи не то зірку, не то сонце… Чорне Сонце. За спиною цієї сутності, за її єстиством було порожньо, була тьма..
Небо, сине, рожеве, що було хвилину назад, почало затягувати за його спину. Останні теплі, сильні жаркі промені світла солнця світились за його плечима. Темно.
За постаттю демона світилось Чорне Сонце.
І я згадав одну річ. Найпотаємніший спогад з дитинства, який був закопаний далеко в моєму мозку.
Крик. Мати кричала мені маленькому, щоб я вийшов з дому. Ні, це навіть наказ, це був приказ комусь відвести мене кудись… Ми жили в домі, в той час, я якраз був в самому будинку. Мати казала щось з подвір’я…
Потім, мене взяв якийсь мужчина, посадив на коня і ми поскакали з дому.
Зовсім трошки я побачив свою родину в останній раз: батько був не в броні, але з мечем і захищав мати, поки та боронила його спину.. В повозника, що сидів на коні, прилетіла стріла. Врешті-решт він скорчився від болю та випав з сідла, але сказав мені триматися далі та доїхати до наступного селища…
Маленьке тихе поселення, що було коло вулкану… Мій дім укутала вогненна вода, будинки зайнялись пламенем, а мої згадки були втрачені. Мій початок, моє родовище померло, так і не почавшись.
Моє тіло покрила пітьма та холод, мені стало страшно та так холодно, ніби ми перемістилися на далекі землі півночі.
Жар піднявся з землі. Я успів відскакнути на верховину землі таким чином, щоб магма пройшла далі, не чіпаючи мене.
Але це не спасло інших. Мечники Ордену кричали від болі, від дикої болі магми, що проходила по землі. Їх тіла, їх колені, ноги та ступні, все обжарювалось жаром та кип’ятком магми. Їх голоси зірвались від того ужасу, що вони відчували на собі, як фізично та психологічно. В кожного був свій скелет з шафи, кожен, кожна людина йшла сповідуватись до архієпископа, бо в кожної людини був свій гріх. Їх душі погрязли в гріху, їх тіла погрязли в мерзлоті та хуртовині. Лиш гаряча вода, магма, робила їх живими, по-справжньому вічними…
Моя рука від болі та жахіття стиснула гладій до такої сили, що з руки потекла кров. Всі ці страдання, вся біль. Мене захлинуло почуття несправедливості. Ми старалися. Наші божественні місії давались самим Богом - хоч ми й лукавили душею, але старалися їх виконати. Наші побратими, мечники - помирали пачками, щоб інші змогли виконати те, що нам присуджувалося.
Я - єдиний, хто вижив і хто стояв на ногах, нескорений, почуваючий біль та жахіття моїх братів, але я стояв, я не здався так просто, я саме той, хто повинен витерпіти це все та той, хто повинен все запам’ятати та передати правду, про те, що сталось.
Так, це невимовне бажання жити, жити, щоб передати правду, щоб ніхто її не спотворив - це зло, що левітує переді мною - демон, що захотів зламати нашу віру, ніколи її не зламає! Моя гордість, моя честь, моя біль від втрати моїх друзів - я зціпив зуби, як міг.
Мені було все одно, чи помру я, чи ні. Моя ціль була здолати цього демона. Воно знищить все живе, все те, за що я боровся.
Мої руки, ноги, моє все тіло дрижало від мерзлоти. Я дивився на цю сутність знизу, спостерігав, як мої нещодавні товариші помирали від опіків, як вони скачуються по схилу вулкану, як ще недавно живі люди, люди честі та совісті перетворились на пісок та землю…
Високий силует звеличався над схилом землі. Велика постать була так високо, як ніби птах. В нього з’явились крила - 6 спотворених сірих крил - 3 зліва та справа, що покривало його тіло, його ноги не були видні, а голова перетворювалась на різних тварин - лев, тигр, кінь, гієна, піранья, щука, качка, жаба і так далі. Деяких тварин я навіть не знав, та і в принципі перший раз їх бачив. Його тіло, що недавно воліло розпастися, ніби стало живим та живим по-справжньому. Тіло, чорне-сіре тіло, що було ледве-ледве видно раніше, яке було як тінь - тепер світилось зсередини - ніби світло зараз вискочить з його грудей.
Найдивніше, що я помітив - це сльози цієї сутності. Так, сльози стікали з його очей, ніби пронизуючи його груди та броню - полу-золота-полу-бронзова нагрудина прожигалась його плачем. Від нього не було звуку - воно лиш дивилось на мене, роздумуючи, що робити, в той час, як сльози катились по його тілу… Гримаса цієї істоти змінювалась - від пригнічення до звірства, що було притаманне йому.
