Сейші
Частина 1
Пам’ятаю, як мене застерігали в моєму роду.
Тоді я був маленьким, недосвідченим, зовсім дитиною.
Вдень я повинен був бути у своєму поселенні, а вночі в ніякому разі не виходити за його рамки, це було головне правило поселення Рослого.
Наше плем’я здавненини було найпотужнішим, найзначнішим серед інших людських племен, які залишились після Сумних Часів.
Ми повинні були триматися, наші сили - внушають впевненість і силу другим племенам та общинам.
Колись, коли я був трохи вище від половини двері, коли я міг отримувати солодощі шляхом своєї харизми та прямолінійності у дорогої мені прислужки Соні, ми з моїм другом Ультором пішли за браму.
Сонце сходило, і ми не змогли нормально досліджувати територію поза селом.
Скрізь була трава, різні рівнини, луги та пагорби. Починаючи від маленьких жучків, до сорок і дроздів, жителі фауни нагороджували світ мелодією і сенсом.
Зрештою, я показав вказівним пальцем Ультору грот, але було надто пізно.
Надворі стояв майже вечір, а отже треба було повертатися назад, бо за міфами нас могли вбити злі сили.
Я не вірив у них до тих пір, поки сам не почув зловісний скрегіт металів об скелі, який походжав навколо нашого маленького славного села.
Цей скрегіт мене вторг у страх, в саму думку тривоги і ми відразу побігли назад. Наші матері не даремно нас попереджали не ходити після вечора поза селом - могло статися що завгодно, тим більше, що були плітки, що після опівночі ніхто не повертався живим.
Але я вірив, що Рослі - наймудріше і наймогутніше село, серед інших, чиї долі буде розказано в літах.
Частина 2
Одного дня Володимир Рослий зібрав своїх братів.
Він їм сказав, що настав час покінчити з брудними нечестивцями.
Вони знайшли всі залізні палиці подібно до мечів, всі арматури, що залишилися після останньої війни, всю зброю, яка може вбивати.
Кожен кинджал був пронизаний болем від убитих родичів, кожна зброя була засобом помсти, загладила свою честь.
На зорі зібралися брати Рослого.
І саме так і вбили знищили чужих.
Рослий вбив найбільше - але він не пишається цим - він знав, що спільна справа врятує його братів і сестер.
Саме так можна врятувати долину людей.
Саме так зігнали люди нечестивців у гори.
І почали жити люди у будинках, у рівнинах.
Але вночі, в повний місяць, щоночі хтось шкребався об залізний фундамент.
Жах пронизувала до кісток у такі моменти.
Все, вистачить з мене старих безглуздих небувальщин…
Я був у таких ситуаціях, тихою, вразливою дитиною.
Моя нянька любила мене, але я досить їй докучав.
Якось я розбив улюблену голограму – прожектор матері, і вона заступилася за мене.
Це було сильним вчинком для неї, бо я тремтів як маленьке щеня, бо її відшмагали за мене.
Я тоді зрозумів, що ось воно, що є Мужність.
Саме воно стане переможцем Миру.
І ніхто не стане його засуджувати, бо всі стануть перед ним на коліна.
Іноді ми мали ярмарки між сім'ями.
М'ясо, молоко, залізні плати та запчастини.
Вони були частиною нашої економіки.
Він був із тих, хто пішов після заходу сонця за горизонт, але таки повернувся.
На хворобливому столі, з кров'ю і згодом, йому приробили руку назад.
Вона почала працювати так, як має, але можливо, що він не грав у кістки, як раніше.
Так, рука іноді тремтіла, можливо, вона підводила його, але все ж таки він умів робити те, чому вчився всьому життя.
Саме це змусило не сумніватися у те, у свою волю.
Завжди ти можеш вірити тільки в себе, що ти виживеш, що ти продовжиш займатися улюбленою справою.
Посмішка дядька Валентина Рослого не зривалася в шинках, коли він програвав у кістки.
Іноді він програвав, іноді йому щастило.
Але він все ж таки був у грі і це найважливіше.
Не дивлячись ні на що, я поклявся теж бути у грі.
Перемагати попри все – моя мета.
Помститися всім нечестивцям і підняти свою сім'ю з колін.
Частина 3
На початку свого шляху люди вже помітили силу у Володимирі.
Ще хлопцем він був сильніший за будь-якого чоловіка з поселення, міг голими руками зламати протез з будь-якого сплаву, навіть той, над якими намагалися наші неперевершені ковалі.
Його характер був дуже запальним: іноді він міг кинути набридлу йому людину, а від злісті вибігти за межі поселення і полювати на чужих (що робити не раджу). Одного разу чужий таки спіймав його за ноги і почав затягувати під землю: благо Володимир зумів зачепитися за сталеве обладнання і тримався так всю ніч! Під ранок нечестивець пішов геть і Володимир зміг вибратися із землі.
Він повернувся до селищ і сказав людям, що йому пощастило, адже це був молодий чужий, який був ще зелений і не зміг його перемогти. У його нозі залишилися якісь прожилки чужого, металеві конструкції, стрижні або щось таке.
Ні, я не знаю, де знаходяться ці стрижні, ти ставиш надто багато запитань.
Більшість з роду Рослих були мовчазними, прямолінійними і працьовитими людьми. Саме це і слугувало успіхом та заслугою успіху. Але Ультор був не таким, чесно кажучи, мені здавалося, що він був чужим – його характер надто відрізнявся від, наприклад, мого – володаря роду Рослих. Коли ми з дорослими працювали на полях і займалися ремеслом: Ультор тинявся навколо та навколо, літав у хмарах і займався своїми справами.
Один раз, Старшина пробурчав, що мовляв Ультора ніде не видно, хоча він мав нам допомагати доглядати землю. Тут же люди почали перешіптуватися і один сказав, що ось, мовляв, він крав пиріжки у пекаря!
“Труджуся я значить біля печі, свою кров і піт вливаю в куховарство. Раптом, чую, за дверима – страшний крик. І як почало смердіти чимось! Я тут же підбіг, а на дверях - дохла миша! Але ж ні, на ній якась була мотузка, якийсь вузол. Коротше провозився я з цим вузлом кілька хвилин - повернувся, а пиріжків і слід застудив!
Вікно відчинене - лише скрегіт гака по землі видав злодія!”
"Було діло! – каже травниця – Один раз у мене вкрали трави, а потім виявилося, що Ультор споював інших однолітків незрозумілою настойкою!”
“Слухайте, слухайте - перебиває всіх коваль - колись у мене надзвичайна ситуація! Кую я зброю рано вранці. Раптом підходить цей хлопець і каже, що мене покликали на скликання: прозвітувати за інвентар. Приходжу: нема частин синтетичного кремнію, потрібного мене для роботи, зате бачу, як частина робочого столу димить!! Довелося замовляти у столяра новий стіл: старий майже згорів.
Брат старшини заступився за молодого, каже, мовляв, нудно хлопцеві, у нас і так купа заборон, а ви хочете вбити в ньому творчість.
“Нічого робити, кажеш? – відповів йому Старшина. – Добре, я йому так життя різноманітніше зроблю. Покличте його до мене увечері.”
Не дивлячись на регулярні догани і порки, Ультор собі не зраджував - він був таким же біснуватим, хаотичним хлопцем.
Не дивлячись на це - ми чудово з ним ладнали. Іноді у нас були спільні складні завдання - наприклад, замість того, щоб носити воду - ми “запозичили” колесо зі складу та пару листів заліза і спорудили щось на кшталт тачки. Зате швидко впоралися і потім побігли пити пиво! Головне нікому не попастися на очі - а то б нас так відшмагали, що живого місця не залишилося б.
