Тінь в неоновому світлі.
Вояк презирливо скривив губи й хмикнув собі під ніс. На обличчі вкритому рубцями як стара кухонна дошка ніяких більше емоцій не відображалося. Не допомагали й сталевого кольору очі, що виглядали якимось мертвими. Очі уважно вивчали предмет який чоловік крутив в руках. Він оглядав жіночу голову.
Так, якби хтось зробив зараз знімок і приділив час обробці, вийшов би, ані дати, ані взяти, середньовічний кат з результатом своєї праці.
– І це, ти кажеш, найкраще що в тебе є?
– Брендові крамниці сам знаєш де і якби не цікавило співвідношення ціна-якість, напевне пішов би туди. Вірно, солдатику? – відрізала пристаркувата продавчиня азійської зовнішності не відводячи очей від екрана свого смартфона.
І сперечатися зі старенькою було важко. Ніша в стіні будівлі підсвічена світлодіодними стрічками, полиці з дешевого металопластика і сама господарка імпровізованої ятки, що сиділа на ящику з під апельсинів прямо посеред тротуару, жодним чином не сприяли залученню вибагливих клієнтів.
Чолов'яга, в помітно зношеній формі без корпоративних шевронів, але з нашивками за поранення і нагородними колодками скрипнув зубами, але змовчав.
– Ти ж, голубчику, тільки минулого місяця в мене андроїда купував, якщо не помиляюся? – жінка відірвалась таки від екрана і кинула на вояка мало зацікавлений погляд, – ти собі гарем збираєш, чи що?
Він відійшов від ятки на кілька кроків і ще раз окинув оком щільно виставлених на огляд жіночі й чоловічі тіла. Перепрошую, корпуси дроїдів жіночого і чоловічого типу. Всі тіла були голі, щоправда, з різною ступінню зацензуреності, хоча, оскільки андроїдів і близько ніхто не сприймав за людей, суспільній моралі й так нічого не загрожувало. За їх спинами на поличках в рядок стояли різноманітні голови, а в кутах висіли оберемки окремих кінцівок.
– Зламався твій андроїд. Не витримав лихої долі. – беземоційно промовив вояк – І якщо наступний теж буде зі штучно скрученим в нуль інтелектом то його спіткає те саме.
– Йой, здивував! – продавчиня картинно сплеснула долонями все ще не випускаючи з них смартфон – Мало того що красуню якусь вишукану йому подавайте, так ще й розумну! Базова комплектація, ріднесенький, все згідно з корпоративними настановами та за законами! З такими забаганками женитися тобі треба, чоловіче.
Тільки тепер обличчя вояка, хоч і на мить змінило враз, і було важко сказати яку саме емоцію він відчув. Непомітно стиснувши кулак він промовив:
– Яка гарна пропозиція. Головне свіжа. І я б можливо на неї пристав. Але... – чоловік зробив жест, немов зовнішньою стороною долоні стряхував порошинку з гульфіка. Роздався яскравий металевий дзвін, – Моя нижня і напевне краща половина залишилась десь у пісках Кеш'ю.
Старенька помітно знітилась і навіть її смартфон сором'язливо притушив екран.
Вояк неочікувано посміхнувся і махнув рукою.
—Та не переймайтеся, мене вже попустило. Майже. Маю на це надію. Тут ось яке діло, я ж собі не робота-пилососа шукаю, мені потрібен андроїд що зможе за дитиною гледіти. Усвідомлено.
– Корпоративна демографічна програма? Інкубатори маєш на увазі? – по зморшкуватому обличчю промайнула відраза, – Ох, молодь, молодь. Дитина це завжди добре, Але нахіба тобі саме хакнутий андроїд? Хоча може ти й правий... Ну що з тобою робити? Добре, обирай що на тебе дивиться, а з потрібною людиною я тебе зведу.
Пальці продавчині швидко забігали по екрану.
– Егень. Еееегень. Як твоє ім'я солдатику?
– Навіщо...? А, так. Леонард Аркем. Лео.
– Добренько, Лео, ось тобі геолокація. Запам'ятай - Синтія Найт. Вона сама тебе там знайде.
***
Щойно перед очима зникло мерехтіння і двері кабінки телепорту з шипінням пішли вбік Лео мимоволі послідував тілом за їх рухом ніби намагаючись сховатись за ними й притиснутим до стіни. Певного зусилля потребувало і вийти на вулицю не огледівши ретельно місцевість. Деяких звичок було важко позбутись.