Наступної миті, ця істота, точно демон, зійшла з повітря та ніби в ньому розчинилась. Як риба, що пирнає в водойму - так і ця істота просто - напросто пропала з виду.
Я відчув вічний холод за спиною і на жаль не встиг нічого зробити. Все відбулося так швидко, що мої людські рецептори не змогли зреагувати.
Кільце! Я думав, що воно пропало, загубилось в пісках розкольничеської пустелі.. Але ні. За той час, коли я спав, ходив, робив щось - воно ніби впиталось в мою праву руку, що тримала гладій. Моя єдина зброя - була майже безсилою проти цієї сутності, мої рефлекси, моя воля - все було зломлене, і хоч моя надія не погасла - я розумів, що тут загину.
Але! Кільце. В той момент, як це сталось, кільце, що вживилось в мою руку - обволокла її із-під кожі, створюючи темний, чорний колір, що був ніби бойовою рукавичкою. Цей чорний кристал, обволок гладій та зробив його міцнішим. Моя рука нереалістично вивернулась за спину. Щось ніби здригнулось в мені. Незрозумілість та невпевненість, як
Тіло моментально розгорнулось та я став лицем до сутності. Ні, мій гладій навіть парирув жезл цього демона і не просто відбив, а держав удар. Кільце.. Таке ж, а може подібної форми я побачив і у нього в руці - щось ніби переходило з його руки в його жезл. Моя рука йшла сама по собі - вона відбила жезл цієї істоти та занесла гладій прямо в груди, глубоко в груди цього демона….
Золотий іхор почав текти з цієї істоти.
“Ти! Ти забрав те, що я шукав! Що я жадав цими століттями!”
Рана почала сяяти різними фарбами та кольорами - мене ніби засмоктувало в неї - ніби я залетів в цю сутність.
Раптом мене осяяло тепло і я відкрив очі. Навколо мене сяяло рожеве небо.
Піді мною розташувались зелені, широкі лани та ліси, моря та океани, зорі та планети. Від тепла зігрівалось моє тіло та серце - я готовий був любити кожного, кого зустріну по шляху.
Біля мене літали такі ж створіння - як і я - гарні, благочестиві, хоробрі янголи. Своїм видом вони робили присутнє краще - їх світло та любов освічувались зсередини, але крила закривали торс, щоб те саме світло не спалило все живе на землі.
Я любив їх - а вони любили мене, я був їх частинкою, а вони - моєю. Вони панували над землею та небом, кожного дня слідкували за Законом Бога, за створіннями, що населяли цю землю, вони співали свої божественні пісні, ці істоти, їх голоси були божественні, а їх думки, думки були непорочні, як і їх священний дух.
Кожен день був благодатним, кожен день панувала радість та трепетання на серці, кожного дня я хотів творити та окріплювати любов’ю сутність життя.
Бог дивився на нас і був радий, ми дивилися на Бога і теж були раді. Його Кільця - Святі Престоли везли Престол Божий, а Херувими та Серафими були в янгольському хорі його Благочестивості. Небо здригалося від їх любові та могутності, здавалось, так буде завжди і що так повинно бути, здавалось, що я завжди буду щасливим, буду в мирі та спокої.
Інколи мене відправляли спостерігати за життям в далеких краях Всесвіту. В наший обов’язок, гідних Влад (тобто Влада), входило уподібнювати низших створінь до Бога, вчити їх любові та вчитися самим.
В той клятий день я був дуже далеко від інших істот. Відірвавшись від землі та полетів у вись, я відчув щось дивне, що не відчував раніше. Тепле сонячне проміння, тепле від Бога, від Його любові, більше не гріло мене. Навколо стало холодно - лиш тепло всередині зігрівало мене.
Я почав шукати інших створінь - янголів, архангелів, Сил, Панувань, кого завгодно. Ставало все холодніше - сама земля та небо почали охолоджуватись, а зірки ніби віддалятись від один одного. Простір, весь світ почав рухатись, віддаляючись від один одного.
А я все летів та шукав хоч когось. Хоч одного живого янгола.
Врешті-решт я долетів до такої висоти, де загалом летала тільки Божественна колісниця. Тоді я не повірив своїм очам і вірю до сих пір.
Божественні створіння почали рубати один одного. Їх тіла, частини перетворювались на тіла тварин, їх очі були в люті від без надії, а мечі покрились іхорем один одного. Частина янголів оскаженіла, лють від безумства стала рушієм їх ненависті. Всі ті браття та сестри, всі ті, кого я любив та жалував, від них нічого не залишилось від Бога.