Одного разу нас обох покликав Старшина у справі. Каже, що ось, мовляв, є ближнє стадо худоби і його треба перемістити на гірське пасовище на кілька тижнів, поки літо не встигло закінчиться. Можливо, там водяться чужі, можливо, вовки, хто його знає, тому йдете ви вдвох. Моє питання було таким, чи можу потрапити на ярмарок? Вони ж називалися Віче, там вирішувалося багато дорослих питань, але найголовніше - це достаток різних продуктів і приколюх.
“Ближче до дати, я надішлю до вас когось, щоб ви змогли повернутися і відпочити. А тепер – у дорогу!”
Частина 4
Якогось дня Олав назвав мати Рослого старою коровою. Володимир узнав про це і пішов до нього в домівку. “Це правда?” - почав виказувати своє невдовлення Рослий. Я тобі наб’ю пику, щоб ти засвоїв урок, як треба поводитися. Олав прийняв виклик, вийшов надвір і вони почали боротися. Рослий взяв Олава за руки, а той за його руки, Олав не уступав силі Володимиру. Так вони проторчали кілька годин. В один момент прилетів птах і почав гніздитися на голові Олава. “Бачиш, вже і природа зробила з тебе опудало!” - промовив Рослий. “Навіть так я не страшніший від тебе” - відповив Олав. Хлопці засміялися, так вони і помирилися, а через декілька років билися з чужими пліч-о-пліч.
“А це точно були чужі?” - запитував я малим. “Звісно, а може бути якось по-іншому?” - відповів зі зневагою дядько Боромір. “Ні, але мені цікаво, що їли чужі, та що взагалі вони роблять вночі…”. “Ти задаєш забагато питань. Я взагалі не хотів тобі нічого розказувати, але ти мені так набрид перед сном. Так що лягай вже.” - з цими словами Боромір закрив двері та мені нічого не залишилось, як заснути…
Доглядати за скотиною на пасовищі - нереальна нудота. Дні летіли, немов хмари. Сонце жгло шкіру, від нестерпної спеки хотілось спати. Інколи ми залазили на овець і скакали так до кінця огорожі наввипередки з Ультором. Так я забився і пару днів не міг нормально ходити.
Нарешті за нами послали гонця. То був дід Кувичник. Ввечері ми втроє розіжгли багаття і розігрівали їжу. Дід взяв з собою свій знаменитий інструмент, таке щось між флейтою і ксилофоном, але мало електронний звук. До речі, Кувичник ще приніс з собою фляжку вина та я нормально так причастився ним. Тепло пішо по тілу.
“А розкажіть, діду, про Рослого, які в нього були пригоди?”
Дід то співав, то грав на інструменті і між перервами розказував історії. Як Володимир відрубав чужим руки та зробив з них млин, як сам спопелив троєцарствіє чужого короля, як завзято бився за своє селище.
“Це взагалі нормально, що я не хочу бути такими, як в селищі? Люди все життя копаються в багні, щоб знайти артефакти тих років та намагаються посіяти зерно, але я не хочу цього! Ось би мені піти до чужих, повбивати нечестивців, звільнити свою землю…”. Ця думка була в мене давно в голові, не хотілось прожити все життя в халупі, розказуючи внукам, як правильно вспахувати землю.
Дід перестав грати і нахмурився. “Повір мені, хлопчику, тоді така відважність почиталася. Але не сьогодні. Ти маєш кров, маєш їжу, маєш сім’ю - що тобі ще потрібно? Але зрозумій мене правильно - навіть тоді Рослого та інших братів мали за йолопів.”
“І що ж тоді, тепер нічого не робити і жити як свиня? Дякую, хоч на убій не ведуть. Старшина мені всі вуха прожужав про це гниле тужливе життя, де немає відваги та слави!”
Дід посміхнувся. “Що ти пропонуєш робити? Ти не дитя старшини, не будеш керувати селищем та і для цього треба вчитися, щоб все життя наших не пішло по одному місцю. Молодій Аві ще хоча б можна вийти заміж - а нам нічого не залишається, як копати землю або шукати щось цікаве поміж артефактів того часу. Шлях в гори недосяжний із-за чужих, а по іншу сторону селища поселились біля ріки та моря. Зрозуміло, що в юності з нами було стільки клопоту!”
“То ви теж були таким же безладним, як ми?”
“Ох, повір мені, хлопче, я був як ти і навіть в сотні, в тисячі поганіше від тебе. Добре, що багато хто не дожив до мого віку - мало хто знає мої грішки!” - сказав старий та закашлявся.
Настала тиша, потріскував вогонь. Ультор запитав: “Цей інструмент… Діду, де ви його знайшли?”
“Колись давно я бував у Нижній Долині. Це селища близь низини річки та моря. Десь там і знайшов в землі цей артефакт… Тобто інструмент. Наш коваль відчистив його від ржавчини та від дефектів, а сам я вже здогадався, що в оці дирочки можна дмухати і ось так грати та творити музику.”
У мене загорілися очі - “Значить ви ще й подорожували? Це здорово. Нащо жити тут, якщо можна піти до моря, піти назустріч пригодам!”
Дід розхохотався та грайливо почав поглажувати свою бороду. “Як би ти знав, хлопче, які в тих селах дурні, які негідники та в принципі які безнадьоги там живуть. Староста хоч і строгий, але хоч щось робить для нашого селища. Селище Рослих - найкраще, поміж усіх, це є факт.”
“А я все одно хочу відчути дмухіт вільного вітру, без наказів та ідіотських повчань!”
Напившись вина, я розложився біля багаття на спину і почав засинати.. Ультор ще трохи поговорив з дідом про щось і теж ліг поряд.
Вранці ми зібрали усі речі та вийшли назад, до селища.
Частина 5
Проводячи час на самоті, хлопці здивувалися, як дійшли до селища. Життя кипіло: всі жителі метушилися, кожен мав собі діло, деякі навіть бурчали, що мішаються під ногами.
До мене підійшла мати і промовила: “Ось ти де, сину! Слухай, я дуже рада, що ти повернувся. Може потім розкажеш, як тобі було на пасовищі, а зараз бігом до дядька Матеуша, йому потрібна допомога з торбами. І щоб без викрутасів! А то випорю, зрозумів?”
Ультор пішов по своїм ділам, а я по своїм. Матеуш сказав взяти на себе палатки та інший “туристичний” еквіпмент, багато з якого ми знайшли на пустошах неподалік.
Я був у захваті. Нарешті я зможу попасти на Віче! Там буде декілька сотен людей, всі з різних селищ, а скільки в них може бути різного барахла? Скільки історій, скільки вкусної їжі та алкоголю там буде! Будуть і артефакти, і змагання на конях та на ногах, будемо битися на руках та на мечах (правда я користувався тільки дерев’яними). В кінці кінців, в мене буде шанс вийти з цього “болотища”, не покидаючи його! Бо в цьому циклі Віче приймаємо ми - Рослі.
Через пару днів наше поселення можно було не взнати..
На флагштоці біля входу в селище висіло наше знамя, біля старшинського чертогу побудували землянки та поставили табір для купців та гостей, всі стіни були украшені флажками, столи ломились від всякого добра: від артефактів і різних залізячок, так і до поділок та різних дрібничок, якими славиться наше поселення.