Чоловік поправив коробку яку притискав до боку і не замислюючись попрямував на визначену точку. Систему геолокації кожному бійцю ПВК корпорації "Експансія" вишивали ще в учебці та залишали у вигляді "подарунку від фірми". Хочеш позбутися в марній надії, що тебе без неї не знайдуть? Плати за операцію сам.
Місцем зустрічі виявився невеличкий скейт-парк. Попри сутінки народу було досить багато. Хоча самих антиграв-скейтерів, які засліплювали очі неоновими вставками одягу, набралося б не більше десятка. Всі інші гуртувалися купками вздовж бетонних блоків огорожі. Це був звичайний робітничий район корпорації "Техно". На кожному кроці траплялися похмурі обличчя вкриті татуюваннями та різноколірні кросівки, що висіли на гілках штучних дерев і кущів. Так що, місцеві наочно приходили сюди не тільки й не стільки займатися спортом, чи дихати нічним повітрям.
Біля входу Лео зупинився лише на якусь хвилину.
– Леонард? Леонард Аркем? – голос за спиною вояка нагадував срібний дзвіночок.
– Синтія Найт? – промовив він обертаючись.
"Потрібна людина" виявилася дівчиною на голову нижче Лео і з зовнішністю яка геть не в'язалася з ніжним голосом. Комбінезон робітника "Техно" був скинутий з плечей, куйовдячись на обвішаному інструментальними підсумками поясі, являючи світу сухе і дещо жилаве тіло підлітка перерізане навпіл чорною смужкою топа. На нездорово блідій шкірі, звичне око вояка примітило сліди від опіків, порізів і навіть пари вогнепальних поранень. Доповнювали картину карикатурно здорові берці й модний головний убір у вигляді комбінації активних навушників з захистом очей.
Дівчина неквапливо підняла прозоре"забрало" і огледіла чоловіка з ніг до голови. Гірка посмішка скривила соковиті губи, коли Синтія помітила його вираз обличчя в цю мить. Лице технарки, напрочуд гармонійне, з м'якими рисами, теж було пошрамоване і не набагато менше ніж у Лео. Але найбільш за все привертали увагу очі. світло-блакитні, з поглядом від якого хотілося відступити на пару кроків й озирнутися.
– Присядьмо? – дівчина махнула білявою головою в бік вільних блоків.
– Діставайте! – кинула вона розгортаючи невеличкий планшет, коли обоє розмістились на шершавому бетоні. Хоча вояку було простіше, нижче пояса він холоду не відчував.
Лео з недовірою озирнувся на місцеву публіку, відчуваючи як кілька пар очей вже проїдають в ньому дірки.
– Тобі пояснили що саме мені потрібне?
– Ну напевне що завантажити дванадцятого Сталкера! Не роби дурних запитань, не отримаєш дурних відповідей, – Синтія стиснула плечима. – Якщо боїшся силовиків - про облаву попереджають, якщо хлопців – поки зі мною не зачеплять.
Дівчина торкнулася шраму на щоці у вигляді літери "Х", ніби це все пояснювало.
– Ну, а якщо сам силовик - спробуй мене взяти.
Те як сіпнувся Лео і спалахнули гнівом його очі малій бандитці в очевидь сподобалося.
– Та діставай вже свою красуню, воно довгенько вантажитися, ще набалакаємось.
Лео зітхнув і примостив між ними коробку. За хвильку Під неоновим світлом з'явилась голова миловидної брюнетки з короткою зачіскою.
– Гарний смак. – кинула дівчина діловито розмотуючи проводи й відкриваючи звичним рухом магнітний роз'єм на потилиці андроїда. – Як назвав?
– Ну то подумай, саме час. Що то буде за особистість без імені?
Лео озирнувся навколо і зупинив погляд на назві моделі андроїда на коробці.
– Так, ввела. Попереджаю, софт добренько хакнутий і ручні налаштування не спрацюють все буде залежати від твого ставлення.
– Цього я і хотів, дякую. Якось впораюсь. – Лео трохи промовчав – Вибач, звісно не моє діло де ти береш такий софт, але як така тендітна дівчина не боїться в усе це влазити? Це на Землі строк або заслання, а в нас, за зовнішнім кільцем - відведуть за бархан і як звали не згадають.
– Ти краще забувай про це "в нас...", вижив і подякуй тому в кого віруєш, а мене рятувати не треба, а жаліти й поготів.
Деякий час обоє мовчали, лише Синтія швидко тицяла по екрану коли в планшеті щось пищало.