Гаряче лезо проткнуло моє плече. Ще одне проткнуло мій живіт. Янгол знизу підлетів підцепився і вгризся мені в ногу. Мені було боляче, так боляче, як ніколи, але я тримався, я тримався навіть не від фізичного болю - а від психологічного, від того, що мені роблять боляче мої найближчі сутності.
Леза протикали мене - а я все тримався, я тримався до останнього - клянусь! - іхор стикав по моїм обладункам, а я лиш міг плакати… Але це не могло тривати вічно.
Я відцепив свій жезл від ножен та махнув по тому янголу, що гриз мені ногу. Ще раз, ще раз і ще раз, поки він не підцепився - його янгольське божественне лице було зкомкано в ніщо, він відцепився від мене та впав вниз. Я взявся за тих, що були за спиною, і хоч мій торс та крила були подроблені їх лезами - хоч їх було більше за мене - я зарубав кожного, кожен янгол, такий як і як, був забитий мною, кожен дорогий мені янгол був вбитий та скинутий вниз.
Чому це сталось? Чому ті, кого я любив найбільше, тепер приносять мені шкоду, хочуть мене вбити? Мені так боляче, в мені росте прірва, в мені росте Монстр…
Єдиний, хто міг на це відповісти - це був Він. Але я не відчував Його присутності, не відчував його Слів, Його ніде не було.
І тоді я зрозумів. Він зник. Він перестав існувати. Точно не тут…
Але в мене не було часу думати. На мене напали ще декілька янголів і я відбивався. Вони всі поскаженіли, деякі почали ставати різними тваринами, деякі - брудними жахливими істотами, чий лик я навіть не хочу згадувати, мені настільки гидко, що навіть саме життя відмовилось від них. Я вбивав, вбивав і вбивав, бо тут або вони, або я, але їх було дуже багато.
В кінці кінців вони загнали мене так далеко, що я потрапив в пастку. Мене почало засмоктувати у простір, що потім ви, люди, почнете називати чорною дірою. Саме там я хвилинами, годинами, днями, місяцями та роками, ні навіть століттями дивився на те, як мої побратими розривають один одного на клаптики, як мої ще недавно гарячо любимі янголи ставали бридкими, гротескними та огидними створіннями.
Пройшло так багато часу, що думки змінили мене. Від пережитого, я перестав був тим самим Владою, що був колись на небесах і зійшов з божественного шляху. Злі ідеї лізли мені в голову, а я ставав все безрозсудніше, поки самотність спотворила мою душу.
Напевно, я б так падав у прірву вічно. Але в один момент я помітив яскраве сяйво в цьому похмурому світі - Престол! Він сів мені на руку, засяяв промінням та згас. Бог, Він залишив нас самих, але промені світла іноді прикрашають кути нашого всесвіту. Таким чином, я вибрався з цього всесвіту і перемістився у інший.
Я почав мандрувати між ними завдяки Кільцю-Престолу. Але Бога я не відчував ніде. Тоді в мене тисячолітніми роками з’явилась думка - що буде, якщо зібрати усі Кільця-Престоли? Кожен з них дає неймовірну силу, таку, що може збагнути тільки таке божественна сутність, як я. Це мій обов’язок - знайти Бога, щоб я не робив, а значить, відновити Божественну Колісницю з Престолів.
І так я почав шукати їх по безмірному Всесвіту…. Я б зробив все, все що треба і не треба, щоб їх відшукати, мені було вже все одно, що робити.
Я, людина, почала відходити від спогадів цього янгола. Моя свідомість кришилась від такої інформації, від таких емоцій. Біль, лють, фрустрація, депресія, любов, зневага, гідність, гордість, страх - все змішалось в один суцільний клубок, який я не міг утримувати у собі. Трагедія янгола мало не вбила мене - моє тіло вмить постаріло, покрилось морщинами, стало розпадатися та перетворилось на щось накшалт каміння, хоч я був і молодим хлопцем, тепер я був чоловіком у віці, а саме волосся - посивіло, якщо не відпало. Кільце захистило мене і заринуло мене у якийсь темно-синій тунель, в якому я ніби плавав далі. Десь далеко я чув крики янгола, його гнів, але я вже не міг реагувати. Я зрозумів одне - це створіння, що здуріло від плину часу, може і зможе знищити цей світ і я повинен його зупинити, але як? Але по його спогадам можна зрозуміти й те, що й інші спотворені янголи, бридкі та огидні, отримали велику силу та можуть бути вселенським злом, гірше цього створіння…
Під час падіння в цьому тунелі, що нагадував темно-синю вуаль, я все ж таки заснув. В мене не було ні сил, ні бажання жити в цьому Всесвіті. Тому мене перекинуло в іншу землю, в інший вимір.