Час йшов до вечора, я вже порядком втомився та сів відпочити біля майстерні. Мужики покотили пивні бочки до складу біля кухні. Еххх, колись я помітив ті діжки, але тоді мені так сильно всипали, що й думка про хмельне боліло мені розгами.
Відновивши сили, я знайшов пару хлопчиків і зібрав їх для гри. Ми постійно грали в “Останню битву” чи “Передай артефакт”, як збиралися разом.
Звичайно, обрали як завжди “Останню битву”. Я сказав, що я буду Володимиром - героєм.
- А може краще чужим? - “підказав” син коваля Ґадорн - Ти ж вилитий брудник, дивись як вимазався!
- Може тобі напам’ятати, як ти валявся після моїх кулаків в багнюці півдня, коли довипендрювався? Рослим буду я!
Хлопці, які грали за чужих, повинні були вимазатись та взяти старі ржаві серпи - вони імітували скрип по камінню. Також в них були страшенні маски, які були підпалені з зовнішньої сторони, то все для того, щоб показати, які чудища оці чужі. Герої - брати зазвичай брали старі відра як шоломи та дерев’яні або пластикові палиці з конюшні.
Місце бою вибиралось подалі від люду, біля старої розваленої стіни.
Обі сторони побіжали в бій, крича що є сили. Жінки, що проходило мимо, тяжко вздихали, щось казали у наші спини і йшли далі.
А в цей час в роботу пішли кулаки та зброя. Я вправно володарював палицею, ніби списом, відбиваючи атаки злих чужинців.
Хлопчики були окликані молодим мужланом юних літ. Зверху він казався низьким, проте він був вищим від мене. Серед брудних пацанів його виділяли його одежі: хутряні штани, кремову сорочку з бордовими узорами на плечах та перстень з зеленим каменем на вказівному пальці. То був Лев - син старшини. Він нікому не подобався, бо був недружнім з простими хлопчаками, був пихатим та гордився станом, але більшість боялися його, оскільки все-таки мав кровні зв’язки з старшиною, а зі старшиною не хотілося в’язуватися у проблеми.
- Я кому кажу? Злізайте швидко. У нас Віче на носі, а ви тут вимазилися у багнюці, кричите та махаєте своїми палками. Я бігаю туди і сюди, хочу жрати як собака, а ви тут дурнею маятися! Значить так, спускайтеся, або ж закрию в чулані до кінця Віче!
Лев був вже дорослим пацаном, старшим за всіх нас, але ще не мав такої пишної бороди, як у дядьків. Пацани пожали плечима, деякі навіть поблідніли та почали спускатися. Але я посміхнувся:
- Слухай, Леве! Може ти не будеш читати нам нотації, а покажеш, як тримати зброю в руках?
- Давно тумаків не получав? Забув, хто від тебе доросліший і главніший? Я син Старшини, мені ніколи з брудом вовтузитися!
- Та ну? А ось Ганна мені розказувала інше! Як ти був повністю в соломі, коли виходив з її хижі!
Чесно кажучи, я так не любив цього вискочку, що навіть і сам не зрозумів, що сказав. Пацани мало не попадали зі стіни від сміху. Лев зціпив зуби і своїми довгими ручищами намагався піймати мене за чобіт і все ж таки, йому це вдалося. Я впав носом вниз і кров зразу ж бризнула на землю та на штани.
- Бачите, що буде, якщо будете перечити старшим? З такими нахабцями я вести діло твердо та чітко. Може хтось ще хоче получити по заслузі?
Здержуючи сльози та зупинивши кровотечу рукою, я побачив, що Лев заліз на половину на стіну і був до мене зовсім близько. Він шось там ще кукурікав, а я прицілився і як дам йому прямо в зад!
Плюх! Хто ж знав, що внизу конюх прибрав з конюшні велику навозну кучу, в яку тільки що попав Лев.
Всі на нього дивилися з жахом. Син старшини потроху почав вибиратися з гівна і шось булькотив собі під вуса.
Настав час робити ноги. Хлопці потроху почали розходитися по домівкам, а я мерщій спригнув зі стіни та побіжав всередину поселення. Минуючи різні перепони, людей, діжки з пивом, стільця та столи з флажками, я виліз на ящики з добром, зацепився за якийсь стрижень і впав з тентом додолу.
Переді мною стояв Лев, Старшина, його дружина та купа народу.
Краще б я провалився під землю або ж знову получив по носу.
Нас запитали, що ж це було і я вирішив взяти ініціативу і сказати чесно:
- А що ж мені залишилось робити, як не захистити свою честь та гідність моїх друзів? Лев получив по заслузі.
- Так, але ти не повинен був ударяти його в спину.. Треба було визвати його на чесний двобій! - сказав Старшина.
- Але ж, Старшино, якщо б я визвався, так, як ви кажете, то це була б 100% поразка. В чому тоді був би сенс битви?
- Мене це не цікавить. Ти спаплюжив честь сина Старшини перед Віче і за це будеш покараний. Усю тривалість цього заходу ти будеш сидіти вдома. Я все сказав!
На галявині постала гробова тиша. Я волів би щось сказати, але слова покинули мене, від злості я навіть не помітив дурну посмішку Лева і пробіг до себе в дім.
Частина 6
Єдина причина, по якій мене не вбили на місці, то є якась задолженність старшини перед моїм покійним батьком. Колись давно мені про це говорила одна бабка, але вона вже давно в землі, а інші не знають про що мова.
Мене тіліпало із однієї сторони в сторону. Хотілось то домовитись і попросити прощення, щоб піти на Віче, а потім хотілось ще щось зробити на зло. Думки вирували в моїй черепній коробці, я не хотів вірити у те, що відбулось.
Мої переживання припинив гуркіт чогось об стіну за дверми. В кімнату, ніби крадькома, зайшов Ультор, зачепивши своїм рюкзаком стіну і створивши такий гуркіт, що якщо б я спав, я б прокинувся.
"Ти серйозно вирішив прийти саме зараз? Ти взагалі знаєш що трапилось? Мене відсторонили від Віче! Я цього чекав дуже довго і…" - репетував я, але Ультор не слухав і щось перебирав у рюкзаку.
Я пнув його і сказав: "Чи слухаєш ти мене взагалі?"
Натомість, Ультор дістав щось на кшталт ручки та якоїсь трубочки. "Ось. Це тобі допоможе." Я взяв ручку в ладонь, помацав її, пощупав металічну основу і випадково ткнув на якусь кнопку, там де повинний бути пимптик для ручки. Із іншої сторони ручки полилося світло, освітлюючи клаптик кімнати у секторі. "З цим треба бути обережно, бачиш?" - туди куди я посвітив, звідти поплила маленька димка. "Це, наскільки я розумію, називається лазер, проте якийсь модернізований" - пояснив Ультор - "а це осьо навушники, спробуй".
Він запихнув мені трубочку в вухо.
"АГОООВ" - мені було чутно звуки і з кімнати і через навушники. "Такий собі радіо пристрій із гівна і палок. Я взяв частину речей у дядька Бальтазара, він все одно не помітить таких чудових речей, а нам вони будуть в нагоді!"
Але ж все ж таки мені не можна було виходити із хати. Може хоч трошки дізнаюся, що буде на Консіліумі.