– Все, запускаю. Поверни голову до себе, вона зараз як курча, піде за першим кого побачить.
– Взжжжум. Клік. Клік. Взжух. – андроїд задвигала щелепою, відкрила величезні фіялкові очі та одразу сфокусувала зір на Лео. – Ві-та-ю, гос-по-дарю. Мене звуть Тесс. Як мені звертатись до вас?
Якщо перші слова звучали механічно, як у роботів зі стародавніх фільмів, то в останньому запитанні відчувалися навіть якісь нотки флірту. Лео залишалося тільки задумливо хмикнути.
Синтія засміялася і заходилася згортати приладдя.
– Ну, мир та любов. Мені сказали що потрібна нянька, заходьте сюди на тижні, погуляємо, побалакаємо, може щось підправити треба буде.
– Дякую. Обов'язково. Бережи себе.
– Хах. Дякую. Навзаєм. Хахах!
***
Лео мовчки зазирнув у вічко ідентифікатора і двері квартири з шипінням поїхали вбік. Так само мовчки він попрямував на кухню. Кричати: "Люба, я вдома!", йому було нікому.
Коробка зайняла місце на столі.
Тесс розплющила очі й сфокусувала зір. Погляд андроїда за програмою оцінив оточення. "Кухня бюджетного класу, модель Мальва. Забруднення - 35.6%. Аналіз запахів: зіпсований сир - 2.1%, вчорашній хліб - 1.5%, горіла ізоляція - 4.8%(?), електроліт - 5.1%(?) Небезпечно! Пошкодження проводки!"
Та й Голова в коробці занепокоєно повела очима й розтулила губи.
– Пане Лео, десь було замикання проводки. Перевірте...
В полі зору Тесс з'явився Лео. Точніше виліз з під столу. А ще точніше - витяг з під столу трупа. Принаймні так здалося з першого погляду. Довго розмірковувати й оцінювати Тесс не довелося. Та й не дано комп'ютеру довго розмірковувати. З велетенської діри у лобі одягненої по хатньому блондинки визирали перебиті оптичні кабелі та уламки плат.
Лео поклавши поряд ящик з інструментами й почав порпатись біля андроїда сидячи навпочіпки. Матюкнувся, і витягнув з під сорочки кобуру з пістолетом що йому заважала. Він не знайшов місця для зброї краще ніж під носом у Тесс. Не більше секунди знадобилося останній на пошук за зображенням і порівняння моделі й калібру пістолета з пошкодженнями нанесеними її попередниці. Тесс порахувала що краще буде промовчати.
А ле далі ставало тільки гірше. Лео дістав з ящика канцелярський ніж и заходився вкругову різати шкіру на шії блондинки. Базова пам'ять Тесс Одразу почала люб'язно підкидувати аналогічні сцени з горорів і бойовиків. Кількість червоних знаків оклику в оперативці почала рости як снігова куля.
Лео нарешті звільнив шов роз'єму і з гучним клацанням пробита голова опинилася в руках вояка. Тесс взагалі перестала подавати ознаки життя відключивши мімічні м'язи.
Картинка перед очами андроїда закрутилася, знов почулося клацання з шипінням і на неї обвалився масив інформації від тіла. Тепер вже її тіла.
Лео студив долонями краї штучної шкіри, дочекався поки наніти схоплять матеріал і піднявся роздивляючись свою роботу. Шкіра зрослася, шов розгладився, а по тілу від голови поповзла пляма що вирівнювала відтінок шкіри з головою.
По тулубу і кінцівкам андроїда пробігли судоми. Леонард завбачливо трохи відступив. Своєчасно.
Раптово Тесс швидко перебираючи руками і ногами, як була, на спині, забилася в дальній кут кухні і з невимовним жахом дивилась на Лео не вимовляючи а ні слова.
Він підозріло примружив око. Неквапливо взяв зі столу кобуру і витягнув пістолет.
Тесс знов забилася, вдавила спину в кут і зародилася виставленою вперед долонею.
– Не треба, хазяїне! Будь ласка, не треба!
Лео, який навіть не намагався навести на неї зброю опустив руки.
– І хто тебе навчив поводитися як жертва? Чи ти вважаєш що мені це подобається?
Погляд Тесс метався від голови попередниці на підлозі до пістолета й очей Лео.
– Я не розумію вас, хазяїне. Я просто хочу жити. Мені страшно!
