Неможливо мовчати: інтерв'ю з «захисником Конституції» Сергієм Крайняком

Честь, вірність та гідність. Слова, що виникають, коли дізнаєшся їх історії. Історія політв'язня Сергія Крайняка – промовиста ілюстрація сфабрикованих справ та корумпованої, лицемірної феміди в Україні. Вона – про життя людини, яка всім серцем своїм любить Батьківщину, а своїми справами він не раз доводив відданість їй(учасник Революції Гідності, учасник московсько-української війни, політв'язень).

А також ця історія про українця, мужнього,наполегливого, ініціативного націоналістаособистість, якого варта поваги. Проте як йому вдалося пройти нелегкі випробування, про вкрадені роки життя, важкий шлях та майбутнє – читайте в нашому інтерв'ю далі.

– Хто ці люди, про яких ми говоримо як про політв’язнів? З яких причин їх заарештовують? Звинувачують у тероризмі, екстремізмі... Чому це роблять?

Проблема полягає в тому, що ми продовжуємо боротися, щоб влада в Україні була українською та відстоювала національні інтереси.В нашій країні кидають за ґрати активістів, які борються, виступають проти дій цієї системи. В результаті, щоб показово збавити градус напруги часто заводять «порожні» справи або під час акцій (як в моєму випадку) відбуваються провокації під їх проводом починають репресувати людей, які активно виступають, є ідеологічно свідомими саме такі люди стають політв’язнями.

Причини ув’язнень бувають різними, можна придумати будь-яку формальність, але ідеологічний аспект – це основне.

– Сергію, ти потрапив в ситуацію, яку психологічно важко витримати. Чи вважаєш ти, що у тебе просто вкрали 5 років життя, чи ці п’ять років були не даремні, і ти щось відкрив для себе, якісь риси, яких раніше не очікував?Чи це був, так би мовити, якийсь досвід?

– Можна сказати, що в мене вкрали частину життя, але я цього не відмежовую. Безумовно такий досвід не з легких, але я ніколи не жалкую за минулим і не прагну щось виправити чи змінити. Свій досвід я приймаю як належне. Роки даремними не були однозначно, я намагався тренуватися, вчитись, здобувати нові уміння (навчився грати на гітарі) теж з одних моментів, зміцнив свою нервову систему.

– Як ти думаєш, що тобі допомогло витримати ці всі випробування, що дало сили?

– Сили я черпав в тому, що я не зробив нічого не правильного, я не відчував за собою вини, важливою була підтримка та розуміння рідних, друзів, побратимів. Це давало мені мотивацію вірити в себе, що я зможу це все пережити. І в мене з’явилася ціль: вийти кращим ніж я потрапив туди, щоб система мене не зламала ніяким чином. Додавало сил ще те, що мої роки проходили не просто так, а я жив, відчував, вчився

–  Сергію, без сумнівів, що ти відчував кожний день, проведений за ґратами, скажи будь ласка, який з днів був найважчим?

–       Важкими були перші місяці, а саме епізод, коли мені вручили підозру в тероризмі. В цей період я не мав змоги бачитися з адвокатом, його не допускали до мене. Я був ізольований від всього світу, спілкувався лише зі слідчими та оперативниками. Разом із врученою підозрою я отримав аргумент: або я говоритиму і робитиму те, що мені скажуть або просто не вийду з в’язниці. Мені обіцяли захмарні терміни, які я не переживу. Ці дні були для мене важкими, я не розумів як це сталося зі мною, я банально не знав, що робити.

Але я взяв себе в руки перманентно відчував: важкість ув’язнення, відсутність спілкування з рідними та брак повноцінного життя, але до цього звикаєш з часом.

–  Книга «З бліндажа за грати», збірка спогадів де кожна історія – унікальна, кожний погляд – вартий уваги і поваги. Розкажи, будь ласка, яким був твій шлях.За останні тридцять років українські видавництва надрукували сотні найменувань подібних книг. На твою думку, чим унікальна саме ця книга?

-  Висловлюю свою подяку дівчатам Зої та Насті, адже вони багато доклали зусиль, щоб вийшла ця книга та видавництву «Пропала грамота». Я розповідав свою історію у вигляді інтерв’ю, але стисло про певні епізоди та моменти, бо для того, щоб переповісти все, що я пройшов необхідно багато часу і не все згадаєш одразу. Дана книга унікальна тим, що вона перша з подібних. Це збірка спогадів та роздумів ув’язнених військових, які потрапили за ґрати після бойових дій та активістів.

–  Чи були думки про власне видання, а саме про своє життя за ґратами? Свою історію, свої спогади і роздуми, я впевнена їх не мало. Можливо, маєш якісь нотатки?

–  Було дуже багато думок стосовно власного видання. Бувши в ув’язненні були періоди, коли я був наодинці, без книг, телебачення в абсолютній тиші. В цей час я писав книги в своїй уяві. Вигадував історії, згадував про те, що прожив до цього моменту, думав, що після звільнення можливо варто було б почати написання власної історії, але, мабуть, я ще не дозрів.

–  Як колишній політв’язень, як ти вважаєш— як можна любити? Так сильно любити цю країну, яка завдала тобі стільки болю, вирвала із сторінок твого життя найкращі роки.

–       Я не виню країну, бо в ситуації, яка склалася винна влада та система, яка на жаль, в нас існує, яку всі бажали змінити, знищити під час Революції Гідності, але вона вистояла та продовжує існувати.

Система, де всі структури працюють в інтересах «обмеженого» кола осіб. Де можна за вольовим рішенням репресувати когось «невигідного», а когось витягнути, власне таку ситуацію ми спостерігаємо зараз. Коли ми з Ігорем вийшли проти цієї системи – нас ув’язнили, а Медведчуку вручивши підозру за державну зраду, який просував Мінські угоди – дали лише домашній арешт.

–   Знаю, що підтримка на волі додає сил на боротьбу всередині СІЗО та колоній. Тому хочу поставити декілька запитань про Ігоря Гуменюка: Що найменше для нього може зробити людина, яка перегляне наше інтерв’ю? Чи не згасла в його серці надія на вільне майбутнє?

–  Я думаю, що потрібно більше говорити, згадувати, бо Ігор – це людина, яка багато зробила для України. На жаль, він вже шостий рік перебуває за гратами та в нього є постійні потреби. Тому допомога матеріальна теж є суттєвою: не забувайте, запитуйте чи Ігор щось потребує це наразі найбільш важливо.

– Як вважаєш, як донести до українців, що неможливо жити мовчки, так, наче нічого не сталося?

–  Людей важко змінити, хто «глухий», той не почує. В нашій країні більшість людей байдужі, яким все одно, що в країні вже не один рік триває війна, що в нас працює «система», але це, як не дивно не входить в коло їх інтересів, ці люди не відчувають себе частиною держави, нації.

Але потрібно жити та не толерувати, говорити, згадувати про всі події, проблеми. Власне в такому випадку свідомі почують та зрозуміють, адже свої люди завжди будуть поруч.

– Я вдячна тобі, що ти вкотре погодився пережити ці нелегкі спогади. Сергію, і на кінець щоб ти побажав молоді України?

–  Молоді я побажаю насамперед вчитись, тренуватись та любити Україну, Націю, братів та сестер українців. Тому що без цієї любові, єдності ми на жаль, не зможемо здобути соборну, самостійну державу. Ставайте сильнішими, впевненішими з кожним днем, бо без власної держави рухатися неможливо!