Частина 7
Ніч перед Віче була тривожною. Було жарко, я довго не міг заснути. Коли встав, побачив у вікно, як різні торговці та жителі інших поселень прибувають до нас. У деяких переважали тканини, хтось приїзжав у модернізованій кольчузі, хтось навіть із багатих мав дуже красиві одежі, матеріал яких я не знав. Пару разів до мене приходила прислужниця Соня, стара бабка, приносила їжу. "Ехх, знав би ти, що пропускаєш…" - казала вона. Так, знаю, чорт візьми. Поки я тут чахлюсь, все цікаве трапляється назовні…
Так проходили години за годиною. Через вікно я бачив різні речі, бачив і наших хлопчаків теж, пару разів навіть хтось мені усміхнувся навзаєм.
Прийшов час і в вікні була процесія. Старшина вів усіх шишок різних поселень в Острог - тобто почнеться Консіліум.
На цих переговорах голови дискутують щодо важливих питань і мені було дуже цікаво, що відбувається зараз в інших поселеннях.
Звичайно, наше поселення було найсильнішим та найстаршим, але інтерес колись вигравав щодо інших поселень, та й взагалі, завжди хотілось побути на такому видовищі.
"Ти тут?" - я почув шурхіт та голос Ультора - "я знайшов тут гарне місце, сподіваюсь буде гарно чутно".
Частина 8
Консиліум починається з промови та привітання усіх голов поселень Старшиною.
Далі було виступи та якісь торговельні перепалки інших голов поселень. Інколи деякі голови презентують нові факти о тій цивілізації, що була до нас, або ж нові артефакти або технології. Я нагострив вуха, хотів бодай що почути про чужих, але марно.
Одні голови знайшли нові сплави металів, інші хвалилися більш зручної одежі.
Все це мене не цікавило, бо практично до нашого поселення нічого з новизни мало що доходить.
Останнім повинен був виступати правитель Примор'я - Августин Пересічний.
То був сталий, трохи сердитий, але чіткий мужський голос.
“Шановні побратими й сестри! Я представляю Примор`я і моїм священним обов'язком є оголошення наступного характеру. Ми, люди Сумних Часів, виживші після війни з нечестивцями, завжди жили порізно і окремо один від одного. Моє поселення, як і ваші, жили в темряві та й в страху перед чужими, але цього більше не буде!
Ми знайшли в морі стародавній металевий стовп - пам`ятник богині Дани. Коли я підійшов до нього - на ньому викарбувались слова: “...і тільки святобливий зможе об`єднати людські серця..”.
Це був знак від забутої богині Дани - колись давно вона була в шані від наших людей.
Моє священне, богоявлене право - об`єднати нас усіх! З завтрашнього дня ми всі станемо частиною великої сім`ї, як і було за прадавніх часів.”
Постала тиша. Першим слово сказав правитель Пригірців - “Наші предки та ми вже давній час жили без релігії, без ідолів. Чому ми маємо скоритися перед тобою, коли так давно жили окремо, як хотіли і все було добре?”
“Ви принесете велике лихо, якщо не скоритися” - відповів Августин - “Та й наші предки так хотіли б, щоб ми жили затишно та дружньо, разом.”
Почався галас і активний диспут. Деякі вже навіть згодились до союзу і об`єднання, а деякі відстоювали свою незалежність.
Тут я спочатку не зрозумів частину слів, але потім до мене дійшло, що це противний голос Лева. Напевно, він хотів виокремитися і похизуватись перед старшими.
“Щоб ми стали вашою колонією із-за якогось шматка металу? А що, якщо відмовимось? Тим паче, як такі як ви, Пересічні, можуть контролювати всі наші поселення? Здається мені, що Володимир Рослий якось здолав вашого предка Якова Пересічного в армреслінгу… Як такий слабк…” - і тут його перебив інший голос - “Закрий рота, Леве. Ми, Рослі, не хочемо тут вашої ноги та встановлення нових порядків - нам і так нормально живеться. Так що нічого більше слухати про цю дурницю не хочу”. То промовив наша Старшина.
“Покидьок.. По-перше, я не такий дурень, як тобі здається, Рослий. Як ти таке смієш говорити взагалі?… Володимир кольнув Якова голкою об бедро і таким чином виграв ту дуель, необізнана ти тварино…” - я почув погупуючі кроки - “а по-друге… Богиня Дана покарає вас моїми руками.”
Я нічого не зрозумів. І не мав часу збагнути - як почалась метушня, крики та зойки.
“Так буде з кожним! За свою зневагу, Рослі, ми прийдемо до вас першими… А цей кретин подумає про свою поведінку перед Богинею.” - почув я обривок фрази Августина.
Частина 9
Що там трапилось? На слух я не сильно сприймаю інформацію, тим паче, коли звук був так собі. Що це за Дана і що затіяв Августин?
Я вибіжав із свого дому та побачив, як флажки Примор`я швидко забираються з нашого поселення. Десь вдалечині я побачив Старшину та вирішив прибіжати до нього.
Я був сконцентрований на промовах з Консиліуму, але розгубився, коли побачив кров на землі. Старшина стікав кров`ю, але тримався, ось і травники вже десь метушаться.
“Хлопче! Підійди сюди.. Августин з Примор`я збожеволів… Вони забрали… Забрали мого сина. Я бачив, як Ультор ховається у кутку Острога та думав, що може ти десь теж близько…” - похекуючи, сказав Старшина. Ось і прибіжав Ультор.
“Це не те…” - сказав я, але мене перебив Старшина - “Буде велика біда. Візьміть зброю та доженіть приморців. Ці кровожадні релігіозні ідіоти розв`язали нам війну та прийдуть через пару днів назад зі своєю армією. Може там буде небагато мужиків, але приморці багаті - вони знайшли багато технологій та зброї на морському дні… Треба будувати охорону якнайшвидше”.
Це здивувало мене. Як так може бути, щоб ми, Рослі, боялися якихось там приморців? Невже ми не зможемо подолати їх нашими силами?
Ультор хотів відкрити рота, але Старшина закричав: “Йдіть, ну!”.
Ми подивились з Ультором та кивнули йому.
В арсеналі нам перешкодив шлях кремезний коваль: “Знову прийшли щось красти? Я вам не позволю. Нам потрібна кожна одиниця зброї для захисту”.
“Ви там були? Ви бачили, що вони зробили з Левом?” - запитав у нього Ультор - “Він помре, якщо ви нічого не зробите? Будь-ласка, хоча б щось!”
Бальтазар на секунду остовпів, а потім пішов у будівлю. Вже скоро він приніс 2 кинжали та одну металічну сферу.
“Це все, що можу дати. Не гайте мій час” - і закрив за собою двері.
“Чорт! Це просто посміховисько. Дав хоча би меч або палаш. Що я зроблю з цим ножичком?” - почав нити я. “І що це за сфера?”
“Це сигнальна димовуха” - відповів Ультор. Він декілька ночей провів у кузні та арсеналі та трошки знався на цих штуках. “Слухай, ми створимо диверсію і спасемо Лева. А зараз, поспішаймо!”
В нашому селищі не було коней, тому йти треба було пішки. Зібравши речі на скору руку, ми вибіжали з поселення.
Частина 10
Ми слідували за приморцями по їх слідах. Дорога була нескладна і обрій проглядувався - ми йшли по лугах. “Так буде з кожним!” - нечіткий глас звонив у мене в вухах. З Ультором ми йшли мовчки, кожен обдумував ситуацію.
- Напевно, не такі ми й сильні. Напевно, світ змінився. Напевно, нам брехали, - врешті-решт промовив Ультор з гірчинкою в голосі.
- Але ж… Пам’ятаєш, як нам постійно говорили, що Рослі - найсильніші? Так не може бути. Тут точно щось не так.