– Я для тебе загроза? Так чого ж ти задкуєш. Ти сильніше мене втричі й реакція краще рази в півтори. Захищайся! – Лео недбало кинув зброю Тесс. Андроїд виявила дійсно неабияку спритність і відсахнулася від пістолета як справжня дівчина тікала б від отруйного павука. З металевим брязкотом пістолет гепнувся об підлогу і закотився в самий куток. Тесс залишилась стояти навколішки.
Вона дивилась в очі господаря і повільно хитала головою. Лео скрипнув зубами.
– Добре. Але врахуй що тобі доведеться глядіти та захищати мою дитину. І якщо їй буде загрожувати небезпека від будь-кого про свій гуманізм тобі доведеться забути.
– Дитину? Я не розумію? Де дитина?
– Хочеш глянути? Добре. Підзарядись, перевдягнись і зїздемо провідати, я все одно збирався.
– Добре, хазяїне! Як накажете, хазяїне! Я швидко, хазяїне!
– Кхм... Подай мені пістолет, будь ласка!
– Не треба, Лео. Вибач.
– Розумна дівчинка, швидко вчишся.
За кілька годин вони були в медичному центрі "Ейлітія" корпорації DEG. Дівчина-андроїд в білому халатику і з текою в руках мелодійно проворкувала:
– У вас є десять хвилин, спілкуйтеся, будь ласка. Але не шуміть. До речі, ви будете оплачувати подальше зберігання вашого генетичного матеріалу? Корпоративна програма покриває лише...
– Я зв'яжуся з вашою бухгалтерією.
Дівчина чемно вклонилася й пішла геть цокаючи підборами. Лео навіть не супроводив медсестру поглядом. Він дивився в інший бік. За товстим склом однієї з багатьох чарунок вздовж довгого коридору в повітрі висіла, оплетена проводами та трубками, велика рожева куля. М'яке світло дозволяло роздивитись силует ембріона. Хоча, чому ембріона? Це була вже майже сформована дитина, яка досить активно штовхала кулю зсередини крихітними ручками й ніжками.
Але Лео дивився не на дитину, звик за ці місяці бачити її зростання, він слідкував за Тесс. Дівчина сиділа навпочіпки й нерухомо вдивлялася у вікно розплющивши носа по склу. Лео дивився і посміхався. З гіркотою, але посміхався.
***
На краю поля зору замерехтіла червона цятка, а в навушнику тихенько задзижчав остогидлий звук повідомлення.
Лео відкотився за укриття і перевернувся на спину. Скинув гвинтівку вгору для контроля неба. Кодовую фразою Лео відкрив файл. На бронесклі його шолома висвітилася тривимірна карта. Дрони, що висіли в густому як желе повітрі Кеш'ю цілодобово, видавали тактичну картинку оброблену центральним комп'ютером з оптимальними варіантами дій. І все б добре, але коли Лео в останнє беззастережно довіряв "Оракулу", він був ще зеленим рекрутом. Життя окремого бійця ніколи не було для комп'ютера в пріоритеті. Тільки виконання задачі. Тому приймати чи ні роль відданого на розмін пішака завжди потрібно було вирішувати самому.
Десяток секунд на оцінку інформації й по каналу відділення пролунало:
– Викликає Левик! Всім увага! Три бронеходи на дванадцять, намагаються блокувати ущелину. Небо підтримує, але надії мало. Крук, Гнол, відсікайте піхоту! Ластівка і Фенек беріть колупалки і зі мною до Великого зуба.
Лео скочив на ноги і рвонув пригинаючись вздовж бархану. Ноги по литки загрузали в пісок. Кондиціонер його бронескафандру який і так працював на межі можливостей загудів взагалі помиральну мелодію.
Вид зі скелі відкривався епічний. Бронеходи важко переступали сталевими ногами і невблаганно просувалися вперед. Крізь вибухи, промені лазерів, плазмові заряди і полум'я. Дрони-камікадзе, поодинці і групами, атакували бойові машини, але лазери систем захисту зводили їх зусилля на нівець. До опорника сталевим гигантам залишилось пройти зовсім небагато.
Лео випустив з рук гвинтівку, вона залишилась висіти на ремені вздовж тіла і простягнув руку за ручною імпульсною гарматою. Ластівка мовчки простягнула йому зброю і сама скинула на плече другу трубу. Заходилася переміщуватись на інший бік великого гострого каменя. Нижче по схилу позицію зайняв Фенек. Запобіжник знято, приціл захопив ціль, тоненько задзизчав конденсатор формуючі заряд. Лео скосив погляд. Чи готова Ластівка? Глянув і на мить замилувався. Як цій дівчині вдається виглядати граційно і спокусливо навіть в повній броні?