- Ти бачив все на власні очі, - не подумав Ультор - точніше, вуха. Сумніваюся, що то все правда. Та і чужі… Ми ж вибіжали та досить далеко вже пройшли і нікого не зустріли.
То була правда. Вже сутеніло, ми були далеко від поселення та ні разу не чутно було скреготу або звуків чужих.
Богиня Дана… Що то таке і звідки з’явилося?
Я чув, що приморці знаходили багато скарбів з моря. Що ж вони там знайшли?
Вечір повільно переходив у ніч. Ми зробили невеличкий табір та вирішили відпочити.
В темряві було надзвичайно тихо, так, що я очікував нападу приморців або чужих…
Мучаючи себе думами, так чи інакше, я заснув.
Ранок не був добрим: кінцівки задубіли та мені захотілось додому. Я розбудив поряд лежачого Ультора, ми швидко перекусили та пішли по слідам далі.
В далині, пару разів було видно чи то впавший супутник, чи якусь химерну установку, але в нас не було часу приблизитись і подивитись, що там.
З цієї сторони було гарно видно гори: підсніжна макушка та ряди чагарів перемішку з лісом. Десь там, на схилах, земля просохла кров`ю: в затяжних боях проти чужих полегло немало наших людей.
Ноги боліли, проте ми йшли далі. Дорога стала більш цивілізованою - від витоптаних стежок стежечка трансформувалась в бруківку темно-коричневого каменю.
Став почуватися морський запах солі. На горизонті виднілись лазурні мазки - перший раз я побачив справжнє море.
Підходячи, до поселення приморців, не можна було не помітити їх дивні споруди. Ці споруди, мабуть були їх будинками, де кожний був зроблений з якогось чорного каменю чи металу.
“Дивно - на порогу нікого немає, навіть здалеку не видно дітвори, яка бігає недалеко” - помітив Ультор.
Цей дивний чорний камінь… У будинків немає гострих кутів, а колір здається ніби як матова перлина. На дотик він ніби й жорсткий та гладкий, хоча очі кажуть, стіни цього дивоматеріалу пройдуть між моїми пальцями.
“Чорт..” - зніяковів Ультор і показав рукою підійти до кінця рогу вулиці. Почувся якийсь гул близько і я обережно підійшов до друга.
Перед мною розкинулась невеличка площа. В її центрі стояв обеліск з чорного каменя, на якому були вигравіювані золоті гліфи. Граючись із сходящим солнцем, вони переливались між собою, ніби світились.
По спині пройшли мурашки. Ця площа була велика, а моторошно було саме те, що тут були майже всі поселенці. Вони стояли на колінах та монотонно кланялись монументу. Спочатку я остовпів, не розуміючи, що тут робиться, але вже за пару секунд Ультор мене потягнув назад. Не можна було, щоб нас хтось побачив.
Як таке може бути серед нашої епохи? З багаточисленними технологіями та доказами неперевершеності людської думки?
Але в мене не було часу це обдумувати. Треба знайти Лева.
Вулички були оздоблені лампами з невідомою рідиною, що освітлювала темні провулки синім кольором. Іноді в провулках проскакувало морське полотно. Я піддавався жаху, коли дивився на вечірнє море. Хвилі стояли високі, я б сказав дуже високі, може пару, а може й з десяток метрів. Ніби великі сторожі, вони охороняли таємниці моря, не даючи нікому пройти крізь них.
Врешті-решт ми дійшли до якоїсь маленької площі з ратушею. “Дивись, сюди!” - показав Ультор на сходи біля будівлі. На них ще не осохла маленька струйка крові. Немає ніякого сумніву, що Лев вирішив попручатися, але його швидко прижали.
Струйка вела до заднього боку приміщення. Двері були відкриті: в фойє нікого не було, а згодом показався довгий темний коридор з камерами.
“Леве ти тут?” - почав я стримано шукати хлопця. Згодом голос почувся з дальніх камер: “Хлопці, це ви? Ви прийшли за мною?”. Ми з Ультором переглянулись і побіжали до камери.
Лев швидко розказав, що з ним трапилось, поки ми давали йому їжу та воду. Я спробував зірвати ґрати грубою силою, але вони було насильно приварені. Що робити?
“Кхе-кхе… Я можу вам допомогти.. Але дайте щось поїсти..” - почувся стомлений голос.
В темряві нічого не було видно. “Де ти? Дай мені знак” - відповів я йому. “Тут я, тут” - і я пішов на звук.
Єдиним, хоч і слабким джерелом світла в мене лежав той лазер, що колись дав мені Ультор. Я посвітив на підлогу і побачив проблиски силуету людини, яка ледь-ледь тримається за стержні ґрат чорного каменю. Я дав йому трохи їжі, щоб той не помер з голоду.
“Мене… Мене тут тримають вже пару днів. Моє імʼя Давид. Колись я був інженером, а зараз маргінал, якого зневажає новий культ.” - хапаючи повітря та жеручи промовив чоловʼяга - “Августин захватив тут всю владу і для зміцнення іміджу втянув мене в авантюру з обеліском. Насправді його не діставали з моря, як кажуть культисти. Ми його зробили в нижніх печерах під грифом таємно і нанесли золоті слова, що повинні були згуртувати наше містечко під час кризи… Але Августин мене використав і викинув як ляльку. Тепер я тут.”
Запахло димом. Уважно слухавши свого нового співбесідника, я випадково залишив лазер увімкненим, наставленим на стик між ґратами та підлогою. Ґрати почали розварюватися, виділяючи при цьому безмежний сморід та тонку струю диму.
“Так! Точно. Цей матеріал, що ми назвали репугноаквій, легко руйнується точечним джерелом тепла. Якщо можеш, підігрій інші прути теж…”
Через декілька хвилин в'язні були на свободі. Ми розказали про погрози Августина іншим поселенням та його наполеонівські плани.
“І що далі? Просто збіжимо?” - запитав Лев.
“Ви можете йти, тут немає ніякого змісту чогось чекати. Ви повертаєтесь додому, а я проведу диверсію. Наше поселення знайшло багато технологічних вишуків, які ви можете знайти в арсеналі. Думаю, без них в вас практично немає шансів оборонити своє поселення.” - тихим голосом, ледь тримаючись за стіну сказав Давид.
Хлопці були втомлені, але не мали вибору, як окрім робити свою справу.
Частина 11
Люди почали потроху з’являтися на вулицях. Ми йшли, ховаючи обличчя, щоб нас ніхто не впізнав. Іноді для цього не було потреби - тіні були нашим прихистком. Ми розділились - Давид пішов в одну сторону, ми в іншу. Чолов'яга вказав нам приблизний шлях, але як тільки ми вийшли з ратуші, то одразу ж заблукали.
Фасади помешкань були на порядки красивіше та декоративніше за наших. Місто віддавало лазурно-чорною атмосферою моря та новизною, що наводила жах від того, що ми очікували побачити. Ці приморці своїми руками та душею перетворили ландшафт на березі на чудову перлину моря.
Морських хвилей тепер зовсім не було видно: за берегом стояла повна темрява.
Врешті-решт, арсенал був не так уж далеко, пару вуличок від ратуші. Сама будівля не сильно відрізнялась від інших, але на порозі стояло два часових, які жваво про щось балакали. Усі троє хлопців, включаючи мене, сховались за рогом вулички, пристально спостерігаючи за різними напрямками, щоб нас не спіймали.