– Готовий!
– Готова? – пролунало в навушниках.
– По головному, залп!
Яскраві плазмові кулі понеслись вперед. Три вибухи злились в один. З хмари пилу і диму повільно, зі скрипом виступив бронехід. Зовні ушкодження не виглядали критичними, але Лео бачив – захисні турелі іскрили і безсило простягали до неба погнуті стволи. З зеніту одразу почулося гудіння камікадзе.
Як шершні, що крутяться над головою шукаючи нагоди напасти, вони використали свій шанс. Вибухи посипалися один за одним. Полум'я, ревіння і виск металу.
Лео відскочив від краю і повернувся до Ластівки.
– Відходимо! Зміна пози...! – закінчити фразу йому не судилося.
Постріл гармати з другого бронехода був влучний. Просто в нього на очах дівчина зникла перетворившись на рожеву хмаринку. Уламки бронескафандра, понівечена зброя і дрібні червоні шматочки, немов в сповільненому зніманні, якусь мить крутилися в повітрі. А потім удар. І темрява.
А ле це ще було не все. На жаль.
Система життєзабезпечення скафандра оцінила пульс, тиск і мозкову активність й вкотила господарю кінську дозу знеболювальних і стимуляторів. Лео прийшов у себе. Хрипло втягнув повітря сухим горлом. І подивився вгору. Лише для того, щоб побачити як над ним, розпластаним на піску, нависла нога ворожого бронехода. Через нестерпно довгу секунду вона пішла вниз. Останнє що запам'ятав Лео це хрускіт скафандра, а також кісток його ніг і таза.
Леонард скрикнув і різко розплющив очі. Він відчув, щось було поряд. Чуже. Небезпечне. Він різко сів на безладно скуйовдженій постелі, менш ніж за секунду рука чоловіка завченим до автоматизму рухом вихопила з під подушки пістолет. У напівтемряві, на краю ліжка, вояк побачив непевний силует. П'ятнадцятизарядний Вігланд хижо кинувся в бік голови незнайомця.
– Це я, Тесс. Лео, заспокойся. Тобі наснилося щось погане? – пролунав лагідний і м'який голос.
– Та що б тебе...! Заспокойся?! Не самій казати мені що робити! – волав Лео і трусив зброєю прямо перед очима Тесс. – Хромоване опудало! Світло!
Коли ввімкнулися лампи, вид щиро занепокоєного і без тіні страху дівочого обличчя змусив таки Лео отямитись.
Рука з пістолетом впала на коліно, а палець облишив спуск і дисципліновано витягнувся вздовж рамки.
Чоловік деякий час мовчки роздивлявся Вігланд – агресивні вигини, холодний, матовий блиск збройової сталі, смертоносну довершеність кожної деталі, наче бачив все це вперше.
– Знаєш, Тесс, раніше я ніколи не розмірковував нащо корпорація вручає ветеранам нагородну зброю. Типу символ воїнської касти, відзнака за віддану службу і все таке. Все це зрозуміло. Але тепер я починаю думати що вони просто економлять пенсійний фонд. Коли минуле бере тебе за горло, зброя стає надзвичайно привабливою. Манить... Шепоче... Підказує... Швидкий вихід. Якби ж ти знала скільки тих хто пройшов пекло вздовж і впоперек, вижив, повернувся, вже обрали цей вихід.
Дуло пістолета в руці Лео поволі, наче його тягнуло магнітом, повернулося і поглянуло йому в очі.
В цю мить тендітна долоня обережно, але невблаганно відвела зброю. М'яке і тепле, майже як справжнє, тіло притулилося до його боку, щока дівчини лягла на плече. Лео відчув легкий, заспокійливий аромат м'яти. "Як вони це роблять? Нанотехнології, щоб їх..." – сплила думка. Але в ній вже не було, а ні образи, а ні агресії. Дотики не викликали тривоги і відчуття небезпеки, як зазвичай. Вони були приємні і обіцяли захист. Це було таким дивним. І таким бажаним.
Лео відкинув зброю на подушку і обійняв Тесс за плечі, у відповідь. Неонові вогні за панорамним вікном мерехтіли в одному їм самим відомому поєднанні хаосу і гармонії. Кращого видовища, щоб провести разом залишок ночі годі було й шукати.
***
Як для підвалу приміщення було досить чисте й обжите. Це Синтія зрозуміла одразу, як тільки її грубо посадили на стілець, міцно прикрутили пластиковими стяжками та нарешті зняли з голови мішок. Дівчина швидко роззирнулась навколо. Стіл заставлений електронним обладнанням, кілька дешевих стільців і крісел, холодильник і кавовий автомат. В приміщенні знаходилося кілька бугаїв одягнених як виличні бандити, саме вони й схопили її сьогодні просто серед вулиці. Схопили й запхали у фургон. Ще кілька чоловіків виглядали як офісні клерки, але саме від них так і тягнуло холодом. Попри все Синтія посміхнулася найглузливішлю зі своїх посмішок.
– Ух ти! Мені треба боятись? Викрали та зв'язали слабку, беззахисну дівчинку. Що би що? Нічого в вас на мене немає, пани фараони. Не тратьте час і сили, везіть до буцегарні, викликайте адвоката і вже зранку я буду на волі. Бо... Ай!!!
Раптовий удар розбив губу і задзвенів відлунням у голові. Один з "клерків", з не менш глузливою посмішкою, мовчки масував долоню.
– Ось значить яка буде роз...Ааай!!! – ще один удар навігля змусив таки дівчину замовкнути.
Чоловік вичекав пару хвилин і нарешті промовив.
– От і добре. Розумна дівчинка. Якби була ще розумніша, то не зв'язалася б з контрабандою і зрозуміла що ми не фараони. На жаль. Для тебе. Кажи як безпечно розблокувати планшет і диктуй список контактів! Не роби нам клопоту!
Синтія блиснула очима в бік "клерка" і скрипнула зубами. Чутки про таємничі загони корпорації ходили давно, але ніхто не міг їх підтвердити. Тіло дівчини вкрилося гусячою шкірою, а в горлі одразу пересохло. "Ні! Так просто в вас не вийде! Ви ще побачите хто така Синтія Найт!"
– А не пішов би ти... дядечко... – дівчина облизала губу й смачно плюнула на білу сорочку "клерка".
Чоловік презирливо скривився і розвів руками: "Що ж, я намагався." Він підійшов до столу і дістав з коробки вологу серветку.
– Ну, що там у неї?
– Повний комплект. Я вже законектився. – відповів молодий хлопчина перед монітором і тривимірною клавіатурою, – Інквізиція, як за звичай?
– Де твоя креативність? Хіба не бачиш? В нас тут унікальна сніжинка. І підхід потрібен унікальний.
Хлопець зареготав і почав швидко гортати сторінки.
– Зрозуміло. Ха, ха, ха! Є в мене один новенький сценарій, їй сподобається.
Розум Синтії неначе затягнуло в воронку. Це лише віддалено було схоже на звичайний вхід в мережу.
Отямилася дівчина від болю в зап'ястках і гомілках. Обдивилася навколо. Руки та ноги були міцно прив'язані рослинною мотузкою до жердини яку несли на плечах двоє дикунів схожих на папуасів. Сама дівчина була гола і бовталася на цівці як впольована здобич. Кожен крок дикунів віддавався болем у кінцівках. Справжнім болем! Синтія спробувала закричати, але одразу зрозуміла що їй між зубів встромлена, закріплена мотузкою, паличка. Було спекотно і задушливо. Тропічний ліс обступав ледь помітну стежку. Десь спереду тягнуло димом і було чути гомін багатьох голосів.
– Друже, ти не бачив сьогодні Синтію? Синтію Найт? Десятий дистрикт? Ми зазвичай гуляємо разом в цей день тижня. – Лео мотнув головою в бік дитячого візочка, що неквапливо котила Тесс трохи осторонь.
Велетень в якого, з першого ж погляду, хрому в тілі було більше ніж живої тканини похмуро глянув на відставного вояка.
– Я тебе пам'ятаю, чумба. А Синтію з учорашнього дня ніхто не бачив. І в мережі не з'являлася, а це вже дійсно погано.
– Он воно як. – на обличчя чоловіка набігала тінь. – Її шукали? Хто бачив її в останнє?
Не чекаючи відповіді він повернувся до андроїда:
– Тесс, забирай малу і додому. Мене не чекайте, буду пізно.
– Щось трапилося? Ми ж хотіли з Син...
– Потім, все потім! Хутко додому.