Раптом відбувся тихий, писклявий нелюдський свист і стався вибух. Спалах світла осяяв вуличку і зразу ж часові побіжали на напрям шуму.
Це був шанс, який нам дав Давид.
Ми швидко прокралися до Арсеналу, вибивши двері і зайшли всередину.
Лев і я не знались на технологіях. Ставші, як вкопані, ми розкрили рота і хотіли зрозуміти бодай треть речей, зібраних тут.
Ультор же - навпаки, часто копався в таких речах на родині та під себе намугикивав назви речей, які я вперше чув. “Знайшов!” - скрикнув Ультор і повернувся до нас - “Чого стоїте, яка вас щука вкусила? Допомагайте мені.” - з цими словами він дав нам по рюкзачку з балонами. Ультор хапав різні речі - флакони з речовинами, різні штучки, примочки, інструменти та інші речі. Ми розклали все по рюкзакам і були готові валити звідси.
На порозі, Ультор згадав теж дещо, змішав пару флаконів та змочив речовиною тканину.
“Це подаруночок від Рослих!” - і кинув самодільну бомбу в складовище.
Ми встигли закрити двері, як вже почувся вибух в Арсеналі.
Переглянувшись, ми побіжали по вуличці у темряву, як почули звук кроків, які доносилися з неї.
“У рюкзака є кільце знизу.. Смикніть його!”- сказав Ультор.
Я смикнув і мало не втратив рівновагу. Рюкзак почав мене штовхати наверх! Ми полетіли по вуличці вверх, приземлились на будиночок, оминувши товпу культистів.
“Дивіться!” - показав кудись Лев.
На горизонті палав обеліск, а гліфи, висічені на ньому, розплавились і стікали по ньому вниз. Багато людей бігало туди і сюди, не розуміючи, що робити та що трапилось. В місті був повний хаос.
Заревів дуже потужний сигнал. Як я зрозумів потім, це був сигнал тривоги. Але ні, не від пожару та вогнища обеліску та навіть не із-за того, що в`язні збіжали з в`язниці.
Потужний поштовх трохи не збив нас з ніг. Мирні сейші, великі стоячі хвилі, що до цього “охороняли” або ж “спостерігали” за містом моря, тепер стали ворожими агресивними цунамі, яких не хвилювали людські життя.
“Це наш шанс втекти! Обговоримо це потім.” - закричав я своїм побратимам і полетів у напрямку нашого поселення. Легкі, мов пір`їнка, повштовхи повітря понесли нас за межі Примор`я. І поки ми летіли, місто за нами потопало в морській люті.
За деякий час, рюкзак використав усі свої ресурси і ми приземлились на землю. Вирішили зробити привал і вранці повернутися додому.
Частина 12
Чорна рука, що здіймається від землі до неба, переслідувала мене. Я біжав, біжав, не міг відірватися від неї та в кінці кінців попався в її мертву хватку. Почав задихатися, майже не стало повітря і тут я проснувся.
Моя гримаса була спотворена від нічного кошмару, але ще більше від страшенного голоду та поту, що встиг накопичитися за ніч.
Залишилось трішки їжі, яку я пожарив на кострищі.
Лев та Ультор почали приходити в себе, ми поїли та з останніми силами двинулись в путь. Лев був поранений, тому ми йшли помірно, тим паче, що на нас були тяжкі рюкзаки.
- Це кінець. Ми технологічно відсталі від приморців. Ми не маємо зброї, не маємо взагалі нічого, щоб якось відбитися! Те, що ми несемо - цього ніяк не хватає - почав скаржитися Ультор.
- Ми повинні зробити все, що в наших силах, Ульторе. Може буде й так, що ми всі помремо від рук приморців. Але я не хочу, піджав хвіст, збігати від них, немов той ж чужий. Ми - будемо стояти до кінця. - промовив я - Тим паче, що увесь Арсенал ми взорвали та все їх місто спіткане бідою. Може, це дасть нам шанси.
Лев нічого не говорив, а лиш концентрувався на своєму кожному кроку, щоб не упасти додолу. В Ульторі посіялося зерно сумніву і я його розумів. Наші технологічні досягнення були пшиком, в зрівнянні з приморськими, а вся “правда” в казках, які нам говорили кожного вечора так і залишилась “лапшею” для сліпих та дітей.
За декілька годин ми дійшли до нашого поселення. Старшина наказав відновити кам'яну стіну та укріпити підходи, але це ніяк не помогло проти обладнання приморців. Дуже сподіваюся, що все, що вони мали, змило волнами та було зжерто вогнем.
До нас зразу ж підбіжала дітвора і почала вітати, згодом нас обступив кожний люд і всі нас почали розпитувати, що трапилось і як ми вижили.
“Води…” - Лев упав на землю та скинув рюкзак. Дехто побіжав за припасами, а Лева взяло під себе пару мужиків і віднесли його до аптекаря.
Підійшов Старшина: “Мої хлопці, дякую вам, що повернули Лева, ще й самі повернулись цілими. Все поселення в борзі перед вами”. Я почав самодовольно посміхатися, але зрозумів, що смішного тут нічого. По черзі з Ультором ми швидко пересказали увесь перебіг подій. Спочатку, мало хто повірив в те, що приморці досягли більш успіху в розбудовуванні свого міста, в своїй культурі та технологіях. Але в нас були рюкзаки з різним барахлом. Ультор почав доставити речі з рюкзаків і розказувати що це таке.
І саме тепер, Рослі повірили, що вони залишились в кам'яному віці. Мале поселення, яке ледве-ледве захищається від чужих, тепер в небезпеці повного знищення.
“Це хоч і погані новини, але нічого не змінює. Ми - Рослі, завжди жили на цій землі і завжди будемо тут жити. Любого, хто прийде на нашу територію - ми здолаємо. Хлопці, йдіть перепочиньте та до роботи! Потрібно налаштовувати оборону.”
Нас відпустили, відкормили та ми на декілька годин провалились у сон. Був полудень. І хоч ноги вже не так боліли, а спину не нило від болю, але сили не всі відновились.
“В мене є пару ідей, що можна зробити, щоб противник не пішов у прорив напролом. Також є пару цікавинок для тебе” - з цими словами Ультор дав мені маленьке руків’я з проводом та маленькою коробкою.
Як у лазера, на металічному руків’ї була маленька кнопка. Натиснувши її, з кінця отвору почулося шипіння і щось засяяло темно фіолетовим кольором. На кінці рукоятки переливалась речовина, іноді створюючи короткі малі спалахи.
Піднявши руків`я вгору, я зрозумів, що переді мною був меч новітньої ери. Його лезо створене з якогось фіолетового газу, може плазми, яке освітлювало лице Ультора, що стояв недалеко.
“Обережно з проводом - коробка живить цей меч” - указав Ультор мені на електричний шнур. Я кивнув, виключив меч і затягнув коробку собі на пояс.
Що ж, я був задоволений - це нічого не сказати. Люблю такі прибамбаси.
Ультор вже хотів піти вниз, до головного входу поселення, але я затримав його плече рукою.
“Слухай, я хочу тобі дещо сказати. Ми пройшли через багато дурниць разом. І хоч зараз буде серйозний напад, ми пройдемо його, як ні в чому не бувало. Вже через пару днів будемо пити пиво та штовхати Лева в багнюку!” - мовив я. Ультор зупинився, посміхнувся і відповів, що дуже надіється на це, повернувся і пішов по своїм справам.
Я витягнув меч і ще пару раз пофехтував ним. Класна штука.
Під час мого міні-тренування до мене підійшов хлопчисько і повідомив, що мене шукає Старшина. Зітхнувши, я пішов за хлопчиком, який відвів мене до Острога.
В залі був галас: мужики сперечалися, яку зброю вони можуть забрати і який залізний непотріб замість броні вони можуть взяти.
Невдовзі, прийшов Старшина і наказав всім замовчати.
“Поселення Приморців зруйноване. Усі, хто вижив там, скоро будуть в нас.”. Старшина продовжив свою промову планом захисту нашого селища. Почало сутеніти.
Мене поставили у західну частину поселення. Ворог міг зробити дірки у любій частині наших стін, тому захисники повинні були бути по всіх околиць поселення.
Прозвучав бойовий горн. Всі зцепилися з Острогу і розбіжалися по позиціям.
Я заховався у застінку, так, щоб мене не було видно з сторони стіни та почав чекати.
Частина 13
В основному виході почулися вибухи та крики людей. Почався штурм нашого поселення. Я не бачив, що саме відбувалося на головній тропі, проте побачив пару іскор в небі. Небо було вже темним та інколи мерехтіло від сяйв битви. Незабаром, почувся викрик. Знайомі голоси гелготіли та переможно кричали. Першу атаку було відбито.
Раптом, за стіною почулося ледь чутне шершання.
"Хай собі ликують… Тут місце підійде, можна лізти"
Кров почала бурліти по венах. Було страшно, немов тебе шукають, коли ти зробив щось не хороше в поселенні, але в цьому випадку - моя помилка і смерть.
Я не був готовий до такого, але в мене немає іншого вибору. Моя рука міцно стиснула руків'я моєї нової зброї.
Темна фігура забралась на стіну та спригнула з неї. В цей час я активував меч та проткнув її з коліна до протилежного ліктя. Нутрощі ворога посипались на землю, а кров бризнула мені на шкіру. Сам меч був легким і мов по маслу пройшов через чоловіче тіло.
Це не було схоже на наші ігри на стіні. Ворог навіть не вскрикнув, а просто розсипався на шматки, як лялька.
Не встиг я подумати, як на мене сзаду пригнув ще один чоловік. Він захекався, погано крутнув металевим мечем, але я парирував його атаку, причому мій меч відсік його додолу. Наступною атакою я проткнув мужика в груди. Плазма пробивала його обладунки, а він сам почав кричати від скаженого болю. Цей крик… Я перервав його страждання ще одним махом меча.
"Тут хтось є! Він вбив наших побратимів! В атаку!"
На стіні з'явилось ще пару людей і ще пару точно почали лізти на неї. Краєм вуха я почув, як з інших стін полізли приморці - іноді були чутні звуки битв та дзвін металу.
З декількома противниками було набагато важче, ніж з одним. Хоч я міг руйнувати їх зброю, мені не можно було ніяк підставлятися. Звичайно, на словах все легко, але на ділі мене пару раз штрикнули, пару ран на руці та бедрі я отримав. Було боляче, хоч адреналін зашкалював.
Врешті решт, захеканий, я вбив ще пару приморців, але їх було забагато. Я відступив назад, в напрямку центра поселення.
Ззаду я почув голос Ультора. Він з парою мужиків прийшли до мене на поміч.
Лиш на секунду я побачив заграву від сфері в небі. Мої очі настигла біла плівка: я позадкував назад і спіткнувся об каміння. В наступну мить в моєму животі стало тепло.. Біль почав просочуватися через все тіло. Мені залишалося дригати мечем всліпу: десь вдалечині були викрики.. Врешті-решт в мене не залишилось сил і я опустив меч кудись поміж камінням.. Голова закружилася і хоч я нічого і не бачив, на очі опустилася остання, сіра пліва. Всі мрії про інше життя, про життя поза селищем миттю обрушились, але така смерть мені була до вподоби. Десь-колись, мене поховають, як предків-героїв…
Частина 14
Кілька мужиків схопили Ультора та не дали йому побігти до своєї смерті. Він кричав, лаявся і проклинав приморців, але підійти до трупа друга вже не мало можливості - приморці зайняли нову позицію, а Рослі відступили вглиб селища. Бої були скрізь - вороги пробралися через стіни, і хоч головний вхід був блискавично відбитий завдяки укріпленням та удосконаленому рву з різними пастками, боки селища були практично не захищені. Побачивши ситуацію, навіть декілька жінок перестали ховатися в домах: але численна та технологічна перевага приморців була велика. На широких проходах велись бої біля Острогу - останньому рубежі оборони Рослих.
Декілька приморців тянули за собою тіло до Острогу да кинули його біля лінії оборони. Це був Старшина. Рослі мали різні емоції - деякі стиснули зуби та мечі, деякі поникли поглядом, а деякі взагалі не зрозуміли, що коїться. Знак від приморців був надісланий і тепер вони відійшли з поля зору. Наївно думати, що вони не повернуться.
Рослі почали обговорювати ситуацію: здебільшого більшість хотіла битися до кінця, або ж їх життя закінчиться таким же чином, як і життя Старшини. Фактично, всі очікували останні свої хвилини.
Постав холодний вечір. На небі розстелилася темрява, було чутно цвіркунів та інколи повздохи вояк. Було тихо. Запалені факели Острогу створювали етеральне відображення Рубікону Рослих, останній прихисток, останнє вогнище та спокійне, комфортне місце для життя.
Ультор все думав про свого друга. Скільки можна було зробити разом, скільки пригод та труднощів можна було пройти разом, скільки моментів та емоцій можна було б розподілити разом. Тепер цієї людини немає. В хлопчику немов щось померло, якась частинка душі, яка горіла всім вогнищем, раптом перестала видавати жар та потихеньку зачахла…
“Ви чуєте це? Там, десь біля стіни!” - Рослих щось застережило біля входу. Доносилися відгукування та звуки битви на краю поселення. Що, якщо там були виживші? Ультор та пару пацанів зібрали групу та під мороком темряви вирушили на звуки біля стіни.
На півшляху вони розійшлися та пішли самотужки. І так, знову Ультор йшов один у темряві.
Переступаючи трупи, він дійшов того місця, де повинен бути його вічний компаньйон, але його там не було! “Вони забрали його?” - подумав Ультор. Але його увагу захопила інша річ. На стіні декілька людей билися на мечах. Один дуже дивний, світлий контур, який можна було побачити неозброєним оком проти групи темних контурів. Декілька разів темні контури таки попадали по світлому, але він не скричав і навіть не дрогнув, а зробив вирішальний випад без коливань.
Раптом, Ультор все зрозумів. Його зрачки розширилися, він повірив серцем, але не міг зрозуміти це розумом. У світлій тіні було видно рану, точніше це назвати поглибленням у районі живота, саме там, куди проткнули його друга. Чим більше хлопець дивився на містичну білу тінь, тип більше помічав різні дрібнички походки свого друга. Коли ворогів не залишилось, Ультор крикнув другу в спину. Але відповіді не було.
Ультор вирішив залізти на стіну та поговорити з ним віч-на-віч. Окликавши друга ще раз, той таки повернувся до Ультора. Візаві обернувся. Хлопчик побачив світло-сірі глазниці, які мали спокійний, невиразний погляд. Друг не розумів, що перед ним стоїть Ультор. Візаві повернувся назад та пішов по стіні далі. Але не зміг той пройти і пару десятків метрів, як в нього кинули бомбу, від якої звичайну людину, якщо б не поранило, то хоча б контузило.