Синтія стояла прив'язана до стовпа посеред селища. Навколо вирувало життя. Настрій в усіх був святковий. Неподалік розпалювалося велике багаття. Двоє жінок каменем розтирали якісь рослини в дерев'яній мисці. Трохи далі кілька чоловіків барабанили палицями по порожній колоді знаючи ритм, а жінки та діти крутилися в невибагливому танку. Волали щось радісне і світле.
Маленький хлопчина, років п'яти, посмикав матір за трав'яну спідницю і тикнув пальцем в бік Синтії. Облизнувся, погладив себе по брудному животу і дзвінко розсміявся.
І тільки Синтії було не смішно. Зовсім. Навколо неї крутили хоровод з десяток воїнів з ніг до голови розмальовані яскравими фарбами та рясно прикрашені пір'ям і намистами. Кожен тримав гострий дерев'яний спис.
Саме цим списом вони наносили дівчини ритмічні удари які ледь пробивали шкіру. Але їх було дуже багато. Дуже скоро на блідому тілі не залишилося живого місця, а під босими ногами зібралася червона калюжа. Синтія залишалося тільки стогнати. Але ось танок зупинився. Сивоголовий воїн щось прогарчав. Жінки з мискою наблизилися й набрали по жмені місива від якого розносився дуже смачний аромат. Жінки торкнулись її понівеченої шкіри.
– Ніііііі!!!
Дівчина заревіла крізь кляп і заборсалась в мотузках як навіжена. Але жінки невблаганно продовжували втирати в рани суміш невимовно їдучих прянощів.
Воронка розкрутилася у зворотній бік і Синтія почула знайомий вже голос:
– Коди, імена, контакти? Ти ж все одно не витримаєш. Кажи!
– Та пішов ти, сволото! Я на твоїй могилі ще...
– Вибір твій. Так навіть цікавіше. Запис працює? Ок. Продовжуй!
Знов мерехтіння і круговий рух.
Все тіло палало немов його розчиняли у кислоті. До неї наблизився сивий вождь. Незворушний, байдужий погляд вдивлявся в перелякані й сповнені благання очі Синтії. Вождь підняв спис і поволі наближив вістря до ока дівчини. Рука старого була тверда і непорушна мов скеля. Потилиця дівчини вдавилася в стовп.
– Ааааааа!
І ще раз, те саме з другим оком.
– Аааааааааааааа!!!
В повній темряві Синтія відчула як ослабли мотузки. Її підхопили. Щось гостре і цупке поволі простромило її наскрізь. За мить шкіра відчула дотик жару розпеченого вугілля.
Нііі!!! Ні! Ні....
"Клерк" притулився до краю столу, гортав сторінки протоколу допиту і ліниво потягував каву.
– Все, не контактна. Хвилин за тридцять оклигає. Я можу... – подав голос молодий оператор.
– Не має потреби. – "клерк" кинув погляд на тіло що сиділо на стільці перекручене як зламана лялька. По підборіддю на груди стікала слина і кров з напіввідкритого рота й прокушених губ. Під стільцем поблискувала калюжа сечі. Чоловік гидливо зморщив носа.
– Все що знала, вона розповіла.
– І куди її?
– А ти як думаєш? В клініку, нехай одразу випатрають весь хром. Потім на біомасу. І приберіть тут як слід.
У своїй квартирі, при світлі неонових реклам за вікном, Лео похмуро натискав один й той самий контакт в телефоні. Контакт що був підписаний: "Мій любий хакер."
– Абонент не може прийняти ваш дзвінок.
"Завтра знов буду шукати, скільки б часу і сил це не коштувало!"
Тесс своїми електронними мізками розуміла не раціональність таких дій. Але не заважала. Відчувала що так треба.
Дитина знов почала крутитися в ліжечку й андроїд почала тихенько хитати колиску наспівуючи:
– Гойда, гойда-гой. Ніченька іде...
***
Лео відчув небезпеку ще заздалегідь. Відчув, але вдіяти нічого не міг. Вони з Тес і Цірі в візочку були посеред головної алеї центрального парку. Бігти було нікуди. Зверху, попереду і позаду них, опустилися турбоконтери силовиків. Двоє залишилися біля машин з руками на зброї. Двоє підійшли до Лео. Їх супроводжував чоловік в цивільному.
– Леонард Аркем? Сержант Гільдії Зовнішнього Кільця корпорації "Експансія"? – звернувся саме цивільний.
– У відставці. Чим можу слугувати? – голос звучав максимально нейтрально.
– В нас є до вас кілька запитань.