Частина 15
Ультор стояв на стіні подалі від основної мʼясорубки. З землі поза стіною почали вилазити такі ж світлі тіні, почався гул та побризкування металу по каменю. Світлі тіні методично виборювали приморців, відтісняючи їх за межі поселення.
Світлі тіні не були безсмертними. Все-таки, при масових фізичних контактах, світлі тіні отримували якесь критичне понівечення, після чого вибухали короткочасним сяйвом.
Не було ніяких чужих чи нечестивців. Самі поставші трупи, тобто їх енергетична проекція в цьому світі були чужими. Так, Ультор помічав різних пращурів з різних поколінь. Не всіх, але, наприклад, цими світлими тінями були тільки Рослі, причому серед них точно був його побратим.
Через пару десятків хвилин все скінчилось. Не залишилось ні сліда приморців в поселенні. Рослі вийшли з Острогу, ликували та плакали.
Ультор стежив за світлими тінями та вийшов за ними із поселення. Останні сили Августина полізли на холми, відбиваючись від світлих тіней, а Ультор нишпорив за ним на дистанції.
Пару необережних рухів і Ультор видав мілкий хрускіт. Проблема була в тому, що цього для пару тіней було достатньо, і хоч раніше вони не приділяли увагу Ультору в поселені, зараз вони пішли на звук.
Місцевість перейшла у маленький ліс. Хлопець заліз на гілку дерева та притих.
Світлі тіні перешептувались між собою та убого просили, щоб це закінчилося. В знайомих голосах Ультор впізнав діда Кувичника та дядька Бальтазара.
“Хлопче.. Хорош ховатися, вийди до своїх родичів потеревенити…”
Це не були його родичі. Ефірні створіння, які не мали своєї волі, ніби виконували чийсь наказ.
“От де він!” - Кувичник побачив ногу Ультора та почав лізти на дерево.
“Стій! Заріжу!” - прокричав Ультор. Кувичник не слухав, йому було все одно, тому попередження було марним.
Врешті-решт, Ультору нічого не залишилось, крім як нанести випад фіолетовим мечем. Одного удару було мало: Кувичник на момент зупинився, але почав лізти далі. Пару випадів і меч проник повністю у груди світлої тіні - Кувичник пропав назавжди з мікросяйвом.
“Ми не хочемо цього робити” - почав лізти Бальтазар - “Але ВІН керує нами…”
Захеканий, хлопчик покінчив з Бальтазаром та пригнув з дерева.
Пацан побіжав на схил, але нікого не побачив. Тишина огорнула пагорби.
Бум! - удар по схилу - Бум! Місячне сяйво виринуло поміж хмар та освітило місцевість. Перед Ультором була велика, ні, гігантська людина, практично велетень, від якого несло покорою та силою. Стояла така атмосфера, така сила, яка могла вирвати дерева з корінням, вистругати річки, перевернути гори. Меч цієї білої - світлішою за всіх суті, був в пару разів більше, ніж за фіолетовий меч Ультора.
“Ти не чуєш його? Він говорить з тобою!” - прокаркала стара бабця, одна з помірних світлих тіней за фігурою.
“Не чую..” - Ультор став укопаний, він вже думав, що йому кінець, але не розумів, що відбувається.
“Він наказує тобі схилитися перед ним!”
Ультор нічого не зміг вимовити, але покачав головою. Що-що, а ставати на коліна перед ходячим трупом він точно не збирається.
“Чому ти не схиляєш коліна? Адже ти знаєш його ім'я!”
В Ультора практично не залишилось сил. Він і так був виснажений після битви в поселені, а після дерева він майже був на ногах.
Чийсь суровий чоловічий голос промовив: “Ти знаєш його ім'я, Ультор Рослий! Ти знаєш хто він! Він — скелі та дерева, поля та потоки. Він — каміння твого палацу, дошки того ліжка, на якому ти спав. Він – твої кістки та твоя кров. Він - Засновник твого Роду, він - Батько тобі та всім твоїм родичам, і він не любить непокори!”
Лице Ультора змінилося. “Чого він сам не скаже? Я бачу тільки його шолом. Я хочу бачити його лице! Що ти за тварина, яка ховає своє лице перед Рослим!”
Висока фігура трохи підійшла ближче.
Луна повністю вийшла із хмар і ярко освітила велетня. Білий світлий контур, що раніше освітлював фігуру міфічної істоти, тепер змінився на жахливий вид.
Перед Ультором стояв ходячий труп, тепер не в переносному сенсі, а в прямому. Всередині сяяла пустота - там, де повинна була бути шкіра, просто скомкано були ніби вставлені кишки та гниль. В шоломі був старий, величезний подряблений череп з наполовину відваленою щелепою.
“Великий Володимир - наш Засновник! Ми всі - його діти і повинні слухатися його!”
Ультор знову мотнув головою. Страх та жах змінилися холодною люттю. Колись, маленький хлопчик був зацікавлений старими розповідями про пращурів, які захистили його поселення від чужих, але тепер він побачив їх справжнє лице, їх брехню, якою вони увʼязнили жителів поселення на століття. І все із-за однієї, прогнилої тварі, яка стояла перед Ультором.
“Це не мій ідеал і не мій родич. Я не буду служити, ні за життя, ні після смерті такому бридкому…”
Не встиг Ультор закінчити свою фразу, як велетень ударив мечем по ньому. Ультор зміг відскочити та активувати свій фіолетовий меч. Випад - велетень відбив атаку та перейшов в контратаку.
Ультор схрестив мечі з Велетнем, але це було марно. Меч Велетня не просто розрубив меч Ультора, але ще й знищив пристрій, блок живлення меча. Хлопчик вскрикнув від болі, з його ноги капала кров, але нічого, він ще стояв на ногах. Меч… Ультор був беззбройний. Хоча…
Ще один швидкий випад Велетня, свист меча, але Ультор знову зміг ухилитися. На цей раз, він впав напівлежачи і був у дуже поганому становищі - наступним помахом меча Велетень попаде по Ультору. Він не розгубився - в кармані штанів залишились різні хімікати та елементи технологій приморців, які він використовував для укріплення головних воріт. Ультор почав кидати все, що попалось під руку і бах! - один флакон зробив так, що Велетень втратив рівновагу і впав назад на землю. Його важкий меч, ніби відкладена бомба, яка абсорбувала енергію фіолетового меча, впала на грудину Велетня і вибухнула. Гучний звук, біле, сліпуче сяйво зайнялось над схилами.
Коли Ультор оговтався, він не побачив Велетня.
В небі марували помірні, вже сірі тіні - напевно душі пращурів, поневолені Володимиром Рослим. Вони гралися в танцях, літали та співали свою останню пісню перед вічним сном.
Тіло Ультора все боліло. Вставши, він помітив пару тіл в самому низу схилу. То були залишки армії приморців - Августин та пару його елітних вояк.
В напів-маячні, ледве-ледве, хлопчик дійшов до свого поселення.
Ніяких “чужих” або “нечестивців” більше не було.
Епілог
Через пару днів сейші близько підібралися до поселення Рослих. Кожного дня, маленькі діти та дорослі батьки поселення дивилися у темні хвилі моря, яке хотіло загарбити більше землі.
Ультор Рослий вижив і став новою Старшиною поселення, виявши бажання назавжди покинути ці землі. Так і трапилось: жителі поселення зібрали найнеобхідніше і пішли в путь.
Більше, ні один житель поселень долини не контактував з Рослими.
Вони обрали новий шлях і що трапилось з ними, назавжди залишиться в небутті.