– Не ускладнюймо життя один одному. – посміхнувся чолов'яга і від цієї посмішки по тілу вояка побігли мурахи. – Маємо інформацію, що рік тому ви придбали заборонений софт. Суворо заборонений. ШІ такого типу загроза державній безпеці. Ви плануєте стати причиною чергової війни машин?
– Ви говорите якісь нісенітниці. Який ще софт? Яка війна машин? Хто вам таке сказав? Я вимагаю очної ставки!
– Той хто сказав, навряд це повторить. – посмішка цивільного з моторошної перетворилася на огидну.
Тесс, що весь цей час міцно тримала ручку візочка навіть за пару кроків відчула як серце Лео пропустило удар. Цивільний, однак, продовжив.
– Все що від вас потрібно, це дозволити просканувати ваші електронні пристрої. І почати бажано з цієї пані. – чоловік повернувся до Тесс. Він все ще посміхався.
– А що як не дозволю? – рука Лео несвідомо, немов великий павук, повзла до прихованої кобури.
За спиною вояка синхронно клацнули запобіжники, а усмішка цивільного зникла.
– Ви в впевнені у своїх рішеннях? Тут дитина.
Може Тесс працював на межі можливостей. Варіант за варіантом вона перебирала можливі сценарії. І майже завжди математичний розрахунок малював картини смерті. Лео не дозволить до неї торкнутись. Особливо тому хто пов'язаний зі зникненням Синтії. Андроїд бачила один вихід. Випередити Лео і не залишити доказів.
Тесс спокійно натисла на гальма візочка, під торкнула ковдру маленькій Цірі й облишила ручку. З кроком назад вона запустила по своїм схемам ток високої напруги.
***
– В цей видатний день, день створення нашої корпорації, я з гордістю представляю вам свого наступника, начальника служби безпеки, талановитого організатора і сумлінного працівника, сильну і вольову особистість...
Колишній "клерк" посміхався і тис руку своєму начальнику. Цього разу посмішка буда щиро радісною і вдячною. Він сміливо міг назвати цей день кращим в своєму житті.
Волання гучномовців не дозволило розчути гудіння моторів. А ні натовп, що зібрався перед трубуною біля будівлі центрального офісу, а ні численні зброєні охоронці, а ні турелі систем захисту не відреагували на атаку. Два FPV майже синхронно врізалися в групу людей у дорогих костюмах, що стовбичили біля мікрофонів. Два вибухи злилися в один і в натовп полетіли ганчір'я, тельбухи і фрагменти імлантів. Зовсім непоміченими залишилися дві тонкі нитки оптоволоконна. Останнє що побачив розкиданий по трибуні "клерк", це як безладно перевертається в повітрі панель безпілотника і падає на його розтрощені груди. На пластику, незграбно, наче дитячою рукою була намальована римська цифра Х і літера S.
Високий чолов'яга з короткою сивою бородою скинув окуляри віртуальної реальності і скинув їх разом з пультом в коробку. Те саме зробила і дівчинка, якій на вигляд ледве виповнилося 16. Нещадний протяг гуляв по підвалу від відкритого віконця, в яке тягнулися кабелі і до пролому в підлозі який вів допідземелля. Чоловік вихопив телефон і промовив по гучному зв'язку:
– Ціль уражено. Колеса на точку. Час за розрахунком. Активуй приккриття.
– Вітаю тебе, чумба! Чекаю за розкладом! – пролунав з динаміку хриплий бас.
– Прикриття готове, за 5 секунд турелі прозріють і почнуть гатити по всим хто тримає хоч щось схоже на зброю. – цей голос був жіночім і на диво привабливим, – Але все одно поспішайте, зараз буде гаряче. В вас немає резервної копії і хакера який би нишком оновляв її щотижня. –
– Плюс. Але ж ти свого часу зробила що вважала за потрібне не знаючи про другий шанс.
– Все досить, базікати. – в голосі жінки пролунав метал.
– Плюс, плюс.
Чоловік вбив в телефоні таймер і приліпив до брикету вибухівки. Бомба полетіла в коробку.
Мовчазна дівчинка смикнула затвор невеличкого пістолета-кулемета і з питанням в очах гланула на бороданя.
– Вперед, вперед, Цірі! Тесс чекає! Я поряд!
– Слухаю, батьку.
Дівчина ящіркою прослизнула в пролом.
Лео ще раз уважно обдивилася все навкруги, клацнув запобіжником карабіна.
– І це ще не все. Далеко не все. Обіцяю. – тихо промовив кудись у простір і
стрибнув слідом за донькою.
